Страница:
Водночас подав прохання до Міністерства народної освіти про призначення приват-доцентом кафедри історії України Українського університету, який було створено в Кам'янці-Подільському за гетьманату. Міністр і ректор університету І. Огієнко дав згоду.
Дмитро Іванович поринув у роботу, із задоволенням взявся до викладання, намагався триматись осторонь політичного життя, хоч Кам'янець досить швидко став його епіцентром. Саме сюди переїхали спочатку опозиційні Директорії політичні діячі, а потім і сама Директорія, що під тиском радянських військ змушена була залишити Київ, а затим і Вінницю. Під безпосередньою загрозою виявився і Кам'янець-Подільський.
Саме у ті дні Д. Дорошенко у складі «закупової комісії» виїхав до Галичини з метою придбання устаткування для університетської друкарні. Із Станіслава, де не вдалося здійснити запланованої покупки, було вирішено їхати до Праги, а далі – до Відня. Тимчасом збройні сили УНР зазнали нових поразок у Галичині, повернення на батьківщину стало проблематичним, відпадала потреба і в друкарському устаткуванні.
Деякий час Д. Дорошенко перебував у Чехії, де завершив роботу над рукописом підручника з історії України, ще раніше замовленого Міністерством освіти.
Кілька місяців очолював місію Українського Червоного Хреста на Балканах, займався репатріацією українських полонених з Італії, Сербії, Румунії. Скрізь, де бував, працював у місцевих бібліотеках.
Врешті, наприкінці 1919 р., опинився у Відні, де остаточно визначився його статус як емігранта, «вигнанця» з усіма наслідками незавидного становища. Озираючись назад, Дмитро Іванович бачив не лише «звиви» своєї політичної кар'єри доби революції, а й цілу низку опублікованих праць: історико-літературознавчі – про П. Куліша, М. Костомарова, І. Нечуя-Левицького (К., 1918,1920), краєзнавчі – «Коротенька історія Чернігівщини» (Чернігів, 1918), «По рідному краю» (К., 1919), «Про минулі часи на Поділлю» (Кам'янець-Подільський, 1919), «Угорська Україна» (Прага, 1919).
Подружжю Дорошенків жилось на чужині дуже сутужно.
Матеріальні нестатки доповнювались браком необхідних матеріалів для справжньої науково-дослідницької роботи (а на батьківщині залишились багата бібліотека, архів, рукописи), примножувались невимовною тугою за рідним краєм. Сам Дмитро Іванович вважав, що він здебільшого займається популяризацією історичних знань, читаючи курси з української історії. І це було не стільки виявом природної скромності, скільки свідченням вимогливого ставлення до себе, до того, що справжня історична наука, оригінальні історичні праці без надійної джерельної бази неможливі. В одному з листів до В. Липинського Д. Дорошенко з болем писав: «Поки я не сиджу коло архівів, як Ви колись, доти з мене історик хіба в планах. Оце моє фальшиве становище історика, це моя болюча рана, на яку я не можу вжити ліків, хоч і знаю які ці ліки…» Та й згодом не раз у листах до колег, у розмовах з ними він жалівся на долю, на те, що не судилося йому як слід зайнятись дослідницькою роботою, до якої був особливий потяг і від якої відчував справжнє задоволення. «Не з моєї вини так сталося, – ділився він з О. Оглобліним, – аж до самої еміграції я більше присвячував часу і праці діяльності громадській і політичній, ніж науці, в якій через те був скоріше аматором. Опинившись же на чужині, я був відрізаний від джерел, від архівів і знов же мусив зайнятись науково-педагогічною працею та й тією самою політикою… Отже залишилося працювати хіба над історіографією та популяризацією».
До честі Дорошенка-дослідника слід віднести те, що при найменшій нагоді він не заспокоювався, доки не опановував архіви тих країв, куди його закидала доля або куди міг дістатися у пошуках корисної інформації. Тому-то і в його творах велика кількість посилань на архіви Німеччини, Австрії, Швейцарії, Чехословаччини, Польщі, Туреччини… Хоч вчений вважав, що того замало.
У 1923 р. Д. Дорошенка обирають професором Українського вільного університету та Кардового університету (Прага) по кафедрі української історії. Того ж року його обирають і членом-кореспондентом Вищої школи слов'янських студій Лондонського університету.
Свою науково-публіцистичну діяльність Дмитро Іванович завжди оцінював дуже скромно, хоч насправді вона була не просто значною, а й навіть вражаючою за умов, у яких здійснювалась. У короткий термін йому вдалося видати «Курс історії України для вищих кляс середніх шкіл» (Відень, 1921), «Короткий курс історії України» (Катеринослав, Ляйпциг, 1923), «Огляд української історіографії» (Прага, 1923), низку монографій і ґрунтовних статей про діячів української науки і культури: «Пантелеймон Куліш» (Ляйпциг, 1923), «Микола Іванович Костомаров» (Ляйпциг, 1924), «В'ячеслав Липинський і його думки про українську націю і державу» (Відень, 1925), «Пам'яти академіка Миколи Сумцова» (Прага, 1925), «Пам'яти П. Я. Дорошенка» («Хліборобська Україна». – Відень, 1920,36. 1), «Історія Русов, як пам'ятка української політичної думки др. пол. XVII ст.» (там само, 1921. Кн. V—VI). У 1925 р. у Празі Д. Дорошенко в черговий раз перевидав значно доповнений і виправлений «Покажчик літератури українською мовою в Росії за 1798—1897 роки», що вперше був виданий ще у його студентські роки.
Дуже інтенсивно займається в цей час Д. Дорошенко і мемуаристикою. Поєднання фахового бачення історичного процесу з блискучою, всотуючою безліч деталей, нюансів пам'яттю і талантом публіциста роблять його спомини не просто помітним явищем, але й вирізняють їх серед інших особливими притягальними якостями, дістають незмінно високу оцінку не лише науковців, але й широкого читацького загалу. Достовірність опублікованих даних ніколи не викликала сумніву, і історики, особливо ті, хто вивчає історію міжнародних відносин, дипломатію, завжди користувалися ними як своєрідними зведеннями фактів. Чималий інтерес становлять праці «Дещо про закордоннуполітикуУкраїнськоїДержавив 1918р.» («Хліборобська Україна». 36.1—3. – Відень, 1920, 1921), «Война и революция на Украине» (Историк и современник. Кн. 1—3,1921; Кн. 4, 1923; Кн. 5, 1924). Дуже змістовні й оригінальні спогади-нариси про I. Шрага, Ф. Матушевського, А. Вязлова, В. Науменка, Т. Зіньківського, Л. Милорадович, П. Мирного, Д. Марковича, О. Потебню, А. Шептицького.
Особливе місце займають досить ґрунтовні, детальні, багатопланові «Мої спомини про недавнє-минуле (1914—1920 pp.)» «Львів, 1923, 1924». Автор прагнув у них дати об'єктивні факти, створити замальовки-спостереження без підкорення їх політичним уподобанням і наперед визначеним схемам. Та найсуттєвішою працею тих років став тритомник «Слов'янський світ в його минулому й сучасному» (Берлін, 1922).
Кілька років поспіль Д. Дорошенко був захоплений дослідженням, осмисленням історії 1918 року в Україні, на який припав апогей його власної політичної кар'єри. Автору дуже поталанило: у Відні і Берліні вдалось роздобути численні дипломатичні документи, в тому числі й цілком таємні, комплекти тогочасних періодичних видань. Деякі матеріали, новітні праці надіслав з Радянської України С Єфремов. Автор зібрав численні публікації про події 1918 р., мемуари, використав власні записи і спомини. Восени 1925 р. праця була завершена, проте необхідні для видання рукопису, обсягом 50 друкованих аркушів, кошти знайти було дуже непросто, і вихід книги безперспективно відкладався з року на рік.
Разом з іншими негараздами (нестабільністю викладацької діяльності, необхідністю частих переїздів, перманентною фінансовою скрутою) все це псувало настрій, породжувало невіру у смисл роботи, смисл життя. У той час Д. Дорошенко писав у одному з листів до М. Грінченко (взагалі вони з дружиною, як і інші справжні інтелігенти, вели досить інтенсивну переписку з друзями): «Взагалі наша будучність уявляється в дуже непевних і неясних рисах. Ми вже тут заседілись, і нашим господарям вже надокучило.
Вони раді б нас здихатись, але як? І куди нас подіти? Додому вертатись? Але, не кажучи за все інше, що там робити?
З чого шматок хліба їсти? Який заробіток можна знайти? Де, наприклад, діватись з таким «фахом», як українська історія? Кому вона потрібна? І взагалі, кому потрібні ми, тріски великого зрубаного лісу? Отак, як подумаєш, то й прийдеш до висновку, що очевидно судилося нам тут і пропадати на чужині між «ляхи і чехи», як той Святополк Окаянний. Не хотілось би, розуміється, хотілось би ще послужити рідному краєві, є ще й сили деякі, і охота велика, та видно, таких, як ми, краєві не треба і місця нам там немає.
Значить, поки можна, будемо щось тут і далі робити, а як і цієї змоги не стане, то доведеться пропадати. Виходу нема».
Влітку 1926 р. завдяки зв'язкам і клопотанням П. Скоропадського в Берліні було створено Український науковий інститут. Його директором на пропозицію В. Липинського було призначено Д. Дорошенка. Вибір, безумовно, виявився вдалим.
Не позбавлений партійних і особистісних політичних симпатій, Дмитро Іванович водночас був справжнім вченим, готовим заради наукової істини піти на певні жертви, ідеологічні відступи тощо. Та обставина, що в ньому вчений дедалі брав гору над політиком, позитивно позначилась і на кадровому формуванні інституту. Запрошувались співробітники за принципом передусім наукових здібностей, а партійній належності не надавалось першочергової уваги. Прагнення бути переважно науковцем, аніж політиком, дозволяло директору Українського наукового інституту підніматись вище дріб'язкових інтриг, що значною мірою захопили емігрантські кола, не залишивши осторонь і інститут.
Під керівництвом Д. Дорошенка наукова установа міцно стала на ноги, виконала ряд оригінальних дослідницьких об'єктів.
Плідними виявились ті роки і особисто для Дмитра Івановича.
З'явилась ціла низка праць з давньої історії України, історії української культури. Серед інших особливу цінність становить розвідка «Шерерові Annales de la Petit Russie» та їх місце в українській історіографії» («Ювілейний збірник на пошану професора І. Бідла». – Прага, 1928).
Д. Дорошенко активно підтримує реноме блискучого мемуариста, випускає брошуру «Як було проголошено гетьманство у Києві 29 квітня 1918 року» (Вінніпег, 1927), публікує численні статті, чільне місце серед яких належить періоду Української революції: «Київ в перших днях революції» («Український голос». – 1927. – № 10), «З минулого» («Бюлетень Гетьманської Управи». – 1929. – № 1), «Організація збройних сил Української держави» (Там само. – № 2), «Церква і революція на Україні» («Січ». – 1931. – № 1—8), «Гетманство 1918 года на Украине» («Голос минувшего». – Париж, 1927. – Кн. V) та ін.
Головним же результатом тогочасного зосередження на науковій роботі стала підготовка фундаментального дослідження – «Історія України. 1917—1923 pp.».
Природно, що непересічна особистість, висококваліфікований талановитий дослідник, Д. Дорошенко створив оригінальну працю, яка має цілий ряд характерних особливостей.
«Історія України» Д. Дорошенка створювалась тоді, коли вже вийшли і пройшли випробування часом найголовніші твори інших учасників, керівників Української революції: М. Грушевського, В. Винниченка, П. Христюка, О. Шульгіна, М. Шаповала. І на події 1917-го, наступних років історик міг дивитись не лише через призму часу, а й з урахуванням того, як сприймалось їх відтворення у дослідженнях представників різних у минулому течій, партій. До того ж, за перехресної експертизи різних оцінок тих самих подій нерідко можна було угледіти не помічені раніше нюанси, звернути увагу на деталі, до яких не дійшли попередники. Д. Дорошенко мав змогу критично використати і праці ідейних, та й політичних противників, наприклад К. Оберучева, П. Мілюкова. В руках автора були і радянські видання, в яких з комуністичних позицій висвітлювались революційні події 1917—1920 pp. Це в першу чергу створені на основі численних документів хроніка «1917 год на Киевщине» і чотиритомник В. Антонова-Овсієнка «Записки о гражданской войне». Д. Дорошенко мав у своєму розпорядженні і діаспорну та радянську наукову періодику, окремі наукові монографічні дослідження, що з'явились за кордоном.
Нерідко він посилається і на рукописні матеріали, які йому надали товариші по еміграції, а також дослідницькі закордонні центри, які до початку 1930-х pp. розгорнули досить широку роботу і нагромадили чимало цікавої інформації.
Безумовно, все це створювало додаткові сприятливі можливості для всебічного аналізу процесів, що вивчались, хоч у передмові до І тому видання Д. Дорошенко зауважив, що «документальних матеріалів до історії 1917 року було в моїх руках дуже мало; та й взагалі більша частина тих матеріалів через бурхливі події часів революції і громадянської війни загинула, а те, що збереглось і переховується по архівах Радянської України, було мені недоступне. Я мусів обмежитись переважно друкованими джерелами». Враховуючи це застереження, слід сказати, що історик ефективно використав друковані органи всіх напрямків, усіх політичних партій. Співставлення, порівняльний аналіз інформації значно урізноманітнили, урізнобарвили книгу Д. Дорошенка.
Слід відзначити і прийоми, манеру роботи Д. Дорошенка з матеріалами. У більшості випадків він тяжіє не до цитувань окремих місць, положень, а до повного (без будь-яких купюр) відтворення документів (це універсали, закони, резолюції, заяви, ноти тощо). Читач одержує можливість не лише перевірити істинність запропонованих оцінок, тлумачень, міркувань, а й вийти на власні висновки.
Д. Дорошенко чесно застерігає: «…Я не претендую на вичерпуюче-повне змалювання подій з нашого недавнього минулого, ані на абсолютно безстороннє їх освітлення… Як свідок і близький учасник подій, я не міг писати про них холодно-безстороннє».
І справді, автор не приховує своїх політичних симпатій, оцінює історичний досвід через призму члена партії соціалістів-федералістів, потім прихильника гетьманської державності. Його книга – це своєрідний кут зору на історію Української революції, кут зору державника. Дмитро Іванович відноситься сучасними історіографами до тих, хто започаткував і яскраво представляв саме цей напрямок.
На відміну від інших своїх колег, про яких йшлося вище, Д. Дорошенко працював здебільшого не в Києві, а на периферії (Галичина, Буковина, Чернігівщина), і це теж позначилось як на специфіці бачення досліджуваних явищ і процесів, так і на прагненні показати розвиток революції на місцях. Щоправда, тут автору теж багато чого не вдалось досягти.
Не все у праці Д. Дорошенка рівноцінне. Окремі сюжети виписані просто блискуче. До них можна віднести висвітлення питання про передісторію Брестської мирної конференції, про роботу самої конференції, позицію української делегації, ухвалені рішення. Безумовно, тут позначився дипломатичний досвід автора. Його оцінки глибинні і суттєві, зауваження точні, виважені, іронічно-дошкульні і водночас дипломатично-тактовні.
Інші ж сюжети виглядають порівняно слабше. До них можна віднести відтворення військових дій, міжпартійних стосунків тощо.
Д. Дорошенко вирішив перевести всі події 1917 – початку 1918 р. на новий стиль (хоч країна до лютого 1918 р. жила за старим стилем), що створило певні незручності для читачів. Однак суттєвіше інше. Іноді автор сам припустився плутанини (забув перевести час або зробив це подвійно і т. п.). Особливості структурної побудови книги зумовили невиправдані порушення хронології викладу матеріалу, а також повтори. Однак відзначене ніякою мірою не може переважати позитивних моментів книги, скільки-небудь істотно позначитись на її загальній оцінці.
В історіографії закріпилось твердження, що «Історія України. 1917—1923 pp.», зокрема том про Українську гетьманську державу, була написана з ініціативи, під впливом і за участі в редагуванні найкрупнішої теоретичної сили монархічного напрямку – В'ячеслава Липинського, а при підготовці до публікації текст ретельно переглядався і правився колишнім гетьманом Павлом Скоропадським.
Як вище згадувалось, рукопис історії 1918 р. в Україні було підготовлено Д. Дорошенком ще до призначення директором УНІ. Тому-то так і сталося, що, задумавши панорамний твір, автор в 1930 р. випустив одну його частину, а саме – другу, яка не була ні початком, ні кінцем тих подій, які планувалось відтворити. Затим, у 1932 р. вийшов перший том, який охопив майже весь період історії Центральної Ради.
Якою за обсягом, у скількох томах мала вийти праця в цілому – невідомо, хоч автор безперечно мав намір продовжити своє дослідження, про що записав в останніх рядках другого тому.
Однак наприкінці 1931 р. загострились стосунки Д. Дорошенка з О. Скоропис-Йолтуховським, що був заступником куратора Українського наукового інституту. Причиною стали різні погляди на основний напрямок роботи закладу, який сполучав науково-дослідну і пропагандистсько-навчальну діяльність. Дмитро Іванович сам був блискучим лектором, багато уваги надавав викладацькому процесу, користувався незмінним успіхом у будь-якій аудиторії. Однак головним у роботі інституту він вважав розробку наукових проблем українства. О. Скоропис-Йолтуховський стояв на протилежному.
Можна лише здогадуватись, що далися взнаки і старі партійні незгоди, які явно примножилися з виходом «Історії України. 1917—1923 pp.», у якій Д. Дорошенко не став обходити питання про зв'язки Союзу визволення України, одного з його лідерів – О. Скоропис-Йолтуховського з німецькими військовими колами і допомогу останніх СВУ в роки Першої світової війни.
Та як би там не було, талановитому історику довелося залишити інститут і надзвичайно прикро, що у зв'язку з цим перервалась, потім і зовсім припинилась робота над продовженням історії Української революції. Адже двотомник Д. Дорошенка, без сумнівів, один з найглибших і найкращих творів про події в Україні в буремні революційні роки. Стабільне зростання звертань до нього сучасних фахівців – переконливе свідчення цінності, вагомості зробленого популярним істориком.
У Празі, куди переїхав Д. Дорошенко наприкінці 1931 p., він багато займався викладацькою роботою, не скоротивши обсяг наукової і громадської діяльності. З 1936 до 1939 року Дмитро Іванович очолював кафедру історії всесвітньої церкви на православному факультеті Варшавського університету. З початком Другої світової війни він повертається до Праги, викладає історію України в Українському вільному університеті.
Підсумковим твором цього десятиліття став двотомник «Нарис історії України» (Варшава, 1932—1933) – стисла українська історія з найдавніших часів до початку XX століття. Це, власне, перший повноцінний університетський курс історії України. Щоправда, він не позбавлений полемічного забарвлення, містить чимало оригінальних суб'єктивних оцінок і міркувань. У 1939 р. в Едмонтоні (Канада) вдалося випустити англомовне видання «Історії України», а в 1942 р. у Кракові– Львові – скорочений курс «Історії України».
Дмитра Дорошенка вважають істориком державницького напрямку. Думається, що це визначення відносне, умовне. Воно скоріше позначає особливі симпатії того чи іншого автора, у тому числі й Дмитра Івановича, до тих етапів з історії України, коли особливо яскраво виявлялися тенденції боротьби за національну державність, а інші періоди розглядаються теж під кутом зору оцінки державної суверенності чи ж її відсутності і т. ін. Саме за такого підходу на особливу увагу автора заслуговує внесок у історичну долю українства Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Івана Мазепи, що найяскравіше уособили прагнення народу до власної державності. Цим же зумовлено і підвищений інтерес до періоду Української революції, її керманичів.
При цьому Д. Дорошенко зовсім не однобічний, заангажований описувач подій, а глибокий аналітик, який ретельно, скрупульозно відтворює політичні, економічні, соціальні та культурні аспекти історії українства, тобто створює повнокровну картину життєдіяльності народу.
Паралельно з узагальнюючими, фундаментальними історичними працями з'явились і змістовні глибокі дослідження професора з історії церкви в Україні, української історіографії. Численні біографічні нариси присвячені видатним історичним діячам, митцям, науковцям від сивої давнини до найновгших часів. Значно поповнився в той час і список опублікованих спогадів Д. Дорошенка, особливо присвячених початку XX століття, хоч новими виданнями вийшли і ті, що побачили світ раніше.
На офіційне замовлення фашистських окупаційних властей Д. Дорошенко написав книгу «Україна і рейх», що вийшла німецькою мовою у Лейпцигу 1942 р.
Після завершення війни Український вільний університет перебазувався до Німеччини. Сюди ж переїжджає і Д. Дорошенко, працює професором УВУ і Православної богословської академії. В 1945 р. в Аугсбурзі було створено Українську вільну академію наук, а її першим президентом було обрано Д. Дорошенка.
З 1947 по 1951 рік професор викладав історію України у Вінніпезі, куди був запрошений колегією Святого Андрія.
У повоєнний час не припиняється і плідна науково-публікаторська діяльність вченого. Виходять «Історіографія України» (Записи лекцій. – Аугсбург, 1946), нове видання «В'ячеслав Липинський і його думки про українську націю і державу» (Аугсбург, 1946), чергове видання «Історії України» (Аугсбург, 1947). У співавторстві з О. Оглобліним було написано узагальнюючі статті про джерелознавство та історіографію історії України для «Енциклопедії українознавства» (1949. – Т. 1, ч. 2).
Побачили світ і «Мої спомини про давнє-минуле» (Вінніпег, 1949).
Тяжко хворий Д. Дорошенко повертається з Вінніпега до Мюнхена і буквально за кілька днів – 19 березня 1951 р. – помирає.
Нереалізованими залишились численні задуми, зокрема ґрунтовне дослідження про М. Драгоманова.
Уже після смерті автора перевидавалися його твори з історії України, історіографії, краєзнавства (бібліографія творів вченого нараховує близько 1000 позицій). Серед творів, які передруковуються знову і знову, викликаючи незмінний науковий і громадський інтерес «Історія України. 1917—1923 pp.». – Т. 1—2. (Нью-Йорк, 1954; Вінніпег, 1973); «Мої спомини про недавнє-минуле». (Мюнхен, 1969; «Український історичний журнал». – 1992. – № 6, 7—8, 9, 12; 1993. – № 1, 2—3, 4—6, 7—8; Київ, 2002).
Останнім часом потяг до історичної спадщини Д. І. Дорошенка надзвичайно зріс. І пояснення тому слід шукати, можливо, не стільки в тому, що його твори, передусім, присвячені Українській революції, а в тому, що вони є яскравим втіленням так званого державницького напрямку в українській історіографії. Оцшювати публікації видатного історика слід, мабуть, не лише за тривіальною логікою: нингшній етап розбудови Української Держави знову привернув увагу до його праць, зробив їх модними. Цшність доробку Д. І. Дорошенка в іншому – в його науковості, глибині, аргументованості, оригшальності – якостях, що шанувались і шануються в будь-який час.
Праці Д. І. Дорошенка
Дмитро Іванович поринув у роботу, із задоволенням взявся до викладання, намагався триматись осторонь політичного життя, хоч Кам'янець досить швидко став його епіцентром. Саме сюди переїхали спочатку опозиційні Директорії політичні діячі, а потім і сама Директорія, що під тиском радянських військ змушена була залишити Київ, а затим і Вінницю. Під безпосередньою загрозою виявився і Кам'янець-Подільський.
Саме у ті дні Д. Дорошенко у складі «закупової комісії» виїхав до Галичини з метою придбання устаткування для університетської друкарні. Із Станіслава, де не вдалося здійснити запланованої покупки, було вирішено їхати до Праги, а далі – до Відня. Тимчасом збройні сили УНР зазнали нових поразок у Галичині, повернення на батьківщину стало проблематичним, відпадала потреба і в друкарському устаткуванні.
Деякий час Д. Дорошенко перебував у Чехії, де завершив роботу над рукописом підручника з історії України, ще раніше замовленого Міністерством освіти.
Кілька місяців очолював місію Українського Червоного Хреста на Балканах, займався репатріацією українських полонених з Італії, Сербії, Румунії. Скрізь, де бував, працював у місцевих бібліотеках.
Врешті, наприкінці 1919 р., опинився у Відні, де остаточно визначився його статус як емігранта, «вигнанця» з усіма наслідками незавидного становища. Озираючись назад, Дмитро Іванович бачив не лише «звиви» своєї політичної кар'єри доби революції, а й цілу низку опублікованих праць: історико-літературознавчі – про П. Куліша, М. Костомарова, І. Нечуя-Левицького (К., 1918,1920), краєзнавчі – «Коротенька історія Чернігівщини» (Чернігів, 1918), «По рідному краю» (К., 1919), «Про минулі часи на Поділлю» (Кам'янець-Подільський, 1919), «Угорська Україна» (Прага, 1919).
Подружжю Дорошенків жилось на чужині дуже сутужно.
Матеріальні нестатки доповнювались браком необхідних матеріалів для справжньої науково-дослідницької роботи (а на батьківщині залишились багата бібліотека, архів, рукописи), примножувались невимовною тугою за рідним краєм. Сам Дмитро Іванович вважав, що він здебільшого займається популяризацією історичних знань, читаючи курси з української історії. І це було не стільки виявом природної скромності, скільки свідченням вимогливого ставлення до себе, до того, що справжня історична наука, оригінальні історичні праці без надійної джерельної бази неможливі. В одному з листів до В. Липинського Д. Дорошенко з болем писав: «Поки я не сиджу коло архівів, як Ви колись, доти з мене історик хіба в планах. Оце моє фальшиве становище історика, це моя болюча рана, на яку я не можу вжити ліків, хоч і знаю які ці ліки…» Та й згодом не раз у листах до колег, у розмовах з ними він жалівся на долю, на те, що не судилося йому як слід зайнятись дослідницькою роботою, до якої був особливий потяг і від якої відчував справжнє задоволення. «Не з моєї вини так сталося, – ділився він з О. Оглобліним, – аж до самої еміграції я більше присвячував часу і праці діяльності громадській і політичній, ніж науці, в якій через те був скоріше аматором. Опинившись же на чужині, я був відрізаний від джерел, від архівів і знов же мусив зайнятись науково-педагогічною працею та й тією самою політикою… Отже залишилося працювати хіба над історіографією та популяризацією».
До честі Дорошенка-дослідника слід віднести те, що при найменшій нагоді він не заспокоювався, доки не опановував архіви тих країв, куди його закидала доля або куди міг дістатися у пошуках корисної інформації. Тому-то і в його творах велика кількість посилань на архіви Німеччини, Австрії, Швейцарії, Чехословаччини, Польщі, Туреччини… Хоч вчений вважав, що того замало.
У 1923 р. Д. Дорошенка обирають професором Українського вільного університету та Кардового університету (Прага) по кафедрі української історії. Того ж року його обирають і членом-кореспондентом Вищої школи слов'янських студій Лондонського університету.
Свою науково-публіцистичну діяльність Дмитро Іванович завжди оцінював дуже скромно, хоч насправді вона була не просто значною, а й навіть вражаючою за умов, у яких здійснювалась. У короткий термін йому вдалося видати «Курс історії України для вищих кляс середніх шкіл» (Відень, 1921), «Короткий курс історії України» (Катеринослав, Ляйпциг, 1923), «Огляд української історіографії» (Прага, 1923), низку монографій і ґрунтовних статей про діячів української науки і культури: «Пантелеймон Куліш» (Ляйпциг, 1923), «Микола Іванович Костомаров» (Ляйпциг, 1924), «В'ячеслав Липинський і його думки про українську націю і державу» (Відень, 1925), «Пам'яти академіка Миколи Сумцова» (Прага, 1925), «Пам'яти П. Я. Дорошенка» («Хліборобська Україна». – Відень, 1920,36. 1), «Історія Русов, як пам'ятка української політичної думки др. пол. XVII ст.» (там само, 1921. Кн. V—VI). У 1925 р. у Празі Д. Дорошенко в черговий раз перевидав значно доповнений і виправлений «Покажчик літератури українською мовою в Росії за 1798—1897 роки», що вперше був виданий ще у його студентські роки.
Дуже інтенсивно займається в цей час Д. Дорошенко і мемуаристикою. Поєднання фахового бачення історичного процесу з блискучою, всотуючою безліч деталей, нюансів пам'яттю і талантом публіциста роблять його спомини не просто помітним явищем, але й вирізняють їх серед інших особливими притягальними якостями, дістають незмінно високу оцінку не лише науковців, але й широкого читацького загалу. Достовірність опублікованих даних ніколи не викликала сумніву, і історики, особливо ті, хто вивчає історію міжнародних відносин, дипломатію, завжди користувалися ними як своєрідними зведеннями фактів. Чималий інтерес становлять праці «Дещо про закордоннуполітикуУкраїнськоїДержавив 1918р.» («Хліборобська Україна». 36.1—3. – Відень, 1920, 1921), «Война и революция на Украине» (Историк и современник. Кн. 1—3,1921; Кн. 4, 1923; Кн. 5, 1924). Дуже змістовні й оригінальні спогади-нариси про I. Шрага, Ф. Матушевського, А. Вязлова, В. Науменка, Т. Зіньківського, Л. Милорадович, П. Мирного, Д. Марковича, О. Потебню, А. Шептицького.
Особливе місце займають досить ґрунтовні, детальні, багатопланові «Мої спомини про недавнє-минуле (1914—1920 pp.)» «Львів, 1923, 1924». Автор прагнув у них дати об'єктивні факти, створити замальовки-спостереження без підкорення їх політичним уподобанням і наперед визначеним схемам. Та найсуттєвішою працею тих років став тритомник «Слов'янський світ в його минулому й сучасному» (Берлін, 1922).
Кілька років поспіль Д. Дорошенко був захоплений дослідженням, осмисленням історії 1918 року в Україні, на який припав апогей його власної політичної кар'єри. Автору дуже поталанило: у Відні і Берліні вдалось роздобути численні дипломатичні документи, в тому числі й цілком таємні, комплекти тогочасних періодичних видань. Деякі матеріали, новітні праці надіслав з Радянської України С Єфремов. Автор зібрав численні публікації про події 1918 р., мемуари, використав власні записи і спомини. Восени 1925 р. праця була завершена, проте необхідні для видання рукопису, обсягом 50 друкованих аркушів, кошти знайти було дуже непросто, і вихід книги безперспективно відкладався з року на рік.
Разом з іншими негараздами (нестабільністю викладацької діяльності, необхідністю частих переїздів, перманентною фінансовою скрутою) все це псувало настрій, породжувало невіру у смисл роботи, смисл життя. У той час Д. Дорошенко писав у одному з листів до М. Грінченко (взагалі вони з дружиною, як і інші справжні інтелігенти, вели досить інтенсивну переписку з друзями): «Взагалі наша будучність уявляється в дуже непевних і неясних рисах. Ми вже тут заседілись, і нашим господарям вже надокучило.
Вони раді б нас здихатись, але як? І куди нас подіти? Додому вертатись? Але, не кажучи за все інше, що там робити?
З чого шматок хліба їсти? Який заробіток можна знайти? Де, наприклад, діватись з таким «фахом», як українська історія? Кому вона потрібна? І взагалі, кому потрібні ми, тріски великого зрубаного лісу? Отак, як подумаєш, то й прийдеш до висновку, що очевидно судилося нам тут і пропадати на чужині між «ляхи і чехи», як той Святополк Окаянний. Не хотілось би, розуміється, хотілось би ще послужити рідному краєві, є ще й сили деякі, і охота велика, та видно, таких, як ми, краєві не треба і місця нам там немає.
Значить, поки можна, будемо щось тут і далі робити, а як і цієї змоги не стане, то доведеться пропадати. Виходу нема».
Влітку 1926 р. завдяки зв'язкам і клопотанням П. Скоропадського в Берліні було створено Український науковий інститут. Його директором на пропозицію В. Липинського було призначено Д. Дорошенка. Вибір, безумовно, виявився вдалим.
Не позбавлений партійних і особистісних політичних симпатій, Дмитро Іванович водночас був справжнім вченим, готовим заради наукової істини піти на певні жертви, ідеологічні відступи тощо. Та обставина, що в ньому вчений дедалі брав гору над політиком, позитивно позначилась і на кадровому формуванні інституту. Запрошувались співробітники за принципом передусім наукових здібностей, а партійній належності не надавалось першочергової уваги. Прагнення бути переважно науковцем, аніж політиком, дозволяло директору Українського наукового інституту підніматись вище дріб'язкових інтриг, що значною мірою захопили емігрантські кола, не залишивши осторонь і інститут.
Під керівництвом Д. Дорошенка наукова установа міцно стала на ноги, виконала ряд оригінальних дослідницьких об'єктів.
Плідними виявились ті роки і особисто для Дмитра Івановича.
З'явилась ціла низка праць з давньої історії України, історії української культури. Серед інших особливу цінність становить розвідка «Шерерові Annales de la Petit Russie» та їх місце в українській історіографії» («Ювілейний збірник на пошану професора І. Бідла». – Прага, 1928).
Д. Дорошенко активно підтримує реноме блискучого мемуариста, випускає брошуру «Як було проголошено гетьманство у Києві 29 квітня 1918 року» (Вінніпег, 1927), публікує численні статті, чільне місце серед яких належить періоду Української революції: «Київ в перших днях революції» («Український голос». – 1927. – № 10), «З минулого» («Бюлетень Гетьманської Управи». – 1929. – № 1), «Організація збройних сил Української держави» (Там само. – № 2), «Церква і революція на Україні» («Січ». – 1931. – № 1—8), «Гетманство 1918 года на Украине» («Голос минувшего». – Париж, 1927. – Кн. V) та ін.
Головним же результатом тогочасного зосередження на науковій роботі стала підготовка фундаментального дослідження – «Історія України. 1917—1923 pp.».
Природно, що непересічна особистість, висококваліфікований талановитий дослідник, Д. Дорошенко створив оригінальну працю, яка має цілий ряд характерних особливостей.
«Історія України» Д. Дорошенка створювалась тоді, коли вже вийшли і пройшли випробування часом найголовніші твори інших учасників, керівників Української революції: М. Грушевського, В. Винниченка, П. Христюка, О. Шульгіна, М. Шаповала. І на події 1917-го, наступних років історик міг дивитись не лише через призму часу, а й з урахуванням того, як сприймалось їх відтворення у дослідженнях представників різних у минулому течій, партій. До того ж, за перехресної експертизи різних оцінок тих самих подій нерідко можна було угледіти не помічені раніше нюанси, звернути увагу на деталі, до яких не дійшли попередники. Д. Дорошенко мав змогу критично використати і праці ідейних, та й політичних противників, наприклад К. Оберучева, П. Мілюкова. В руках автора були і радянські видання, в яких з комуністичних позицій висвітлювались революційні події 1917—1920 pp. Це в першу чергу створені на основі численних документів хроніка «1917 год на Киевщине» і чотиритомник В. Антонова-Овсієнка «Записки о гражданской войне». Д. Дорошенко мав у своєму розпорядженні і діаспорну та радянську наукову періодику, окремі наукові монографічні дослідження, що з'явились за кордоном.
Нерідко він посилається і на рукописні матеріали, які йому надали товариші по еміграції, а також дослідницькі закордонні центри, які до початку 1930-х pp. розгорнули досить широку роботу і нагромадили чимало цікавої інформації.
Безумовно, все це створювало додаткові сприятливі можливості для всебічного аналізу процесів, що вивчались, хоч у передмові до І тому видання Д. Дорошенко зауважив, що «документальних матеріалів до історії 1917 року було в моїх руках дуже мало; та й взагалі більша частина тих матеріалів через бурхливі події часів революції і громадянської війни загинула, а те, що збереглось і переховується по архівах Радянської України, було мені недоступне. Я мусів обмежитись переважно друкованими джерелами». Враховуючи це застереження, слід сказати, що історик ефективно використав друковані органи всіх напрямків, усіх політичних партій. Співставлення, порівняльний аналіз інформації значно урізноманітнили, урізнобарвили книгу Д. Дорошенка.
Слід відзначити і прийоми, манеру роботи Д. Дорошенка з матеріалами. У більшості випадків він тяжіє не до цитувань окремих місць, положень, а до повного (без будь-яких купюр) відтворення документів (це універсали, закони, резолюції, заяви, ноти тощо). Читач одержує можливість не лише перевірити істинність запропонованих оцінок, тлумачень, міркувань, а й вийти на власні висновки.
Д. Дорошенко чесно застерігає: «…Я не претендую на вичерпуюче-повне змалювання подій з нашого недавнього минулого, ані на абсолютно безстороннє їх освітлення… Як свідок і близький учасник подій, я не міг писати про них холодно-безстороннє».
І справді, автор не приховує своїх політичних симпатій, оцінює історичний досвід через призму члена партії соціалістів-федералістів, потім прихильника гетьманської державності. Його книга – це своєрідний кут зору на історію Української революції, кут зору державника. Дмитро Іванович відноситься сучасними історіографами до тих, хто започаткував і яскраво представляв саме цей напрямок.
На відміну від інших своїх колег, про яких йшлося вище, Д. Дорошенко працював здебільшого не в Києві, а на периферії (Галичина, Буковина, Чернігівщина), і це теж позначилось як на специфіці бачення досліджуваних явищ і процесів, так і на прагненні показати розвиток революції на місцях. Щоправда, тут автору теж багато чого не вдалось досягти.
Не все у праці Д. Дорошенка рівноцінне. Окремі сюжети виписані просто блискуче. До них можна віднести висвітлення питання про передісторію Брестської мирної конференції, про роботу самої конференції, позицію української делегації, ухвалені рішення. Безумовно, тут позначився дипломатичний досвід автора. Його оцінки глибинні і суттєві, зауваження точні, виважені, іронічно-дошкульні і водночас дипломатично-тактовні.
Інші ж сюжети виглядають порівняно слабше. До них можна віднести відтворення військових дій, міжпартійних стосунків тощо.
Д. Дорошенко вирішив перевести всі події 1917 – початку 1918 р. на новий стиль (хоч країна до лютого 1918 р. жила за старим стилем), що створило певні незручності для читачів. Однак суттєвіше інше. Іноді автор сам припустився плутанини (забув перевести час або зробив це подвійно і т. п.). Особливості структурної побудови книги зумовили невиправдані порушення хронології викладу матеріалу, а також повтори. Однак відзначене ніякою мірою не може переважати позитивних моментів книги, скільки-небудь істотно позначитись на її загальній оцінці.
В історіографії закріпилось твердження, що «Історія України. 1917—1923 pp.», зокрема том про Українську гетьманську державу, була написана з ініціативи, під впливом і за участі в редагуванні найкрупнішої теоретичної сили монархічного напрямку – В'ячеслава Липинського, а при підготовці до публікації текст ретельно переглядався і правився колишнім гетьманом Павлом Скоропадським.
Як вище згадувалось, рукопис історії 1918 р. в Україні було підготовлено Д. Дорошенком ще до призначення директором УНІ. Тому-то так і сталося, що, задумавши панорамний твір, автор в 1930 р. випустив одну його частину, а саме – другу, яка не була ні початком, ні кінцем тих подій, які планувалось відтворити. Затим, у 1932 р. вийшов перший том, який охопив майже весь період історії Центральної Ради.
Якою за обсягом, у скількох томах мала вийти праця в цілому – невідомо, хоч автор безперечно мав намір продовжити своє дослідження, про що записав в останніх рядках другого тому.
Однак наприкінці 1931 р. загострились стосунки Д. Дорошенка з О. Скоропис-Йолтуховським, що був заступником куратора Українського наукового інституту. Причиною стали різні погляди на основний напрямок роботи закладу, який сполучав науково-дослідну і пропагандистсько-навчальну діяльність. Дмитро Іванович сам був блискучим лектором, багато уваги надавав викладацькому процесу, користувався незмінним успіхом у будь-якій аудиторії. Однак головним у роботі інституту він вважав розробку наукових проблем українства. О. Скоропис-Йолтуховський стояв на протилежному.
Можна лише здогадуватись, що далися взнаки і старі партійні незгоди, які явно примножилися з виходом «Історії України. 1917—1923 pp.», у якій Д. Дорошенко не став обходити питання про зв'язки Союзу визволення України, одного з його лідерів – О. Скоропис-Йолтуховського з німецькими військовими колами і допомогу останніх СВУ в роки Першої світової війни.
Та як би там не було, талановитому історику довелося залишити інститут і надзвичайно прикро, що у зв'язку з цим перервалась, потім і зовсім припинилась робота над продовженням історії Української революції. Адже двотомник Д. Дорошенка, без сумнівів, один з найглибших і найкращих творів про події в Україні в буремні революційні роки. Стабільне зростання звертань до нього сучасних фахівців – переконливе свідчення цінності, вагомості зробленого популярним істориком.
У Празі, куди переїхав Д. Дорошенко наприкінці 1931 p., він багато займався викладацькою роботою, не скоротивши обсяг наукової і громадської діяльності. З 1936 до 1939 року Дмитро Іванович очолював кафедру історії всесвітньої церкви на православному факультеті Варшавського університету. З початком Другої світової війни він повертається до Праги, викладає історію України в Українському вільному університеті.
Підсумковим твором цього десятиліття став двотомник «Нарис історії України» (Варшава, 1932—1933) – стисла українська історія з найдавніших часів до початку XX століття. Це, власне, перший повноцінний університетський курс історії України. Щоправда, він не позбавлений полемічного забарвлення, містить чимало оригінальних суб'єктивних оцінок і міркувань. У 1939 р. в Едмонтоні (Канада) вдалося випустити англомовне видання «Історії України», а в 1942 р. у Кракові– Львові – скорочений курс «Історії України».
Дмитра Дорошенка вважають істориком державницького напрямку. Думається, що це визначення відносне, умовне. Воно скоріше позначає особливі симпатії того чи іншого автора, у тому числі й Дмитра Івановича, до тих етапів з історії України, коли особливо яскраво виявлялися тенденції боротьби за національну державність, а інші періоди розглядаються теж під кутом зору оцінки державної суверенності чи ж її відсутності і т. ін. Саме за такого підходу на особливу увагу автора заслуговує внесок у історичну долю українства Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Івана Мазепи, що найяскравіше уособили прагнення народу до власної державності. Цим же зумовлено і підвищений інтерес до періоду Української революції, її керманичів.
При цьому Д. Дорошенко зовсім не однобічний, заангажований описувач подій, а глибокий аналітик, який ретельно, скрупульозно відтворює політичні, економічні, соціальні та культурні аспекти історії українства, тобто створює повнокровну картину життєдіяльності народу.
Паралельно з узагальнюючими, фундаментальними історичними працями з'явились і змістовні глибокі дослідження професора з історії церкви в Україні, української історіографії. Численні біографічні нариси присвячені видатним історичним діячам, митцям, науковцям від сивої давнини до найновгших часів. Значно поповнився в той час і список опублікованих спогадів Д. Дорошенка, особливо присвячених початку XX століття, хоч новими виданнями вийшли і ті, що побачили світ раніше.
На офіційне замовлення фашистських окупаційних властей Д. Дорошенко написав книгу «Україна і рейх», що вийшла німецькою мовою у Лейпцигу 1942 р.
Після завершення війни Український вільний університет перебазувався до Німеччини. Сюди ж переїжджає і Д. Дорошенко, працює професором УВУ і Православної богословської академії. В 1945 р. в Аугсбурзі було створено Українську вільну академію наук, а її першим президентом було обрано Д. Дорошенка.
З 1947 по 1951 рік професор викладав історію України у Вінніпезі, куди був запрошений колегією Святого Андрія.
У повоєнний час не припиняється і плідна науково-публікаторська діяльність вченого. Виходять «Історіографія України» (Записи лекцій. – Аугсбург, 1946), нове видання «В'ячеслав Липинський і його думки про українську націю і державу» (Аугсбург, 1946), чергове видання «Історії України» (Аугсбург, 1947). У співавторстві з О. Оглобліним було написано узагальнюючі статті про джерелознавство та історіографію історії України для «Енциклопедії українознавства» (1949. – Т. 1, ч. 2).
Побачили світ і «Мої спомини про давнє-минуле» (Вінніпег, 1949).
Тяжко хворий Д. Дорошенко повертається з Вінніпега до Мюнхена і буквально за кілька днів – 19 березня 1951 р. – помирає.
Нереалізованими залишились численні задуми, зокрема ґрунтовне дослідження про М. Драгоманова.
Уже після смерті автора перевидавалися його твори з історії України, історіографії, краєзнавства (бібліографія творів вченого нараховує близько 1000 позицій). Серед творів, які передруковуються знову і знову, викликаючи незмінний науковий і громадський інтерес «Історія України. 1917—1923 pp.». – Т. 1—2. (Нью-Йорк, 1954; Вінніпег, 1973); «Мої спомини про недавнє-минуле». (Мюнхен, 1969; «Український історичний журнал». – 1992. – № 6, 7—8, 9, 12; 1993. – № 1, 2—3, 4—6, 7—8; Київ, 2002).
Останнім часом потяг до історичної спадщини Д. І. Дорошенка надзвичайно зріс. І пояснення тому слід шукати, можливо, не стільки в тому, що його твори, передусім, присвячені Українській революції, а в тому, що вони є яскравим втіленням так званого державницького напрямку в українській історіографії. Оцшювати публікації видатного історика слід, мабуть, не лише за тривіальною логікою: нингшній етап розбудови Української Держави знову привернув увагу до його праць, зробив їх модними. Цшність доробку Д. І. Дорошенка в іншому – в його науковості, глибині, аргументованості, оригшальності – якостях, що шанувались і шануються в будь-який час.
Праці Д. І. Дорошенка
Звістки про український театр // Літературно-науковий вісник. – 1899. – Кн. IV. – С 55.
Відчит Д. Яворницького // Літературно-науковий вісник. – 1990. – Кн. VII. – С 207—208.
Указатель источников для ознакомления с Южной Русью. – Санкт-Петербург, 1904. – 60 с.
Народная украинская литература. Сборник отзывов на народные украинские издания. – Санкт-Петербург, 1904. – 72 с.
Я. П. Новицкий и его труд по истории и этнографии Екатеринославщины // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии. – 1912. – Вып. VII. – С. 3—8.
Запорозький батько // Дніпрові хвилі. – 1913. – Ч. 10. – С. 163—166 та ін.
З минулого Катеринославщини. Коротка історія краю і його заселення. – Катеринослав, 1913. – 66 с.
Покажчик нової української літератури в Росії за 1798—1897 pp. Ч. І. – Чернівці, 1917. – 68 с.
П. О. Куліш. Його життя й літературно-громадська діяльність. – К., 1918. – 70 с.
На громадській роботі (про П. Куліша). – К., 1918. – 32 с.
Дещо про закордонну політику Української Держави в 1918 р. // Хліборобська Україна. – Кн. II. – 1920—1921. – Відень, 1925. – С 49—50.
Слов'янський світ в його минулому й сучасному. – Т. І– III. – Берлін, 1922.
Огляд української історіографії. Державна школа: Історія. Політологія. Право. – Прага, 1923 (перевидання – К., 1996).
Пантелеймон Куліш. Літературні характеристики українських письменників. – Кн. IV. – Лейпциг, 1923.
Мої спомини про недавнє-минуле (1914—1920 pp.).– Ч. І—IV. – Львів, 1923, 1924 (перевидання – Мюнхен, 1969; Український історичний журнал. – 1992. – № 6, 7—8, 9, 12; 1993. – № 1, 2-3, 4-6, 7-8; Київ, 2002).
Микола Іванович Костомаров. Літературні характеристики українських письменників. – Кн. VI. – Лейпциг, 1924.
Покажчик української літератури в Росії за 1798—1897 роки // Науковий ювілейний збірник Українського університету в Празі, присвячений панові президентові Чеськословенської республіки проф. др. Т. Г. Масарикові для вшанування 75-тих роковин його народження. – Ч. І. – 1925.
Ватрослав Ягіч про українську мову і про назву «українці» // Записки історико-філологічного відділу Української академії наук. – Кн. X. – К., 1927. – С 264—280.
Die Ukraine und ihre Geschichte im Lichte der westeuro-paischen Literatur des XVIII und der ersten Halfte des XIX Jhs. // Abhandlungen des Ukrain. Wiss. Institutes in Berlin. – 1927. – Band. I. – S. 1-70.
Schererovz «Annales de la Petite Russie» a jejich misto v ukrajinske historiografii // Sbornik venovany I. Bidlovi. – 1928.
Історія України. 1917—1923 pp. Ужгород. – Т. I. 1932. – 452 с; Т. II. – 1930. – 510 с. (перевидання – К., 2002).
Про «євразійців» та «євразійство» // Хліборобський шлях. – 1932.– №11.
Відчит Д. Яворницького // Літературно-науковий вісник. – 1990. – Кн. VII. – С 207—208.
Указатель источников для ознакомления с Южной Русью. – Санкт-Петербург, 1904. – 60 с.
Народная украинская литература. Сборник отзывов на народные украинские издания. – Санкт-Петербург, 1904. – 72 с.
Я. П. Новицкий и его труд по истории и этнографии Екатеринославщины // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии. – 1912. – Вып. VII. – С. 3—8.
Запорозький батько // Дніпрові хвилі. – 1913. – Ч. 10. – С. 163—166 та ін.
З минулого Катеринославщини. Коротка історія краю і його заселення. – Катеринослав, 1913. – 66 с.
Покажчик нової української літератури в Росії за 1798—1897 pp. Ч. І. – Чернівці, 1917. – 68 с.
П. О. Куліш. Його життя й літературно-громадська діяльність. – К., 1918. – 70 с.
На громадській роботі (про П. Куліша). – К., 1918. – 32 с.
Дещо про закордонну політику Української Держави в 1918 р. // Хліборобська Україна. – Кн. II. – 1920—1921. – Відень, 1925. – С 49—50.
Слов'янський світ в його минулому й сучасному. – Т. І– III. – Берлін, 1922.
Огляд української історіографії. Державна школа: Історія. Політологія. Право. – Прага, 1923 (перевидання – К., 1996).
Пантелеймон Куліш. Літературні характеристики українських письменників. – Кн. IV. – Лейпциг, 1923.
Мої спомини про недавнє-минуле (1914—1920 pp.).– Ч. І—IV. – Львів, 1923, 1924 (перевидання – Мюнхен, 1969; Український історичний журнал. – 1992. – № 6, 7—8, 9, 12; 1993. – № 1, 2-3, 4-6, 7-8; Київ, 2002).
Микола Іванович Костомаров. Літературні характеристики українських письменників. – Кн. VI. – Лейпциг, 1924.
Покажчик української літератури в Росії за 1798—1897 роки // Науковий ювілейний збірник Українського університету в Празі, присвячений панові президентові Чеськословенської республіки проф. др. Т. Г. Масарикові для вшанування 75-тих роковин його народження. – Ч. І. – 1925.
Ватрослав Ягіч про українську мову і про назву «українці» // Записки історико-філологічного відділу Української академії наук. – Кн. X. – К., 1927. – С 264—280.
Die Ukraine und ihre Geschichte im Lichte der westeuro-paischen Literatur des XVIII und der ersten Halfte des XIX Jhs. // Abhandlungen des Ukrain. Wiss. Institutes in Berlin. – 1927. – Band. I. – S. 1-70.
Schererovz «Annales de la Petite Russie» a jejich misto v ukrajinske historiografii // Sbornik venovany I. Bidlovi. – 1928.
Історія України. 1917—1923 pp. Ужгород. – Т. I. 1932. – 452 с; Т. II. – 1930. – 510 с. (перевидання – К., 2002).
Про «євразійців» та «євразійство» // Хліборобський шлях. – 1932.– №11.