Я голосно прочитав таку заяву:
"Наша мета нині — застерегти всіх людей на Землі від небезпеки, яка їм загрожує, найбільшої небезпеки в усій людській історії. За нашою планетою стежить сила-силенна чужорідних розумних істот, що прагнуть або знищити людство, або поневолити його.
Кілька місяців тому, коли ми почали дослідження надр Чорної гори (Каратепе), професор Райх і я завважили присутність чужорідних сил, що намагались перешкодити нашій роботі. Ми відчували, сказати б, активний опір нашим зусиллям, спрямованим на розкриття таємниці гори. Тоді ми вважали, що цей опір має природу психічного поля, яке створили там давно вимерлі мешканці тих місць для захисту своїх могил. Тривалий час і Райх, і я були певні, що це можливо і що цим пояснюються, приміром, труднощі перших дослідників, які розкопували гробницю Тутанхамона. Ми зважилися кинути виклик тому закляттю й провадити наші розкопки далі.
Проте за останні тижні ми переконались, що нам загрожує куди більша небезпека, ніж закляття. Ми дійшли висновку, що розтривожили сон могутніх сил, які колись владарювали на Землі і прагнуть запанувати на ній знову. Вони небезпечніші, ніж будь-які відомі людству сили, бо невидимі і здатні вражати безпосередньо людську свідомість. Вони можуть довести до божевілля і до самогубства будь-якого індивіда, що став жертвою їхнього нападу. Вони здатні також обертати певних індивідів на своїх рабів і використовувати їх для здійснення своєї мети.
Незважаючи на це, ми твердо переконані, що підстав для паніки в людства немає, їх небагато порівняно з нами, і ми вже знаємо, що вони існують. Боротьба може бути важкою, але я вважаю, що в нас є всі підстави для перемоги.
Спробую підсумувати все, що ми зуміли дізнатися про цих паразитів свідомості…"
Я говорив близько півгодини й коротко описав більшість викладених вище подій. Розповів про те, як знищено наших колег і як паразити змусили Рібо зрадити нас. Я наголосив на тому, що ці сили ще не активні: вони сліпі й діють інстинктивно. Важливо було відвернути паніку. Більшість людства однаково б нічого не вдіяла проти паразитів, а раз так, то найкраще, щоб та більшість була цілком певна остаточної перемоги. Протягом останніх п'ятнадцяти хвилин свого виступу я наголошував на світлих аспектах становища, в якому опинилося людство: як знищити паразитів, коли саме їх знищення — це лише питання часу.
Наприкінці нашої зустрічі ми відповідали на запитання журналістів, але ті створили таку товкотнечу біля найближчого телеекрана, що прес-конференцію довелося швидко закінчити. Через дві години матеріали прес-конференції з'явилися на перших сторінках усіх газет світу.
Правду кажучи, все те мені обридло. Ми п'ятеро збиралися досліджувати захоплюючий новий світ, а змушені були марнувати час на надокучливих журналістів. Ми зважилися на таке лише тому, що вбачали в цьому заході гарантію нашої власної безпеки. Якби ми загинули саме тепер, то це стривожило б цілий світ. А паразитам-бо хотілося дискредитувати нас, зберігаючи звичайний, усталений плин життя протягом, скажімо, місяця (а, може, навіть протягом року), поки б усі дійшли висновку, що ми дурисвіти.
Своєю заявою ми намагалися виграти час. Тоді ми ще не розуміли, що паразити могли перехитрувати нас мало не на кожному кроці.
Причина цього була проста. Уявіть собі книголюба, який щойно одержав пакунок з книгою, про яку мріяв усе своє життя. Уявіть, що він розкриває той пакунок, а в цей час його відволікає занудливий базікало, силкуючись утягти в розмову на кілька годин… Для людства паразити були найстрашнішою загрозою за всю його історію, але для нас вони були найнудніші зануди.
Людство звикло до своєї психічної й інтелектуальної обмеженості так само, як три століття тому люди були звичні до страшенних труднощів подорожування. Що б відчув Моцарт, якби після виснажливої тижневої подорожі йому сказали, що люди двадцять першого сторіччя здатні подолати ту відстань за чверть години? Ми були в становищі Моцарта, який несподівано опинився в двадцять першому сторіччі. Подорожі просторами свідомості, які спершу були такі виснажливі й болючі для нас, ми здійснювали тепер протягом кількох хвилин. Нарешті ми сповна зрозуміли слова Тейяра де Шардена про те, що людина стоїть на порозі нової фази своєї еволюції. Бо тепер ми були в тій новій фазі. Свідомість була ніби незаймана країна, ніби обітована земля. Нам лишалося тільки зайняти її… і, ясна річ, вигнати її теперішніх мешканців. Тож попри наші турботи й труднощі, настрій у ті дні був у нас пречудовий. Ми були щасливі.
Перед нами стояли два головні завдання. Перше полягало в тому, щоб знайти нових "учнів", які б допомагали нам у боротьбі проти паразитів, друге — перейти до наступальних дій. Поки що ми не могли досягти нижніх обширів свідомості, населених паразитами. А проте моя нічна битва з ними показала, що я міг закликати сили, які виходили з якогось дуже глибокого джерела. Як дістатися до того джерела, щоб перенести битву на територію ворога?
Я майже не звертав уваги на реакцію світової преси. Нічого дивного не було в тому, що здебільшого та реакція відзначалася ворожістю й скептицизмом. Віденська газета "Уорлд фрі пресе" відверто заявляла, що нас усіх п'ятьох треба негайно заарештувати і тримати під суворим наглядом, поки розслідуватимуться справи, пов'язані із самогубством наших товаришів. Лондонська газета "Дейлі експресс", навпаки, твердила, що нас треба віддати під опіку Військового департаменту ООН, водночас надавши нам повне право боротися проти паразитів усіма можливими засобами.
Усіх нас стурбувала стаття Фелікса Газарда в газеті "Берлінер тагблатт". Її автор не висміював, як ми чекали, нашої заяви і не підтримував "зізнання" Рібо. Він нібито погоджувався з тим, що над світом нависла небезпека від нового ворога — паразитів свідомості. Але якщо цей ворог здатен поневолювати свідомості окремих індивідів, казав Газард, то де гарантія того, що ми не є раби паразитів? Ми справді, провадив він, повідомили про їхнє існування, але це ще ні про що не говорить. Ми змушені були зробити це з метою самозбереження, бо після заяви Рібо нас могли звинуватити в кримінальному злочині… Тон статті був грайливий. Газард ніби натякав, що він підсміюється з цього діла. І все ж стаття нас стурбувала. Ми дійшли висновку, що Газард — ворожий агент.
Ще одна справа потребувала негайного розгляду. Досі журналістів не пускали на місце розкопок на Чорній Горі. Але ніхто не міг їм заборонити спілкуватися з робітниками й солдатами, які там працювали. Треба було виправити становище. Тому ми з Райхом запропонували групі журналістів поїхати з нами на місце розкопок того ж таки вечора і дозволили встановити там телекамери. Ми дали вказівку, щоб до нашого приїзду було вжито якнайсуворіших заходів безпеки: нікого з журналістів без нас на Каратепе не пускати.
О десятій вечора п'ятдесят журналістів уже чекали нас у двох транспортних вертольотах. Політ до Каратепе в цих громіздких машинах забрав у нас цілу годину. Коли ми приземлились, уся площа розкопок була залита світлом. Портативні телевізійні камери встановили за десять хвилин до нашого прибуття.
Наш план був простий. Ми мали супроводжувати групу журналістів униз аж до Абхотового блока, який був відкопаний згори і з боків і, користуючись нашими психокінетичними можливостями, створювати атмосферу напруження й пригніченості. Далі нам треба було вибрати найнервовіших і найвразливіших членів групи і викликати в них паніку. Тим-то ми й не сказали про ці наші психокінетичні можливості на проведеній прес-конференції. Ми знали, що вони нам знадобляться для того, щоб "загнуздати" паразитів.
Проте ми недооцінювали наших ворогів. Брати Грау, Флейшман. Райх і я летіли в одному вертольоті. Перед самим приземленням я зауважив, що журналісти в другому вертольоті співають. Це здалося нам дивним. Ми подумали, що вони, мабуть, понапивалися. Тільки-но приземлившись, ми відчули присутність паразитів і зрозуміли, в чому річ. Вони застосовували свій звичний метод, тільки навпаки. Замість висмоктувати енергію із своїх жертв, вони наповнювали їх психічною енергією. Багато з тих людей були пияки, і, як більшість журналістів, не відзначалися особливими розумовими здібностями. Тому дія психічної енергії на них ("подарунок" паразитів) була дуже подібна до дії алкоголю. Коли журналісти з нашого вертольота приєдналися до них, то відразу ж заразилися їхнім настроєм. Я чув, як телекоментатор сказав: "Ці хлопці не бояться паразитів аніскілечки. Вони сприймають усе це як жарт".
Я сказав режисерові телепередачі, що ми трохи затримаємось, і, обернувшись до своїх колег, кивнув головою в бік будиночка старшого майстра, що стояв віддалік.
Ми замкнули двері і зосередились, намагаючись знайти вихід із ситуації, що склалася. Встановивши між собою зв'язок, ми могли увійти в мозок деяких журналістів. Спочатку важко було зрозуміти, що відбувалось — ми ніколи ще не стикалися з чимось подібним. Далі нам пощастило: ми натрапили на журналіста, у якого довжина хвилі була така сама, як і в Рібо. Це дало нам можливість дослідити діяльність його мозку. Мозок має понад десять ланцюгів задоволення, найпоширеніші серед яких — статевий, емоційний і соціальний. У ньому є також ланцюг інтелектуального задоволення і високоінтелектуальний ланцюг, пов'язаний зі здатністю людини до самоконтролю і самоприборкання. Нарешті є ще п'ять ланцюгів, які майже нерозвинуті в людях і які пов'язані з енергіями, що їх ми називаємо поетичною, релігійною чи містичною.
Паразити підвищували енергію соціального та емоційного ланцюгів у більшості журналістів, а те, що їх було п'ятдесят, робило решту справи — "механізм юрби" підсилював їхнє задоволення.
Ми вп'ятьох зосередилися на журналісті, якого обстежували. Нам неважко було розімкнути ланцюг і ввести його в стан депресії. Але тільки-но ми припиняли тиснути на нього, він повертався до свого попереднього стану.
Ми спробували повести пряму атаку на паразитів. Спроба виявилася марною. Вони перебували поза межами нашої досяжності і не збиралися покидати безпечну для них зону. У нас було відчуття, що енергія, яку ми проти них спрямовували, витрачається дарма і що вони з нас кепкують.
Становище стало небезпечним. Ми вирішили, що нам треба цілковито покластися на наші психокінетичні можливості. Отже доведеться бути весь час поруч із журналістами.
Знадвору хтось загрюкав у двері, вигукуючи:
— Гей! Скільки нам ще тут чекати?
Ми вийшли з будиночка і сказали, що вже готові.
Ми з Райхом ішли попереду. Журналісти ступали за нами, регочучи так, аж часом заглушали голос телекоментатора, який не замовкав ні на хвилину.
Йдучи позаду юрби, Флейшман і брати Грау зосередились на телекоментаторі. За мить він стривожено сказав: "…Кожен здається веселим і безтурботним, але я все думаю, чи так це насправді. Довкола відчувається якесь дивне напруження…".
Журналісти зустріли слова телекоментатора дружним реготом.
Тоді ми п'ятеро об'єднали наші вольові зусилля й викликали у всіх відчуття небезпеки й невиразного страху. Сміх відразу урвався.
Я сказав:
— Не турбуйтеся. Повітря на цій глибині не таке чисте, як надворі. Але воно не отруйне.
Тунель мав сім футів заввишки і йшов углиб під кутом двадцяти градусів.
Пройшовши сотню ярдів тунелем, ми сіли в маленькі залізничні вагончики. Протягом десятимильної подорожі не було чути нічого, крім гуркоту коліс. Потреба пригнічувати психіку журналістів відпала. Тунель мав форму неправильної спіралі (можна було зробити його прямим, але вхід тоді містився б на відстані кількох миль від Чорної Гори, і це б ускладнило проблему його охорони), і щоразу, коли вагончики нахилялися на вигині, ми відчували, як від наших супутників іде хвиля стривоженості. Вони також боялися, що вібрація вагончиків викличе завал у тунелі.
Подорож тунелем до Абхотового блока тривала близько півгодини. Сам блок вразив усіх: його величезні чорно-сірі стіни височіли над нами неначе скеля.
Ми посилили атмосферу пригніченості. Було б набагато краще дати волю їхній уяві і лише злегка стимулювати її доторком страху. Але паразити живили їх енергією, і нам треба було паралізувати ті частини їхнього мозку, які надто активізувалися. Ми кинули на них тягар відрази й страху.
Телекоментатор знітився і вів репортаж у гнітючій тиші. Він говорив у мікрофон пошепки:
— Тут унизу на тебе нападає неприємне й задушливе відчуття. Може, це повітря.
Тієї ж миті паразити почали атакувати. Цього разу не гуртом, не навально, а по одному, по два. Метою їх, очевидно, було збентежити нас, примусити послабити тиск. Тільки-но ми зосередили проти них свою психіку, атмосфера проясніла: журналісти пожвавішали. А ми були прикро вражені, бо мало що могли вдіяти проти паразитів. У малій кількості вони були майже невразливі. Однаково, що воюєш із тінями. Найкраще було б не зважати на них, але це так само важко, як не зважати на цуцика, який хапає тебе за ноги.
І тоді у всіх нас водночас з'явилася думка — принаймні, ми були так тісно пов'язані між собою, що неможливо сказати, у кого першого та думка виникла. Ми глянули на Абхотовий блок, а тоді на стелю, що була футів за тридцять від верху блока. Вага блока — три тисячі тонн. У Британському музеї брати Грау підняли тридцятитонний блок. Треба спробувати. Пославши хвилю страху на журналістів, ми почали напружувати наші зусилля в унісон, щоб підняти блок.
Здавалося, що це так само неможливо, як підняти його голіруч. І тоді брати Грау підказали нам, що робити. Замість напружувати зусилля в унісон, вони напружували їх навпереміну, спочатку поволі, а тоді дедалі швидше. Ми зрозуміли, що вони роблять, приєдналися до них, і все виявилося до безглуздя простим. Сила, яку створювали ми вп'ятьох, була велетенська — достатня для того, щоб підняти двомильний шар землі над нами. Блок відірвався від землі і поплив до стелі. Освітлення заблимало — він зачепив силовий кабель. Зчинилася паніка, і якийсь телепень побіг під блок, чи сам, чи, може, його туди штовхнули. Ми повели блок убік і зненацька світло згасло — блок розітнув силовий кабель. Кінець кабелю волікся по землі. Почувся горловий крик журналіста, який на нього наступив. Запахло паленою плоттю, нас занудило від цього запаху.
Ми щосили опиралися паніці. Одному з нас треба було від'єднатися, щоб загнати журналістів у кінець підземної порожнини і дати нам змогу опустити блок. Зробити це виявилося непросто, бо воля кожного з нас була "замкнута" в одне ціле з іншими, що тримали блок. Ми були, сказати б, сполучені паралельно, а не послідовно, підтримуючи блок за допомогою п'ятикратних змінних зусиль.
Саме цю мить паразити обрали для того, щоб напасти на нас великими силами. Ми, звичайно, були безпорадні проти них. Ситуація могла б здатися кумедною, якби не була така небезпечна і якби вже не коштувала одного життя.
І тут Райх сказав:
— Чи не змогли б ми його розпорошити?
Спочатку від збентеження, ми його не зрозуміли — паразити оточували нас, як армія тіней. А тоді, збагнувши, що він має на увазі, побачили в тому єдиний порятунок. Сила, яку ми витворювали, була достатня, щоб підняти тисячу таких блоків. Але чи достатня вона для того, щоб зруйнувати цей один? Ми схопили блок психічними зусиллями і спрямували на нього тиск, щоб роздробити. Автоматично збільшили частоту змінних зусиль. Ми працювали з таким запалом, що майже не помічали присутності паразитів. І нарешті відчули, що блок кришиться й подрібнюється, неначе крейда в лещатах. Через кілька секунд це був величезний блок тонко подрібненого пороху, який ми тримали в повітрі. Тепер його можна було загнати в тунель. Ми зробили це з такою швидкістю, що хвиля повітря підхопила нас і понесла до тунелю, а простір довкола наповнився пилом.
Упоравшись з блоком, ми кинули всю нашу вольову потугу на паразитів, кинули з нетерпінням людини, яка знищує настирливу комаху. Ми були задоволені результатом: вони й цього разу не мали часу, щоб відступити, і ми нищили їх так, як вогнемет сухе листя. Тоді Райх від'єднав свою волю від нас, підняв кінець силового кабелю і припаяв його до обірваного кінця. Спалахнуло світло, і перед нашими очима постала картина цілковитого збентеження й сум'яття. "Соціальний ланцюг" було розірвано у всіх: кожен був до краю спустошений, самотній і нажаханий. У повітрі висів чорний пил, і дихати було важко. Щоб дати доступ свіжому повітрю, нам довелося осадити пил у тунелі перед тим, як вигнати нагору. Останки загиблого журналіста прикипіли до силового кабелю над нами й ширили довкола дух паленої плоті. Обличчя в усіх були чорні, як у шахтарів. Журналістів охопила паніка. Кожен з них вважав, що більше не побачить білого світу.
Знову з'єднавшись послідовно, ми трохи вгамували паніку, а тоді звеліли їм стати в колону по двоє і вернутись до вагончиків. Райх зосередився на трьох працівниках телебачення з тим, щоб вони знову направили і ввімкнули свої камери, які, певна річ, були злегка ушкоджені обривом кабелю. Тим часом ми вчотирьох вигнали пил з тунелю на поверхню, де він піднявся в небо (на щастя, ніч була темна), а тоді осів по всіх усюдах.
Вийшовши на поверхню, ми вже знали, що одержали важливу перемогу над паразитами — головне завдяки випадкові. Ясна річ, вони не здалися. І тут, на поверхні, вони й далі насичували журналістів енергією. Поки журналісти були в гурті, ми могли протидіяти паразитам. Але коли вони розійдуться, наші зусилля будуть марні.
Проте цілий світ бачив усе, що сталося, по телевізору, бачив зникнення блока. Тепер, хоч би що писатимуть журналісти, це не матиме значення. І ще одне. Ота штучна стимуляція їхніх соціального та емоційного ланцюгів неминуче призведе до втоми, до своєрідного похмілля. Це нам також буде на користь.
Пополудні ми вп'ятьох обідали в окремій кімнаті, яку спеціально для нас виділила Англо-Індійська уранова компанія. Ми постановили, що відтепер мусимо триматися гурту, і вдень, і вночі. Поодинці ми мали певну силу, але вкупі ця сила зростала в тисячу разів, що ми й продемонстрували під землею.
Ми не дурили себе тим, що ми, мовляв, невразливі. Прямий напад паразитів був для нас, очевидно, не страшний. Але вони знали, як використати проти нас інших людей, і в цьому крилася справжня небезпека.
Коли другого ранку ми переглянули газети, важко було стриматися, щоб не привітати себе з великою перемогою. Телепередачу дивилося майже все населення Землі, і кожен телеглядач був ніби присутній під час зникнення Абхотового блока. Ми думали, що деякі газети звинуватять нас у шахрайстві (зрештою, те, що ми вчинили, було не що інше як фокус-покус), але жодна з них цього не зробила. Було багато істеричних нападів, але ці напади спрямовувалися на нашу, мовляв, дурість — де ж пак, вивільнити оті "страшні сили"! Кожен уважав, що цатогвани (цей термін поширив у Сполучених Штатах один дослідник творчості Лавкрафта) зруйнували блок, щоб перешкодити нам дійти їхніх глибших таємниць. Найдужче вжахнуло всіх те, що, коли, мовляв, паразити змогли зруйнувати блок вагою три тисячі тонн, вони так само легко зможуть зруйнувати ціле місто. Страх ще збільшився тоді, коли вчені помітили шар базальтового пилу на чагарях у радіусі кількох миль від місця розкопок і зробили правильний висновок — блок якимось чином було розпорошено. Це збило їх з пантелику. Звичайно, блок можна було розпорошити за допомогою атомного вибухового пристрою, але ж вивільнена внаслідок вибуху атомна енергія знищила б усіх, хто був у підземеллі. Вчені не могли зрозуміти, як можна таке зробити, не підвищуючи температуру в підземеллі. Голова Організації Об'єднаних Націй Гуннар Фанген надіслав нам послання. в якому запитував, яких, на нашу думку, заходів слід би вжити проти паразитів свідомості. Чи не доцільно знищити Кадат атомними бомбами? Чи можемо ми запропонувати проти них якусь ефективну зброю? Ми, в свою чергу, надіслали йому послання — попросили його прибути до нас на розмову, що він і зробив через сорок вісім годин.
Тим часом у Англо-Індійської уранової компанії виникли свої труднощі. Широка реклама була, звичайно, їй до речі, але під усіма її воротами товклися сотні журналістів. Компанія була ніби в облозі, і її робота занепала. Нам треба було шукати нову резиденцію. Отож я переговорив безпосередньо з президентом Сполучених Штатів Америки Ллойдом Мервіллем і попросив його знайти нам місце, де б нам була гарантована безпека і де б нас ніхто не турбував. Президент зразу відгукнувся на наше прохання і менше як за годину повідомив нас, що ми можемо переїхати на ракетну базу США No 91, в Саратога Спрінгз, штат Нью-Йорк. Наступного ж дня (17 жовтня) ми прибули на базу.
Наше нове місцеперебування мало чимало переваг. У нас був список кільканадцяти людей, які мешкали в Америці і яких ми хотіли втаємничити в нашу справу; їхні імена дали нам Ремізов і Спенсфілд з Єльського університету. П'ятеро з них жили в штаті Нью-Йорк. Ми попросили президента Мервілла влаштувати нам зустріч із ними на базі No 91. Ось вони, ці люди: Олівер Флемінг і Мерріл Філіпс з психологічної лабораторії м. Колумбії, Рассел Голкрофт із Сіракузького університету, Едвард Ліф і Віктор Ебнер з дослідного інституту м. Олбані.
Того самого вечора, коли ми вилітали до Америки, Флейшман зробив телевізійний виступ, записаний на території компанії. У тому виступі він знову наголосив, що причин для паніки немає. Він не вірить у те, що паразити настільки сильні, щоб зашкодити людям. А наше завдання полягає в тому, щоб не дати їм можливості стати настільки сильними.
Цей "публічний бік" нашої роботи нас мало цікавив, навіть більше — дратував. Нам хотілося по-справжньому визначити нашу власну силу і силу паразитів.
Англо-Індійська уранова компанія замовила для нас швидкісну ракету, і ми прилетіли на базу No 91 менш ніж за годину. Пополудні про наш приїзд оголосили по телебаченню. Сам президент виступив перед телеглядачами, щоб пояснити причину нашого переїзду на базу No 91 (вона охоронялася пильніше, ніж будь-яке інше місце на території Сполучених Штатів — жартували навіть, що легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж потрапити на базу No 91). Він сказав, що наша безпека має життєво важливе значення для всього світу і будь-яка спроба журналістів зв'язатися з нами розглядатиметься, як порушення правил безпеки з усіма наслідками, що з цього випливають.
Це розв'язало одну з головних наших проблем: відтоді ми вже могли ходити та їздити без надокучливого супроводу десятка вертольотів з журналістами.
База No 91 була далеко не таким затишним місцем, як директорський блок Англо-Індійської уранової компанії. Нашим житлом був збірно-розбірний будинок типу "Ніссен", який поставили за день до нашого приїзду — у ньому було не набагато краще, ніж у добре вмебльованому бараці.
Коли ми приземлились, нас зустріли п'ятеро чоловіків: Флемінг, Філіпс, Голкрофт, Ліф і Ебнер. Їм було років по сорок, не більше. Голкрофт — рожевощокий чолов'яга, зростом понад шість футів, з блакитними очима, мало чим нагадував ученого. Побачивши його, я засумнівався в тому, що він може бути придатний для нашої справи. Решта справили на мене найкраще враження: розумні, стримані і з тонким почуттям гумору.
Ми всі посиділи за чаєм з командуючим бази і начальником служби безпеки. Обидва — типові військовослужбовці: досить інтелігентні, але дещо обмежені (начальника служби безпеки цікавило, яких заходів ми збираємося вжити проти цатогванових шпигунів). Я спробував розтлумачити їм, що нам загрожує не ворог, який нападає на тебе спереду чи ззаду, а той, хто засів усередині кожного з нас.
Вони спантеличено подивилися на мене, а генерал Вінслоу (начальник бази) мовив:
— Ви, мабуть, хочете сказати, що істоти ці — щось на зразок мікробів, які пробралися в кровоносну систему?
Я відповів, що так, ці істоти справді схожі на мікробів, і відчув, що їх цілком задовольнила моя відповідь, хоча начальник служби безпеки став обмірковувати, чи не придадуться тут засоби дезинфекції.
Після чаю ми забрали п'ятьох нових "рекрутів" до нашого будиночка. Я прочитав у свідомості начальника служби безпеки, що під бетонною підлогою будиночка за його наказом було вмонтовано кілька вібраційних мікрофонів, тому, ледве-но переступивши поріг, я подумки познаходив їх і вивів із ладу. Мікрофони, звісно, були встановлені в самому бетоні на глибині одного дюйма і зіпсувати їх, не зламавши підлогу, теоретично було неможливо. Протягом усього наступного тижня, зустрічаючись із начальником служби безпеки, я перехоплював його спантеличений і водночас підозріливий погляд.
Вечір ми провели разом з п'ятьма нашими новими "рекрутами", пояснюючи їм ситуацію. Насамперед ми роздали їм фотокопії "Роздумів над історією". Далі я коротко розказав їм про свій власний досвід боротьби з паразитами. Мою розповідь було записано на магнітофонну стрічку, щоб пізніше вони могли прослухати її знову, якщо виникнуть запитання. Я процитую зараз останні речення магнітофонного запису, бо саме в них чітко сформульовано характер проблеми, що стояла перед нами:
"…Отже, ми вважаємо, що людина може побороти ці створіння за допомогою знань і практичних навичок у галузі феноменології. Ми знаємо також, що їхня головна сила в здатності вивести свідомість із рівноваги (перед цим я вже сказав, що Абхотовий блок зруйнували ми). Це означає, що нам треба навчитися протистояти їм на будь-якому психічному рівні.
"Наша мета нині — застерегти всіх людей на Землі від небезпеки, яка їм загрожує, найбільшої небезпеки в усій людській історії. За нашою планетою стежить сила-силенна чужорідних розумних істот, що прагнуть або знищити людство, або поневолити його.
Кілька місяців тому, коли ми почали дослідження надр Чорної гори (Каратепе), професор Райх і я завважили присутність чужорідних сил, що намагались перешкодити нашій роботі. Ми відчували, сказати б, активний опір нашим зусиллям, спрямованим на розкриття таємниці гори. Тоді ми вважали, що цей опір має природу психічного поля, яке створили там давно вимерлі мешканці тих місць для захисту своїх могил. Тривалий час і Райх, і я були певні, що це можливо і що цим пояснюються, приміром, труднощі перших дослідників, які розкопували гробницю Тутанхамона. Ми зважилися кинути виклик тому закляттю й провадити наші розкопки далі.
Проте за останні тижні ми переконались, що нам загрожує куди більша небезпека, ніж закляття. Ми дійшли висновку, що розтривожили сон могутніх сил, які колись владарювали на Землі і прагнуть запанувати на ній знову. Вони небезпечніші, ніж будь-які відомі людству сили, бо невидимі і здатні вражати безпосередньо людську свідомість. Вони можуть довести до божевілля і до самогубства будь-якого індивіда, що став жертвою їхнього нападу. Вони здатні також обертати певних індивідів на своїх рабів і використовувати їх для здійснення своєї мети.
Незважаючи на це, ми твердо переконані, що підстав для паніки в людства немає, їх небагато порівняно з нами, і ми вже знаємо, що вони існують. Боротьба може бути важкою, але я вважаю, що в нас є всі підстави для перемоги.
Спробую підсумувати все, що ми зуміли дізнатися про цих паразитів свідомості…"
Я говорив близько півгодини й коротко описав більшість викладених вище подій. Розповів про те, як знищено наших колег і як паразити змусили Рібо зрадити нас. Я наголосив на тому, що ці сили ще не активні: вони сліпі й діють інстинктивно. Важливо було відвернути паніку. Більшість людства однаково б нічого не вдіяла проти паразитів, а раз так, то найкраще, щоб та більшість була цілком певна остаточної перемоги. Протягом останніх п'ятнадцяти хвилин свого виступу я наголошував на світлих аспектах становища, в якому опинилося людство: як знищити паразитів, коли саме їх знищення — це лише питання часу.
Наприкінці нашої зустрічі ми відповідали на запитання журналістів, але ті створили таку товкотнечу біля найближчого телеекрана, що прес-конференцію довелося швидко закінчити. Через дві години матеріали прес-конференції з'явилися на перших сторінках усіх газет світу.
Правду кажучи, все те мені обридло. Ми п'ятеро збиралися досліджувати захоплюючий новий світ, а змушені були марнувати час на надокучливих журналістів. Ми зважилися на таке лише тому, що вбачали в цьому заході гарантію нашої власної безпеки. Якби ми загинули саме тепер, то це стривожило б цілий світ. А паразитам-бо хотілося дискредитувати нас, зберігаючи звичайний, усталений плин життя протягом, скажімо, місяця (а, може, навіть протягом року), поки б усі дійшли висновку, що ми дурисвіти.
Своєю заявою ми намагалися виграти час. Тоді ми ще не розуміли, що паразити могли перехитрувати нас мало не на кожному кроці.
Причина цього була проста. Уявіть собі книголюба, який щойно одержав пакунок з книгою, про яку мріяв усе своє життя. Уявіть, що він розкриває той пакунок, а в цей час його відволікає занудливий базікало, силкуючись утягти в розмову на кілька годин… Для людства паразити були найстрашнішою загрозою за всю його історію, але для нас вони були найнудніші зануди.
Людство звикло до своєї психічної й інтелектуальної обмеженості так само, як три століття тому люди були звичні до страшенних труднощів подорожування. Що б відчув Моцарт, якби після виснажливої тижневої подорожі йому сказали, що люди двадцять першого сторіччя здатні подолати ту відстань за чверть години? Ми були в становищі Моцарта, який несподівано опинився в двадцять першому сторіччі. Подорожі просторами свідомості, які спершу були такі виснажливі й болючі для нас, ми здійснювали тепер протягом кількох хвилин. Нарешті ми сповна зрозуміли слова Тейяра де Шардена про те, що людина стоїть на порозі нової фази своєї еволюції. Бо тепер ми були в тій новій фазі. Свідомість була ніби незаймана країна, ніби обітована земля. Нам лишалося тільки зайняти її… і, ясна річ, вигнати її теперішніх мешканців. Тож попри наші турботи й труднощі, настрій у ті дні був у нас пречудовий. Ми були щасливі.
Перед нами стояли два головні завдання. Перше полягало в тому, щоб знайти нових "учнів", які б допомагали нам у боротьбі проти паразитів, друге — перейти до наступальних дій. Поки що ми не могли досягти нижніх обширів свідомості, населених паразитами. А проте моя нічна битва з ними показала, що я міг закликати сили, які виходили з якогось дуже глибокого джерела. Як дістатися до того джерела, щоб перенести битву на територію ворога?
Я майже не звертав уваги на реакцію світової преси. Нічого дивного не було в тому, що здебільшого та реакція відзначалася ворожістю й скептицизмом. Віденська газета "Уорлд фрі пресе" відверто заявляла, що нас усіх п'ятьох треба негайно заарештувати і тримати під суворим наглядом, поки розслідуватимуться справи, пов'язані із самогубством наших товаришів. Лондонська газета "Дейлі експресс", навпаки, твердила, що нас треба віддати під опіку Військового департаменту ООН, водночас надавши нам повне право боротися проти паразитів усіма можливими засобами.
Усіх нас стурбувала стаття Фелікса Газарда в газеті "Берлінер тагблатт". Її автор не висміював, як ми чекали, нашої заяви і не підтримував "зізнання" Рібо. Він нібито погоджувався з тим, що над світом нависла небезпека від нового ворога — паразитів свідомості. Але якщо цей ворог здатен поневолювати свідомості окремих індивідів, казав Газард, то де гарантія того, що ми не є раби паразитів? Ми справді, провадив він, повідомили про їхнє існування, але це ще ні про що не говорить. Ми змушені були зробити це з метою самозбереження, бо після заяви Рібо нас могли звинуватити в кримінальному злочині… Тон статті був грайливий. Газард ніби натякав, що він підсміюється з цього діла. І все ж стаття нас стурбувала. Ми дійшли висновку, що Газард — ворожий агент.
Ще одна справа потребувала негайного розгляду. Досі журналістів не пускали на місце розкопок на Чорній Горі. Але ніхто не міг їм заборонити спілкуватися з робітниками й солдатами, які там працювали. Треба було виправити становище. Тому ми з Райхом запропонували групі журналістів поїхати з нами на місце розкопок того ж таки вечора і дозволили встановити там телекамери. Ми дали вказівку, щоб до нашого приїзду було вжито якнайсуворіших заходів безпеки: нікого з журналістів без нас на Каратепе не пускати.
О десятій вечора п'ятдесят журналістів уже чекали нас у двох транспортних вертольотах. Політ до Каратепе в цих громіздких машинах забрав у нас цілу годину. Коли ми приземлились, уся площа розкопок була залита світлом. Портативні телевізійні камери встановили за десять хвилин до нашого прибуття.
Наш план був простий. Ми мали супроводжувати групу журналістів униз аж до Абхотового блока, який був відкопаний згори і з боків і, користуючись нашими психокінетичними можливостями, створювати атмосферу напруження й пригніченості. Далі нам треба було вибрати найнервовіших і найвразливіших членів групи і викликати в них паніку. Тим-то ми й не сказали про ці наші психокінетичні можливості на проведеній прес-конференції. Ми знали, що вони нам знадобляться для того, щоб "загнуздати" паразитів.
Проте ми недооцінювали наших ворогів. Брати Грау, Флейшман. Райх і я летіли в одному вертольоті. Перед самим приземленням я зауважив, що журналісти в другому вертольоті співають. Це здалося нам дивним. Ми подумали, що вони, мабуть, понапивалися. Тільки-но приземлившись, ми відчули присутність паразитів і зрозуміли, в чому річ. Вони застосовували свій звичний метод, тільки навпаки. Замість висмоктувати енергію із своїх жертв, вони наповнювали їх психічною енергією. Багато з тих людей були пияки, і, як більшість журналістів, не відзначалися особливими розумовими здібностями. Тому дія психічної енергії на них ("подарунок" паразитів) була дуже подібна до дії алкоголю. Коли журналісти з нашого вертольота приєдналися до них, то відразу ж заразилися їхнім настроєм. Я чув, як телекоментатор сказав: "Ці хлопці не бояться паразитів аніскілечки. Вони сприймають усе це як жарт".
Я сказав режисерові телепередачі, що ми трохи затримаємось, і, обернувшись до своїх колег, кивнув головою в бік будиночка старшого майстра, що стояв віддалік.
Ми замкнули двері і зосередились, намагаючись знайти вихід із ситуації, що склалася. Встановивши між собою зв'язок, ми могли увійти в мозок деяких журналістів. Спочатку важко було зрозуміти, що відбувалось — ми ніколи ще не стикалися з чимось подібним. Далі нам пощастило: ми натрапили на журналіста, у якого довжина хвилі була така сама, як і в Рібо. Це дало нам можливість дослідити діяльність його мозку. Мозок має понад десять ланцюгів задоволення, найпоширеніші серед яких — статевий, емоційний і соціальний. У ньому є також ланцюг інтелектуального задоволення і високоінтелектуальний ланцюг, пов'язаний зі здатністю людини до самоконтролю і самоприборкання. Нарешті є ще п'ять ланцюгів, які майже нерозвинуті в людях і які пов'язані з енергіями, що їх ми називаємо поетичною, релігійною чи містичною.
Паразити підвищували енергію соціального та емоційного ланцюгів у більшості журналістів, а те, що їх було п'ятдесят, робило решту справи — "механізм юрби" підсилював їхнє задоволення.
Ми вп'ятьох зосередилися на журналісті, якого обстежували. Нам неважко було розімкнути ланцюг і ввести його в стан депресії. Але тільки-но ми припиняли тиснути на нього, він повертався до свого попереднього стану.
Ми спробували повести пряму атаку на паразитів. Спроба виявилася марною. Вони перебували поза межами нашої досяжності і не збиралися покидати безпечну для них зону. У нас було відчуття, що енергія, яку ми проти них спрямовували, витрачається дарма і що вони з нас кепкують.
Становище стало небезпечним. Ми вирішили, що нам треба цілковито покластися на наші психокінетичні можливості. Отже доведеться бути весь час поруч із журналістами.
Знадвору хтось загрюкав у двері, вигукуючи:
— Гей! Скільки нам ще тут чекати?
Ми вийшли з будиночка і сказали, що вже готові.
Ми з Райхом ішли попереду. Журналісти ступали за нами, регочучи так, аж часом заглушали голос телекоментатора, який не замовкав ні на хвилину.
Йдучи позаду юрби, Флейшман і брати Грау зосередились на телекоментаторі. За мить він стривожено сказав: "…Кожен здається веселим і безтурботним, але я все думаю, чи так це насправді. Довкола відчувається якесь дивне напруження…".
Журналісти зустріли слова телекоментатора дружним реготом.
Тоді ми п'ятеро об'єднали наші вольові зусилля й викликали у всіх відчуття небезпеки й невиразного страху. Сміх відразу урвався.
Я сказав:
— Не турбуйтеся. Повітря на цій глибині не таке чисте, як надворі. Але воно не отруйне.
Тунель мав сім футів заввишки і йшов углиб під кутом двадцяти градусів.
Пройшовши сотню ярдів тунелем, ми сіли в маленькі залізничні вагончики. Протягом десятимильної подорожі не було чути нічого, крім гуркоту коліс. Потреба пригнічувати психіку журналістів відпала. Тунель мав форму неправильної спіралі (можна було зробити його прямим, але вхід тоді містився б на відстані кількох миль від Чорної Гори, і це б ускладнило проблему його охорони), і щоразу, коли вагончики нахилялися на вигині, ми відчували, як від наших супутників іде хвиля стривоженості. Вони також боялися, що вібрація вагончиків викличе завал у тунелі.
Подорож тунелем до Абхотового блока тривала близько півгодини. Сам блок вразив усіх: його величезні чорно-сірі стіни височіли над нами неначе скеля.
Ми посилили атмосферу пригніченості. Було б набагато краще дати волю їхній уяві і лише злегка стимулювати її доторком страху. Але паразити живили їх енергією, і нам треба було паралізувати ті частини їхнього мозку, які надто активізувалися. Ми кинули на них тягар відрази й страху.
Телекоментатор знітився і вів репортаж у гнітючій тиші. Він говорив у мікрофон пошепки:
— Тут унизу на тебе нападає неприємне й задушливе відчуття. Може, це повітря.
Тієї ж миті паразити почали атакувати. Цього разу не гуртом, не навально, а по одному, по два. Метою їх, очевидно, було збентежити нас, примусити послабити тиск. Тільки-но ми зосередили проти них свою психіку, атмосфера проясніла: журналісти пожвавішали. А ми були прикро вражені, бо мало що могли вдіяти проти паразитів. У малій кількості вони були майже невразливі. Однаково, що воюєш із тінями. Найкраще було б не зважати на них, але це так само важко, як не зважати на цуцика, який хапає тебе за ноги.
І тоді у всіх нас водночас з'явилася думка — принаймні, ми були так тісно пов'язані між собою, що неможливо сказати, у кого першого та думка виникла. Ми глянули на Абхотовий блок, а тоді на стелю, що була футів за тридцять від верху блока. Вага блока — три тисячі тонн. У Британському музеї брати Грау підняли тридцятитонний блок. Треба спробувати. Пославши хвилю страху на журналістів, ми почали напружувати наші зусилля в унісон, щоб підняти блок.
Здавалося, що це так само неможливо, як підняти його голіруч. І тоді брати Грау підказали нам, що робити. Замість напружувати зусилля в унісон, вони напружували їх навпереміну, спочатку поволі, а тоді дедалі швидше. Ми зрозуміли, що вони роблять, приєдналися до них, і все виявилося до безглуздя простим. Сила, яку створювали ми вп'ятьох, була велетенська — достатня для того, щоб підняти двомильний шар землі над нами. Блок відірвався від землі і поплив до стелі. Освітлення заблимало — він зачепив силовий кабель. Зчинилася паніка, і якийсь телепень побіг під блок, чи сам, чи, може, його туди штовхнули. Ми повели блок убік і зненацька світло згасло — блок розітнув силовий кабель. Кінець кабелю волікся по землі. Почувся горловий крик журналіста, який на нього наступив. Запахло паленою плоттю, нас занудило від цього запаху.
Ми щосили опиралися паніці. Одному з нас треба було від'єднатися, щоб загнати журналістів у кінець підземної порожнини і дати нам змогу опустити блок. Зробити це виявилося непросто, бо воля кожного з нас була "замкнута" в одне ціле з іншими, що тримали блок. Ми були, сказати б, сполучені паралельно, а не послідовно, підтримуючи блок за допомогою п'ятикратних змінних зусиль.
Саме цю мить паразити обрали для того, щоб напасти на нас великими силами. Ми, звичайно, були безпорадні проти них. Ситуація могла б здатися кумедною, якби не була така небезпечна і якби вже не коштувала одного життя.
І тут Райх сказав:
— Чи не змогли б ми його розпорошити?
Спочатку від збентеження, ми його не зрозуміли — паразити оточували нас, як армія тіней. А тоді, збагнувши, що він має на увазі, побачили в тому єдиний порятунок. Сила, яку ми витворювали, була достатня, щоб підняти тисячу таких блоків. Але чи достатня вона для того, щоб зруйнувати цей один? Ми схопили блок психічними зусиллями і спрямували на нього тиск, щоб роздробити. Автоматично збільшили частоту змінних зусиль. Ми працювали з таким запалом, що майже не помічали присутності паразитів. І нарешті відчули, що блок кришиться й подрібнюється, неначе крейда в лещатах. Через кілька секунд це був величезний блок тонко подрібненого пороху, який ми тримали в повітрі. Тепер його можна було загнати в тунель. Ми зробили це з такою швидкістю, що хвиля повітря підхопила нас і понесла до тунелю, а простір довкола наповнився пилом.
Упоравшись з блоком, ми кинули всю нашу вольову потугу на паразитів, кинули з нетерпінням людини, яка знищує настирливу комаху. Ми були задоволені результатом: вони й цього разу не мали часу, щоб відступити, і ми нищили їх так, як вогнемет сухе листя. Тоді Райх від'єднав свою волю від нас, підняв кінець силового кабелю і припаяв його до обірваного кінця. Спалахнуло світло, і перед нашими очима постала картина цілковитого збентеження й сум'яття. "Соціальний ланцюг" було розірвано у всіх: кожен був до краю спустошений, самотній і нажаханий. У повітрі висів чорний пил, і дихати було важко. Щоб дати доступ свіжому повітрю, нам довелося осадити пил у тунелі перед тим, як вигнати нагору. Останки загиблого журналіста прикипіли до силового кабелю над нами й ширили довкола дух паленої плоті. Обличчя в усіх були чорні, як у шахтарів. Журналістів охопила паніка. Кожен з них вважав, що більше не побачить білого світу.
Знову з'єднавшись послідовно, ми трохи вгамували паніку, а тоді звеліли їм стати в колону по двоє і вернутись до вагончиків. Райх зосередився на трьох працівниках телебачення з тим, щоб вони знову направили і ввімкнули свої камери, які, певна річ, були злегка ушкоджені обривом кабелю. Тим часом ми вчотирьох вигнали пил з тунелю на поверхню, де він піднявся в небо (на щастя, ніч була темна), а тоді осів по всіх усюдах.
Вийшовши на поверхню, ми вже знали, що одержали важливу перемогу над паразитами — головне завдяки випадкові. Ясна річ, вони не здалися. І тут, на поверхні, вони й далі насичували журналістів енергією. Поки журналісти були в гурті, ми могли протидіяти паразитам. Але коли вони розійдуться, наші зусилля будуть марні.
Проте цілий світ бачив усе, що сталося, по телевізору, бачив зникнення блока. Тепер, хоч би що писатимуть журналісти, це не матиме значення. І ще одне. Ота штучна стимуляція їхніх соціального та емоційного ланцюгів неминуче призведе до втоми, до своєрідного похмілля. Це нам також буде на користь.
Пополудні ми вп'ятьох обідали в окремій кімнаті, яку спеціально для нас виділила Англо-Індійська уранова компанія. Ми постановили, що відтепер мусимо триматися гурту, і вдень, і вночі. Поодинці ми мали певну силу, але вкупі ця сила зростала в тисячу разів, що ми й продемонстрували під землею.
Ми не дурили себе тим, що ми, мовляв, невразливі. Прямий напад паразитів був для нас, очевидно, не страшний. Але вони знали, як використати проти нас інших людей, і в цьому крилася справжня небезпека.
Коли другого ранку ми переглянули газети, важко було стриматися, щоб не привітати себе з великою перемогою. Телепередачу дивилося майже все населення Землі, і кожен телеглядач був ніби присутній під час зникнення Абхотового блока. Ми думали, що деякі газети звинуватять нас у шахрайстві (зрештою, те, що ми вчинили, було не що інше як фокус-покус), але жодна з них цього не зробила. Було багато істеричних нападів, але ці напади спрямовувалися на нашу, мовляв, дурість — де ж пак, вивільнити оті "страшні сили"! Кожен уважав, що цатогвани (цей термін поширив у Сполучених Штатах один дослідник творчості Лавкрафта) зруйнували блок, щоб перешкодити нам дійти їхніх глибших таємниць. Найдужче вжахнуло всіх те, що, коли, мовляв, паразити змогли зруйнувати блок вагою три тисячі тонн, вони так само легко зможуть зруйнувати ціле місто. Страх ще збільшився тоді, коли вчені помітили шар базальтового пилу на чагарях у радіусі кількох миль від місця розкопок і зробили правильний висновок — блок якимось чином було розпорошено. Це збило їх з пантелику. Звичайно, блок можна було розпорошити за допомогою атомного вибухового пристрою, але ж вивільнена внаслідок вибуху атомна енергія знищила б усіх, хто був у підземеллі. Вчені не могли зрозуміти, як можна таке зробити, не підвищуючи температуру в підземеллі. Голова Організації Об'єднаних Націй Гуннар Фанген надіслав нам послання. в якому запитував, яких, на нашу думку, заходів слід би вжити проти паразитів свідомості. Чи не доцільно знищити Кадат атомними бомбами? Чи можемо ми запропонувати проти них якусь ефективну зброю? Ми, в свою чергу, надіслали йому послання — попросили його прибути до нас на розмову, що він і зробив через сорок вісім годин.
Тим часом у Англо-Індійської уранової компанії виникли свої труднощі. Широка реклама була, звичайно, їй до речі, але під усіма її воротами товклися сотні журналістів. Компанія була ніби в облозі, і її робота занепала. Нам треба було шукати нову резиденцію. Отож я переговорив безпосередньо з президентом Сполучених Штатів Америки Ллойдом Мервіллем і попросив його знайти нам місце, де б нам була гарантована безпека і де б нас ніхто не турбував. Президент зразу відгукнувся на наше прохання і менше як за годину повідомив нас, що ми можемо переїхати на ракетну базу США No 91, в Саратога Спрінгз, штат Нью-Йорк. Наступного ж дня (17 жовтня) ми прибули на базу.
Наше нове місцеперебування мало чимало переваг. У нас був список кільканадцяти людей, які мешкали в Америці і яких ми хотіли втаємничити в нашу справу; їхні імена дали нам Ремізов і Спенсфілд з Єльського університету. П'ятеро з них жили в штаті Нью-Йорк. Ми попросили президента Мервілла влаштувати нам зустріч із ними на базі No 91. Ось вони, ці люди: Олівер Флемінг і Мерріл Філіпс з психологічної лабораторії м. Колумбії, Рассел Голкрофт із Сіракузького університету, Едвард Ліф і Віктор Ебнер з дослідного інституту м. Олбані.
Того самого вечора, коли ми вилітали до Америки, Флейшман зробив телевізійний виступ, записаний на території компанії. У тому виступі він знову наголосив, що причин для паніки немає. Він не вірить у те, що паразити настільки сильні, щоб зашкодити людям. А наше завдання полягає в тому, щоб не дати їм можливості стати настільки сильними.
Цей "публічний бік" нашої роботи нас мало цікавив, навіть більше — дратував. Нам хотілося по-справжньому визначити нашу власну силу і силу паразитів.
Англо-Індійська уранова компанія замовила для нас швидкісну ракету, і ми прилетіли на базу No 91 менш ніж за годину. Пополудні про наш приїзд оголосили по телебаченню. Сам президент виступив перед телеглядачами, щоб пояснити причину нашого переїзду на базу No 91 (вона охоронялася пильніше, ніж будь-яке інше місце на території Сполучених Штатів — жартували навіть, що легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж потрапити на базу No 91). Він сказав, що наша безпека має життєво важливе значення для всього світу і будь-яка спроба журналістів зв'язатися з нами розглядатиметься, як порушення правил безпеки з усіма наслідками, що з цього випливають.
Це розв'язало одну з головних наших проблем: відтоді ми вже могли ходити та їздити без надокучливого супроводу десятка вертольотів з журналістами.
База No 91 була далеко не таким затишним місцем, як директорський блок Англо-Індійської уранової компанії. Нашим житлом був збірно-розбірний будинок типу "Ніссен", який поставили за день до нашого приїзду — у ньому було не набагато краще, ніж у добре вмебльованому бараці.
Коли ми приземлились, нас зустріли п'ятеро чоловіків: Флемінг, Філіпс, Голкрофт, Ліф і Ебнер. Їм було років по сорок, не більше. Голкрофт — рожевощокий чолов'яга, зростом понад шість футів, з блакитними очима, мало чим нагадував ученого. Побачивши його, я засумнівався в тому, що він може бути придатний для нашої справи. Решта справили на мене найкраще враження: розумні, стримані і з тонким почуттям гумору.
Ми всі посиділи за чаєм з командуючим бази і начальником служби безпеки. Обидва — типові військовослужбовці: досить інтелігентні, але дещо обмежені (начальника служби безпеки цікавило, яких заходів ми збираємося вжити проти цатогванових шпигунів). Я спробував розтлумачити їм, що нам загрожує не ворог, який нападає на тебе спереду чи ззаду, а той, хто засів усередині кожного з нас.
Вони спантеличено подивилися на мене, а генерал Вінслоу (начальник бази) мовив:
— Ви, мабуть, хочете сказати, що істоти ці — щось на зразок мікробів, які пробралися в кровоносну систему?
Я відповів, що так, ці істоти справді схожі на мікробів, і відчув, що їх цілком задовольнила моя відповідь, хоча начальник служби безпеки став обмірковувати, чи не придадуться тут засоби дезинфекції.
Після чаю ми забрали п'ятьох нових "рекрутів" до нашого будиночка. Я прочитав у свідомості начальника служби безпеки, що під бетонною підлогою будиночка за його наказом було вмонтовано кілька вібраційних мікрофонів, тому, ледве-но переступивши поріг, я подумки познаходив їх і вивів із ладу. Мікрофони, звісно, були встановлені в самому бетоні на глибині одного дюйма і зіпсувати їх, не зламавши підлогу, теоретично було неможливо. Протягом усього наступного тижня, зустрічаючись із начальником служби безпеки, я перехоплював його спантеличений і водночас підозріливий погляд.
Вечір ми провели разом з п'ятьма нашими новими "рекрутами", пояснюючи їм ситуацію. Насамперед ми роздали їм фотокопії "Роздумів над історією". Далі я коротко розказав їм про свій власний досвід боротьби з паразитами. Мою розповідь було записано на магнітофонну стрічку, щоб пізніше вони могли прослухати її знову, якщо виникнуть запитання. Я процитую зараз останні речення магнітофонного запису, бо саме в них чітко сформульовано характер проблеми, що стояла перед нами:
"…Отже, ми вважаємо, що людина може побороти ці створіння за допомогою знань і практичних навичок у галузі феноменології. Ми знаємо також, що їхня головна сила в здатності вивести свідомість із рівноваги (перед цим я вже сказав, що Абхотовий блок зруйнували ми). Це означає, що нам треба навчитися протистояти їм на будь-якому психічному рівні.