Додержуючи вказівок Мессі, я зробив потрібні зміни в електронному мозку, а після того разом з цілим гуртом сів вечеряти. Настрій під час вечері був у всіх напрочуд бадьорий, як для нашої ситуації. Корабель обминув Місяць і полетів у простори космосу, де ще не бувала жодна людська істота, якщо не брати до уваги бідолашну команду "Прокліса". Турботи про Землю розвіялись так само, як розвіюються службові клопоти в перший день відпустки.
Тієї ночі я вперше за останні кілька тижнів спав глибоким, спокійним сном.
Прокинувшись у чудовому настрої, я поглянув на годинник. Було пів на восьму. Я спробував пригадати, що викликало в мене такий настрій. Може, мені приснився приємний сон? Ні, тієї ночі мені нічого не снилося. Я підвівся і підійшов до заднього ілюмінатора. Місяць мав вигляд величезного серпа, на якому виразно виднілися гори. А далі на відстані близько двохсот п'ятдесяти тисяч миль, неначе велетенське сонце, світився великий блакитно-зелений серп Землі. Сонце ж сяяло таким сліпучо-білим блиском, що здавалося ось-ось вибухне. Усі зірки були в багато разів більші, ніж на Землі. Почуття захвату стало таким інтенсивним, що я змушений був угамувати його зусиллям волі.
Я заплющив очі і поринув у свою свідомість. Вона була спокійніша, ніж учора, а проте, як і досі, стривожена. Мені стало ясно, що цю стривоженість спричинював Місяць. Але сила його тепер була набагато слабша: це й породило чарівливе відчуття внутрішнього спокою й свободи — неначе видужуєш після тяжкої хвороби.
Я збудив Райха й Голкрофта. Вони почувалися здоровіше й щасливіше, ніж будь-коли за останні кілька тижнів, і тішилися тим самим відчуттям свободи. Ніхто з нас багато не говорив, але всі однаково сповнились великою надією.
Нічого особливого того дня не сталося. Ми просто сиділи біля ілюмінаторів, дивлячись, як Місяць усе даленіє, а в нашій душі невпинно зростало відчуття свободи. В певному розумінні це був день, найбагатший подіями за все моє життя, хоч я майже нічого не можу розказати про нього.
От саме в такий момент і виникають мовні труднощі. Слова стають неспроможні, невлучні й невиразні, бо наша звичайна мова ніколи не мала потреби описувати ці відчуття. Я спробую лише навести таке порівняння. Уявіть собі країну крихітних карликів, у мові яких є різні слова й фрази для визначення розміру: великий, широкий, велетенський, величезний, здоровенний тощо; коли ті карлики хочуть висловити ідею великості, вони кажуть: "Таке величезне, як людина". Що станеться, якщо орел схопить якогось карлика й понесе його над горою Еверест? Як зможе той карлик знайти слово, аби пояснити, що навіть людина крихітна порівняно з горою?
Така сама проблема стоїть і переді мною. Я не буду посилатись на безпідставне твердження, що буцімто словами не можна описати того чи того. Все можна описати словами — для цього треба тільки часу й зусиль. Якщо ваша мова не дуже розвинена, якщо її можливості обмежені, треба відповідно розвинути мову і розширити її можливості.
Однак у даний момент це було б непрактично. Для адекватного опису усього того, що сталося протягом наступних десяти днів, потрібна була б велика книга з безліччю аналогій.
Отже мені не лишається нічого іншого, як спробувати описати всі ті події за допомогою неадекватних мовних засобів, які є в моєму розпорядженні. А пов'язані ті події були з польотом нашого корабля за межі досяжності паразитів свідомості. Ми зрозуміли це першого ж дня.
Вони й далі перебували в моїй свідомості. Я відчував це, ледве-но заплющував очі і заглиблювався в самого себе. Я знав, що вони затаїлися нижче ясел, і хоч не міг сягнути до них, однак відчував, що вони впадають у паніку. Перебування на відстані півмільйона миль від Землі було для них нестерпне. І що довшою ставала ця відстань, то більше вони панікували. Мені стало ясно, що ці істоти перебувають на низькому ступені розумового розвитку. Якби вони були здатні мислити логічно, то зрозуміли б, що ми повернемося на Землю щонайбільше за два тижні, а два тижні в космосі вони б витримали без особливих труднощів. Однак вони були охоплені безглуздим страхом, вони почували себе так, як дитина, що пішла з дому й заблукала. Вони перебували на Землі протягом довгого часу, плаваючи в просторих морях людської життєвої сили, вільно пересуваючись від однієї людини до іншої, завжди маючи великий вибір жертв. Тепер вони відчували, що їхні психічні зв'язки з Землею чимдалі розтягуються й слабшають, і їх охопив жах.
Дехто з нас не дуже радів з усього того. Ми помилково сприймали страх паразитів як наш власний — це зрештою було природно, оскільки той страх піднімався з ірраціональних глибин наших свідомостей. Ті з нас, що мали більший досвід, мусили повсякчас пильнувати, щоб нікого з новачків не охопила паніка. Ми нарешті зрозуміли природу "космічної лихоманки", яка досі зводила нанівець усі людські зусилля сягнути далеко в космос.
З плином часу ми дедалі більше впевнювались, що завдали паразитам поразки і що недалеко та мить, коли їх охопить загальна паніка. Щодня відстань між нами й Землею збільшувалася на сто двадцять тисяч миль. І проблема полягала лише в тому, скільки нам ще треба летіти від Землі, поки вони знесиляться.
Тепер я міг дуже легко заглиблюватися в свою свідомість. Для цього мені не треба було докладати ніяких зусиль, не треба було навіть заплющувати очей. Я нарешті починав розуміти, що мав на увазі Тейяр де Шарден, кажучи, що справжня домівка людини — це її свідомість. Я міг пересуватися в своїй свідомості так само легко й вільно, як пересувається людина в автомобілі по землі. Я міг також пройти крізь "ясельний" край і заглибитись у ніщо. Але тепер я розумів, що це було далеко не ніщо, хоч воно й мало деякі ознаки порожнечі — тиша, відсутність будь-якої напруженості. Але це була ніби тиша на дні Тихого океану, де тиск такий величезний, що живі істоти там жити не можуть. Ніщо — це чиста життєва енергія (хоча слова виявляються тут такими неточними, що майже втрачають свій зміст).
Іноді я проводив багато годин у цьому морі темряви, нічого там не роблячи, просто ширяючи. Це дуже важко збагнути, бо ми призвичаєні до руху, а паразити заплутали наші звичні розумові процеси. Тиша — природна для людини: тиша і цілковитий спокій. Кожен поет знає це, бо в тиші він починає розуміти велич своєї власної внутрішньої потуги — або "душі", як сказав би Вордсворт. Якщо ви кинете камінець у розбурхане море, не буде ніякого ефекту. Якщо ви кинете його у тихий став, то побачите кожну хвильку, почуєте як вона плеснеться об берег.
Паразити завжди розбурхували свідомість людини, спрямовуючи проти неї дезорганізуючу енергію Місяця, і через те людина ніколи не була спроможна користуватися своїми велетенськими можливостями. Лише поети і так звані "генії" здогадувалися про наявність таких можливостей.
Настав час, коли треба було винести рішення. Минуло вже десять днів відтоді, як ми покинули Землю. У нас було ще досить пального, щоб дістатись до найближчого штучного супутника. Паразити свідомості були на межі поразки. Перед нами постало питання: чи варто й далі заглиблюватися в космос, ризикуючи залишитись без пального, і, отже, втратити можливість повернутися на Землю? Ми ще раніше вимкнули електричне обладнання, знаючи, що заощаджена енергія нам знадобиться. Наш корабель мав величезні фотонні вітрила, які ми розпустили, щойно вийшовши за межі земної атмосфери; завдяки цьому корабель значною мірою рухався тиском сонячного світла. Велика частина енергії, що живила двигуни корабля, також надходила від Сонця. Проте фотонні вітрила виявилися б непридатні дорогою до Землі, бо керувати космічним кораблем незрівнянно складніше, ніж вітрильником. На шляху в космічний простір ми споживали дуже мало енергії: корабель ішов "вільним ходом". Нам доводилося переборювати лише силу тяжіння далеких планет і метеоритів, які пролітали повз корабель через кожні п'ятнадцять-двадцять хвилин.
І ми вирішили ризикнути. Ми не могли вернутися на Землю, не скінчивши початок справи, і тому летіли далі у відкритий космос, нехтуючи небезпеки і чекаючи, поки паразити знесиляться.
Це сталося на чотирнадцятий день, і ніхто не чекав того, як важко нам доведеться це пережити. Протягом усього ранку я відчував — паразитів дедалі більше охоплює страх і ненависть. Моя свідомість була затуманена й збентежена сильніше ніж будь-коли, відтоді як ми почали віддалятися від Місяця. Ми з Райхом сиділи біля заднього ілюмінатора й дивилися назад, на Землю. Нараз обличчя мого приятеля скривилося від страху, хвилею того страху війнуло й на мене. Я подивився в ілюмінатор, щоб побачити, що могло так налякати його. Коли я знову обернувся до Райха, його обличчя було сіре, як у тяжкохворої людини. Раптом він здригнувся, на якусь мить заплющив очі і цілковито перемінився. Він зареготав, але це був здоровий сміх, сповнений захвату. Тієї самої миті я відчув, неначе щось розривається в глибинах мого єства, мене пронизав такий біль, ніби якась істота проривалася крізь моє тіло, силкуючись видертися з нього назовні. Фізичні й духовні муки стали нестерпні. Мені здалося, що це вже кінець.
І тут Райх зарепетував мені у вухо:
— Все гаразд! Ми здолали їх! Вони тікають!
Я мало не збожеволів від жахливого болю. Щось безмежно зле й бридке пробивалося із мене назовні. Я зрозумів, що помилявся, думаючи, що паразити — окремі істоти. Вони — одне ціле; вони — це "воно", щось таке, що можна порівняти з величезним драглистим восьминогом, щупальці якого відокремлюються від тіла і можуть рухатися самі по собі. Мене охопило відчуття страшенної огиди — наче відчуваєш: тебе щось кусає, а, знявши сорочку, бачиш: якийсь м'ясоїдний слимак прогриз у тілі дірку. Тепер це огидне мерзотне створіння вилазило зі свого барлогу, і я відчував його ненависть до мене — ненависть таку потужну, таку маніакальну, що для її означення треба нового слова.
А потім — безмежна, невимовна полегкість від усвідомлення того, що все вже минулося. Моя реакція була відмінна від Райхової. Почуття щастя і вдячності наростало з такою силою, що серце моє готове було вибухнути. Сльози засліпили мені очі, і сонце стало величезною світлою плямою, яка нагадала мені про те, як у дитинстві я плавав під водою. Коли це минуло, я відчув себе так, як хворий, який повертається до життя після видалення ракової пухлини.
Решта обідала в сусідній кімнаті. Ми з Райхом кинулись до них і розповіли про все, що сталося. Всіх охопило страшенне збудження, на нас зусібіч посипалися запитання. Крім нас із Райхом ніхто ще не відчував болю. Мабуть наше місцеперебування і наші спрямовані на Землю погляди спричинилися до того, що ми пройшли через усе це перші. Тож ми з Райхом порадили всім перейти до іншої кімнати, попередивши, чого чекати, а самі пішли в інший кінець корабля, де панувала темрява, щоб здійснити свою першу подорож у нову вільну країну свідомості.
І ось настав той момент, коли все, що я скажу, звучатиме як вигадка. Тому я спробую радше пояснити, а не описувати за допомогою повсякденної мови те, для чого вона ніколи не призначалася.
Свобода — це найважливіший стан і найважливіше відчуття людини. В буденному житті ми переживаємо відчуття свободи миттєво, коли якась крайня й нагальна потреба сконденсовує всю нашу енергію. В цю хвилину свідомість стає орлом, не прив'язаним до поточної хвилини.
Найбільша людська проблема полягає в тому, що всі ми прив'язані до сьогочасності. А причина цього те, що ми — машини і наша вільна воля практично дорівнює нулю. Наше тіло — це добре сконструйована машина, як, наприклад, автомобіль. Можливо, ще краще порівняння — протези, що їх носять люди, які втратили, наприклад, руку або ногу. Ці протези разом із їхніми високонадійними джерелами живлення функціонують так само, як і наші справжні руки та ноги; мені казали, що людина, яка носить їх роками, цілком забуває, що це не її власні члени. Але якщо джерело живлення вийде раптом з ладу, людина відразу всвідомлює, що цей протез — всього-на-всього механізм і що її власна сила волі аж ніяк не зможе його рухати.
Це стосується всіх нас. Наша сила волі куди менша, ніж ми думаємо. Це означає, що в нас майже немає справжньої свободи. Зрештою, це здебільшого не має ніякого значення, бо "машина" (наше тіло й мозок) робить те, що ми хочемо.
Вона забезпечує нам процес їжі, пиття, випорожнення, сну, кохання тощо.
Але в поетів і містиків виникають моменти свободи, коли вони несподівано усвідомлюють, що хочуть, аби "машина" робила щось набагато цікавіше. Вони хочуть, щоб свідомість могла вмить відірватися од світу і плавати над ним. Наша увага звикле зосереджена на дрібних деталях, на наявних предметах довкола нас і нагадує автомобіль з увімкнутим механізмом зчеплення. В певні моменти автомобіль рухається з вимкнутим зчепленням, тож. за аналогією, свідомість втрачає контакт з буденною дійсністю і стає вільною. Замість того, щоб бути прив'язаною до сірої реальності сьогодення, вона може вільно вибирати для споглядання будь-яку іншу реальність. Коли ваша свідомість перебуває в стані "зчеплення", ви можете згадати події вчорашнього дня, створити в своїй уяві картину якоїсь місцевості в іншій частині світу. Але картина буде тьмяна й невиразна, як світло свічки в яскравому сонячному промінні, як слабенька тінь реальності. Під час "поетичних" моментів, моментів свободи, "вчора" стає так само реальне, як і "зараз".
Якби ми навчилися вводити свідомість у стан зчеплення і виводити її з цього стану, людина б осягнула таємницю божественності. Але немає нічого важчого, ніж навчитися цього. Нами керує звичка. Наші тіла — це роботи, які прагнуть робити те, що вони робили протягом останнього мільйона років: їсти, пити, випорожнюватися, кохатися, — і віддаватися теперішності.
Моє відкриття паразитів свідомості допомогло мені розірвати "звичку", яку паразити довго культивували, посилювали й зміцнювали. Інакше кажучи, я несподівано зрозумів, що протиприродне, коли людина бачить лише короткі проблиски свободи, лише натяки на безсмертя, які відразу ж зникають. Чому б їй не почуватися зовсім вільною десять годин на добу (довше було б шкідливо, бо, зрештою, ми іноді маємо турбуватися й про дрібниці поточного моменту).
Від початку серпня (коли я вперше прочитав Карелові "Роздуми над історією") я знав, що зможу звільнити свою свідомість від пут, а це вже саме по собі означало, що я розірвав ланцюг, яким зв'язана більшість людей. Щоб тримати людство в ланцюгах, паразити покладалися головним чином на його звичку й невігластво. Вони загніздилися в одному з найглибших рівнів людської душі, де могли "висотувати" енергію, якою люди живилися зі свого джерела життєвої сили.
Спробую пояснити цей момент. Якби людина не була "еволюційною твариною", то паразити могли б паразитувати на ній завжди. У людини не було б найменшої можливості дізнатися про їхнє існування. Вони б вічно забирали в людини частину її енергії для себе, і вона про це б і не підозрювала.
Але невелика частина людства (точніше кажучи, приблизно п'ять відсотків) — це еволюційні тварини з глибоким і потужним прагненням стати по-справжньому вільними. Цих людей треба було "відволікати", і тому паразити змушені були підніматися ближче до поверхні свідомості, щоб маніпулювати ними як ляльками. Саме через те вони себе й виявили.
Я вже казав, що людина живиться з таємного життєвого джерела, що струменіє в глибинах її єства. Це джерело являє собою центр тяжіння, справжню сутність людини. Воно незнищенне, і тому паразити не мають до нього доступу. Вони можуть лише "красти" енергію, поки вона плине від того глибинного джерела до фізичної свідомості людини.
А тепер я спробую описати свої відчуття під час нової мандрівки всередину самого себе, хоча читачеві слід завжди пам'ятати моє попередження про те, які недосконалі наші мовні засоби.
Насамперед я спостеріг у своїй свідомості цілковиту тишу. В ній не було більше ніякої стривоженості чи неспокою. А все тому, що це нарешті була моя, вільна від крадіїв, свідомість. Нарешті це були мої володіння.
У моїх снах та згадках сталися величезні зміни. Кожному, хто пробував заснути під час гарячки або коли мозок перевтомлений, відоме оте жахливе відчуття, коли здається, що думки шугають прудко, наче риби, і всі вони ніби чужі, коли голова, яка мала б бути "місцем, де можна чудово усамітнитися", нагадує радше ярмарок, де повно незнайомців. Ніколи раніше я не усвідомлював так ясно, наскільки мозок схожий на ярмарковий майдан, де комашаться паразити. І ось тепер там панували тиша й спокій. Мої згадки вишикувались в ідеальному порядку, як війська під час королівського огляду. За моїм наказом будь-яка з них виступила б уперед. Тільки тепер я зрозумів правдивість твердження: все, що відбувається з нами, до найменших подробиць відкладається в нашій пам'яті. Спогади раннього дитинства стали так само чіткими, як і згадки вчорашнього дня. Навіть більше, спогади попередніх життів складали тепер суцільну послідовність і стояли в одному ряду зі спогадами мого теперішнього життя. Свідомість була ніби цілковито спокійне море, в якому небо відбивається, неначе в дзеркалі, а вода така чиста, що на дні його все видно, як і на поверхні. Я зрозумів, що мав на увазі Якоб Беме, говорячи про "священний день спочинку для душі". Вперше в своєму житті я був у контакті з реальністю. Ніякої гарячки, ніяких кошмарів, ніяких ілюзій. Найбільше вразила мене величезна життєздатність людських істот, незважаючи на жахливу запону божевілля, яка закриває від них дійсність. Люди, либонь, найвитриваліший вид з усіх живих істот у Всесвіті.
Тепер я опускався крізь свою свідомість так само, як людина прогулюється залами палацу. Вперше я усвідомив, хто я. Я знав, що це був я. Це була не "моя свідомість", бо прикметник "моя" стосується лише крихітної частинки мого єства. Це був увесь я.
Я проходив крізь "ясельні" шари, крізь ті яскристі джерела енергії, мета яких — установлювати моральну рівновагу, діяти як своєрідна моральна поліція. Коли людина схиляється до думки, що світ злий і з ним треба боротися за допомогою зла, ці сили піднімаються на поверхню так само, як білі кров'яні тільця поспішають до тієї частини тіла, куди проникла інфекція. Все це я усвідомив уперше.
Нижче простягалося безкрає море нерухомого життя. Тепер це вже було не море темряви, не ніщо. Опустившись туди, а побачив, що море світиться, відчув, що воно тепле. Цього разу на моєму шляху не було ніяких перешкод, ніякої сліпої й злої сили, яка б намагалася виштовхнути мене назад.
І тоді я усвідомив те, що майже неможливо висловити словами. Іти глибше не було потреби. Ті глибини містили в собі чисте життя, а проте, в певному розумінні, вони містили також і смерть, смерть тіла і раціональної свідомості. Те, що ми називаємо "життям" на землі, являє собою поєднання чистих життєвих сил з тілом, це зв'язок між живим і неживим. Я кажу "неживим", бо термін "матерія" був би тут неправильним. Матерія жива доти, доки вона існує. Ключове слово тут — "існування". Жодна людська істота не може зрозуміти слова "існування", бо вона в ньому. Але існувати — це не пасивний стан; це пробиватися з неіснування. Саме існування — це вигук ствердження. Існувати означає робити виклик неіснуванню.
Ви відчуваєте, як важко мені висловитись. Я змушений обходитися одним—двома словами тоді, коли треба було б п'ятдесятьох або й більше. Це не зовсім те саме, що описувати кольори сліпому, бо жодна людина не може бути цілковито "сліпа": усі ми бачили хоч проблиски свободи. Але свобода має стільки ж кольорів, як і спектр.
Усе це означає, що опускаючись до "джерела" свого життя, я виходив зі сфери існування, бо джерело не існує, тобто воно не виступає за межі неіснування.
Це була свобода; мене сп'янила її чудова, невимовна краса. Моя свідомість була моєю власною. Я став першою людиною, що досягла надлюдськості. І все ж я змушений був відмовитися від чарівливих перспектив, що відкрилися переді мною, і вернутися до проблеми, яка занесла нас у відкритий космос,— Земля і паразити свідомості.
З великою неохотою я виринув на поверхню. І поглянув на Райха, як на незнайомця, і побачив, що він дивився на мене так само. Ми усміхнулись один одному, як два актори після репетиції сцени, в якій вони були ворогами.
— Що тепер? — запитав я.
— Наскільки далеко ти опустився? — запитав у відповідь Райх, ніби не чуючи мене.
— Не дуже далеко. В цьому не було потреби.
— Які сили можемо ми черпати звідти?
— Я ще не знаю. Треба порадитися разом з усіма.
Ми зайшли до іншої кімнати. П'ятнадцятеро з них уже звільнилися від паразитів і тепер допомагали решті. Деякі терпіли такі муки, що могли ушкодити себе так само, як мати, що корчиться на підлозі, народжуючи дитину. Нам довелося докласти чималих зусиль, щоб заспокоїти їх: застосування сили нічого б не дало, навіть більше, посилило б їхній страх. Один з них кричав: "Поверніть корабель назад! Поверніть корабель назад! Я не можу терпіти далі!" Істота всередині нього очевидно намагалася присилувати його, щоб він змусив нас повернути корабель у бік Землі. Звільнення прийшло до нього через двадцять хвилин; він був такий знесилений муками, що відразу ж заснув.
О восьмій вечора все скінчилося. Більшість наших нових "рекрутів" були такі здивовані, що ледве могли говорити. Вони страждали від ефекту "подвійного зсуву". Вони знали, що були вже не тими, що раніше,— не тими людьми, якими вони завжди почували себе,— але ще не усвідомили, що ті дивні глибини незнайомого буття — це вони самі. Пояснювати їм це не було сенсу, бо пояснення замкнуло б їх у межах раціональної частини свідомості; вони мали дійти до цього самі.
У всякому разі десятеро з нас мали цілком ясні голови. Тепер ми розуміли, що проблеми пального для нас більше не існує. Спільними психокінетичними зусиллями ми могли вести ракету хоч би й до Плутона, і то зі швидкістю в тисячу разів вищою від теперішньої. Однак це нам було ні до чого. Треба було повертатися на Землю і далі боротися з паразитами. Але як боротися? Знищити Гвамбе й Газарда було б неважко, але це був би лише тимчасовий успіх. Паразити здатні створити нових Гвамбе й Газардів. Ми не можемо знищити всіх їхніх послідовників або "перепрограмувати" їхні свідомості. Нам доводилося приймати правила гри паразитів. Це було схоже на гру в шахи, у якій людські істоти — пішаки.
Ми обмірковували ситуацію до глибокої ночі. але так і не виробили якогось певного плану. У мене було відчуття, ніби ми взагалі на неправильному шляху. Ми думали, як би здолати паразитів за допомогою, сказати б, військового мистецтва. А тут мав би бути якийсь інший шлях…
О третій ранку мене збудив Райх. Радше мене збудила його свідомість, бо сам він був у іншій кімнаті. Ми лежали в темряві й спілкувалися за допомогою телепатії. Райх не спав із самого вечора; він обмірковував проблему паразитів у всій її цілості, повільно й методично.
Він сказав:
— Я намагався узгодити між собою всі ті знання, які ми маємо про цих істот. Мене спантеличує одне: чому вони так не хочуть покидати Землю? Якщо вони перебувають у свідомості людини, то їм повинно бути однаково, де є та людина.
Я на те відповів:
— Бо вони існують на рівні свідомості, спільному для всіх людей,— те, що Юнг називає "колективним несвідомим".
— Це не відповідь,— сказав Райх. — Відстань не має для думки ніякого значення. За допомогою телепатії я можу спілкуватися з кимось на Землі так само легко, як і з тобою. Отже ми й далі складаємо частину ірраціональної сфери людської свідомості. А коли так, то вони мали б почуватися так само добре, як і на Землі.
— А що ти сам про це думаєш? — запитав я.
— Мені здається, що це якось пов'язано з Місяцем.
— Ти гадаєш, що вони використовують його як базу?
— Ні, тут справа набагато складніша. Вислухай мене і скажи, чи є в тому, що я казатиму, якийсь глузд. Почнемо з Кадата. Ми знаємо, що вся та історія, пов'язана з "Великими Старими",— фікція. Отже ми з повним правом можемо припустити, що зв'язку між паразитами свідомості і Кадатом немає ніякого і що паразити використали ту історію, як відворотне зілля, аби змусити людину й далі шукати своїх ворогів не в самій собі, а зовні. Але якщо навіть так воно й було, чи дає нам Кадат ключ до розгадки? Перший безсумнівний висновок — це те, що загальноприйняте датування людської історії помилкове. Згідно з даними геології, вік людини становить мільйон років. Це означає не що інше, як лише те, що ми досі не зуміли знайти давніших людських останків.
— А найдавніші знайдені останки свідчать про те, що мільйон років тому людина відійшла не далеко від мавпи,— зауважив я.
— Яка людина? Пітекантроп? Австралопітек? Звідки ми знаємо, що це були єдині види людини? Не забувай, що римляни мали високий рівень цивілізації тоді, коли британці були ще дикуни. А хети мали високу цивілізацію тоді, коли римляни й греки були дикуни. Все це відносно. Цивілізація має тенденцію розвиватися в різних ізольованих місцях, як геологічні кишені або гнізда. Ми знаємо напевне, що еволюційний процес сприяє розвиткові інтелекту. Чому ж тоді ми повинні дотримуватися отого чудернацького припущення, що людина з'явилася мільйон років тому? Ми знаємо, що динозаври, мамонти, гігантські ящури, ба навіть коні, існували мільйони років перед тим. Пращуром людини була, мабуть, примітивна людиноподібна мавпа в юрському періоді. Людина не могла з'явитися на голому місці.
Тієї ночі я вперше за останні кілька тижнів спав глибоким, спокійним сном.
Прокинувшись у чудовому настрої, я поглянув на годинник. Було пів на восьму. Я спробував пригадати, що викликало в мене такий настрій. Може, мені приснився приємний сон? Ні, тієї ночі мені нічого не снилося. Я підвівся і підійшов до заднього ілюмінатора. Місяць мав вигляд величезного серпа, на якому виразно виднілися гори. А далі на відстані близько двохсот п'ятдесяти тисяч миль, неначе велетенське сонце, світився великий блакитно-зелений серп Землі. Сонце ж сяяло таким сліпучо-білим блиском, що здавалося ось-ось вибухне. Усі зірки були в багато разів більші, ніж на Землі. Почуття захвату стало таким інтенсивним, що я змушений був угамувати його зусиллям волі.
Я заплющив очі і поринув у свою свідомість. Вона була спокійніша, ніж учора, а проте, як і досі, стривожена. Мені стало ясно, що цю стривоженість спричинював Місяць. Але сила його тепер була набагато слабша: це й породило чарівливе відчуття внутрішнього спокою й свободи — неначе видужуєш після тяжкої хвороби.
Я збудив Райха й Голкрофта. Вони почувалися здоровіше й щасливіше, ніж будь-коли за останні кілька тижнів, і тішилися тим самим відчуттям свободи. Ніхто з нас багато не говорив, але всі однаково сповнились великою надією.
Нічого особливого того дня не сталося. Ми просто сиділи біля ілюмінаторів, дивлячись, як Місяць усе даленіє, а в нашій душі невпинно зростало відчуття свободи. В певному розумінні це був день, найбагатший подіями за все моє життя, хоч я майже нічого не можу розказати про нього.
От саме в такий момент і виникають мовні труднощі. Слова стають неспроможні, невлучні й невиразні, бо наша звичайна мова ніколи не мала потреби описувати ці відчуття. Я спробую лише навести таке порівняння. Уявіть собі країну крихітних карликів, у мові яких є різні слова й фрази для визначення розміру: великий, широкий, велетенський, величезний, здоровенний тощо; коли ті карлики хочуть висловити ідею великості, вони кажуть: "Таке величезне, як людина". Що станеться, якщо орел схопить якогось карлика й понесе його над горою Еверест? Як зможе той карлик знайти слово, аби пояснити, що навіть людина крихітна порівняно з горою?
Така сама проблема стоїть і переді мною. Я не буду посилатись на безпідставне твердження, що буцімто словами не можна описати того чи того. Все можна описати словами — для цього треба тільки часу й зусиль. Якщо ваша мова не дуже розвинена, якщо її можливості обмежені, треба відповідно розвинути мову і розширити її можливості.
Однак у даний момент це було б непрактично. Для адекватного опису усього того, що сталося протягом наступних десяти днів, потрібна була б велика книга з безліччю аналогій.
Отже мені не лишається нічого іншого, як спробувати описати всі ті події за допомогою неадекватних мовних засобів, які є в моєму розпорядженні. А пов'язані ті події були з польотом нашого корабля за межі досяжності паразитів свідомості. Ми зрозуміли це першого ж дня.
Вони й далі перебували в моїй свідомості. Я відчував це, ледве-но заплющував очі і заглиблювався в самого себе. Я знав, що вони затаїлися нижче ясел, і хоч не міг сягнути до них, однак відчував, що вони впадають у паніку. Перебування на відстані півмільйона миль від Землі було для них нестерпне. І що довшою ставала ця відстань, то більше вони панікували. Мені стало ясно, що ці істоти перебувають на низькому ступені розумового розвитку. Якби вони були здатні мислити логічно, то зрозуміли б, що ми повернемося на Землю щонайбільше за два тижні, а два тижні в космосі вони б витримали без особливих труднощів. Однак вони були охоплені безглуздим страхом, вони почували себе так, як дитина, що пішла з дому й заблукала. Вони перебували на Землі протягом довгого часу, плаваючи в просторих морях людської життєвої сили, вільно пересуваючись від однієї людини до іншої, завжди маючи великий вибір жертв. Тепер вони відчували, що їхні психічні зв'язки з Землею чимдалі розтягуються й слабшають, і їх охопив жах.
Дехто з нас не дуже радів з усього того. Ми помилково сприймали страх паразитів як наш власний — це зрештою було природно, оскільки той страх піднімався з ірраціональних глибин наших свідомостей. Ті з нас, що мали більший досвід, мусили повсякчас пильнувати, щоб нікого з новачків не охопила паніка. Ми нарешті зрозуміли природу "космічної лихоманки", яка досі зводила нанівець усі людські зусилля сягнути далеко в космос.
З плином часу ми дедалі більше впевнювались, що завдали паразитам поразки і що недалеко та мить, коли їх охопить загальна паніка. Щодня відстань між нами й Землею збільшувалася на сто двадцять тисяч миль. І проблема полягала лише в тому, скільки нам ще треба летіти від Землі, поки вони знесиляться.
Тепер я міг дуже легко заглиблюватися в свою свідомість. Для цього мені не треба було докладати ніяких зусиль, не треба було навіть заплющувати очей. Я нарешті починав розуміти, що мав на увазі Тейяр де Шарден, кажучи, що справжня домівка людини — це її свідомість. Я міг пересуватися в своїй свідомості так само легко й вільно, як пересувається людина в автомобілі по землі. Я міг також пройти крізь "ясельний" край і заглибитись у ніщо. Але тепер я розумів, що це було далеко не ніщо, хоч воно й мало деякі ознаки порожнечі — тиша, відсутність будь-якої напруженості. Але це була ніби тиша на дні Тихого океану, де тиск такий величезний, що живі істоти там жити не можуть. Ніщо — це чиста життєва енергія (хоча слова виявляються тут такими неточними, що майже втрачають свій зміст).
Іноді я проводив багато годин у цьому морі темряви, нічого там не роблячи, просто ширяючи. Це дуже важко збагнути, бо ми призвичаєні до руху, а паразити заплутали наші звичні розумові процеси. Тиша — природна для людини: тиша і цілковитий спокій. Кожен поет знає це, бо в тиші він починає розуміти велич своєї власної внутрішньої потуги — або "душі", як сказав би Вордсворт. Якщо ви кинете камінець у розбурхане море, не буде ніякого ефекту. Якщо ви кинете його у тихий став, то побачите кожну хвильку, почуєте як вона плеснеться об берег.
Паразити завжди розбурхували свідомість людини, спрямовуючи проти неї дезорганізуючу енергію Місяця, і через те людина ніколи не була спроможна користуватися своїми велетенськими можливостями. Лише поети і так звані "генії" здогадувалися про наявність таких можливостей.
Настав час, коли треба було винести рішення. Минуло вже десять днів відтоді, як ми покинули Землю. У нас було ще досить пального, щоб дістатись до найближчого штучного супутника. Паразити свідомості були на межі поразки. Перед нами постало питання: чи варто й далі заглиблюватися в космос, ризикуючи залишитись без пального, і, отже, втратити можливість повернутися на Землю? Ми ще раніше вимкнули електричне обладнання, знаючи, що заощаджена енергія нам знадобиться. Наш корабель мав величезні фотонні вітрила, які ми розпустили, щойно вийшовши за межі земної атмосфери; завдяки цьому корабель значною мірою рухався тиском сонячного світла. Велика частина енергії, що живила двигуни корабля, також надходила від Сонця. Проте фотонні вітрила виявилися б непридатні дорогою до Землі, бо керувати космічним кораблем незрівнянно складніше, ніж вітрильником. На шляху в космічний простір ми споживали дуже мало енергії: корабель ішов "вільним ходом". Нам доводилося переборювати лише силу тяжіння далеких планет і метеоритів, які пролітали повз корабель через кожні п'ятнадцять-двадцять хвилин.
І ми вирішили ризикнути. Ми не могли вернутися на Землю, не скінчивши початок справи, і тому летіли далі у відкритий космос, нехтуючи небезпеки і чекаючи, поки паразити знесиляться.
Це сталося на чотирнадцятий день, і ніхто не чекав того, як важко нам доведеться це пережити. Протягом усього ранку я відчував — паразитів дедалі більше охоплює страх і ненависть. Моя свідомість була затуманена й збентежена сильніше ніж будь-коли, відтоді як ми почали віддалятися від Місяця. Ми з Райхом сиділи біля заднього ілюмінатора й дивилися назад, на Землю. Нараз обличчя мого приятеля скривилося від страху, хвилею того страху війнуло й на мене. Я подивився в ілюмінатор, щоб побачити, що могло так налякати його. Коли я знову обернувся до Райха, його обличчя було сіре, як у тяжкохворої людини. Раптом він здригнувся, на якусь мить заплющив очі і цілковито перемінився. Він зареготав, але це був здоровий сміх, сповнений захвату. Тієї самої миті я відчув, неначе щось розривається в глибинах мого єства, мене пронизав такий біль, ніби якась істота проривалася крізь моє тіло, силкуючись видертися з нього назовні. Фізичні й духовні муки стали нестерпні. Мені здалося, що це вже кінець.
І тут Райх зарепетував мені у вухо:
— Все гаразд! Ми здолали їх! Вони тікають!
Я мало не збожеволів від жахливого болю. Щось безмежно зле й бридке пробивалося із мене назовні. Я зрозумів, що помилявся, думаючи, що паразити — окремі істоти. Вони — одне ціле; вони — це "воно", щось таке, що можна порівняти з величезним драглистим восьминогом, щупальці якого відокремлюються від тіла і можуть рухатися самі по собі. Мене охопило відчуття страшенної огиди — наче відчуваєш: тебе щось кусає, а, знявши сорочку, бачиш: якийсь м'ясоїдний слимак прогриз у тілі дірку. Тепер це огидне мерзотне створіння вилазило зі свого барлогу, і я відчував його ненависть до мене — ненависть таку потужну, таку маніакальну, що для її означення треба нового слова.
А потім — безмежна, невимовна полегкість від усвідомлення того, що все вже минулося. Моя реакція була відмінна від Райхової. Почуття щастя і вдячності наростало з такою силою, що серце моє готове було вибухнути. Сльози засліпили мені очі, і сонце стало величезною світлою плямою, яка нагадала мені про те, як у дитинстві я плавав під водою. Коли це минуло, я відчув себе так, як хворий, який повертається до життя після видалення ракової пухлини.
Решта обідала в сусідній кімнаті. Ми з Райхом кинулись до них і розповіли про все, що сталося. Всіх охопило страшенне збудження, на нас зусібіч посипалися запитання. Крім нас із Райхом ніхто ще не відчував болю. Мабуть наше місцеперебування і наші спрямовані на Землю погляди спричинилися до того, що ми пройшли через усе це перші. Тож ми з Райхом порадили всім перейти до іншої кімнати, попередивши, чого чекати, а самі пішли в інший кінець корабля, де панувала темрява, щоб здійснити свою першу подорож у нову вільну країну свідомості.
І ось настав той момент, коли все, що я скажу, звучатиме як вигадка. Тому я спробую радше пояснити, а не описувати за допомогою повсякденної мови те, для чого вона ніколи не призначалася.
Свобода — це найважливіший стан і найважливіше відчуття людини. В буденному житті ми переживаємо відчуття свободи миттєво, коли якась крайня й нагальна потреба сконденсовує всю нашу енергію. В цю хвилину свідомість стає орлом, не прив'язаним до поточної хвилини.
Найбільша людська проблема полягає в тому, що всі ми прив'язані до сьогочасності. А причина цього те, що ми — машини і наша вільна воля практично дорівнює нулю. Наше тіло — це добре сконструйована машина, як, наприклад, автомобіль. Можливо, ще краще порівняння — протези, що їх носять люди, які втратили, наприклад, руку або ногу. Ці протези разом із їхніми високонадійними джерелами живлення функціонують так само, як і наші справжні руки та ноги; мені казали, що людина, яка носить їх роками, цілком забуває, що це не її власні члени. Але якщо джерело живлення вийде раптом з ладу, людина відразу всвідомлює, що цей протез — всього-на-всього механізм і що її власна сила волі аж ніяк не зможе його рухати.
Це стосується всіх нас. Наша сила волі куди менша, ніж ми думаємо. Це означає, що в нас майже немає справжньої свободи. Зрештою, це здебільшого не має ніякого значення, бо "машина" (наше тіло й мозок) робить те, що ми хочемо.
Вона забезпечує нам процес їжі, пиття, випорожнення, сну, кохання тощо.
Але в поетів і містиків виникають моменти свободи, коли вони несподівано усвідомлюють, що хочуть, аби "машина" робила щось набагато цікавіше. Вони хочуть, щоб свідомість могла вмить відірватися од світу і плавати над ним. Наша увага звикле зосереджена на дрібних деталях, на наявних предметах довкола нас і нагадує автомобіль з увімкнутим механізмом зчеплення. В певні моменти автомобіль рухається з вимкнутим зчепленням, тож. за аналогією, свідомість втрачає контакт з буденною дійсністю і стає вільною. Замість того, щоб бути прив'язаною до сірої реальності сьогодення, вона може вільно вибирати для споглядання будь-яку іншу реальність. Коли ваша свідомість перебуває в стані "зчеплення", ви можете згадати події вчорашнього дня, створити в своїй уяві картину якоїсь місцевості в іншій частині світу. Але картина буде тьмяна й невиразна, як світло свічки в яскравому сонячному промінні, як слабенька тінь реальності. Під час "поетичних" моментів, моментів свободи, "вчора" стає так само реальне, як і "зараз".
Якби ми навчилися вводити свідомість у стан зчеплення і виводити її з цього стану, людина б осягнула таємницю божественності. Але немає нічого важчого, ніж навчитися цього. Нами керує звичка. Наші тіла — це роботи, які прагнуть робити те, що вони робили протягом останнього мільйона років: їсти, пити, випорожнюватися, кохатися, — і віддаватися теперішності.
Моє відкриття паразитів свідомості допомогло мені розірвати "звичку", яку паразити довго культивували, посилювали й зміцнювали. Інакше кажучи, я несподівано зрозумів, що протиприродне, коли людина бачить лише короткі проблиски свободи, лише натяки на безсмертя, які відразу ж зникають. Чому б їй не почуватися зовсім вільною десять годин на добу (довше було б шкідливо, бо, зрештою, ми іноді маємо турбуватися й про дрібниці поточного моменту).
Від початку серпня (коли я вперше прочитав Карелові "Роздуми над історією") я знав, що зможу звільнити свою свідомість від пут, а це вже саме по собі означало, що я розірвав ланцюг, яким зв'язана більшість людей. Щоб тримати людство в ланцюгах, паразити покладалися головним чином на його звичку й невігластво. Вони загніздилися в одному з найглибших рівнів людської душі, де могли "висотувати" енергію, якою люди живилися зі свого джерела життєвої сили.
Спробую пояснити цей момент. Якби людина не була "еволюційною твариною", то паразити могли б паразитувати на ній завжди. У людини не було б найменшої можливості дізнатися про їхнє існування. Вони б вічно забирали в людини частину її енергії для себе, і вона про це б і не підозрювала.
Але невелика частина людства (точніше кажучи, приблизно п'ять відсотків) — це еволюційні тварини з глибоким і потужним прагненням стати по-справжньому вільними. Цих людей треба було "відволікати", і тому паразити змушені були підніматися ближче до поверхні свідомості, щоб маніпулювати ними як ляльками. Саме через те вони себе й виявили.
Я вже казав, що людина живиться з таємного життєвого джерела, що струменіє в глибинах її єства. Це джерело являє собою центр тяжіння, справжню сутність людини. Воно незнищенне, і тому паразити не мають до нього доступу. Вони можуть лише "красти" енергію, поки вона плине від того глибинного джерела до фізичної свідомості людини.
А тепер я спробую описати свої відчуття під час нової мандрівки всередину самого себе, хоча читачеві слід завжди пам'ятати моє попередження про те, які недосконалі наші мовні засоби.
Насамперед я спостеріг у своїй свідомості цілковиту тишу. В ній не було більше ніякої стривоженості чи неспокою. А все тому, що це нарешті була моя, вільна від крадіїв, свідомість. Нарешті це були мої володіння.
У моїх снах та згадках сталися величезні зміни. Кожному, хто пробував заснути під час гарячки або коли мозок перевтомлений, відоме оте жахливе відчуття, коли здається, що думки шугають прудко, наче риби, і всі вони ніби чужі, коли голова, яка мала б бути "місцем, де можна чудово усамітнитися", нагадує радше ярмарок, де повно незнайомців. Ніколи раніше я не усвідомлював так ясно, наскільки мозок схожий на ярмарковий майдан, де комашаться паразити. І ось тепер там панували тиша й спокій. Мої згадки вишикувались в ідеальному порядку, як війська під час королівського огляду. За моїм наказом будь-яка з них виступила б уперед. Тільки тепер я зрозумів правдивість твердження: все, що відбувається з нами, до найменших подробиць відкладається в нашій пам'яті. Спогади раннього дитинства стали так само чіткими, як і згадки вчорашнього дня. Навіть більше, спогади попередніх життів складали тепер суцільну послідовність і стояли в одному ряду зі спогадами мого теперішнього життя. Свідомість була ніби цілковито спокійне море, в якому небо відбивається, неначе в дзеркалі, а вода така чиста, що на дні його все видно, як і на поверхні. Я зрозумів, що мав на увазі Якоб Беме, говорячи про "священний день спочинку для душі". Вперше в своєму житті я був у контакті з реальністю. Ніякої гарячки, ніяких кошмарів, ніяких ілюзій. Найбільше вразила мене величезна життєздатність людських істот, незважаючи на жахливу запону божевілля, яка закриває від них дійсність. Люди, либонь, найвитриваліший вид з усіх живих істот у Всесвіті.
Тепер я опускався крізь свою свідомість так само, як людина прогулюється залами палацу. Вперше я усвідомив, хто я. Я знав, що це був я. Це була не "моя свідомість", бо прикметник "моя" стосується лише крихітної частинки мого єства. Це був увесь я.
Я проходив крізь "ясельні" шари, крізь ті яскристі джерела енергії, мета яких — установлювати моральну рівновагу, діяти як своєрідна моральна поліція. Коли людина схиляється до думки, що світ злий і з ним треба боротися за допомогою зла, ці сили піднімаються на поверхню так само, як білі кров'яні тільця поспішають до тієї частини тіла, куди проникла інфекція. Все це я усвідомив уперше.
Нижче простягалося безкрає море нерухомого життя. Тепер це вже було не море темряви, не ніщо. Опустившись туди, а побачив, що море світиться, відчув, що воно тепле. Цього разу на моєму шляху не було ніяких перешкод, ніякої сліпої й злої сили, яка б намагалася виштовхнути мене назад.
І тоді я усвідомив те, що майже неможливо висловити словами. Іти глибше не було потреби. Ті глибини містили в собі чисте життя, а проте, в певному розумінні, вони містили також і смерть, смерть тіла і раціональної свідомості. Те, що ми називаємо "життям" на землі, являє собою поєднання чистих життєвих сил з тілом, це зв'язок між живим і неживим. Я кажу "неживим", бо термін "матерія" був би тут неправильним. Матерія жива доти, доки вона існує. Ключове слово тут — "існування". Жодна людська істота не може зрозуміти слова "існування", бо вона в ньому. Але існувати — це не пасивний стан; це пробиватися з неіснування. Саме існування — це вигук ствердження. Існувати означає робити виклик неіснуванню.
Ви відчуваєте, як важко мені висловитись. Я змушений обходитися одним—двома словами тоді, коли треба було б п'ятдесятьох або й більше. Це не зовсім те саме, що описувати кольори сліпому, бо жодна людина не може бути цілковито "сліпа": усі ми бачили хоч проблиски свободи. Але свобода має стільки ж кольорів, як і спектр.
Усе це означає, що опускаючись до "джерела" свого життя, я виходив зі сфери існування, бо джерело не існує, тобто воно не виступає за межі неіснування.
Це була свобода; мене сп'янила її чудова, невимовна краса. Моя свідомість була моєю власною. Я став першою людиною, що досягла надлюдськості. І все ж я змушений був відмовитися від чарівливих перспектив, що відкрилися переді мною, і вернутися до проблеми, яка занесла нас у відкритий космос,— Земля і паразити свідомості.
З великою неохотою я виринув на поверхню. І поглянув на Райха, як на незнайомця, і побачив, що він дивився на мене так само. Ми усміхнулись один одному, як два актори після репетиції сцени, в якій вони були ворогами.
— Що тепер? — запитав я.
— Наскільки далеко ти опустився? — запитав у відповідь Райх, ніби не чуючи мене.
— Не дуже далеко. В цьому не було потреби.
— Які сили можемо ми черпати звідти?
— Я ще не знаю. Треба порадитися разом з усіма.
Ми зайшли до іншої кімнати. П'ятнадцятеро з них уже звільнилися від паразитів і тепер допомагали решті. Деякі терпіли такі муки, що могли ушкодити себе так само, як мати, що корчиться на підлозі, народжуючи дитину. Нам довелося докласти чималих зусиль, щоб заспокоїти їх: застосування сили нічого б не дало, навіть більше, посилило б їхній страх. Один з них кричав: "Поверніть корабель назад! Поверніть корабель назад! Я не можу терпіти далі!" Істота всередині нього очевидно намагалася присилувати його, щоб він змусив нас повернути корабель у бік Землі. Звільнення прийшло до нього через двадцять хвилин; він був такий знесилений муками, що відразу ж заснув.
О восьмій вечора все скінчилося. Більшість наших нових "рекрутів" були такі здивовані, що ледве могли говорити. Вони страждали від ефекту "подвійного зсуву". Вони знали, що були вже не тими, що раніше,— не тими людьми, якими вони завжди почували себе,— але ще не усвідомили, що ті дивні глибини незнайомого буття — це вони самі. Пояснювати їм це не було сенсу, бо пояснення замкнуло б їх у межах раціональної частини свідомості; вони мали дійти до цього самі.
У всякому разі десятеро з нас мали цілком ясні голови. Тепер ми розуміли, що проблеми пального для нас більше не існує. Спільними психокінетичними зусиллями ми могли вести ракету хоч би й до Плутона, і то зі швидкістю в тисячу разів вищою від теперішньої. Однак це нам було ні до чого. Треба було повертатися на Землю і далі боротися з паразитами. Але як боротися? Знищити Гвамбе й Газарда було б неважко, але це був би лише тимчасовий успіх. Паразити здатні створити нових Гвамбе й Газардів. Ми не можемо знищити всіх їхніх послідовників або "перепрограмувати" їхні свідомості. Нам доводилося приймати правила гри паразитів. Це було схоже на гру в шахи, у якій людські істоти — пішаки.
Ми обмірковували ситуацію до глибокої ночі. але так і не виробили якогось певного плану. У мене було відчуття, ніби ми взагалі на неправильному шляху. Ми думали, як би здолати паразитів за допомогою, сказати б, військового мистецтва. А тут мав би бути якийсь інший шлях…
О третій ранку мене збудив Райх. Радше мене збудила його свідомість, бо сам він був у іншій кімнаті. Ми лежали в темряві й спілкувалися за допомогою телепатії. Райх не спав із самого вечора; він обмірковував проблему паразитів у всій її цілості, повільно й методично.
Він сказав:
— Я намагався узгодити між собою всі ті знання, які ми маємо про цих істот. Мене спантеличує одне: чому вони так не хочуть покидати Землю? Якщо вони перебувають у свідомості людини, то їм повинно бути однаково, де є та людина.
Я на те відповів:
— Бо вони існують на рівні свідомості, спільному для всіх людей,— те, що Юнг називає "колективним несвідомим".
— Це не відповідь,— сказав Райх. — Відстань не має для думки ніякого значення. За допомогою телепатії я можу спілкуватися з кимось на Землі так само легко, як і з тобою. Отже ми й далі складаємо частину ірраціональної сфери людської свідомості. А коли так, то вони мали б почуватися так само добре, як і на Землі.
— А що ти сам про це думаєш? — запитав я.
— Мені здається, що це якось пов'язано з Місяцем.
— Ти гадаєш, що вони використовують його як базу?
— Ні, тут справа набагато складніша. Вислухай мене і скажи, чи є в тому, що я казатиму, якийсь глузд. Почнемо з Кадата. Ми знаємо, що вся та історія, пов'язана з "Великими Старими",— фікція. Отже ми з повним правом можемо припустити, що зв'язку між паразитами свідомості і Кадатом немає ніякого і що паразити використали ту історію, як відворотне зілля, аби змусити людину й далі шукати своїх ворогів не в самій собі, а зовні. Але якщо навіть так воно й було, чи дає нам Кадат ключ до розгадки? Перший безсумнівний висновок — це те, що загальноприйняте датування людської історії помилкове. Згідно з даними геології, вік людини становить мільйон років. Це означає не що інше, як лише те, що ми досі не зуміли знайти давніших людських останків.
— А найдавніші знайдені останки свідчать про те, що мільйон років тому людина відійшла не далеко від мавпи,— зауважив я.
— Яка людина? Пітекантроп? Австралопітек? Звідки ми знаємо, що це були єдині види людини? Не забувай, що римляни мали високий рівень цивілізації тоді, коли британці були ще дикуни. А хети мали високу цивілізацію тоді, коли римляни й греки були дикуни. Все це відносно. Цивілізація має тенденцію розвиватися в різних ізольованих місцях, як геологічні кишені або гнізда. Ми знаємо напевне, що еволюційний процес сприяє розвиткові інтелекту. Чому ж тоді ми повинні дотримуватися отого чудернацького припущення, що людина з'явилася мільйон років тому? Ми знаємо, що динозаври, мамонти, гігантські ящури, ба навіть коні, існували мільйони років перед тим. Пращуром людини була, мабуть, примітивна людиноподібна мавпа в юрському періоді. Людина не могла з'явитися на голому місці.