Страница:
- Згадав.
Микола пiдозрiло глипнув на мене:
- Тебе, Прокопику, не можна на самотi покидати.
- I правда.
- Ти не можеш, щоб не ускладнювати.
- Не можу.
- Обидва вiдчува мо, що, зараз почнеться розмова вiтру з банькою, i
Микола пропону :
- Я вже опiкся. Ходи. За нашi душi помолилися, можна поласувати
свяченим.
Ми сходимо до села яром, щоб нас менше бачили, я тримаю в руцi Миколину
руку i в душi посмiхаюсь: його недавно мало не побили.
Семена Задвiрного i ще кiлькох сiльських парубкiв виряджали в стрiльцi.
Збирались у Задвiрних. Мене спонукувала пiти цiкавiсть: що собi думають
батьки, посилаючи синiв на погибель?
Чекаючи початку на подвiр'©, я без потреби ще раз оцiнював нестарiючу
заповзятливiсть трьох поколiнь Задвiрних, що дивно вживалися пiд одним
дахом, i нiхто нiчого не мiг про них завважити, тiльки захоплювались: от
стогiв, от пасiка!..
Запросили до столу. Горiлкою розпоряджався Задвiрний-дiд, який,
усмiхаючись, наливав кварти з гарматних гiльз. Дiдок рокiв вiсiмдесяти,
тоненький, зморщений, як посiчена колода, на якiй рубають дрова, розливав
нетремтливою рукою, його довга, пiдхоплена чересом сорочка поверх бiлих
штанiв встигала вiйнути часниковим душком бiля кожного гостя з
випорожненою посудиною.
Задвiрний-батько шанобливо пiдвiвся менi назустрiч (я ж навчив його
сина, як здобути собi смерть), охрестив золотком, сонечком, розсипався у
вдячностi, що "не погордував" у таку хвилину. П'яний, заплаканий Семен
похапцем зробив менi мiсце побiч себе, бо досi розкидав на всi боки очима,
але нiхто не виявляв особливого жалю, що село втрача такого соколика.
- Розкажи ж, Прокопе, про вiйну,- попрохав вiн, хоч я вже не раз
вiдшивав його з тими розпитуваннями. Йому заводи було недошмиги, але
видко, забув.- Коли судилося,бубонiв вiн,- то поляжу. Лиш би не трахнуло
першою кулею. Проста це смерть.
Я вiдказав, що, навпаки, така смерть найлегша i наймилiша. Вiн не
погоджувався, навiть злився, i я йому бiльше не перечив:
Уб'ють, Семене, будь певний, i - з заслугами.
Онук захоплювався успiхами полковника Болбочана i хоробрiстю
гуцульських куренiв, що "тиснули москалiв". Волосожар розповiдав, що
Америка постановила: якщо вропа не втихомириться - оголосить вiйну.
Гривастюк закликав громадян приборкати польський ескадрон, який
появля ться ночами на толоцi. Iлля Гордiй переконував, що Росiя без
Укра©ни не проживе i придума якусь каверзу, аби заслати сюди сво©х
колонiстiв; що Росiя заради хлiба звойову донське козацтво, а козацтво
збройне опира ться. Петро Стiнковий вигукував, що треба допомогти
республiцi з останнього, а коли йому закинули, навiщо з Ковальчуком
випакували зерно до вертепу, коли була реквiзицiя, страшно обурився i
гримнув кулаком по столi.
Я полегшено зiтхнув, коли в дверях задренькали музики, i в присiнку
навкiл Ревеки закружляло парубоцьке колесо. Ревека вже призабула Загату i
ходила навприсядки з голими колiньми. Танцюристам плескали в долонi,
Микола з Гривастюковою Гафi ю витинали такi кiльця, що й Задвiрний-дiд
ударив пiдборами. Кухарчукова Орися безсоромно свiтила нафарбованими
червоним папером щоками i глибоким вирiзом у светрi, а Iлля, спершись ©й
на плечi, пiдпирав ручищами ©© повнi, привабливi груди.
Миколу штовхнув Богдан Онук. Микола дав йому стусана i послав до жiнки.
На Миколу налетiли Онуковi побратими. Микола пiдпер плечима дверi вiд
комори i вiдбивався кулаками.
Почали вперемiжку гамселитися старi й молодi, представники рiзних
партiй i безпартiйнi. Я вчасно протовпився до виходу; Онук вхопив з кута
залiзну кочергу.
- Ах ти, ситий бугаю,- кричав вiн.- Я тобi за все вiдплачу-ууу! Дума ш,
ми не зна мо, в який ти бiк тягнув на з'©здi в Станiславi? Не зна мо-ооо?
Ах ти...
Зопалу я шарпонув держак на себе, i кочерга врiзалась у стiну. Держак
зламався. Онук не зумiв його вирiвняти або пiдняти над головою, а тут
хтось Онука раптом штовхнув, i вiн полетiв з штурпаком на Гривастюка.
Сердешний вiйт дiстав у груди такий лютий удар, що зарикав.
Усi розступились. Я поволiк Миколу надвiр. Тремтячи вiд збудження, ми
довго смiялися. Онук досi обiця Миколi розмову сам на сам...
- Через пiвгодини я буду в тебе,- запевнив Микола.
- Пам'ятай, що без тебе я не покладу рiсочки до рота.
- Добре.
Микола пiшов до сестри за паскою. Три днi нудьгування ми вирiшили
замiнити читанням книжок у замку i запасалися харчами. Якби не свята, я
потесав би решту каменю.
Звечорiло, а Микола не появлявся. Я пiшов до його сестри.
- Миколу i ми виглядали. Думали, вiн затримався у вас.
Вона хотiла ще щось добрехати, та я рушив геть.
Наступного ранку я озбро©вся двометровою лiнiйкою i подався до бункера.
Плита мала форму квадрата з вiдтятими вершинами. Вимiрявши одну сторону, я
сiв пiдраховувати. I тут загурчала бричка. Микола покинув коней пiд
акацiями i вилiз до мене на бункер.
- Ти що тут ворожиш? - Вiй з зацiкавленням почав озиратися.
- Хiба я тобi не казав? На цьому бовдурi буду зводити фортецю нащадкам.
Вiн остовпiв.
- Ти з глузду з'©хав. Нi, справдi?
- Справдi ж.
- Ха-ха-ха-ха! - засмiявся вiн. - Ну, й вигадник... А, мiж iншим, думка
менi подоба ться: фортеця нащадкам!.. Авантюрист ти, як я бачу.
- Де ти вчора дiвся?
- Образився? Був клопiт, Прокопику. Один знайомий вирвався з рук.
Влаштовував.
- Скiльки тут дерева треба увiгнати?
- Але ж вiн високо над землею? Драбину будеш приставляти?
- Сходи виведу.
Микола взяв лiнiйку, протанцював кра м плити.
- Тобi вiдомо, що лiс подорожчав?
- Дам Петрушевичу заробити.
- Не варто.
- А що вдi ш?
- Ялицю тобi спровадити?
- Ялицю, хай ©й чорт. Невже мо трете поколiння не спроможеться
поновити дах?
- Залежить, ким воно буде.
- Як не ремiсниками, то землеробами.
- Полiтиками!
- Затули пельку,- крикнув я. Та, подумавши, погодився: - Невже людина
буде змушена полiтикувати за право на чесну працю?..
- Отже, так, Прокопику: за дерево не журися, але я при©хав по тебе.
- Хто тобi сказав, що я тут?
- Я мав час помiзкувати i трохи розiбрався в тобi.
- Гай-гай,сказав я.
...Напiввивiтренi скелi на Лiсничiвцi вiддзеркалювалися в озерцi
зеленим гобеленом. Ми увiйшли до замка не через вежу, а з парадного ходу i
звернули на лiву половину, куди Микола мене ще не водив. Обстановка тут
була - саме мистецтво, правда ветхе: точенi, рiзьбленi, iнкрустованi
меблi, кришталевi люстри, викладенi кольоровим дубом пiдлоги, скульптури,
килими... Все вражало нев'янучою гармонi ю, завершенiстю, мудрим споко м.
- Ти в захватi?
- На сьомому небi,- озвався я.
- А якби ще порядний бункер поблизу? Це був би рай! Менi справдi
здавалося, що тут браку чогось по-сучасному надiйного. Микола поклав менi
на плече пудовi кулаки:
- Нинi ми побенкету мо.
Ми вийшли на засклену веранду з протилежного боку замка. На грубо
збитому з ялинових дощок столi пишалась пляшка горiлки, навалено
консервiв, у полив'янiй макiтрi двi смаженi курки з задертими обрубками
лап, пузата банка цигарок.
-- Влiтку люблю трапезувати тут, пiд небом. Калач у нас кольору
сонця...
Я розрубав навпiл курку: давно вже м'яса не куштував. Унизу перед
верандою засiялась першими квiтами невеличка галявина. Щедро свiтило
сонце. Потьохкували солов'©.
- Лiтом безпечнiше почува ш себе,- сказав я.
- Так, затишнiше у всiх вiдношеннях.
- Тобi особливо.
- Усiм.
- Твердинi падають.
- В Угорщинi i на Закарпаттi перемогла Радянська влада. Петрушевич
заборонив зiбрання i з'©зди. Делегатiв iз Станiславського з'©зду не
допускають до нацiонально© ради.
- Всюди рано чи пiзно над сотнею грабiв появиться один дуб i буде
диктувати свою волю.
- Представництва треба добиватись i посилати в нього вiдданих народовi
людей.
- Якi гарантi©, що воно не стане ширмою? Продадуться вiдданi люди. м
нiкуди буде дiтись.
- Ми стежимо за полiтичними торгами i оповiща мо загал.
- Вiн i без цього все бачить.
- Не в однаковiй мiрi. Ти впевнений, що тво унiверсальне недовiр'я -
найбiльш правильна позицiя. Та скiльки тобi це кошту ? Ти не переста ш
тремтiти. А iншi володiють енергi ю, яка проситься в рух. Для таких
iзоляцiя - знеосiбка i смерть...
- Вип' мо. Буде видно.
- За рух!
- За лiто!
Гривастюк поправля ться. Напевне, Катерина, спробувавши панських страв
на учтi в Залiссi, смачнiше варить. Я чекаю, поки вiн дасть розпорядження,
а вiн намага ться блиснути господарською хваткою. Полонений
червоноармi ць, спроваджений вiйтом з Гусятина, пада з нiг. До його
свiдомостi не доходять Гривастюковi накази, такий вiн виснажений. I вiйт
здогаду ться.
- Повторiть,- велить вiн.
Плутано, росiйською i укра©нською вперемiжку, полонений виклада суть.
Вiйт закипа .
- Чого ти морочишся з кацапом!- вигуку Катерина з сiней.- Це ж туман!
Не ткни носом у гнiй - не пiдкине, не шпигни вилами - снiпок не подасть.
Iди вже, ось чоловiк дожида , а з цим турком я сама впораюсь.
З вiкна визирнула Гафiйка. © обличчя теж заокруглилось Гривастюк
переродженим лагiдним голосом пита :
- Як ваше здоров'я?
У канцелярi© сiда мо навпроти, вiн застругу олiвця, я лiчу грошi -
останнiй внесок.
- Знову з металом? - кида ться вiн.
- Паперу нема.
- Боже праведний, ми ма мо вказiвку розпродувати землю за безцiнь, уряд
потребу валюти. Не ображайтесь, пане Повсюдо, i забирайте сво золото
назад. Приносьте паперовi грошi.
- Що ж менi, знову воювати заради них?
- Не воювати. Ви натерпiлися, Повсюдо, черга для молодших. Але ж
паперовi грошi - доступна рiч.
- У кар' рi не виколупав.
- На каменi грошi не родяться, це правда... Хоч камiнь може давати
зиск...- У вiйтових очах мигнули насмiшкуватi iскорки.- Чому не напишете
братовi? Урядовцi i ©х родини користуються пiльгами.
- Повсюди на дурничку не лакомляться.
Гривастюк прикусив губу. Мене пройняло морозом. "Що вiн зна ? Адже вiн
гра . Гада , на дурника потрапив. Нiчого, поки що ви, пане Гривастюк,
можете менi пошкодити, як за ць кобилi".
- Ма те рацiю,- каже вiн.- Але золото я у вас не вiзьму пiд загрозою
смертно© кари.
Останнi слова вiн вимовив пригнiчено.
Я пiшов тесати камiнь. Працював з озлобленням. З чола градом котився
пiт, заливаючи очi, та менi здавалось, що разом з потом видiля ться з мене
щось непри мне в мо му характерi, яке я останнiм часом вiдчував майже
фiзично, як виразку.
Стомившись, я нелегким словом пом'янув традицiю приднiстрянцiв зводити
хати iз каменю. Це викликано необхiднiстю: рiка двiчi-тричi на рiк
виходить з берегiв, i вистоюють лише кам'янi будiвлi.
Мiсяць випустом нудьгував серед неба, поки сiдало сонце. Я почав
висаджувати на плиту бункера цеглини, пiдморгув безкебетниковi, мовляв,
учини благостиню i посвiти менi ще з годинку. Вiн холодно трiщився на
мене, показуючи, що не збира ться заходити, але не заради мене, а тому, що
нього серйознiшi плани. Можливо, йому дали замовлення поляки.
Вранцi я не мiг кивнути нi рукою, нi ногою. Левадиха докiрливо
поглядала на мене, думаючи, що десь пиячив або загулявся з дiвками в
прохiдках.
- Пiдеш до каменю, синку? - спитала, мiряючи мене недобрим поглядом за
те, що лежу впоперек лiжка зодягнений.
Я неохоче встав.
- Поклич когось. Самому важко та й скучно, певне. Як ти витриму ш: день
крiзь день нема до кого слова мовити?
- Я з камiнням розмовляю,- посмiхнувся я.- Такi в нас бесiди, що важко
повiрити.
Нашвидкуруч поснiдавши i прихопивши полуденок, я видрiбцем, щоб трохи
розiм'ятись, рушив до бункера. Був визрiлий, лiнивий, як котисько, ранок.
Небо встелене кучерявими хмарками, мов перед сонцесходом на його неозорiй
скатерцi перекусив бiлим голубом i помахом крил розвiяв пiр'я якийсь
дивовижний орел. За селом Днiстер повноводе заокруглився, немов хотiв
одчепитися вiд настирливих гiр.
Бiля бункера натруджене лезо викрешувало на сонцi високу дугу. Микола,
хекнувши, кинув сокиру на скирту натесаних брускiв.
-- Що даси за роботу?
- Менi й так випада знову просити в тебе паперових крон, бо Гривастюк
рiшуче вiдмовля ться брати золото.
- Сучий син! Хитрюга!.. Дерево, Прокопику, будемо возити на тому тижнi.
Вiднинi я цiлком належу тобi, отже, не зiвай, витискай з мене всi соки.
Ранiше я не мiг тобi допомогти. Що нам потрiбно в першу чергу?
- Тесати. Гасити вапно...
- Клич ще двох-трьох хлопцiв i домовся з майстрами, щоб, коли доставимо
дерево, розпочинали дах, дверi, рама i всяку мiзерiю, без котро© хата - не
хата. А далi?
- Треба сирiвки на внутрiшнi стiни.
- Тобто маленько© толоки?
- Ага.
- Скликай на суботу. З музиками та забавою. Словом, щоб на бункерi
грали й танцювали, з бiйниць пиво подавали, а столи стояли аж до акацiй.
- Коли так, то через мiсяць я матиму де сховатися вiд дощу. Не
вiриться: виворiнь - присадився...
- Золото тебе запекло, i розiгнався ти не на жарт, то чого мусолитись?
До нового року навряд чи справишся, але це дiло таке... Просто я хочу, щоб
цей мiсяць тут кипiла робота.
- Менi вистачить тво © присутностi, щоб створити панiку.
Увечерi ми вiдвели душу, насмiявшись з Iвана Лободи. Микола вiдiгнав на
Лiсничiвку коней, а я розтягнувся в бункерi на оберемку соломи,
прикидаючи, як-то в мене все красно вийде. Повернувшись, Микола приставив
до рота палець: мовчи, мовляв.
- Дивись пiд акацi©,- прошептав вiн.- Бачиш? Чорнi . Наче хтось
прича©вся.
- Бачу.
- Iван Лобода. Сюди намiрявся, та побачив мене i залiг. Ми зробимо
вигляд, що забира мось геть, а тодi несподiвано повернемось.
Помовчавши, Микола заговорив з обуренням:
- Невже i вiн за мною пазить? От короста! Не раз виводжу ©х, що й iнших
повиннi б застерiгати, а наступного дня знову .
Голосно розмовляючи, ми завернули у виярок, яким дорога вела на
Лiсничiвку. Микола оглянувся.
- Можна.
Перебiжками ми пустились назад до бункера. Днiстром пливла довга тiнь,
оддiлившись вiд акацiй. Лобода нас не мiг бачити, бо були ми в сутiнку пiд
горою. Коли Лобода махнув до бункера, ми чимдуж кинулися за ним.
Та вiн упорався швидше, нiж ми добiгли.
- Вишколений, як диверсант,- сказав Микола.
Я кинувся за Лободою, закричав:
- Стiй! Стрiляти буду?
I не в жарт у менi спрацював старий; давно не мащений механiзм
окопника. Заступило слух, одiбрало вiд швидкого бiгу пам'ять, я нiчого не
бачив, крiм метляючо© по ярузi тiнi. Бракувало тiльки вибухiв i посвисту
куль.
- Стi-i-i-й! Стрiля-а-а-ю!
Лобода посковзнувся i пластом гримнувся на дно яру. З мене струмками
лився пiт, волосся на чолi злиплося, груди ходили ходором. Я закашлявся i
безсило впав бiля Лободи. З неба, примружившись, стиснутий хмарами, на нас
дивився мiсяць i був немовби сконфужений.
- Пани добродi©! - залементував Лобода.- Даруйте. Змилосердьтеся! Не
розстрiлюйте! У мене тро дiтей i слаба жiнка. Пани добродi©!
Змилосердьтеся!
Руками Лобода мiцно стискав мо свердло. Я спитав, де вiн воював.
- У Францi©,- простогнав вiн.
Я поклав йому на плече руку. Вiн тихо просив пощади.
- Спокусило подивитися на машинку.
- Не мiг чесно?
- Затуманило розум.
- Ну й тiкали! - засмiявся Микола, наблизившись до нас.- Що один, що
другий.
Вiн смiявся так заразливе, що i я не втримався, i Лобода захихикав. Я
смiявся, щоб забути фронтову неосуднiсть, Лобода - що все обiйдеться
миром, а Микола - iз нас.
- Щось не второпаю: то бункер входить у тво© володiння?
- Звичайно, Миколику,- похопився я.- Просто не позначено, це ж план.
Гривастюк повернувся iз Залiсся п'яний, та Гафiйка примусила
приготувати менi папери. Гафiйка була ледь присоромлена, що батечко
розсипа ться крiзь сон "цiлуй-ручками". Пишна, стигла, мов вишня, готова
до замiжжя i материнства, з привабливо крутими боками i м'якими нiжними
руками, вона комусь буде славною парою. Я так i сказав:
- Либонь, засватали? Цвiтеш, Гафiйко.
Очi ©© спалахнули.
- Дехто й сватав би,- одрiкла вона без лукавства, та йому рушникiв не
ткала. За ким серце тужить, той хату мина .
Вона зiперлась на стовп при штахетах, закинула очi на полумiнь та мниче
згасаючо© днини i могла б, я думаю, простояти не одну годину. Але я
поспiшав.
...Акуратно окреслений чорним чорнилом квадратик на пергаментному
папiрцi. О, акуратнiсть. Коли все робиться, акуратно, я почуваю себе
спокiйнiше. Зда ться, тодi легше жити, менше в душi плутанини. У мене буде
порядочок, як у читальнi. Усе матиме легкий i спокiйний вигляд. Навколо
хати висиплю рiнню дорiжки, зi сходу зроблю палiсадник, щоб не бив вiтер,
на захiд - ганочок, у свiтлицi - море свiтла. В разi во нно© заварухи або
ще якогось лиха зжену всiх до бункера, чи пак до льоху, а зверху нехай
дi ться божа воля.
Микола задрiмав, пiдклавши пiд голову руку. Левадиха у хатчинi
видзвоню мисками. Iду з планом до не©.
- Пречиста дiво Марi ! - кида ться старенька.- Ой, це ти, Прокопику?
Менi у п'ятах похололо. Хто, думаю, коли сiнешнi дверi на засувi, а хлопцi
сплять?
- Не спиться.- Я вмостився на скринi, звiсивши ноги.
- Жаль, жаль, що закида ш старий грунт.
- Там же прiрва. Треба гори, щоб завалити.
- Так-то воно так, але шкода. Серед села, садочок, криниця. Небiжчик
Повсюда любив пантрувати, щоб чисто було, зелено, привiтно. А сам лиш по
дню на мiсяць бував дома. Всю дорогу на заробiтках...
Пахло зiллям. Рум'янками, сосонкою, любистком. Левадиха невтомно
пiдлива менi розма©тих вiдварiв, а поправки?.. Одiйду аж у власнiй хатi.
Понасаджую квiтiв, досвiтками, прокинувшись, вистромлю з вiкна голову i
буду вдихати ©х росяний аромат...
- Чи не заснув ти, синочку? - вивела мене iз задуми Левадиха i аж
сплеснула: - Що я казала! Спиш на ногах. Ну, втихомиришся нинi? Павлюк
десь переверта ться на другий бiк.
Менi приснилося: Днiстер, залитi сонцем села на обох берегах, тополi,
як вощано-медовi свiчки, якi висукують до парастаса, i наш двiр. У кiнцi
слiпо© поперечно© вулички наш двiр завжди був наповнений тишею, аж млiло
вiд не© серце i охоплювали якiсь бентежнi передчуття - якогось неймовiрно
великого, хоч i трохи далекого щастя. Я побачив себе в пота мному закутку
мiж парканом i оборогом, де я до часу виростав i жив подумки iнакше, нiж
усi тi, кого я знав. I увi снi замлiло серце, мов колись наяву. Але
замлiло немовби вiд туги: за давнiм, чи то за теперiшнiм, чи за тим, що
мене чекало.
Виразно приснився батько. Вiн ступав у садок з граблями через плече,
курив люльку, дивлячись просто себе. Я пiдбiг до нього, щоб притулитися до
стегна (я був хлоп'ятком), але передi мною завалився якийсь мур. Я
скам'янiв. А батько пройшов мимо, навiть не глянувши на мене.
Потiм я опинився у зовсiм незнанiй сторонi серед всiяно© квiтами
долини, на вершечку маяка чи церковно© вежi. Коли я зиркнув додолу, в
головi все пiшло обертом, так далеко була земля. За щось я втримався, що
не впав, а коли приглянувся лiпше - в iмлистiй глибинi показалась плита
бункера. На нiй i стояв маяк. Я щось вигукнув i... зiрвався.
- Останн волосся на менi висмика ш! - Микола сердито припер менi руку
до побiчнi.- Звихнувся хлопець. На мо©х устах завмерло слово "бункер".
- Я падав,пояснив я. Я спантеличено бурмотiв, що взагалi сон у мене
чуткий, як у матерi бiля грудно© дитини.
- Бiжи запрошуй на толоку. А завтра пiдскочиш бричкою до Залiсся за
пивом.
Пiд час повенi берег вкрило мулом, i вiн порозтрiскувався на сонцi
срiблястим паркетом. З рiки пахло рибою. Вода ще не очистилась i вiдливала
кольором слабко© кави. Я злiпив з болота щось на взiрець дарiвницi i,
поклавши так, аби було помiтно, пiшов швидше. Метрiв за сто за мною
пiдскоком бiг Маринин старшенький, Василько. Я ривком оглянувся: вiн стояв
над дарiвницею, як дорослий, схрестивши руки, з опущеною голiвкою. Коли я
озирнувся вдруге, Василько вже кудись зник.
Йому пiшов п'ятий. Тiльки-но почина вiдкриватися свiт, усе хвилю , усе
хочеться осягнути маленьким розумом, а вiдкриттiв а кожним кроком бiльше й
бiльше, i мучить стремлiння стати вже дорослим.
Чи давно i я був таким?
...У селi, аби скликати толоку, не треба ходити з двору в двiр. Досить
сповiстити кiльком газдам на кутку, i зiйдуться, наче бог звелiв. Толока -
це свято стрiтень. Нiхто вже не вiдчува , що це обов'язок честi. цей
вiдтiнок давно згубився. Люди збираються до людей, щоб при спiльному. дiлi
погомонiти й почесати випощенi у плiтках-вигадках язики.
Я першим дiлом повертав до майстрових людей i до тих, де пiд одним
дахом кiлька пар робiтних рук. Я не хитрував. Так велося. Бiльша повага
тим, хто бiльшого заслуговував працею. Мабуть, колись у цьому не
обходилося без зацiкавленостi, а тепер узвича©лось, i, зробиш iнакше,
осудять усiм селом. День залежати вiд громади - вiк шанувати ©© закони.
Почалися городи. Над Днiстром розносився тряскiт праника. Побачивши
мене здалека, Кухарчукова Орися зачерпнула пригоршнями води i зосереджено
помочила щоки. Певне, плакала перед цим. Коли я порiвнявся з нею, вона
всмiхнулась, викручуючи скатерть. Пiдкасана повище колiн спiдниця
вiдкривала точенi, як прутики штучних лiлiй, ноги, голобiжки взутi в
шкiрянi личаки.
- Не холодна вода, Орисю?
- Трiшечки крижана. Ти куди?
- Толока у мене в суботу. Iду просити.
- Коли ти вже з дружбами пiдеш селом?
- Нiяка сила не примусить.
- Будеш затятьком, як Iлля Гордiй? А коли дiвчата стануть купатися -
мерщiй пiдглядати з верболозу?
© розчервонiле лице пашiло здоров'ям.
- Дiвчата й виннi, що Iлля занапастився.
- Ага! На сходки його вистача , а на залицяння - нi? Нехай
постара ться. Готовеньке пiд нiс не подадуть.
Блиснувши чорними, як вiконнi шиби серед ночi, очима, вона забризкала
по водi скрученою скатертю. Вiд берега побiгли тремтливi кола, та вода
хутко змила пруги, вiддзеркаливши дiвчину, склепiння неба i одиноку
лебiдку-хмарину. Вiдображення дiвчини поволi плило, наближалось до хмари,
потiм хмара випередила його i стала поводирем у голубий фантастичний свiт.
- Прийдеш на толоку, Орисю?
- Як дуже попросиш.
- Iншу не запрошував би,- сказав я, думаючи, що цi загравання тепер
зайвi.
Орися моргнула на знак згоди.
Я побував у десятку хат i завернув до Шехтмана. Хлопцi примусили мене
поставити заради толоки вiдро вина.
Микола прибився удосвiта, розбудивши мене, пiшов за кiньми. Левадиха в
оточеннi сусiдок заходилась куховарити. Мiсили тiсто, смажили капусту з
курятиною, кришили буряки на борщ, перебирали гречану крупу. Готуються.
Завтра за правом господаря покладу на бункер першу цеглину - i нiчого
бiльше менi не треба. Боже, якби хто знав, як це дорого менi кошту .
Скiльки я передумав, пересумнiвався. Прийди подивися, батьку, як гордо я
вийду завтра до людей.
На оборi, пiдвiшена до шнурка, на якому Ленадиха сушила бiлизну, горiла
лiхтарня. Сновигали дiти, облiплювали, мов мушва, вiкна, гамiрно дiлилися
враженнями.
- Що, сусiдоньки? На покорм стали? - запитав я хлоп'ят, якi з цiкавiстю
оточили мене, адже на майданi, коли я командував сотнею, мабуть, здавався
©м легендарним князем.
Я побачив через вiкно усмiхнену Марину. Жiночки сво©ми приповiдками
здатнi викурити з серця смертельну тугу. Марина усмiхалась так, як колись
- ©© усмiшка схожа на притриманий слiд зiрницi i збуджу веселу iскорку на
чужих лицях. Чоло Маринине обрамлювала нова турецька хустка.
Микола звалив бочку з брички i влаштував жiноцтву пробу пива. Орися
довго вiдпльовувалась, але пiд дружнiй галасливий смiх попросила налити
"ще наперсток".
- Ти голодний?
Я бачив Марину ще бiля ворiт, але тодi, один на один, вона не
наважилась пiдiйти до мене.
- Нехай розглотиться трохи, Марино.
- Та вже розходяться.
- Пiзнiше.
- Я занесу до свiтлицi.
"От уперта молодиця!"
Я сiв напотемки. У сiнях без кiнця цокотiли, прощаючись, потiм
несподiвано впала заставка тишi. Пропустивши димчастий промiнь,
вiдхилилися дверi.
Сталося те, що давно назрiвало. Марина нечутно пройшла до мене,
застигла у темрявi. Я тихо, з якимсь маркiтним почуттям звiвся, якусь мить
вагався i, не звладавши з собою, пригорнув ©© до себе, цiлуючи коси, нiс,
щоки, уста. Вона зiтхнула i мiцно, iз дозрiлою жiночою силою, обвила
руками мою шию.
Щоки ©© пекли вогнем, i той вогонь висушував сльози, що раптом хлинули
з ©© очей, мов збиралися в них з нащаду вiку. Вона плакала мовчки,
поклавши менi на груди свою голову, а все тiло здригалося, дедалi м'якнучи
i важнiючи.
- Ходи по©си,- нарештi мовила вона, ховаючи уста.- Вже нiкого нема.
- Марино!
- Що, Прокопе?
- Годi, Маринко. Вiднинi ми будемо разом.
Я не знаю, як для не© прозвучали цi дивно простi слова, та для мене
вони означали, фронт, рани, безнадiя - все ставало десь обiч. Я мiг на
нього глянути, бо воно бiльше не тяжiло над головою.
- Прокопе... Прокопику, - шепотiла Марина, нiби кликала звiдкiлясь
здалека, з яко©сь темно© прiрви.- Мiй... мiй рiдний. Рiдний до смертi.
Згодом вона сказала:
- Прокопику, а ти зна ш, що Василько...
- Знаю,стиснув я ©© в обiймах.- Давно здогадуюсь. Я його сьогоднi
бачив. Вiн у нас характерник.
- Я на нього перенесла усю любов до тебе. Часами Семенка шкода; що
воно, бiдне, винне?
- Постара мося, щоб вiн не вiдчував рiзницi.
- Так, коханий. Боже, який щасливий день! Я вже його не чекала.
Господи, зроби так, аби вiн нiколи не кiнчався. Зроби, боженьку.
- Це залежить вiд нас, Марино.
- Я не переставала молитися i не перестану,- продовжувала Марина, не
слухаючи мене, забувшись.- Я грiх взяла на душу, я ворожила, щоб доля
звела нас. Повiриш, Прокопику,- ворожила? Але я молитвами спокутую, я буду
до престола повзати навколiшки кожно© служби божо©.
- Поцiлуй мене, Марино,- покликав я.
Ми завмерли. Фронт, рани, тяжкi роздуми i вагання сховала нiч. Нiч
плила у супоко©, накрила нас м'яким обрусом вiдбитого стiнами мiсячного
сяйва.
Перед досвiтком затарабанили у вiкно.
- Прокопе, Прокопе!
Я пiшов до дверей. Марина притьмом за мною.
- Чого ти, Маринко? Спи.
- Боюся.
- Це, зда ться, Гордiй.
Iлля збуджено схопив мене за обидвi руки:
- Слухай, ми зiбрались провчити полякiв. Ходи, сотня вже за селом. Тебе
чека мо.
- Усi при збро©? - запитав я.
- Так.
- Кулемети взяли з собою?
- У повному бойовому.
- Я нiкого бити не хочу i не буду! - крикнув я.- Звели розходитись.
- Прокопе! - Гордi вi перехопило дух - Ми, Прокопе, пiдемо без тебе.
Але ти мазурню зна ш: клятi, будуть мiж нами покiйники. Ходи, бодай
розстав хлопцiв, тодi, будь ласка, можеш досипляти.
- Любий .мiй.- Тепер я взяв його за обидвi руки.- Iлля, ви збожеволiли.
Стрiляти iз засiдки?
- Ми ©м тiльки коней переведемо.
- Вночi куля не вибира .
- Прокопе, це мазурня. На тво©й совiстi буде, коли хтось iз нас поляже.
- Не пiду.
- х муштру пiдiсланий полковник. У них...
- Не пiду! Вiдкривайте мiж лiсами фронт. Якщо вони приймуться з вами
воювати, тодi подумаю.
- Ой Прокопе,- мало не плакав Гордiй.- Не одна мама завтра заголосить.
А сотню вже не стрима ш.
- Хто вам нарадив?
- Самi. Стояли коло читальнi, балакали, коли прибiга чорногуз
Молотковського: "Поляки по©хали на Лiсничiвку". Ну, доки вони будуть
Микола пiдозрiло глипнув на мене:
- Тебе, Прокопику, не можна на самотi покидати.
- I правда.
- Ти не можеш, щоб не ускладнювати.
- Не можу.
- Обидва вiдчува мо, що, зараз почнеться розмова вiтру з банькою, i
Микола пропону :
- Я вже опiкся. Ходи. За нашi душi помолилися, можна поласувати
свяченим.
Ми сходимо до села яром, щоб нас менше бачили, я тримаю в руцi Миколину
руку i в душi посмiхаюсь: його недавно мало не побили.
Семена Задвiрного i ще кiлькох сiльських парубкiв виряджали в стрiльцi.
Збирались у Задвiрних. Мене спонукувала пiти цiкавiсть: що собi думають
батьки, посилаючи синiв на погибель?
Чекаючи початку на подвiр'©, я без потреби ще раз оцiнював нестарiючу
заповзятливiсть трьох поколiнь Задвiрних, що дивно вживалися пiд одним
дахом, i нiхто нiчого не мiг про них завважити, тiльки захоплювались: от
стогiв, от пасiка!..
Запросили до столу. Горiлкою розпоряджався Задвiрний-дiд, який,
усмiхаючись, наливав кварти з гарматних гiльз. Дiдок рокiв вiсiмдесяти,
тоненький, зморщений, як посiчена колода, на якiй рубають дрова, розливав
нетремтливою рукою, його довга, пiдхоплена чересом сорочка поверх бiлих
штанiв встигала вiйнути часниковим душком бiля кожного гостя з
випорожненою посудиною.
Задвiрний-батько шанобливо пiдвiвся менi назустрiч (я ж навчив його
сина, як здобути собi смерть), охрестив золотком, сонечком, розсипався у
вдячностi, що "не погордував" у таку хвилину. П'яний, заплаканий Семен
похапцем зробив менi мiсце побiч себе, бо досi розкидав на всi боки очима,
але нiхто не виявляв особливого жалю, що село втрача такого соколика.
- Розкажи ж, Прокопе, про вiйну,- попрохав вiн, хоч я вже не раз
вiдшивав його з тими розпитуваннями. Йому заводи було недошмиги, але
видко, забув.- Коли судилося,бубонiв вiн,- то поляжу. Лиш би не трахнуло
першою кулею. Проста це смерть.
Я вiдказав, що, навпаки, така смерть найлегша i наймилiша. Вiн не
погоджувався, навiть злився, i я йому бiльше не перечив:
Уб'ють, Семене, будь певний, i - з заслугами.
Онук захоплювався успiхами полковника Болбочана i хоробрiстю
гуцульських куренiв, що "тиснули москалiв". Волосожар розповiдав, що
Америка постановила: якщо вропа не втихомириться - оголосить вiйну.
Гривастюк закликав громадян приборкати польський ескадрон, який
появля ться ночами на толоцi. Iлля Гордiй переконував, що Росiя без
Укра©ни не проживе i придума якусь каверзу, аби заслати сюди сво©х
колонiстiв; що Росiя заради хлiба звойову донське козацтво, а козацтво
збройне опира ться. Петро Стiнковий вигукував, що треба допомогти
республiцi з останнього, а коли йому закинули, навiщо з Ковальчуком
випакували зерно до вертепу, коли була реквiзицiя, страшно обурився i
гримнув кулаком по столi.
Я полегшено зiтхнув, коли в дверях задренькали музики, i в присiнку
навкiл Ревеки закружляло парубоцьке колесо. Ревека вже призабула Загату i
ходила навприсядки з голими колiньми. Танцюристам плескали в долонi,
Микола з Гривастюковою Гафi ю витинали такi кiльця, що й Задвiрний-дiд
ударив пiдборами. Кухарчукова Орися безсоромно свiтила нафарбованими
червоним папером щоками i глибоким вирiзом у светрi, а Iлля, спершись ©й
на плечi, пiдпирав ручищами ©© повнi, привабливi груди.
Миколу штовхнув Богдан Онук. Микола дав йому стусана i послав до жiнки.
На Миколу налетiли Онуковi побратими. Микола пiдпер плечима дверi вiд
комори i вiдбивався кулаками.
Почали вперемiжку гамселитися старi й молодi, представники рiзних
партiй i безпартiйнi. Я вчасно протовпився до виходу; Онук вхопив з кута
залiзну кочергу.
- Ах ти, ситий бугаю,- кричав вiн.- Я тобi за все вiдплачу-ууу! Дума ш,
ми не зна мо, в який ти бiк тягнув на з'©здi в Станiславi? Не зна мо-ооо?
Ах ти...
Зопалу я шарпонув держак на себе, i кочерга врiзалась у стiну. Держак
зламався. Онук не зумiв його вирiвняти або пiдняти над головою, а тут
хтось Онука раптом штовхнув, i вiн полетiв з штурпаком на Гривастюка.
Сердешний вiйт дiстав у груди такий лютий удар, що зарикав.
Усi розступились. Я поволiк Миколу надвiр. Тремтячи вiд збудження, ми
довго смiялися. Онук досi обiця Миколi розмову сам на сам...
- Через пiвгодини я буду в тебе,- запевнив Микола.
- Пам'ятай, що без тебе я не покладу рiсочки до рота.
- Добре.
Микола пiшов до сестри за паскою. Три днi нудьгування ми вирiшили
замiнити читанням книжок у замку i запасалися харчами. Якби не свята, я
потесав би решту каменю.
Звечорiло, а Микола не появлявся. Я пiшов до його сестри.
- Миколу i ми виглядали. Думали, вiн затримався у вас.
Вона хотiла ще щось добрехати, та я рушив геть.
Наступного ранку я озбро©вся двометровою лiнiйкою i подався до бункера.
Плита мала форму квадрата з вiдтятими вершинами. Вимiрявши одну сторону, я
сiв пiдраховувати. I тут загурчала бричка. Микола покинув коней пiд
акацiями i вилiз до мене на бункер.
- Ти що тут ворожиш? - Вiй з зацiкавленням почав озиратися.
- Хiба я тобi не казав? На цьому бовдурi буду зводити фортецю нащадкам.
Вiн остовпiв.
- Ти з глузду з'©хав. Нi, справдi?
- Справдi ж.
- Ха-ха-ха-ха! - засмiявся вiн. - Ну, й вигадник... А, мiж iншим, думка
менi подоба ться: фортеця нащадкам!.. Авантюрист ти, як я бачу.
- Де ти вчора дiвся?
- Образився? Був клопiт, Прокопику. Один знайомий вирвався з рук.
Влаштовував.
- Скiльки тут дерева треба увiгнати?
- Але ж вiн високо над землею? Драбину будеш приставляти?
- Сходи виведу.
Микола взяв лiнiйку, протанцював кра м плити.
- Тобi вiдомо, що лiс подорожчав?
- Дам Петрушевичу заробити.
- Не варто.
- А що вдi ш?
- Ялицю тобi спровадити?
- Ялицю, хай ©й чорт. Невже мо трете поколiння не спроможеться
поновити дах?
- Залежить, ким воно буде.
- Як не ремiсниками, то землеробами.
- Полiтиками!
- Затули пельку,- крикнув я. Та, подумавши, погодився: - Невже людина
буде змушена полiтикувати за право на чесну працю?..
- Отже, так, Прокопику: за дерево не журися, але я при©хав по тебе.
- Хто тобi сказав, що я тут?
- Я мав час помiзкувати i трохи розiбрався в тобi.
- Гай-гай,сказав я.
...Напiввивiтренi скелi на Лiсничiвцi вiддзеркалювалися в озерцi
зеленим гобеленом. Ми увiйшли до замка не через вежу, а з парадного ходу i
звернули на лiву половину, куди Микола мене ще не водив. Обстановка тут
була - саме мистецтво, правда ветхе: точенi, рiзьбленi, iнкрустованi
меблi, кришталевi люстри, викладенi кольоровим дубом пiдлоги, скульптури,
килими... Все вражало нев'янучою гармонi ю, завершенiстю, мудрим споко м.
- Ти в захватi?
- На сьомому небi,- озвався я.
- А якби ще порядний бункер поблизу? Це був би рай! Менi справдi
здавалося, що тут браку чогось по-сучасному надiйного. Микола поклав менi
на плече пудовi кулаки:
- Нинi ми побенкету мо.
Ми вийшли на засклену веранду з протилежного боку замка. На грубо
збитому з ялинових дощок столi пишалась пляшка горiлки, навалено
консервiв, у полив'янiй макiтрi двi смаженi курки з задертими обрубками
лап, пузата банка цигарок.
-- Влiтку люблю трапезувати тут, пiд небом. Калач у нас кольору
сонця...
Я розрубав навпiл курку: давно вже м'яса не куштував. Унизу перед
верандою засiялась першими квiтами невеличка галявина. Щедро свiтило
сонце. Потьохкували солов'©.
- Лiтом безпечнiше почува ш себе,- сказав я.
- Так, затишнiше у всiх вiдношеннях.
- Тобi особливо.
- Усiм.
- Твердинi падають.
- В Угорщинi i на Закарпаттi перемогла Радянська влада. Петрушевич
заборонив зiбрання i з'©зди. Делегатiв iз Станiславського з'©зду не
допускають до нацiонально© ради.
- Всюди рано чи пiзно над сотнею грабiв появиться один дуб i буде
диктувати свою волю.
- Представництва треба добиватись i посилати в нього вiдданих народовi
людей.
- Якi гарантi©, що воно не стане ширмою? Продадуться вiдданi люди. м
нiкуди буде дiтись.
- Ми стежимо за полiтичними торгами i оповiща мо загал.
- Вiн i без цього все бачить.
- Не в однаковiй мiрi. Ти впевнений, що тво унiверсальне недовiр'я -
найбiльш правильна позицiя. Та скiльки тобi це кошту ? Ти не переста ш
тремтiти. А iншi володiють енергi ю, яка проситься в рух. Для таких
iзоляцiя - знеосiбка i смерть...
- Вип' мо. Буде видно.
- За рух!
- За лiто!
Гривастюк поправля ться. Напевне, Катерина, спробувавши панських страв
на учтi в Залiссi, смачнiше варить. Я чекаю, поки вiн дасть розпорядження,
а вiн намага ться блиснути господарською хваткою. Полонений
червоноармi ць, спроваджений вiйтом з Гусятина, пада з нiг. До його
свiдомостi не доходять Гривастюковi накази, такий вiн виснажений. I вiйт
здогаду ться.
- Повторiть,- велить вiн.
Плутано, росiйською i укра©нською вперемiжку, полонений виклада суть.
Вiйт закипа .
- Чого ти морочишся з кацапом!- вигуку Катерина з сiней.- Це ж туман!
Не ткни носом у гнiй - не пiдкине, не шпигни вилами - снiпок не подасть.
Iди вже, ось чоловiк дожида , а з цим турком я сама впораюсь.
З вiкна визирнула Гафiйка. © обличчя теж заокруглилось Гривастюк
переродженим лагiдним голосом пита :
- Як ваше здоров'я?
У канцелярi© сiда мо навпроти, вiн застругу олiвця, я лiчу грошi -
останнiй внесок.
- Знову з металом? - кида ться вiн.
- Паперу нема.
- Боже праведний, ми ма мо вказiвку розпродувати землю за безцiнь, уряд
потребу валюти. Не ображайтесь, пане Повсюдо, i забирайте сво золото
назад. Приносьте паперовi грошi.
- Що ж менi, знову воювати заради них?
- Не воювати. Ви натерпiлися, Повсюдо, черга для молодших. Але ж
паперовi грошi - доступна рiч.
- У кар' рi не виколупав.
- На каменi грошi не родяться, це правда... Хоч камiнь може давати
зиск...- У вiйтових очах мигнули насмiшкуватi iскорки.- Чому не напишете
братовi? Урядовцi i ©х родини користуються пiльгами.
- Повсюди на дурничку не лакомляться.
Гривастюк прикусив губу. Мене пройняло морозом. "Що вiн зна ? Адже вiн
гра . Гада , на дурника потрапив. Нiчого, поки що ви, пане Гривастюк,
можете менi пошкодити, як за ць кобилi".
- Ма те рацiю,- каже вiн.- Але золото я у вас не вiзьму пiд загрозою
смертно© кари.
Останнi слова вiн вимовив пригнiчено.
Я пiшов тесати камiнь. Працював з озлобленням. З чола градом котився
пiт, заливаючи очi, та менi здавалось, що разом з потом видiля ться з мене
щось непри мне в мо му характерi, яке я останнiм часом вiдчував майже
фiзично, як виразку.
Стомившись, я нелегким словом пом'янув традицiю приднiстрянцiв зводити
хати iз каменю. Це викликано необхiднiстю: рiка двiчi-тричi на рiк
виходить з берегiв, i вистоюють лише кам'янi будiвлi.
Мiсяць випустом нудьгував серед неба, поки сiдало сонце. Я почав
висаджувати на плиту бункера цеглини, пiдморгув безкебетниковi, мовляв,
учини благостиню i посвiти менi ще з годинку. Вiн холодно трiщився на
мене, показуючи, що не збира ться заходити, але не заради мене, а тому, що
нього серйознiшi плани. Можливо, йому дали замовлення поляки.
Вранцi я не мiг кивнути нi рукою, нi ногою. Левадиха докiрливо
поглядала на мене, думаючи, що десь пиячив або загулявся з дiвками в
прохiдках.
- Пiдеш до каменю, синку? - спитала, мiряючи мене недобрим поглядом за
те, що лежу впоперек лiжка зодягнений.
Я неохоче встав.
- Поклич когось. Самому важко та й скучно, певне. Як ти витриму ш: день
крiзь день нема до кого слова мовити?
- Я з камiнням розмовляю,- посмiхнувся я.- Такi в нас бесiди, що важко
повiрити.
Нашвидкуруч поснiдавши i прихопивши полуденок, я видрiбцем, щоб трохи
розiм'ятись, рушив до бункера. Був визрiлий, лiнивий, як котисько, ранок.
Небо встелене кучерявими хмарками, мов перед сонцесходом на його неозорiй
скатерцi перекусив бiлим голубом i помахом крил розвiяв пiр'я якийсь
дивовижний орел. За селом Днiстер повноводе заокруглився, немов хотiв
одчепитися вiд настирливих гiр.
Бiля бункера натруджене лезо викрешувало на сонцi високу дугу. Микола,
хекнувши, кинув сокиру на скирту натесаних брускiв.
-- Що даси за роботу?
- Менi й так випада знову просити в тебе паперових крон, бо Гривастюк
рiшуче вiдмовля ться брати золото.
- Сучий син! Хитрюга!.. Дерево, Прокопику, будемо возити на тому тижнi.
Вiднинi я цiлком належу тобi, отже, не зiвай, витискай з мене всi соки.
Ранiше я не мiг тобi допомогти. Що нам потрiбно в першу чергу?
- Тесати. Гасити вапно...
- Клич ще двох-трьох хлопцiв i домовся з майстрами, щоб, коли доставимо
дерево, розпочинали дах, дверi, рама i всяку мiзерiю, без котро© хата - не
хата. А далi?
- Треба сирiвки на внутрiшнi стiни.
- Тобто маленько© толоки?
- Ага.
- Скликай на суботу. З музиками та забавою. Словом, щоб на бункерi
грали й танцювали, з бiйниць пиво подавали, а столи стояли аж до акацiй.
- Коли так, то через мiсяць я матиму де сховатися вiд дощу. Не
вiриться: виворiнь - присадився...
- Золото тебе запекло, i розiгнався ти не на жарт, то чого мусолитись?
До нового року навряд чи справишся, але це дiло таке... Просто я хочу, щоб
цей мiсяць тут кипiла робота.
- Менi вистачить тво © присутностi, щоб створити панiку.
Увечерi ми вiдвели душу, насмiявшись з Iвана Лободи. Микола вiдiгнав на
Лiсничiвку коней, а я розтягнувся в бункерi на оберемку соломи,
прикидаючи, як-то в мене все красно вийде. Повернувшись, Микола приставив
до рота палець: мовчи, мовляв.
- Дивись пiд акацi©,- прошептав вiн.- Бачиш? Чорнi . Наче хтось
прича©вся.
- Бачу.
- Iван Лобода. Сюди намiрявся, та побачив мене i залiг. Ми зробимо
вигляд, що забира мось геть, а тодi несподiвано повернемось.
Помовчавши, Микола заговорив з обуренням:
- Невже i вiн за мною пазить? От короста! Не раз виводжу ©х, що й iнших
повиннi б застерiгати, а наступного дня знову .
Голосно розмовляючи, ми завернули у виярок, яким дорога вела на
Лiсничiвку. Микола оглянувся.
- Можна.
Перебiжками ми пустились назад до бункера. Днiстром пливла довга тiнь,
оддiлившись вiд акацiй. Лобода нас не мiг бачити, бо були ми в сутiнку пiд
горою. Коли Лобода махнув до бункера, ми чимдуж кинулися за ним.
Та вiн упорався швидше, нiж ми добiгли.
- Вишколений, як диверсант,- сказав Микола.
Я кинувся за Лободою, закричав:
- Стiй! Стрiляти буду?
I не в жарт у менi спрацював старий; давно не мащений механiзм
окопника. Заступило слух, одiбрало вiд швидкого бiгу пам'ять, я нiчого не
бачив, крiм метляючо© по ярузi тiнi. Бракувало тiльки вибухiв i посвисту
куль.
- Стi-i-i-й! Стрiля-а-а-ю!
Лобода посковзнувся i пластом гримнувся на дно яру. З мене струмками
лився пiт, волосся на чолi злиплося, груди ходили ходором. Я закашлявся i
безсило впав бiля Лободи. З неба, примружившись, стиснутий хмарами, на нас
дивився мiсяць i був немовби сконфужений.
- Пани добродi©! - залементував Лобода.- Даруйте. Змилосердьтеся! Не
розстрiлюйте! У мене тро дiтей i слаба жiнка. Пани добродi©!
Змилосердьтеся!
Руками Лобода мiцно стискав мо свердло. Я спитав, де вiн воював.
- У Францi©,- простогнав вiн.
Я поклав йому на плече руку. Вiн тихо просив пощади.
- Спокусило подивитися на машинку.
- Не мiг чесно?
- Затуманило розум.
- Ну й тiкали! - засмiявся Микола, наблизившись до нас.- Що один, що
другий.
Вiн смiявся так заразливе, що i я не втримався, i Лобода захихикав. Я
смiявся, щоб забути фронтову неосуднiсть, Лобода - що все обiйдеться
миром, а Микола - iз нас.
- Щось не второпаю: то бункер входить у тво© володiння?
- Звичайно, Миколику,- похопився я.- Просто не позначено, це ж план.
Гривастюк повернувся iз Залiсся п'яний, та Гафiйка примусила
приготувати менi папери. Гафiйка була ледь присоромлена, що батечко
розсипа ться крiзь сон "цiлуй-ручками". Пишна, стигла, мов вишня, готова
до замiжжя i материнства, з привабливо крутими боками i м'якими нiжними
руками, вона комусь буде славною парою. Я так i сказав:
- Либонь, засватали? Цвiтеш, Гафiйко.
Очi ©© спалахнули.
- Дехто й сватав би,- одрiкла вона без лукавства, та йому рушникiв не
ткала. За ким серце тужить, той хату мина .
Вона зiперлась на стовп при штахетах, закинула очi на полумiнь та мниче
згасаючо© днини i могла б, я думаю, простояти не одну годину. Але я
поспiшав.
...Акуратно окреслений чорним чорнилом квадратик на пергаментному
папiрцi. О, акуратнiсть. Коли все робиться, акуратно, я почуваю себе
спокiйнiше. Зда ться, тодi легше жити, менше в душi плутанини. У мене буде
порядочок, як у читальнi. Усе матиме легкий i спокiйний вигляд. Навколо
хати висиплю рiнню дорiжки, зi сходу зроблю палiсадник, щоб не бив вiтер,
на захiд - ганочок, у свiтлицi - море свiтла. В разi во нно© заварухи або
ще якогось лиха зжену всiх до бункера, чи пак до льоху, а зверху нехай
дi ться божа воля.
Микола задрiмав, пiдклавши пiд голову руку. Левадиха у хатчинi
видзвоню мисками. Iду з планом до не©.
- Пречиста дiво Марi ! - кида ться старенька.- Ой, це ти, Прокопику?
Менi у п'ятах похололо. Хто, думаю, коли сiнешнi дверi на засувi, а хлопцi
сплять?
- Не спиться.- Я вмостився на скринi, звiсивши ноги.
- Жаль, жаль, що закида ш старий грунт.
- Там же прiрва. Треба гори, щоб завалити.
- Так-то воно так, але шкода. Серед села, садочок, криниця. Небiжчик
Повсюда любив пантрувати, щоб чисто було, зелено, привiтно. А сам лиш по
дню на мiсяць бував дома. Всю дорогу на заробiтках...
Пахло зiллям. Рум'янками, сосонкою, любистком. Левадиха невтомно
пiдлива менi розма©тих вiдварiв, а поправки?.. Одiйду аж у власнiй хатi.
Понасаджую квiтiв, досвiтками, прокинувшись, вистромлю з вiкна голову i
буду вдихати ©х росяний аромат...
- Чи не заснув ти, синочку? - вивела мене iз задуми Левадиха i аж
сплеснула: - Що я казала! Спиш на ногах. Ну, втихомиришся нинi? Павлюк
десь переверта ться на другий бiк.
Менi приснилося: Днiстер, залитi сонцем села на обох берегах, тополi,
як вощано-медовi свiчки, якi висукують до парастаса, i наш двiр. У кiнцi
слiпо© поперечно© вулички наш двiр завжди був наповнений тишею, аж млiло
вiд не© серце i охоплювали якiсь бентежнi передчуття - якогось неймовiрно
великого, хоч i трохи далекого щастя. Я побачив себе в пота мному закутку
мiж парканом i оборогом, де я до часу виростав i жив подумки iнакше, нiж
усi тi, кого я знав. I увi снi замлiло серце, мов колись наяву. Але
замлiло немовби вiд туги: за давнiм, чи то за теперiшнiм, чи за тим, що
мене чекало.
Виразно приснився батько. Вiн ступав у садок з граблями через плече,
курив люльку, дивлячись просто себе. Я пiдбiг до нього, щоб притулитися до
стегна (я був хлоп'ятком), але передi мною завалився якийсь мур. Я
скам'янiв. А батько пройшов мимо, навiть не глянувши на мене.
Потiм я опинився у зовсiм незнанiй сторонi серед всiяно© квiтами
долини, на вершечку маяка чи церковно© вежi. Коли я зиркнув додолу, в
головi все пiшло обертом, так далеко була земля. За щось я втримався, що
не впав, а коли приглянувся лiпше - в iмлистiй глибинi показалась плита
бункера. На нiй i стояв маяк. Я щось вигукнув i... зiрвався.
- Останн волосся на менi висмика ш! - Микола сердито припер менi руку
до побiчнi.- Звихнувся хлопець. На мо©х устах завмерло слово "бункер".
- Я падав,пояснив я. Я спантеличено бурмотiв, що взагалi сон у мене
чуткий, як у матерi бiля грудно© дитини.
- Бiжи запрошуй на толоку. А завтра пiдскочиш бричкою до Залiсся за
пивом.
Пiд час повенi берег вкрило мулом, i вiн порозтрiскувався на сонцi
срiблястим паркетом. З рiки пахло рибою. Вода ще не очистилась i вiдливала
кольором слабко© кави. Я злiпив з болота щось на взiрець дарiвницi i,
поклавши так, аби було помiтно, пiшов швидше. Метрiв за сто за мною
пiдскоком бiг Маринин старшенький, Василько. Я ривком оглянувся: вiн стояв
над дарiвницею, як дорослий, схрестивши руки, з опущеною голiвкою. Коли я
озирнувся вдруге, Василько вже кудись зник.
Йому пiшов п'ятий. Тiльки-но почина вiдкриватися свiт, усе хвилю , усе
хочеться осягнути маленьким розумом, а вiдкриттiв а кожним кроком бiльше й
бiльше, i мучить стремлiння стати вже дорослим.
Чи давно i я був таким?
...У селi, аби скликати толоку, не треба ходити з двору в двiр. Досить
сповiстити кiльком газдам на кутку, i зiйдуться, наче бог звелiв. Толока -
це свято стрiтень. Нiхто вже не вiдчува , що це обов'язок честi. цей
вiдтiнок давно згубився. Люди збираються до людей, щоб при спiльному. дiлi
погомонiти й почесати випощенi у плiтках-вигадках язики.
Я першим дiлом повертав до майстрових людей i до тих, де пiд одним
дахом кiлька пар робiтних рук. Я не хитрував. Так велося. Бiльша повага
тим, хто бiльшого заслуговував працею. Мабуть, колись у цьому не
обходилося без зацiкавленостi, а тепер узвича©лось, i, зробиш iнакше,
осудять усiм селом. День залежати вiд громади - вiк шанувати ©© закони.
Почалися городи. Над Днiстром розносився тряскiт праника. Побачивши
мене здалека, Кухарчукова Орися зачерпнула пригоршнями води i зосереджено
помочила щоки. Певне, плакала перед цим. Коли я порiвнявся з нею, вона
всмiхнулась, викручуючи скатерть. Пiдкасана повище колiн спiдниця
вiдкривала точенi, як прутики штучних лiлiй, ноги, голобiжки взутi в
шкiрянi личаки.
- Не холодна вода, Орисю?
- Трiшечки крижана. Ти куди?
- Толока у мене в суботу. Iду просити.
- Коли ти вже з дружбами пiдеш селом?
- Нiяка сила не примусить.
- Будеш затятьком, як Iлля Гордiй? А коли дiвчата стануть купатися -
мерщiй пiдглядати з верболозу?
© розчервонiле лице пашiло здоров'ям.
- Дiвчата й виннi, що Iлля занапастився.
- Ага! На сходки його вистача , а на залицяння - нi? Нехай
постара ться. Готовеньке пiд нiс не подадуть.
Блиснувши чорними, як вiконнi шиби серед ночi, очима, вона забризкала
по водi скрученою скатертю. Вiд берега побiгли тремтливi кола, та вода
хутко змила пруги, вiддзеркаливши дiвчину, склепiння неба i одиноку
лебiдку-хмарину. Вiдображення дiвчини поволi плило, наближалось до хмари,
потiм хмара випередила його i стала поводирем у голубий фантастичний свiт.
- Прийдеш на толоку, Орисю?
- Як дуже попросиш.
- Iншу не запрошував би,- сказав я, думаючи, що цi загравання тепер
зайвi.
Орися моргнула на знак згоди.
Я побував у десятку хат i завернув до Шехтмана. Хлопцi примусили мене
поставити заради толоки вiдро вина.
Микола прибився удосвiта, розбудивши мене, пiшов за кiньми. Левадиха в
оточеннi сусiдок заходилась куховарити. Мiсили тiсто, смажили капусту з
курятиною, кришили буряки на борщ, перебирали гречану крупу. Готуються.
Завтра за правом господаря покладу на бункер першу цеглину - i нiчого
бiльше менi не треба. Боже, якби хто знав, як це дорого менi кошту .
Скiльки я передумав, пересумнiвався. Прийди подивися, батьку, як гордо я
вийду завтра до людей.
На оборi, пiдвiшена до шнурка, на якому Ленадиха сушила бiлизну, горiла
лiхтарня. Сновигали дiти, облiплювали, мов мушва, вiкна, гамiрно дiлилися
враженнями.
- Що, сусiдоньки? На покорм стали? - запитав я хлоп'ят, якi з цiкавiстю
оточили мене, адже на майданi, коли я командував сотнею, мабуть, здавався
©м легендарним князем.
Я побачив через вiкно усмiхнену Марину. Жiночки сво©ми приповiдками
здатнi викурити з серця смертельну тугу. Марина усмiхалась так, як колись
- ©© усмiшка схожа на притриманий слiд зiрницi i збуджу веселу iскорку на
чужих лицях. Чоло Маринине обрамлювала нова турецька хустка.
Микола звалив бочку з брички i влаштував жiноцтву пробу пива. Орися
довго вiдпльовувалась, але пiд дружнiй галасливий смiх попросила налити
"ще наперсток".
- Ти голодний?
Я бачив Марину ще бiля ворiт, але тодi, один на один, вона не
наважилась пiдiйти до мене.
- Нехай розглотиться трохи, Марино.
- Та вже розходяться.
- Пiзнiше.
- Я занесу до свiтлицi.
"От уперта молодиця!"
Я сiв напотемки. У сiнях без кiнця цокотiли, прощаючись, потiм
несподiвано впала заставка тишi. Пропустивши димчастий промiнь,
вiдхилилися дверi.
Сталося те, що давно назрiвало. Марина нечутно пройшла до мене,
застигла у темрявi. Я тихо, з якимсь маркiтним почуттям звiвся, якусь мить
вагався i, не звладавши з собою, пригорнув ©© до себе, цiлуючи коси, нiс,
щоки, уста. Вона зiтхнула i мiцно, iз дозрiлою жiночою силою, обвила
руками мою шию.
Щоки ©© пекли вогнем, i той вогонь висушував сльози, що раптом хлинули
з ©© очей, мов збиралися в них з нащаду вiку. Вона плакала мовчки,
поклавши менi на груди свою голову, а все тiло здригалося, дедалi м'якнучи
i важнiючи.
- Ходи по©си,- нарештi мовила вона, ховаючи уста.- Вже нiкого нема.
- Марино!
- Що, Прокопе?
- Годi, Маринко. Вiднинi ми будемо разом.
Я не знаю, як для не© прозвучали цi дивно простi слова, та для мене
вони означали, фронт, рани, безнадiя - все ставало десь обiч. Я мiг на
нього глянути, бо воно бiльше не тяжiло над головою.
- Прокопе... Прокопику, - шепотiла Марина, нiби кликала звiдкiлясь
здалека, з яко©сь темно© прiрви.- Мiй... мiй рiдний. Рiдний до смертi.
Згодом вона сказала:
- Прокопику, а ти зна ш, що Василько...
- Знаю,стиснув я ©© в обiймах.- Давно здогадуюсь. Я його сьогоднi
бачив. Вiн у нас характерник.
- Я на нього перенесла усю любов до тебе. Часами Семенка шкода; що
воно, бiдне, винне?
- Постара мося, щоб вiн не вiдчував рiзницi.
- Так, коханий. Боже, який щасливий день! Я вже його не чекала.
Господи, зроби так, аби вiн нiколи не кiнчався. Зроби, боженьку.
- Це залежить вiд нас, Марино.
- Я не переставала молитися i не перестану,- продовжувала Марина, не
слухаючи мене, забувшись.- Я грiх взяла на душу, я ворожила, щоб доля
звела нас. Повiриш, Прокопику,- ворожила? Але я молитвами спокутую, я буду
до престола повзати навколiшки кожно© служби божо©.
- Поцiлуй мене, Марино,- покликав я.
Ми завмерли. Фронт, рани, тяжкi роздуми i вагання сховала нiч. Нiч
плила у супоко©, накрила нас м'яким обрусом вiдбитого стiнами мiсячного
сяйва.
Перед досвiтком затарабанили у вiкно.
- Прокопе, Прокопе!
Я пiшов до дверей. Марина притьмом за мною.
- Чого ти, Маринко? Спи.
- Боюся.
- Це, зда ться, Гордiй.
Iлля збуджено схопив мене за обидвi руки:
- Слухай, ми зiбрались провчити полякiв. Ходи, сотня вже за селом. Тебе
чека мо.
- Усi при збро©? - запитав я.
- Так.
- Кулемети взяли з собою?
- У повному бойовому.
- Я нiкого бити не хочу i не буду! - крикнув я.- Звели розходитись.
- Прокопе! - Гордi вi перехопило дух - Ми, Прокопе, пiдемо без тебе.
Але ти мазурню зна ш: клятi, будуть мiж нами покiйники. Ходи, бодай
розстав хлопцiв, тодi, будь ласка, можеш досипляти.
- Любий .мiй.- Тепер я взяв його за обидвi руки.- Iлля, ви збожеволiли.
Стрiляти iз засiдки?
- Ми ©м тiльки коней переведемо.
- Вночi куля не вибира .
- Прокопе, це мазурня. На тво©й совiстi буде, коли хтось iз нас поляже.
- Не пiду.
- х муштру пiдiсланий полковник. У них...
- Не пiду! Вiдкривайте мiж лiсами фронт. Якщо вони приймуться з вами
воювати, тодi подумаю.
- Ой Прокопе,- мало не плакав Гордiй.- Не одна мама завтра заголосить.
А сотню вже не стрима ш.
- Хто вам нарадив?
- Самi. Стояли коло читальнi, балакали, коли прибiга чорногуз
Молотковського: "Поляки по©хали на Лiсничiвку". Ну, доки вони будуть