Страница:
чи добре причинив за собою дверi, мов боялась, щоб хто iнший не пiдслухав
©© думок.
Молотковський кiлька днiв тому бачився з Миколою Павлюком у Залiссi, а
я два тижнi виглядаю Миколу - не показу ться. Лiснику Павлючина, торгу
кiньми, кажуть, годинами метику на зрубах про якiсь гешефти.
Миколу вигнали з гiмназi© роком пiзнiше за те, що назвав Шопенгауера
неуком. Ми потоваришували з переконання, що для життя гiмназiя нiчого нам
не дала, а для того, щоб стали баламутами, робила все. Вiйну Микола
прокочував з обозами, як i Загата. Звiдав обох тилiв. Стратегiя Людендорфа
"спочатку проб' мо дiру, а тодi буде видно, що робити" - в'©лась у серце i
в печiнку. Поки не вирiвнявся глибоко заземлений позицiйний фронт, нiхто
сьогоднi не знав, у чи©х руках буде завтра.
Повернувшись, Микола осiв у старому феодальному замку на Лiсничiвцi.
Замок колись належав якомусь Крегеровi, що вмер без спадко мцiв. Похмурим
громаддям заволодiла громада, i з дiда-прадiда тут порядкували Павлюки,
колобродiвськi лiсничi.
Пiдлiтками ми з Миколою збавляли в замку днi i ночi. Мiж старим
мотлохом вiдкопали Корнеля, Расiна, Кальдерона, Декарта, Бекона, Гонору -
не одну мудру голову, котру все в цьому свiтi обходило. Тодi ми належали
до племенi "зiрвишию" i вигукували: "З нас небагато здатних гордувати
усiм, що може нам здобута влада дати!" I клялись, що скажемо одверто тим,
хто озвiрiв, що ©х чека .
Я обiйшов замок довкола, погримав у кожнi дверi, та нiхто не озивався.
Цiкаво, чи збереглась наша бiблiотека? Вiкно, де вона була, заслонене
скатертю. Ми назбирали чимало книжок. Читали запо м, по-дикунськи. Були
тут i бiблi©, i катехiзиси, i пiдручники з магi©, i довiдники для
бджолярiв, i сонники. Можна було навчитися всього - вiд ремесла пастуха до
проповiдника.
З Лiсничiвки я рушив до каменоломнi. У плечi впирався молодецький
чорноморський вiтрище, продуваючи шинелю, Левадишин лейбик i сорочку, яка,
одначе, прилипла до тiла, зволожена потом.
Каменоломню треба розчистити вiд снiгу. Менi аж руки засвербiли. Взявся
до роботи, та не було лопати. Я видряпався на бивнеподiбний виступ скелi.
Гарне село Колоброди: два рядочки роздiлених вулицею хатин уздовж Днiстра,
городи, сади. Пiд час бо©в центр вигорiв - нiби гiгантський крiт пробив
собi дорогу до пiдошви гори.
Хати, квадратики обор, церква, майдан i статуя Франца-Йосифа. В кiнцi
майдану догнива купа дубiв - перед вiчною збиралися будувати читальню, та
якийсь дiяч "свиснув" зiбранi з населення грошi й утiк чи то до Канади, чи
до Аргентiни. А дерево псу ться. До нього нiхто не торка ться, як до
святинi, хоч у багатьох дiти замерзають у нетоплених хатах.
Поля на горi, за каменоломнею. Ясного дня звiдтiль видно майже всю
Буковину i Волощину - аж до румунських Карпат. Рiвнина тут родюча, кожного
року видзвонюють такi пшеницi, що лише в казцi кращi. А кiлометрiв за
тридцять звiдси, на берегах Серету i Нiчлави, землi бiднiшi, виснаженi, й
люди там замкнутi, скупi, пригнiченi. У нас - крiпкi духом i тiлом. Iде
парубок - сила з нього хлюпа , двигтить пiд ногами земля. Дiвчата теж як
на пiдбiр: гнучкi, стрункi, високi, рум'янолицi. Загалом приднiстрянцi -
витiвники, але пiсля вiйни змiнилися, якось розм'якли, немов довго ©х
купали в теплих водах iз тавертинових печер.
Я сходив до села попри цвинтар. Поблукав поглядом мiж хрестами. Десь
тут поховали маму, а де саме - нiхто не може показати: тодi щодня хоронили
десятками в спiльних могилах.
Батько в Залiссi. Оповiдають, що мама продала все з хати i справила
йому великий рiзьблений хрест. За труною йшла половина села.
- Як дужий, Прокопе? - Семен Задвiрний блиснув низкою перлистих зубiв i
обома руками обхопив мою долоню.- Заходь до нас погрiтися. Я сам дома,
нiхто не перешкодить нам побалакати.
- Здоров, спiдничнику,- вiдказав я. - Поспiшаю, Левадиха дожида з
обiдом. Та одчепитися вiд Семена нема способу.
- Ото й добре, що ти не обiдав. Я тiльки-но з хутора, i ©да самого не
береться. Ходи, з чим розправлятись.
Вiн позирав на мене з неприхованим захопленням: кожний сiльський
гайдуряка обожню колишнього фронтовика. Як це Кухарчукова Орися змогла
вiддатися цьому довготелесому, носато-кирпатому белбасовi? й ледве
шiстнадцять, красуня - i ходила, оббивала Задвiрним пороги: "Семен мене
збезчестив, нехай жениться". Що ж, Задвiрнi ма тнi. Обiйстя - маленький
фiльварочок: акуратнi стоги пiд оборогами, побiленi стайнi, повiтки,
шпихлiра, сушарня, олiйня, пасiка, двi пари коней i пара волiв, п'ять
корiв, гурт овець, дорога упряж, бричка. Мрiя - бути тут господинею.
У свiтлицi пахло кропом. Семен нарiзав квашених огiркiв, налив тарiлку
меду, м'ясо i бiлий коровай хлiба були на столi, сюди вiн висадив
обплетений лозою бутель самогонки.
- Кажуть, ти мастак до не©,- догiдливе посмiхнувся вiн i закохано
поглянув на бутель.
- Був.
- А тепер?
- Забув.
Семен засмiявся, осушив чарку, нiби назад себе кинув другу i лиш по
третiй скривився i понюхав окра ць хлiба.
- Щоб не було кривдно нiкому з свято© трiйцi,- сказав вiн,
передихнувши.- А ти даремно. Тепер без не© не полагодиш нi одного
серйозного дiла.
- Тво© де дiлися?
- В Залiссi, розживаються грiшми. Спряглися з Ковальчуком,- наша кобила
ожеребилась, а карий ногу пробив,- i ви©хали до схiд сонця. Чогось ©х
довго нема, видко, загулялись. Ну, розповiдай.
- Про що?
- Як на вiйнi, як вропа?
- Вiйна вкрила вропу трупами i полила кров'ю. Наших там багато
спочило.
- Що тепер робиш?
- Гниди давлю.
- Ти нiби не хочеш зi мною побалакати по-людськи. Зна ш... Давай ось
що... Давай коли-небудь помуштруй нас? Зброю ма мо. Замiсть того щоб з
нудьги дiвок щипати, чогось потрiбного навчимося. Рано чи пiзно воювати
доведеться, бо така доба.
"Коли ворог напав несподiвано, обставини часто не дають можливостi все
обдумати, але, менi зда ться, той, хто звик замислюватися над сво©ми
вчинками, навiть вiдчуваючи страх, постара ться забути про небезпеку i
дiйде до висновку, що опiр менш небезпечний i чеснiший, нiж втеча"11.
11 Рене Декарт, "Пристрастi душi".
- Кiнець,сказав я.
- Чому?
- Мо му вояцтву.- Я спробував говорити щиро.- Хочу спокою, хочу класти
хату, заснувати сiм'ю.
- Не мели,перебив мене Семен.- Якби це казав Богдан Онук, то марницi
(вiн бо©ться лишити спiдницю i лиш язиком тарабанить). Це такий прудкий до
жiнок чоловiчок, що важко уявити. От уже плодовитий! Менi зда ться, вiн
готовий сiсти в гнiздо замiсть квочки. Ну, а ти? Набрався вропейсько©
культури, досяг чинiв... Не повiрю.
- Правда, Семене.
- Що ти зарiка шся! Ще по чарцi?.. Зарiкатися не варто. - В однiй
людинi свiтовi не розходиться.
- Одна та ще одна, а з ними ще чотири! Ми завсiди пасу мо з дива, коли
випада слушна нагода. Значить, помуштру ш. Не тодi коня сiдлати, як треба
сiдати.
- В селi, Семене, фронтовики, здоровi хлопцi, а я геть порваний,
порiзаний, побитий... "I навпаки, якщо хто вiдчува , що бажання помсти i
гнiв спонукають його не обдумуючи кинутися на напасникiв, то йому повинно
прийти в голову те мiркування, що нерозумно гинути, якщо можна без сорому
врятуватись, i що при очевиднiй нерiвностi сил краще з честю вiдступити
або здатися, нiж нерозсудно йти на вiрну загибель...12"
12 Рене Декарт, "Пристрастi душi".
- Не вчи старого кота гопки. Ми придивилися до всiх. Скажу тобi: не
риба, не м'ясо, а щось наче гриб...
- Але ж одна бджола меду не наносить,- впирався я.- Нехай для початку
хто-небудь навчить вас розбирати-складати рушницi, а я тим часом пригадаю
дещо з тактики.
- Ну, чого воно навчить, коли воно всю дорогу ховалося i драпало.
- Ховатися не могло, Семене. Вiйна почалася з вiдстанi ста двадцяти
крокiв. Так i закiнчилась.
- Повсюдо! - Семен розчервонiвся як рак.- Я знаю. Я все знаю. Збагни:
якщо ми зупинилися на тобi, то неспроста. Голови мiзкували!
- Я й не стверджую, що гарбузи.
Семен закресав кiсточками, та раптом засмiявся:
- Домовилися, Прокопе. Мiж iншим, я чекав, що ти не зразу погодишся,
принудиш себе попросити. На тво му мiсцi я робив би те саме. А тепер
признайся: ти нiмецькою володi ш добре?
- У шпигуни не пiду.
- Потiшний ти хлопець! - Семен сiв ближче, дихнув запахом залежаного
сiна.- Ти i французьку та iталiйську зна ш?
- Переважно команди,- вiдказав я, зцiплюючи зуби.
- Утни по-нiмецьки.
- Чого так зненацька?
- Просто хочеться послухати.- Вiн почав говорити стриманим,
переконливим голосом, очевидячки милуючись сво©ми iнтонацiями.- Прошу,
Прокопе.
- Nur Deutscyland verdanke ich alles. Gute im meinen Leben 13
13 Тiльки Нiмеччинi я завдячую за все добре в мо му життi.
- Ловко. Я майже розумiю, що це означа . Коли в нас стояли австрiяки,
офiцер застрелив Повiтчишину гуску. Ступив до хати: "Гiб сак, гiб сак..."
Стара знiтилась, а той мало не розiрве ©© од злостi. "Та гусак,
антихристе,- жебонить стара,- най буде гусак.- А пошепки бубонить:- Я
чогось завше думала, що то гуска". Офiцер же мiшка просив.
Вiн вiд душi реготав, а я корчився од того смiху: видно, будуть
грабувати цей край ще не один десяток лiт.
- Iще щось скажи,- попрохав Семен.
Що казати? Я пам'ятаю немало мудрих фраз. Та хiба кидати отак - на
вiтер? "Man mub leben lassen" 14, любив повторювати один мiй фронтовий
товариш, Вальтер Крафт. Його накрило мiною в хвилину братання з
чорногорцями. Я повертався з наших позицiй iз пакунком махорки i був
крокiв за тридцять, коли сплетена, охоплена щастям купка людей злетiла в
повiтря... А наш ротний, ще молодий, дуже вихований, ввiчливий i освiчений
хлопець, пiд час канонади збожеволiв. Коли ми ловили його, щоб вiдправити
в тил, вiн вигукував: "Edel sei der Mensch hielfreich und gut!"15 Яка
жахлива насмiшка долi!..
14 Живи i дай жити iншим.
15 Хай буде людина доброю, вдячною i чуйною! - Чого ти мовчиш? -
нетерпеливив мене Семен. Нiчого путнього на згадку не спада Wir kamen,
woher man uns nicht erwartete.16 Бувай, Семене! Намилить менi Левадиха
чуба через тебе.
16 Ми прийшли звiдти, звiдки нас не чекали
- Якого дiдька квапишся! Левадиха! Та пошли ти ©©...- Вiн був невинно
радiсний, як дитина зi сну.
- Усього доброго!
- Що ж, гараздуй. То помуштру ш?
- Побачимо.
- Дома я без усяко© потреби вичистив мундир, рядочком поскладав хрести,
потiм зрубав на городi на паливо всохлу грушу. Злодiйкувато пiдповз вечiр.
Я сiв на пнi. З Днiстра дибився туман Прийшла, сутулячись, Левадиха,
попiдбирала гiллячки i подалась до Молотковського на клаку. Надворi було
лагiдно, затишно У свiтлицi я прокуняв кiлька годин без свiтла. У такi
хвилини батьки бавляться з дiтлахами, поки матерi накривають до вечерi
столи. Я сидiв i курив. Потiм не стало тютюну, i я лiг спати.
Миколу я здибав увечерi кiлькома днями пiзнiше. Була субота, я
повертався з крамницi - Шехтман уперше пiсля вiйни десь розкопав мило, i я
купив два брусочки, бо ще не вiдколупав зi шкiри окопну сажу. Повз мене
просолiв присадкуватий чоловiк у сибiрському довгому кожусi, якi за
горiлку вимiнювали в росiйських солдатiв. Я мимоволi оглянувся, чоловiк
став.
- Повсюдо! Не впiзнав? Я притис Миколу до грудей.
- Та обiзвись же. Гей, Прокопе! Прокопику! Друже милий!
- Вiр,сказав я.- Навiть мiльйони смертей можна пережити, коли душу
нагрi великим чеканням.
- Здоров, чоловiче добрий! Ти! - Помовчавши, Микола поквапливо
заговорив:- А я вiд учора в замку нуджуся. Щось непоко©ть мене, просто
несила сидiти. Думаю: на лiпше чи на гiрше? Ну, то до мене?
- Я в Левадихи,- спробував я заперечити - Тут подати рукою.
- Даруй,Микола взяв мене пiд руку.- Нинi ти мiй. Сто рокiв з тобою не
видiлись.
I майже силомiць потягнув мене до Лiсничiвки. У замок ми ввiйшли через
бокову вежу, ключ од яко© Микола видобув iз-за халяви.
- Я в цiй половинi,- казав вiн скоромовкою, - А там конала якась
генеральська полюбовниця, сифiлiтичка, мiж iншим, гарна. Австрiяки
натиснули, а росiяни справляли бенкет на знак перемоги, то ледве вирвалися
на конях. П'яну дамочку покинули, тут вона й ноги простягнула. У спадок
менi дiсталась бочка свiчок, зараз зробимо iлюмiнацiю.- Микола викресав
вогню, роздув грубку. Ми були в одному з нарiжних кабiнетiв поруч з
бiблiотекою. У вiкно терлась, злегка поскрипуючи, коли налiтав вiтер,
рiдковiта яличка,-Сiдай, Прокопику, лягай, словом, влаштовуйся, а я
принесу цигарок, ©х у мене на десять рокiв: прощався з австрiйцями, то
вивiз повнi драбини. I от що: це тво сховище, я його для тебе берiг.-
Микола висунув шухляду в столi.- Ось тобi ключ од вежi. Я в замку довго не
затримуюся, а тобi, коли треба, заходь i будь як дома або взагалi
перебирайся сюди. Останнiм часом я прийшов до висновку, що замок щасливе
мiсце.
Через кiлька секунд вiн приволiк лозяний кошик, виклав пляшки з
угорським ромом, сало, сухарi, часник, цигарки. Тiльки тепер я помiтив, що
вiн запустив бороду, розтовстiв. Обличчя стало круглим i, якби не довгий
нiс, було б зовсiм плитке. I борода його трохи видовжувала. Борода
гнiдувата, надво роздiлена, покучерявлена. А голова - лиса, нiби
поголена, лиш над вухами висять квачики волосся. Лице було якесь
неспокiйне, ментрожили його щомитi все новi мiни. Рухався Микола круто,
угнувши голову, широко розмахуючи короткими руками. До уст уже, видно,
назавжди прилипла насмiшка, а очi дивилися колюче i похмуро.
- Першу за тебе,- сказав вiн, наливаючи в склянки.
- Де пропада ш? - спитав я, надпивши.
- По лiсництвах. Хлопцi там все новi, знайомився. Ви©хав бричкою, ледве
добився назад санками. Ох i краса в лiсах, Прокопику! Гостинець, як продiл
на дiвочiй головi. Усе гiдне, здорове, впевнене, урочисте. Конi бредуть
заметами, нiби прислухаються до тишi, i шкода пiдняти пужално. Ну, та
менше з цим. Тепер за тво© плани. Що збира шся робити?
- Непоко©ть почуття дому,- сказав я - Будуватися треба.
- А далi?
- Нiмеччина оголосила вiйну Росi©, але план Шлiффена заставив iти на
Париж... Далеко не загадую.
- Що ж, i це немало,- вiдказав Микола, подумавши.- Хочеш лагодити
старий грунт?
- Безнадiйна справа. Десь куплю. За селом iз землею начебто не сутужно,
прода ться.
Микола звузив очi. Вони перетворилися в двi тернинки. А губи з викликом
посмiхалися.
- Портрет Лесi Укра©нки був тут? - запитав я.
- Ага,озвався Микола - Вiн, мабуть, обмiрковував мо становище, цiлком
забувши про мене, обдумував твердо, причiпливо, враховуючи всi "за" i
"проти":
Микола наповнив чарки, в очах його застрибали рогатi чоловiчки.
- Отже, за спокiй, Прокопику? - I знов очi стали сухi, але вiн
усмiхався, зрозумiвши мене.
- Менi зда ться,- сказав я,- що цей спокiй треба якнайповнiше
використати. Щоб кожна людина залишила слiд у часi. Щоб зробити такий
запас, який би гарантував од несподiванок. Ти зна ш, скiльки нас
витлумили?
- Уявляю собi.
- Ось бачиш. Треба кардинально змiнити полiтику, поки не пiзно.
Галичину зiтруть з лиця землi, якщо в народi не пробудиться усвiдомлення
сво © сили. Бо ж тут завжди чекали допомоги, завжди крутили головами, тому
©х так легко було скручувати то одним, то iншим.
- Пригаду ш, що ми колись говорили про життя?
- Ще б пак!
- Але ж ти закуси, Прокопику. П'яний будеш. I допий. Якийсь час ми
мовчки розправлялися з нарiзаним на пластерки крухким, з червоними
прожилками, салом. Микола налив собi, щоб випити разом зi мною.
- Для цього потрiбна розумна i сильна влада,- продовжив я перервану
розмову.- Розумна, сильна i далекоглядна. Мене непоко©ть, що тихо, що не
доходять нiякi чутки про нинiшнiй уряд.
- Нинiшнiй уряд? - iз загадковою посмiшкою повторив Микола.-Ти ма ш на
увазi секретарiат? Вiн мовчить, i це найстрашнiше. Поки що я знаю: не
налагодженi нi пропаганда, нi контрпропаганда. Дитятко народилося, ми
бачимо, вiд яких батька-неньки, але тепер воно в сповитку. Пiсля купелi
воно буде хутко рости. Ми не чу мо його лепетання, крику. Очевидно, це
змалку хитрюга, з материно© утроби. Кого чекати - Нерона чи Цезаря? Я
гадаю, що Нерона. Мовчанка - це переддень змови проти народу. Iсторiя зна
таких випадкiв багато. Вони закiнчувалися та мним терором, знищенням тисяч
невинних або мало винних людей i жахливим онiмiнням нацiя на багато
десятилiть.
З тво©х слiв можна зробити висновок, що мама не поступиться мачусi?
- Так, Прокопику. Потiм я тобi дещо покажу, а тепер уминай сало. Як
вропа?
- Бунту .
- Це добре.
- Такого сприятливого моменту для нас ще нiколи не було.
- Наш сприятливий момент, друже, треба зв'язувати з соцiалiстичною
революцi ю в Росi© i подiями за Збручем. Ось ми говорили, що Державний
секретарiат на чолi з верховним сво©м, Петрушевичем, мовчить. Чому? Де ©х
декрети про передачу пiдпри мств робiтникам, а землi-селянам, де декрети
про дозвiл страйкiв i манiфестацiй, про свободу преси, про вiльне
утворення товариств робiтничо-селянсько© вза модопомоги й
iнтернацiонального спiвробiтництва? Це ж було заповiтом усiх
соцiалiстичних процесiв на наших землях, починаючи з судилища над Остапом
Терлецьким, який, як ми зна мо, лишився в iсторi© пролетарського руху
соцiалiстом-утопiстом... Пригаду ш статтю Iвана Франка про Терлецького?
Я кивнув.
- А цi шахра©-демократи з клiки Петрушевича продовжують тихо
утверджувати сво право на експлуатацiю народу i шукають пiдтримки то за
Вiслою, то в Парижi, то в Лондонi. Полiтика ©х контрреволюцiйна i
антинародна.
- А де сили, якi повиннi протистояти цьому?
- сили, Прокопе. ! Ми з тобою незабаром станемо свiдками народження
свiтово© соцiалiстично© цивiлiзацi©. Усе йде до цього.
- Що ж? Як мовиться, бог у помiч. Не забувайте, що i я на дещо можу
придатися. Микола посмiхнувся.
- Закушуй. Тобi не зда ться, що сухарi пахнуть горищем?
- Ага.
Я почав оглядати, кабiнет. Справдi, дуже зручне мiсце для вiдпочинку.
Тут, мабуть, легко зiбратися з думками i легко картати себе за якийсь
промах - нiщо не нав'язу ться. У кабiнетi була м'яка канапа, трохи
масивний стiл з точеними нiжками, скляна шафа з книжками i кахельна
грубка. Долiвка була застелена благеньким, попротираним у багатьох мiсцях
килимом. Повiтря трохи застояне, i таке вiдчуття; що думки в ньому будуть
застрягати, а коли прийдеш знову - застанеш ©х навколо. На канапi маленька
подушка. Можна прилягти, заплющити очi, тодi свiт вiддалиться на сотнi
кiлометрi2Ә, i його легше окинути поглядом.
- Отже, життя - вагiтна добром i злом жiнка, що не може народити,
оскiльки люди жадають вiд не© тiльки добра? - Микола вiдштовхнув крiсло,
пройшовся по кабiнетi. Я дивився на нього насторожено: до чого вiн веде? -
Ти репетував: боротьба, до дiдька жiнку! Так чи нi? Так. Тепер ходи, щось
покажу.
Вiн запалив лiхтарню i провiв мене в сирi, процвiлi льохи. Тримаючи
мене за руку, попереджував, е приступка, де гнилий бальок чи калюжа,-
видко, навiдувався сюди частенько.
- Колись тут катували крiпакiв,- сказав вiн пiвголосом.
- Хто зна , може, цi пивницi ще комусь придадуться,- озвався я.
Ми йшли хвилин з десять, кружляючи темними лабiринтами, нарештi
пiдземелля обiрвалось, i перед нами стала глуха стiна, викладена з
нетесаного каменю. Микола передав менi лiхтарню i, просунувши пальцi в
щiлини, видобув завбiльшки з решето брилу, за якою зiяла непроглядна
темiнь. Забравши назад лiхтарню, вiн поклав ©© по той бiк отвору i
засмiявся:
- Лiзь.
Коли я наполовину просунувся, вiн весело запитав:
- Вiзьму й замурую зараз Повсюду?
- I нiхто не знатиме, де дiлося трiшки людсько© недолi,- загудiв я в
темряву.
Призвича©вшись, я побачив довгий коридор, обставлений полицями, на яких
приклад до приклада поко©лось .кiлька тисяч манлiхерiв i тульських
гвинтiвок. На дощаних помостах стояли законсервованi гочкiси, лью©си,
максими, муравлиськами були наваленi купи набо©в, стоси шабель, зсипища
гранат. Усе те пiрнало в сперту пiдвальну нiч.
- Iнструменти,- сказав Микола, обтрушуючи штани.- Зробимо тво©й жiночцi
операцiю.
- Дай собi з цим спокiй.- Я зняв з гачка бiля отвору гвинтiвку, яку
Микола тримав напоготовi.-Не припускай, що цим орчиком можна зробити таку
складну операцiю. З ким догляда ш цей арсенал?
- Наразi сам.
Ми порiзали ще цеглину солонини, випили, i вiн забубонiв:
- Я у вiйну навчився дорожити цi ю штукою,- показав на сало. - Ладен
вставати до не© серед ночi. Чорти б його брали, хiба тiльки нiмцi мають
ласувати нашим салом? Та мужицьке тiло швидко розпира . Угадай, скiльки
важу.
- Корець з гаком.
- I лисiю, як паршива вiвця. Әiдне мо парубоцтво: нiяка дiвка за
мене не пiде. Хоч бери й неси на ярмарок сво© чоловiчi вiдзнаки. Та воно й
дiвки порядно© нема. Поки щось пiдходяще виросте, обшалююся жиром. Марину
твою Ковальчуки продали, сучi дiти! Сватай Гривастюкову Гафiю: гожа, не
дурна. Лиш би де зiпсувалась, бо жiнка - що степова мiмоза: невiнчана -
золотко, замiжня - нудьга. Ти нiколи не замислювався про природу дiвочго
натхнення, яке робить ©х кралями? Те-те. Виходячи замiж, ховають сво©
гiдностi, наче ©х нiколи й не було.
- Як тобi Ревека?
- Ревека - скриня зi щастям,- вiдказав Микола, змiтаючи долонею
кришки.- Але збiдованому, котрий умi цiнити щастя. Вона надто досвiдчена
в коханнi, була б ще скучно вiдданою i старанною, а для дурного - зна ш,
чим би це було.
- Щось ти пiдозрiло розумi шся на цих речах.
- Ага,вказав вiн.- Признайся байдужому - не повiрить.
- Не признавайся.
- Тодi до кого слово мовити? - Вiн поскладав до кошика пляшки.- Я
розмовляв з одним пришелепкуватим, якому трапилась у жiнки дiвка, схожа на
Ревеку. Довiв ©© ревнощами до самогубства.
- Що ж вiн тепер?
- З iншою живе.
- Добре?
- Несогiрше.
- Може стати погано.
- Побачимо.
- Доля - це розплата.
У куточку Миколиних губ осiла тiнь. Вiн закурив цигарку i стомлено
опустився на канапу.
- То вропа бунту ?
- Ну й iнше: подекуди зневiра, всюди - розруха.
- Вiйна озлобила людей?
- Взагалi озлобила, але не нарозумила, як можна було сподiватися. З
цього можна зробити висновок, що вiзок не вискочить з глибоко нарiзано©
колi©. вропейцi прикутi до традицiй.
- Так,Микола цмокнув.- Це, до речi, спостерiга ться всюди. Щоб рiшуче
повернути в той чи iнший бiк, треба мати певну мужнiсть На це поки що
здатнi лише великi народи, якi бiльше себе усвiдомлюють перед долею свiту
i якi виробили бiльше якостей, придатних для нового устрою. Найголовнiше,
що перелом намiтився.
- Хiба вiн здатний вiдбитися на долi свiту?
- А цього, Прокопику, не знаю. Особисто хотiв би. Але сам бачиш, як
складно в життi. Я боюся одного: щоб перелом вiдбувався в мiру
пiдготовленостi дӘ нього. Але давай ляжемо. На лiжку дума ться
веселiше i слуха ться при мнiше.
- Не заперечую.
Ми розляглися в сумiжнiй нетопленiй кiмнатi, вкрилися кожухами.
- Люблю гартоване морозом повiтря,- мов з-за рогу долинув Миколин
голос.-Зробиш проти носа шпарку i п' ш...
- Нi до кого не вчаща ш? - спитав я.
Продовження розмови вже для мене не могло бути, бо я вiдучився в лiжку
мрiяти, тим бiльше гадати, як-то воно буде. Залшилося багато несказаного,
i до серця пiдкрадалося почуття втрати. Але мучити Миколу не хотiлося.
- одна на прикметi,- сказав вiн. Кумгикнув i перегодом додав:-Ти ©©
не зна ш.
За вiкном навшпиньках ходила нiч. Ворушила гiлля поважно замислених у
мiсячному сяйвi берестiв, холодним протягом примушувала шлапати в кiмнатi
домовика i жалiбно попискувати пiд спорохнявiлими пiдлогами голодних
мишей.
Микола перекидався на лiжку з боку на бiк. Мабуть, через мене не брав
його сон цi © ночi. I в мене не склеплювались повiки пiсля нашо©
приховано-радiсно©. зустрiчi, бо я ©© нетерпляче чекав, а коли вона
вiдбулась, то зовсiм не так, як уявлялося.
Перед очима виступили стелажi з гвинтiвками, у вухах повторювалися
Миколинi запитання - сквапнi, нiби йому хотiлося швидше з'ясувати, хто я,
куди прямую, i... заспоко©тись. Або вiн щось нагальне пережив, яке
зворохобило його душевно i фiзично, або вiн був схвильований мо©м
поверненням?.. Що б там не було, його не варто силувати. Настирливiсть у
таких випадках те саме, що батiг над конем iсторi©: одного досягнеш, на
десять помножене втратиш. Я бiльше не турбував Миколу, i вiн, зрештою,
тихо засопiв.
Заголосили третi пiвнi. Я одягся i вийшов iз замка. Долиною ще блукали
присмерки. Стояв трiскучий мороз.
За Лiсничiвкою, там, де дорога пересiка Буштинський тракт, я здибав
Слободянову Ганну. Вона тягнула санчата з грабовими полiнами. Iшла, тяжко
посапуючи, човгаючи чобiтьми по мерзлому груддi, дивлячись пiд ноги.
Санчата скиглили i торохтiли за нею, нiби дивом опредмечена журба. Оддалiк
повзла ще одна тiнь.
Бив снiговою крупою збентежений свiтанням вiтер. На буковинському боцi,
стелячись закованим у кригу Днiстром, плив гомiн весiлля. Кому там лягло
серце до то© церемонi©? Видно, життя входить у сво рiчище, а може, хтось
зi страху вирiшив плюнути в душу невiдомостi.
- Помагай бiг, Ганно! - Я взявся за шлею.
Важко передихнувши, жiнка на мить пiдвела очi, знов опустила ©х додолу
i не вiдповiла. Через кiлька крокiв сiпнула шлею до себе.
- Лiпше отiй пiдсоби,- махнула рукою позад себе.
Я залишився посеред дороги. Щось до болю знайоме в ходi жiнки, яка
наближалась, заколихало свiтом у мо©х очах.
Розвиднялося з кожною секундою. Марина окинула мене втомленим поглядом;
коли впiзнала, щось полохливе i вороже метнулося у ©© очах. © копаницi
були високо вивершенi дровами, збоку телiпалась прив'язана тороком сокира.
Я дивився на Марину, а сокира заступала ©© вiд мене блискучим бiльмом.
Марина ще раз глянула на мене, знов очi заметушились, але вже не вороже, i
в куточках звисли повнi коралово-круглi сльози, якi, здавалось, не в змозi
були вiдiрватись од втомлених безсонням повiк. Вона не витерла ©х, i вони
не впали, а поволi, туманом розповзлися-розтанули, нiби шкода було ©м
звiльняти звичне мiсце, i залили зiницi темним блиском.
Рiзко випроставшись, Марина обiйшла мене, оглянулась на санки,-
навинула на руку мотузок i рушила сво ю дорогою. Я наздогнав ©©, незграбно
смикнув мотузок.
- Не треба, Прокопе,- сказала вона тихо. I повторила:- Не треба.
© слова не досягли мо © свiдомостi. Я не здатний був ©х сприймати,
настiльки вони були чужi й далекi вiд того, що творилося в мо©й душi. Тодi
Марина пустила мотузок i стала на узбiччi, як постороння, якiй нема дiла
нi до мене, нi до копаниць з дровами. Але цей вираз швидко змiнився
розгубленiстю. Так вона, напевне, стояла б, якби поламалися санки.
- Марино,покликав я.
Обличчя ©© закам'янiло, i кам'яно вона запитала:
- Ти назовсiм, Прокопе?
- Так.
- Залишишся в селi?
- Так.
У цю мить я подумав, що нiколи згодом не повiрю, начебто мiж нами
вiдбулась оця розмова. Кожна клiтинка мого тiла перетворилася в пружинку,
i все разом зцiплювало серце, яке безпорадно металося, ще знаходяч8Ӄ
якiсь порожнини, але мало от-от зупинитися в тугих кiстяних лещатах. Щось
треба було промовити, та я не годен був знайти потрiбного слова й
несподiвано глянув на нас обох очима байдужо© до всього людини. Марина
©© думок.
Молотковський кiлька днiв тому бачився з Миколою Павлюком у Залiссi, а
я два тижнi виглядаю Миколу - не показу ться. Лiснику Павлючина, торгу
кiньми, кажуть, годинами метику на зрубах про якiсь гешефти.
Миколу вигнали з гiмназi© роком пiзнiше за те, що назвав Шопенгауера
неуком. Ми потоваришували з переконання, що для життя гiмназiя нiчого нам
не дала, а для того, щоб стали баламутами, робила все. Вiйну Микола
прокочував з обозами, як i Загата. Звiдав обох тилiв. Стратегiя Людендорфа
"спочатку проб' мо дiру, а тодi буде видно, що робити" - в'©лась у серце i
в печiнку. Поки не вирiвнявся глибоко заземлений позицiйний фронт, нiхто
сьогоднi не знав, у чи©х руках буде завтра.
Повернувшись, Микола осiв у старому феодальному замку на Лiсничiвцi.
Замок колись належав якомусь Крегеровi, що вмер без спадко мцiв. Похмурим
громаддям заволодiла громада, i з дiда-прадiда тут порядкували Павлюки,
колобродiвськi лiсничi.
Пiдлiтками ми з Миколою збавляли в замку днi i ночi. Мiж старим
мотлохом вiдкопали Корнеля, Расiна, Кальдерона, Декарта, Бекона, Гонору -
не одну мудру голову, котру все в цьому свiтi обходило. Тодi ми належали
до племенi "зiрвишию" i вигукували: "З нас небагато здатних гордувати
усiм, що може нам здобута влада дати!" I клялись, що скажемо одверто тим,
хто озвiрiв, що ©х чека .
Я обiйшов замок довкола, погримав у кожнi дверi, та нiхто не озивався.
Цiкаво, чи збереглась наша бiблiотека? Вiкно, де вона була, заслонене
скатертю. Ми назбирали чимало книжок. Читали запо м, по-дикунськи. Були
тут i бiблi©, i катехiзиси, i пiдручники з магi©, i довiдники для
бджолярiв, i сонники. Можна було навчитися всього - вiд ремесла пастуха до
проповiдника.
З Лiсничiвки я рушив до каменоломнi. У плечi впирався молодецький
чорноморський вiтрище, продуваючи шинелю, Левадишин лейбик i сорочку, яка,
одначе, прилипла до тiла, зволожена потом.
Каменоломню треба розчистити вiд снiгу. Менi аж руки засвербiли. Взявся
до роботи, та не було лопати. Я видряпався на бивнеподiбний виступ скелi.
Гарне село Колоброди: два рядочки роздiлених вулицею хатин уздовж Днiстра,
городи, сади. Пiд час бо©в центр вигорiв - нiби гiгантський крiт пробив
собi дорогу до пiдошви гори.
Хати, квадратики обор, церква, майдан i статуя Франца-Йосифа. В кiнцi
майдану догнива купа дубiв - перед вiчною збиралися будувати читальню, та
якийсь дiяч "свиснув" зiбранi з населення грошi й утiк чи то до Канади, чи
до Аргентiни. А дерево псу ться. До нього нiхто не торка ться, як до
святинi, хоч у багатьох дiти замерзають у нетоплених хатах.
Поля на горi, за каменоломнею. Ясного дня звiдтiль видно майже всю
Буковину i Волощину - аж до румунських Карпат. Рiвнина тут родюча, кожного
року видзвонюють такi пшеницi, що лише в казцi кращi. А кiлометрiв за
тридцять звiдси, на берегах Серету i Нiчлави, землi бiднiшi, виснаженi, й
люди там замкнутi, скупi, пригнiченi. У нас - крiпкi духом i тiлом. Iде
парубок - сила з нього хлюпа , двигтить пiд ногами земля. Дiвчата теж як
на пiдбiр: гнучкi, стрункi, високi, рум'янолицi. Загалом приднiстрянцi -
витiвники, але пiсля вiйни змiнилися, якось розм'якли, немов довго ©х
купали в теплих водах iз тавертинових печер.
Я сходив до села попри цвинтар. Поблукав поглядом мiж хрестами. Десь
тут поховали маму, а де саме - нiхто не може показати: тодi щодня хоронили
десятками в спiльних могилах.
Батько в Залiссi. Оповiдають, що мама продала все з хати i справила
йому великий рiзьблений хрест. За труною йшла половина села.
- Як дужий, Прокопе? - Семен Задвiрний блиснув низкою перлистих зубiв i
обома руками обхопив мою долоню.- Заходь до нас погрiтися. Я сам дома,
нiхто не перешкодить нам побалакати.
- Здоров, спiдничнику,- вiдказав я. - Поспiшаю, Левадиха дожида з
обiдом. Та одчепитися вiд Семена нема способу.
- Ото й добре, що ти не обiдав. Я тiльки-но з хутора, i ©да самого не
береться. Ходи, з чим розправлятись.
Вiн позирав на мене з неприхованим захопленням: кожний сiльський
гайдуряка обожню колишнього фронтовика. Як це Кухарчукова Орися змогла
вiддатися цьому довготелесому, носато-кирпатому белбасовi? й ледве
шiстнадцять, красуня - i ходила, оббивала Задвiрним пороги: "Семен мене
збезчестив, нехай жениться". Що ж, Задвiрнi ма тнi. Обiйстя - маленький
фiльварочок: акуратнi стоги пiд оборогами, побiленi стайнi, повiтки,
шпихлiра, сушарня, олiйня, пасiка, двi пари коней i пара волiв, п'ять
корiв, гурт овець, дорога упряж, бричка. Мрiя - бути тут господинею.
У свiтлицi пахло кропом. Семен нарiзав квашених огiркiв, налив тарiлку
меду, м'ясо i бiлий коровай хлiба були на столi, сюди вiн висадив
обплетений лозою бутель самогонки.
- Кажуть, ти мастак до не©,- догiдливе посмiхнувся вiн i закохано
поглянув на бутель.
- Був.
- А тепер?
- Забув.
Семен засмiявся, осушив чарку, нiби назад себе кинув другу i лиш по
третiй скривився i понюхав окра ць хлiба.
- Щоб не було кривдно нiкому з свято© трiйцi,- сказав вiн,
передихнувши.- А ти даремно. Тепер без не© не полагодиш нi одного
серйозного дiла.
- Тво© де дiлися?
- В Залiссi, розживаються грiшми. Спряглися з Ковальчуком,- наша кобила
ожеребилась, а карий ногу пробив,- i ви©хали до схiд сонця. Чогось ©х
довго нема, видко, загулялись. Ну, розповiдай.
- Про що?
- Як на вiйнi, як вропа?
- Вiйна вкрила вропу трупами i полила кров'ю. Наших там багато
спочило.
- Що тепер робиш?
- Гниди давлю.
- Ти нiби не хочеш зi мною побалакати по-людськи. Зна ш... Давай ось
що... Давай коли-небудь помуштруй нас? Зброю ма мо. Замiсть того щоб з
нудьги дiвок щипати, чогось потрiбного навчимося. Рано чи пiзно воювати
доведеться, бо така доба.
"Коли ворог напав несподiвано, обставини часто не дають можливостi все
обдумати, але, менi зда ться, той, хто звик замислюватися над сво©ми
вчинками, навiть вiдчуваючи страх, постара ться забути про небезпеку i
дiйде до висновку, що опiр менш небезпечний i чеснiший, нiж втеча"11.
11 Рене Декарт, "Пристрастi душi".
- Кiнець,сказав я.
- Чому?
- Мо му вояцтву.- Я спробував говорити щиро.- Хочу спокою, хочу класти
хату, заснувати сiм'ю.
- Не мели,перебив мене Семен.- Якби це казав Богдан Онук, то марницi
(вiн бо©ться лишити спiдницю i лиш язиком тарабанить). Це такий прудкий до
жiнок чоловiчок, що важко уявити. От уже плодовитий! Менi зда ться, вiн
готовий сiсти в гнiздо замiсть квочки. Ну, а ти? Набрався вропейсько©
культури, досяг чинiв... Не повiрю.
- Правда, Семене.
- Що ти зарiка шся! Ще по чарцi?.. Зарiкатися не варто. - В однiй
людинi свiтовi не розходиться.
- Одна та ще одна, а з ними ще чотири! Ми завсiди пасу мо з дива, коли
випада слушна нагода. Значить, помуштру ш. Не тодi коня сiдлати, як треба
сiдати.
- В селi, Семене, фронтовики, здоровi хлопцi, а я геть порваний,
порiзаний, побитий... "I навпаки, якщо хто вiдчува , що бажання помсти i
гнiв спонукають його не обдумуючи кинутися на напасникiв, то йому повинно
прийти в голову те мiркування, що нерозумно гинути, якщо можна без сорому
врятуватись, i що при очевиднiй нерiвностi сил краще з честю вiдступити
або здатися, нiж нерозсудно йти на вiрну загибель...12"
12 Рене Декарт, "Пристрастi душi".
- Не вчи старого кота гопки. Ми придивилися до всiх. Скажу тобi: не
риба, не м'ясо, а щось наче гриб...
- Але ж одна бджола меду не наносить,- впирався я.- Нехай для початку
хто-небудь навчить вас розбирати-складати рушницi, а я тим часом пригадаю
дещо з тактики.
- Ну, чого воно навчить, коли воно всю дорогу ховалося i драпало.
- Ховатися не могло, Семене. Вiйна почалася з вiдстанi ста двадцяти
крокiв. Так i закiнчилась.
- Повсюдо! - Семен розчервонiвся як рак.- Я знаю. Я все знаю. Збагни:
якщо ми зупинилися на тобi, то неспроста. Голови мiзкували!
- Я й не стверджую, що гарбузи.
Семен закресав кiсточками, та раптом засмiявся:
- Домовилися, Прокопе. Мiж iншим, я чекав, що ти не зразу погодишся,
принудиш себе попросити. На тво му мiсцi я робив би те саме. А тепер
признайся: ти нiмецькою володi ш добре?
- У шпигуни не пiду.
- Потiшний ти хлопець! - Семен сiв ближче, дихнув запахом залежаного
сiна.- Ти i французьку та iталiйську зна ш?
- Переважно команди,- вiдказав я, зцiплюючи зуби.
- Утни по-нiмецьки.
- Чого так зненацька?
- Просто хочеться послухати.- Вiн почав говорити стриманим,
переконливим голосом, очевидячки милуючись сво©ми iнтонацiями.- Прошу,
Прокопе.
- Nur Deutscyland verdanke ich alles. Gute im meinen Leben 13
13 Тiльки Нiмеччинi я завдячую за все добре в мо му життi.
- Ловко. Я майже розумiю, що це означа . Коли в нас стояли австрiяки,
офiцер застрелив Повiтчишину гуску. Ступив до хати: "Гiб сак, гiб сак..."
Стара знiтилась, а той мало не розiрве ©© од злостi. "Та гусак,
антихристе,- жебонить стара,- най буде гусак.- А пошепки бубонить:- Я
чогось завше думала, що то гуска". Офiцер же мiшка просив.
Вiн вiд душi реготав, а я корчився од того смiху: видно, будуть
грабувати цей край ще не один десяток лiт.
- Iще щось скажи,- попрохав Семен.
Що казати? Я пам'ятаю немало мудрих фраз. Та хiба кидати отак - на
вiтер? "Man mub leben lassen" 14, любив повторювати один мiй фронтовий
товариш, Вальтер Крафт. Його накрило мiною в хвилину братання з
чорногорцями. Я повертався з наших позицiй iз пакунком махорки i був
крокiв за тридцять, коли сплетена, охоплена щастям купка людей злетiла в
повiтря... А наш ротний, ще молодий, дуже вихований, ввiчливий i освiчений
хлопець, пiд час канонади збожеволiв. Коли ми ловили його, щоб вiдправити
в тил, вiн вигукував: "Edel sei der Mensch hielfreich und gut!"15 Яка
жахлива насмiшка долi!..
14 Живи i дай жити iншим.
15 Хай буде людина доброю, вдячною i чуйною! - Чого ти мовчиш? -
нетерпеливив мене Семен. Нiчого путнього на згадку не спада Wir kamen,
woher man uns nicht erwartete.16 Бувай, Семене! Намилить менi Левадиха
чуба через тебе.
16 Ми прийшли звiдти, звiдки нас не чекали
- Якого дiдька квапишся! Левадиха! Та пошли ти ©©...- Вiн був невинно
радiсний, як дитина зi сну.
- Усього доброго!
- Що ж, гараздуй. То помуштру ш?
- Побачимо.
- Дома я без усяко© потреби вичистив мундир, рядочком поскладав хрести,
потiм зрубав на городi на паливо всохлу грушу. Злодiйкувато пiдповз вечiр.
Я сiв на пнi. З Днiстра дибився туман Прийшла, сутулячись, Левадиха,
попiдбирала гiллячки i подалась до Молотковського на клаку. Надворi було
лагiдно, затишно У свiтлицi я прокуняв кiлька годин без свiтла. У такi
хвилини батьки бавляться з дiтлахами, поки матерi накривають до вечерi
столи. Я сидiв i курив. Потiм не стало тютюну, i я лiг спати.
Миколу я здибав увечерi кiлькома днями пiзнiше. Була субота, я
повертався з крамницi - Шехтман уперше пiсля вiйни десь розкопав мило, i я
купив два брусочки, бо ще не вiдколупав зi шкiри окопну сажу. Повз мене
просолiв присадкуватий чоловiк у сибiрському довгому кожусi, якi за
горiлку вимiнювали в росiйських солдатiв. Я мимоволi оглянувся, чоловiк
став.
- Повсюдо! Не впiзнав? Я притис Миколу до грудей.
- Та обiзвись же. Гей, Прокопе! Прокопику! Друже милий!
- Вiр,сказав я.- Навiть мiльйони смертей можна пережити, коли душу
нагрi великим чеканням.
- Здоров, чоловiче добрий! Ти! - Помовчавши, Микола поквапливо
заговорив:- А я вiд учора в замку нуджуся. Щось непоко©ть мене, просто
несила сидiти. Думаю: на лiпше чи на гiрше? Ну, то до мене?
- Я в Левадихи,- спробував я заперечити - Тут подати рукою.
- Даруй,Микола взяв мене пiд руку.- Нинi ти мiй. Сто рокiв з тобою не
видiлись.
I майже силомiць потягнув мене до Лiсничiвки. У замок ми ввiйшли через
бокову вежу, ключ од яко© Микола видобув iз-за халяви.
- Я в цiй половинi,- казав вiн скоромовкою, - А там конала якась
генеральська полюбовниця, сифiлiтичка, мiж iншим, гарна. Австрiяки
натиснули, а росiяни справляли бенкет на знак перемоги, то ледве вирвалися
на конях. П'яну дамочку покинули, тут вона й ноги простягнула. У спадок
менi дiсталась бочка свiчок, зараз зробимо iлюмiнацiю.- Микола викресав
вогню, роздув грубку. Ми були в одному з нарiжних кабiнетiв поруч з
бiблiотекою. У вiкно терлась, злегка поскрипуючи, коли налiтав вiтер,
рiдковiта яличка,-Сiдай, Прокопику, лягай, словом, влаштовуйся, а я
принесу цигарок, ©х у мене на десять рокiв: прощався з австрiйцями, то
вивiз повнi драбини. I от що: це тво сховище, я його для тебе берiг.-
Микола висунув шухляду в столi.- Ось тобi ключ од вежi. Я в замку довго не
затримуюся, а тобi, коли треба, заходь i будь як дома або взагалi
перебирайся сюди. Останнiм часом я прийшов до висновку, що замок щасливе
мiсце.
Через кiлька секунд вiн приволiк лозяний кошик, виклав пляшки з
угорським ромом, сало, сухарi, часник, цигарки. Тiльки тепер я помiтив, що
вiн запустив бороду, розтовстiв. Обличчя стало круглим i, якби не довгий
нiс, було б зовсiм плитке. I борода його трохи видовжувала. Борода
гнiдувата, надво роздiлена, покучерявлена. А голова - лиса, нiби
поголена, лиш над вухами висять квачики волосся. Лице було якесь
неспокiйне, ментрожили його щомитi все новi мiни. Рухався Микола круто,
угнувши голову, широко розмахуючи короткими руками. До уст уже, видно,
назавжди прилипла насмiшка, а очi дивилися колюче i похмуро.
- Першу за тебе,- сказав вiн, наливаючи в склянки.
- Де пропада ш? - спитав я, надпивши.
- По лiсництвах. Хлопцi там все новi, знайомився. Ви©хав бричкою, ледве
добився назад санками. Ох i краса в лiсах, Прокопику! Гостинець, як продiл
на дiвочiй головi. Усе гiдне, здорове, впевнене, урочисте. Конi бредуть
заметами, нiби прислухаються до тишi, i шкода пiдняти пужално. Ну, та
менше з цим. Тепер за тво© плани. Що збира шся робити?
- Непоко©ть почуття дому,- сказав я - Будуватися треба.
- А далi?
- Нiмеччина оголосила вiйну Росi©, але план Шлiффена заставив iти на
Париж... Далеко не загадую.
- Що ж, i це немало,- вiдказав Микола, подумавши.- Хочеш лагодити
старий грунт?
- Безнадiйна справа. Десь куплю. За селом iз землею начебто не сутужно,
прода ться.
Микола звузив очi. Вони перетворилися в двi тернинки. А губи з викликом
посмiхалися.
- Портрет Лесi Укра©нки був тут? - запитав я.
- Ага,озвався Микола - Вiн, мабуть, обмiрковував мо становище, цiлком
забувши про мене, обдумував твердо, причiпливо, враховуючи всi "за" i
"проти":
Микола наповнив чарки, в очах його застрибали рогатi чоловiчки.
- Отже, за спокiй, Прокопику? - I знов очi стали сухi, але вiн
усмiхався, зрозумiвши мене.
- Менi зда ться,- сказав я,- що цей спокiй треба якнайповнiше
використати. Щоб кожна людина залишила слiд у часi. Щоб зробити такий
запас, який би гарантував од несподiванок. Ти зна ш, скiльки нас
витлумили?
- Уявляю собi.
- Ось бачиш. Треба кардинально змiнити полiтику, поки не пiзно.
Галичину зiтруть з лиця землi, якщо в народi не пробудиться усвiдомлення
сво © сили. Бо ж тут завжди чекали допомоги, завжди крутили головами, тому
©х так легко було скручувати то одним, то iншим.
- Пригаду ш, що ми колись говорили про життя?
- Ще б пак!
- Але ж ти закуси, Прокопику. П'яний будеш. I допий. Якийсь час ми
мовчки розправлялися з нарiзаним на пластерки крухким, з червоними
прожилками, салом. Микола налив собi, щоб випити разом зi мною.
- Для цього потрiбна розумна i сильна влада,- продовжив я перервану
розмову.- Розумна, сильна i далекоглядна. Мене непоко©ть, що тихо, що не
доходять нiякi чутки про нинiшнiй уряд.
- Нинiшнiй уряд? - iз загадковою посмiшкою повторив Микола.-Ти ма ш на
увазi секретарiат? Вiн мовчить, i це найстрашнiше. Поки що я знаю: не
налагодженi нi пропаганда, нi контрпропаганда. Дитятко народилося, ми
бачимо, вiд яких батька-неньки, але тепер воно в сповитку. Пiсля купелi
воно буде хутко рости. Ми не чу мо його лепетання, крику. Очевидно, це
змалку хитрюга, з материно© утроби. Кого чекати - Нерона чи Цезаря? Я
гадаю, що Нерона. Мовчанка - це переддень змови проти народу. Iсторiя зна
таких випадкiв багато. Вони закiнчувалися та мним терором, знищенням тисяч
невинних або мало винних людей i жахливим онiмiнням нацiя на багато
десятилiть.
З тво©х слiв можна зробити висновок, що мама не поступиться мачусi?
- Так, Прокопику. Потiм я тобi дещо покажу, а тепер уминай сало. Як
вропа?
- Бунту .
- Це добре.
- Такого сприятливого моменту для нас ще нiколи не було.
- Наш сприятливий момент, друже, треба зв'язувати з соцiалiстичною
революцi ю в Росi© i подiями за Збручем. Ось ми говорили, що Державний
секретарiат на чолi з верховним сво©м, Петрушевичем, мовчить. Чому? Де ©х
декрети про передачу пiдпри мств робiтникам, а землi-селянам, де декрети
про дозвiл страйкiв i манiфестацiй, про свободу преси, про вiльне
утворення товариств робiтничо-селянсько© вза модопомоги й
iнтернацiонального спiвробiтництва? Це ж було заповiтом усiх
соцiалiстичних процесiв на наших землях, починаючи з судилища над Остапом
Терлецьким, який, як ми зна мо, лишився в iсторi© пролетарського руху
соцiалiстом-утопiстом... Пригаду ш статтю Iвана Франка про Терлецького?
Я кивнув.
- А цi шахра©-демократи з клiки Петрушевича продовжують тихо
утверджувати сво право на експлуатацiю народу i шукають пiдтримки то за
Вiслою, то в Парижi, то в Лондонi. Полiтика ©х контрреволюцiйна i
антинародна.
- А де сили, якi повиннi протистояти цьому?
- сили, Прокопе. ! Ми з тобою незабаром станемо свiдками народження
свiтово© соцiалiстично© цивiлiзацi©. Усе йде до цього.
- Що ж? Як мовиться, бог у помiч. Не забувайте, що i я на дещо можу
придатися. Микола посмiхнувся.
- Закушуй. Тобi не зда ться, що сухарi пахнуть горищем?
- Ага.
Я почав оглядати, кабiнет. Справдi, дуже зручне мiсце для вiдпочинку.
Тут, мабуть, легко зiбратися з думками i легко картати себе за якийсь
промах - нiщо не нав'язу ться. У кабiнетi була м'яка канапа, трохи
масивний стiл з точеними нiжками, скляна шафа з книжками i кахельна
грубка. Долiвка була застелена благеньким, попротираним у багатьох мiсцях
килимом. Повiтря трохи застояне, i таке вiдчуття; що думки в ньому будуть
застрягати, а коли прийдеш знову - застанеш ©х навколо. На канапi маленька
подушка. Можна прилягти, заплющити очi, тодi свiт вiддалиться на сотнi
кiлометрi2Ә, i його легше окинути поглядом.
- Отже, життя - вагiтна добром i злом жiнка, що не може народити,
оскiльки люди жадають вiд не© тiльки добра? - Микола вiдштовхнув крiсло,
пройшовся по кабiнетi. Я дивився на нього насторожено: до чого вiн веде? -
Ти репетував: боротьба, до дiдька жiнку! Так чи нi? Так. Тепер ходи, щось
покажу.
Вiн запалив лiхтарню i провiв мене в сирi, процвiлi льохи. Тримаючи
мене за руку, попереджував, е приступка, де гнилий бальок чи калюжа,-
видко, навiдувався сюди частенько.
- Колись тут катували крiпакiв,- сказав вiн пiвголосом.
- Хто зна , може, цi пивницi ще комусь придадуться,- озвався я.
Ми йшли хвилин з десять, кружляючи темними лабiринтами, нарештi
пiдземелля обiрвалось, i перед нами стала глуха стiна, викладена з
нетесаного каменю. Микола передав менi лiхтарню i, просунувши пальцi в
щiлини, видобув завбiльшки з решето брилу, за якою зiяла непроглядна
темiнь. Забравши назад лiхтарню, вiн поклав ©© по той бiк отвору i
засмiявся:
- Лiзь.
Коли я наполовину просунувся, вiн весело запитав:
- Вiзьму й замурую зараз Повсюду?
- I нiхто не знатиме, де дiлося трiшки людсько© недолi,- загудiв я в
темряву.
Призвича©вшись, я побачив довгий коридор, обставлений полицями, на яких
приклад до приклада поко©лось .кiлька тисяч манлiхерiв i тульських
гвинтiвок. На дощаних помостах стояли законсервованi гочкiси, лью©си,
максими, муравлиськами були наваленi купи набо©в, стоси шабель, зсипища
гранат. Усе те пiрнало в сперту пiдвальну нiч.
- Iнструменти,- сказав Микола, обтрушуючи штани.- Зробимо тво©й жiночцi
операцiю.
- Дай собi з цим спокiй.- Я зняв з гачка бiля отвору гвинтiвку, яку
Микола тримав напоготовi.-Не припускай, що цим орчиком можна зробити таку
складну операцiю. З ким догляда ш цей арсенал?
- Наразi сам.
Ми порiзали ще цеглину солонини, випили, i вiн забубонiв:
- Я у вiйну навчився дорожити цi ю штукою,- показав на сало. - Ладен
вставати до не© серед ночi. Чорти б його брали, хiба тiльки нiмцi мають
ласувати нашим салом? Та мужицьке тiло швидко розпира . Угадай, скiльки
важу.
- Корець з гаком.
- I лисiю, як паршива вiвця. Әiдне мо парубоцтво: нiяка дiвка за
мене не пiде. Хоч бери й неси на ярмарок сво© чоловiчi вiдзнаки. Та воно й
дiвки порядно© нема. Поки щось пiдходяще виросте, обшалююся жиром. Марину
твою Ковальчуки продали, сучi дiти! Сватай Гривастюкову Гафiю: гожа, не
дурна. Лиш би де зiпсувалась, бо жiнка - що степова мiмоза: невiнчана -
золотко, замiжня - нудьга. Ти нiколи не замислювався про природу дiвочго
натхнення, яке робить ©х кралями? Те-те. Виходячи замiж, ховають сво©
гiдностi, наче ©х нiколи й не було.
- Як тобi Ревека?
- Ревека - скриня зi щастям,- вiдказав Микола, змiтаючи долонею
кришки.- Але збiдованому, котрий умi цiнити щастя. Вона надто досвiдчена
в коханнi, була б ще скучно вiдданою i старанною, а для дурного - зна ш,
чим би це було.
- Щось ти пiдозрiло розумi шся на цих речах.
- Ага,вказав вiн.- Признайся байдужому - не повiрить.
- Не признавайся.
- Тодi до кого слово мовити? - Вiн поскладав до кошика пляшки.- Я
розмовляв з одним пришелепкуватим, якому трапилась у жiнки дiвка, схожа на
Ревеку. Довiв ©© ревнощами до самогубства.
- Що ж вiн тепер?
- З iншою живе.
- Добре?
- Несогiрше.
- Може стати погано.
- Побачимо.
- Доля - це розплата.
У куточку Миколиних губ осiла тiнь. Вiн закурив цигарку i стомлено
опустився на канапу.
- То вропа бунту ?
- Ну й iнше: подекуди зневiра, всюди - розруха.
- Вiйна озлобила людей?
- Взагалi озлобила, але не нарозумила, як можна було сподiватися. З
цього можна зробити висновок, що вiзок не вискочить з глибоко нарiзано©
колi©. вропейцi прикутi до традицiй.
- Так,Микола цмокнув.- Це, до речi, спостерiга ться всюди. Щоб рiшуче
повернути в той чи iнший бiк, треба мати певну мужнiсть На це поки що
здатнi лише великi народи, якi бiльше себе усвiдомлюють перед долею свiту
i якi виробили бiльше якостей, придатних для нового устрою. Найголовнiше,
що перелом намiтився.
- Хiба вiн здатний вiдбитися на долi свiту?
- А цього, Прокопику, не знаю. Особисто хотiв би. Але сам бачиш, як
складно в життi. Я боюся одного: щоб перелом вiдбувався в мiру
пiдготовленостi дӘ нього. Але давай ляжемо. На лiжку дума ться
веселiше i слуха ться при мнiше.
- Не заперечую.
Ми розляглися в сумiжнiй нетопленiй кiмнатi, вкрилися кожухами.
- Люблю гартоване морозом повiтря,- мов з-за рогу долинув Миколин
голос.-Зробиш проти носа шпарку i п' ш...
- Нi до кого не вчаща ш? - спитав я.
Продовження розмови вже для мене не могло бути, бо я вiдучився в лiжку
мрiяти, тим бiльше гадати, як-то воно буде. Залшилося багато несказаного,
i до серця пiдкрадалося почуття втрати. Але мучити Миколу не хотiлося.
- одна на прикметi,- сказав вiн. Кумгикнув i перегодом додав:-Ти ©©
не зна ш.
За вiкном навшпиньках ходила нiч. Ворушила гiлля поважно замислених у
мiсячному сяйвi берестiв, холодним протягом примушувала шлапати в кiмнатi
домовика i жалiбно попискувати пiд спорохнявiлими пiдлогами голодних
мишей.
Микола перекидався на лiжку з боку на бiк. Мабуть, через мене не брав
його сон цi © ночi. I в мене не склеплювались повiки пiсля нашо©
приховано-радiсно©. зустрiчi, бо я ©© нетерпляче чекав, а коли вона
вiдбулась, то зовсiм не так, як уявлялося.
Перед очима виступили стелажi з гвинтiвками, у вухах повторювалися
Миколинi запитання - сквапнi, нiби йому хотiлося швидше з'ясувати, хто я,
куди прямую, i... заспоко©тись. Або вiн щось нагальне пережив, яке
зворохобило його душевно i фiзично, або вiн був схвильований мо©м
поверненням?.. Що б там не було, його не варто силувати. Настирливiсть у
таких випадках те саме, що батiг над конем iсторi©: одного досягнеш, на
десять помножене втратиш. Я бiльше не турбував Миколу, i вiн, зрештою,
тихо засопiв.
Заголосили третi пiвнi. Я одягся i вийшов iз замка. Долиною ще блукали
присмерки. Стояв трiскучий мороз.
За Лiсничiвкою, там, де дорога пересiка Буштинський тракт, я здибав
Слободянову Ганну. Вона тягнула санчата з грабовими полiнами. Iшла, тяжко
посапуючи, човгаючи чобiтьми по мерзлому груддi, дивлячись пiд ноги.
Санчата скиглили i торохтiли за нею, нiби дивом опредмечена журба. Оддалiк
повзла ще одна тiнь.
Бив снiговою крупою збентежений свiтанням вiтер. На буковинському боцi,
стелячись закованим у кригу Днiстром, плив гомiн весiлля. Кому там лягло
серце до то© церемонi©? Видно, життя входить у сво рiчище, а може, хтось
зi страху вирiшив плюнути в душу невiдомостi.
- Помагай бiг, Ганно! - Я взявся за шлею.
Важко передихнувши, жiнка на мить пiдвела очi, знов опустила ©х додолу
i не вiдповiла. Через кiлька крокiв сiпнула шлею до себе.
- Лiпше отiй пiдсоби,- махнула рукою позад себе.
Я залишився посеред дороги. Щось до болю знайоме в ходi жiнки, яка
наближалась, заколихало свiтом у мо©х очах.
Розвиднялося з кожною секундою. Марина окинула мене втомленим поглядом;
коли впiзнала, щось полохливе i вороже метнулося у ©© очах. © копаницi
були високо вивершенi дровами, збоку телiпалась прив'язана тороком сокира.
Я дивився на Марину, а сокира заступала ©© вiд мене блискучим бiльмом.
Марина ще раз глянула на мене, знов очi заметушились, але вже не вороже, i
в куточках звисли повнi коралово-круглi сльози, якi, здавалось, не в змозi
були вiдiрватись од втомлених безсонням повiк. Вона не витерла ©х, i вони
не впали, а поволi, туманом розповзлися-розтанули, нiби шкода було ©м
звiльняти звичне мiсце, i залили зiницi темним блиском.
Рiзко випроставшись, Марина обiйшла мене, оглянулась на санки,-
навинула на руку мотузок i рушила сво ю дорогою. Я наздогнав ©©, незграбно
смикнув мотузок.
- Не треба, Прокопе,- сказала вона тихо. I повторила:- Не треба.
© слова не досягли мо © свiдомостi. Я не здатний був ©х сприймати,
настiльки вони були чужi й далекi вiд того, що творилося в мо©й душi. Тодi
Марина пустила мотузок i стала на узбiччi, як постороння, якiй нема дiла
нi до мене, нi до копаниць з дровами. Але цей вираз швидко змiнився
розгубленiстю. Так вона, напевне, стояла б, якби поламалися санки.
- Марино,покликав я.
Обличчя ©© закам'янiло, i кам'яно вона запитала:
- Ти назовсiм, Прокопе?
- Так.
- Залишишся в селi?
- Так.
У цю мить я подумав, що нiколи згодом не повiрю, начебто мiж нами
вiдбулась оця розмова. Кожна клiтинка мого тiла перетворилася в пружинку,
i все разом зцiплювало серце, яке безпорадно металося, ще знаходяч8Ӄ
якiсь порожнини, але мало от-от зупинитися в тугих кiстяних лещатах. Щось
треба було промовити, та я не годен був знайти потрiбного слова й
несподiвано глянув на нас обох очима байдужо© до всього людини. Марина