Страница:
Цілком у дусі такого світогляду – ініціатива підриву пам'ятника О. Пушкіну в Харкові чи відмова подати руку В. Короленку як «зраднику» свого народу. То чого ж тоді дивуватись, що від М. Міхновського воліли дистанціюватися діячі, які сповідували демократичні принципи, і він, зрештою, опинився майже в повній ізоляції?
Войовничий радикалізм платформи УНП, епатуюча поведінка її лідера підривали авторитет національно-визвольного руху, а сам М. Міхновський був мобілізований до армії й служив військовим адвокатом при штабі Київського військового округу.
Після Лютневої революції М. Міхновський у пошуках популярності деякий час також підтримував гасла інших українських партій, Української Центральної Ради – широка територіальна автономія України у федеративній демократичній республіці Росія. Проте більше він тяжів до самостійницької платформи, яку сповідувала перейменована з колишньої УНП Українська партія соціалістів-самостійників, яка також не стала численною. Самостійницькими настроями було просякнуто і його позицію щодо питання про створення власних збройних сил, яка конкретизувалася в планах українізації армії.
Слід сказати, що тривалий час чіткої уяви у лідерів Української революції щодо цього надважливого питання не складалося. Так, ведучи мову про прерогативи федерації, М. Грушевський передбачав, що «загально-державними справами, мабуть, будуть: справи війни й миру, міжнародні трактати, завідування воєнними силами республіки…». Однак тут же він наголошував, що «українське військо, – поки не буде замінене міліцією, – хоч підлягатиме розпорядкам центральної воєнної власті республіки, буде відбувати свою службу в межах України, утримуватися її коштом і не виводитиметься з української території інакше, як при оголошенні війни».
Інші керівники українського визвольного руху теж не мали чітких уявлень про роль власної армії у майбутніх змаганнях за українську державність. Окрім М. Міхновського та його прихильників, що стояли за найшвидшу організацію національних збройних сил, інші течії в Центральній Раді трималися відмінних поглядів. Найбільшою мірою їх уособлював В. Винниченко, який досить довго вважав творення власної армії справою непотрібною, почасти навіть шкідливою. «Не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій, – доводив заступник голови Центральної Ради. – Не українську регулярну армію нам треба організувати, а всіх українців-солдатів освідомити, згуртувати, організувати, українізувати ті частини всеросійської армії, які складаються з українців, виділити їх в окрему групу, а групу ту конструювати так, щоб це було українське народне військо, свідоме своїх народних, а не солдатських інтересів, щоб воно не було й не змогло ніколи бути силою в руках пануючих класів, до якої б нації вони не належали… Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати. Українського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі».
В перших документах Центральної Ради питання про збройні сили не порушувалося. Тут, очевидно, крім всього іншого відігравала роль його делікатність, можлива негативна реакція центру (а прояви її могли бути найжорстокішими) навіть при самій постановці цього питання. Проте життя, розвиток революційних процесів уже в перші тижні й місяці після Лютого висунули питання про національні військові формування як питання нагальної політичної практики.
Пожвавлення національного життя, сподівання на швидше розв'язання назрілих проблем викликали стихійний рух серед військовослужбовців-українців (як і серед солдатських мас інших національностей). На фронті і в тилу, в Україні і в Центральній Росії, на Кавказі і в Сибіру – всюди, де служили українці, почалося створення українських комітетів, громад, клубів, товариств, виявилися тенденції до утворення окремих українських частин. Так, 12 березня 1917 р. в Петрограді відбулася досить представницька українська маніфестація (брало участь близько 25 тис. українців) з нагоди перемоги революції, а також роковин смерті Т. Шевченка. До робітників, студентства, інтелігенції приєднались військовослужбовці. Причому деякі військові частини, укомплектовані українцями, прибули на свято у повному складі. Очолила маніфестацію військових варта поваленого царя (кубанські козаки-чорноморці) з українським січовим прапором і запорозькими бунчуками. Маніфестація справила велике враження, на неї відгукнулися не лише телеграфними повідомленнями, а й спеціальними статтями цілий ряд газет різних політичних напрямків.
З величезним піднесенням пройшла в Києві 19 березня стотисячна українська маніфестація, окрасою якої стали кілька тисяч озброєних українських вояків. За словами В. Винниченка, «це був грандіозний вибух національного почуття, демонстрація національної радості, слава визвольній Революції». На нараді українців-вояків київської залоги вже 16 березня ухвалили заснувати український військовий клуб і почати організацію українського війська. Для цього було створено Український військовий комітет на чолі з полковником Глинським та командиром запасної київської бригади полковником Волошиним. До президії організаційного комітету були обрані також капітан Гоц, поручик М. Міхновський і прапорщик Павелко. Цей комітет став, власне, першою центральною організацією для здійснення українізації у війську.
22 березня 1917 р. збори українців-офіцерів оголосили себе «Установчою військовою Радою». Характерною була промова керівника клубу ім. П. Полуботка М. Міхновського, передана одним з її учасників В. Євтимовичем. Промовець наполягав на тому, що Москва не піде на надання Україні не лише самостійності, а навіть автономії. Незалежність доведеться виборювати: «Надії на «дружню» демократію братнього народу – не лише наївні, а просто дурні. В такій ситуації перше наше завдання – це творити власну військову силу всіма засобами, які до того будуть надаватися». М. Міхновський запропонував членам наради виступити перед Всеукраїнським військовим з'їздом, який мав бути скликаний найближчим часом, з пропозицією «виділить зі свого складу владу», – вибрати гетьмана. «Треба мати на увазі, – відзначив Міхновський, – що наші демократи спротивляться тому… Але гетьман зуміє, коли зайде потреба, спромогти не лише на силу фактів, але і на факти сили!» За прикладом Києва військові клуби, ради створювались і в інших містах. Повсюдно проводились віча військовослужбовців.
Справедливості ради слід сказати, що такого розмаху руху українців в армії не чекали навіть лідери Центральної Ради. М. Грушевський писав: «Організаційні завдання, поставлені Українською Центральною Радою, програма українізації життя й ладу на Україні несподівано для багатьох викликали найбільший рух у війську, який послужив на найближчі місяці найсильнішою розчиною для українського руху. Само собою, в тім, що організаційна українська хвиля найсильніше пішла в військових кругах, не було нічого несподіваного – в війську взагалі зібрався самий цвіт, сама сила громадянства, і в російській революції взагалі військо виявило себе найбільш активно. Більш несподівано було, що сей рух вилився в домагання формування нових українських військових частей та переформування й вилучення їх в осібні армії. Привід до сього дало формування польських легіонів, розпочате за старого режиму дивним дивом якраз на Україні: в Києві й його околицях, де такий факт не міг не подражнити чуття місцевої людности».
Дещо інакше бажання військовослужбовців до самоорганізації на українському ґрунті пояснював Павло Христюк: «Щоб зрозуміти цілком цей надзвичайно сильний процес національного пробудження в широких сірих солдатських масах, треба мати на увазі те, що в складі нижчого старшинського персоналу російської армії було багацько бувших учителів, переважно сільських народних шкіл. Українське народне вчительство було тим свідомим національно і демократичним елементом в армії, який допоміг прокинутись і розвинутись національному почуттю в українських солдатських масах». Мабуть, варто додати, що це ж було й причиною значного дилетантства у справі національного військового будівництва.
Прагнучи до згуртування в українських частинах, українські солдати теж не висували далекосяжних цілей. Як і їхні побратими інших національностей, вони щиро хотіли миру. Та оскільки війна, незалежно від їх волі, продовжувалась і солдату не дозволялося скидати шинелі, то він хотів нести тягар служби як українець і на своїй землі, прагнув зробити і свій внесок у національне відродження, у боротьбу «за вільну Україну». Домінуючі настрої виливалися у вимоги територіальної системи формування військ: виділення українських військовослужбовців, що перебували за межами України (в гарнізонах), в окремі українські військові частини і їх поступова передислокація в Україну, а також виділення українських військовослужбовців на фронтах в окремі частини з переведенням їх на український фронт.
Однак ці настрої не встигли ще набрати достатньо серйозного організаційного оформлення, як наштовхнулись не лише на неприхильне, а просто відверто вороже ставлення з боку Тимчасового уряду. Останній побачив у намірах і діях українських військовослужбовців загрозу міцності армії, її здатності й надалі вести війну з країнами Четверного союзу. Почались виступи у пресі, з'явились заяви членів Тимчасового уряду, представників політичних партій, що входили до нього, із засудженням спроб «українізації» армії і навіть з погрозами на адресу України.
Та, судячи з усього, керівництво Центральної Ради вважало, що українізація війська цілком вписується в загальний процес його демократизації, демократизації всього політичного життя в країні, а шовіністичні виступи хоч і заслуговують жалю, проте не стануть офіційною позицією центрального уряду. Виходячи з цього (з прагнення не завдати шкоди єдності демократичного фронту) делікатне питання про власні збройні сили вони намагалися дещо затушувати.
Крім того, Центральна Рада сподівалася, що Тимчасовий уряд поступово зрозуміє: у формуванні українських військових частин – не загроза боєздатності армії, а навпаки – шлях до її зміцнення, важливий фактор, який впливатиме на можливість дальшого продовження війни. В. К. Винниченко роз'яснював: «Недержавні нації, знаючи, якою силою є національне чуття, а особливо тільки що пробуджене, хотіли тим зміцнити армію. Вони хотіли поставити за нею інші кулемети, які б вогнем любові до своєї землі, до своєї нації стримували вояків на позиціях. Не казенний ура-патріотизм, не абстрактний, холодний і чужий для недержавних націй патріотизм, а патріотизм своєї землі, своєї нації, на думку непануючих націй, міг здержати солдата на фронті. Солдатові треба було якомога конкретніше, реальніше представити необхідність оборони, його треба було запалити життєвою, наочною любов'ю. А для цього треба було розділити всю армію по національностям і кожну національну армію поставити на її землі, по можливості ближче до рідних кожному солдатові околиць. Тут він реально бачив би необхідність не пускати ворога на його землю, до його близьких і дорогих йому людей і предметів».
Тим часом життя йшло своїм чином. Український військовий рух набирав сили знизу. Великого розголосу набули події із створенням першої крупної військової одиниці – полку. Наприкінці квітня на київському збірному етапному військовому пункті скупчилось біля трьох тисяч солдат-українців. Частину з них сюди направили військові коменданти ряду міст за бажанням самих солдатів. Військовослужбовці висунули перед своїм начальством пропозицію сформувати з них український полк і направити його як окрему частину на фронт. В умовах масового дезертирства і відмов від відправки на фронт така пропозиція видавалась як прояв патріотизму. Бажання солдат підтримала Центральна Рада.
Та інакше цей намір був сприйнятий як Тимчасовим урядом, його органами на місцях, представниками військового командування, так і тими демократичними організаціями, які керувалися загальноросійськими партіями. Об'єднане засідання Київського виконавчого комітету об'єднаних громадських організацій і президії Київської Ради робітничих депутатів, Ради солдатських депутатів, а також коаліційної Ради київського студентства висловилися за відправку трьох тисяч українських солдат «в загальнім порядку для скомплектування військових частей».
Коли ж надії на порозуміння з властями і демократичними організаціями зникли остаточно, солдати під проводом штабс-капітана Д. Путника-Гребенюка, що одужував після поранення, вирішили самочинно оголосити себе Першим Українським полком ім. гетьмана Б. Хмельницького, обрали старшин і стали вимагати від командування направлення їх на Південно-Західний фронт. Значну організуючу роль тут відіграли члени Київського товариства Українського військового клубу ім. гетьмана Полуботка, зокрема його керівники М. Міхновський та Ю. Ган. За цих умов, а також зважаючи на можливі хвилювання серед солдат, фронтове командування під погрозою силою розігнати «дезертирів» змушене було згодитись із формуванням полку. До полку записалось 3574 видужуючих вояків, його командиром було обрано Георгіївського кавалера Д. Путника-Гребенюка.
Щоправда, військове командування тут же зробило спробу створити по суті іншу, кількісно обмежену бойову одиницю. Воно «дозволило» виділити 500 вояків, які б стали ядром для комплектування добровільного полку, а решта мала просто відправитись на фронт.
Хоч таке рішення і не могло повною мірою задовольнити ні солдат, ні керівників українського руху, Центральна Рада вважала за краще не загострювати далі ситуації і піти на компроміс. У спеціальній резолюції з цього приводу зазначалося: «Українська Центральна Рада з задоволенням прийняла до відому заяву вищої команди в справі формування першого українського полку, яко признання українізації армії…
Формування дальших українських частин може відбуватися тільки з запасних частин поза фронтом, а не фронтових. Ті солдати, які належать до фронтових частей, а припадково опинилися б на будуче в Києві, не можуть претендувати на сформування в них окремих українських частин. Творення окремих українських частей на фронті бажане, але в теперішню хвилю це можуть вирішити вищі військові власті».
Пояснюючи поступливість Центральної Ради у такому важливому, принциповому питанні, В. Винниченко пише: «Бо, іменно, найважливіше для нас було це признання (признання військовим командуванням Першого Українського полку як самостійної військової одиниці. —В. С.). Ми готові були навіть не здійснювати його в повній мірі, ми готові були згодитись, що цілковита реалізація його для даного моменту є шкідлива, ми готові були ждати більш відповідного часу». Спеціальною відозвою Центральна Рада закликала солдат до відправки на фронт. Причому Рада бажала того щиро, намагаючись довести, що вона збирається виборювати свої права зовсім не силою зброї. Полк же богданівців зажив своїм життям. В дні роботи І Українського військового з'їзду полку було передано малиновий прапор з портретом Богдана Хмельницького (вишитий черницями Флорівського монастиря), і полк склав присягу на вірність Україні під цим прапором.
Д. Дорошенко так розмірковує з приводу формування перших військових одиниць в Україні: «Творення власної національної армії, яко головної основи української державності – ось що було провідною ідеєю керівників руху. Тому-то вони старалися будити в масах українців-вояків національне почуття і споминами про колишні козацькі часи воскресити стару історичну традицію. Звідси – імення наших гетьманів, як патронів нових військових організацій і військових частин: клуб ім. Полуботка, полк ім. Б. Хмельницького, полк ім. Дорошенка і т. д. Солдатська маса дуже охоче йшла на ці національні гасла і залюбки приймала історичну традицію: дуже легко воскресли навіть зовнішні форми, атрибути історичної козаччини, не тільки в назвах, але і в убраннях, навіть в козацьких чубах та оселедцях. Це був здоровий національний рух ідейного характеру. Відроджуючи історичну національну традицію, цей рух логічно відроджував і традицію української державності: ідеал самостійної Української Держави сам собою вимальовувався перед очима провідників цього руху, і самої маси, яка за тими провідниками йшла».
Різні ж спроби перешкодити формуванню першої українізованої військової частини мали досить сильний зворотний ефект. Повсюдно проводились військові зібрання, з'їзди, обирались Ради і комітети. Так, наприкінці квітня в Катеринославі відбулося віче солдат-українців 228-го запасного піхотного полку, яке вибрало полкову раду на чолі з полковником Петровим. На першотравневій демонстрації солдати гарнізону виступали під жовто-блакитним прапором. Наростанню українського руху в військах сприяла і Центральна Рада, яка утворила в своєму складі військову комісію для завідування військовими справами.
Ще 14 квітня 1917 р. у приміщенні Центральної Ради Організаційний військовий комітет, представники деяких частин з фронту і округи військових організацій, що на той час існували в Києві, провели збори. Ухвалили резолюцію: «З огляду на те, що єднання на національному ґрунті є непереможною організаційною силою, скликати з'їзд представників української нації від військових частин, по можливості від усіх, де б вони не стояли…» Визначили норми представництва і порядок денний. Серед головних питань намітили: «4) Планомірність проведення одноплемінності полків і військових частин на Південному і Південно-Західному фронтах без найменшої шкоди для існування організації цілої армії. 5) Питання про офіцерський командний склад та про поповнення тих військових частин, що організовані на підставі ч. 4».
Перший Український військовий з'їзд відбувся у Києві 5– 8 травня 1917 р. Більш як 700 делегатів представляли 993 400 українських солдатів. З'їзд став значною віхою у національно-визвольній боротьбі. У своїх ухвалах він висловився за негайне здійснення рішень Національного конгресу: оголошення спеціальним актом Тимчасового уряду принципу національно-територіальної автономії України, негайне призначення при Тимчасовому уряді міністра у справах України, а в Україні – заснування обласного органу, який мав би працювати разом з представником уряду у краї. Центральна Рада визнавалась єдиним компетентним органом, покликаним розв'язувати всі справи, що стосуються цілої України, і репрезентувати її у стосунках з Тимчасовим урядом.
Слід зауважити, що настрої солдатських мас були явно різкішими, радикальнішими за позицію лідерів Центральної Ради. Зокрема В. Винниченко, С. Петлюра намагалися надати документам з'їзду більшої поміркованості. Вони з трудом вгамували масове обурення, яке викликало оголошення телеграми Виконавчого комітету Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів на адресу з'їзду. Телеграма закликала українських військових утриматись від самочинних дій до І Всеросійського з'їзду Рад, на якому планувалося розглянути питання про формування національних військових частин.
Перший Український військовий з'їзд висловився за негайну реорганізацію армії на національно-територіальному принципі, за потребу формування української національної армії: «В цій справі з'їзд визнає: а) що в існуючих військових одиницях та військових частинах всі українські вояки, як офіцери, так і солдати, повинні бути негайно виділені в окремі частини; б) в військових одиницях на фронті виділення повинно провадитись поволі, в залежності від тактичних і інших військових обставин, постільки, поскільки це виділення не буде вносити дезорганізації на фронті; в) що ж до фльоти, то з'їзд вважає, по тим самим мотивам, можливим і необхідним: в Балтійській фльоті укомплектувати декотрі з кораблів виключно командами української національності, що ж до фльоти Чорноморської, то, зважаючи на те, що вона і зараз складається в переважній більшості з українців, – поповнювати її надалі виключно українцями».
Для практичного керівництва процесами формування національних збройних сил при Центральній Раді утворено Український Генеральний військовий комітет у складі 18 осіб. В їх числі: В. Винниченко, С. Петлюра, В. Павленко, О. Пилькевич, I. Луценко, М. Полозов, С. Письменний, А. Певний, Ю. Капкан, М. Міхновський, генерал М. Іванов та інші. Головою комітету обрали С. Петлюру.
Лідери Центральної Ради в той момент зробили все можливе (аж до фізичного відсторонення М. Міхновського із трибуни з'їзду), щоб не допустити збільшення його авторитетного впливу на солдатські кола. Натомість їх же зусиллями на роль очільника військового будівництва всіма засобами висувався С. Петлюра, якого на той час мало знали у військових колах. Однак саме він, не маючи твердих переконань і професійної підготовки, міг бути зручним знаряддям у реалізації курсу М. Грушевського і В. Винниченка.
Згідно з рішеннями Першого Всеукраїнського військового з'їзду через місяць, на початку червня, у Києві мав відбутися Другий з'їзд. Військовий міністр Тимчасового уряду О. Керенський заборонив його. Заборона уряду була зігнорована українськими солдатами й офіцерами і на цей раз. На з'їзд прибуло 2500 делегатів. Тон виступів був рішучий: лунали навіть вимоги проголошення самостійності України. Керівники Української Центральної Ради постаралися, щоб ввести роботу з'їзду в необхідне їм русло. Однак загальний настрій виявився категоричним. В ухваленій резолюції говорилося: «Пропонувати своєму найвищому представницькому органу – Українській Центральній Раді в сій справі (розв'язання українського питання. – В. С.) до Уряду більше не звертатися й негайно приступити до твердої організації краю в згоді з національними меншостями…»
Реакцією на позицію українських вояків – делегатів з'їзду, які на Софійському майдані дали урочисту клятву не залишати Києва, доки Центральна Рада не оголосила державного акту про запровадження автономії, став Перший Універсал. Він був зачитаний на останньому засіданні Українського військового з'їзду 10 січня 1917 р.
В подальших подіях роль М. Міхновського не прослідковується, хоча деякі автори без будь-яких документальних підтверджень намагаються довести, ніби виступ полуботківців (солдат Другого Українського полку ім. П. Полуботка) 5—8 липня 1917 p. стався з ініціативи й за планом М. Міхновського. Буцімто останній зробив це через невдоволення Другим Універсалом, в якому Центральна Рада пішла на істотні поступки Тимчасовому уряду.
Гадається, не варто вдаватися у суперечки з міфотворцями. Досить відзначити, що жоден крок чи документ тих днів не зафіксував причетності до виступу полуботківців М. Міхновського, хоча час доніс до нас десятки прізвищ не лише керівників, а й рядових учасників подій. І це, мабуть, не дивно, оскільки за іншими даними (вони, щоправда, теж не мають абсолютного характеру, оскільки є мемуарними), лідери Центральної Ради домоглися переведення свого конкурента із самостійницькими переконаннями на Румунський фронт, де він і перебував на початок липня 1917 р.
Восени 1917 р. М. Міхновський примикає до створюваної на Полтавщині Української демократично-хліборобської партії, яка зайняла позицію на правому фланзі політичного спектра.
Зовсім не за передбаченнями М. Міхновського розвивався й процес українізації армії, який, незважаючи на масштабність і глибинність, завершився провалом.
Все ж авторитет М. Міхновського залишався в політичних колах високим. Недарма ж австро-німецькі окупаційні власті розглядали у квітні 1918 р. його кандидатуру на ймовірного диктатора (гетьмана), а після того, як їх остаточний вибір на цю роль упав на П. Скоропадського, М. Міхновський рекламувався на керівника уряду авторитарно-монархічної державності.
Призначення не відбулося не стільки через принципово негативне ставлення М. Міхновського до П. Скоропадського та запроваджуваної державницької моделі, скільки через позицію гетьмана. Останній вів «свою гру» і по суті ввів у оману керівництво українських хліборобів-демократів, домагаючись їх прихильності у момент перевороту, і досить швидко «забув» про обіцянки (зокрема, й щодо М. Міхновського), прийшовши до влади (мабуть, свою роль тут зіграли й дуже негативні характеристики, які давали особистості останнього в оточенні П. Скоропадського). А зустрічі, які мав із гетьманом М. Міхновський (хворий, він негайно після перевороту приїхав із рідної Турівки на Полтавщині до Києва, однак був розчарований пропозицією зайняти другорядну посаду і став у легальну опозицію до режиму), навряд чи характеризують його із найкращого боку. Для прикладу – В. Винниченко з огидою, обуренням відкинув пропозицію П. Скоропадського очолити Раду Народних Міністрів. Відмовою на прохання співпрацювати з антидемократичним, репресивним, значною мірою антиукраїнським, режимом відповідали й інші провідні діячі тогочасних українських партій, не бажаючи зрадити себе, свої переконання. У цьому, як і у практично повному несприйнятті гетьманату масами, полягали головні причини падіння режиму, який деякий час тримався лише на силі австро-німецьких багнетів.
Войовничий радикалізм платформи УНП, епатуюча поведінка її лідера підривали авторитет національно-визвольного руху, а сам М. Міхновський був мобілізований до армії й служив військовим адвокатом при штабі Київського військового округу.
Після Лютневої революції М. Міхновський у пошуках популярності деякий час також підтримував гасла інших українських партій, Української Центральної Ради – широка територіальна автономія України у федеративній демократичній республіці Росія. Проте більше він тяжів до самостійницької платформи, яку сповідувала перейменована з колишньої УНП Українська партія соціалістів-самостійників, яка також не стала численною. Самостійницькими настроями було просякнуто і його позицію щодо питання про створення власних збройних сил, яка конкретизувалася в планах українізації армії.
Слід сказати, що тривалий час чіткої уяви у лідерів Української революції щодо цього надважливого питання не складалося. Так, ведучи мову про прерогативи федерації, М. Грушевський передбачав, що «загально-державними справами, мабуть, будуть: справи війни й миру, міжнародні трактати, завідування воєнними силами республіки…». Однак тут же він наголошував, що «українське військо, – поки не буде замінене міліцією, – хоч підлягатиме розпорядкам центральної воєнної власті республіки, буде відбувати свою службу в межах України, утримуватися її коштом і не виводитиметься з української території інакше, як при оголошенні війни».
Інші керівники українського визвольного руху теж не мали чітких уявлень про роль власної армії у майбутніх змаганнях за українську державність. Окрім М. Міхновського та його прихильників, що стояли за найшвидшу організацію національних збройних сил, інші течії в Центральній Раді трималися відмінних поглядів. Найбільшою мірою їх уособлював В. Винниченко, який досить довго вважав творення власної армії справою непотрібною, почасти навіть шкідливою. «Не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій, – доводив заступник голови Центральної Ради. – Не українську регулярну армію нам треба організувати, а всіх українців-солдатів освідомити, згуртувати, організувати, українізувати ті частини всеросійської армії, які складаються з українців, виділити їх в окрему групу, а групу ту конструювати так, щоб це було українське народне військо, свідоме своїх народних, а не солдатських інтересів, щоб воно не було й не змогло ніколи бути силою в руках пануючих класів, до якої б нації вони не належали… Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати. Українського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі».
В перших документах Центральної Ради питання про збройні сили не порушувалося. Тут, очевидно, крім всього іншого відігравала роль його делікатність, можлива негативна реакція центру (а прояви її могли бути найжорстокішими) навіть при самій постановці цього питання. Проте життя, розвиток революційних процесів уже в перші тижні й місяці після Лютого висунули питання про національні військові формування як питання нагальної політичної практики.
Пожвавлення національного життя, сподівання на швидше розв'язання назрілих проблем викликали стихійний рух серед військовослужбовців-українців (як і серед солдатських мас інших національностей). На фронті і в тилу, в Україні і в Центральній Росії, на Кавказі і в Сибіру – всюди, де служили українці, почалося створення українських комітетів, громад, клубів, товариств, виявилися тенденції до утворення окремих українських частин. Так, 12 березня 1917 р. в Петрограді відбулася досить представницька українська маніфестація (брало участь близько 25 тис. українців) з нагоди перемоги революції, а також роковин смерті Т. Шевченка. До робітників, студентства, інтелігенції приєднались військовослужбовці. Причому деякі військові частини, укомплектовані українцями, прибули на свято у повному складі. Очолила маніфестацію військових варта поваленого царя (кубанські козаки-чорноморці) з українським січовим прапором і запорозькими бунчуками. Маніфестація справила велике враження, на неї відгукнулися не лише телеграфними повідомленнями, а й спеціальними статтями цілий ряд газет різних політичних напрямків.
З величезним піднесенням пройшла в Києві 19 березня стотисячна українська маніфестація, окрасою якої стали кілька тисяч озброєних українських вояків. За словами В. Винниченка, «це був грандіозний вибух національного почуття, демонстрація національної радості, слава визвольній Революції». На нараді українців-вояків київської залоги вже 16 березня ухвалили заснувати український військовий клуб і почати організацію українського війська. Для цього було створено Український військовий комітет на чолі з полковником Глинським та командиром запасної київської бригади полковником Волошиним. До президії організаційного комітету були обрані також капітан Гоц, поручик М. Міхновський і прапорщик Павелко. Цей комітет став, власне, першою центральною організацією для здійснення українізації у війську.
22 березня 1917 р. збори українців-офіцерів оголосили себе «Установчою військовою Радою». Характерною була промова керівника клубу ім. П. Полуботка М. Міхновського, передана одним з її учасників В. Євтимовичем. Промовець наполягав на тому, що Москва не піде на надання Україні не лише самостійності, а навіть автономії. Незалежність доведеться виборювати: «Надії на «дружню» демократію братнього народу – не лише наївні, а просто дурні. В такій ситуації перше наше завдання – це творити власну військову силу всіма засобами, які до того будуть надаватися». М. Міхновський запропонував членам наради виступити перед Всеукраїнським військовим з'їздом, який мав бути скликаний найближчим часом, з пропозицією «виділить зі свого складу владу», – вибрати гетьмана. «Треба мати на увазі, – відзначив Міхновський, – що наші демократи спротивляться тому… Але гетьман зуміє, коли зайде потреба, спромогти не лише на силу фактів, але і на факти сили!» За прикладом Києва військові клуби, ради створювались і в інших містах. Повсюдно проводились віча військовослужбовців.
Справедливості ради слід сказати, що такого розмаху руху українців в армії не чекали навіть лідери Центральної Ради. М. Грушевський писав: «Організаційні завдання, поставлені Українською Центральною Радою, програма українізації життя й ладу на Україні несподівано для багатьох викликали найбільший рух у війську, який послужив на найближчі місяці найсильнішою розчиною для українського руху. Само собою, в тім, що організаційна українська хвиля найсильніше пішла в військових кругах, не було нічого несподіваного – в війську взагалі зібрався самий цвіт, сама сила громадянства, і в російській революції взагалі військо виявило себе найбільш активно. Більш несподівано було, що сей рух вилився в домагання формування нових українських військових частей та переформування й вилучення їх в осібні армії. Привід до сього дало формування польських легіонів, розпочате за старого режиму дивним дивом якраз на Україні: в Києві й його околицях, де такий факт не міг не подражнити чуття місцевої людности».
Дещо інакше бажання військовослужбовців до самоорганізації на українському ґрунті пояснював Павло Христюк: «Щоб зрозуміти цілком цей надзвичайно сильний процес національного пробудження в широких сірих солдатських масах, треба мати на увазі те, що в складі нижчого старшинського персоналу російської армії було багацько бувших учителів, переважно сільських народних шкіл. Українське народне вчительство було тим свідомим національно і демократичним елементом в армії, який допоміг прокинутись і розвинутись національному почуттю в українських солдатських масах». Мабуть, варто додати, що це ж було й причиною значного дилетантства у справі національного військового будівництва.
Прагнучи до згуртування в українських частинах, українські солдати теж не висували далекосяжних цілей. Як і їхні побратими інших національностей, вони щиро хотіли миру. Та оскільки війна, незалежно від їх волі, продовжувалась і солдату не дозволялося скидати шинелі, то він хотів нести тягар служби як українець і на своїй землі, прагнув зробити і свій внесок у національне відродження, у боротьбу «за вільну Україну». Домінуючі настрої виливалися у вимоги територіальної системи формування військ: виділення українських військовослужбовців, що перебували за межами України (в гарнізонах), в окремі українські військові частини і їх поступова передислокація в Україну, а також виділення українських військовослужбовців на фронтах в окремі частини з переведенням їх на український фронт.
Однак ці настрої не встигли ще набрати достатньо серйозного організаційного оформлення, як наштовхнулись не лише на неприхильне, а просто відверто вороже ставлення з боку Тимчасового уряду. Останній побачив у намірах і діях українських військовослужбовців загрозу міцності армії, її здатності й надалі вести війну з країнами Четверного союзу. Почались виступи у пресі, з'явились заяви членів Тимчасового уряду, представників політичних партій, що входили до нього, із засудженням спроб «українізації» армії і навіть з погрозами на адресу України.
Та, судячи з усього, керівництво Центральної Ради вважало, що українізація війська цілком вписується в загальний процес його демократизації, демократизації всього політичного життя в країні, а шовіністичні виступи хоч і заслуговують жалю, проте не стануть офіційною позицією центрального уряду. Виходячи з цього (з прагнення не завдати шкоди єдності демократичного фронту) делікатне питання про власні збройні сили вони намагалися дещо затушувати.
Крім того, Центральна Рада сподівалася, що Тимчасовий уряд поступово зрозуміє: у формуванні українських військових частин – не загроза боєздатності армії, а навпаки – шлях до її зміцнення, важливий фактор, який впливатиме на можливість дальшого продовження війни. В. К. Винниченко роз'яснював: «Недержавні нації, знаючи, якою силою є національне чуття, а особливо тільки що пробуджене, хотіли тим зміцнити армію. Вони хотіли поставити за нею інші кулемети, які б вогнем любові до своєї землі, до своєї нації стримували вояків на позиціях. Не казенний ура-патріотизм, не абстрактний, холодний і чужий для недержавних націй патріотизм, а патріотизм своєї землі, своєї нації, на думку непануючих націй, міг здержати солдата на фронті. Солдатові треба було якомога конкретніше, реальніше представити необхідність оборони, його треба було запалити життєвою, наочною любов'ю. А для цього треба було розділити всю армію по національностям і кожну національну армію поставити на її землі, по можливості ближче до рідних кожному солдатові околиць. Тут він реально бачив би необхідність не пускати ворога на його землю, до його близьких і дорогих йому людей і предметів».
Тим часом життя йшло своїм чином. Український військовий рух набирав сили знизу. Великого розголосу набули події із створенням першої крупної військової одиниці – полку. Наприкінці квітня на київському збірному етапному військовому пункті скупчилось біля трьох тисяч солдат-українців. Частину з них сюди направили військові коменданти ряду міст за бажанням самих солдатів. Військовослужбовці висунули перед своїм начальством пропозицію сформувати з них український полк і направити його як окрему частину на фронт. В умовах масового дезертирства і відмов від відправки на фронт така пропозиція видавалась як прояв патріотизму. Бажання солдат підтримала Центральна Рада.
Та інакше цей намір був сприйнятий як Тимчасовим урядом, його органами на місцях, представниками військового командування, так і тими демократичними організаціями, які керувалися загальноросійськими партіями. Об'єднане засідання Київського виконавчого комітету об'єднаних громадських організацій і президії Київської Ради робітничих депутатів, Ради солдатських депутатів, а також коаліційної Ради київського студентства висловилися за відправку трьох тисяч українських солдат «в загальнім порядку для скомплектування військових частей».
Коли ж надії на порозуміння з властями і демократичними організаціями зникли остаточно, солдати під проводом штабс-капітана Д. Путника-Гребенюка, що одужував після поранення, вирішили самочинно оголосити себе Першим Українським полком ім. гетьмана Б. Хмельницького, обрали старшин і стали вимагати від командування направлення їх на Південно-Західний фронт. Значну організуючу роль тут відіграли члени Київського товариства Українського військового клубу ім. гетьмана Полуботка, зокрема його керівники М. Міхновський та Ю. Ган. За цих умов, а також зважаючи на можливі хвилювання серед солдат, фронтове командування під погрозою силою розігнати «дезертирів» змушене було згодитись із формуванням полку. До полку записалось 3574 видужуючих вояків, його командиром було обрано Георгіївського кавалера Д. Путника-Гребенюка.
Щоправда, військове командування тут же зробило спробу створити по суті іншу, кількісно обмежену бойову одиницю. Воно «дозволило» виділити 500 вояків, які б стали ядром для комплектування добровільного полку, а решта мала просто відправитись на фронт.
Хоч таке рішення і не могло повною мірою задовольнити ні солдат, ні керівників українського руху, Центральна Рада вважала за краще не загострювати далі ситуації і піти на компроміс. У спеціальній резолюції з цього приводу зазначалося: «Українська Центральна Рада з задоволенням прийняла до відому заяву вищої команди в справі формування першого українського полку, яко признання українізації армії…
Формування дальших українських частин може відбуватися тільки з запасних частин поза фронтом, а не фронтових. Ті солдати, які належать до фронтових частей, а припадково опинилися б на будуче в Києві, не можуть претендувати на сформування в них окремих українських частин. Творення окремих українських частей на фронті бажане, але в теперішню хвилю це можуть вирішити вищі військові власті».
Пояснюючи поступливість Центральної Ради у такому важливому, принциповому питанні, В. Винниченко пише: «Бо, іменно, найважливіше для нас було це признання (признання військовим командуванням Першого Українського полку як самостійної військової одиниці. —В. С.). Ми готові були навіть не здійснювати його в повній мірі, ми готові були згодитись, що цілковита реалізація його для даного моменту є шкідлива, ми готові були ждати більш відповідного часу». Спеціальною відозвою Центральна Рада закликала солдат до відправки на фронт. Причому Рада бажала того щиро, намагаючись довести, що вона збирається виборювати свої права зовсім не силою зброї. Полк же богданівців зажив своїм життям. В дні роботи І Українського військового з'їзду полку було передано малиновий прапор з портретом Богдана Хмельницького (вишитий черницями Флорівського монастиря), і полк склав присягу на вірність Україні під цим прапором.
Д. Дорошенко так розмірковує з приводу формування перших військових одиниць в Україні: «Творення власної національної армії, яко головної основи української державності – ось що було провідною ідеєю керівників руху. Тому-то вони старалися будити в масах українців-вояків національне почуття і споминами про колишні козацькі часи воскресити стару історичну традицію. Звідси – імення наших гетьманів, як патронів нових військових організацій і військових частин: клуб ім. Полуботка, полк ім. Б. Хмельницького, полк ім. Дорошенка і т. д. Солдатська маса дуже охоче йшла на ці національні гасла і залюбки приймала історичну традицію: дуже легко воскресли навіть зовнішні форми, атрибути історичної козаччини, не тільки в назвах, але і в убраннях, навіть в козацьких чубах та оселедцях. Це був здоровий національний рух ідейного характеру. Відроджуючи історичну національну традицію, цей рух логічно відроджував і традицію української державності: ідеал самостійної Української Держави сам собою вимальовувався перед очима провідників цього руху, і самої маси, яка за тими провідниками йшла».
Різні ж спроби перешкодити формуванню першої українізованої військової частини мали досить сильний зворотний ефект. Повсюдно проводились військові зібрання, з'їзди, обирались Ради і комітети. Так, наприкінці квітня в Катеринославі відбулося віче солдат-українців 228-го запасного піхотного полку, яке вибрало полкову раду на чолі з полковником Петровим. На першотравневій демонстрації солдати гарнізону виступали під жовто-блакитним прапором. Наростанню українського руху в військах сприяла і Центральна Рада, яка утворила в своєму складі військову комісію для завідування військовими справами.
Ще 14 квітня 1917 р. у приміщенні Центральної Ради Організаційний військовий комітет, представники деяких частин з фронту і округи військових організацій, що на той час існували в Києві, провели збори. Ухвалили резолюцію: «З огляду на те, що єднання на національному ґрунті є непереможною організаційною силою, скликати з'їзд представників української нації від військових частин, по можливості від усіх, де б вони не стояли…» Визначили норми представництва і порядок денний. Серед головних питань намітили: «4) Планомірність проведення одноплемінності полків і військових частин на Південному і Південно-Західному фронтах без найменшої шкоди для існування організації цілої армії. 5) Питання про офіцерський командний склад та про поповнення тих військових частин, що організовані на підставі ч. 4».
Перший Український військовий з'їзд відбувся у Києві 5– 8 травня 1917 р. Більш як 700 делегатів представляли 993 400 українських солдатів. З'їзд став значною віхою у національно-визвольній боротьбі. У своїх ухвалах він висловився за негайне здійснення рішень Національного конгресу: оголошення спеціальним актом Тимчасового уряду принципу національно-територіальної автономії України, негайне призначення при Тимчасовому уряді міністра у справах України, а в Україні – заснування обласного органу, який мав би працювати разом з представником уряду у краї. Центральна Рада визнавалась єдиним компетентним органом, покликаним розв'язувати всі справи, що стосуються цілої України, і репрезентувати її у стосунках з Тимчасовим урядом.
Слід зауважити, що настрої солдатських мас були явно різкішими, радикальнішими за позицію лідерів Центральної Ради. Зокрема В. Винниченко, С. Петлюра намагалися надати документам з'їзду більшої поміркованості. Вони з трудом вгамували масове обурення, яке викликало оголошення телеграми Виконавчого комітету Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів на адресу з'їзду. Телеграма закликала українських військових утриматись від самочинних дій до І Всеросійського з'їзду Рад, на якому планувалося розглянути питання про формування національних військових частин.
Перший Український військовий з'їзд висловився за негайну реорганізацію армії на національно-територіальному принципі, за потребу формування української національної армії: «В цій справі з'їзд визнає: а) що в існуючих військових одиницях та військових частинах всі українські вояки, як офіцери, так і солдати, повинні бути негайно виділені в окремі частини; б) в військових одиницях на фронті виділення повинно провадитись поволі, в залежності від тактичних і інших військових обставин, постільки, поскільки це виділення не буде вносити дезорганізації на фронті; в) що ж до фльоти, то з'їзд вважає, по тим самим мотивам, можливим і необхідним: в Балтійській фльоті укомплектувати декотрі з кораблів виключно командами української національності, що ж до фльоти Чорноморської, то, зважаючи на те, що вона і зараз складається в переважній більшості з українців, – поповнювати її надалі виключно українцями».
Для практичного керівництва процесами формування національних збройних сил при Центральній Раді утворено Український Генеральний військовий комітет у складі 18 осіб. В їх числі: В. Винниченко, С. Петлюра, В. Павленко, О. Пилькевич, I. Луценко, М. Полозов, С. Письменний, А. Певний, Ю. Капкан, М. Міхновський, генерал М. Іванов та інші. Головою комітету обрали С. Петлюру.
Лідери Центральної Ради в той момент зробили все можливе (аж до фізичного відсторонення М. Міхновського із трибуни з'їзду), щоб не допустити збільшення його авторитетного впливу на солдатські кола. Натомість їх же зусиллями на роль очільника військового будівництва всіма засобами висувався С. Петлюра, якого на той час мало знали у військових колах. Однак саме він, не маючи твердих переконань і професійної підготовки, міг бути зручним знаряддям у реалізації курсу М. Грушевського і В. Винниченка.
Згідно з рішеннями Першого Всеукраїнського військового з'їзду через місяць, на початку червня, у Києві мав відбутися Другий з'їзд. Військовий міністр Тимчасового уряду О. Керенський заборонив його. Заборона уряду була зігнорована українськими солдатами й офіцерами і на цей раз. На з'їзд прибуло 2500 делегатів. Тон виступів був рішучий: лунали навіть вимоги проголошення самостійності України. Керівники Української Центральної Ради постаралися, щоб ввести роботу з'їзду в необхідне їм русло. Однак загальний настрій виявився категоричним. В ухваленій резолюції говорилося: «Пропонувати своєму найвищому представницькому органу – Українській Центральній Раді в сій справі (розв'язання українського питання. – В. С.) до Уряду більше не звертатися й негайно приступити до твердої організації краю в згоді з національними меншостями…»
Реакцією на позицію українських вояків – делегатів з'їзду, які на Софійському майдані дали урочисту клятву не залишати Києва, доки Центральна Рада не оголосила державного акту про запровадження автономії, став Перший Універсал. Він був зачитаний на останньому засіданні Українського військового з'їзду 10 січня 1917 р.
В подальших подіях роль М. Міхновського не прослідковується, хоча деякі автори без будь-яких документальних підтверджень намагаються довести, ніби виступ полуботківців (солдат Другого Українського полку ім. П. Полуботка) 5—8 липня 1917 p. стався з ініціативи й за планом М. Міхновського. Буцімто останній зробив це через невдоволення Другим Універсалом, в якому Центральна Рада пішла на істотні поступки Тимчасовому уряду.
Гадається, не варто вдаватися у суперечки з міфотворцями. Досить відзначити, що жоден крок чи документ тих днів не зафіксував причетності до виступу полуботківців М. Міхновського, хоча час доніс до нас десятки прізвищ не лише керівників, а й рядових учасників подій. І це, мабуть, не дивно, оскільки за іншими даними (вони, щоправда, теж не мають абсолютного характеру, оскільки є мемуарними), лідери Центральної Ради домоглися переведення свого конкурента із самостійницькими переконаннями на Румунський фронт, де він і перебував на початок липня 1917 р.
Восени 1917 р. М. Міхновський примикає до створюваної на Полтавщині Української демократично-хліборобської партії, яка зайняла позицію на правому фланзі політичного спектра.
Зовсім не за передбаченнями М. Міхновського розвивався й процес українізації армії, який, незважаючи на масштабність і глибинність, завершився провалом.
Все ж авторитет М. Міхновського залишався в політичних колах високим. Недарма ж австро-німецькі окупаційні власті розглядали у квітні 1918 р. його кандидатуру на ймовірного диктатора (гетьмана), а після того, як їх остаточний вибір на цю роль упав на П. Скоропадського, М. Міхновський рекламувався на керівника уряду авторитарно-монархічної державності.
Призначення не відбулося не стільки через принципово негативне ставлення М. Міхновського до П. Скоропадського та запроваджуваної державницької моделі, скільки через позицію гетьмана. Останній вів «свою гру» і по суті ввів у оману керівництво українських хліборобів-демократів, домагаючись їх прихильності у момент перевороту, і досить швидко «забув» про обіцянки (зокрема, й щодо М. Міхновського), прийшовши до влади (мабуть, свою роль тут зіграли й дуже негативні характеристики, які давали особистості останнього в оточенні П. Скоропадського). А зустрічі, які мав із гетьманом М. Міхновський (хворий, він негайно після перевороту приїхав із рідної Турівки на Полтавщині до Києва, однак був розчарований пропозицією зайняти другорядну посаду і став у легальну опозицію до режиму), навряд чи характеризують його із найкращого боку. Для прикладу – В. Винниченко з огидою, обуренням відкинув пропозицію П. Скоропадського очолити Раду Народних Міністрів. Відмовою на прохання співпрацювати з антидемократичним, репресивним, значною мірою антиукраїнським, режимом відповідали й інші провідні діячі тогочасних українських партій, не бажаючи зрадити себе, свої переконання. У цьому, як і у практично повному несприйнятті гетьманату масами, полягали головні причини падіння режиму, який деякий час тримався лише на силі австро-німецьких багнетів.