Страница:
половинi 1919 р. вела бо© з вiйськами буржуачно-помiщицько© Польщi, яка
розпочала агресiю з метою загарбання Схiдно© Галичини. Внаслiдок зради
зуярiвських правителiв УГА в липнi 1919 р. вiдступила на Правобережну
Укра©ну, де була використана петлюрiвською директорi ю в боротьбi проти
Радянсько© -влади. Пiсля поразки петлюрiвцiв частина вiйськ УГА, що
складалася з вихiдцiв iз найбiднiшого селянства, на початку 1920 р.
перейшла на бiк Червоно© Армi©.
Мисливцiв важко збити з пантелику. Вони реготали, чуючи, що я родич
Повсюди-Завадовича, провадили, пiдбадьорюючи стусанами. З таким серцем
дiти знущаються над батьком, який не знав нi себе, нi життя, ©х того
пнувся навчити, а пiд старiсть спився. Вони ходили з карабiнами
навпереваги, дихали горiлкою. (Гордiй сказав би: "аж закусити хочеться"),
сво ю лихiстю могли збентежити наймужнiшу людину.
- Хто? - лiниво, з хрипотою протягнув сотник. Щось зловiсне було в його
першому словi. Я знеобачки розв'язав мiшок, виклав на хустину шматок
солонини, два варених яйця, головку часнику, пару яблук. Вiн терпляче
стежив за мною i все бiльше кривився. Коли я зупинив очi на ньому, вiн
сiв, звiсився на руках i вперед ногами стрибнув до мене...
- Хто нинi мудрiший,- говорив вiн потiм,- важко судити. Нехай це
вирiшу iсторiя. Вiдпустити тебе не маю права. Ти родич
Повсюди-Завадовича?
Я кивнув.
- Вiн тебе й може визволити.
- Я напишу листа.
- Але вiдповiдь прийде не швидше як за мiсяць. А тебе треба чимось
годувати. Якщо я скажу: "Прибудь через мiсяць",- хто за це поручиться?
- Тут у мене знайомi. Попрошу доктора Костя Грушевича.
Вiн довго спiдлоба дивився на мене. - Глупота - дар божий, але ним не
слiд зловживати. Приповiдка така. Французька. Я був там у полонi.
Грушевич особа ненадiйна. Або?.. Нехай буде Грушевич. Тiльки, щоб ти не
перешкоджав,- вiн пiдняв дверцята в пiдлозi,- опускайся туди.
У льоху темрява, поквапливо зашарудiвши чорною мантi ю iсторi©,
прочитала менi довгу, нудну нотацiю. Треба сподiватися, неостанню.
VII_
Грушевич поручився за мене i безвтiшно дав згоду на те, що я склепаю
залiзний парканець навколо будинку. Я списиками заточував кiнцi прутiв, а
думка лiниво кружляла над малозаселеною, але сповненою багатьох
несподiванок латочкою дiйсностi на неозорiй нивi життя. Власне кажучи, я
все порозкладав на п'ятрини там, у льоху. Але в душi не випогоджувалось.
На гадку навивалося то одне, то друге, примушуючи заново все переживати.
Мене мучило незрозумiле почуття вини. Отак iнодi вста ш пiсля кошмарного
сну, який залиша в надрах свiдомостi гостре вiдчуття фатально©
випадковостi i, як дикуна, наводню тебе страхом перед самим собою. Тодi й
не дотямиш, що робити, аби позбутися цього страху, аби накинути гамiвну
сорочку на сво пiдсвiдоме неупоко не "я".
I я заново перетасовував карти. Грушевич склався в мо©х уявленнях
людиною без центра ваги, i його можна сприймати остiльки, оскiльки вiн
зустрiвся в дорозi. Покутський зникав з виднокола. Я вислав продукти
поштою. Биковський, якого стрiльцi називали просто Биком, постать
епiзодична. Це собака на ретязi дурних потреб, i за не© несе
вiдповiдальнiсть велебна система. Микола - весь у туманi прийднiв. А
Гривастюк, Гордiй, Молотковський? Може, вони й мають рацiю. Марина? Вона
не може собi простити. Хто зна , хто зна ?..
До мене спiвчутливо, аж зворушливо ставиться Христина. Якось у ту
хвилину, коли серце напливною хвилею огорта вiдчай i коли вiн настiльки
сильний, що його ярiння переда ться iншим, вона нiжно доторкнулась
пальцями до мо © скронi:
- Сивизна...
- Так?
- © не було, коли ти при©хав.
- Була.
- Нi, - заперечила. - Нi. Ти недооцiню ш дiвочо© спостережливостi.
"Якщо вiд непри мностей не можеш ухилитися, то навiщо уникати ласки? -
подумав я. - Правда, в нiй щось хворобливе, але де шукати чистого i
святого".
...Тро хлопцiв iз синяками пiд очима проводжали мене з комендатури
заздрiсними поглядами. "Вибачення не прошу,-сказав Биковський, виходячи за
мною в коридор, - бо такий уже час. Не смiй нiкому розповiдати. Ясно? Ну,
то з богом, Парасю", У пiдвалi я трохи чув, що говорилося зверху. "Ви
потрiбнi Укра©нi. Ви станете ©© вiйськовою будучиною". - "Я ж вам казав,
що в мене тро дiтей, а жiнка вмерла вiд тифу". - "Час вимага вiд нас
жертв,- не слухав Биковський. - Ви йдете на велике дiло".
Це ж менi говорив перед вiдправкою на iталiйський фронт якийсь
слабовитий священик з святоюрського храму. Я кивнув голового... "Помийся
снiгом!"- гукнув з дверей Биковський; вiн не хотiв, щоб я виходив з
комендатури забруднений кров'ю. "На велике дiло! - думав я, йдучи до
Грушевичiв. - Люди великого дiла вмирають безслiдно. Вiчно живуть люди
велико© мрi©".
- Прокопе, мерщiй снiдати!
Христина у вiкнi на весь зрiст, усмiха ться, сукенка до стану тягнеться
за ©© руками вгору символом невинностi.
- А татко? - гукаю я, збираючи начиння.
- Наповiдав не чекати, - кричить вона.- Затрима ться.
Я занiс начиння до дровiтнi, помив руки, розчесався перед дзеркальцем.
Сивизна - це втрата, ©© вiдчува ш кожною клiтинкою. Думки перестають тобi
пiдкорятися, мов ти щось недосконале, i розбiгаються тужити поодинцi.
Пiднiмалися сходами - я подав Христинi руку. Вона легко перестрибувала
через двi приступки. Можливо, i я багато чого перестрибую? Не можливо, а
навiть напевне. Але чи за це на мене мусить впасти кара? Адже тiнi
минулого, населивши нас тривогами, не повiдомили, чого триматись. Я все
хотiв би увiбрати, якомога менше роблячи висновкiв. У часу, як завжди,
багато очей, i справедливi оцiнки прийдуть згодом. Та, щоб забутись, конче
треба щось подiлити, узявши i оддавши.
Поки я снiдав, Христина, спершись на колiна лiктями, дивилась у вiкно.
Надворi стелилась снiгова мряка. Я закурив. Христина пересунула крiсло до
мене. Вона розповiдала казку. "I спала зачарована красуня довго, довго. А
тодi..." Я поставив ©й пiд ноги стiльчик. "Ти?.." - "Зна ш, Христино.."
Напружив пам'ять, але нiщо з того, що я берiг на такий випадок, не
навернулось.
Вечiр. Нiч. Мовчки, переплетений невисловленими запитаннями i
вiдповiдями, стiкав час. Христина ледве чутно дихала на мо му плечi,
дихала рiвно, глибоко, нiби зосередила на цьому всi сили.
Засiрiв свiтанок. Розплющивши очi, вона непорушне дивилась, як вiн
путриться мiж будинками голубими димами сподiвань. Але ми
читали-перечитували невiдомi сторiнки прекрасно© книжки, не намагаючись
заглянути в ©© кiнець i не питаючи, з чого i як почалося.
Грушевич пропав. Христина пiсля напруженого чекання знесилено впала
лицем на подушку. Пройшовши в гадках якiсь довгi дороги, вона забулась у
тривожному снi й спала, плачучи крiзь сон.
Ще день i нiч. Я боявся говорити Христинi, що в мене неспокiйно на
серцi, бо вона спочатку запевняла, що Грушевич уже не раз не ночував дома.
- У вас нема чого випити?
- В буфетi на кухнi.
Я принiс графин спирту i пляшку горiхового сиропу.
- Я не п'ю. - Христина вiдштовхнула склянку, i спирт, обпiкаючи
морозом, пролився менi на руки.
"Совiсть - це..." Ах, на бiса цi викрутаси!
Наступного дня я нашвидкуруч скрiпив клiтки огорожi, наколов гору дров,
позбивав схiдцi, що рипiли пiд ногами. Потiм ми мовчки сидiли бiля вiкна -
вона стримана i внутрiшньо зiбрана, я ж, навпаки, розслаблений, мов мене,
не питаючи, кинули в гру без сюжету i я не тямив, чого вiд мене вимагають.
Раптом Христина сплеснула руками:
- Вони заарештували татка, i тепер ©м нiщо не завадить тебе взяти.
- У двадцятому сторiччi в Тантала вiдiбрали спокiй. Татка сьогоднi ж
випустять. - Я накинув на плечi шинелю.
Почалася смуга невiдання, стократ обтяжливiша, нiж бувало на фронтi.
Лавина безглуздя. Чи не надто я багато заправив вiд життя, i воно менi
мстить? Та нi, я йому тiльки освiдчувався. Невже й це грiх?
- Але ж, Прокопе! Хiба це допоможе? Ти нiчого не зна ш. - Христина
вперше якось гордовито подивилась на мене й одвернулась.
Не знаю... "Докори сумлiння вид смутку, що виника од сумнiву, чи
добре те дiло, яке здiйсню ться або вже здiйснилось".
- Я тебе нiкуди не вiдпущу! - Вона зiрвала з мене шинелю i закам'янiла,
мабуть, вiдчайдушним зусиллям стримуючи себе, щоб не топтати ©© ногами.
Я посадовив ©© на диван. "Маючи схильнiсть думати, що все повинно йти
за ©х планом, цi люди дивуються то© ж митi, тiльки-но подi© вiдбуваються
iнакше, причому вони часто ображаються навiть у тих випадках, коли справа
©х самих не стосу ться". О Декарте, наш миропомазанику! Я нiколи не
старався запам'ятати те, що читав. Видко, в людсько© пам'ятi якiсь
автономнi потреби.
Загрюкали в дверi. Ми кинулись вiдчиняти. На порозi стояв листоноша. На
мо прiзвище надiйшла iндульгенцiя: "Свiдчення, видане гр. Повсюдi
Прокоповi року народження 1894, у тому, що вiн за станом здоров'я не може
бути використаний для вiйськово© служби". Пiдписи. Ще у Львовi за такий
папiрець я вимiняв би свого ангела-хоронителя. Клопотання було
вiддруковане на гербовому аркушi. На клаптику з учнiвського рахункового
зшитка Покутський писав: "Не гнiвайся, Прокопе, що о цiй порi не пишу про
себе. Чекай листа в Колобродах".
Я согрiшив, почавши сумнiватися в удачi, i нарiканнями нiби заохотив
стихiю стати лагiднiшою. Але якщо в мене становище виправилось, то на
Грушевичiв будиночок звалювалась напасть за напастю. Вночi, попросивши
мене перечекати в кухнi, солдати вчинили обшук. Метушилися, гримали, щось
розбивали - паку чи скриню,дзенькало скло. Коли стихло, я натиснув на
клямку, але дверi ззовнi були пiдпертi. Довелося ©х виважувати кухонним
гаком.
- Христино! - гукнув я гуляючому поверхами вiтровi.- Христино!
Я запалив свiчку й, ховаючи ©© мiж долонями, спокутуючою причиною
спустився вниз. Сходи почали знову рипiти.
- Христино!
Вона, видко, обурювалась, ©© зв'язали i заштовхнули до вбиральнi з
клубком фiранки в ротi. Вона напiвсидiла на долiвцi, спершись головою на
унiтаз. На вiях росинками висiли сльози. Я перенiс ©© до кiмнати i
звiльнив вiд зiрваного зi штори шнура. Христина тихо, болiсно заридала.
Вiтер не мав доступу лиш на кухню. Я накидав на пiдлогу подушок, укрив
Христину ковдрами, а сам до ранку передригонiв на стiльцi. Зiйшло
недоречно велике сонце. Христина скидалась на мертву.
- Ми ©демо до Колобродiв,- сказав я рiшуче. - Нi,- простогнала вона.-
Проведеш мене до наших знайомих, а сам чимшвидше ©дь звiдси. Я мушу
залишитися в Тернополi.
- Я силою тебе заберу.
- Нi, - перебила Христина.- Тобi треба ©хати, я розумiю. дь. Я бiльше
собi не належу.
Назад я добирався славно-правно, на куплений квиток, заповненим
стрiльцями по©здом. Навдивовижу - нiхто мною не цiкавився. Стрiльцi
спiвали:
Нинi я з тобою,
Завтра ©ду воювать,
А позавтра десь в могилi
Буду вiчно спочивать...
У ©хнiх поглядах була порожнеча. З розмов я довiдався, що вони ©дуть на
Велику Укра©ну допомагати селянам в обробiтку землi
Iз Вигнанки я мчав поштовими санками, iз Залiсся мене довiз до
Колобродiв Клим Осадчук. Клим оповiдав, що Микола Павлюк подав до повiту
скаргу на чотирнадцять осiб, якi самочинно рубали лiс. Всiх оскаржених
оштрафували. Гривастюк не прихову , що невдоволений Павлюком, i вiдказу ,
мовляв, в селi вiйт, котрий вiдповiда за порядки, а Павлюк на це не
хоче зважати. I остання сiльська новина - жiнка Онукова народила близнят.
Чим ближче ми пiд'©жджали до Колобродiв, тим гострiше я вiдчував, як
немовби тверезiю Перед тим сумним порогом у душi, за яким починалося
пристановище туги i болiв, я клявся, що нiколи бiльше не покину села.
На вулицi я зустрiв Левадиху - вона дибала до Ковальчука ставити банки,
бо простудився. Левадиха заплакала, узрiвши мене.
- Iди вiдпочивай, - сказала вона. - Дома Марина. Покликала ©©, бо не
було на кого хату лишити. Я швидко впораюсь.
Марина шила малим штанцi. Менi, як нiколи, хотiлося побути на самотi.
Викликаючи ревнiсть в Марининих очах, я запитав:
- Не зна ш, Павлюк дома?
- Нема,вiдказала вона трохи зловтiшне.- По©хав, кажуть, до Чорткова.
- Як дiти? - Я вагався, чи йти менi до замка, чи залишитися.
- Дякувати боговi, здоровi.
Роздягшись до пояса, я нагнувся над цеберком з теплою водою.
- Левадиха в нас,- повiдомила Марина.
- Я бачив ©©.
Марина бiльше не пiдняла очей. Та коли я помився i перейшов до
свiтлицi, вона рушила за мною.
- Постелити тобi?
- Дiждуся Левадихи, - озвався я. - Причини дверi, бо протяг.
- Стомився?
- Не дуже. - "В селi тим погано, що тут не вмiють бути байдужими".
- То я постелю. - Нiби боячись заперечення, вона поспiшила розкидати
постiль. - Ми вже гадали, що ско©лось якесь лихо. По©хав, i прослiдок за
тобою застиг.
- Яке горе!
Марина випросталась.
- Що з тобою, Прокопе?
- Нiчого.
- Ти сердишся, що застав мене тут? Скажи.
"Почуття - це право власностi".
- Будь собi на здоров'я, Марино,- пробурмотiв я. - Звiдкiля ти це
взяла?
- Може, тобi хочеться випити? Я принесу.
- Стiй, не хочу.
Вона блискавкою повернулась, несучи пляшку горiлки. Було затишнiше,
коли всеготовно, дивлячись чи не дивлячись на мене, вона стояла поруч.
Вона наче про щось здогадувалась i терпiла. Якби вона образилась, я,
мабуть, вигнав би ©© з хати.
- Дозволиш - i я з тобою? За те, щоб ти пiднiсся духом, повеселiшав.
- Налий ще.
- Третьо© не дам. За цей мiсяць ти так осунувся з лиця!.. Боже, сивiти
став!
Я попросив ще налити, i вона уступила.
- Життя - це рани,- сказав я посмiхнувшись.
- Чекай, я принесу закусити.
- Ще одну, i йди собi.
Вона нахилила пляшку, та горiлка полилась на землю. Марина опустила
очi, переждала, все бiльше розпливаючись передi мною. Я ще чув, як вона
забирала чарку з мо © руки, як скрипнули дверi i в сiнях щось наче
зiрвалося з вiшалки.
...Мене мучила спрага. Я брiв степом у коронi Тантала. Вдалинi виднiвся
журавель, та я знав, що нiколи до нього не дiйду, повернув назад - i
прокинувся. До Свiтлицi зазирав повновидий, самовтiшний мiсяць. У сiнях
коновки не було, видно, через морози Левадиха забирала ©© до хати. Горiла
лампада. Марина сидiла за скринею, поклавши голову на руки.
- Марино,покликав я.
- Що, Прокопе? - схопилась вона.
- Левадиха не прийшла?
- Щось припiзнилася. Вже, напевне, не прийде, пiзно й далеко.
Спросоння ще щось хотiла додати, але я зачинив за собою дверi.
Одягшись, я проковтнув пригоршню снiгу з призьби i попрямував до замка.
Нiде нiщо не шеберне. Я довго сидiв, дивлячись на полум'я свiчки. Був
такий настрiй, що хотiлося заспiвати яко©сь тягучо©, тужно©, тако©, як
спiвав у бункерi Станiслав Муравський. Але я не пригадував тако© пiснi.
Перед зором вишикувались слова, стиха напливали мелодi©, та я не вмiв ©х
зiбрати во дино. Огортала давка розпука. Я починав дрiмати, i вона менi
привиджувалась скам'янiлим серцем. Я протер очi. Негаразд ускладнювати
життя. Хтось сказав, що за кожним перебiльшенням - абсурд. Це правда.
У Миколиному кабiнетi я побачив запустiння. Сiрим суконцем порохiв
укритi стiл i кушетка бiля лiжка; в'янучи, настрiшився мирт на пiдвiконнi;
у нiздрi бив запах притхлостi. Я шарпонув дверцята в книжковiй шафi. Шафа
заскрипiла, захиталась, i на долiвку посипались аркушi списаного паперу.
Позбиравши ©х, я зiтер рукавом пилюку, розклав аркушi на столi.
"Лiс чорним вороном розкинув крила над горою, i чути було його тихе,
сонне дихання в густiй теменi ночi далеко в полi, бiли вогнищ пастухiв на
лугах, над полукiпками складених при дорозi пшеничних снопiв, над
примовклим у супоко© Днiстром. Пiдходячи до лiсу, ви чули шурхiт перепелiв
у травах, монотонне подзвонювання цвiркунiв, сухе потрiскування снопiв,
але понад усе те було дихання лiсу, за яким угадувалась сила, здатна
пережити найтяжчi злигоднi. Це дихання приковувало увагу, як головний
герой на сценi, про якого ви ще нiчого не зна те, але в якому за одну мить
встигли побачити магiчний запас енергi©, що примусить вас iти незвiданими
стежками, настiльки близькими вам, що ви не мислите собi iншого поводиря у
цiй нелегкiй дорозi..."
Все, про що б Микола не заводив мови, оживало i починало сплiтатися у
неосяжне, суперечливе полотно, над яким сизим голубом витала
занепоко нiсть. Я з якоюсь ще слабо усвiдомленою повагою i любов'ю
перегортав аркушi. Подекуди Микола переривав себе на пiвсловi, залишав
мiсце, потiм переходив до iншо© картинки. Видко, щось йому перешкодило
дошукатися виразного слова, а згодом наплило нове враження, яке вiн
сквапно занотовував, щоб довести все до досконалостi, коли трапиться
зручнiша нагода.
"Над вершечком гори плив збентежений мiсяць. На мить пригорнувся
грудьми до щовбочка, звiркувате видивився на долину, мов на чужину, i
пiшов довкола гори, крадучись повзком, свiтячи криваво-червоним горбом.
Село окутувалося тiнями передсвiтання, лиш хрест на церквi поблискував,
мов кинджал, занесений невидимою рукою над спочилими у покорi хатами..."
Я подумав, що вiднинi завжди гiрко© години приходитиму сюди. У цих
нехитрих новелах про лiси i поля я знайду себе швидше, нiж на самотi,
заходячи в дверi Сучасностi iз задавнено© рiвноваги. Тут билося серце
вiчностi.
Я поклав рукописи на мiсце. Несподiвано в мене вселилося переконання,
що нiяка катастрофа не спроможна зупинити життя. Кожний трагiчний кiнець
початком оновлення. Про це я не раз читав, не раз чув, але це треба
вiдчути. Нас намагалися знищити, та самi впали в могилу. Ми сто©мо над
нею, оточенi сумнiвами, одначе тiльки-но на цiй могилi вибринить зелений
шовк трави, як од вагань наших не залишиться слiду. По знаку життя ми
пiдемо орати i сiяти. Можливо, через сумнiви ми iнколи скида мося на
дикунiв, не розумi мо самi себе, але це смiху варте - смiх найкраща
молитва по безглуздю ..
Ритм життя мiня ться, як мiня ться все на свiтi. Проте бува час, коли
хочеться той ритм сповiльнити або прискорити. Ритм ста господарем нашо©
уяви. А причина одна - чекання. Дивлячись, як займа ться небокрай, ми не
кладемо руки на серце. Якби поклали, то почули б, що воно б' ться швидше.
Так само до ночi воно сповiльню свiй темп. Чекаючи, жада ш перемiн, а
настроюючись на ©х ритм, оволодiваючи ним, ста ш ближче до вiнця, який
плетуть для молодо©...
Я все перерив у бiблiотецi, шукаючи яко©-небудь збiрочки схiдних
пiсень, де пишеться, як лисиця ста людиною або як дроворуб, забувши, де
заховав забитого оленя, вирiшу , що полювання йому приснилося. Я з
задоволенням прочитав би про те, як пустельник умивав вуха, якi забруднив
голос владики пропозицi ю сiсти на iмператорський трон. Взагалi менi
хотiлося чогось схiдного. "Слава тобi, о великий з великих, сонце мудростi
i краси..." Хто ще так умi зупинити увагу перед величчю людини!
Якби я щось розкопав у цьому родi, мене не побачили б на майданi i я не
коротав би суботнiй вечiр на ослонi в Кухарчука, гладячи кiшку. Словом,
менi не вдалося сповiльнити ритм.
Кухарчук забрав мене пiсля мобiлiзацiйного вiча. Гривастюк коротко
сказав, що дехто з молодi почав бешкетувати, i вiйськовi вправи, якi
намiчено влаштовувати двiчi на тиждень, настiйна потреба, щоб угамувати
дурну кров. Я пройшов перед натовпом з дорученою менi сотнею. У кiнцi
майдану звелiв Семеновi Задвiрному проповзти десяток метрiв по-пластунськи
за балачку. Пiсля цього сотня стала досить слухняною. Натовп завмер вiд
захоплення.
Ми випили з Кухарчуком. Я тому, що не мiг позбутися непри много осаду,
бо ж стаю знаряддям у Гривастюкових руках, а згодом через це, очевидно,
пошиюся в дурнi; а Кухарчук - з при мностi: вiн бачив, як Семен Задвiрний
нюхав пилюку, i сприйняв це як прилюдну розплату за доньчин сором.
Орися колише станом, спiдничка то збiга ться, то розбiга ться хвилями
навколо нiг. Я, що народився з тiлом оленя, хвостом корови, копитами коня
i м'яким рогом 21, дивуюся, чому вiд мене не втiка кiшка, i посмiхаюся
подумки з Орисi.
21 Схiдне повiр'я, згiдно з яким такi дивнi однороги народжуються
тiльки пiд час управлiння мудрих i справедливих владик.
- Боже, як хочеться пiти кудись свiт за очi.
- I менi,бурмочу я.
Якби пахуче зелене лiто, достигаюче поле, чисте небо i не це ярмо, яке
зовуть полiтикою, якби довгий день - я закiнчував би роботу в каменоломнi
рано... Iти стомленому зарослим чебрецем пла м...
- Ще довго? - питаю я.
- Оце - мати такого кавалера! Надокучив би за один вечiр.
- Який смисл вичiчкуватися? Однаково сповинешся в шалю.
Орися повернула до мене голову, на фонi вiкна зринули повнi, пишнi
груди.
- Ви всi повернулися з фронту якiсь несповна...
- Дякую.
Вона зазирнула в дзеркальце, потiм, поклавши лiктi на пiдвiконня,
дивиться в сутiнки за шибкою, а насправдi - на мене, бо шибка вiдбива всю
кiмнату.
- Я передумала.- Орися сiда в куток за скриню. - Що в тiй читальнi
цiкавого?
- Чула, що казав Гривастюк: треба здобувати культуру, сама не прийде.
- Ну, зiйдуться...
- Фронтовi сичi несповна...
Орися потупилась.
- То я пiшов, Орисю...
- Та побудь ще.
Я знову сiв, але тут же звiвся i перейшов до не©, спробував ©© обняти.
Вона вiдсахнулась до стiни.
- Менi здавалося, що я тобi подобаюсь, - сказав я.
- Так? - Очi ©© забiгали. - Ти помилився.
- Що ж, я готовий вiдповiдати за сво© помилки. А ви шука те винних.
- Що ти таке кажеш?
- Коли щось робиш, то й береш на себе якусь вiдповiдальнiсть, Орисю. У
свiдомо© людини одне без другого не бува . А коли вiтрi шся з вiтром, то,
ясна рiч, страшно брати на себе якiсь зобов'язання. Тобi невтямки, чого
заслугову ш. Я таких людей боюся.
- й-бо, не розумiю.
- Вiрю, Орисю. Нас вiйна навчила копатися, але вмiння не дала. Правда,
бувають моменти - вгаду мо, як пророки.
- Поворожи ж менi, може, це такий момент.
- Спершу мушу тебе поцiлувати.
- П'яний-п'яний,- вона дзвiнко, з вибухом засмiялась.- Почув би батько,
похвалив би нас за цю розмову.
- Добре, Орисю?
- Нi. - Вона вiдштовхнула мо колiно. - Не можна,- мовила тихо,
та мниче.
- Чому?
- В мене хлопець.
- Де?
- Вiн сторонський. Дороги позадувало.
- Гаразд, поворожу. Ти його коха ш? Ти вийдеш за нього замiж, у вас
народиться тро дiток. Ви будете жити в злагодi, щасливо. Але знову буде
вiйна, i тво© хлоп'ята пiдуть на фронт. Коли твоя хата опустi , ти
вечорами, не запалюючи лампи, будеш про них думати i... згада ш мене. Я
тобi привиджуся в образi Вiчного Жида.
- Господи! Не треба.- Вона затулила менi долонею рота.- Ти коли п'яний,
то вiд раю до пекла тобi один крок.
- Коли тверезий - так само. Але це вiд мене не залежить. Планети
впливають. То не хочеш, щоб я тебе поцiлував?
Вона похнюплено оперлась руками на скриню. Я подумав, що ця дiвчина,
мабуть, нiколи не тямить, чого хоче.
- Цей вечiр тако© туги нагнав на мене! - скаржно мовила вона.
- Ось бачиш. Спокiйно© ночi!
Орися провела мене до ворiт. Я став на майданi, де кiлька годин тому
муштрував сотню. Село мовчало, лиш на буковинському боцi приразливо i
гiрко заходилося в плачi дитинчатко. "Мамо! Мамочко моя! Ой мамочко, я
боюся!.."
У Шехтмана вiкна були вже погашенi. Куди податися? Раптом менi здалося,
що в плечi хтось уперся поглядом. Я закурив, перечекав трохи i повернув
голову. То був цiсар. Ба не вiн, а тiльки постамент. Я пiдступив ближче.
Стату© не було. Якби бiльше випив, то неодмiнно забрався б на постамент i
виголосив орацiю. Зачовгали кроки.
- Дивися, знову поставили Франца-Йосифа.
- Дурний, тобi привидiлося.
- Та ади!
Я вiдскочив убiк, а тi дво дременули врозтiч. "Стiйте!"- гукнув я, та
тiльки затрiщали паркани i загавкали собаки.
Я зареготав. Так голосно, вiд душi, я давно не смiявся.
Почалися якiсь серйознi полiтичнi змiни, що викидають стару декорацiю.
Завтра в селi пiде поголоска, що ночами сновига цiсарева тiнь, шука
кривдникiв. Обов'язково розiйдеться, бо життя - химерне плетиво
справжнього i видуманого.
Я згадав почутий сьогоднi вiд Гордiя новий анекдот. Iз тюрми випустили
ще "австрiйського" злочинця. Поблукав вiн по Львову-жити нема де, красти
нема в кого, i вирiшив потрапити назад до тюрми, де принаймнi тричi на
день пригощають баландою. Та як не зловживав волею, за грати його не
садовили. Пiсля довгих розмiрковувань його осяяла iдея: за полiтичну
провину його напевне кинуть до в'язницi. Подався до державного
секретарiату, до якогось полiцейського верховоди. З порога рикнув:
"Францовi-Иосифу вiват!" Вiрний слуга республiки зiрвався з мiсця: "Що,
нашi прийшли?.." Гордiй пiдкрiпив цей анекдот ще й виразною коломийкою: "Я
не Онисько й не Хома, зовуть мене Оникiй, у мене чорних брiв нема, зате я
дво ликий".Смiх нiбито змiцню почуття самозбереження.
Я добрiв аж до бункера. По-дружньому поплескав холодну нiму стiну.
Нiчого, вона вiдповiсть на мо© почуття пiзнiше, коли я перемiню ©й мiсiю.
Я ласкаво погладив бетон. Так, мабуть, пестили нагнiчений магiчним смислом
камiнь грабiжники фараонiвських пiрамiд. О, навiть наймiзернiша рiч, якщо
вона хоч трохи пiдкрiплю нашi сподiвання, ста нам дорогою, i ми
вiдчува мо, що чимось ©й зобов'язанi. Це, звичайно, фетишизацiя. Але гiднi
жалю люди, котрi це засуджують. То слабохарактернi нiкчеми, якi не мають
смiлостi, анi мудростi, анi сил для того, щоб щось поправити в життi або
принаймнi глянути правдi у вiчi. Хiба люди виннi, що бiльше надiй
покладають на речi, нiж на прогрес? Це ж менш небезпечне, нiж
реставрування iдеалiв. Для iсторикiв i економiстiв фетишизм - прекрасний
iндикатор, що вказу , наскiльки справедливий суспiльний устрiй.
Дома Левадиха розповiла менi, що в селi ходить чутка, нiбито
заарештували Миколу Павлюка. Схоже, на те, що Микола - комунiст.
Розумнi хлопцi з народу, здiбнi керувати державою, щось робити для
того, щоб не допустити нового нашестя, переселяються до в'язниць, а
державою керують блазнi. Треба забрати Миколинi рукописи. Я виношував,
було, думку пiдказати йому, щоб написав книжку. Це був би твiр, який
навчав би любити свiй край, ще так слабко нами усвiдомлений, як
середовище, де ми сформувалися.
Загата замерз, п'яний, передрiздвяно© ночi. Замерз, тричi проспiвавши в
сотнi, у день свого народження, на двадцять сьомому роцi життя. Вiн лежав
на майданi перед церквою з перекошеним ротом, скляно дивлячись на баню.
Години зо двi бiля тiла товпилися люди. Калина коценiла в головах з
оксамитне чорнiючими вiд нiмого ридання губами. У ногах тихо скiмлила,
поклавши пащу на лапи, сука. Бабоньки пiвголосом перешiптувалися, тикаючи
на суку, i важко було зрозумiти, кого ©м бiльше шкода - титаря чи собаки,
що тужила за господарем. А пiд тином стояла, витираючи хустиною очi,
Ревека.
Охiтва недбало махнув навхрест кропилом, нашвидку вiдчитав молитву.
Пiдкотила пiдвода з труною. На цвинтар рушила Загатиха, сука, позаду
попленталась Ревека. А чеснi християни подалися за Охiтвою на вiдправу.
Перша безглузда смерть пiсля вiйни розбудила в менi нез'ясовну
розпочала агресiю з метою загарбання Схiдно© Галичини. Внаслiдок зради
зуярiвських правителiв УГА в липнi 1919 р. вiдступила на Правобережну
Укра©ну, де була використана петлюрiвською директорi ю в боротьбi проти
Радянсько© -влади. Пiсля поразки петлюрiвцiв частина вiйськ УГА, що
складалася з вихiдцiв iз найбiднiшого селянства, на початку 1920 р.
перейшла на бiк Червоно© Армi©.
Мисливцiв важко збити з пантелику. Вони реготали, чуючи, що я родич
Повсюди-Завадовича, провадили, пiдбадьорюючи стусанами. З таким серцем
дiти знущаються над батьком, який не знав нi себе, нi життя, ©х того
пнувся навчити, а пiд старiсть спився. Вони ходили з карабiнами
навпереваги, дихали горiлкою. (Гордiй сказав би: "аж закусити хочеться"),
сво ю лихiстю могли збентежити наймужнiшу людину.
- Хто? - лiниво, з хрипотою протягнув сотник. Щось зловiсне було в його
першому словi. Я знеобачки розв'язав мiшок, виклав на хустину шматок
солонини, два варених яйця, головку часнику, пару яблук. Вiн терпляче
стежив за мною i все бiльше кривився. Коли я зупинив очi на ньому, вiн
сiв, звiсився на руках i вперед ногами стрибнув до мене...
- Хто нинi мудрiший,- говорив вiн потiм,- важко судити. Нехай це
вирiшу iсторiя. Вiдпустити тебе не маю права. Ти родич
Повсюди-Завадовича?
Я кивнув.
- Вiн тебе й може визволити.
- Я напишу листа.
- Але вiдповiдь прийде не швидше як за мiсяць. А тебе треба чимось
годувати. Якщо я скажу: "Прибудь через мiсяць",- хто за це поручиться?
- Тут у мене знайомi. Попрошу доктора Костя Грушевича.
Вiн довго спiдлоба дивився на мене. - Глупота - дар божий, але ним не
слiд зловживати. Приповiдка така. Французька. Я був там у полонi.
Грушевич особа ненадiйна. Або?.. Нехай буде Грушевич. Тiльки, щоб ти не
перешкоджав,- вiн пiдняв дверцята в пiдлозi,- опускайся туди.
У льоху темрява, поквапливо зашарудiвши чорною мантi ю iсторi©,
прочитала менi довгу, нудну нотацiю. Треба сподiватися, неостанню.
VII_
Грушевич поручився за мене i безвтiшно дав згоду на те, що я склепаю
залiзний парканець навколо будинку. Я списиками заточував кiнцi прутiв, а
думка лiниво кружляла над малозаселеною, але сповненою багатьох
несподiванок латочкою дiйсностi на неозорiй нивi життя. Власне кажучи, я
все порозкладав на п'ятрини там, у льоху. Але в душi не випогоджувалось.
На гадку навивалося то одне, то друге, примушуючи заново все переживати.
Мене мучило незрозумiле почуття вини. Отак iнодi вста ш пiсля кошмарного
сну, який залиша в надрах свiдомостi гостре вiдчуття фатально©
випадковостi i, як дикуна, наводню тебе страхом перед самим собою. Тодi й
не дотямиш, що робити, аби позбутися цього страху, аби накинути гамiвну
сорочку на сво пiдсвiдоме неупоко не "я".
I я заново перетасовував карти. Грушевич склався в мо©х уявленнях
людиною без центра ваги, i його можна сприймати остiльки, оскiльки вiн
зустрiвся в дорозi. Покутський зникав з виднокола. Я вислав продукти
поштою. Биковський, якого стрiльцi називали просто Биком, постать
епiзодична. Це собака на ретязi дурних потреб, i за не© несе
вiдповiдальнiсть велебна система. Микола - весь у туманi прийднiв. А
Гривастюк, Гордiй, Молотковський? Може, вони й мають рацiю. Марина? Вона
не може собi простити. Хто зна , хто зна ?..
До мене спiвчутливо, аж зворушливо ставиться Христина. Якось у ту
хвилину, коли серце напливною хвилею огорта вiдчай i коли вiн настiльки
сильний, що його ярiння переда ться iншим, вона нiжно доторкнулась
пальцями до мо © скронi:
- Сивизна...
- Так?
- © не було, коли ти при©хав.
- Була.
- Нi, - заперечила. - Нi. Ти недооцiню ш дiвочо© спостережливостi.
"Якщо вiд непри мностей не можеш ухилитися, то навiщо уникати ласки? -
подумав я. - Правда, в нiй щось хворобливе, але де шукати чистого i
святого".
...Тро хлопцiв iз синяками пiд очима проводжали мене з комендатури
заздрiсними поглядами. "Вибачення не прошу,-сказав Биковський, виходячи за
мною в коридор, - бо такий уже час. Не смiй нiкому розповiдати. Ясно? Ну,
то з богом, Парасю", У пiдвалi я трохи чув, що говорилося зверху. "Ви
потрiбнi Укра©нi. Ви станете ©© вiйськовою будучиною". - "Я ж вам казав,
що в мене тро дiтей, а жiнка вмерла вiд тифу". - "Час вимага вiд нас
жертв,- не слухав Биковський. - Ви йдете на велике дiло".
Це ж менi говорив перед вiдправкою на iталiйський фронт якийсь
слабовитий священик з святоюрського храму. Я кивнув голового... "Помийся
снiгом!"- гукнув з дверей Биковський; вiн не хотiв, щоб я виходив з
комендатури забруднений кров'ю. "На велике дiло! - думав я, йдучи до
Грушевичiв. - Люди великого дiла вмирають безслiдно. Вiчно живуть люди
велико© мрi©".
- Прокопе, мерщiй снiдати!
Христина у вiкнi на весь зрiст, усмiха ться, сукенка до стану тягнеться
за ©© руками вгору символом невинностi.
- А татко? - гукаю я, збираючи начиння.
- Наповiдав не чекати, - кричить вона.- Затрима ться.
Я занiс начиння до дровiтнi, помив руки, розчесався перед дзеркальцем.
Сивизна - це втрата, ©© вiдчува ш кожною клiтинкою. Думки перестають тобi
пiдкорятися, мов ти щось недосконале, i розбiгаються тужити поодинцi.
Пiднiмалися сходами - я подав Христинi руку. Вона легко перестрибувала
через двi приступки. Можливо, i я багато чого перестрибую? Не можливо, а
навiть напевне. Але чи за це на мене мусить впасти кара? Адже тiнi
минулого, населивши нас тривогами, не повiдомили, чого триматись. Я все
хотiв би увiбрати, якомога менше роблячи висновкiв. У часу, як завжди,
багато очей, i справедливi оцiнки прийдуть згодом. Та, щоб забутись, конче
треба щось подiлити, узявши i оддавши.
Поки я снiдав, Христина, спершись на колiна лiктями, дивилась у вiкно.
Надворi стелилась снiгова мряка. Я закурив. Христина пересунула крiсло до
мене. Вона розповiдала казку. "I спала зачарована красуня довго, довго. А
тодi..." Я поставив ©й пiд ноги стiльчик. "Ти?.." - "Зна ш, Христино.."
Напружив пам'ять, але нiщо з того, що я берiг на такий випадок, не
навернулось.
Вечiр. Нiч. Мовчки, переплетений невисловленими запитаннями i
вiдповiдями, стiкав час. Христина ледве чутно дихала на мо му плечi,
дихала рiвно, глибоко, нiби зосередила на цьому всi сили.
Засiрiв свiтанок. Розплющивши очi, вона непорушне дивилась, як вiн
путриться мiж будинками голубими димами сподiвань. Але ми
читали-перечитували невiдомi сторiнки прекрасно© книжки, не намагаючись
заглянути в ©© кiнець i не питаючи, з чого i як почалося.
Грушевич пропав. Христина пiсля напруженого чекання знесилено впала
лицем на подушку. Пройшовши в гадках якiсь довгi дороги, вона забулась у
тривожному снi й спала, плачучи крiзь сон.
Ще день i нiч. Я боявся говорити Христинi, що в мене неспокiйно на
серцi, бо вона спочатку запевняла, що Грушевич уже не раз не ночував дома.
- У вас нема чого випити?
- В буфетi на кухнi.
Я принiс графин спирту i пляшку горiхового сиропу.
- Я не п'ю. - Христина вiдштовхнула склянку, i спирт, обпiкаючи
морозом, пролився менi на руки.
"Совiсть - це..." Ах, на бiса цi викрутаси!
Наступного дня я нашвидкуруч скрiпив клiтки огорожi, наколов гору дров,
позбивав схiдцi, що рипiли пiд ногами. Потiм ми мовчки сидiли бiля вiкна -
вона стримана i внутрiшньо зiбрана, я ж, навпаки, розслаблений, мов мене,
не питаючи, кинули в гру без сюжету i я не тямив, чого вiд мене вимагають.
Раптом Христина сплеснула руками:
- Вони заарештували татка, i тепер ©м нiщо не завадить тебе взяти.
- У двадцятому сторiччi в Тантала вiдiбрали спокiй. Татка сьогоднi ж
випустять. - Я накинув на плечi шинелю.
Почалася смуга невiдання, стократ обтяжливiша, нiж бувало на фронтi.
Лавина безглуздя. Чи не надто я багато заправив вiд життя, i воно менi
мстить? Та нi, я йому тiльки освiдчувався. Невже й це грiх?
- Але ж, Прокопе! Хiба це допоможе? Ти нiчого не зна ш. - Христина
вперше якось гордовито подивилась на мене й одвернулась.
Не знаю... "Докори сумлiння вид смутку, що виника од сумнiву, чи
добре те дiло, яке здiйсню ться або вже здiйснилось".
- Я тебе нiкуди не вiдпущу! - Вона зiрвала з мене шинелю i закам'янiла,
мабуть, вiдчайдушним зусиллям стримуючи себе, щоб не топтати ©© ногами.
Я посадовив ©© на диван. "Маючи схильнiсть думати, що все повинно йти
за ©х планом, цi люди дивуються то© ж митi, тiльки-но подi© вiдбуваються
iнакше, причому вони часто ображаються навiть у тих випадках, коли справа
©х самих не стосу ться". О Декарте, наш миропомазанику! Я нiколи не
старався запам'ятати те, що читав. Видко, в людсько© пам'ятi якiсь
автономнi потреби.
Загрюкали в дверi. Ми кинулись вiдчиняти. На порозi стояв листоноша. На
мо прiзвище надiйшла iндульгенцiя: "Свiдчення, видане гр. Повсюдi
Прокоповi року народження 1894, у тому, що вiн за станом здоров'я не може
бути використаний для вiйськово© служби". Пiдписи. Ще у Львовi за такий
папiрець я вимiняв би свого ангела-хоронителя. Клопотання було
вiддруковане на гербовому аркушi. На клаптику з учнiвського рахункового
зшитка Покутський писав: "Не гнiвайся, Прокопе, що о цiй порi не пишу про
себе. Чекай листа в Колобродах".
Я согрiшив, почавши сумнiватися в удачi, i нарiканнями нiби заохотив
стихiю стати лагiднiшою. Але якщо в мене становище виправилось, то на
Грушевичiв будиночок звалювалась напасть за напастю. Вночi, попросивши
мене перечекати в кухнi, солдати вчинили обшук. Метушилися, гримали, щось
розбивали - паку чи скриню,дзенькало скло. Коли стихло, я натиснув на
клямку, але дверi ззовнi були пiдпертi. Довелося ©х виважувати кухонним
гаком.
- Христино! - гукнув я гуляючому поверхами вiтровi.- Христино!
Я запалив свiчку й, ховаючи ©© мiж долонями, спокутуючою причиною
спустився вниз. Сходи почали знову рипiти.
- Христино!
Вона, видко, обурювалась, ©© зв'язали i заштовхнули до вбиральнi з
клубком фiранки в ротi. Вона напiвсидiла на долiвцi, спершись головою на
унiтаз. На вiях росинками висiли сльози. Я перенiс ©© до кiмнати i
звiльнив вiд зiрваного зi штори шнура. Христина тихо, болiсно заридала.
Вiтер не мав доступу лиш на кухню. Я накидав на пiдлогу подушок, укрив
Христину ковдрами, а сам до ранку передригонiв на стiльцi. Зiйшло
недоречно велике сонце. Христина скидалась на мертву.
- Ми ©демо до Колобродiв,- сказав я рiшуче. - Нi,- простогнала вона.-
Проведеш мене до наших знайомих, а сам чимшвидше ©дь звiдси. Я мушу
залишитися в Тернополi.
- Я силою тебе заберу.
- Нi, - перебила Христина.- Тобi треба ©хати, я розумiю. дь. Я бiльше
собi не належу.
Назад я добирався славно-правно, на куплений квиток, заповненим
стрiльцями по©здом. Навдивовижу - нiхто мною не цiкавився. Стрiльцi
спiвали:
Нинi я з тобою,
Завтра ©ду воювать,
А позавтра десь в могилi
Буду вiчно спочивать...
У ©хнiх поглядах була порожнеча. З розмов я довiдався, що вони ©дуть на
Велику Укра©ну допомагати селянам в обробiтку землi
Iз Вигнанки я мчав поштовими санками, iз Залiсся мене довiз до
Колобродiв Клим Осадчук. Клим оповiдав, що Микола Павлюк подав до повiту
скаргу на чотирнадцять осiб, якi самочинно рубали лiс. Всiх оскаржених
оштрафували. Гривастюк не прихову , що невдоволений Павлюком, i вiдказу ,
мовляв, в селi вiйт, котрий вiдповiда за порядки, а Павлюк на це не
хоче зважати. I остання сiльська новина - жiнка Онукова народила близнят.
Чим ближче ми пiд'©жджали до Колобродiв, тим гострiше я вiдчував, як
немовби тверезiю Перед тим сумним порогом у душi, за яким починалося
пристановище туги i болiв, я клявся, що нiколи бiльше не покину села.
На вулицi я зустрiв Левадиху - вона дибала до Ковальчука ставити банки,
бо простудився. Левадиха заплакала, узрiвши мене.
- Iди вiдпочивай, - сказала вона. - Дома Марина. Покликала ©©, бо не
було на кого хату лишити. Я швидко впораюсь.
Марина шила малим штанцi. Менi, як нiколи, хотiлося побути на самотi.
Викликаючи ревнiсть в Марининих очах, я запитав:
- Не зна ш, Павлюк дома?
- Нема,вiдказала вона трохи зловтiшне.- По©хав, кажуть, до Чорткова.
- Як дiти? - Я вагався, чи йти менi до замка, чи залишитися.
- Дякувати боговi, здоровi.
Роздягшись до пояса, я нагнувся над цеберком з теплою водою.
- Левадиха в нас,- повiдомила Марина.
- Я бачив ©©.
Марина бiльше не пiдняла очей. Та коли я помився i перейшов до
свiтлицi, вона рушила за мною.
- Постелити тобi?
- Дiждуся Левадихи, - озвався я. - Причини дверi, бо протяг.
- Стомився?
- Не дуже. - "В селi тим погано, що тут не вмiють бути байдужими".
- То я постелю. - Нiби боячись заперечення, вона поспiшила розкидати
постiль. - Ми вже гадали, що ско©лось якесь лихо. По©хав, i прослiдок за
тобою застиг.
- Яке горе!
Марина випросталась.
- Що з тобою, Прокопе?
- Нiчого.
- Ти сердишся, що застав мене тут? Скажи.
"Почуття - це право власностi".
- Будь собi на здоров'я, Марино,- пробурмотiв я. - Звiдкiля ти це
взяла?
- Може, тобi хочеться випити? Я принесу.
- Стiй, не хочу.
Вона блискавкою повернулась, несучи пляшку горiлки. Було затишнiше,
коли всеготовно, дивлячись чи не дивлячись на мене, вона стояла поруч.
Вона наче про щось здогадувалась i терпiла. Якби вона образилась, я,
мабуть, вигнав би ©© з хати.
- Дозволиш - i я з тобою? За те, щоб ти пiднiсся духом, повеселiшав.
- Налий ще.
- Третьо© не дам. За цей мiсяць ти так осунувся з лиця!.. Боже, сивiти
став!
Я попросив ще налити, i вона уступила.
- Життя - це рани,- сказав я посмiхнувшись.
- Чекай, я принесу закусити.
- Ще одну, i йди собi.
Вона нахилила пляшку, та горiлка полилась на землю. Марина опустила
очi, переждала, все бiльше розпливаючись передi мною. Я ще чув, як вона
забирала чарку з мо © руки, як скрипнули дверi i в сiнях щось наче
зiрвалося з вiшалки.
...Мене мучила спрага. Я брiв степом у коронi Тантала. Вдалинi виднiвся
журавель, та я знав, що нiколи до нього не дiйду, повернув назад - i
прокинувся. До Свiтлицi зазирав повновидий, самовтiшний мiсяць. У сiнях
коновки не було, видно, через морози Левадиха забирала ©© до хати. Горiла
лампада. Марина сидiла за скринею, поклавши голову на руки.
- Марино,покликав я.
- Що, Прокопе? - схопилась вона.
- Левадиха не прийшла?
- Щось припiзнилася. Вже, напевне, не прийде, пiзно й далеко.
Спросоння ще щось хотiла додати, але я зачинив за собою дверi.
Одягшись, я проковтнув пригоршню снiгу з призьби i попрямував до замка.
Нiде нiщо не шеберне. Я довго сидiв, дивлячись на полум'я свiчки. Був
такий настрiй, що хотiлося заспiвати яко©сь тягучо©, тужно©, тако©, як
спiвав у бункерi Станiслав Муравський. Але я не пригадував тако© пiснi.
Перед зором вишикувались слова, стиха напливали мелодi©, та я не вмiв ©х
зiбрати во дино. Огортала давка розпука. Я починав дрiмати, i вона менi
привиджувалась скам'янiлим серцем. Я протер очi. Негаразд ускладнювати
життя. Хтось сказав, що за кожним перебiльшенням - абсурд. Це правда.
У Миколиному кабiнетi я побачив запустiння. Сiрим суконцем порохiв
укритi стiл i кушетка бiля лiжка; в'янучи, настрiшився мирт на пiдвiконнi;
у нiздрi бив запах притхлостi. Я шарпонув дверцята в книжковiй шафi. Шафа
заскрипiла, захиталась, i на долiвку посипались аркушi списаного паперу.
Позбиравши ©х, я зiтер рукавом пилюку, розклав аркушi на столi.
"Лiс чорним вороном розкинув крила над горою, i чути було його тихе,
сонне дихання в густiй теменi ночi далеко в полi, бiли вогнищ пастухiв на
лугах, над полукiпками складених при дорозi пшеничних снопiв, над
примовклим у супоко© Днiстром. Пiдходячи до лiсу, ви чули шурхiт перепелiв
у травах, монотонне подзвонювання цвiркунiв, сухе потрiскування снопiв,
але понад усе те було дихання лiсу, за яким угадувалась сила, здатна
пережити найтяжчi злигоднi. Це дихання приковувало увагу, як головний
герой на сценi, про якого ви ще нiчого не зна те, але в якому за одну мить
встигли побачити магiчний запас енергi©, що примусить вас iти незвiданими
стежками, настiльки близькими вам, що ви не мислите собi iншого поводиря у
цiй нелегкiй дорозi..."
Все, про що б Микола не заводив мови, оживало i починало сплiтатися у
неосяжне, суперечливе полотно, над яким сизим голубом витала
занепоко нiсть. Я з якоюсь ще слабо усвiдомленою повагою i любов'ю
перегортав аркушi. Подекуди Микола переривав себе на пiвсловi, залишав
мiсце, потiм переходив до iншо© картинки. Видко, щось йому перешкодило
дошукатися виразного слова, а згодом наплило нове враження, яке вiн
сквапно занотовував, щоб довести все до досконалостi, коли трапиться
зручнiша нагода.
"Над вершечком гори плив збентежений мiсяць. На мить пригорнувся
грудьми до щовбочка, звiркувате видивився на долину, мов на чужину, i
пiшов довкола гори, крадучись повзком, свiтячи криваво-червоним горбом.
Село окутувалося тiнями передсвiтання, лиш хрест на церквi поблискував,
мов кинджал, занесений невидимою рукою над спочилими у покорi хатами..."
Я подумав, що вiднинi завжди гiрко© години приходитиму сюди. У цих
нехитрих новелах про лiси i поля я знайду себе швидше, нiж на самотi,
заходячи в дверi Сучасностi iз задавнено© рiвноваги. Тут билося серце
вiчностi.
Я поклав рукописи на мiсце. Несподiвано в мене вселилося переконання,
що нiяка катастрофа не спроможна зупинити життя. Кожний трагiчний кiнець
початком оновлення. Про це я не раз читав, не раз чув, але це треба
вiдчути. Нас намагалися знищити, та самi впали в могилу. Ми сто©мо над
нею, оточенi сумнiвами, одначе тiльки-но на цiй могилi вибринить зелений
шовк трави, як од вагань наших не залишиться слiду. По знаку життя ми
пiдемо орати i сiяти. Можливо, через сумнiви ми iнколи скида мося на
дикунiв, не розумi мо самi себе, але це смiху варте - смiх найкраща
молитва по безглуздю ..
Ритм життя мiня ться, як мiня ться все на свiтi. Проте бува час, коли
хочеться той ритм сповiльнити або прискорити. Ритм ста господарем нашо©
уяви. А причина одна - чекання. Дивлячись, як займа ться небокрай, ми не
кладемо руки на серце. Якби поклали, то почули б, що воно б' ться швидше.
Так само до ночi воно сповiльню свiй темп. Чекаючи, жада ш перемiн, а
настроюючись на ©х ритм, оволодiваючи ним, ста ш ближче до вiнця, який
плетуть для молодо©...
Я все перерив у бiблiотецi, шукаючи яко©-небудь збiрочки схiдних
пiсень, де пишеться, як лисиця ста людиною або як дроворуб, забувши, де
заховав забитого оленя, вирiшу , що полювання йому приснилося. Я з
задоволенням прочитав би про те, як пустельник умивав вуха, якi забруднив
голос владики пропозицi ю сiсти на iмператорський трон. Взагалi менi
хотiлося чогось схiдного. "Слава тобi, о великий з великих, сонце мудростi
i краси..." Хто ще так умi зупинити увагу перед величчю людини!
Якби я щось розкопав у цьому родi, мене не побачили б на майданi i я не
коротав би суботнiй вечiр на ослонi в Кухарчука, гладячи кiшку. Словом,
менi не вдалося сповiльнити ритм.
Кухарчук забрав мене пiсля мобiлiзацiйного вiча. Гривастюк коротко
сказав, що дехто з молодi почав бешкетувати, i вiйськовi вправи, якi
намiчено влаштовувати двiчi на тиждень, настiйна потреба, щоб угамувати
дурну кров. Я пройшов перед натовпом з дорученою менi сотнею. У кiнцi
майдану звелiв Семеновi Задвiрному проповзти десяток метрiв по-пластунськи
за балачку. Пiсля цього сотня стала досить слухняною. Натовп завмер вiд
захоплення.
Ми випили з Кухарчуком. Я тому, що не мiг позбутися непри много осаду,
бо ж стаю знаряддям у Гривастюкових руках, а згодом через це, очевидно,
пошиюся в дурнi; а Кухарчук - з при мностi: вiн бачив, як Семен Задвiрний
нюхав пилюку, i сприйняв це як прилюдну розплату за доньчин сором.
Орися колише станом, спiдничка то збiга ться, то розбiга ться хвилями
навколо нiг. Я, що народився з тiлом оленя, хвостом корови, копитами коня
i м'яким рогом 21, дивуюся, чому вiд мене не втiка кiшка, i посмiхаюся
подумки з Орисi.
21 Схiдне повiр'я, згiдно з яким такi дивнi однороги народжуються
тiльки пiд час управлiння мудрих i справедливих владик.
- Боже, як хочеться пiти кудись свiт за очi.
- I менi,бурмочу я.
Якби пахуче зелене лiто, достигаюче поле, чисте небо i не це ярмо, яке
зовуть полiтикою, якби довгий день - я закiнчував би роботу в каменоломнi
рано... Iти стомленому зарослим чебрецем пла м...
- Ще довго? - питаю я.
- Оце - мати такого кавалера! Надокучив би за один вечiр.
- Який смисл вичiчкуватися? Однаково сповинешся в шалю.
Орися повернула до мене голову, на фонi вiкна зринули повнi, пишнi
груди.
- Ви всi повернулися з фронту якiсь несповна...
- Дякую.
Вона зазирнула в дзеркальце, потiм, поклавши лiктi на пiдвiконня,
дивиться в сутiнки за шибкою, а насправдi - на мене, бо шибка вiдбива всю
кiмнату.
- Я передумала.- Орися сiда в куток за скриню. - Що в тiй читальнi
цiкавого?
- Чула, що казав Гривастюк: треба здобувати культуру, сама не прийде.
- Ну, зiйдуться...
- Фронтовi сичi несповна...
Орися потупилась.
- То я пiшов, Орисю...
- Та побудь ще.
Я знову сiв, але тут же звiвся i перейшов до не©, спробував ©© обняти.
Вона вiдсахнулась до стiни.
- Менi здавалося, що я тобi подобаюсь, - сказав я.
- Так? - Очi ©© забiгали. - Ти помилився.
- Що ж, я готовий вiдповiдати за сво© помилки. А ви шука те винних.
- Що ти таке кажеш?
- Коли щось робиш, то й береш на себе якусь вiдповiдальнiсть, Орисю. У
свiдомо© людини одне без другого не бува . А коли вiтрi шся з вiтром, то,
ясна рiч, страшно брати на себе якiсь зобов'язання. Тобi невтямки, чого
заслугову ш. Я таких людей боюся.
- й-бо, не розумiю.
- Вiрю, Орисю. Нас вiйна навчила копатися, але вмiння не дала. Правда,
бувають моменти - вгаду мо, як пророки.
- Поворожи ж менi, може, це такий момент.
- Спершу мушу тебе поцiлувати.
- П'яний-п'яний,- вона дзвiнко, з вибухом засмiялась.- Почув би батько,
похвалив би нас за цю розмову.
- Добре, Орисю?
- Нi. - Вона вiдштовхнула мо колiно. - Не можна,- мовила тихо,
та мниче.
- Чому?
- В мене хлопець.
- Де?
- Вiн сторонський. Дороги позадувало.
- Гаразд, поворожу. Ти його коха ш? Ти вийдеш за нього замiж, у вас
народиться тро дiток. Ви будете жити в злагодi, щасливо. Але знову буде
вiйна, i тво© хлоп'ята пiдуть на фронт. Коли твоя хата опустi , ти
вечорами, не запалюючи лампи, будеш про них думати i... згада ш мене. Я
тобi привиджуся в образi Вiчного Жида.
- Господи! Не треба.- Вона затулила менi долонею рота.- Ти коли п'яний,
то вiд раю до пекла тобi один крок.
- Коли тверезий - так само. Але це вiд мене не залежить. Планети
впливають. То не хочеш, щоб я тебе поцiлував?
Вона похнюплено оперлась руками на скриню. Я подумав, що ця дiвчина,
мабуть, нiколи не тямить, чого хоче.
- Цей вечiр тако© туги нагнав на мене! - скаржно мовила вона.
- Ось бачиш. Спокiйно© ночi!
Орися провела мене до ворiт. Я став на майданi, де кiлька годин тому
муштрував сотню. Село мовчало, лиш на буковинському боцi приразливо i
гiрко заходилося в плачi дитинчатко. "Мамо! Мамочко моя! Ой мамочко, я
боюся!.."
У Шехтмана вiкна були вже погашенi. Куди податися? Раптом менi здалося,
що в плечi хтось уперся поглядом. Я закурив, перечекав трохи i повернув
голову. То був цiсар. Ба не вiн, а тiльки постамент. Я пiдступив ближче.
Стату© не було. Якби бiльше випив, то неодмiнно забрався б на постамент i
виголосив орацiю. Зачовгали кроки.
- Дивися, знову поставили Франца-Йосифа.
- Дурний, тобi привидiлося.
- Та ади!
Я вiдскочив убiк, а тi дво дременули врозтiч. "Стiйте!"- гукнув я, та
тiльки затрiщали паркани i загавкали собаки.
Я зареготав. Так голосно, вiд душi, я давно не смiявся.
Почалися якiсь серйознi полiтичнi змiни, що викидають стару декорацiю.
Завтра в селi пiде поголоска, що ночами сновига цiсарева тiнь, шука
кривдникiв. Обов'язково розiйдеться, бо життя - химерне плетиво
справжнього i видуманого.
Я згадав почутий сьогоднi вiд Гордiя новий анекдот. Iз тюрми випустили
ще "австрiйського" злочинця. Поблукав вiн по Львову-жити нема де, красти
нема в кого, i вирiшив потрапити назад до тюрми, де принаймнi тричi на
день пригощають баландою. Та як не зловживав волею, за грати його не
садовили. Пiсля довгих розмiрковувань його осяяла iдея: за полiтичну
провину його напевне кинуть до в'язницi. Подався до державного
секретарiату, до якогось полiцейського верховоди. З порога рикнув:
"Францовi-Иосифу вiват!" Вiрний слуга республiки зiрвався з мiсця: "Що,
нашi прийшли?.." Гордiй пiдкрiпив цей анекдот ще й виразною коломийкою: "Я
не Онисько й не Хома, зовуть мене Оникiй, у мене чорних брiв нема, зате я
дво ликий".Смiх нiбито змiцню почуття самозбереження.
Я добрiв аж до бункера. По-дружньому поплескав холодну нiму стiну.
Нiчого, вона вiдповiсть на мо© почуття пiзнiше, коли я перемiню ©й мiсiю.
Я ласкаво погладив бетон. Так, мабуть, пестили нагнiчений магiчним смислом
камiнь грабiжники фараонiвських пiрамiд. О, навiть наймiзернiша рiч, якщо
вона хоч трохи пiдкрiплю нашi сподiвання, ста нам дорогою, i ми
вiдчува мо, що чимось ©й зобов'язанi. Це, звичайно, фетишизацiя. Але гiднi
жалю люди, котрi це засуджують. То слабохарактернi нiкчеми, якi не мають
смiлостi, анi мудростi, анi сил для того, щоб щось поправити в життi або
принаймнi глянути правдi у вiчi. Хiба люди виннi, що бiльше надiй
покладають на речi, нiж на прогрес? Це ж менш небезпечне, нiж
реставрування iдеалiв. Для iсторикiв i економiстiв фетишизм - прекрасний
iндикатор, що вказу , наскiльки справедливий суспiльний устрiй.
Дома Левадиха розповiла менi, що в селi ходить чутка, нiбито
заарештували Миколу Павлюка. Схоже, на те, що Микола - комунiст.
Розумнi хлопцi з народу, здiбнi керувати державою, щось робити для
того, щоб не допустити нового нашестя, переселяються до в'язниць, а
державою керують блазнi. Треба забрати Миколинi рукописи. Я виношував,
було, думку пiдказати йому, щоб написав книжку. Це був би твiр, який
навчав би любити свiй край, ще так слабко нами усвiдомлений, як
середовище, де ми сформувалися.
Загата замерз, п'яний, передрiздвяно© ночi. Замерз, тричi проспiвавши в
сотнi, у день свого народження, на двадцять сьомому роцi життя. Вiн лежав
на майданi перед церквою з перекошеним ротом, скляно дивлячись на баню.
Години зо двi бiля тiла товпилися люди. Калина коценiла в головах з
оксамитне чорнiючими вiд нiмого ридання губами. У ногах тихо скiмлила,
поклавши пащу на лапи, сука. Бабоньки пiвголосом перешiптувалися, тикаючи
на суку, i важко було зрозумiти, кого ©м бiльше шкода - титаря чи собаки,
що тужила за господарем. А пiд тином стояла, витираючи хустиною очi,
Ревека.
Охiтва недбало махнув навхрест кропилом, нашвидку вiдчитав молитву.
Пiдкотила пiдвода з труною. На цвинтар рушила Загатиха, сука, позаду
попленталась Ревека. А чеснi християни подалися за Охiтвою на вiдправу.
Перша безглузда смерть пiсля вiйни розбудила в менi нез'ясовну