Колін Вілсон
Паразити свідомості
Роман
Присвячується Августові Дерлету, який підказав авторові тему цієї книжки
Перш ніж померти, я мушу знайти спосіб сказати про те важливе, що є в мені і про що я досі не говорив — це не любов і не ненависть, не жаль і не презирство, це сам шалений подих життя, що лине з далеких просторів і вносить у людське буття широчінь і могутню байдужу силу нелюдських істот…
Бертран РАССЕЛ (Лист до Констанції Маллесон від 1918 року)
ПОПЕРЕДНІ УВАГИ
"Паразити свідомості" — це, ясна річ, неоднорідний документ, складений із наукових праць, магнітофонних записів і повідомлень про розмови з професором Остіном. Перше видання, обсягом удвічі менше від теперішнього, було опубліковане невдовзі після зникнення професора Остіна 2007 року ще перед тим, як експедиція капітана Рамзея знайшла космічний корабель "Палада". В основному воно складалося з нотаток, зроблених на прохання полковника Спенсера, і магнітофонного запису, який зберігається в бібліотеці Лондонського університету під No 12-xm. До другого видання, яке з'явилося 2012 року, було включено стенограму розмови, що її записав Леслі Пурвізон 14 січня 2004 року. До цієї стенограми було додано уривки з двох статей, які Остін написав для журналу "Історичний огляд", із його передмови до книги Карела Вайсмана "Роздуми над історією".
Це нове видання повністю включає попередній текст, а також нові матеріали з так званої картотеки Мартінуса, яка протягом багатьох років була в розпорядженні місіс Сільвії Остін, а тепер міститься в Світовому Історичному Архіві. Редакційна колегія у виносках навела джерела, з яких узято ті чи інші матеріали, і використала не опубліковані досі "Автобіографічні нотатки", які Остін написав 2001 року.
Жодне з видань "Паразитів свідомості" не слід розглядати як остаточний варіант. Ми прагнули упорядкувати матеріал так, щоб це була послідовна розповідь. Там, де це доречно, ми долучали матеріали з Остінових філософських праць, а крім того додали один коротенький уривок із вступу до "Вшанування Едмунда Гуссерля", що його відредагували Остін і Райх. Отож усім своїм викладом книжка підтверджує правдивість тих поглядів, які ми висловили в роботі "Таємниця "Палади" в світлі нових даних". Але, зауважимо, не це було нашою метою. Ми намагалися включити в книжку весь дотичний до цієї теми матеріал і сподіваємося, що правильність такого підходу стане очевидною, коли Північно-західний університет закінчить публікування "Повного зібрання творів" Гілберта Остіна.
Г. С. В. П.
Коледж св. Генріха, Кембридж, 2014
(Цю частину тексту взято з магнітофонного запису, що його зробив доктор Остін за кілька місяців до свого зникнення. Текст відредагував Г. Ф. Спенсер).
Така складна розповідь, як оця, не може мати чітко визначеної початкової точки; я не можу також дотримуватися поради полковника Спенсера. "Початок мусить бути на початку, а кінець у кінці", оскільки історія воліє йти звивистою дорогою. Найдоцільніше, либонь, буде подати мою власну розповідь про боротьбу проти паразитів свідомості, а решту полишити історикам.
Отже, почалося все 20 грудня 1994 року, коли я повернувся додому зі зборів Мідлсекського археологічного товариства, на яких виголошував доповідь про давні цивілізації в Малій Азії. Це була напрочуд жвава й цікава зустріч; немає більшого задоволення, як говорити перед уважними і вдячними слухачами про те, що найближче твоєму серцю. Якщо додати до цього наш спільний обід з прекрасним червоним вином урожаю 1980 року, то стане цілком зрозуміло, що в той момент, коли я встромив ключ у двері мого помешкання на Ковент Гарден, настрій у мене був пречудовий.
Відеофон задзвонив тієї самої Миті, як я переступив поріг. Я поглянув на індикатор викликів. Пристрій записав гемпстедський номер. Придивившись, я впізнав номер Карела Вайсмана. Була за чверть дванадцята, і мені хотілося спати. Я вирішив, що краще подзвоню йому вранці. А коли роздягся, щоб лягти спати, відчув ніби якусь провину. Ми ж бо давні приятелі! Він часто дзвонив мені пізно увечері, звертаючись із проханням знайти щось у Британському музеї, де я бував мало не щоранку. Однак цього разу якийсь слабенький психічний сигнал збудив у мене. Тривожні передчуття; я в спальному халаті підійшов до відеотелефону і набрав номер Карела Вайсмана. Там довго ніхто не відповідав. Я вже хотів був покласти трубку, аж тут на екрані з'явилося обличчя Баумгарта. Вайсманового секретаря.
— Ви вже чули новину? — запитав він.
— Яку новину?
— Доктор Вайсман помер.
Звістка так приголомшила мене, що я сів. А тоді, зібравшись на силі. спромігся запитати:
— Звідки ж мені було теє знати?
— Повідомлення опубліковано у вечірніх газетах. Я пояснив йому, що тільки-но прийшов додому. Він на те сказав:
— Розумію. Я цілий вечір пробував додзвонитися до вас. Приїжджайте, будь ласка, зараз же сюди.
— Навіщо? Чим я можу зарадити? З місіс Вайсман усе гаразд?
— Вона в шоковому стані.
— Як же він усе-таки помер?
Вираз Баумгартового обличчя не змінився, коли він відповів:
— Наклав на себе руки.
Кілька секунд я безтямно дивився на нього, а тоді вигукнув:
— Що ви кажете? Не може бути!
— Сталося саме те, що я вам сказав. У цьому немає ніяких сумнівів. Будь ласка, приїздіть якнайшвидше.
Він уже хотів був вимкнути відеофон, коли я знову вигукнув:
— Зачекайте! Поясніть, врешті-решт, що сталося.
— Він прийняв отруту. Більше я нічого не знаю. Але в листі сказано, щоб ми негайно зв'язалися з вами. Будь ласка, приїжджайте. Ми всі дуже потомилися.
Я викликав гелікеб, вдягся, повторюючи сам до себе, що цього не може бути. Я знав Карела Вайсмана тридцять років, відтоді, як ми разом вчилися в Упсалі. З усіх поглядів Карел був чудовою людиною: розумний, чутливий, терплячий і страшенно енергійний. Ні, цього не може бути. Така людина не накладе на себе руки. Я, звичайно, усвідомлював, що кількість самогубств у світі збільшилася вдвічі порівняно із серединою сторіччя і що часом на себе накладали руки люди, від яких цього найменше можна було сподіватися. Але повірити в те, що Карел Вайсман учинив самогубство, означало повірити в те, що один плюс один дорівнює три. В усій його істоті не було й атома від самогубця. Це був один з найменш невротичних і найцілісніших людей, яких я будь-коли знав.
А може, це вбивство? Може, його вбив, наприклад, агент Центральних Держав Азії? Я чув про дивні речі: політичне вбивство в другій половині вісімдесятих років перетворилось на точну науку, а смерті Гаммельманна й Фуллера показали нам, що навіть учений, який працює в умовах найсуворіших заходів безпеки, не може бути спокійний за своє життя. Але ж Карел — психолог, і в нього, наскільки я знаю, не було ніяких зв'язків з урядом. Його основний прибуток надходив від великої промислової корпорації, яка платила йому за роботу над усуненням неврозів у персоналу, що обслуговував високомеханізовані виробництва, пов'язані з поточними методами роботи, і над загальним підвищенням продуктивності.
Коли таксівка опустилася на дах, Баумгарт уже чекав мене там.
Як тільки ми залишилися вдвох, я запитав його:
— Може, це вбивство?
— Така можливість повністю не виключається,— відповів Баумгарт,— але немає жодного факту, який би свідчив про вірогідність такого припущення. Доктор Вайсман пішов до своєї кімнати о третій годині дня писати статтю. Він попросив мене не турбувати його. Вікно було зачинене, я сидів у приймальні за столом протягом наступних двох годин. О п'ятій, коли його дружина принесла чай. Вайсман був уже мертвий. Він залишив власноручно написаного листа і запив отруту склянкою води.
Через півгодини я вже не сумнівався в тому, що мій приятель укоротив собі віку. Можна було ще припустити, що його вбив Баумгарт, однак я відкинув таку можливість. Як типовий швейцарець, Баумгарт завжди поводився незворушно і вмів контролювати свої почуття, але зараз він був приголомшений так, що його мало не била істерика; людини, яка б уміла так прикидатися, либонь, не існує. Крім того, залишився лист, написаний рукою Карела. Відтоді, як Померой винайшов електропорівнювальну машину, підробки стали найрідкіснішими з усіх злочинів.
Я покинув той дім скорботи о другій ночі, поговоривши тільки з Баумгартом. Я не бачив свого мертвого приятеля, та й не хотів бачити, бо знав, що обличчя померлого від ціаністого калію має жахливий вигляд. Пігулки він узяв у одного психоневротика того ж таки ранку.
Сам по собі лист був дивний. У ньому не було й слова жалю з приводу акту самогубства. Почерк був невпевнений, але зміст викладено чітко і ясно. В листі мовилося про те, що з майна мало перейти до сина, а що до дружини. У ньому давалася також вказівка зв'язатися зі мною якомога раніше і передати мені його наукові праці. Далі вказувалася сума грошей, яка мала бути виплачена мені, і ще одна сума, яку в разі потреби належало використати для публікації тих праць. Хоч це була фотокопія листа — оригінал забрала поліція — я був майже переконаний, що підробки тут не може бути. Наступного ранку електронний аналіз підтвердив мою думку.
Так, дивний-предивний лист. Цілі три сторінки, і написані з видимим спокоєм. Але чому він хотів, щоб зі мною зв'язалися негайно? Може, відповідь на це запитання міститься в його паперах? Баумгарт уже зважив на це і витратив цілий вечір на перегляд тих паперів. Він не знайшов підстав, які б свідчили, що Карел мав рацію, наполягаючи на такій поспішності. Велика частина паперів стосувалася Англо—Індійської корпорації обчислювальної техніки, де працював Карел, і їх, безумовно, належало передати науковим співробітникам фірми. Решта паперів стосувалася екзистенціальної психології, психоаналітичного методу Маслова і т. ін. Одна майже закінчена книга була присвячена застосуванню психоделічних препаратів.
Мені здалося, що саме в тій останній книзі я й знайшов ключ до розгадки. Коли ми з Карелом вчилися в Упсалі, то часто обговорювали, що таке смерть, чи існують межі людської свідомості і таке інше. Я писав дисертацію про "Єгипетську книгу мертвих", справжня назва якої "Ру ну перт ем гру" означає "Книга про появу вдень". Мене цікавив лише символізм цієї "темної ночі душі", небезпек, з якими зустрічається звільнений від тілесної оболонки дух протягом своєї цілонічної подорожі до Аментета. Проте Карел наполягав, щоб я простудіював "Тибетську книгу мертвих", у якій підхід до проблеми смерті зовсім інший, а тоді порівняв обидві. Але ж кожен, хто коли-небудь знайомився з цими творами, знає, що тибетська книга — це пам'ятка буддизму, і її релігійна основа зовсім не та, що в давніх єгиптян. Я відчував, що порівнювати їх — це гайнувати час, вправлятися в педантизмі. Все ж Карел зумів зацікавити мене тибетською книгою, і ми провели чимало довгих вечорів, обговорюючи її. Дістати психоделічні препарати в той час було майже неможливо, бо завдяки книзі Олдоса Хакслі про мескалін вони стали дуже популярні серед наркоманів. Однак нам попала до рук стаття Рене Домаля, в якій йшлося про те, як він експериментував з ефіром. Домаль намочував носову хустинку ефіром і прикладав її до носа. Коли він непритомнів, його рука падала, і він зразу приходив до тями. Домаль описував свої видіння під дією ефіру, і ці описи справили на нас чимале враження. Він пережив те ж саме, що пережили багато містиків: хоча він і був "непритомний" під дією ефіру, а все ж відчував, що сприймання ним дійсності в цей час були набагато реальніші, ніж його щоденне сприймання світу в нормальному стані. Ми з Карелом погодилися в тому, що наше повсякденне сприйняття має в собі елемент нереальності. Ми дуже добре розуміли Чжуан-цзи, який говорив, що, уявляючи себе метеликом, він у всьому почувався як метелик, і не був упевнений чи він — це Чжуан-цзи, що уявляє себе метеликом, чи метелик, що уявляє себе Чжуан-цзи.
Близько місяця ми з Вайсманом "експериментували зі свідомістю". Під час різдвяних канікул ми спробували не спати протягом трьох днів, відганяючи сон чорною кавою й сигарами. І досягли стану надзвичайно інтенсивного інтелектуального сприймання. Пригадую, я тоді сказав:
— Якби такий стан можна було підтримувати постійно, поезія стала б непотрібна, бо я можу бачити набагато далі й глибше, ніж будь-який поет.
Ми також спробували ефір і чотирьоххлористий водень. На мене ці препарати майже не подіяли. Щоправда у мене загострилася інтуїція — так, як ото іноді буває, коли засинаєш. Однак це відчуття було дуже коротке, і пізніше я не міг його пригадати. Ефір викликав у мене головний біль протягом кількох днів, тому після двох спроб я вирішив від нього відмовитись. Карел твердив, що його відчуття багато в чому збігалися з відчуттями, яких зазнавав Домаль. Були, щоправда, й певні відмінності. Пригадую, він надавав дуже великого значення рядкам чорних крапок, що їх викликали в нього ці препарати. Але після вживання тих препаратів у нього також були фізичні розлади й неприємні відчуття, і він перестав їх вживати. Пізніше, коли Вайсман обійняв посаду психолога в експериментальній лабораторії, в нього з'явилася можливість діставати мескалін та лізергінову кислоту, і він кілька разів пропонував мені їх випробувати. Але в той час у мене були вже інші інтереси. Саме про ці "інші інтереси" я й говоритиму далі.
Цей довгий екскурс у минуле я зробив для того, аби пояснити, чому мені здавалося, що я розумію останнє прохання Карела Вайсмана. Я археолог, а не психолог. Але я був найдавніший приятель Карела і колись поділяв його зацікавленість можливостями людської свідомості. В останні хвилини свого життя він, звичайно ж, згадав наші довгі нічні розмови в Упсалі, незліченні вечори в маленькому ресторанчику над річкою, куди ми заходили на пиво, мою кімнату і пляшки шнапсу, який ми пили там до другої ночі… Я думав про це і відчував: щось мене непокоїть, десь у душі ворушиться невиразна тривога, схожа на ту, яка змусила мене тоді подзвонити опівночі до будинку Карела Вайсмана в Гемпстеді. Але що сталося, те сталося, і я вирішив забути про це.
У день похорону мого приятеля я був на Гебридських островах, — мене викликали туди для дослідження останків людини неолітичної доби, які напрочуд добре збереглися на острові Гаррісі, — а повернувшись, я побачив кілька шаф з паперами на площадці сходів під дверима мого помешкання. Всі мої думки снувалися довкола людини з неолітичної доби. Я заглянув у одну з шухляд, подивився на швидкозшивач із назвою "Сприймання кольору емоційно виснаженими тваринами" і поспіхом засунув шухляду на місце. Відтак зайшов у своє помешкання. Розгорнувши "Археологічний журнал", я натрапив на статтю Райха про визначення віку базальтових статуеток Богазкейського храму за допомогою електроніки. Стаття захопила мене: я подзвонив Спенсеру в Британський музей і відразу ж поїхав до нього. Протягом наступних сорока восьми годин я тільки й думав, що про богазкейські статуетки та про особливості хетської скульптури.
Це, безумовно, врятувало мені життя. Не могло бути ніяких сумнівів у тому, що цатогвани чекали мого повернення, чекали моїх дій. На щастя, голова в мене була цілковито зайнята археологією. Мої думки вільно ширяли над просторими морями минулого, заколисувані в потоках історії. І для психології місця не залишилося. Якби я заходився ревно вивчати матеріали мого приятеля, шукаючи причину його самогубства, моя власна свідомість була б завойована, а відтак і понівечена протягом кількох годин.
Коли я згадую про це, я здригаюсь. Мене оточували зловмисні зловорожі істоти. Я був неначе нурець на дні моря, який так зосереджено розглядає коштовності затонулого судна, що не помічає холодних очей спрута, який лежить позаду й вичікує. В іншому стані я б міг помітити їх, як це було пізніше на Каратепе. Але відкриття Райха захопило всю мою увагу. Воно виштовхнуло в мене з голови почуття обов'язку перед моїм померлим приятелем.
Отож я був під пильним і постійним наглядом цатогванів протягом кількох тижнів. Саме в цей час я вирішив, що мені неодмінно треба повернутися до Малої Азії і з'ясувати питання, які виникли в зв'язку з Райховою критикою мого датування. З іншого боку, я відчуваю, що це моє рішення було визначене наперед. Безперечно, Карел припустився помилки: він навряд чи знайшов би особу, менш придатну для виконання обов'язків судового виконавця, ніж я. Звичайно, ті шафи з паперами збуджували в мені докори сумління протягом кількох тижнів, що залишалися до від'їзду з Англії, і кілька разів я змушував себе взятися за них. Проте щоразу в мене з'являлася нехіть до психології взагалі й до цих матеріалів зокрема, і я відкладав їх. Пам'ятаю, останнього разу, коли я брався за них, у мене з'явилася думка, чи не простіше було б попросити доглядача спалити все це в підвальній топці. Проте я відразу зрозумів аморальність такого вчинку і відкинув цю думку, дивуючись, якщо казати правду, з того, що вона таки мене спокушала. Я не мав аніякісінького уявлення про те, що то хтось інший, а не я, думав ту думку.
Згодом я часто запитував себе, чи вибір мене як виконавця духівниці входив у плани мого приятеля, чи це було рішення останньої хвилини, зроблено в стані розпачу. Певне, вій довго не думав над тим, інакше вони б усе знали наперед. В такому разі, чи було це раптове натхненне рішення останнім спалахом одного з найвидатніших умів двадцятого сторіччя? Чи, може, мене було вибрано через відсутність кращої кандидатури? Ми дізнаємося про це, якщо здобудемо доступ до архівів цатогванів. Я схиляюся до думки, що цей вибір був умисний — вмілий, продуманий хід. Бо якщо провидіння сприяло Карелу тоді, коли він робив вибір, воно, безперечно, сприяло мені протягом цілих шести місяців, коли я думав про що завгодно, але тільки не про папери мого приятеля.
Вирушаючи до Туреччини, я домовився з власником будинку про те, що Баумгарт буватиме у мене в помешканні під час моєї відсутності. Баумгарт погодився спробувати попередньо розсортувати папери. Крім того я почав переговори з двома американськими видавцями підручників психології, і вони зацікавилися паперами Карела Вайсмана. Відтак протягом кількох місяців я більше не думав про психологію, бо проблеми, пов'язані з датуванням базальтових статуеток, поглинули всю мою увагу. Райх засів лабораторії Турецької уранової компанії в Діярбакирі. В ту пору він зосередився на проблемі датування останків людей та тварин за допомогою аргонового методу, і в цій сфері став неперевершеним авторитетом. Відійшовши від доісторичних часів і зосередившись на Хетському царстві, він досліджував період панування хетів. Вік людини — один мільйон років: вторгнення хетів у Малу Азію сталося 1900 року до нової ери. Отож, коли я приїхав до Діярбакира, Райх був у захваті, адже моя книга про цивілізацію хетів стала зразковою працею в цій галузі від часу її видання 1980 року.
Зі свого боку я схилявся перед Райхом як ученим. Я добре орієнтуюся в будь-якому періоді від 2500 року до нової ери до кінця десятого сторіччя нашої ери. Райх вільно орієнтувався в будь-якому періоді, починаючи з кам'яновугільного. Про плейстоцен він говорив не як про минулу добу, що віддалена від сьогодення мільйоном років, а як про недавню історію. Одного разу я був присутній, коли Райх обстежував зуб динозавра і неначе між іншим зауважив, що той зуб аж ніяк не з крейдяного періоду, і що він, Райх, датував би його пізнім тріасовим періодом, тобто на п'ятдесят мільйонів років пізніше. Я був присутній і тоді, коли лічильник Гейгера підтвердив здогад Райха. Його інтуїція на такі речі була надприродна.
А що Райх відіграватиме значну роль у цій розповіді, то треба дещо сказати про нього. Так само як і я, він був чоловік масивний. Проте, на відміну від мене, його масивність була природна, без надлишку жиру. Він мав могутні, як у борця, плечі і величезну випнуту щелепу. Його голос завжди викликав подив, бо був ніжний і досить високий — мабуть, унаслідок перенесеної в дитинстві хвороби горла.
Але головна різниця між мною та Райхом полягала в нашому емоційному ставленні до минулого. Райх був учений до самих кісток. Цифри й виміри становили для нього все. Він, бувало, страшенно тішився, переглядаючи покази лічильника Гейгера, які іноді займали понад десять сторінок. Він любив повторювати, що історія повинна бути наукою. Що ж до мене, то я ніколи не міг приховати могутнього романтичного потягу. Археологом я став завдяки мало не містичному випадкові. Якось, живучи в селі, я читав книжку Лейярда про цивілізацію Ніневії; книжку я знайшов там-таки, у кімнаті, де мене помістили. У дворі на мотузці сушився мій одяг. Загримів грім, і я вибіг зняти його. Посеред двору була велика багниста калюжа. Знімаючи одяг і все ще перебуваючи думками в Ніневії, й глянув на ту калюжу й на мить забув, де я і що роблю. Калюжа втратила свою звичність і стала така чужа, як море на Марсі. Перші краплі дощу порушили гладеньку поверхню води. Цієї миті мене заповнило таке відчуття щастя й осяяння, якого я ніколи доти не знав. Ніневія та й уся історія стали нараз так само реальні і так само чужі, як і та калюжа. Історія стала такою реальністю, що я, стоячи з оберемком одягу в руках, відчув презирство до свого власного існування. Решту того вечора я тинявся ніби вві сні. Я вже знав, що віднині мені судилося все життя "копирсатися в минулому" і відтворювати оте видиво реальності.
Все це безпосередньо стосується моєї розповіді і свідчить, що в нас із Райхом було зовсім різне ставлення до минулого. Ми постійно дивували один одного, відкриваючи нові риси своїх характерів. Для Райха наука охоплювала всю поезію життя, і минуле просто випадково стало сферою, в якій він виявляв свої здібності. У моєму ж випадку наука була служницею поезії. Чарльз Маєрз, мій перший наставник, закріпив у мене таке ставлення, бо сам ставився до всього сучасного з повним презирством. Спостерігати його під час розкопок — це однаково що спостерігати людину, яка перестала жити в двадцятому сторіччі і яка дивиться на історію, як беркут дивиться вниз із вершини гори. У нього було почуття глибокої відрази до більшості людського загалу; якось він сказав мені, що більшість людей "такі недосконалі й жалюгідні". Завдяки Маєрзові у мене виробився погляд, що справжній історик — це радше поет, а не вчений. Якось він сказав, що коли спостерігає деяких людей, йому хочеться накласти на себе руки і що він змирився зі своєю долею лише завдяки тому, що має можливість спостерігати й обмірковувати піднесення й занепади цивілізацій.
Протягом тих перших тижнів нашого перебування у Діярбакирі, коли звичні для цієї пори року дощі не давали змоги вести розкопки на горі Аратепе, ми багато дискутували вечорами; при цьому Райх пив пиво, а я — чудовий місцевий коньяк (навіть у цьому виявлялися відмінності наших характерів).
Одного з тих вечорів надійшов дуже короткий лист від Баумгарта. У ньому йшлося про те, що Баумгарт знайшов у шафах Вайсмана деякі папери і вони переконали його, що за якийсь час перед тим, як учинити самогубство, Вайсман утратив здоровий глузд — йому здавалося, що "вони" знають про його дії і спробують його знищити. З контексту, писав Баумгарт, було ясно, що "вони" — це не людські істоти. Тому він вирішив припинити переговори про публікацію Вайсманових психологічних праць і почекати мого повернення.
Лист спантеличив і заінтригував мене. Саме під ту пору ми з Райхом закінчили якусь частину нашої роботи і відчували, що маємо право відпочити й поздоровити себе з успіхом; отож цілий той вечір ми обговорювали "божевілля" і самогубство Вайсмана. На початку нашої розмови з нами були Райхові турецькі колеги з Ізміру, і один з них, доктор Мухаммед Дарга, згадав про цікавий факт. Виявляється, що протягом останніх десяти років число самогубств по селах Туреччини значно зросло. Це мене здивувало, бо хоч число самогубств у містах більшості країн і зростало, сільське населення в загальному ще не було заражене цим вірусом.
Другий з наших гостей, доктор Омер Фуад, розповів нам про дослідження, які проводив його відділ і які стосувалися кількості самогубств серед давніх єгиптян і хетів. У листах на глиняних табличках, адресованих цареві давніх хетів Орзаві і знайдених у Богазкеї, згадується епідемія самогубств за правління царя Мурсіля Другого (1334—1306 рр. до н. е.) і наводяться дані з Хатгусаса, столиці Хетського царства. Хоч як це дивно, в менетських папірусах, знайдених 1990 року в монастирі Ес Сувейди, також згадується епідемія самогубств у Єгипті за царювання Гаремгеба і Сета Першого приблизно в той самий історичний період (1350—1292 рр. до н. е.). Доктор Мухаммед Дарга був прихильник тієї дивної праці, зразка історичного шарлатанства — Шпенглерового "Присмерку Європи". Він твердив, що такі епідемії самогубств можна точно передбачити, зважаючи на вік цивілізації і рівень її урбанізації. Він розвивав нісенітну метафору про біологічні клітини і про тенденцію тих клітин "вмирати добровільно", після того, як тіло втратило здатність реагувати на стимуляцію з боку середовища.