Але потім я зрозумів, що це нічого не дасть. Вони знали, що я придурююся, ніби нічого не розумію. А це означало, що почався новий етап боротьби. Вони заходилися тиснути на мою свідомість; раніше цей тиск міг би довести мене до божевілля. Так само як нудота викликає фізичну кволість, так і їхній тиск викликав депресію духу — своєрідну духовну нудоту.
Я, звісно, повинен був чинити опір, але вирішив поки що не показувати своєї сили. Я опирався пасивно, так неначе й не знав про їхній тиск. У них, либонь, було таке відчуття, ніби вони силкуються зрушити блок вагою в сто тонн. Тиск збільшувався, але я почував себе досить упевнено, бо знав, що можу витримати в п'ятдесят разів сильніший.
Однак через півгодини в мене вже було таке враження, ніби моя свідомість тримає тягар завбільшки, як гора Еверест. Я мав ще достатній запас сили, але при такому напруженні він міг швидко вичерпатись. Треба було вдатись до рішучого кроку й показати свою силу — іншого виходу не було. Як в'язень, що розриває кайдани, я напружився і скинув їх. Я зосередив пучок своєї уваги до інтенсивності статевого оргазму і вдарив по них. Я міг би збільшити силу удару вдесятеро, але поки що не хотів розкривати перед ними своїх можливостей. Зберігаючи спокій і витримку, я в певному розумінні майже насолоджувався цією боротьбою. Якби я переміг, то це б означало, що в майбутньому мені не треба було б обачливо обмежувати свою силу — адже тепер вони все одно знали мене.
Наслідки першої сутички були невтішні. Тягар зник, і вони кинулися врозсип; але я відчував, що шкоди їм не завдав. Враження було таке, ніби я вдарив по тінях. Влучний удар задовольнив би мене так само, як боксера вдалий напад, але цього не сталося.
Вони кинулися на мене знову, і цього разу їхній напад був такий несподіваний і лютий, що мені довелося відбивати його з непідготовленої позиції. Я почував себе неначе власник будинку, що відбиває наскок ватаги розбійників. У мене було відчуття, що ті створіння належали до якогось нижчого "порядку", що вони — покидьки, яким не місце в моїй свідомості. Вони, неначе пацюки, повилазили з каналізаційних труб, уявивши себе достатньо сильними, аби напасти на мене, і треба було показати їм, що я не збираюся їх терпіти. У мене не було страху перед ними; вони були на моїй "території". Коли вони повернулися, я кинувся на них і знову порозганяв їх.
Невтаємничені люди іноді питали мене, чи я насправді "бачив" їх, чи, може, відчував, що вони мають якусь форму. Ні, цього не було. В їхній присутності я почував себе так, як почуваєш себе, коли ти втомлений, тобі спекотно і все ніби йде шкереберть. Ти хочеш перейти дорогу, а перед тобою пролітає автобус, мало не наїхавши тобі на ступні. Ти відчуваєш, неначе цілий всесвіт ставиться до тебе вороже, неначе тобі треба пробігти між двома рядами вбивць. Відчуття безпеки зникає цілком, і здається, ніби твоє життя висить на волосинці, яка має ось-ось обірватися. Оце приблизно так почуваєш себе під час їхнього нападу.
Раніше я б подумав, що то просто напади песимізму й жалю до самого себе, і, щоб пояснити їх, швидко знайшов би видиму причину такого свого стану, тобто знайшов би те, за що б хвилювався, переживав, турбувався. Ми всі щодня ведемо сотні таких битв, і, якщо виграємо їх, то виключно завдяки умінню долати свою схильність негативно сприймати світ, боятися за своє існування, завдяки прагненню до перемоги, до великої мети. Ми всі більшою чи меншою мірою вміємо черпати сили з нашого "внутрішнього життя". Своїми тренуваннями протягом останніх місяців я зробив це внутрішнє життя доступнішим для себе. Моя сила зросла завдяки оптимізмові і, якщо висловлюватися банальним штампом, завдяки "позитивному мисленню".
Я змагався з ними близько години, не дозволяючи собі хвилюватися, думаючи про те, що станеться, коли їх зберуться мільйони, аби вести наступ на мене протягом цілих тижнів і в такий спосіб виснажити мою свідомість. Коли така думка виникла, я відкинув її геть, хоча це була, звичайно, головна небезпека.
Близько п'ятої години я був трохи стомлений, але не пригнічений. Я відчув, що вони одержали підкріплення і гуртуються, щоб розпочати новий наступ. Цього разу я вирішив піти на ризик і підпустити їх ближче. Мені хотілося дізнатися, чи зможу я завдати їм шкоди. Я дозволив їм натиснути на мене. і вони налягли величезною юрбою. Тиск усе збільшувався, і я відчув, що задихаюсь. Це було жахливе відчуття — неначе ви дозволили затиснути свою руку в лещатах. Тягар більшав, але я все не чинив опору. Лише коли стало неможливо терпіти далі, я зібрав усю силу своєї свідомості і вдарив по них, як пострілом з гармати. Цього разу удар улучив у ціль. Паразити здалися мені легкими, ніби рій мух, але скупчилися вони так щільно, що не змогли швидко відступити, і я втішився, уразивши багатьох із них.
Протягом півгодини тривав мир. Вони залишилися на місці, але я відчував, що їм було не солодко. Пізніше я зрозумів, чому так сталось. Я готувався до цієї сутички кілька місяців і навчився збільшувати свою внутрішню силу до рівня психічного еквіваленту водневої бомби. Це був перший випадок, коли мені довелося застосувати цю силу, і навіть я сам не уявляв, яка вона могутня. Вони накинулися на мене, як зграя пацюків на кошеня, і несподівано для себе відкрили, що перед ними дорослий тигр. Отже, нічого дивного не було в тому, що вони страшенно перелякались.
Я був задоволений. Хоча, відбиваючись од них, мені довелося напружити всю свою силу, я не почував себе виснаженим. Я був свіжий і сильний, як завжди, і, радіючи зі своєї перемоги над ними, відчував, що зможу протриматися ще протягом цілих тижнів.
Але коли денне світло почало просочуватися крізь штори, я зрозумів, що на мене чекає небезпека, до якої я не підготовлений. Це було дивне відчуття — неначе крижаний холод охопив мої ступні, а тоді почав поволі підніматися по ногах угору. Минув якийсь час, поки я зрозумів, що вони атакували мене з тієї частини моєї свідомості, про існування якої я не знав.
Я виявився таким сильним, бо опирався на свої знання свідомості, але я навіть не уявляв, які мізерні були ці знання. Я був схожий на астронома, що знає Сонячну систему, а думає, що знає Всесвіт.
Паразити атакували мене з-поза меж моїх знань самого себе. Щоправда, я мало замислювався над тим; я відкладав і слушно, вивчення цієї справи на потім. Я часто думав про те, що людське життя цілковито ґрунтується на передумовах, які ми сприймаємо як аксіому. Дитина сприймає своїх батьків і свій дім як таке, що безумовно належить їм, як таке, що саме собою зрозуміло; пізніше вона починає сприймати свою країну й своє суспільство, як речі, з якими вона органічно зв'язана. Усім нам спочатку потрібні ці підпори. У дитини, що росте без батьків і без постійного домашнього вогнища, розвивається почуття невпевненості й страху перед небезпекою з боку оточення. Дитина, що росте в гарних домашніх умовах, пізніше може критично ставитися до своїх батьків. Вона може й зовсім відректися їх (хоча це малоймовірно), але таке буває лише тоді, коли людина відчуває в собі снагу діяти власними силами.
Усі великі мислителі ростуть і розвиваються, відкидаючи одну по одній ці "підпори". Вони можуть і далі любити своїх батьків і свою країну, але вже люблять їх з позиції сили — сили, яка народжується в зреченні.
Проте люди ніколи по-справжньому не вчилися жити самотою і діяти власними силами. Вони ледачі і воліють спиратися на підпори. Чоловік може бути вкрай оригінальним математиком і водночас по-рабському залежати від своєї дружини. Він може бути могутнім мислителем і водночас страшенно тішитися шануванням з боку учнів і друзів. Одне слово, люди ніколи не піддають сумнівам усі свої підпори; вони піддають сумнівам лише деякі з них, а до решти й далі ставляться, як до чогось незмінного й непорушного.
Я заглиблювався в дослідження нових континентів свідомості, зрікаючись своєї старої особистості та її уявлень, і навіть не підозрював, що й далі повністю спираюся на десятки давніх уявлень. Наприклад, хоча я й відчував, що моя особистість змінилась, а проте в мене й далі було дуже сильне відчуття своєї колишньої особистості. А наше найглибинніше відчуття своєї особистості — це якір, що лежить на дні глибочезного моря. Я все дивився на себе, як на члена людського племені. Я все дивився на себе як на жителя Сонячної системи і Всесвіту в просторі й часі. Я сприймав простір і час як незаперечні. Я не ставив питання, де я був до свого народження чи де буду після смерті. Я навіть не заглиблювався в проблему своєї смерті: це була проблема, яку я збирався "дослідити пізніше".
Зазнавши поразки, паразити дісталися до цих глибинних якорів моєї особистості й заходилися розхитувати їх. Краще я не можу пояснити те, що відбувалося. Вони, так би мовити, не витягли якорів. Це було понад їхні сили. Але вони розхитували ланцюги так, що мене раптом охопило почуття ненадійності й навіть небезпеки там, де раніше все здавалося надійним і безпечним.
І тут я запитав себе: хто я такий? У найглибшому значенні цього слова.
І так само, як відважний мислитель відмовляється від патріотизму й релігії, я відмовився від усього того, що складало мою "особистість": випадковість часу й місця мого народження, випадковість народження людиною, а не собакою чи рибою, випадковість могутнього інстинкту жити.
Я стояв оголений, як чиста свідомість, що протистоїть Всесвіту. Нараз я зрозумів, що й ця "чиста свідомість" так само примарна, як і моє ім'я. Вона не могла протистояти Всесвіту, не наклеюючи на нього ярликів. Як могла вона бути "чистою свідомістю", якщо я бачив отой предмет як книжку, а той — як стіл? Вона й далі залишалася моєю крихітною людською особистістю, що визирала з моїх очей. А коли я пробував вийти за її межі, все ставало порожнім.
Ці думки снував я не знічев'я. Я намагався пробитися до якоїсь надійної опори, щоб звідти оборонятися проти них. Паразити були занадто хитрі, аби розкрити мені очі на те, що я стою над прірвою. Бо моя свідомість сприймала час і простір як щось саме собою зрозуміле, хоча смерть забирає нас за їхні межі. Я бачив, що "існування" в моєму розумінні означає існування в часі й просторі і що цей всесвіт часу й простору не є абсолютом.
Раптом усе стало абсурдним. Вперше в житті мене охопило страшне відчуття беззахисності й слабкості. Я побачив: усе те, що я сприймав як аксіому, як саме собою зрозуміле, можна піддати сумнівам — усе воно, можливо, всього-на-всього примара. Як мислитель, я вдався до давньої романтичної звички відчувати свідомість як те, що існує поза випадковостями тіла, що так чи інакше є вільним і вічним; тіло може бути малозначущим і обмеженим, але свідомість — всеосяжна і всюдисуща. Таке становище робить свідомість вічним спостерігачем, який не знає, що таке страх.
Нараз мене осяйнуло: "Але ж якщо сам Всесвіт випадковий, тоді моя свідомість так само випадкова й нетривка, як і моє тіло". Оце саме і є той момент, коли згадуються приступи нудоти, напади марення, коли здається, що свідомість менш тривка і менш тривала, ніж тіло, коли виникає думка, що саме міцність тіла утримує свідомість і не дає їй розпастися.
Несподівано прірва порожнечі розкрилася в мене під ногами. Я навіть не злякався — то була б надто людська реакція. Я неначе зіткнувся з крижаною дійсністю, в якій усе людське здається маскарадом і в світлі якої саме життя схоже на маскарад. Ця дійсність ніби вдарила в саме серце мого життя, у те, що я вважав недоторканним. Я почував себе, ніби той король, який завжди віддавав накази, що виконувалися беззаперечно, але несподівано потрапив у руки дикунів, і ті мечем розпороли йому живота. Ця жахлива і така несподівана реальність заперечувала все, чим я був, робила все ілюзорним.
У ту мить не мало ніякого значення, переміг я чи ні. Вся моя сила, вся моя відвага звітрились. Я почував себе, як корабель, що вдарився об скелю, й усвідомив раптом свою уразливість.
Паразити не нападали. Вони спостерігали за мною, як за отруєною звіриною, що корчиться в муках. Я спробував зібрати свої сили для боротьби, але відчув себе спаралізованим і виснаженим до решти. Який сенс боротися? Сила моєї свідомості була проти мене. Замість того, щоб незворушно пульсувати, як колись, вона злякано втупилась у цю порожнечу.
Вони припустилися помилки в тому, що не напали на мене тоді. Вони б подолали мене, бо я втратив більшу частину своїх сил і не мав часу їх відновити. Саме так вони знищили Карела Вайсмана. Тепер я знав це напевне, бо таке видиво безнадії, даремності й порожнечі породжує думку, що смерть не може бути гіршою від нього. Відчуття таке, ніби жити — це триматися тіла та його ілюзій. Дивишся на тіло, як космонавт дивиться на Землю з космічного корабля, відчуваючи, що повертатися туди безглуздо.
Так, вони повинні були напасти на мене саме тоді. Можливо, смерть Карела впевнила їх у тому, що я помру так само — наклавши на себе руки. Але в моєму випадку не було такої спокуси — моя свідомість була вільна від невротичного тиску, який міг викликати надію на звільнення. Лише невротична жінка непритомніє, коли хтось нападає на неї; жінка зі здоровою психікою знає, що це не вихід.
Нараз у мене виникла думка, яка стала рятівною. Я подумав: оскільки ці істоти навмисне викликали в мене абсолютне відчуття безвихідності й безнадії, то самі вони мусять бути десь поза ним. Як тільки ця думка з'явилася в моїй свідомості, сила почала повертатися до мене. Я зрозумів, що вони довели мене до такого стану так само, як це роблять зі своєю здобиччю мисливці на черепах, перекидаючи їх догори ногами; вони знали, що в такому стані люди найприступніший для нападу. Але якщо це так, то самі вони, очевидно, знали, що оте відчуття безвихідності — своєрідна ілюзія. Моя свідомість працювала на повну силу, але вона помилялася. Дорослий може легко залякати маленьку дитину, користуючись відсутністю в неї знань і досвіду. Він може, наприклад, довести дитину до божевілля, наповнюючи її свідомість оповіданнями жахів про Дракулу чи Франкенштейна і ще страшнішими розповідями про Бухенвальд і Бельзен, аби показати, що світ ще жахливіший. У певному розумінні це правда, але така позиція може ввести дорослого в оману: що Бельзен і Бухенвальд не обов'язковий елемент природи Всесвіту; що їх можна відвернути зусиллями добромисних людей. Чи не користувалися ці істоти в такий самий спосіб моєю необізнаністю й браком досвіду?
Мої міркування здавалися мені достатньо точними: наша здатність жити залежить від низки підпор, які не що інше, як ілюзії. Але ж згодом дитина може перестати вірити в непомильність своїх батьків, не перестаючи любити їх. Інакше кажучи, навіть тоді, коли ілюзії вже розвіялись, залишається ще реальність, яку варто любити. Чи може бути таке, що ця жахлива агонія — чи, радше, цей жахливий брак агонії, це відчуття цілковитої холоднечі й реальності — становила не більшу небезпеку, ніж біль у дитини, яка, спіткнувшись, упала?
Я вхопився за цю можливість усім своїм єством. Тоді в мене виникла ще одна думка, що дуже зміцнила мої сили. Я зрозумів, що, споглядаючи цей чужий "всесвіт" і відчуваючи його випадковість та абсурдність, я робив найдавнішу людську помилку: я вважав, що слово "всесвіт" означає "всесвіт іззовні". Свідомість, як я добре знав,— це всесвіт сам по собі.
Перша їхня помилка полягала в тому, що вони не напали на мене, коли я був приголомшений і знесилений. Тепер вони припустилися ще однієї помилки, навіть більшої, ніж перша. Вони бачили, що я потроху оклигував, і почали наступати великими силами.
Я запанікував, знаючи, що в мене немає сили відбитися від них. Після погляду в прірву я цілком утратив мужність; тепер вона поволі верталася до мене.
У цю мить я усвідомив усю важливість мого аргументу про дитину. Дитину можна залякати через її невідання, через брак у неї досвіду й знань. Дитина недооцінює свої сили. Дитина не розуміє, що потенційно вона — доросла і є, можливо, вченим, поетом, вождем.
В одну мить я побачив, що роблю те саме, що й дитина. Несподівано мені до пам'яті прийшли слова Карела про його першу битву з паразитами: про те, як його власні найглибинніші життєві сили згуртувалися для боротьби з ними.
Чи й справді існують сили глибиннішого рівня, якими я ще не зумів оволодіти? Я згадав, що протягом останніх місяців у мене часто виникало відчуття, ніби на нашому боці стоїть якась дивна сила удачі — те, що я звикле називав "богом археології". Це була зичлива сила, метою якої було оберігати життя.
Безперечно, релігійна людина ототожнила б ту силу з богом. Але цей бік справи мене мало цікавив. Важливо було інше: в боротьбі проти паразитів у мене несподівано з'явився союзник. Я думав оцю свою думку і ніби насправді чув сурми армії, що йшла мене визволяти. Найнестямніший захват, якого я ніколи доти не знав, пронизав усе моє єство. Жодна форма емоційного вияву не могла б дорівняти цьому відчуттю звільнення й полегшення — плакати, сміятися чи лементувати було б так само безглуздо, як і намагатися вичерпати наперстком море. Щойно зародившись, це відчуття ринуло вшир, як атомний вибух, і налякало мене ще більше, ніж паразити. Але я знав, що цю потугу вивільнив я сам. Це була не якась "третя сила" поза мною й паразитами. Це була велика пасивна зичливість, з якою я встановив контакт, щось таке, що не мало сили дії саме по собі — до нього треба було наблизитись і застосувати для своїх потреб.
Я поборов свій страх і придушив його. Я зціпив зуби, схопив ту потугу своєю волею і на мій подив відчув, що можу керувати нею. Я спрямував пучок своєї уваги на ворога, а тоді кинув на нього потугу; осліплений і сп'янілий вибухом, я дивився на символи й значення, що були понад моє розуміння. Всі мої слова, думки, уявлення крутилися наче листя під час урагану. Паразити побачили його наближення надто пізно. Очевидно, вони в певному розумінні були так само недосвідчені, як і я. Це була битва між сліпими. Палючий вибух нищив їх так, як велетенський вогнемет нищив би комах. Я не хотів обстрілювати їх більш ніж кілька секунд. Це було б якоюсь мірою несправедливо — так наче строчити із кулемета в дітей. Я вимкнув потік енергії і відчув, як хвиля за хвилею він рокоче крізь мене, полускуючи навколо моєї голови неначе електричними іскрами. Я бачив своєрідне блакитно-зелене сяйво, що виходило з моїх грудей. Воно йшло і йшло хвилями, як рокіт грому, але я вже не спрямовував його на ворога. Я знав, що в цьому немає потреби. Я заплющив очі і відкрив йому доступ у своє тіло, знаючи, що воно могло б знищити мене. Поволі воно поблякло й потухло, і, попри мій екстаз і вдячність, я відчув радість, коли воно зникло. Надто потужне було те світло.
І ось я знову в своїй кімнаті — бо перед тим я був протягом багатьох годин десь-інде. Знизу долинули звуки вуличного транспорту. Дзвінок будильника сповістив, що вже пів на десяту. Постіль промокла від поту — так промокла, ніби я вилив на неї відро води. Мій зір хибував: усе довкола я бачив злегка подвоєно, неначе воно було обрамлене світловим кільцем. Речі здавалися неймовірно яскравими й чіткими, і я вперше зрозумів, які візуальні ефекти викликав у Олдоса Хакслі мескалін.
Я добре знав, що на мене чигала ще одна небезпека: мені треба було не думати про те, що сталося, бо це викликало б безнадійне збентеження й пригніченість. Ця друга небезпека була куди більша, ніж перша, коли я стояв над прірвою. Тому я рішуче спрямував свої думки в інший бік — на повсякденні речі. Я не хотів питати себе, чому борюся з паразитами, маючи таку силу, чому люди борються з життям, коли вони можуть миттєво розв'язати будь-яку проблему. Я не хотів розмірковувати, чи все це, бува, не гра. Я заквапився до ванної кімнати, вмився і здригнувся з подиву, побачивши в дзеркалі, що вигляд у мене свіжий і цілком нормальний. Не було видно жодної фізичної ознаки боротьби, хіба що я став ніби трохи тонший. Ставши у ванній кімнаті на ваги, я знову здивувався, побачивши, що схуд аж на двадцять вісім фунтів.
Задзвонив відеофон. На екрані з'явилося обличчя президента Англо-Індійської уранової компанії. Я подивився на нього так, неначе він був з того світу, і помітив, що йому ніби аж полегшало, коли він побачив мене. Голова сказав, що вже від восьмої години репортери намагаються зв'язатися зі мною. Річ у тому, казав він далі, що вночі загинули двадцятеро моїх колег: Джоберті, Куртіс, Ремізов, Шлаф, Герцог, Хлебніков, Еймс, Томсон, Дідрінг, Ласкаратос, Спенсфілд, Зігрід Ельгстрем — фактично всі, за винятком братів Грау, Флейшмана, Райха, мене і… Жоржа Рібо. Перші четверо, очевидно, померли від розриву серця. Зігрід Ельгстрем спочатку порізала собі кисті, а потім перерізала горло. Хлебніков і Ласкаратос викинулися з вікна. Томпсон очевидно зламав собі шию під час епілептичного нападу. Герцог застрелив усю свою сім'ю, а потім і сам застрелився. Кілька померло від отрути або від надмірних доз наркотиків, а двоє від інсульту.
Ребке був дуже знервований, знаючи, що ця подія негативно позначиться на репутації Англо-Індійської уранової компанії, оскільки майже всі загиблі були моїми гістьми… і гістьми компанії протягом останніх тижнів. Ребке особисто приймав більшість із-них. Я заспокоїв його як міг (я й сам був приголомшений) і попросив не пускати до мене репортерів. Коли він сказав, що всі його зусилля зв'язатись із Райхом не дали жодних наслідків, мені здалося, що мої нутрощі крижаніють. Реакція була надто важка. Мені захотілося спати. Але, скориставшись своїм спеціальним кодом, я все ж набрав Райховий номер. Важко описати полегкість, яку відчув я, побачивши обличчя Райха на екрані.
Райх оговтався перший:
— Слава богу, ти живий.
— Зі мною все гаразд, а як ти? Вигляд у тебе кепський.
Я сказав у кількох словах Ребке, що з Райхом усе гаразд, і за якихось п'ять хвилин був уже у свого приятеля. Але, побачивши його, зрозумів, що з ним було далеко не все гаразд. Вигляд у нього був такий, неначе він півроку хворів і щойно тепер став на ноги. Обличчя його мало колір вареної телятини. Він помітно постарів.
З Райхом відбулося приблизно те саме, що й зі мною, але з однією значною відміною: нападаючи на нього, вони не вдалися до "навальної атаки". Вони просто чинили на Райха сильний тиск протягом цілої ночі, спрямовуючи проти нього одну хвилю за одною. Перед світанком вони зуміли зробити щось на кшталт розколини в обороні його психіки, спричинити витік енергії. Саме після цього Райх відчув себе виснаженим до краю. Він уже думав, що поразка неминуча, але саме в ту мить напади припинились.
Мені неважко було здогадатися, що це сталося саме тоді, коли я спрямував на них свій "вибух енергії". Райх звірив свої відчуття за часом і сказав, що паразити відступили приблизно за півгодини до того, як я подзвонив йому. Перед тим він чув сигнали відеофона, але був такий виснажений, що відповісти на них не міг.
Новина про смерть наших спільників пригнітила Райха, але пізніше моя розповідь повернула йому надію й мужність. Якомога дохідливіше я пояснив йому, як паразити зуміли підкопатися під мене і як мені довелося закликати чудотворну силу, щоб подолати їх. Райхові в ту мить було потрібне лише одне — переконатись, що він помилявся, думаючи, ніби ми безсилі проти них. Для послідовників феноменологічного методу характерна здатність дуже швидко одужувати після фізичних і психічних травм — звичайно, якщо вони перебувають у безпосередньому контакті з джерелами енергії, яка живить усі людські істоти.
За півгодини Райх був уже цілком здоровий і говорив з таким самим запалом, як і я. Протягом майже цілого ранку я в подробицях пояснював йому, якого дошкульного удару паразити завдали мені і як їм можна протистояти. Треба було навчити Райха, щоб він сам "зробив під себе підкоп" і в такий спосіб перевірив основи своєї особистості. Я побачив, що ми маємо зовсім різні темпераменти. В чомусь він був набагато сильніший, ніж я, а в чомусь — слабший.
Ополудні до нас прийшов Ребке і перебив нашу розмову. На цей час усі газети світу вже рясніли заголовками про "ніч самогубств" і були переповнені здогадами та міркуваннями щодо нашої з Райхом ролі в тому. Ребке сказав, що вся територія Англо-Індійської уранової компанії, площею вісім тисяч акрів, стала неприступною через те, що її оточили вертольоти журналістів.
Швидке "зондування" психіки Ребке показало мені, що він був недостатньо сильний, аби йому можна було сказати всю правду. У мене виникла спокуса сповна оволодіти його свідомістю — тоді, вранці, я вже знав, що міг би зробити це, однак почуття "поваги до індивіда" стримало мене від такого кроку. Натомість ми з Райхом розказали йому історію, яка була близька до правди і доступніша для його розуміння.
Ми сказали Ребке, що Анти-Кадатське товариство мало рацію: наші розкопки на горі Каратепе розтривожили величезні й небезпечні сили: "Великих Старих". Решта історії була більш-менш правдива — ті істоти мали таку психічну силу, яка могла привести людей до божевілля. Ми сказали йому, що вони поставили собі за мету знищити людство або принаймні поневолити його з тим, щоб Старша Раса могла знову панувати в сонячній системі. Але поки що вони недостатньо сильні. Якщо б нам вдалося своєчасно розбити їх, то можна було б нарешті вигнати їх з нашої галактики або й знищити взагалі.
Ми, власне, перетворили правду про паразитів на дитячу баєчку, яку можна було легко зрозуміти і яка не була надто страшна. Ми навіть дали тим істотам ім'я "цатогвани", запозичене з міфології Лавкрафта.
Скінчивши свою розповідь, ми цілком серйозно поставили перед Ребке питання: чи краще сказати людству правду про небезпеку, яка йому загрожує, чи промовчати, сприяючи тим самим виникненню паніки, що створило б ще більшу небезпеку?
Я, звісно, повинен був чинити опір, але вирішив поки що не показувати своєї сили. Я опирався пасивно, так неначе й не знав про їхній тиск. У них, либонь, було таке відчуття, ніби вони силкуються зрушити блок вагою в сто тонн. Тиск збільшувався, але я почував себе досить упевнено, бо знав, що можу витримати в п'ятдесят разів сильніший.
Однак через півгодини в мене вже було таке враження, ніби моя свідомість тримає тягар завбільшки, як гора Еверест. Я мав ще достатній запас сили, але при такому напруженні він міг швидко вичерпатись. Треба було вдатись до рішучого кроку й показати свою силу — іншого виходу не було. Як в'язень, що розриває кайдани, я напружився і скинув їх. Я зосередив пучок своєї уваги до інтенсивності статевого оргазму і вдарив по них. Я міг би збільшити силу удару вдесятеро, але поки що не хотів розкривати перед ними своїх можливостей. Зберігаючи спокій і витримку, я в певному розумінні майже насолоджувався цією боротьбою. Якби я переміг, то це б означало, що в майбутньому мені не треба було б обачливо обмежувати свою силу — адже тепер вони все одно знали мене.
Наслідки першої сутички були невтішні. Тягар зник, і вони кинулися врозсип; але я відчував, що шкоди їм не завдав. Враження було таке, ніби я вдарив по тінях. Влучний удар задовольнив би мене так само, як боксера вдалий напад, але цього не сталося.
Вони кинулися на мене знову, і цього разу їхній напад був такий несподіваний і лютий, що мені довелося відбивати його з непідготовленої позиції. Я почував себе неначе власник будинку, що відбиває наскок ватаги розбійників. У мене було відчуття, що ті створіння належали до якогось нижчого "порядку", що вони — покидьки, яким не місце в моїй свідомості. Вони, неначе пацюки, повилазили з каналізаційних труб, уявивши себе достатньо сильними, аби напасти на мене, і треба було показати їм, що я не збираюся їх терпіти. У мене не було страху перед ними; вони були на моїй "території". Коли вони повернулися, я кинувся на них і знову порозганяв їх.
Невтаємничені люди іноді питали мене, чи я насправді "бачив" їх, чи, може, відчував, що вони мають якусь форму. Ні, цього не було. В їхній присутності я почував себе так, як почуваєш себе, коли ти втомлений, тобі спекотно і все ніби йде шкереберть. Ти хочеш перейти дорогу, а перед тобою пролітає автобус, мало не наїхавши тобі на ступні. Ти відчуваєш, неначе цілий всесвіт ставиться до тебе вороже, неначе тобі треба пробігти між двома рядами вбивць. Відчуття безпеки зникає цілком, і здається, ніби твоє життя висить на волосинці, яка має ось-ось обірватися. Оце приблизно так почуваєш себе під час їхнього нападу.
Раніше я б подумав, що то просто напади песимізму й жалю до самого себе, і, щоб пояснити їх, швидко знайшов би видиму причину такого свого стану, тобто знайшов би те, за що б хвилювався, переживав, турбувався. Ми всі щодня ведемо сотні таких битв, і, якщо виграємо їх, то виключно завдяки умінню долати свою схильність негативно сприймати світ, боятися за своє існування, завдяки прагненню до перемоги, до великої мети. Ми всі більшою чи меншою мірою вміємо черпати сили з нашого "внутрішнього життя". Своїми тренуваннями протягом останніх місяців я зробив це внутрішнє життя доступнішим для себе. Моя сила зросла завдяки оптимізмові і, якщо висловлюватися банальним штампом, завдяки "позитивному мисленню".
Я змагався з ними близько години, не дозволяючи собі хвилюватися, думаючи про те, що станеться, коли їх зберуться мільйони, аби вести наступ на мене протягом цілих тижнів і в такий спосіб виснажити мою свідомість. Коли така думка виникла, я відкинув її геть, хоча це була, звичайно, головна небезпека.
Близько п'ятої години я був трохи стомлений, але не пригнічений. Я відчув, що вони одержали підкріплення і гуртуються, щоб розпочати новий наступ. Цього разу я вирішив піти на ризик і підпустити їх ближче. Мені хотілося дізнатися, чи зможу я завдати їм шкоди. Я дозволив їм натиснути на мене. і вони налягли величезною юрбою. Тиск усе збільшувався, і я відчув, що задихаюсь. Це було жахливе відчуття — неначе ви дозволили затиснути свою руку в лещатах. Тягар більшав, але я все не чинив опору. Лише коли стало неможливо терпіти далі, я зібрав усю силу своєї свідомості і вдарив по них, як пострілом з гармати. Цього разу удар улучив у ціль. Паразити здалися мені легкими, ніби рій мух, але скупчилися вони так щільно, що не змогли швидко відступити, і я втішився, уразивши багатьох із них.
Протягом півгодини тривав мир. Вони залишилися на місці, але я відчував, що їм було не солодко. Пізніше я зрозумів, чому так сталось. Я готувався до цієї сутички кілька місяців і навчився збільшувати свою внутрішню силу до рівня психічного еквіваленту водневої бомби. Це був перший випадок, коли мені довелося застосувати цю силу, і навіть я сам не уявляв, яка вона могутня. Вони накинулися на мене, як зграя пацюків на кошеня, і несподівано для себе відкрили, що перед ними дорослий тигр. Отже, нічого дивного не було в тому, що вони страшенно перелякались.
Я був задоволений. Хоча, відбиваючись од них, мені довелося напружити всю свою силу, я не почував себе виснаженим. Я був свіжий і сильний, як завжди, і, радіючи зі своєї перемоги над ними, відчував, що зможу протриматися ще протягом цілих тижнів.
Але коли денне світло почало просочуватися крізь штори, я зрозумів, що на мене чекає небезпека, до якої я не підготовлений. Це було дивне відчуття — неначе крижаний холод охопив мої ступні, а тоді почав поволі підніматися по ногах угору. Минув якийсь час, поки я зрозумів, що вони атакували мене з тієї частини моєї свідомості, про існування якої я не знав.
Я виявився таким сильним, бо опирався на свої знання свідомості, але я навіть не уявляв, які мізерні були ці знання. Я був схожий на астронома, що знає Сонячну систему, а думає, що знає Всесвіт.
Паразити атакували мене з-поза меж моїх знань самого себе. Щоправда, я мало замислювався над тим; я відкладав і слушно, вивчення цієї справи на потім. Я часто думав про те, що людське життя цілковито ґрунтується на передумовах, які ми сприймаємо як аксіому. Дитина сприймає своїх батьків і свій дім як таке, що безумовно належить їм, як таке, що саме собою зрозуміло; пізніше вона починає сприймати свою країну й своє суспільство, як речі, з якими вона органічно зв'язана. Усім нам спочатку потрібні ці підпори. У дитини, що росте без батьків і без постійного домашнього вогнища, розвивається почуття невпевненості й страху перед небезпекою з боку оточення. Дитина, що росте в гарних домашніх умовах, пізніше може критично ставитися до своїх батьків. Вона може й зовсім відректися їх (хоча це малоймовірно), але таке буває лише тоді, коли людина відчуває в собі снагу діяти власними силами.
Усі великі мислителі ростуть і розвиваються, відкидаючи одну по одній ці "підпори". Вони можуть і далі любити своїх батьків і свою країну, але вже люблять їх з позиції сили — сили, яка народжується в зреченні.
Проте люди ніколи по-справжньому не вчилися жити самотою і діяти власними силами. Вони ледачі і воліють спиратися на підпори. Чоловік може бути вкрай оригінальним математиком і водночас по-рабському залежати від своєї дружини. Він може бути могутнім мислителем і водночас страшенно тішитися шануванням з боку учнів і друзів. Одне слово, люди ніколи не піддають сумнівам усі свої підпори; вони піддають сумнівам лише деякі з них, а до решти й далі ставляться, як до чогось незмінного й непорушного.
Я заглиблювався в дослідження нових континентів свідомості, зрікаючись своєї старої особистості та її уявлень, і навіть не підозрював, що й далі повністю спираюся на десятки давніх уявлень. Наприклад, хоча я й відчував, що моя особистість змінилась, а проте в мене й далі було дуже сильне відчуття своєї колишньої особистості. А наше найглибинніше відчуття своєї особистості — це якір, що лежить на дні глибочезного моря. Я все дивився на себе, як на члена людського племені. Я все дивився на себе як на жителя Сонячної системи і Всесвіту в просторі й часі. Я сприймав простір і час як незаперечні. Я не ставив питання, де я був до свого народження чи де буду після смерті. Я навіть не заглиблювався в проблему своєї смерті: це була проблема, яку я збирався "дослідити пізніше".
Зазнавши поразки, паразити дісталися до цих глибинних якорів моєї особистості й заходилися розхитувати їх. Краще я не можу пояснити те, що відбувалося. Вони, так би мовити, не витягли якорів. Це було понад їхні сили. Але вони розхитували ланцюги так, що мене раптом охопило почуття ненадійності й навіть небезпеки там, де раніше все здавалося надійним і безпечним.
І тут я запитав себе: хто я такий? У найглибшому значенні цього слова.
І так само, як відважний мислитель відмовляється від патріотизму й релігії, я відмовився від усього того, що складало мою "особистість": випадковість часу й місця мого народження, випадковість народження людиною, а не собакою чи рибою, випадковість могутнього інстинкту жити.
Я стояв оголений, як чиста свідомість, що протистоїть Всесвіту. Нараз я зрозумів, що й ця "чиста свідомість" так само примарна, як і моє ім'я. Вона не могла протистояти Всесвіту, не наклеюючи на нього ярликів. Як могла вона бути "чистою свідомістю", якщо я бачив отой предмет як книжку, а той — як стіл? Вона й далі залишалася моєю крихітною людською особистістю, що визирала з моїх очей. А коли я пробував вийти за її межі, все ставало порожнім.
Ці думки снував я не знічев'я. Я намагався пробитися до якоїсь надійної опори, щоб звідти оборонятися проти них. Паразити були занадто хитрі, аби розкрити мені очі на те, що я стою над прірвою. Бо моя свідомість сприймала час і простір як щось саме собою зрозуміле, хоча смерть забирає нас за їхні межі. Я бачив, що "існування" в моєму розумінні означає існування в часі й просторі і що цей всесвіт часу й простору не є абсолютом.
Раптом усе стало абсурдним. Вперше в житті мене охопило страшне відчуття беззахисності й слабкості. Я побачив: усе те, що я сприймав як аксіому, як саме собою зрозуміле, можна піддати сумнівам — усе воно, можливо, всього-на-всього примара. Як мислитель, я вдався до давньої романтичної звички відчувати свідомість як те, що існує поза випадковостями тіла, що так чи інакше є вільним і вічним; тіло може бути малозначущим і обмеженим, але свідомість — всеосяжна і всюдисуща. Таке становище робить свідомість вічним спостерігачем, який не знає, що таке страх.
Нараз мене осяйнуло: "Але ж якщо сам Всесвіт випадковий, тоді моя свідомість так само випадкова й нетривка, як і моє тіло". Оце саме і є той момент, коли згадуються приступи нудоти, напади марення, коли здається, що свідомість менш тривка і менш тривала, ніж тіло, коли виникає думка, що саме міцність тіла утримує свідомість і не дає їй розпастися.
Несподівано прірва порожнечі розкрилася в мене під ногами. Я навіть не злякався — то була б надто людська реакція. Я неначе зіткнувся з крижаною дійсністю, в якій усе людське здається маскарадом і в світлі якої саме життя схоже на маскарад. Ця дійсність ніби вдарила в саме серце мого життя, у те, що я вважав недоторканним. Я почував себе, ніби той король, який завжди віддавав накази, що виконувалися беззаперечно, але несподівано потрапив у руки дикунів, і ті мечем розпороли йому живота. Ця жахлива і така несподівана реальність заперечувала все, чим я був, робила все ілюзорним.
У ту мить не мало ніякого значення, переміг я чи ні. Вся моя сила, вся моя відвага звітрились. Я почував себе, як корабель, що вдарився об скелю, й усвідомив раптом свою уразливість.
Паразити не нападали. Вони спостерігали за мною, як за отруєною звіриною, що корчиться в муках. Я спробував зібрати свої сили для боротьби, але відчув себе спаралізованим і виснаженим до решти. Який сенс боротися? Сила моєї свідомості була проти мене. Замість того, щоб незворушно пульсувати, як колись, вона злякано втупилась у цю порожнечу.
Вони припустилися помилки в тому, що не напали на мене тоді. Вони б подолали мене, бо я втратив більшу частину своїх сил і не мав часу їх відновити. Саме так вони знищили Карела Вайсмана. Тепер я знав це напевне, бо таке видиво безнадії, даремності й порожнечі породжує думку, що смерть не може бути гіршою від нього. Відчуття таке, ніби жити — це триматися тіла та його ілюзій. Дивишся на тіло, як космонавт дивиться на Землю з космічного корабля, відчуваючи, що повертатися туди безглуздо.
Так, вони повинні були напасти на мене саме тоді. Можливо, смерть Карела впевнила їх у тому, що я помру так само — наклавши на себе руки. Але в моєму випадку не було такої спокуси — моя свідомість була вільна від невротичного тиску, який міг викликати надію на звільнення. Лише невротична жінка непритомніє, коли хтось нападає на неї; жінка зі здоровою психікою знає, що це не вихід.
Нараз у мене виникла думка, яка стала рятівною. Я подумав: оскільки ці істоти навмисне викликали в мене абсолютне відчуття безвихідності й безнадії, то самі вони мусять бути десь поза ним. Як тільки ця думка з'явилася в моїй свідомості, сила почала повертатися до мене. Я зрозумів, що вони довели мене до такого стану так само, як це роблять зі своєю здобиччю мисливці на черепах, перекидаючи їх догори ногами; вони знали, що в такому стані люди найприступніший для нападу. Але якщо це так, то самі вони, очевидно, знали, що оте відчуття безвихідності — своєрідна ілюзія. Моя свідомість працювала на повну силу, але вона помилялася. Дорослий може легко залякати маленьку дитину, користуючись відсутністю в неї знань і досвіду. Він може, наприклад, довести дитину до божевілля, наповнюючи її свідомість оповіданнями жахів про Дракулу чи Франкенштейна і ще страшнішими розповідями про Бухенвальд і Бельзен, аби показати, що світ ще жахливіший. У певному розумінні це правда, але така позиція може ввести дорослого в оману: що Бельзен і Бухенвальд не обов'язковий елемент природи Всесвіту; що їх можна відвернути зусиллями добромисних людей. Чи не користувалися ці істоти в такий самий спосіб моєю необізнаністю й браком досвіду?
Мої міркування здавалися мені достатньо точними: наша здатність жити залежить від низки підпор, які не що інше, як ілюзії. Але ж згодом дитина може перестати вірити в непомильність своїх батьків, не перестаючи любити їх. Інакше кажучи, навіть тоді, коли ілюзії вже розвіялись, залишається ще реальність, яку варто любити. Чи може бути таке, що ця жахлива агонія — чи, радше, цей жахливий брак агонії, це відчуття цілковитої холоднечі й реальності — становила не більшу небезпеку, ніж біль у дитини, яка, спіткнувшись, упала?
Я вхопився за цю можливість усім своїм єством. Тоді в мене виникла ще одна думка, що дуже зміцнила мої сили. Я зрозумів, що, споглядаючи цей чужий "всесвіт" і відчуваючи його випадковість та абсурдність, я робив найдавнішу людську помилку: я вважав, що слово "всесвіт" означає "всесвіт іззовні". Свідомість, як я добре знав,— це всесвіт сам по собі.
Перша їхня помилка полягала в тому, що вони не напали на мене, коли я був приголомшений і знесилений. Тепер вони припустилися ще однієї помилки, навіть більшої, ніж перша. Вони бачили, що я потроху оклигував, і почали наступати великими силами.
Я запанікував, знаючи, що в мене немає сили відбитися від них. Після погляду в прірву я цілком утратив мужність; тепер вона поволі верталася до мене.
У цю мить я усвідомив усю важливість мого аргументу про дитину. Дитину можна залякати через її невідання, через брак у неї досвіду й знань. Дитина недооцінює свої сили. Дитина не розуміє, що потенційно вона — доросла і є, можливо, вченим, поетом, вождем.
В одну мить я побачив, що роблю те саме, що й дитина. Несподівано мені до пам'яті прийшли слова Карела про його першу битву з паразитами: про те, як його власні найглибинніші життєві сили згуртувалися для боротьби з ними.
Чи й справді існують сили глибиннішого рівня, якими я ще не зумів оволодіти? Я згадав, що протягом останніх місяців у мене часто виникало відчуття, ніби на нашому боці стоїть якась дивна сила удачі — те, що я звикле називав "богом археології". Це була зичлива сила, метою якої було оберігати життя.
Безперечно, релігійна людина ототожнила б ту силу з богом. Але цей бік справи мене мало цікавив. Важливо було інше: в боротьбі проти паразитів у мене несподівано з'явився союзник. Я думав оцю свою думку і ніби насправді чув сурми армії, що йшла мене визволяти. Найнестямніший захват, якого я ніколи доти не знав, пронизав усе моє єство. Жодна форма емоційного вияву не могла б дорівняти цьому відчуттю звільнення й полегшення — плакати, сміятися чи лементувати було б так само безглуздо, як і намагатися вичерпати наперстком море. Щойно зародившись, це відчуття ринуло вшир, як атомний вибух, і налякало мене ще більше, ніж паразити. Але я знав, що цю потугу вивільнив я сам. Це була не якась "третя сила" поза мною й паразитами. Це була велика пасивна зичливість, з якою я встановив контакт, щось таке, що не мало сили дії саме по собі — до нього треба було наблизитись і застосувати для своїх потреб.
Я поборов свій страх і придушив його. Я зціпив зуби, схопив ту потугу своєю волею і на мій подив відчув, що можу керувати нею. Я спрямував пучок своєї уваги на ворога, а тоді кинув на нього потугу; осліплений і сп'янілий вибухом, я дивився на символи й значення, що були понад моє розуміння. Всі мої слова, думки, уявлення крутилися наче листя під час урагану. Паразити побачили його наближення надто пізно. Очевидно, вони в певному розумінні були так само недосвідчені, як і я. Це була битва між сліпими. Палючий вибух нищив їх так, як велетенський вогнемет нищив би комах. Я не хотів обстрілювати їх більш ніж кілька секунд. Це було б якоюсь мірою несправедливо — так наче строчити із кулемета в дітей. Я вимкнув потік енергії і відчув, як хвиля за хвилею він рокоче крізь мене, полускуючи навколо моєї голови неначе електричними іскрами. Я бачив своєрідне блакитно-зелене сяйво, що виходило з моїх грудей. Воно йшло і йшло хвилями, як рокіт грому, але я вже не спрямовував його на ворога. Я знав, що в цьому немає потреби. Я заплющив очі і відкрив йому доступ у своє тіло, знаючи, що воно могло б знищити мене. Поволі воно поблякло й потухло, і, попри мій екстаз і вдячність, я відчув радість, коли воно зникло. Надто потужне було те світло.
І ось я знову в своїй кімнаті — бо перед тим я був протягом багатьох годин десь-інде. Знизу долинули звуки вуличного транспорту. Дзвінок будильника сповістив, що вже пів на десяту. Постіль промокла від поту — так промокла, ніби я вилив на неї відро води. Мій зір хибував: усе довкола я бачив злегка подвоєно, неначе воно було обрамлене світловим кільцем. Речі здавалися неймовірно яскравими й чіткими, і я вперше зрозумів, які візуальні ефекти викликав у Олдоса Хакслі мескалін.
Я добре знав, що на мене чигала ще одна небезпека: мені треба було не думати про те, що сталося, бо це викликало б безнадійне збентеження й пригніченість. Ця друга небезпека була куди більша, ніж перша, коли я стояв над прірвою. Тому я рішуче спрямував свої думки в інший бік — на повсякденні речі. Я не хотів питати себе, чому борюся з паразитами, маючи таку силу, чому люди борються з життям, коли вони можуть миттєво розв'язати будь-яку проблему. Я не хотів розмірковувати, чи все це, бува, не гра. Я заквапився до ванної кімнати, вмився і здригнувся з подиву, побачивши в дзеркалі, що вигляд у мене свіжий і цілком нормальний. Не було видно жодної фізичної ознаки боротьби, хіба що я став ніби трохи тонший. Ставши у ванній кімнаті на ваги, я знову здивувався, побачивши, що схуд аж на двадцять вісім фунтів.
Задзвонив відеофон. На екрані з'явилося обличчя президента Англо-Індійської уранової компанії. Я подивився на нього так, неначе він був з того світу, і помітив, що йому ніби аж полегшало, коли він побачив мене. Голова сказав, що вже від восьмої години репортери намагаються зв'язатися зі мною. Річ у тому, казав він далі, що вночі загинули двадцятеро моїх колег: Джоберті, Куртіс, Ремізов, Шлаф, Герцог, Хлебніков, Еймс, Томсон, Дідрінг, Ласкаратос, Спенсфілд, Зігрід Ельгстрем — фактично всі, за винятком братів Грау, Флейшмана, Райха, мене і… Жоржа Рібо. Перші четверо, очевидно, померли від розриву серця. Зігрід Ельгстрем спочатку порізала собі кисті, а потім перерізала горло. Хлебніков і Ласкаратос викинулися з вікна. Томпсон очевидно зламав собі шию під час епілептичного нападу. Герцог застрелив усю свою сім'ю, а потім і сам застрелився. Кілька померло від отрути або від надмірних доз наркотиків, а двоє від інсульту.
Ребке був дуже знервований, знаючи, що ця подія негативно позначиться на репутації Англо-Індійської уранової компанії, оскільки майже всі загиблі були моїми гістьми… і гістьми компанії протягом останніх тижнів. Ребке особисто приймав більшість із-них. Я заспокоїв його як міг (я й сам був приголомшений) і попросив не пускати до мене репортерів. Коли він сказав, що всі його зусилля зв'язатись із Райхом не дали жодних наслідків, мені здалося, що мої нутрощі крижаніють. Реакція була надто важка. Мені захотілося спати. Але, скориставшись своїм спеціальним кодом, я все ж набрав Райховий номер. Важко описати полегкість, яку відчув я, побачивши обличчя Райха на екрані.
Райх оговтався перший:
— Слава богу, ти живий.
— Зі мною все гаразд, а як ти? Вигляд у тебе кепський.
Я сказав у кількох словах Ребке, що з Райхом усе гаразд, і за якихось п'ять хвилин був уже у свого приятеля. Але, побачивши його, зрозумів, що з ним було далеко не все гаразд. Вигляд у нього був такий, неначе він півроку хворів і щойно тепер став на ноги. Обличчя його мало колір вареної телятини. Він помітно постарів.
З Райхом відбулося приблизно те саме, що й зі мною, але з однією значною відміною: нападаючи на нього, вони не вдалися до "навальної атаки". Вони просто чинили на Райха сильний тиск протягом цілої ночі, спрямовуючи проти нього одну хвилю за одною. Перед світанком вони зуміли зробити щось на кшталт розколини в обороні його психіки, спричинити витік енергії. Саме після цього Райх відчув себе виснаженим до краю. Він уже думав, що поразка неминуча, але саме в ту мить напади припинились.
Мені неважко було здогадатися, що це сталося саме тоді, коли я спрямував на них свій "вибух енергії". Райх звірив свої відчуття за часом і сказав, що паразити відступили приблизно за півгодини до того, як я подзвонив йому. Перед тим він чув сигнали відеофона, але був такий виснажений, що відповісти на них не міг.
Новина про смерть наших спільників пригнітила Райха, але пізніше моя розповідь повернула йому надію й мужність. Якомога дохідливіше я пояснив йому, як паразити зуміли підкопатися під мене і як мені довелося закликати чудотворну силу, щоб подолати їх. Райхові в ту мить було потрібне лише одне — переконатись, що він помилявся, думаючи, ніби ми безсилі проти них. Для послідовників феноменологічного методу характерна здатність дуже швидко одужувати після фізичних і психічних травм — звичайно, якщо вони перебувають у безпосередньому контакті з джерелами енергії, яка живить усі людські істоти.
За півгодини Райх був уже цілком здоровий і говорив з таким самим запалом, як і я. Протягом майже цілого ранку я в подробицях пояснював йому, якого дошкульного удару паразити завдали мені і як їм можна протистояти. Треба було навчити Райха, щоб він сам "зробив під себе підкоп" і в такий спосіб перевірив основи своєї особистості. Я побачив, що ми маємо зовсім різні темпераменти. В чомусь він був набагато сильніший, ніж я, а в чомусь — слабший.
Ополудні до нас прийшов Ребке і перебив нашу розмову. На цей час усі газети світу вже рясніли заголовками про "ніч самогубств" і були переповнені здогадами та міркуваннями щодо нашої з Райхом ролі в тому. Ребке сказав, що вся територія Англо-Індійської уранової компанії, площею вісім тисяч акрів, стала неприступною через те, що її оточили вертольоти журналістів.
Швидке "зондування" психіки Ребке показало мені, що він був недостатньо сильний, аби йому можна було сказати всю правду. У мене виникла спокуса сповна оволодіти його свідомістю — тоді, вранці, я вже знав, що міг би зробити це, однак почуття "поваги до індивіда" стримало мене від такого кроку. Натомість ми з Райхом розказали йому історію, яка була близька до правди і доступніша для його розуміння.
Ми сказали Ребке, що Анти-Кадатське товариство мало рацію: наші розкопки на горі Каратепе розтривожили величезні й небезпечні сили: "Великих Старих". Решта історії була більш-менш правдива — ті істоти мали таку психічну силу, яка могла привести людей до божевілля. Ми сказали йому, що вони поставили собі за мету знищити людство або принаймні поневолити його з тим, щоб Старша Раса могла знову панувати в сонячній системі. Але поки що вони недостатньо сильні. Якщо б нам вдалося своєчасно розбити їх, то можна було б нарешті вигнати їх з нашої галактики або й знищити взагалі.
Ми, власне, перетворили правду про паразитів на дитячу баєчку, яку можна було легко зрозуміти і яка не була надто страшна. Ми навіть дали тим істотам ім'я "цатогвани", запозичене з міфології Лавкрафта.
Скінчивши свою розповідь, ми цілком серйозно поставили перед Ребке питання: чи краще сказати людству правду про небезпеку, яка йому загрожує, чи промовчати, сприяючи тим самим виникненню паніки, що створило б ще більшу небезпеку?