Страница:
Адже, з іншого боку, саме до честі українського народу, що в переломний період його історії він висунув керівників гуманних, щирих, порядних, людей честі і совісті. Володимир Винниченко чимало помилявся, проте робив це щиро, без злого умислу, і так же щиро здатен завжди був визнати це, чесно оцінювати свої вчинки, їх позитив і негатив. Щоправда, іноді подібні зізнання виявлялись дещо, а то й безнадійно запізнілими, однак з точки зору історіографічного аналізу вони мають величезну вагу, оскільки є втіленням чесності, об'єктивності, порядності.
Володимир Кирилович був дуже вибагливим до самого себе, до своїх щоденникових записів. Він не вів би їх, якби не дотримувався наріжної умови: «…щирість записок. Найбільш оголена, безоглядна, до найтаємничих куточків правдивість, одвертість, об'єктивність. Без цієї умови ні інформація, ні навчання не можуть бути досягнені».
Наприкінці липня – на початку серпня 1917 р. Володимир Кирилович на чолі української делегації вів переговори в Петрограді про статус Генерального Секретаріату. В ході скандалу, що виник внаслідок оголошення Інструкції Тимчасового уряду Генеральному Секретаріату від 4 серпня 1917 р., згідно з якою компетенція українського уряду сильно обмежувалась і він перетворювався на орган Тимчасового уряду на значно обмеженій території (5 з 9 тогочасних губерній), В. Винниченко 13 серпня 1917 р. подав у відставку з посади голови Генерального Секретаріату. Однак після того як Д. Дорошенко, призначений на цей відповідальний пост, не знайшов спільної мови з Центральною Радою, внаслідок тривалих міжфракційних переговорів В. Винниченку 18 серпня 1917 р. знову було запропоновано очолити Генеральний Секретаріат. А 20 серпня він дав згоду, сформував уряд і керував його діяльністю у надзвичайно складний і важливий період народження Української Народної Республіки, воєнних випробувань, що випали на її долю, еволюції на самостійницьку державну позицію.
IV Універсалом Центральної Ради (12 січня 1918 р.) український уряд було перейменовано на Раду Народних Міністрів і її головою став В. Винниченко, який водночас обіймав посаду міністра внутрішніх справ. Однак під тиском міжпартійних незгод уже 18 січня 1918 р. В. Винниченко подав у відставку, на деякий час відійшов від політичної діяльності.
Відступившись від влади, В. Винниченко попрямував на південь, до Бердянська, під час гетьманщини жив на хуторі Княжа Гора на Канівщині. Тут був заарештований гетьманською вартою у надуманій підозрі підготовки до державної змови. Фактично силоміць повернутий у політику, від якої хотів було втекти назавжди. В. Винниченко після швидкого звільнення і відмови співпрацювати з П. Скоропадським очолив опозиційний Український національний союз (18 вересня – 14 листопада 1918 p.).
Після листопадової революції в Німеччині, схильний і раніше до повстання проти уряду гетьмана, В. Винниченко наполягає на відновленні УНР, створенні Директорії і передачі їй влади. Сам він і очолив Директорію, обрану на таємному засіданні українських партій 13 листопада 1918 р.
Після повалення гетьманського режиму В. Винниченко висунув ідею проведення Трудового конгресу України і передачі влади трудовим радам, будівництва Республіки трудового народу. На цій підставі (були, звісно, й інші причини) особливо загострилися суперечності всередині Директорії, передусім з С. Петлюрою. Невдовзі за проведенням Конгресу, який переобрав В. Винниченка на посаду голови Директорії, довелось поспіхом залишити Київ під натиском радянських військ і переїхати до Вінниці.
Прибічники С. Петлюри, на переговорах з представниками Антанти згодилися на усунення від влади соціаліста В. Винниченка як умову надання західної допомоги. В. Винниченко на той час практично не контролював ситуації і 10 лютого 1919 р. згодився на відставку (урядові установи тоді перебрались до Кам'янця). Під благовидним приводом – участі у соціалістичній конференції – лідер українських соціал-демократів від'їхав за кордон, поселився у Земмерінгу. Та відірватись від подій, що точилися в Україні, не міг, хапався за будь-яку можливість повернутись на Батьківщину, прислужитись їй. Одна з таких абстрактних можливостей була пов'язана із перспективою замирення з Радянською Росією через запровадження в Україні влади Рад. Такі плани виношували угорські комуністи, серед них Бела Кун, відводячи велику роль у реалізації цих планів колишньому голові Генерального Секретаріату і Директорії. В. Винниченко з рядом пересторог згоджувався на новий раунд політичної боротьби, однак через обставини, що від нього не залежали, накресленим планам не судилося збутись.
Болісно переживаючи поразки Української революції, В. Винниченко прагнув збагнути їх глибинні причини. В червні 1919 р. він задумує «писати щось подібне до історії української революції».
Приступаючи до реалізації задуму, В. Винниченко планував, що вийде книжечка аркушів на десять, а вийшло три випуски, загальним обсягом аж на 70 аркушів.
Рукопис було завершено в лютому 1920 p., лише за 8 місяців! Думається, справедливо говорити про те, що цю працю, яка була названа «Відродження нації», Володимир Кирилович вважав головним каналом свого впливу на суспільне життя в Україні. У жовтні 1919 р. він робить у щоденнику запис про необхідність прискорення роботи над виданням книги. «Це помогло б далі в самій справі, – продовжує В. Винниченко, – вияснило б усім, через що і для чого я пішов на цю справу. І може не одного чесного чоловіка переконало б і перетягло на наш бік».
Неодноразово принижуваний, переслідуваний, гнаний політик вже вкотре намагався роз'яснити суть того, що коїлось в Україні, запропонувати свій план розв'язання найскладніших, найзаплутаніших проблем. І розраховував на чесних людей. В тих умовах іншого виходу він не знаходив. А байдужо спостерігати за тим, що відбувається на Батьківщині, він просто не міг – не давала спокою совість. Він вважав, що в 1919 р. на відроджувану націю, на молоду державність накинуто «смертельну петлю» і «що ближче та петля, то наче мене вона душить, наче мені накинули її…»
І в такій ситуації саме книга повинна була стати його основною зброєю, засобом впливу на ідейно-духовний поступ, на умонастрої співвітчизників. В. Винниченко усвідомлював всю складність поставленого перед собою завдання. «Я беру на себе трудну річ, – відзначав він у передмові, – дати повну, правдиву картину боротьби українства за визволення своєї нації під час і після Великої Російської Революції.
У дні тяжкі, у дні найтяжчі нашого народу я берусь за цю роботу. Майбутність України закутано в диму кривавої ненависти, неситого зазіхання ворогів, безсилля й знесилля нашого. Важко робити цю працю в потрібному спокою.
Але в свідомости ваги істини, в свідомости значіння щирого, нелукавого й чесного виявлення подій, я вживу всіх усиль, щоб одсунути від себе всяке національне чи партійне лицеприяття, одійти від усяких особистих сімпатій чи антіпатій і розглядати весь хід нашого руху в усій об'єктивності, на яку можу бути здатним».
Звичайно, у творі з високою питомою вагою мемуарного матеріалу чимало суб'єктивного. Але цей суб'єктивізм – особливого роду. Це не традиційна вузькопрагматична спроба понад усе виправдати себе, свої вчорашні вчинки перед історією, в очах читачів, нащадків, а тим більше – довести комусь (як сьогодні нерідко гадають!) своє право на повернення на Батьківщину, право бути корисним власному народу. Політичні оцінки подій, особливо кінця 1918—1919 pp., які ввійшли до «Відродження нації», прямо кореспондуються з думками у щоденнику – щирою сповіддю перед своєю совістю. А в багатьох випадках сприйняття, оцінка подій прямо запозичені, перейшли у книжку зі сторінок інтимного документа – настільки вони були органічно відповідними.
Ще лише приступаючи до роботи, В. Винниченко застерігав майбутнього читача: «Я не хочу писати історії в академічному значінні цього слова. Це мають пізніше зробити фахові дослідувачі. Моя мета – перейти через усі етапи недавно-минулого, зв'язати їх, одкинути неважне й дати суцільний образ цих і радісних, і болючих часів нашої нещасної історії».
Очевидно, цього застереження не варто забувати при загальній оцінці твору при всій його безперечній вазі і неминучому історіографічному значенні.
Коли книга була віддрукована, В. Винниченко зміг двадцять перших її примірників переправити нелегальним літаком до Києва – настільки важливою для впливу на політичне життя в Україні вона йому уявлялася. Проте виданню, як і його автору, в Україні не поталанило. Воно не було поширене в момент, на який було розраховане – 1920 р., та й протягом наступних десятиліть залишалося відомим лише вузькому колу фахівців – істориків.
Щоправда, окремі розділи «Відродження нації» були включені до збірки під красномовною назвою «Революция на Украине по мемуарам белых» (М.—Л. – 1930. – С. 277—358). І хоч укладачі старанно вилучили з тексту практично всю критику В. Винниченком Тимчасового робітничо-селянського уряду України на чолі з Г. П'ятаковим (а до збірки були залучені матеріали доби Директорії під назвою «Из истории украинской революции»), мало хто міг познайомитись і з цими невеликими шматками Винниченкового твору. Збірник теж невдовзі потрапив до спеціальних сховищ бібліотек.
Рівно через сім десятиліть майже суцільних спроб дискредитації «Відродження нації» і її автора Видавництво політичної літератури України відшукало раритети і похапцем, без ґрунтовних супровідних матеріалів перевидало книгу у серії «Бібліотека репринтних видань». І знову, здається, книга з'явилася невчасно. Закінчувалася «горбачовська доба», коли ім'я В. Винниченка і його творчий спадок нерідко дуже непрофесійно, навіть дилетантськи і спекулятивно (хто знав той спадок?!) використовували в політичній полеміці. Коли ж з'явилася можливість судити про В. Винниченка, його погляди не з чиєїсь подачі, а безпосередньо за його твором, знову виявилось майже те, що стало зрозумілим ще в далекому двадцятому році. Дуже вже цей Винниченко був непростий, неодномірний, дуже багатогранний, ґрунтовний, глибокий, а відтак і «незручний».
На очах у громадськості сталася дивна метаморфоза: вчорашнього кумира з поблажливою посмішкою відсунули з поля ідеологічних змагань… «Ну, що ви хочете від людини, яка поставила собі за мету будь-що повернутися на батьківщину, де зміцнювався тоталітарний більшовицький режим? – Ось і понаписував казна-чого на догоду тогочасним правителям!»
Що ж, чинити так значно легше, аніж спробувати зрозуміти хід думок одного із дійсних романтиків Української революції, дати собі нелегкий труд проникнути у сутність надзвичайно складних процесів буремної доби, розібратись у їх історичній зумовленості, мотивах поведінки і творчості Володимира Винниченка.
Виходячи не стільки з бажання заперечити не вельми коректні оцінки Винниченкового твору, а скільки прагнучи з'ясувати його істинне історіографічне значення, варто спеціально зупинитись на факті його біографії, що викликає особливо гострі суперечки, – спробі повернення в Україну в 1920 р.
Вся поведінка В. Винниченка в тій історії висвітлює досить цікаві моменти, які просто органічно доповнюють розуміння ним еволюції революційних процесів. Ситуація з можливістю повернення виникла не зненацька. І якщо говорити про суб'єктивний бік, то В. Винниченко начебто поступово дозрівав до непростого рішення, нагромаджуючи в собі відповідні ідейні аргументи.
Останні дедалі більше давалися взнаки уже в 1919 p., який був найкритичнішим для більшовиків, соціалістичної революції часом. Проте Володимир Кирилович принципово не згоден був схилятися ні до Денікіна, ні до Антанти, ні до Польщі, яких вважав чужими і навіть ворожими ідеям українства, справі української державності, і – головне – долі народу, трудящих.
Володимир Кирилович після довгих розмірковувань приходить до непростого висновку: «Найкращий вихід – соціальна революція. І найкращий спосіб для нас загладити свої вільні й невільні помилки та злочинства проти соціалізму – це віддати решту своїх сил на боротьбу з усіма ворожими йому силами. Не посилати, як то робить Петлюрівська Директорія, послів до польської шляхти з проханням помиритись. А послати послів до большевиків, до єдиних вірних, запеклих ворогів усякої шляхти, помиритися з ними, стати на коліна перед соціалізмом, а не перед большевиками, і віддати для нього все, що ще лишилося незапаскудженого, активного, здатного до творення життя».
Це визнання стало не результатом теоретичних пошуків кабінетного вченого, а було вистраждано всім тяжким життєвим досвідом: «Два роки революції нашої я топтав себе, нівечив те, що вважав до того часу справедливим і вартим усякої боротьби…
З дитинства, з того часу, як поміщик Бодіско бив мого батька у себе в економії, як обдурив його, як визискував, як вигнав у землянку в поле, де я пас череду, з того моменту вже прийнявши в душу собі зерно ненависти до соціального визиску, до Бодісок усякого ґатунку; потім усе життя організуючи те зерно в свідому, безоглядну, жагучу ворожість до соціального, політичного і всякого панства: віддавши молоді роки тюрмам і вигнанням за це; мріючи про той час, коли можна буде схопити Бодісок за горло і, нарешті, визволити з-під них усіх батьків працюючих, усіх обдурених, – я, коли настав цей час, коли інші почали хапати Бодісок за горла, я визволяв Бодісок, я одривав руки тих, що душили їх, я ставав поруч з Бодісками і бив разом з ними бодіскиних ворогів».
І Винниченко тут прагнув не лише до душевного самоочищення.
Він дедалі більше розумів, що жертви в соціальній сфері нічим не змогли зарадити в справі національного відродження, а надалі загрожували неминучими новими збитками і поразками. Замирення ж з більшовиками могло дати рятівний шанс:
«І мимоволі напрохується така думка: ну, добре, хай ми вже забруднились у цій боротьбі з большевиками, як революціонери й соціялісти; хай ми принесли цю жертву; зате ж, може, хоч не революційну, не соціялістичну, навіть не демократичну державу, врешті матимемо.
Хай навіть не цілу державу, не самостійну, хай клаптик, якусь собі поганеньку автономію. Все ж таки це великий засіб для відродження нації. Спочатку не демократична, а потім і демократична…
Але звідки? Коли гору візьмуть над большевиками Колчак – Денікін, то вони українців будуть просто нищити.
Українство для них страшніше за большевиків. Большевики побудуть і зникнуть, а Росія лишиться собі Росією. Коли ж українці візьмуть владу, то України в Росії вже не буде ніякої, ні большевицької, ні чорносотенної».
У липні 1919 р. Винниченко направив тій групі УСДРП, що підтримувала петлюрівську Директорію, листа з пропозицією «рішуче стати на бік тих, хто бореться за соціальне визволення всього світу, чесно взяти цей прапор боротьби і рятувати за цю ціну свою національність.
Коли ж Москва і Київ не приймуть умови самостійності Української Совєтської Республіки й передачі совєтської влади в національно-українські руки, то битися з ними до останку, але битись для того, щоб заманіфестувати шовінізм і імперіялізм руських комуністів».
В другій половині вересня до Ляйнця, де перебував В. Винниченко, прибув С. Мазуренко, що за дорученням Директори у січні—лютому 1919 р. очолював місію до Раднаркому і висловив у розмовах думку про можливість поїздки Володимира Кириловича до Москви для переговорів. Суттєвих причин для відмови від такої ідеї Винниченко не знаходив: «Щодо принципового боку, то в мене вже сумнівів ніяких більше немає: коли я, справді, хочу послужити народові, його пригніченим, поневоленим клясам, коли я, дійсно, соціяліст, і щиро, чесно й послідовно хочу нового життя людей, знищення бруду й нечисти його, то треба йти до тих, які за це борються. І іменно тоді йти, коли їхня перемога є під сумнівом, коли моя участь загрожує моїм особистим інтересам, коли я можу сподіватися тільки на труднощі, на страждання і, можливо, смерть. Але так померти є честь.
Тільки наперед треба все ж таки вияснити, чи, справді, моя участь дасть користь справі. Але не тільки з соціяльного, але й національного боку. Українська нація повинна жити, повинна бути увільнена від усяких утисків, від усякого поневіряння і знущання, звідки б воно не походило… Самостійність державна; цілком незалежний, чисто національний український уряд; українська мова в усіх інституціях, урядах, школах; не тільки посереднє, але й безпосереднє, активне національне визволення; незалежне військо; військовий і економічний союз та взаємна найтісніша допомога. Без вирішення цих питань їхати не можу».
Це ще раз доводить некон'юнктурність кроку Винниченка, який він здійснить навесні 1920 р. і який викличе стільки суперечливих оцінок як у його сучасників, так і у їх нащадків.
Навпаки, спроба повернення в Україну була продиктована не випадковим, скажімо, сприятливим збігом обставин, а, передусім, ідейною еволюцією В. Винниченка, якою й обумовлювались його кроки. Досить рельєфно це виявили перші місяці 1920 р. Колишній лідер УСДРП недвозначно декларує свій перехід на позиції комунізму, створює закордонну групу українських комуністів, починає видавати її орган «Нова доба» і намагається, як може, зашкодити підготовці Польщі, Петлюри (який, на його думку, вкотре зрадивши українські інтереси, безпринципно, злочинно торгуючи Україною, увійшов у згоду з Пілсудським) до війни проти Радянської влади, пропонує свої послуги на випадок агресії, просить в уряду УСРР надання йому, або ж комусь із його групи, повноважень для представництва інтересів Радянської України за кордоном. У листах «До тт. комуністів УКП» і «До тт. комуністів-незалежників» Володимир Кирилович заявляє про своє бажання брати участь у соціалістичному будівництві, хоч ще й не знає, до якої з комуністичних партій хотів би прилучитись – «бо їх, здається, у вас там є декілька».
Наступ на Україну польських військ у спілці з петлюрівцями він за тих умов вважав значно більшим лихом для України, ніж утвердження Радянської влади.
Винниченко навіть намагався досить оригінально пояснити причини невдоволення Радянською владою з боку селянства, повстання проти здійснюваної політики «воєнного комунізму». У статті «Безнадійні надії», опублікованій в «Новій добі», він так змалював психологічний стан селянина-трудівника: «Правда, не любить дядько також віддавати продукт своєї праці дурно, ні за що; він – послідовний, строгий економіст і визнає правильний товарообмін. Цю свою економічну ортодоксальність він готов обстоювати із зброєю в руках, за неї він дійсно піднімав повстання навіть проти тих, які разом з ним обчищали його від соціальних класових паразитів, проти голодуючого робітничого пролетаріату російського та навіть і українського. Дядько не хотів оддавати дурно свій хліб, не хотів оддавати так безладно, неорганізовано, як робилося.
І тільки через це були повстання проти Радянської влади, тільки на цьому часовому економічному ґрунті, а не на соціальному чи національному вони були. Не через те український селянин не давав хліба російським комуністам, що вони були комуністами, як це пояснюють убогі духом петлюрівці, себто через те, що комуністи нищили панування паразитарних класів, що виганяли з усіх сфер життя всяке панство, лодарство, експлуатацію, а через те, що руські комуністи не мали товарів, продуктів обміну за той продукт праці, який мусили брати в селянина…»
Недарма газета Київського губкому КП(б)У «Червона правда» 9 квітня 1920 р. передрукувала витяги як з цитованої, так і з інших винниченківських статей з «Нової доби». Через деякий час це зробив і центральний орган більшовиків України – «Комуніст».
Володимир Винниченко, очевидно, здатен був повірити у суттєве корегування національної політики партії більшовиків. Однак, аналізуючи резолюції VIII конференції РКП (б) «Про Радянську владу на Україні», ленінський «Лист до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним», він висловлює і цілу низку застережень, сумнівів. Його непокоїть, передусім, непереконливість, невиразність, невизначеність національної політики більшовиків, можливість відсунення національного питання з принципової позиції в площину тактичних прийомів.
Тобто, прибувши через Ревель – Петроград до Москви у кінці травня 1920 р. під ім'ям Йозефа Сімона, В. Винниченко переслідував зовсім не корисні інтереси. Йому продовжувала світити ідея української державності, яку він мислив можливим реалізувати на ґрунті Радянської влади, соціалістичного ладу. Питання ж про пости, про вступ до КП(б)У, намагання пробитись до складу Політбюро ЦК КП(б)У, звичайно, цікаві самі собою – вони і привернули увагу дослідників – все ж були вторинними, похідними. Вони розглядались В. Винниченком як умови, важелі (дуже важливі, серйозні, необхідні) для досягнення мети, якій він вже вкотре підкоряв себе, відкладав улюблену справу – вибороти для України долю, гідну її багатостраждального народу.
Зовсім не випадково, після тривалих розмов з Л. Троцьким, Л. Каменевим, Г. Зінов'євим, Й. Сталіним, Г. Чичеріним, К. Радеком, В. Винниченко передав 9 червня 1920 р. «Доповідну записку ЦК РКП(б)». В ній його особиста робота в Україні обумовлюється необхідністю проведення таких заходів:
– опублікувати від імені Російського і Українського Радянських урядів спростування вигадок контрреволюційної української, польської, єврейської преси про обмеженість і навіть фіктивність української робітничо-селянської державності;
– видати постанови відповідних органів про дію в Україні Раднаркому в кількості комісаріатів, що і в Росії;
– усунути таке становище, коли комісаріати РСФРР зносяться з губернськими та іншими установами в Україні, обминаючи відповідні комісаріати УСРР;
– для більш цілеспрямованого й успішного використання економічних ресурсів України в інтересах революції прилучити до активної допомоги та ініціативи місцеві сили. Це може бути досягнуте найкраще встановленням чіткого господарського плану;
– якомога скоріше повинна приступити до роботи створена комісія по виробленню федеральної конституції;
– твердо і ясно встановити, що жоден партійний або радянський працівник не може бути відкликаний з України або направлений до неї без відома і згоди керівного українського партійного центру – ЦК КПУ
Лейтмотив цих пропозицій – відмова від «самостійності», вимога внести максимум демократизму, справедливості, рівноправності у стосунки України (факт державності України для В. Винниченка більше не викликає сумніву) з Росією, досягти, власне, конфедеративного стану відносин між ними. Гарантією руху саме в цьому напрямку В. Винниченко вважав поповнення керівного партійного центру України трьома – чотирма українськими патріотами.
Персонально свою кандидатуру він вважав доцільним запропонувати з вищевикладеного розрахунку до Політбюро ЦК КП(б)У.
Тертя, що виникли між керівною верхівкою Радянської України з непокірливим, самолюбивим політиком, що прибув з еміграції (ще в травні IV Всеукраїнський з'їзд Рад обрав Винниченка членом ЦВК, була згода на призначення його заступником голови Ради Міністрів і міністром закордонних справ – спочатку міністром освіти, – а також членом Реввійськради Південно-Західного фронту з «правами українського наркома військових справ», а він ще й вимагав обов'язкової заміни болгарина X. Раковського на посту голови РНК українцем, хотів негайно стати членом Політбюро, хоч таке питання міг розв'язати лише Пленум ЦК КП(б)У), неприємні колізії, інтриги дедалі переконують Володимира Кириловича в переоцінці національної політики Радянської влади в цілому і щодо України зокрема.
Після мученицьких хитань між національними платформами КП(б)У і УКП (відмова від першої на користь другої, згодом – зворотний хід і, врешті-решт, – зневіра у більшовицькому курсі – недарма В. Затонський назвав його «класним плутаником») В. Винниченко пориває стосунки з українським керівництвом і через Москву виїздить до Австрії, в еміграцію. Як виявилося, вже назавжди.
І в той момент, і пізніше Винниченко пояснюватиме свій крок незгодою з тогочасною національною політикою більшовиків.
Але був іще один аспект, який Винниченко тоді не дуже оприлюднював, вважав другим після національного, та все ж занадто важливим. Мова про сутність життєвого укладу, що формувався більшовиками, як його побачив, сприйняв соціаліст з багаторічним революційним стажем. В. Винниченка вразила розбіжність, розрив, виростаюча на очах прірва між декларованими комуністичними ідеалами і гнітючою реальністю. Він не міг з морально-етичних міркувань змиритися з багатьма неподобствами, що виявилися за перші три роки Радянської влади, з обуренням спостерігав за народженням соціалістичних бюрократів, процвітанням хамства, намагався з'ясувати для себе – чи варті такої крові, таких жертв ті зміни, які зовсім не покращили становища трудящих, а, здається, лише ускладнили, погіршили його. «Радянської влади, влади Рад, по суті, немає, – рішуче заявив він. – Є влада бюрократів, окремих одиниць, які спираються переважно на фізичну силу військових і адміністративних апаратів. З'їзди, збори, засідання Рад носять характер декорацій і не мають ніякого значення у розв'язанні тих питань, які на них начебто розглядаються. Резолюції приготовані зарані і приймаються без дискусій. Всім керує і завідує партія (Р. К. П.). Вона має 600.000 членів. Це величезний апарат чиновників і бюрократів. Дисципліна – казенна, чиновнича, заснована на покаранні, а не на моральному впливові».
Володимир Кирилович був дуже вибагливим до самого себе, до своїх щоденникових записів. Він не вів би їх, якби не дотримувався наріжної умови: «…щирість записок. Найбільш оголена, безоглядна, до найтаємничих куточків правдивість, одвертість, об'єктивність. Без цієї умови ні інформація, ні навчання не можуть бути досягнені».
Наприкінці липня – на початку серпня 1917 р. Володимир Кирилович на чолі української делегації вів переговори в Петрограді про статус Генерального Секретаріату. В ході скандалу, що виник внаслідок оголошення Інструкції Тимчасового уряду Генеральному Секретаріату від 4 серпня 1917 р., згідно з якою компетенція українського уряду сильно обмежувалась і він перетворювався на орган Тимчасового уряду на значно обмеженій території (5 з 9 тогочасних губерній), В. Винниченко 13 серпня 1917 р. подав у відставку з посади голови Генерального Секретаріату. Однак після того як Д. Дорошенко, призначений на цей відповідальний пост, не знайшов спільної мови з Центральною Радою, внаслідок тривалих міжфракційних переговорів В. Винниченку 18 серпня 1917 р. знову було запропоновано очолити Генеральний Секретаріат. А 20 серпня він дав згоду, сформував уряд і керував його діяльністю у надзвичайно складний і важливий період народження Української Народної Республіки, воєнних випробувань, що випали на її долю, еволюції на самостійницьку державну позицію.
IV Універсалом Центральної Ради (12 січня 1918 р.) український уряд було перейменовано на Раду Народних Міністрів і її головою став В. Винниченко, який водночас обіймав посаду міністра внутрішніх справ. Однак під тиском міжпартійних незгод уже 18 січня 1918 р. В. Винниченко подав у відставку, на деякий час відійшов від політичної діяльності.
Відступившись від влади, В. Винниченко попрямував на південь, до Бердянська, під час гетьманщини жив на хуторі Княжа Гора на Канівщині. Тут був заарештований гетьманською вартою у надуманій підозрі підготовки до державної змови. Фактично силоміць повернутий у політику, від якої хотів було втекти назавжди. В. Винниченко після швидкого звільнення і відмови співпрацювати з П. Скоропадським очолив опозиційний Український національний союз (18 вересня – 14 листопада 1918 p.).
Після листопадової революції в Німеччині, схильний і раніше до повстання проти уряду гетьмана, В. Винниченко наполягає на відновленні УНР, створенні Директорії і передачі їй влади. Сам він і очолив Директорію, обрану на таємному засіданні українських партій 13 листопада 1918 р.
Після повалення гетьманського режиму В. Винниченко висунув ідею проведення Трудового конгресу України і передачі влади трудовим радам, будівництва Республіки трудового народу. На цій підставі (були, звісно, й інші причини) особливо загострилися суперечності всередині Директорії, передусім з С. Петлюрою. Невдовзі за проведенням Конгресу, який переобрав В. Винниченка на посаду голови Директорії, довелось поспіхом залишити Київ під натиском радянських військ і переїхати до Вінниці.
Прибічники С. Петлюри, на переговорах з представниками Антанти згодилися на усунення від влади соціаліста В. Винниченка як умову надання західної допомоги. В. Винниченко на той час практично не контролював ситуації і 10 лютого 1919 р. згодився на відставку (урядові установи тоді перебрались до Кам'янця). Під благовидним приводом – участі у соціалістичній конференції – лідер українських соціал-демократів від'їхав за кордон, поселився у Земмерінгу. Та відірватись від подій, що точилися в Україні, не міг, хапався за будь-яку можливість повернутись на Батьківщину, прислужитись їй. Одна з таких абстрактних можливостей була пов'язана із перспективою замирення з Радянською Росією через запровадження в Україні влади Рад. Такі плани виношували угорські комуністи, серед них Бела Кун, відводячи велику роль у реалізації цих планів колишньому голові Генерального Секретаріату і Директорії. В. Винниченко з рядом пересторог згоджувався на новий раунд політичної боротьби, однак через обставини, що від нього не залежали, накресленим планам не судилося збутись.
Болісно переживаючи поразки Української революції, В. Винниченко прагнув збагнути їх глибинні причини. В червні 1919 р. він задумує «писати щось подібне до історії української революції».
Приступаючи до реалізації задуму, В. Винниченко планував, що вийде книжечка аркушів на десять, а вийшло три випуски, загальним обсягом аж на 70 аркушів.
Рукопис було завершено в лютому 1920 p., лише за 8 місяців! Думається, справедливо говорити про те, що цю працю, яка була названа «Відродження нації», Володимир Кирилович вважав головним каналом свого впливу на суспільне життя в Україні. У жовтні 1919 р. він робить у щоденнику запис про необхідність прискорення роботи над виданням книги. «Це помогло б далі в самій справі, – продовжує В. Винниченко, – вияснило б усім, через що і для чого я пішов на цю справу. І може не одного чесного чоловіка переконало б і перетягло на наш бік».
Неодноразово принижуваний, переслідуваний, гнаний політик вже вкотре намагався роз'яснити суть того, що коїлось в Україні, запропонувати свій план розв'язання найскладніших, найзаплутаніших проблем. І розраховував на чесних людей. В тих умовах іншого виходу він не знаходив. А байдужо спостерігати за тим, що відбувається на Батьківщині, він просто не міг – не давала спокою совість. Він вважав, що в 1919 р. на відроджувану націю, на молоду державність накинуто «смертельну петлю» і «що ближче та петля, то наче мене вона душить, наче мені накинули її…»
І в такій ситуації саме книга повинна була стати його основною зброєю, засобом впливу на ідейно-духовний поступ, на умонастрої співвітчизників. В. Винниченко усвідомлював всю складність поставленого перед собою завдання. «Я беру на себе трудну річ, – відзначав він у передмові, – дати повну, правдиву картину боротьби українства за визволення своєї нації під час і після Великої Російської Революції.
У дні тяжкі, у дні найтяжчі нашого народу я берусь за цю роботу. Майбутність України закутано в диму кривавої ненависти, неситого зазіхання ворогів, безсилля й знесилля нашого. Важко робити цю працю в потрібному спокою.
Але в свідомости ваги істини, в свідомости значіння щирого, нелукавого й чесного виявлення подій, я вживу всіх усиль, щоб одсунути від себе всяке національне чи партійне лицеприяття, одійти від усяких особистих сімпатій чи антіпатій і розглядати весь хід нашого руху в усій об'єктивності, на яку можу бути здатним».
Звичайно, у творі з високою питомою вагою мемуарного матеріалу чимало суб'єктивного. Але цей суб'єктивізм – особливого роду. Це не традиційна вузькопрагматична спроба понад усе виправдати себе, свої вчорашні вчинки перед історією, в очах читачів, нащадків, а тим більше – довести комусь (як сьогодні нерідко гадають!) своє право на повернення на Батьківщину, право бути корисним власному народу. Політичні оцінки подій, особливо кінця 1918—1919 pp., які ввійшли до «Відродження нації», прямо кореспондуються з думками у щоденнику – щирою сповіддю перед своєю совістю. А в багатьох випадках сприйняття, оцінка подій прямо запозичені, перейшли у книжку зі сторінок інтимного документа – настільки вони були органічно відповідними.
Ще лише приступаючи до роботи, В. Винниченко застерігав майбутнього читача: «Я не хочу писати історії в академічному значінні цього слова. Це мають пізніше зробити фахові дослідувачі. Моя мета – перейти через усі етапи недавно-минулого, зв'язати їх, одкинути неважне й дати суцільний образ цих і радісних, і болючих часів нашої нещасної історії».
Очевидно, цього застереження не варто забувати при загальній оцінці твору при всій його безперечній вазі і неминучому історіографічному значенні.
Коли книга була віддрукована, В. Винниченко зміг двадцять перших її примірників переправити нелегальним літаком до Києва – настільки важливою для впливу на політичне життя в Україні вона йому уявлялася. Проте виданню, як і його автору, в Україні не поталанило. Воно не було поширене в момент, на який було розраховане – 1920 р., та й протягом наступних десятиліть залишалося відомим лише вузькому колу фахівців – істориків.
Щоправда, окремі розділи «Відродження нації» були включені до збірки під красномовною назвою «Революция на Украине по мемуарам белых» (М.—Л. – 1930. – С. 277—358). І хоч укладачі старанно вилучили з тексту практично всю критику В. Винниченком Тимчасового робітничо-селянського уряду України на чолі з Г. П'ятаковим (а до збірки були залучені матеріали доби Директорії під назвою «Из истории украинской революции»), мало хто міг познайомитись і з цими невеликими шматками Винниченкового твору. Збірник теж невдовзі потрапив до спеціальних сховищ бібліотек.
Рівно через сім десятиліть майже суцільних спроб дискредитації «Відродження нації» і її автора Видавництво політичної літератури України відшукало раритети і похапцем, без ґрунтовних супровідних матеріалів перевидало книгу у серії «Бібліотека репринтних видань». І знову, здається, книга з'явилася невчасно. Закінчувалася «горбачовська доба», коли ім'я В. Винниченка і його творчий спадок нерідко дуже непрофесійно, навіть дилетантськи і спекулятивно (хто знав той спадок?!) використовували в політичній полеміці. Коли ж з'явилася можливість судити про В. Винниченка, його погляди не з чиєїсь подачі, а безпосередньо за його твором, знову виявилось майже те, що стало зрозумілим ще в далекому двадцятому році. Дуже вже цей Винниченко був непростий, неодномірний, дуже багатогранний, ґрунтовний, глибокий, а відтак і «незручний».
На очах у громадськості сталася дивна метаморфоза: вчорашнього кумира з поблажливою посмішкою відсунули з поля ідеологічних змагань… «Ну, що ви хочете від людини, яка поставила собі за мету будь-що повернутися на батьківщину, де зміцнювався тоталітарний більшовицький режим? – Ось і понаписував казна-чого на догоду тогочасним правителям!»
Що ж, чинити так значно легше, аніж спробувати зрозуміти хід думок одного із дійсних романтиків Української революції, дати собі нелегкий труд проникнути у сутність надзвичайно складних процесів буремної доби, розібратись у їх історичній зумовленості, мотивах поведінки і творчості Володимира Винниченка.
Виходячи не стільки з бажання заперечити не вельми коректні оцінки Винниченкового твору, а скільки прагнучи з'ясувати його істинне історіографічне значення, варто спеціально зупинитись на факті його біографії, що викликає особливо гострі суперечки, – спробі повернення в Україну в 1920 р.
Вся поведінка В. Винниченка в тій історії висвітлює досить цікаві моменти, які просто органічно доповнюють розуміння ним еволюції революційних процесів. Ситуація з можливістю повернення виникла не зненацька. І якщо говорити про суб'єктивний бік, то В. Винниченко начебто поступово дозрівав до непростого рішення, нагромаджуючи в собі відповідні ідейні аргументи.
Останні дедалі більше давалися взнаки уже в 1919 p., який був найкритичнішим для більшовиків, соціалістичної революції часом. Проте Володимир Кирилович принципово не згоден був схилятися ні до Денікіна, ні до Антанти, ні до Польщі, яких вважав чужими і навіть ворожими ідеям українства, справі української державності, і – головне – долі народу, трудящих.
Володимир Кирилович після довгих розмірковувань приходить до непростого висновку: «Найкращий вихід – соціальна революція. І найкращий спосіб для нас загладити свої вільні й невільні помилки та злочинства проти соціалізму – це віддати решту своїх сил на боротьбу з усіма ворожими йому силами. Не посилати, як то робить Петлюрівська Директорія, послів до польської шляхти з проханням помиритись. А послати послів до большевиків, до єдиних вірних, запеклих ворогів усякої шляхти, помиритися з ними, стати на коліна перед соціалізмом, а не перед большевиками, і віддати для нього все, що ще лишилося незапаскудженого, активного, здатного до творення життя».
Це визнання стало не результатом теоретичних пошуків кабінетного вченого, а було вистраждано всім тяжким життєвим досвідом: «Два роки революції нашої я топтав себе, нівечив те, що вважав до того часу справедливим і вартим усякої боротьби…
З дитинства, з того часу, як поміщик Бодіско бив мого батька у себе в економії, як обдурив його, як визискував, як вигнав у землянку в поле, де я пас череду, з того моменту вже прийнявши в душу собі зерно ненависти до соціального визиску, до Бодісок усякого ґатунку; потім усе життя організуючи те зерно в свідому, безоглядну, жагучу ворожість до соціального, політичного і всякого панства: віддавши молоді роки тюрмам і вигнанням за це; мріючи про той час, коли можна буде схопити Бодісок за горло і, нарешті, визволити з-під них усіх батьків працюючих, усіх обдурених, – я, коли настав цей час, коли інші почали хапати Бодісок за горла, я визволяв Бодісок, я одривав руки тих, що душили їх, я ставав поруч з Бодісками і бив разом з ними бодіскиних ворогів».
І Винниченко тут прагнув не лише до душевного самоочищення.
Він дедалі більше розумів, що жертви в соціальній сфері нічим не змогли зарадити в справі національного відродження, а надалі загрожували неминучими новими збитками і поразками. Замирення ж з більшовиками могло дати рятівний шанс:
«І мимоволі напрохується така думка: ну, добре, хай ми вже забруднились у цій боротьбі з большевиками, як революціонери й соціялісти; хай ми принесли цю жертву; зате ж, може, хоч не революційну, не соціялістичну, навіть не демократичну державу, врешті матимемо.
Хай навіть не цілу державу, не самостійну, хай клаптик, якусь собі поганеньку автономію. Все ж таки це великий засіб для відродження нації. Спочатку не демократична, а потім і демократична…
Але звідки? Коли гору візьмуть над большевиками Колчак – Денікін, то вони українців будуть просто нищити.
Українство для них страшніше за большевиків. Большевики побудуть і зникнуть, а Росія лишиться собі Росією. Коли ж українці візьмуть владу, то України в Росії вже не буде ніякої, ні большевицької, ні чорносотенної».
У липні 1919 р. Винниченко направив тій групі УСДРП, що підтримувала петлюрівську Директорію, листа з пропозицією «рішуче стати на бік тих, хто бореться за соціальне визволення всього світу, чесно взяти цей прапор боротьби і рятувати за цю ціну свою національність.
Коли ж Москва і Київ не приймуть умови самостійності Української Совєтської Республіки й передачі совєтської влади в національно-українські руки, то битися з ними до останку, але битись для того, щоб заманіфестувати шовінізм і імперіялізм руських комуністів».
В другій половині вересня до Ляйнця, де перебував В. Винниченко, прибув С. Мазуренко, що за дорученням Директори у січні—лютому 1919 р. очолював місію до Раднаркому і висловив у розмовах думку про можливість поїздки Володимира Кириловича до Москви для переговорів. Суттєвих причин для відмови від такої ідеї Винниченко не знаходив: «Щодо принципового боку, то в мене вже сумнівів ніяких більше немає: коли я, справді, хочу послужити народові, його пригніченим, поневоленим клясам, коли я, дійсно, соціяліст, і щиро, чесно й послідовно хочу нового життя людей, знищення бруду й нечисти його, то треба йти до тих, які за це борються. І іменно тоді йти, коли їхня перемога є під сумнівом, коли моя участь загрожує моїм особистим інтересам, коли я можу сподіватися тільки на труднощі, на страждання і, можливо, смерть. Але так померти є честь.
Тільки наперед треба все ж таки вияснити, чи, справді, моя участь дасть користь справі. Але не тільки з соціяльного, але й національного боку. Українська нація повинна жити, повинна бути увільнена від усяких утисків, від усякого поневіряння і знущання, звідки б воно не походило… Самостійність державна; цілком незалежний, чисто національний український уряд; українська мова в усіх інституціях, урядах, школах; не тільки посереднє, але й безпосереднє, активне національне визволення; незалежне військо; військовий і економічний союз та взаємна найтісніша допомога. Без вирішення цих питань їхати не можу».
Це ще раз доводить некон'юнктурність кроку Винниченка, який він здійснить навесні 1920 р. і який викличе стільки суперечливих оцінок як у його сучасників, так і у їх нащадків.
Навпаки, спроба повернення в Україну була продиктована не випадковим, скажімо, сприятливим збігом обставин, а, передусім, ідейною еволюцією В. Винниченка, якою й обумовлювались його кроки. Досить рельєфно це виявили перші місяці 1920 р. Колишній лідер УСДРП недвозначно декларує свій перехід на позиції комунізму, створює закордонну групу українських комуністів, починає видавати її орган «Нова доба» і намагається, як може, зашкодити підготовці Польщі, Петлюри (який, на його думку, вкотре зрадивши українські інтереси, безпринципно, злочинно торгуючи Україною, увійшов у згоду з Пілсудським) до війни проти Радянської влади, пропонує свої послуги на випадок агресії, просить в уряду УСРР надання йому, або ж комусь із його групи, повноважень для представництва інтересів Радянської України за кордоном. У листах «До тт. комуністів УКП» і «До тт. комуністів-незалежників» Володимир Кирилович заявляє про своє бажання брати участь у соціалістичному будівництві, хоч ще й не знає, до якої з комуністичних партій хотів би прилучитись – «бо їх, здається, у вас там є декілька».
Наступ на Україну польських військ у спілці з петлюрівцями він за тих умов вважав значно більшим лихом для України, ніж утвердження Радянської влади.
Винниченко навіть намагався досить оригінально пояснити причини невдоволення Радянською владою з боку селянства, повстання проти здійснюваної політики «воєнного комунізму». У статті «Безнадійні надії», опублікованій в «Новій добі», він так змалював психологічний стан селянина-трудівника: «Правда, не любить дядько також віддавати продукт своєї праці дурно, ні за що; він – послідовний, строгий економіст і визнає правильний товарообмін. Цю свою економічну ортодоксальність він готов обстоювати із зброєю в руках, за неї він дійсно піднімав повстання навіть проти тих, які разом з ним обчищали його від соціальних класових паразитів, проти голодуючого робітничого пролетаріату російського та навіть і українського. Дядько не хотів оддавати дурно свій хліб, не хотів оддавати так безладно, неорганізовано, як робилося.
І тільки через це були повстання проти Радянської влади, тільки на цьому часовому економічному ґрунті, а не на соціальному чи національному вони були. Не через те український селянин не давав хліба російським комуністам, що вони були комуністами, як це пояснюють убогі духом петлюрівці, себто через те, що комуністи нищили панування паразитарних класів, що виганяли з усіх сфер життя всяке панство, лодарство, експлуатацію, а через те, що руські комуністи не мали товарів, продуктів обміну за той продукт праці, який мусили брати в селянина…»
Недарма газета Київського губкому КП(б)У «Червона правда» 9 квітня 1920 р. передрукувала витяги як з цитованої, так і з інших винниченківських статей з «Нової доби». Через деякий час це зробив і центральний орган більшовиків України – «Комуніст».
Володимир Винниченко, очевидно, здатен був повірити у суттєве корегування національної політики партії більшовиків. Однак, аналізуючи резолюції VIII конференції РКП (б) «Про Радянську владу на Україні», ленінський «Лист до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним», він висловлює і цілу низку застережень, сумнівів. Його непокоїть, передусім, непереконливість, невиразність, невизначеність національної політики більшовиків, можливість відсунення національного питання з принципової позиції в площину тактичних прийомів.
Тобто, прибувши через Ревель – Петроград до Москви у кінці травня 1920 р. під ім'ям Йозефа Сімона, В. Винниченко переслідував зовсім не корисні інтереси. Йому продовжувала світити ідея української державності, яку він мислив можливим реалізувати на ґрунті Радянської влади, соціалістичного ладу. Питання ж про пости, про вступ до КП(б)У, намагання пробитись до складу Політбюро ЦК КП(б)У, звичайно, цікаві самі собою – вони і привернули увагу дослідників – все ж були вторинними, похідними. Вони розглядались В. Винниченком як умови, важелі (дуже важливі, серйозні, необхідні) для досягнення мети, якій він вже вкотре підкоряв себе, відкладав улюблену справу – вибороти для України долю, гідну її багатостраждального народу.
Зовсім не випадково, після тривалих розмов з Л. Троцьким, Л. Каменевим, Г. Зінов'євим, Й. Сталіним, Г. Чичеріним, К. Радеком, В. Винниченко передав 9 червня 1920 р. «Доповідну записку ЦК РКП(б)». В ній його особиста робота в Україні обумовлюється необхідністю проведення таких заходів:
– опублікувати від імені Російського і Українського Радянських урядів спростування вигадок контрреволюційної української, польської, єврейської преси про обмеженість і навіть фіктивність української робітничо-селянської державності;
– видати постанови відповідних органів про дію в Україні Раднаркому в кількості комісаріатів, що і в Росії;
– усунути таке становище, коли комісаріати РСФРР зносяться з губернськими та іншими установами в Україні, обминаючи відповідні комісаріати УСРР;
– для більш цілеспрямованого й успішного використання економічних ресурсів України в інтересах революції прилучити до активної допомоги та ініціативи місцеві сили. Це може бути досягнуте найкраще встановленням чіткого господарського плану;
– якомога скоріше повинна приступити до роботи створена комісія по виробленню федеральної конституції;
– твердо і ясно встановити, що жоден партійний або радянський працівник не може бути відкликаний з України або направлений до неї без відома і згоди керівного українського партійного центру – ЦК КПУ
Лейтмотив цих пропозицій – відмова від «самостійності», вимога внести максимум демократизму, справедливості, рівноправності у стосунки України (факт державності України для В. Винниченка більше не викликає сумніву) з Росією, досягти, власне, конфедеративного стану відносин між ними. Гарантією руху саме в цьому напрямку В. Винниченко вважав поповнення керівного партійного центру України трьома – чотирма українськими патріотами.
Персонально свою кандидатуру він вважав доцільним запропонувати з вищевикладеного розрахунку до Політбюро ЦК КП(б)У.
Тертя, що виникли між керівною верхівкою Радянської України з непокірливим, самолюбивим політиком, що прибув з еміграції (ще в травні IV Всеукраїнський з'їзд Рад обрав Винниченка членом ЦВК, була згода на призначення його заступником голови Ради Міністрів і міністром закордонних справ – спочатку міністром освіти, – а також членом Реввійськради Південно-Західного фронту з «правами українського наркома військових справ», а він ще й вимагав обов'язкової заміни болгарина X. Раковського на посту голови РНК українцем, хотів негайно стати членом Політбюро, хоч таке питання міг розв'язати лише Пленум ЦК КП(б)У), неприємні колізії, інтриги дедалі переконують Володимира Кириловича в переоцінці національної політики Радянської влади в цілому і щодо України зокрема.
Після мученицьких хитань між національними платформами КП(б)У і УКП (відмова від першої на користь другої, згодом – зворотний хід і, врешті-решт, – зневіра у більшовицькому курсі – недарма В. Затонський назвав його «класним плутаником») В. Винниченко пориває стосунки з українським керівництвом і через Москву виїздить до Австрії, в еміграцію. Як виявилося, вже назавжди.
І в той момент, і пізніше Винниченко пояснюватиме свій крок незгодою з тогочасною національною політикою більшовиків.
Але був іще один аспект, який Винниченко тоді не дуже оприлюднював, вважав другим після національного, та все ж занадто важливим. Мова про сутність життєвого укладу, що формувався більшовиками, як його побачив, сприйняв соціаліст з багаторічним революційним стажем. В. Винниченка вразила розбіжність, розрив, виростаюча на очах прірва між декларованими комуністичними ідеалами і гнітючою реальністю. Він не міг з морально-етичних міркувань змиритися з багатьма неподобствами, що виявилися за перші три роки Радянської влади, з обуренням спостерігав за народженням соціалістичних бюрократів, процвітанням хамства, намагався з'ясувати для себе – чи варті такої крові, таких жертв ті зміни, які зовсім не покращили становища трудящих, а, здається, лише ускладнили, погіршили його. «Радянської влади, влади Рад, по суті, немає, – рішуче заявив він. – Є влада бюрократів, окремих одиниць, які спираються переважно на фізичну силу військових і адміністративних апаратів. З'їзди, збори, засідання Рад носять характер декорацій і не мають ніякого значення у розв'язанні тих питань, які на них начебто розглядаються. Резолюції приготовані зарані і приймаються без дискусій. Всім керує і завідує партія (Р. К. П.). Вона має 600.000 членів. Це величезний апарат чиновників і бюрократів. Дисципліна – казенна, чиновнича, заснована на покаранні, а не на моральному впливові».