Коли Райх показав мені листа, я подумав, що це просто жарт. Однак розкривши літературний довідник, ми виявили, що Дерлет — це широко відомий американський письменник, якому вже за вісімдесят. Про Лавкрафта в словнику не говорилося нічого, але подзвонивши в Британський музей, ми дізналися, що такий письменник справді жив і справді написав твори, про які згадував Дерлет у своєму листі.
Одне речення в листі Дерлета дуже здивувало мене. Признаючись, що він не може пояснити, звідти Лавкрафт міг знати про Абхота Темного (адже це ім'я не трапляється в жодному з хетських документів, відомих до 1937 року), Дерлет далі писав таке: "Лавкрафт завжди надавав величезного значення снам і часто казав мені, що персонажі багатьох його творів йому приснилися".
— Ось тобі ще один доказ для твого колективного підсвідомого,— сказав я Райхові.
Райх відповів, що це, мабуть, простий збіг. Аббаддон — це ангел—руйнівник давньоєврейської легенди; "хот" — єгипетське закінчення. Бог Абаот згадується в деяких вавілонських текстах, які міг бачити Лавкрафт. Що ж до "Старих", то ця назва могла спасти на думку будь-якому фантастові.
— Колективне несвідоме тут ні до чого,—сказав Райх, і я з ним погодився.
Однак через кілька днів ми змінили нашу думку. Книги, що їх надіслав Дерлет, нарешті прибули.
Я розкрив одну з них і відразу ж натрапив на оповідання під назвою "Неритмічна тінь", у якому автор описував величезні кам'яні блоки, поховані під пісками австралійської пустелі. Ту ж мить Райх, який сидів у сусідньому кріслі, скрикнув від здивування і прочитав уголос таке речення: "Мешканець у темряві відомий також під іменем Ніогта". Лише напередодні ввечері ми здогадно переклали напис на блоці Абхота: "А коней приведуть два рази по два до Ніогти".
Далі я прочитав Райхові опис підземних міст з "Неритмічної тіні" — "могутні базальтові міста з баштами без вікон", що їх збудувала "давня раса напівполіпів".
Сумнів стосовно того, що Лавкрафт якимось дивним чином передбачив наші відкриття, більше не могло бути. Ми не витрачали часу на здогади, як це могло статися: чи Лавкрафт якось зазирнув у майбутнє (так як описав Джон Данн у своєму творі "Експеримент із часом") і побачив наслідки наших досліджень, чи його розум уві сні якимось чином прозирнув таємниці, поховані під землею в Малій Азії. В даному разі це не мало значення. Насамперед нас цікавило таке питання: що у творах Лавкрафта було чистим літературним домислом, а що — так званим другим баченням?
Можна було лише дивуватися, що ми, археологи, нехтуючи свої професійні обов'язки, почали вивчати твори письменника, який здебільшого публікував їх у журналі "Дивні історії".
Свою роботу з книжками Лавкрафта ми тримали в таємниці, удаючи, що цілими днями вивчаємо клиноподібні написи. Замкнувшись у Райховій кімнаті (більшій, ніж моя) ми кілька днів ретельно студіювали всі твори Лавкрафта.
Коли нам приносили їсти, ми ховали книжки під подушки і схилялися "над фотознімками написів. Ми знали, що могло б статися, якби котрийсь із газетярів дізнався, як ми проводили цілі дні.
Ми зв'язалися по відеотелефону з Дарлетом, який виявився дружнім і люб'язним чоловіком похилого віку з довгим сивим волоссям, і попросили його нікому не казати про своє відкриття. Він радо погодився, але зауважив, що багато хто ще читає Лавкрафта і теж може узріти зв'язок між його творами і повідомленнями про результати нашої роботи на Чорній горі.
Вивчення творчості Лавкрафта, само по собі, було цікавим і приємним заняттям. Читаючи його твори в хронологічній послідовності, ми помітили поступову зміну в його поглядах. У його ранніх оповіданнях виразно проступає тло Нової Англії, а сама дія відбувається у вигаданому графстві Архам з дикими горами й зловісними долинами. Населяють Архам здебільшого якісь виродки, схильні до заборонених утіх та чаклувань. Зрештою багато з них помирають насильницькою смертю. Але поступово стиль та емоційне забарвлення його творів міняються. Його уява відходить від жорстокого і повертає до святобливого, до видінь, пов'язаних з безмежністю часу, величезними містами, конфліктами між расами велетнів і надлюдей. І хоч він і далі пише тією самою мовою, якою пишуться оповідання жахів (без сумніву, беручи до уваги вимоги книжкового ринку), його, незважаючи на це, можна вважати одним з найперших і найкращих письменників-фантастів. Саме цей останній "період наукової фантастики" в творчості Лавкрафта цікавив нас найбільше (звичайно, не треба розуміти це буквально; ім'я Абхота Нечистого згадується в одному з ранніх архамських оповідань).
Найбільше вражало те, що ці "циклопічні міста" "Старих" (не раси поліпів, яку вони змінили) дуже нагадували наше підземне місто. Згідно з описами Лавкрафта, у тих містах не було сходів, а були тільки похилості, бо населяли ті міста конусуваті істоти із щупальцями; основа конуса була "заторочена гумоподібною сірою речовиною, яка, то розтягуючись, то скорочуючись, уможливлювала рух уперед".
За допомогою зонда ми виявили, що в місті під Каратепе багато похилостей і немає сходів. Що ж до розмірів міста, то вони повністю відповідали визначенню "циклопічне". Проблема, що стояла перед Лаярдом, — розкопати величезний німрудський курган, не витримувала ніякого порівняння з нашими проблемами. Райх підрахував, що для того аби розкопати руїни міста, треба було вийняти сорок мільярдів тонн землі. Здійснити це було неможливо. Альтернативне розв'язання проблеми полягало в тому, щоб прокопати низку широких тунелів до самого міста, а наприкінці тих тунелів поробити великі порожнини. Повністю місто не могло бути розкопане, але за допомогою зонда ми могли визначити, які його частини найбільше заслуговують на те, щоб стати перед людським поглядом.
Навіть для того, щоб викопати один тунель, треба було вийняти сто тисяч тонн землі. Але це вже було в межах можливого.
Рівно через тиждень газетярі "відкрили" Лавкрафта. Це була, мабуть, найбільша сенсація після власне нашого відкриття. Доти в суперечках брали участь археологи-аматори, пірамідні маніяки та представники теорії зледеніння світу. Тепер настала черга спіритуалістів, окультистів тощо. Хтось написав статтю, в якій доводилось, що Лавкрафт запозичив свою міфологію у пані Блаватської. Ще хтось оголосив, що міфологія Лавкрафта — це частина кабалістичної традиції. Лавкрафт несподівано став найпопулярнішим у світі письменником. Його книжки різними мовами видавалися мільйонними тиражами. Читачі жахалися, гадаючи, що ми можемо потурбувати "Старих" у їхніх підземеллях і тоді станеться катастрофа, яку так яскраво описав Лавкрафт у "Поклику Цтгульгу".
Місто в "Неритмічній тіні" не мало назви, але в одному з ранніх Лавкрафтових романів воно згадувалось під назвою "Невідомий Кадат". Газетярі охрестили наше підземне місто Кадатом, і назва прижилася.
Майже в той самий час якийсь божевільний на ім'я Делглайш Фуллер оголосив у Нью-Йорку про створення Анти-Кадатського товариства, яке поставило собі за мету не дати нам можливості розкопати Кадат і потривожити "Старих". Півмільйона чоловік вступило до товариства відразу, а через дуже короткий час число його членів виросло до трьох мільйонів. Вони висунули гасло: "Здоровий глузд — у майбутньому; забудьмо минуле". Вони купували рекламний час на телебаченні і запрошували виступати відомих психологів, а ті заявляли, що видіння Лавкрафта — це наочний приклад екстрасенсорного сприймання, яке Райх і його співробітники так переконливо продемонстрували в Дюкському університеті. Отже треба, мовляв, уважно поставитись до осторог Лавкрафта, бо якщо "Старих" розтривожити, то це може привести до загибелі всього людства.
Делглайш Фуллер був божевільний, що мав неабиякі організаторські здібності. Він заорендував величезну ділянку землі на відстані п'яти миль від Каратепе, побудував там кемпінг і почав закликати своїх послідовників приїжджати під час відпустки до кемпінгу й усіляко заважати проведенню розкопок на Чорній горі. Раніше та ділянка належала фермерові, який з радістю продав її за величезну суму грошей. Оборудку облагодили так швидко, що турецький уряд не встиг утрутитися і вжити проти неї заходів.
Фуллер мав здатність захоплювати своїми ідеями химерних багатих жінок, які вкладали свої гроші в рух проти розкопок на Чорній горі. Вони купували вертольоти, і ті літали над горою з підвішеними світловими написами, які засуджували проведення розкопок.
Уночі вертольоти прилітали й скидали сміття, і нам уранці часто доводилось вирачати кілька годин, щоб прибрати гнилі фрукти й овочі, старі бляшанки. Прихильники Фуллера здійснювали марші протесту до колючого дроту двічі на день, часом колонами по тисячі чоловік у кожній. Це тривало протягом трьох тижнів, поки ООН після бурхливих дебатів прийняла рішення вжити заходів і послати до місця розкопок війська. Тим часом Фуллер заручився підтримкою п'яти американських сенаторів, а ті внесли законопроект про заборону розкопок на Каратепе. Вони, звичайно, пояснювали свої дії не забобонним страхом, а, мовляв, повагою до давно померлої цивілізації. Чи маємо ми право, казали вони, тривожити сон століть? Сенат із честю вийшов з цієї ситуації — законопроект було відхилено величезною більшістю голосів.
І саме тоді, коли Анти-Кадатське товариство, здавалося, почало втрачати вплив через свої галасливі заходи, газети опублікували нові дані про Станіслава Перзинського та Мірзу Діна. Це дало новий поштовх усій справі.
Ось головні факти щодо названих осіб. Перзинський був поляк, а Мірза Дін — перс: обидва померли божевільними на самому початку двадцятого сторіччя. Про життя Перзинського відомості були багатші й повніші. Певну популярність він здобув завдяки біографії свого діда, російського поета Надсона. Крім того, він редагував видання фантастичних оповідань Яна Потоцького. У 1898 році опублікував химерну книжку, яка попереджала людство, що йому загрожують страховища, які збудували під землею величезні міста. Через рік автор книжки опинився в божевільні. Серед його паперів знайшли дивні ескізи, які можна було витлумачити як ілюстрації до оповідань Лавкрафта про Кадат — потворна архітектура з похилими площинами і величезними кутастими баштами. Всі ці матеріали опублікувало Анти-Кадатське товариство.
Про особистість Мірзи Діна відомостей було менше. Він також описував пророчі видіння, але дуже рідко домагався публікації своїх творів. Він теж пробув останні п'ять років свого життя в божевільні, звідки писав листи членам перського уряду, в яких попереджав про поріддя страховищ, які збираються захопити землю. Мірза Дін помістив своїх страховищ десь у джунглях Центральної Африки, у нього вони мали вигляд велетенських слимаків. Свої величезні міста вони будували з власних слизових виділень, які, висихаючи, твердли на камінь.
Більшість листів Мірзи Діна пропало, а ті, що збереглися, за стилем були дуже схожі на листи Перзинського; слимаки Мірзи Діна багато в чому нагадували конуси Лавкрафта. Загалом, складалося враження, що всі троє описували ті самі видіння, пов'язані зі "Старими" та їхнім містом.
Після того, як у справу втрутився уряд і проклали перший тунель, діяльність Анти-Кадатського товариства почала поступово згасати; але ще протягом вісімнадцяти місяців вони створювали відчутні перешкоди для нашої роботи. Делглайша Фуллера вбила одна з його послідовниць за досить дивних обставин.
Перший тунель було закінчено рівно через рік після відкриття Абхотового блока. Його будівництво розпочав італійський уряд, застосовуючи для цього такого самого крота, як і під час будування тунелю між Сціллою та Мессіною (в Сицилії), а пізніше між Отранто й Лінгветтою в Албанії. Самі копальні роботи тривали всього кілька днів, але багато зусиль довелося докласти, щоб запобігти завалам у нижній частині тунелю.
Блок, як ми й гадали, був величезний — шістдесят футів заввишки, тридцять футів завширшки, дев'яносто футів завдовжки, витесаний із суцільної базальтової породи. Сумнівів стосовно того, що ми мали справу з расою велетнів або чародіїв, більше не могло бути. Досліджуючи базальтові статуетки, я сумнівався, що вони належали расі велетнів: статуетки були надто малі. (Лише через десять років Мерсер зробив у Танзанії своє сенсаційне відкриття і довів, що ті великі міста населяли і велетні, і звичайні люди, і що велетні майже напевне були рабами людей.)
Ми все ще не могли встановити дату виготовлення блоків. Лавкрафт писав, що "Старі" жили сто п'ятдесят мільйонів років тому, і широкий загал читачів вірив йому. Це, звичайно, було перебільшення. Нейтронний датувальний прилад Райха показував, що вік підземного міста становив менш як два мільйони років, і навіть це могло бути перебільшенням. У даному разі визначити вік блоків було дуже складно. Археологи звичайно роблять це, аналізуючи над знайденим об'єктом різні шари землі, які виконують роль своєрідного календаря. Але в усіх трьох випадках, що стосувалися міст велетнів, одні дані суперечили іншим. Єдине, що можна було сказати напевно,— це те, що кожне з них було зруйноване потопом, а відтак поховане під шаром мулу завтовшки кілька тисяч футів. При слові "потоп" геологові відразу спадає на думку плейстоцен — доба, що існувала мільйони років тому. Але в родовищах поблизу Квінсленда було знайдено сліди гризунів; ті, як відомо, виникли лише в добу пліоцену, що на п'ять мільйонів років ближче до нашого часу.
Все це аж ніяк не стосується головної лінії моєї розповіді. Бо вже задовго перед закінченням будівництва першого тунелю я втратив інтерес до розкопок на Каратепе. Я вже знав, що розкопки — це був умисний захід паразитів свідомості.
А дізнався я про це ось як.
Наприкінці липня 1997 року я був виснажений до краю. Навіть під величезним п'ятимильним парасолем від сонця, який знижував температуру до шістдесяти градусів у тіні, перебування на Каратепе було нестерпним. Сморід від сміття, яке скидали на нас послідовники Фуллера, стояв неймовірний, різноманітні дезинфекційні засоби не покращували, а навпаки, погіршували ситуацію. Сухий вітер здіймав хмари куряви. Сидячи в тимчасових спорудах з кондиціонерами, ми протягом цілого півдня пили холодний шербет з трояндовими пелюстками. У липні в мене почалися страшенні напади головного болю. Пробувши два дні в Шотландії, я відчув себе трохи краще і повернувся до роботи, але ще через тиждень зліг у гарячці. Мені так надокучили безперервні відвідини газетярів та горлопанів з Анти-Кадатського товариства, що я перебрався до свого помешкання в Діярбакирі, де панували спокій і прохолода. Помешкання було на території Англо-Індійської уранової компанії, а сторожа компанії з непроханими гістьми не панькалася.
Тут на мене чекали гори листів і кілька величезних пакунків, але два дні я до них не торкався — лежав собі в ліжку й слухав опери Моцарта, записані на платівках. Гарячка помалу покинула мене. На третій день я вже почував себе досить добре, щоб узятись за листи.
Серед листів було повідомлення від фірми "Стандард моторз енд інджініерінг", у якому говорилося, що, на моє прохання, фірма надсилає більшість паперів Карела Вайсмана на мою адресу в Діярбакир. Так ось що було в тих пакунках. Інший лист надійшов від видавництва "Норсвестерн Юніверсіті Пресс", у якому видавці запитували, чи не згодився б я доручити їм опублікувати роботи Карела з психології.
Усе це дуже втомило мене. Я надіслав листа Баумгартові в Лондон і повернувся до опер Моцарта. Але докори сумління не покидали мене, і на другий день я розпечатав інші листи. Серед них був лист від Сайделя, з яким Баумгарт жив у одному помешканні (він був гомосексуаліст); Сайдель повідомляв мене, що з Баумгартом стався нервовий напад і що він перебуває зараз у Німеччині зі своєю сім'єю. Це означало, що питання про дальшу долю паперів Карела мав вирішувати я сам.
З величезною неохотою заходився я відкривати перший пакунок. Він важив близько сорока фунтів, і в ньому були виключно результати тестів, проведених на ста службовцях з метою визначити їхню реакцію на зміни кольорів. Я аж тіпнувся, і знову вернувся до "Чарівної флейти".
У той вечір молодий іранець, керівний працівник, з яким я встиг заприятелювати, завітав до мене, щоб посидіти за пляшкою вина. Я почував себе дуже самотньо і був радий нагоді поговорити. Навіть тема розкопок не була більше для мене нестерпною, і я залюбки розповів йому весь підспідок нашої роботи. Залишаючи мене, він звернув увагу на пакунки і спитав, чи мають вони якесь відношення до розкопок. Я розказав йому про самогубство Вайсмана і признався, що сама лише думка відкрити ті пакунки наганяє на мене нудьгу й викликає мало не фізичний біль. Він сказав з притаманною йому веселістю й зичливістю, що міг би зайти на другий день уранці й відкрити їх для мене. Якщо це все папери, пов'язані з тестами, то він доручить своєму секретареві відіслати їх на адресу Північно-Західного університету. Я розумів, що він запропонував свої послуги у віддяку за мою щиру з ним розмову того вечора, і з готовністю прийняв пропозицію.
Коли я вийшов з ванни наступного ранку, він уже розпакував і переглянув папери. У п'яти пакунках із шести містилися робочі матеіали. А шостий, сказав він, ніби більш "філософського характеру", і радив мені переглянути, що там усередині.
Він пішов, а невдовзі прибув його секретар і почав прибирати величезну купу жовтих аркушів стандартного розміру, якими була завалена моя вітальня.
Матеріали шостого пакунка були в охайних блакитних обгортках і складалися з аркушів, друкованих на машинці і скріплених металевими кільцями. На кожній обгортці від руки було написано: "Роздуми над історією". Кожна обгортка була запечатана кольоровою клейкою стрічкою. Я подумав (і, як виявилося пізніше, мав рацію), що ті обгортки не розкривались від часу смерті Вайсмана. Я ніколи так і не дізнався, що навело Баумгарта на думку послати їх фірмі "Дженерал моторс". Мабуть, спочатку він відклав їх для мене, а потім якимось чином спакував разом із робочими матеріалами.
Обгортки не були пронумеровані. Я розкрив першу й побачив, що ці "роздуми" охоплювали всього-на-всього історію останніх двох століть — період, що ніколи не викликав у мене особливого зацікавлення.
Я вже схилявся до думки відіслати й ці обгортки Північно-Західному університетові без дальшого перегляду, але обов'язок сумління все-таки взяв гору. Я вклався в ліжко, захопивши з собою півдюжини блакитних обгорток.
Цього разу я випадково взяв ту обгортку, що й треба було. Відкривши її, я прочитав перше речення:
"Ось уже кілька місяців я твердо переконаний, що на людство постійно нападає своєрідний рак свідомості".
Чудове речення! І я подумав, як би було гарно, щоб саме цим реченням починалося зібрання Карелових праць… Рак свідомості… Ще одна назва, синонім для неврозу або ангедонії, духовної хвороби двадцятого сторіччя… Я жодної миті не сприймав цю назву буквально. Я читав далі. Зростання числа самогубств… Велика кількість випадків убивства дітей… Постійна загроза атомної війни… Поширення наркоманії… Все це було відоме. Я позіхнув і перегорнув сторінку.
Через кілька хвилин я вже читав уважніше. Не тому, що матеріал вразив мене своєю правдивістю, істинністю чи оригінальністю, а тому що я раптом запідозрив Карела в божевіллі. Замолоду я читав книжки Чарлз Форта, в яких йшлося про існування велетнів, фей та плавучих континентів. Але Форт писав про все те з гумором. Ідеї Карела Вайсмана були так само божевільні, як і Фортові, але відрізнялися від них серйозністю викладу. Залишалося одне з двох: або Вайсман перед смертю поповнив лави знаменитих учених-диваків, або він збожеволів. Беручи до уваги факт самогубства, я більше схилявся до останньої можливості.
Я читав далі і в мене прокидалася якась нездорова зацікавленість змістом написаного. Після перших сторінок Вайсман більше не згадував про "рак свідомості", натомість він зосередив свою увагу на історії культури останніх двох століть… Зміст був ретельно аргументований, а виклад просто блискучий. Я відразу пригадав наші довгі розмови в Упсалі. Ополудні я все ще читав. О першій годині мені стало ясно, що цей день назавжди залишиться в моїй пам'яті. Саме через те, що я читав. А воно було страшенно переконливе, хоч, може, й божевільне. Мені хотілося вірити в те, що все це було божевіллям. Але що далі я читав, то більше сумнівався. Записи Карела так вразили мене, що я порушив свій багаторічний розклад дня і підобідуючи, випив пляшку шампанського. Сандвіч з індичатиною залишився майже незайманий. Попри шампанське, я ставав дедалі пригніченіший і тверезіший. Надвечір переді мною сповна вималювалася жахлива картина того, про що писав Карел. Мій мозок, здавалося, не витримає всього цього й вибухне.
Якщо Карел не був божевільний, то людству загрожувала найстрашніша за всю його історію небезпека.
Зрозуміло, що тут неможливо пояснити в деталях, як Карел Вайсман прийшов до свої "філософії історії". Це був підсумок його роботи протягом усього життя. Але викласти принаймні висновки, яких він дійшов у своїх "Роздумах про історію", я спробую.
Найвидатніша прикмета людства, писав Вайсман, полягає в його здатності самовідновлення, або творення. Найпростішим прикладом самовідновлення є сон. Втомлена людина вже перебуває в лабетах смерті й божевілля. Одна з найразючіших теорій Вайсмана полягає в тому, що він оттожнює божевілля зі сном. Розсудливою Вайсман називає лише таку людину, яка перебуває в стані неспання, скільки стане сили. В міру того, як людина втомлюється, вона втрачає свою здатність підноситися над мареннями та ілюзіями, і її життя хаотичнішає.
Далі Вайсман твердить, що ця здатність творення, або самовідновлення, виразно проступає в європейців, починаючи з доби Відродження і аж до вісімнадцятого сторіччя. В той період історія людства була сповнена жорстокості й жаху, а все ж людина могла скинути все це з себе так само легко, як утомлена дитина може, поспавши, позбутися своєї втоми. Добу англійської королеви Єлизавети І називають золотим віком саме за високий ступінь творення, однак кожного, хто захоче познайомитися з нею ближче, ця доба вжахне своєю бездушністю й жорстокістю. Людей мордували, спалювали живцем; євреям відрізували вуха.
Дітей забивали до смерті або залишали вмирати в гидющих нетрях.
А проте оптимізм і сила самовідновлення людини такі величезні, що хаос лише стимулює її до нових дій. Одну славну добу змінює наступна славна доба.
Доба Леонардо да Вінчі, доба Рабле, доба Чосера, доба Шекспіра, доба Ньютона, доба Джонсона, доба Моцарта… Тоді кожному було очевидно, що людина — це бог, для якого не існує ніяких перешкод.
І раптом з людством відбувається дивна зміна. Сталося це наприкінці вісімнадцятого сторіччя. Плідна, кипуча діяльність Моцарта врівноважується страхітливою жорстокістю де Сада. І враз ми опиняємося в добі темряви, в добі, коли генії більше не творять, як боги. Натомість вони борюкаються, неначе якийсь невидимий спрут стискує їх своїми щупальцями. Розпочинається сторіччя самогубств. Фактично розпочинається новітня історія — доба неврозу і втрати надій.
Але чому все це сталося так раптово? Внаслідок промислової революції? Але промислова революція відбулася не протягом однієї ночі, крім того, величезні простори Європи лежали поза межами її впливу. Європа залишалася вкритою лісами та сільськогосподарськими угіддями. Як інакше, запитував Вайсман, можна пояснити разючу відінність між геніями вісімнадцятого і дев'ятнадцятого сторіч, окрім як припустити, що близько 1800 року з людством сталася катаклізмічна зміна? Як може промислова революція пояснити цілковиту несхожість між Моцартом і Бетховеном, при тому що останній молодший від Моцарта всього на чотирнадцять років? Чому ми вступили в сторіччя, в якому половина геніїв наклала на себе руки або померла від сухот? Шпенглер твердить, що цивілізації старіють так само, як і рослини, але ж у даному разі стався стрибок від юності до старості. Песимізм велетенською хмарою опускається на людство, і це відбивається в мистецтві, музиці, літературі. І тут недостатньо сказати, що людина раптом стала дорослою. Важливіше те, що вона втратила свою здатність самооновлення. Чи можемо ми назвати хоч одну велику людину вісімнадцятого сторіччя, яка наклала на себе руки? А життя у вісімнадцятому сторіччі було так само важке, як і в дев'ятнадцятому…
Річ у тім, що нова людина втратила віру в життя, втратила віру в знання. Сучасна людина погоджується з Фаустом у тому, що рано чи пізно ми доходимо висновку, що нічого не знаємо.
Одне речення в листі Дерлета дуже здивувало мене. Признаючись, що він не може пояснити, звідти Лавкрафт міг знати про Абхота Темного (адже це ім'я не трапляється в жодному з хетських документів, відомих до 1937 року), Дерлет далі писав таке: "Лавкрафт завжди надавав величезного значення снам і часто казав мені, що персонажі багатьох його творів йому приснилися".
— Ось тобі ще один доказ для твого колективного підсвідомого,— сказав я Райхові.
Райх відповів, що це, мабуть, простий збіг. Аббаддон — це ангел—руйнівник давньоєврейської легенди; "хот" — єгипетське закінчення. Бог Абаот згадується в деяких вавілонських текстах, які міг бачити Лавкрафт. Що ж до "Старих", то ця назва могла спасти на думку будь-якому фантастові.
— Колективне несвідоме тут ні до чого,—сказав Райх, і я з ним погодився.
Однак через кілька днів ми змінили нашу думку. Книги, що їх надіслав Дерлет, нарешті прибули.
Я розкрив одну з них і відразу ж натрапив на оповідання під назвою "Неритмічна тінь", у якому автор описував величезні кам'яні блоки, поховані під пісками австралійської пустелі. Ту ж мить Райх, який сидів у сусідньому кріслі, скрикнув від здивування і прочитав уголос таке речення: "Мешканець у темряві відомий також під іменем Ніогта". Лише напередодні ввечері ми здогадно переклали напис на блоці Абхота: "А коней приведуть два рази по два до Ніогти".
Далі я прочитав Райхові опис підземних міст з "Неритмічної тіні" — "могутні базальтові міста з баштами без вікон", що їх збудувала "давня раса напівполіпів".
Сумнів стосовно того, що Лавкрафт якимось дивним чином передбачив наші відкриття, більше не могло бути. Ми не витрачали часу на здогади, як це могло статися: чи Лавкрафт якось зазирнув у майбутнє (так як описав Джон Данн у своєму творі "Експеримент із часом") і побачив наслідки наших досліджень, чи його розум уві сні якимось чином прозирнув таємниці, поховані під землею в Малій Азії. В даному разі це не мало значення. Насамперед нас цікавило таке питання: що у творах Лавкрафта було чистим літературним домислом, а що — так званим другим баченням?
Можна було лише дивуватися, що ми, археологи, нехтуючи свої професійні обов'язки, почали вивчати твори письменника, який здебільшого публікував їх у журналі "Дивні історії".
Свою роботу з книжками Лавкрафта ми тримали в таємниці, удаючи, що цілими днями вивчаємо клиноподібні написи. Замкнувшись у Райховій кімнаті (більшій, ніж моя) ми кілька днів ретельно студіювали всі твори Лавкрафта.
Коли нам приносили їсти, ми ховали книжки під подушки і схилялися "над фотознімками написів. Ми знали, що могло б статися, якби котрийсь із газетярів дізнався, як ми проводили цілі дні.
Ми зв'язалися по відеотелефону з Дарлетом, який виявився дружнім і люб'язним чоловіком похилого віку з довгим сивим волоссям, і попросили його нікому не казати про своє відкриття. Він радо погодився, але зауважив, що багато хто ще читає Лавкрафта і теж може узріти зв'язок між його творами і повідомленнями про результати нашої роботи на Чорній горі.
Вивчення творчості Лавкрафта, само по собі, було цікавим і приємним заняттям. Читаючи його твори в хронологічній послідовності, ми помітили поступову зміну в його поглядах. У його ранніх оповіданнях виразно проступає тло Нової Англії, а сама дія відбувається у вигаданому графстві Архам з дикими горами й зловісними долинами. Населяють Архам здебільшого якісь виродки, схильні до заборонених утіх та чаклувань. Зрештою багато з них помирають насильницькою смертю. Але поступово стиль та емоційне забарвлення його творів міняються. Його уява відходить від жорстокого і повертає до святобливого, до видінь, пов'язаних з безмежністю часу, величезними містами, конфліктами між расами велетнів і надлюдей. І хоч він і далі пише тією самою мовою, якою пишуться оповідання жахів (без сумніву, беручи до уваги вимоги книжкового ринку), його, незважаючи на це, можна вважати одним з найперших і найкращих письменників-фантастів. Саме цей останній "період наукової фантастики" в творчості Лавкрафта цікавив нас найбільше (звичайно, не треба розуміти це буквально; ім'я Абхота Нечистого згадується в одному з ранніх архамських оповідань).
Найбільше вражало те, що ці "циклопічні міста" "Старих" (не раси поліпів, яку вони змінили) дуже нагадували наше підземне місто. Згідно з описами Лавкрафта, у тих містах не було сходів, а були тільки похилості, бо населяли ті міста конусуваті істоти із щупальцями; основа конуса була "заторочена гумоподібною сірою речовиною, яка, то розтягуючись, то скорочуючись, уможливлювала рух уперед".
За допомогою зонда ми виявили, що в місті під Каратепе багато похилостей і немає сходів. Що ж до розмірів міста, то вони повністю відповідали визначенню "циклопічне". Проблема, що стояла перед Лаярдом, — розкопати величезний німрудський курган, не витримувала ніякого порівняння з нашими проблемами. Райх підрахував, що для того аби розкопати руїни міста, треба було вийняти сорок мільярдів тонн землі. Здійснити це було неможливо. Альтернативне розв'язання проблеми полягало в тому, щоб прокопати низку широких тунелів до самого міста, а наприкінці тих тунелів поробити великі порожнини. Повністю місто не могло бути розкопане, але за допомогою зонда ми могли визначити, які його частини найбільше заслуговують на те, щоб стати перед людським поглядом.
Навіть для того, щоб викопати один тунель, треба було вийняти сто тисяч тонн землі. Але це вже було в межах можливого.
Рівно через тиждень газетярі "відкрили" Лавкрафта. Це була, мабуть, найбільша сенсація після власне нашого відкриття. Доти в суперечках брали участь археологи-аматори, пірамідні маніяки та представники теорії зледеніння світу. Тепер настала черга спіритуалістів, окультистів тощо. Хтось написав статтю, в якій доводилось, що Лавкрафт запозичив свою міфологію у пані Блаватської. Ще хтось оголосив, що міфологія Лавкрафта — це частина кабалістичної традиції. Лавкрафт несподівано став найпопулярнішим у світі письменником. Його книжки різними мовами видавалися мільйонними тиражами. Читачі жахалися, гадаючи, що ми можемо потурбувати "Старих" у їхніх підземеллях і тоді станеться катастрофа, яку так яскраво описав Лавкрафт у "Поклику Цтгульгу".
Місто в "Неритмічній тіні" не мало назви, але в одному з ранніх Лавкрафтових романів воно згадувалось під назвою "Невідомий Кадат". Газетярі охрестили наше підземне місто Кадатом, і назва прижилася.
Майже в той самий час якийсь божевільний на ім'я Делглайш Фуллер оголосив у Нью-Йорку про створення Анти-Кадатського товариства, яке поставило собі за мету не дати нам можливості розкопати Кадат і потривожити "Старих". Півмільйона чоловік вступило до товариства відразу, а через дуже короткий час число його членів виросло до трьох мільйонів. Вони висунули гасло: "Здоровий глузд — у майбутньому; забудьмо минуле". Вони купували рекламний час на телебаченні і запрошували виступати відомих психологів, а ті заявляли, що видіння Лавкрафта — це наочний приклад екстрасенсорного сприймання, яке Райх і його співробітники так переконливо продемонстрували в Дюкському університеті. Отже треба, мовляв, уважно поставитись до осторог Лавкрафта, бо якщо "Старих" розтривожити, то це може привести до загибелі всього людства.
Делглайш Фуллер був божевільний, що мав неабиякі організаторські здібності. Він заорендував величезну ділянку землі на відстані п'яти миль від Каратепе, побудував там кемпінг і почав закликати своїх послідовників приїжджати під час відпустки до кемпінгу й усіляко заважати проведенню розкопок на Чорній горі. Раніше та ділянка належала фермерові, який з радістю продав її за величезну суму грошей. Оборудку облагодили так швидко, що турецький уряд не встиг утрутитися і вжити проти неї заходів.
Фуллер мав здатність захоплювати своїми ідеями химерних багатих жінок, які вкладали свої гроші в рух проти розкопок на Чорній горі. Вони купували вертольоти, і ті літали над горою з підвішеними світловими написами, які засуджували проведення розкопок.
Уночі вертольоти прилітали й скидали сміття, і нам уранці часто доводилось вирачати кілька годин, щоб прибрати гнилі фрукти й овочі, старі бляшанки. Прихильники Фуллера здійснювали марші протесту до колючого дроту двічі на день, часом колонами по тисячі чоловік у кожній. Це тривало протягом трьох тижнів, поки ООН після бурхливих дебатів прийняла рішення вжити заходів і послати до місця розкопок війська. Тим часом Фуллер заручився підтримкою п'яти американських сенаторів, а ті внесли законопроект про заборону розкопок на Каратепе. Вони, звичайно, пояснювали свої дії не забобонним страхом, а, мовляв, повагою до давно померлої цивілізації. Чи маємо ми право, казали вони, тривожити сон століть? Сенат із честю вийшов з цієї ситуації — законопроект було відхилено величезною більшістю голосів.
І саме тоді, коли Анти-Кадатське товариство, здавалося, почало втрачати вплив через свої галасливі заходи, газети опублікували нові дані про Станіслава Перзинського та Мірзу Діна. Це дало новий поштовх усій справі.
Ось головні факти щодо названих осіб. Перзинський був поляк, а Мірза Дін — перс: обидва померли божевільними на самому початку двадцятого сторіччя. Про життя Перзинського відомості були багатші й повніші. Певну популярність він здобув завдяки біографії свого діда, російського поета Надсона. Крім того, він редагував видання фантастичних оповідань Яна Потоцького. У 1898 році опублікував химерну книжку, яка попереджала людство, що йому загрожують страховища, які збудували під землею величезні міста. Через рік автор книжки опинився в божевільні. Серед його паперів знайшли дивні ескізи, які можна було витлумачити як ілюстрації до оповідань Лавкрафта про Кадат — потворна архітектура з похилими площинами і величезними кутастими баштами. Всі ці матеріали опублікувало Анти-Кадатське товариство.
Про особистість Мірзи Діна відомостей було менше. Він також описував пророчі видіння, але дуже рідко домагався публікації своїх творів. Він теж пробув останні п'ять років свого життя в божевільні, звідки писав листи членам перського уряду, в яких попереджав про поріддя страховищ, які збираються захопити землю. Мірза Дін помістив своїх страховищ десь у джунглях Центральної Африки, у нього вони мали вигляд велетенських слимаків. Свої величезні міста вони будували з власних слизових виділень, які, висихаючи, твердли на камінь.
Більшість листів Мірзи Діна пропало, а ті, що збереглися, за стилем були дуже схожі на листи Перзинського; слимаки Мірзи Діна багато в чому нагадували конуси Лавкрафта. Загалом, складалося враження, що всі троє описували ті самі видіння, пов'язані зі "Старими" та їхнім містом.
Після того, як у справу втрутився уряд і проклали перший тунель, діяльність Анти-Кадатського товариства почала поступово згасати; але ще протягом вісімнадцяти місяців вони створювали відчутні перешкоди для нашої роботи. Делглайша Фуллера вбила одна з його послідовниць за досить дивних обставин.
Перший тунель було закінчено рівно через рік після відкриття Абхотового блока. Його будівництво розпочав італійський уряд, застосовуючи для цього такого самого крота, як і під час будування тунелю між Сціллою та Мессіною (в Сицилії), а пізніше між Отранто й Лінгветтою в Албанії. Самі копальні роботи тривали всього кілька днів, але багато зусиль довелося докласти, щоб запобігти завалам у нижній частині тунелю.
Блок, як ми й гадали, був величезний — шістдесят футів заввишки, тридцять футів завширшки, дев'яносто футів завдовжки, витесаний із суцільної базальтової породи. Сумнівів стосовно того, що ми мали справу з расою велетнів або чародіїв, більше не могло бути. Досліджуючи базальтові статуетки, я сумнівався, що вони належали расі велетнів: статуетки були надто малі. (Лише через десять років Мерсер зробив у Танзанії своє сенсаційне відкриття і довів, що ті великі міста населяли і велетні, і звичайні люди, і що велетні майже напевне були рабами людей.)
Ми все ще не могли встановити дату виготовлення блоків. Лавкрафт писав, що "Старі" жили сто п'ятдесят мільйонів років тому, і широкий загал читачів вірив йому. Це, звичайно, було перебільшення. Нейтронний датувальний прилад Райха показував, що вік підземного міста становив менш як два мільйони років, і навіть це могло бути перебільшенням. У даному разі визначити вік блоків було дуже складно. Археологи звичайно роблять це, аналізуючи над знайденим об'єктом різні шари землі, які виконують роль своєрідного календаря. Але в усіх трьох випадках, що стосувалися міст велетнів, одні дані суперечили іншим. Єдине, що можна було сказати напевно,— це те, що кожне з них було зруйноване потопом, а відтак поховане під шаром мулу завтовшки кілька тисяч футів. При слові "потоп" геологові відразу спадає на думку плейстоцен — доба, що існувала мільйони років тому. Але в родовищах поблизу Квінсленда було знайдено сліди гризунів; ті, як відомо, виникли лише в добу пліоцену, що на п'ять мільйонів років ближче до нашого часу.
Все це аж ніяк не стосується головної лінії моєї розповіді. Бо вже задовго перед закінченням будівництва першого тунелю я втратив інтерес до розкопок на Каратепе. Я вже знав, що розкопки — це був умисний захід паразитів свідомості.
А дізнався я про це ось як.
Наприкінці липня 1997 року я був виснажений до краю. Навіть під величезним п'ятимильним парасолем від сонця, який знижував температуру до шістдесяти градусів у тіні, перебування на Каратепе було нестерпним. Сморід від сміття, яке скидали на нас послідовники Фуллера, стояв неймовірний, різноманітні дезинфекційні засоби не покращували, а навпаки, погіршували ситуацію. Сухий вітер здіймав хмари куряви. Сидячи в тимчасових спорудах з кондиціонерами, ми протягом цілого півдня пили холодний шербет з трояндовими пелюстками. У липні в мене почалися страшенні напади головного болю. Пробувши два дні в Шотландії, я відчув себе трохи краще і повернувся до роботи, але ще через тиждень зліг у гарячці. Мені так надокучили безперервні відвідини газетярів та горлопанів з Анти-Кадатського товариства, що я перебрався до свого помешкання в Діярбакирі, де панували спокій і прохолода. Помешкання було на території Англо-Індійської уранової компанії, а сторожа компанії з непроханими гістьми не панькалася.
Тут на мене чекали гори листів і кілька величезних пакунків, але два дні я до них не торкався — лежав собі в ліжку й слухав опери Моцарта, записані на платівках. Гарячка помалу покинула мене. На третій день я вже почував себе досить добре, щоб узятись за листи.
Серед листів було повідомлення від фірми "Стандард моторз енд інджініерінг", у якому говорилося, що, на моє прохання, фірма надсилає більшість паперів Карела Вайсмана на мою адресу в Діярбакир. Так ось що було в тих пакунках. Інший лист надійшов від видавництва "Норсвестерн Юніверсіті Пресс", у якому видавці запитували, чи не згодився б я доручити їм опублікувати роботи Карела з психології.
Усе це дуже втомило мене. Я надіслав листа Баумгартові в Лондон і повернувся до опер Моцарта. Але докори сумління не покидали мене, і на другий день я розпечатав інші листи. Серед них був лист від Сайделя, з яким Баумгарт жив у одному помешканні (він був гомосексуаліст); Сайдель повідомляв мене, що з Баумгартом стався нервовий напад і що він перебуває зараз у Німеччині зі своєю сім'єю. Це означало, що питання про дальшу долю паперів Карела мав вирішувати я сам.
З величезною неохотою заходився я відкривати перший пакунок. Він важив близько сорока фунтів, і в ньому були виключно результати тестів, проведених на ста службовцях з метою визначити їхню реакцію на зміни кольорів. Я аж тіпнувся, і знову вернувся до "Чарівної флейти".
У той вечір молодий іранець, керівний працівник, з яким я встиг заприятелювати, завітав до мене, щоб посидіти за пляшкою вина. Я почував себе дуже самотньо і був радий нагоді поговорити. Навіть тема розкопок не була більше для мене нестерпною, і я залюбки розповів йому весь підспідок нашої роботи. Залишаючи мене, він звернув увагу на пакунки і спитав, чи мають вони якесь відношення до розкопок. Я розказав йому про самогубство Вайсмана і признався, що сама лише думка відкрити ті пакунки наганяє на мене нудьгу й викликає мало не фізичний біль. Він сказав з притаманною йому веселістю й зичливістю, що міг би зайти на другий день уранці й відкрити їх для мене. Якщо це все папери, пов'язані з тестами, то він доручить своєму секретареві відіслати їх на адресу Північно-Західного університету. Я розумів, що він запропонував свої послуги у віддяку за мою щиру з ним розмову того вечора, і з готовністю прийняв пропозицію.
Коли я вийшов з ванни наступного ранку, він уже розпакував і переглянув папери. У п'яти пакунках із шести містилися робочі матеіали. А шостий, сказав він, ніби більш "філософського характеру", і радив мені переглянути, що там усередині.
Він пішов, а невдовзі прибув його секретар і почав прибирати величезну купу жовтих аркушів стандартного розміру, якими була завалена моя вітальня.
Матеріали шостого пакунка були в охайних блакитних обгортках і складалися з аркушів, друкованих на машинці і скріплених металевими кільцями. На кожній обгортці від руки було написано: "Роздуми над історією". Кожна обгортка була запечатана кольоровою клейкою стрічкою. Я подумав (і, як виявилося пізніше, мав рацію), що ті обгортки не розкривались від часу смерті Вайсмана. Я ніколи так і не дізнався, що навело Баумгарта на думку послати їх фірмі "Дженерал моторс". Мабуть, спочатку він відклав їх для мене, а потім якимось чином спакував разом із робочими матеріалами.
Обгортки не були пронумеровані. Я розкрив першу й побачив, що ці "роздуми" охоплювали всього-на-всього історію останніх двох століть — період, що ніколи не викликав у мене особливого зацікавлення.
Я вже схилявся до думки відіслати й ці обгортки Північно-Західному університетові без дальшого перегляду, але обов'язок сумління все-таки взяв гору. Я вклався в ліжко, захопивши з собою півдюжини блакитних обгорток.
Цього разу я випадково взяв ту обгортку, що й треба було. Відкривши її, я прочитав перше речення:
"Ось уже кілька місяців я твердо переконаний, що на людство постійно нападає своєрідний рак свідомості".
Чудове речення! І я подумав, як би було гарно, щоб саме цим реченням починалося зібрання Карелових праць… Рак свідомості… Ще одна назва, синонім для неврозу або ангедонії, духовної хвороби двадцятого сторіччя… Я жодної миті не сприймав цю назву буквально. Я читав далі. Зростання числа самогубств… Велика кількість випадків убивства дітей… Постійна загроза атомної війни… Поширення наркоманії… Все це було відоме. Я позіхнув і перегорнув сторінку.
Через кілька хвилин я вже читав уважніше. Не тому, що матеріал вразив мене своєю правдивістю, істинністю чи оригінальністю, а тому що я раптом запідозрив Карела в божевіллі. Замолоду я читав книжки Чарлз Форта, в яких йшлося про існування велетнів, фей та плавучих континентів. Але Форт писав про все те з гумором. Ідеї Карела Вайсмана були так само божевільні, як і Фортові, але відрізнялися від них серйозністю викладу. Залишалося одне з двох: або Вайсман перед смертю поповнив лави знаменитих учених-диваків, або він збожеволів. Беручи до уваги факт самогубства, я більше схилявся до останньої можливості.
Я читав далі і в мене прокидалася якась нездорова зацікавленість змістом написаного. Після перших сторінок Вайсман більше не згадував про "рак свідомості", натомість він зосередив свою увагу на історії культури останніх двох століть… Зміст був ретельно аргументований, а виклад просто блискучий. Я відразу пригадав наші довгі розмови в Упсалі. Ополудні я все ще читав. О першій годині мені стало ясно, що цей день назавжди залишиться в моїй пам'яті. Саме через те, що я читав. А воно було страшенно переконливе, хоч, може, й божевільне. Мені хотілося вірити в те, що все це було божевіллям. Але що далі я читав, то більше сумнівався. Записи Карела так вразили мене, що я порушив свій багаторічний розклад дня і підобідуючи, випив пляшку шампанського. Сандвіч з індичатиною залишився майже незайманий. Попри шампанське, я ставав дедалі пригніченіший і тверезіший. Надвечір переді мною сповна вималювалася жахлива картина того, про що писав Карел. Мій мозок, здавалося, не витримає всього цього й вибухне.
Якщо Карел не був божевільний, то людству загрожувала найстрашніша за всю його історію небезпека.
Зрозуміло, що тут неможливо пояснити в деталях, як Карел Вайсман прийшов до свої "філософії історії". Це був підсумок його роботи протягом усього життя. Але викласти принаймні висновки, яких він дійшов у своїх "Роздумах про історію", я спробую.
Найвидатніша прикмета людства, писав Вайсман, полягає в його здатності самовідновлення, або творення. Найпростішим прикладом самовідновлення є сон. Втомлена людина вже перебуває в лабетах смерті й божевілля. Одна з найразючіших теорій Вайсмана полягає в тому, що він оттожнює божевілля зі сном. Розсудливою Вайсман називає лише таку людину, яка перебуває в стані неспання, скільки стане сили. В міру того, як людина втомлюється, вона втрачає свою здатність підноситися над мареннями та ілюзіями, і її життя хаотичнішає.
Далі Вайсман твердить, що ця здатність творення, або самовідновлення, виразно проступає в європейців, починаючи з доби Відродження і аж до вісімнадцятого сторіччя. В той період історія людства була сповнена жорстокості й жаху, а все ж людина могла скинути все це з себе так само легко, як утомлена дитина може, поспавши, позбутися своєї втоми. Добу англійської королеви Єлизавети І називають золотим віком саме за високий ступінь творення, однак кожного, хто захоче познайомитися з нею ближче, ця доба вжахне своєю бездушністю й жорстокістю. Людей мордували, спалювали живцем; євреям відрізували вуха.
Дітей забивали до смерті або залишали вмирати в гидющих нетрях.
А проте оптимізм і сила самовідновлення людини такі величезні, що хаос лише стимулює її до нових дій. Одну славну добу змінює наступна славна доба.
Доба Леонардо да Вінчі, доба Рабле, доба Чосера, доба Шекспіра, доба Ньютона, доба Джонсона, доба Моцарта… Тоді кожному було очевидно, що людина — це бог, для якого не існує ніяких перешкод.
І раптом з людством відбувається дивна зміна. Сталося це наприкінці вісімнадцятого сторіччя. Плідна, кипуча діяльність Моцарта врівноважується страхітливою жорстокістю де Сада. І враз ми опиняємося в добі темряви, в добі, коли генії більше не творять, як боги. Натомість вони борюкаються, неначе якийсь невидимий спрут стискує їх своїми щупальцями. Розпочинається сторіччя самогубств. Фактично розпочинається новітня історія — доба неврозу і втрати надій.
Але чому все це сталося так раптово? Внаслідок промислової революції? Але промислова революція відбулася не протягом однієї ночі, крім того, величезні простори Європи лежали поза межами її впливу. Європа залишалася вкритою лісами та сільськогосподарськими угіддями. Як інакше, запитував Вайсман, можна пояснити разючу відінність між геніями вісімнадцятого і дев'ятнадцятого сторіч, окрім як припустити, що близько 1800 року з людством сталася катаклізмічна зміна? Як може промислова революція пояснити цілковиту несхожість між Моцартом і Бетховеном, при тому що останній молодший від Моцарта всього на чотирнадцять років? Чому ми вступили в сторіччя, в якому половина геніїв наклала на себе руки або померла від сухот? Шпенглер твердить, що цивілізації старіють так само, як і рослини, але ж у даному разі стався стрибок від юності до старості. Песимізм велетенською хмарою опускається на людство, і це відбивається в мистецтві, музиці, літературі. І тут недостатньо сказати, що людина раптом стала дорослою. Важливіше те, що вона втратила свою здатність самооновлення. Чи можемо ми назвати хоч одну велику людину вісімнадцятого сторіччя, яка наклала на себе руки? А життя у вісімнадцятому сторіччі було так само важке, як і в дев'ятнадцятому…
Річ у тім, що нова людина втратила віру в життя, втратила віру в знання. Сучасна людина погоджується з Фаустом у тому, що рано чи пізно ми доходимо висновку, що нічого не знаємо.