Страница:
була чужа, чужа - аж страшно. А я, пiдвладний несвiдомiй волi, намагався
©© повернути. Для чого? Щось спонукало. Отак над водоворотом, коли
закрутиться в головi, валить тебе додолу, i з цимнесила звладати.
Марина зiтхнула, немов узяла на себе додатковий тягар. Щоки ©©
посiрiли, очi запалися в орбiти, мов ©х засмоктувало туди. Я машинально
виволiк санчата на середину дороги. Закружляв снiговий вихор, лiс запнуло
мерехтливою запаскою. Я сiв на полiна.
- Не будь маленьким, Прокопе. Простудишся. Ходiмо. Обо ми маленькi.
Маленькi люди з маленькими правами i претензiями до свiту. Просто свiт
перед маленькими людьми багато завинив, i кожний бере на себе смiливiсть
багато йому дорiкати. Зрештою, це схоже на виправдовування, тодi як нi я,
нi Марина боговi духа виннi.i не знали, ким станемо.
- Ходи. Перестрiне Павлюк-оштрафу .
- Микола?
- Степаниду Ворожбитову мало не побив. За шматок береста. Кричав так,
що лiс ходив ходором. А кому мило пiдсиджувати ночами, або вкрасти цих
нещасних дров? Не коценiти ж людям?
Лiс бринiв пiд вiтром шумними хорами, сiючи навколо холод i задуму.
- Пiдемо через Завадiвку?- запитав я.
- Проведи до перших хат, якщо твоя ласка. Бо люди... Побачать,
що-небудь вигадають.
- Я не вiдповiв.
- Пiду, Прокопе.- Бачачи, що я не рухаюсь, вона взялась за мотузок.-
Дiти вже десь повставали.
Рiвно гудiв лiс. Гул той заплiскував думки, як смертний сон.
Вiддаляючись, шкрумтiли кроки на снiгу, i разом з ними вiддалялися три
останнi тижнi, якi я хотiв було зберегти в пам'ятi. Вони змiшалися з
фронтовими роками, починати треба було заново.
III_
Дома я питав себе, навiщо вижив, для чого iсную. Мене кидало то в жар,
то в холод, аж знесилило; Тодi я кволо всмiхнувся i пiшов ще раз
подивитися на бункер. Тут мене наче промило цiлющою водою. Навiть
зробилося весело. Якби-бiльше часу, я для потiхи пiшов би до молодиць з
обходом за гар1Әузами. .
Левадиха, ясна рiч, бачилася з Мариною i все вивiдала. Вона з жахом
придивля ться до мене: жартую, смiюся чи насправдi щось маю до Марини.
Непомiтно похиту головою, мовляв, не досить, що став п'яницею, ще й гонор
на вiйнi втратив.
Сидячи в бункерi, я думав про Миколу. Менi сподобалося, що вiн не
захоплю ться прогнозами. Це дурне дiло. Iз давнiх-давен, хто оцiнював i
поiм шукав, той щось зробив, не вмер для потомкiв.
У суботу ходив до Гривастюка додому питати, чи не вiдклада ться по©здка
до Залiсся. Омелян ще сидiв у канцелярi©. На гавчання пса вибiгла Гафiйка.
Ми простояли з нею з пiвгодини бiля паркана, притоптуючи незайманий плюш
снiгу.
А нинi недiля. Сонячно. Залубнi шинують у глибоких колiях, конi
стрiпують заiне ними мордами, випускаючи клуби пари. Iдемо на фестин.
Залiсся вибамку дзвонами, вiтер виносить у поле шум стрiлянини.
Гривастюк ляска батогом, бо припiзню мось. Мружить очi, диха ротом,
ховаючи пiд вкритими памороззю вусами усмiшку вдоволення. З-помiж вилог
перешито© з офiцерсько© шинелi куртки визира чорнобрива вишивка сорочки,
вiтер припрасову до плитко© буряково-червоно© потилицi криси капелюха.
На задньому сидiннi Катерина i Гафiйка. Коли я оглядаюсь, Гафiйка лупа
повiками, нiби не сподiвалась мене узрiти. У не© гарнi виразнi очi, тонкi
чорнi брови, вигнутi, як зiклепанi коси, невисоке, але свiтле чоло, губи
припухлi, нiс точений, з маленькими рухливими нiздрями. Вилита мати.
Катерина, мов старша Гафiйчина сестра, тiльки з тоншими, зцiлованими
жiночою жагою губами, з такими ж чистими, полискуючими, як свiжоочищенi
каштани, очима, але пiдведенi вони та мничими темно-зеленими смужечками.
Уплеканi воронi бiжать пiдтюпцем, шарпають наввипередки, нiби в Залiссi
©х збираються почастувати цукром. Порiсть iнею на мордах поволi розта . На
думку менi спадають Левадишинi слова: "Досi од чужих брали гамани, не бiда
вiд сво©х набрати. Все-таки легше пробачити. Мама, коли б' , пiдклада
долоню. Не те що мачуха". Ну-ну!
- Гай-гай, - нiби пiдслухавши мене, каже Гривастюк. Тож ма мо в
Галичинi свою рiдну владу. Дочекалися. Довго чекали, дуже довго... Тю!
Посторонок зiскочив. Тпру-у-у, чорти на вас!
"Атож рiдна для тебе, жмикруте,- подумав я.- Як рiдною була для твого
батечка-товстосума магнатська Австро-Угорська iмперiя. А з'явиться тут
який-небудь "орден визволителiв", ти притьмом побiжиш назустрiч з корова м
й лизатимеш чужинецькi сiдницi".
Я заклав на орчик петлю, пробiгсяза саньми, щоб розiгрiти ноги. Коли я
знову сiв, Гривастюк не повертався до почато© теми. Менi чогось встрелило
в голову, що завжди пiсля лихолiть люди намагалися оточити себе
стилiзованими предметами легких форм. Звичайна людина таким способом
прагне звiльнитися вiд намулу, що осiв у душi, од згадок про трагiчнi
безумства. Це, мабуть, природно. Якщо смаки диктувалися, то на
протилежному полюсi скупчувалися уподобання, якi повиннi ©х заперечити.
Фатальну помилку роблять владики, якi не пiдтримують цього процесу
оновлення, а ще бiльшу - коли гальмують його.
Почалося Залiсся. Облуплене, вилиняле, розкидане на косогорах мiстечко.
На вулицях гамiрно, товпляться в квiтчастих шалях, капелюхах, мазепинках,
баранкових i заячих шапках, над усiм - рик дзвонiв, галас дiтиськ,
прапори. Очевидно, свято таким i повинно бути, то навiщо його ганити чи
ввалити. Та й iнше: люди палкi до видовищ i не особливо розбираються у ©х
мотивах. Притому десь з початку вiку хвалять речi, аби вони швидше
спротивилися, i огуджують, щоб довше викликати жаль.
Гривастюк пробився на торговицю, запровадив коней на вiльне мiсце бiля
старо© каплички, причепивши до дишла опалку з ячменем. Я тим часом укрив
коней верiтками. Покинувши сани на вiйтиху, ми рушили до середмiстя. Площа
завивала тисячами голосiв. На балкончику одно© з кам'яниць у паперових
квiтах, килимах i прапорах заплуталося кiлька вичiчканих верховодiв.
Якийсь низенький, з масивною, пiдпертою метеликом бородою щось вигукував i
розмахував руками, а натовп вiдповiдав йому овацiями. Гривастюка взяла
нетерплячка.
- А що, може, нам до стiни дiстатися? - вже втрете питав вiн. /Ѥ
вдавав, що не чую, а Гафiйка справдi його не слухала, роззявивши ротика на
промовця.-То я, мабуть, пiду. Онде й знайомий вiйт з Кадубiвки.
Ми залишилися в гущавинi. Гривастюк, виважуючи тих, що стояли попереду,
посунув у напрямi до балкончика, де стояли в зелених капелюхах вiйти з
сусiднiх з Колобродами сiл.
Людей прибувало, заднi напирали на переднiх, на площi вже не було де
голцi впасти. Пахло нафталiном з турецьких хустин, мiром з чобiт, смаженою
цибулею з волосся, прiлим духом залежано© шкури кожухiв i потом. У боки
впиралися вузлики, з примерзлим хлiбом i коржами, в кишенях потрiскували
зернята з гарбузiв, яких понабирали для розваги в дорозi.
- На Укра©нi,- долинув голос промовця,- найбiльшi визвольнi здвиги
вiдбувалися тодi, коли народ вiдстоював сво© релiгiйнi iдеали, свою
вiру...
- А що таке iдеал?-пошепки запитала Гафiйка.
- Хлiб,вiдказав я голосно, i всi зокола повернулися до нас обличчями.-
Вiн поясню , чому ми назива мо хлiб святим.
- А села довкола голодують, людей викошують тиф i дизентерiя...
Нашi сусiди згiдливе закивали головами. Для цих людей не мало
особливого значення те, до чого веде свою бесiду чоловiк з чорним
метеликом. Вони поз'©жджалися з надi ю вчути два-три слова, якi становили
змiст ©хнього життя, знайти в них пiдкрiплення сво©м одвiчним думкам. А
релiгiя? Релiгiя - це крiвця, вироблена в клунку вiчного страху й злидоти.
Скiльки про не© не балакай, ти людям нiчого не додаси до того, в що вони
вiрять. Iнша справа, якби чоловiчок з метеликом спробував посягнути на те,
у що вони вiрять, Тодi протест розростався б на кожнiй бруньцi
несправедливостi. Невпору забрати в людей бога - це зробити ©х релiгiйними
бандитами, i не важливо, явними чи пiдпiльними. Але чоловiк з метеликом з
великого розуму звертався до ©хнiх релiгiйних почуттiв, i його слухали з
диною надi ю: а може, вiн все-таки щось скаже.
Нас здушили. Гафiйка повисла в юрбi боком до мене, метляла внизу
ногами, не досягаючи землi. Я ледве видер з кишенi руку i сперся на чи©сь
плечi. Гафiйчинi щоки пашiли рум'янцем. Вдихаючи залах ©© кiс, я обливався
потоӃ. У глибинi натовпу хтось заверещав.
- Чого ми сюди забилися? - пошкодувала Гафiйка.
- Клич ангелiв, аби нас звiдси висмикнули,- сказав я. - О, прочитаю за
це татковi молитву,-ледве прошепотiла вона пересохлими губами.- Пити
хочеться.
- I менi.
- Довго вiн ще буде казати казання?
- Ось зараз священик помаха над головами кропилом i почнуть
розходитись.
Спереду кiлька рядiв опустилися на колiна. Увесь шарваок вiдхлинув
назад, почалась давка, заголосила жiнки i дiти.
- Божечку! - йойкнула Гафiйка.- Костi переламають! Вона обома руками
вiдштовхувала огрядну молодицю в гаптованому заполоччю кожусi,
лементувала: "Ой, звихнуть! О боже, порвуть усе на менi! Ой, розривають!"
I закричала з такою силою, що, менi зда ться, i Гривастюк пiд балконом не
мiг ©© не почути.
Побачивши сум'яття, священик застиг над натовпом з пiднятою
кропильницею, на балконi занепоко©лися i щось вигукували. Я потягнув
Гафiйку за руку i п'ядь за п'яддю став проштовхуватись до пiдворiття. За
нами рушило кiлька хлопцiв. Пiдпираючи нас, вони витиснули мене в
пiдворiття i майже на руках винесли Гафiйку.
- Дикуни! - обурювався один з парубкiв.- Нашим людям лише в лiсi
сидiти. Ади, що з кожуха зробили,- показував вiн на розпанахану полу i
червонiв од злостi.- Гарапниками ©х треба вчити, сволота темна, громада
коростяна!
На баранковiй шапцi парубка мiж срiблястими кучериками заплутався
новенький, сяючий золотом тризубець. Дерево життя...
- А ти чого сльозу пустила? - звернувся парубок до Гаф©йки i,
зустрiвшись поглядом з товаришем, додав:- Нiчого дiвиця, га? Очi як глицi
прошивають.
- Облиш,сказав його товариш.- Бачиш з ким? На ковнiрi ще слiди од
вiдзнак. Добре зшита шинелька...
Ми вибралися на безлюдну вуличку по другий бiк будинку, за яким
мiтингували. У кiнцi вулички голими коминами настовбурчився в холодне небо
незакiнчений Народний дiм.
- Тобi погано?
- Ганьба, а не фестин. Гафiйчине лице вкрилося червоними плямами. Вона
глянула вздовж порожньо© вулицi i заклопотано, збудженим голосом
попросила:
- Тiкаймо звiдси, Прокопе. Вони зараз сюди виваляться.
- Не бiйся,почав я заспокоювати ©©.- Ось пройдемо бiля народного дому
до гуральнi, а там уже околиця.
- Я пити хочу.
- Там же й нап' мося. Вона вп'ялася рукою в мiй рукав i задрiботiла
високими черевиками по брукiвцi.
Перед вiйною у Залiссi встановили водопровiд i завбачливо позавалювали
криницi. Тепер водогiн не працю , i люди хтозна-як перебиваються. Метрiв
за п'ятсот вiд гуральнi бiля перекошено© мазанки був журавель. Я витяг
вiдро води. Гафiйка вже заспоко©лась, але очi ще червонiли вiд слiз.
- Спочатку ви,- скривила вона обличчя в усмiшку.
- Тодi знатимеш, що я думаю? - Я розсмiявся.- Ой, нецiкавi ж мо© думки,
Гафiйко.
- Не набалакуйте на себе.- Вона густо зашарiлась i вiдступила вiд
криницi.Пийте.
Вода була гiркувата i тепла. Обережно нахиливши вiдро, Гафiйка вимушено
посмiхнулась сво му вiдображенню. I в цьому був якийсь забобонний змiст.
- Як пару !..
- Зате чиста.
- А тепер на торговицю? - звела вона очi.
- Не знаю.
- Лиш не туди,- показала Гафiйка на мiсто.
- Тодi, поки вляжеться, сходiмо на цвинтар. Я ще не був на батьковiй
могилi.
Кладовище в Залiссi над Днiстром, на грудях схожо© на перевернутий
човен гори, яку з трьох бокiв омива , широко розлившись по долинi, рiка.
Сюди вела глибоко прорiзана в суглиннi дорога, така розбита i покручена,
нiби спецiально була замовлена небом, щоб сюди нiхто, крiм похоронно©
карети з священиком i мерцем, не мiг дiстатися. Але й слiдiв карети з
осенi не залишилось. Мабуть, вона за старiстю бiльше не служить людям, i
труну з покiйником за сiльським звича м несуть до могили.
Ще здалека я побачив високий бiлий хрест над скопищем пам'ятникiв. На
нього й Гафiйка дивилась.
- Бачите? Ми були на похоронi.
Я мовчки торкнувся ©© плеча.
На могилi росла вишенька. Весною, може, й зацвiте. Ми сiли на лавочцi.
Я бачив батька крiзь темну товщу землi в тiй же позi, в якiй вiн менi
привиджувався,мовчазного, засмученого, i сковано-зiбраного, мов перед
ударом. Якби ж я застав його! Може, поклав би вiн на плече свою важку
руку, суворо, нiби вiдчiпне, дав би якесь напучення, посмiхнувся б,
ховаючи батькiвське занепоко ння, i, на якомусь словi, на якiйсь
незабутнiй iнтонацi© урвавши самого себе, сором'язливо пригорнув до
грудей. Наскiльки легше було б, наскiльки бiльше було б упевненостi,
наскiльки зрозумiлiшим стало б життя!
В одному мiфi говориться, що колись в Америцi жили племена iз сумною
долею-прокляттям: вони будували сво© мiста з кра©в терену, який ©м
подобався, до середини. Коли не ставало мiсця для жител i населення не
могло помiститися в мiстi, його покидали i будували нове мiсто,
перекочувавши на ширший простiр i знову оточивши себе лиховiсним колом.
Звiдки впав цей аркан на людську свiдомiсть? Либонь, предки в такий спосiб
пристосовувалися до певних умов, а можливо, в центрах поселень береглися
святинi, якi захищали од ворогiв. Потiм святинi звироднiли, iсторична
доцiльнiсть цих методiв будiвництва мiст згубилась у глибинi сторiч, а вся
цивiлiзацiя зосталась приреченою на те, щоб загинути вiд протирiччя iз
здоровим глуздом.
Чи й ми отак - кожен зосiбно i всi разом у цiй нещаснiй закутинi - не
оточу мо себе колом прокляття, називаючи його надi ю, i намага мося
примиритися iз сво©м жалюгiдним становищем, кров'ю i потом скроплюючи
рiдну землю заради чужих iнтересiв, щоб потiм покинути ©©, перебравшись на
мiсця несправджених сподiвань. I несамохiть у цьому виннi батьки, якi
iдуть з життя, не доказавши дiтям найголовнiшого. Ось вiн лежить пiд
темною товщею землi, передавши менi свою муку, а як ©© з себе скинути, так
i не повiдомив.
- Прокопе!
- Що, Гафiйко?
- Не думайте, не треба.
- Чому?
- Ми тут не довго,- мовила вона, запинаючись,- а, зда ться, що минуло
багато днiв.
- Тобi скучно?
- Нi, я подумала, що могили старять людей. Ну, не самi могили, а ©х
присутнiсть, чи що...- Вона розгубилась, вживши заблудне книжне слово, та
швидко опанувала собою i додала:- Я це вiдчула на собi. Зна те, вре©
виносять покiйникiв з дому того ж дня.
- Забобони?
--У них щось вiд правди,- серйозно сказала вона.
- Що саме?
- Ну, якась пересторога чи щось...- Гафiйка коротко звела брови i сiла
зручнiше.
- Оцим байду6 е,- сказав я.-Та ми повиннi пам'ятати, як вони жили, бо
тодi й нас не штука поховати.
Гафiйка зиркнула на мене широко розплющеними зляканими очима.
- Пiдемо, Гафiйко, - сказав я.
Мiсто вiдбушувало. Нудьгуючи, вулицями тинялись парочки, горлали пiд
будинками п'янi. Усе убранство немов корова язиком злизала. вре© ще
стояли з цукерками i крихiтними булочками. На торговицi метушилося
гайвороння в купах витрушено© зопалок сiчки, дiтлахи вишукували шкуринки,
"домашнього, iз дна", нечувано смачного хлiба, тут же помiж собою
вимiнювали ©х на золоченi обгортки вiд цукерок i патроннi гiльзи, що
дiсталися малечi пiсля салюту.
Вiйтиха безпечно досипляла пiд кожухами святковий сон, лиш клин
спiдницi парусом роздувався на вiтрi.
- Що ми тут ночувати будемо? - бiдкалась Гафiйка.
- Якщо батьковi треба...
Мене непоко©ло, чи Омелян встигне попiдписувати контракти. Але ж вiн
мусить пiти за гербовим папером.
Iз саней зiсковзнув червоний пiвкожушок, яким вiйтиха вкрила ноги.
Пiднявши його, я сперся на затильник i дивився, як майдан поспiхом
покидають останнi пiдводи. Небокрай завiшувався на вiтер малиновими
стяжками, пощипував мороз. При в'©здi на торговицю показався Iванчук.
П'яно перевалюючись з ноги на ногу, вiн нiс на витягнутих руках, мов
дарiвницю, пакуночок.
- Файно. Безподiбно,- процокав вiн замислено, лиш на мить затримавши на
менi погляд. Спiткнувся, похапцем, балансуючи пакунком, вирiвнявся й хотiв
було покласти його пiд кожуха, та натрапив на вiйтишинi стегна.
- Чи ти зовсiм здурiв! - схопилась Катерина. Мабуть, Iванчук сюди вже
навiдувався. Катерининi очi дивилися крiзь заволоку, лице розцвiло, як
польовий мак.
- Ласкаво прошу вибачення,- промимрив Iванчук, скулячи на мене око i
пошморгуючи натхненним од вин носом. Вiн постояв нi в сих нi в тих, тодi
взяв мене пiд лiкоть i одвiв убiк.- Правда, файно вiдбули?- чогось пошепки
запитав вiн.Народу - з десять тисяч. Такого, я вам нагадаю, тутешнiй люд
не видiв сто рокiв:- Вiн цмокнув i потер долонi.- Слава богу, слава богу.
- Де мого подiв? гукнула Катерина.
- Пан Омелян зостався в справах iз представниками.- Iванчук поштурхав
чоботом притоптаний снiг, перехопив пiд пахву пакунок.- Дiл таких нинi в
них!- Вiн зозулясте загледiвся на палаючий небосхил, ще щось вiдкопуючи в
пам'ятi, чим би нас приголомшити.
- Го-о-о! Позатiкали всi члени,- зiтхнула по-вченому Катерина.- Усi до
одного позатiкали.
Гафiйка вiдвернулась, надувши губи в посмiшцi. Iванчук скористався
моментом i встромив у солоу бiля Катерининих колiн осоружну ношу.
Невдовзi притюпав Гривастюк. Прожилки на його щоках горiли рубiновими
змiйками, увесь вiн немовби переродився, наполовину ставши святим.
- Увага, панове,- мовив вiн значливе.- Нас,- вiн кивнув i на мене,-
запрошено на банкет. Рушайте .поволi до театру, а я зажену коней на
нiчлiг.
Починалась вседержавна пиятика.
Iз Днiстра потягнув колючий вiтер, завихрив, закружляв фалди снiгу, мов
пiдмiтав рештки дня, допомагаючи гракам, що звивалися мiж кам'яницями,
збираючись на вiдпочинок.
Ми ввiйшли до залу на затишне тирликання скрипок i поринули в гаморi.
Прудконога панi в спiдничцi вище колiн провела нас до столу, постояла,
всмiхаючись, поки ми порозсiдалися, i пiшла назустрiч новим гостям.
- Якi всi бундючнi,- прошепотiла Гафiйка.
За столами точилися випадковi, до знайомства, розмови.
- ...Молодий ще був, дiвчину-кралю висватав.- Молодичка за сусiднiм
столом при кожному словi складала, як до молитви, руки.- I на тобi - таке
горе.
- Вiн з-за лiсу виходив?
- Га? Так-так. I дивiться: Днiстер лишень замерзав, а вони вже
прокинулись. Мо© супутницi гострили слух.
- Бестi© на кригах перепливали.
- Вовки бояться вогню,- продудонiв чоловiчий басок , трохи несмiло.-
Вiдбитися вiд них нема права, а вогонь ©х вiдстрашу .
Рудий, кирпатенький селянин почував себе в незвичнiй обстановцi досить
кепсько. Голос його зривався, як у церковного старости, коли вiн;
зупинившись перед дрiмаючим богомiльцем, три-чотири рази повторить:
"Пожертвуйте на дзвони". Зате Iванчук був на сьомому небi. Вiн подав менi
кисет з тютюном, руки його тремтiли вiд збудження. Потiм вiн штовхнув мене
в плече.
- Пане Повсюдо, :Әиньте оком - отам, при вiкнi. Бачите?
Пристаркуватий панок тримав на столi верх долонею руку, а юна лошичка,
очевидно, донька, з хвостоподiбним пасмом волосся над оком блаженно
усмiхалась, поклавши в його пригорщу свою лапку. "Цi вiд майбутнього не
чекають нi великого щастя, нi великого впадку,подумав я.- Вони закоханi в
себе i в сьогоднiшнiй вечiр".
- Що за делiкатне поводження з дамою! - захоплювався Iвачук.
- Нiколи нiкого не наслiдуйте, пане Iванчук.
- Чому?
- Щоб не пошкодити сво©й iндивiдуальностi. Вiн довiрливо поглянув на
мене i ворухнув пожовклими вiд тютюну губами.
- Боронь боже,- додав я. Iванчук пригладив руде волосся на пальцях.
Гомiн i церковне сякання. Роти курять парою у вирипаному залi, пахне
одеколоном i кожухами. На порозi показалися iз знiяковiлими, димчастими од
раптового свiтла очима ще якiсь люди. Гривастюк увiйшов з виводком
урядовцiв, наблизився до нас. Почали виголошувати тост. Стовп нового ладу,
Гривастюк набожно пiдняв перед собою келих i випив майже останнiм, досхочу
намилувавшись рядами вивернутих до стелi денець.
Мою увагу привернув худорлявий молодик iз запаленими безсонням очима,
гострим кiстлявим носом i ребруватими вилицями. Вiн у чомусь переконував
апатичного товстуна в старомодному фраку. Товстун недбало ковзав поглядом
над столами. Перший був прекрасний у запалi, другий - сита свиня. Видко,
сите життя i байдужiсть завжди вилiплюють базiк i нiкчем. Варто було мо му
Миколi прибратися в пузце, i щось у його свiтосприйманнi переiнакшилось,
бризнуло на грубуватi й насмiшкуватi лади. Щодо панка у фраку, то це
завершена тупiсть. От мiж худими шкапами - неосяжна гама натур.
- Спенсер промовля з кожно© клiтини мого тiла,- б'ючись у груди,
туркотiв молодикiв обличчя товстуновi.- Я довго шукав. Збагнувши
безконечнiсть... Iстина в тому, що ©©... Я це зрозумiв завдяки вiйнi.
Менi було погано чути через балачки, але я вловив одну цiкаву фразу,
сказану молодиком: "Дорогу поступовi завжди прокладають люди з периферi©,
вiльнi од упереджень".
- Пане!огрiв мене межи плечi Iванчук.- Так не годиться, ми з вами
розiб' мо глек за цим столом: чому ви не випили?
Вiн був скривджений, ображений, засмучено-обурений.
- Звик по-християнськи: три пiдряд.
Iванчук осудливо похитав головою, але миттю подобрiшав, навiть тiнь
вагання мигнула на його лицi: "Може, й самому почекати, га?"
Молодик застиг лукавим свiдком сп'янiлих очей i працюючих ротiв. Вiн
перебiгав неуважним зором вiд столу до столу, тонкими, що аж свiтилися,
пальцями крутив до половини наповнену чарку. Довкола наливали, не чекаючи
тосту. Iванчук цокався з Гривастюком четвертий раз. Молодик дiйшов до
мене, ми вперлися один в одного поглядами, та, мабуть, швидко оцiнивши по
виразу мого обличчя, як задалеко в менi "дно", вiн одвернувся. "Вертеп",-
бовкнув я, не спам'ятавшись, Iванчук вирячився на мене.
- Чудово, пане Iванчук,- сказав я у його захмелiлi очi, яким було не до
пильностi.
Вiн поправив чуприну i блискавичним рухом потягнув до себе миску з
салатом. Гривастюк тим часом пiрнув мiж столи. В лiвiй руцi вiн стискав
папку з документами. Катерина провела його поглядом. Вiн, iдучи,
зосереджено кланявся, подаючи руку, i сiв бiля .пiдкучерявлено© панi, яка
тут же пiд'©хала з крiслом ближче до нього.
Дзенькали чарки, видзвонювали виделки, шурхотiли ноги пiд столами.
Iванчук пустив руку попри себе до Катерининого колiна i скосив очi на
Гафiйку. Але вiйтеня уминало тушковану капусту, забувши про все на свiтi.
- Дурнi не люблять, коли ©м говорити, чого вони вартi,- бурмотiв я про
себе.- Свята правда. Як те, що стародавнi люди, щоб зберегти накопичену
мудрiсть, вкладали ©© в уста богiв.
Iванчук нервово пересмикнув плечима i, перебравши не менше складометра
сумнiвiв, озвався:
- Випийте-бо, Повсюдо, який вас бiс стриму .
- Мiшанина. Дорогу поступовi прокладають люди з периферi©.
Вiн на пiвцаля вiдсунувся од Катерини, але руки не видобув з-пiд стола.
- Ви щось сказали? - нахилилась до мене поперед Iванчука вiйтиха.
- Кажу, трохи студено.
Iванчук безпорадно засовався на крiслi. Я засмiявся.
- Хто небезпечнiший при владi - старий чи молодий? Вiн безглуздо
заклiпав.
- Якщо вам,тицьнув я його в груди,- влада дiстанеться через рокiв
десять, то коли ви бiльше зрадiли б: якби це сталося тепер чи тодi?
- Тепер я бiльше буду радiти, але тодi я бiльше знатиму, що робити.-
Сказав добре, хоч чогось нiби злякався.
- Правильно,- гримнув я.- За ваше здоров'я.
- Дай боже!
"Телятi вовка з'©сти".
- Закусiть, пане Повсюдо, ось салатик.
- Дякую. А взагалi рух вiдбува ться знизу i зверху. Це лиш тенденцiя
поступу - спрощувати складне - вруча засоби пересiчним людям. Отже,
генiальнiсть неупереджених цiлком вiдносна. Як гада те, пане Iванчук? Та
ти мене, братчику, не слуха ш. Ну й добре робиш, бо... Вип' мо ще по
однiй?
Iванчук з готовнiстю налив, але якраз встали всi до другого тосту, ми
при дналися. Стiльцi проспiвали трiумфальну. Крiм мене, нiхто вже,
зда ться, не ©в.
З "вищо© компанi©" повернувся Гривастюк, Катерина встигла вiдсунути
крiсло впритул до Гафiйчиного, а Iванчук - забрати з-пiд стола руку. Щось
на мигах пояснюючи Катеринi, Омелян видобув зi спiдньо© кишенi конверт.
Ось вони порозумiлися, i сяючий вiйт з та мничим виглядом подав менi
конверт.
- Розпечата те вдома, пане Повсюдо.
У мене молотом забилося серце: порядок!
Гривастюк побачив, яка неприхована радiсть охопила мене, i подав руку.
Я ©© мiцно потиснув.
Його мiсiя щодо нас закiнчилася. Вiн передав папку Гафiйцi i перейшов
до столу, за яким сидiли "свиняче рило", "молодик з периферi©" i ще дво
осiб. На цей раз Iванчук провiв Омеляна заздрiсними очима.
Пиятика була в розпалi. Катеринин язичок безбожно заплутався в словах.
Смiючись, вона тонко повискувала, все важче спиралась на Iванчукове плече.
Коли скрипки зацигикали вальс i в протилежному кiнцi залу звiльнили мiсце
для танцюючих, вони на кiлька хвилин вийшли на вулицю, i я пересiв до
Гафiйки.
- Ви танцю те, Прокопе?- поцiкавилась вона, уся в полум'© вiд випитого
вина.
- На жаль, нi. Але ти, Гафiйко, не скучатимеш. Зараз закланяються з
усiх бокiв.
- Я зi сторонськими не пiду,- заперечила Гафiйка, машинально
притискуючи до грудей батькову папку. На ©© обличчi було трiшки легко©
дiвочо© печалi. Зi схлипливим смiхом вона запропонувала: - А ви вiдшийте,
коли хтось буде кликати. Добре?
- Якщо ти цього хочеш.
- Так,поклавши на стiл папку, вона на секунду закинула руки за голову,
поправляючи хустку. Якось випадково зачепила мою ногу сво ю i не забрала
назад.- А в мiстi танцюють погано. Мало не обнiмаються. У селi таку пару
вивели б геть. Та от скрипки втихли, i знову над столом заходили пляшки.
- Хили, Повсюдо,- майже викрикнув Iванчук, припровадивши веселу, мов
сонце, вiйтиху.
Не минуло й чвертi години, як четверо нас впорали плящину. Я придивився
до Гафiйчиного носа i вiдкрив, що вона роздува нiздрi точнiсiнько так
само, як Iванчук. Я хотiв пiдiгнути ногу, щоб не торкалась Гафiйчино©, але
вона наче свинцем була налита. Оглянувшись на завiсу над сценою, на
кобзаря з бандурою на розмитiй сторiччями могилi серед степу, я побачив,
що кобзар менi сумно пiдморгу , а хлопчик-поводир глузливо виставив
рожевого язика.
Раптом щось розплилося, пересунулось, i перед очима захитався
Гривастюк.
- Слово даю,- владно махав вiн руками.- Гарантую. Чин не нижче
капiтана.- I тихiше:- Ви ж зна те, що наприкiнцi вiйни перестали зважати,
дворянин чи простолюдин. Аби освiта i вiйськова виучка.
- Подайте менi води,- попросила Гафiйка.
- А звiдкiля?.. - звернулась до Омеляна панi в клаповухiй шапчинi, але
я не дослухав через Гафiйку, тiльки зрозумiв по устах, що вимовила вона чи
"диво", чи щось схоже на це слово.
- Пий вино, Гафiйко,- сказав я, не спускаючи з панi очей.- Будь чемною.
- I ви пийте. Я вам наллю.
- ...нещастя на будiвництвi гуральнi в пана Свистуна,- казав.
©© повернути. Для чого? Щось спонукало. Отак над водоворотом, коли
закрутиться в головi, валить тебе додолу, i з цимнесила звладати.
Марина зiтхнула, немов узяла на себе додатковий тягар. Щоки ©©
посiрiли, очi запалися в орбiти, мов ©х засмоктувало туди. Я машинально
виволiк санчата на середину дороги. Закружляв снiговий вихор, лiс запнуло
мерехтливою запаскою. Я сiв на полiна.
- Не будь маленьким, Прокопе. Простудишся. Ходiмо. Обо ми маленькi.
Маленькi люди з маленькими правами i претензiями до свiту. Просто свiт
перед маленькими людьми багато завинив, i кожний бере на себе смiливiсть
багато йому дорiкати. Зрештою, це схоже на виправдовування, тодi як нi я,
нi Марина боговi духа виннi.i не знали, ким станемо.
- Ходи. Перестрiне Павлюк-оштрафу .
- Микола?
- Степаниду Ворожбитову мало не побив. За шматок береста. Кричав так,
що лiс ходив ходором. А кому мило пiдсиджувати ночами, або вкрасти цих
нещасних дров? Не коценiти ж людям?
Лiс бринiв пiд вiтром шумними хорами, сiючи навколо холод i задуму.
- Пiдемо через Завадiвку?- запитав я.
- Проведи до перших хат, якщо твоя ласка. Бо люди... Побачать,
що-небудь вигадають.
- Я не вiдповiв.
- Пiду, Прокопе.- Бачачи, що я не рухаюсь, вона взялась за мотузок.-
Дiти вже десь повставали.
Рiвно гудiв лiс. Гул той заплiскував думки, як смертний сон.
Вiддаляючись, шкрумтiли кроки на снiгу, i разом з ними вiддалялися три
останнi тижнi, якi я хотiв було зберегти в пам'ятi. Вони змiшалися з
фронтовими роками, починати треба було заново.
III_
Дома я питав себе, навiщо вижив, для чого iсную. Мене кидало то в жар,
то в холод, аж знесилило; Тодi я кволо всмiхнувся i пiшов ще раз
подивитися на бункер. Тут мене наче промило цiлющою водою. Навiть
зробилося весело. Якби-бiльше часу, я для потiхи пiшов би до молодиць з
обходом за гар1Әузами. .
Левадиха, ясна рiч, бачилася з Мариною i все вивiдала. Вона з жахом
придивля ться до мене: жартую, смiюся чи насправдi щось маю до Марини.
Непомiтно похиту головою, мовляв, не досить, що став п'яницею, ще й гонор
на вiйнi втратив.
Сидячи в бункерi, я думав про Миколу. Менi сподобалося, що вiн не
захоплю ться прогнозами. Це дурне дiло. Iз давнiх-давен, хто оцiнював i
поiм шукав, той щось зробив, не вмер для потомкiв.
У суботу ходив до Гривастюка додому питати, чи не вiдклада ться по©здка
до Залiсся. Омелян ще сидiв у канцелярi©. На гавчання пса вибiгла Гафiйка.
Ми простояли з нею з пiвгодини бiля паркана, притоптуючи незайманий плюш
снiгу.
А нинi недiля. Сонячно. Залубнi шинують у глибоких колiях, конi
стрiпують заiне ними мордами, випускаючи клуби пари. Iдемо на фестин.
Залiсся вибамку дзвонами, вiтер виносить у поле шум стрiлянини.
Гривастюк ляска батогом, бо припiзню мось. Мружить очi, диха ротом,
ховаючи пiд вкритими памороззю вусами усмiшку вдоволення. З-помiж вилог
перешито© з офiцерсько© шинелi куртки визира чорнобрива вишивка сорочки,
вiтер припрасову до плитко© буряково-червоно© потилицi криси капелюха.
На задньому сидiннi Катерина i Гафiйка. Коли я оглядаюсь, Гафiйка лупа
повiками, нiби не сподiвалась мене узрiти. У не© гарнi виразнi очi, тонкi
чорнi брови, вигнутi, як зiклепанi коси, невисоке, але свiтле чоло, губи
припухлi, нiс точений, з маленькими рухливими нiздрями. Вилита мати.
Катерина, мов старша Гафiйчина сестра, тiльки з тоншими, зцiлованими
жiночою жагою губами, з такими ж чистими, полискуючими, як свiжоочищенi
каштани, очима, але пiдведенi вони та мничими темно-зеленими смужечками.
Уплеканi воронi бiжать пiдтюпцем, шарпають наввипередки, нiби в Залiссi
©х збираються почастувати цукром. Порiсть iнею на мордах поволi розта . На
думку менi спадають Левадишинi слова: "Досi од чужих брали гамани, не бiда
вiд сво©х набрати. Все-таки легше пробачити. Мама, коли б' , пiдклада
долоню. Не те що мачуха". Ну-ну!
- Гай-гай, - нiби пiдслухавши мене, каже Гривастюк. Тож ма мо в
Галичинi свою рiдну владу. Дочекалися. Довго чекали, дуже довго... Тю!
Посторонок зiскочив. Тпру-у-у, чорти на вас!
"Атож рiдна для тебе, жмикруте,- подумав я.- Як рiдною була для твого
батечка-товстосума магнатська Австро-Угорська iмперiя. А з'явиться тут
який-небудь "орден визволителiв", ти притьмом побiжиш назустрiч з корова м
й лизатимеш чужинецькi сiдницi".
Я заклав на орчик петлю, пробiгсяза саньми, щоб розiгрiти ноги. Коли я
знову сiв, Гривастюк не повертався до почато© теми. Менi чогось встрелило
в голову, що завжди пiсля лихолiть люди намагалися оточити себе
стилiзованими предметами легких форм. Звичайна людина таким способом
прагне звiльнитися вiд намулу, що осiв у душi, од згадок про трагiчнi
безумства. Це, мабуть, природно. Якщо смаки диктувалися, то на
протилежному полюсi скупчувалися уподобання, якi повиннi ©х заперечити.
Фатальну помилку роблять владики, якi не пiдтримують цього процесу
оновлення, а ще бiльшу - коли гальмують його.
Почалося Залiсся. Облуплене, вилиняле, розкидане на косогорах мiстечко.
На вулицях гамiрно, товпляться в квiтчастих шалях, капелюхах, мазепинках,
баранкових i заячих шапках, над усiм - рик дзвонiв, галас дiтиськ,
прапори. Очевидно, свято таким i повинно бути, то навiщо його ганити чи
ввалити. Та й iнше: люди палкi до видовищ i не особливо розбираються у ©х
мотивах. Притому десь з початку вiку хвалять речi, аби вони швидше
спротивилися, i огуджують, щоб довше викликати жаль.
Гривастюк пробився на торговицю, запровадив коней на вiльне мiсце бiля
старо© каплички, причепивши до дишла опалку з ячменем. Я тим часом укрив
коней верiтками. Покинувши сани на вiйтиху, ми рушили до середмiстя. Площа
завивала тисячами голосiв. На балкончику одно© з кам'яниць у паперових
квiтах, килимах i прапорах заплуталося кiлька вичiчканих верховодiв.
Якийсь низенький, з масивною, пiдпертою метеликом бородою щось вигукував i
розмахував руками, а натовп вiдповiдав йому овацiями. Гривастюка взяла
нетерплячка.
- А що, може, нам до стiни дiстатися? - вже втрете питав вiн. /Ѥ
вдавав, що не чую, а Гафiйка справдi його не слухала, роззявивши ротика на
промовця.-То я, мабуть, пiду. Онде й знайомий вiйт з Кадубiвки.
Ми залишилися в гущавинi. Гривастюк, виважуючи тих, що стояли попереду,
посунув у напрямi до балкончика, де стояли в зелених капелюхах вiйти з
сусiднiх з Колобродами сiл.
Людей прибувало, заднi напирали на переднiх, на площi вже не було де
голцi впасти. Пахло нафталiном з турецьких хустин, мiром з чобiт, смаженою
цибулею з волосся, прiлим духом залежано© шкури кожухiв i потом. У боки
впиралися вузлики, з примерзлим хлiбом i коржами, в кишенях потрiскували
зернята з гарбузiв, яких понабирали для розваги в дорозi.
- На Укра©нi,- долинув голос промовця,- найбiльшi визвольнi здвиги
вiдбувалися тодi, коли народ вiдстоював сво© релiгiйнi iдеали, свою
вiру...
- А що таке iдеал?-пошепки запитала Гафiйка.
- Хлiб,вiдказав я голосно, i всi зокола повернулися до нас обличчями.-
Вiн поясню , чому ми назива мо хлiб святим.
- А села довкола голодують, людей викошують тиф i дизентерiя...
Нашi сусiди згiдливе закивали головами. Для цих людей не мало
особливого значення те, до чого веде свою бесiду чоловiк з чорним
метеликом. Вони поз'©жджалися з надi ю вчути два-три слова, якi становили
змiст ©хнього життя, знайти в них пiдкрiплення сво©м одвiчним думкам. А
релiгiя? Релiгiя - це крiвця, вироблена в клунку вiчного страху й злидоти.
Скiльки про не© не балакай, ти людям нiчого не додаси до того, в що вони
вiрять. Iнша справа, якби чоловiчок з метеликом спробував посягнути на те,
у що вони вiрять, Тодi протест розростався б на кожнiй бруньцi
несправедливостi. Невпору забрати в людей бога - це зробити ©х релiгiйними
бандитами, i не важливо, явними чи пiдпiльними. Але чоловiк з метеликом з
великого розуму звертався до ©хнiх релiгiйних почуттiв, i його слухали з
диною надi ю: а може, вiн все-таки щось скаже.
Нас здушили. Гафiйка повисла в юрбi боком до мене, метляла внизу
ногами, не досягаючи землi. Я ледве видер з кишенi руку i сперся на чи©сь
плечi. Гафiйчинi щоки пашiли рум'янцем. Вдихаючи залах ©© кiс, я обливався
потоӃ. У глибинi натовпу хтось заверещав.
- Чого ми сюди забилися? - пошкодувала Гафiйка.
- Клич ангелiв, аби нас звiдси висмикнули,- сказав я. - О, прочитаю за
це татковi молитву,-ледве прошепотiла вона пересохлими губами.- Пити
хочеться.
- I менi.
- Довго вiн ще буде казати казання?
- Ось зараз священик помаха над головами кропилом i почнуть
розходитись.
Спереду кiлька рядiв опустилися на колiна. Увесь шарваок вiдхлинув
назад, почалась давка, заголосила жiнки i дiти.
- Божечку! - йойкнула Гафiйка.- Костi переламають! Вона обома руками
вiдштовхувала огрядну молодицю в гаптованому заполоччю кожусi,
лементувала: "Ой, звихнуть! О боже, порвуть усе на менi! Ой, розривають!"
I закричала з такою силою, що, менi зда ться, i Гривастюк пiд балконом не
мiг ©© не почути.
Побачивши сум'яття, священик застиг над натовпом з пiднятою
кропильницею, на балконi занепоко©лися i щось вигукували. Я потягнув
Гафiйку за руку i п'ядь за п'яддю став проштовхуватись до пiдворiття. За
нами рушило кiлька хлопцiв. Пiдпираючи нас, вони витиснули мене в
пiдворiття i майже на руках винесли Гафiйку.
- Дикуни! - обурювався один з парубкiв.- Нашим людям лише в лiсi
сидiти. Ади, що з кожуха зробили,- показував вiн на розпанахану полу i
червонiв од злостi.- Гарапниками ©х треба вчити, сволота темна, громада
коростяна!
На баранковiй шапцi парубка мiж срiблястими кучериками заплутався
новенький, сяючий золотом тризубець. Дерево життя...
- А ти чого сльозу пустила? - звернувся парубок до Гаф©йки i,
зустрiвшись поглядом з товаришем, додав:- Нiчого дiвиця, га? Очi як глицi
прошивають.
- Облиш,сказав його товариш.- Бачиш з ким? На ковнiрi ще слiди од
вiдзнак. Добре зшита шинелька...
Ми вибралися на безлюдну вуличку по другий бiк будинку, за яким
мiтингували. У кiнцi вулички голими коминами настовбурчився в холодне небо
незакiнчений Народний дiм.
- Тобi погано?
- Ганьба, а не фестин. Гафiйчине лице вкрилося червоними плямами. Вона
глянула вздовж порожньо© вулицi i заклопотано, збудженим голосом
попросила:
- Тiкаймо звiдси, Прокопе. Вони зараз сюди виваляться.
- Не бiйся,почав я заспокоювати ©©.- Ось пройдемо бiля народного дому
до гуральнi, а там уже околиця.
- Я пити хочу.
- Там же й нап' мося. Вона вп'ялася рукою в мiй рукав i задрiботiла
високими черевиками по брукiвцi.
Перед вiйною у Залiссi встановили водопровiд i завбачливо позавалювали
криницi. Тепер водогiн не працю , i люди хтозна-як перебиваються. Метрiв
за п'ятсот вiд гуральнi бiля перекошено© мазанки був журавель. Я витяг
вiдро води. Гафiйка вже заспоко©лась, але очi ще червонiли вiд слiз.
- Спочатку ви,- скривила вона обличчя в усмiшку.
- Тодi знатимеш, що я думаю? - Я розсмiявся.- Ой, нецiкавi ж мо© думки,
Гафiйко.
- Не набалакуйте на себе.- Вона густо зашарiлась i вiдступила вiд
криницi.Пийте.
Вода була гiркувата i тепла. Обережно нахиливши вiдро, Гафiйка вимушено
посмiхнулась сво му вiдображенню. I в цьому був якийсь забобонний змiст.
- Як пару !..
- Зате чиста.
- А тепер на торговицю? - звела вона очi.
- Не знаю.
- Лиш не туди,- показала Гафiйка на мiсто.
- Тодi, поки вляжеться, сходiмо на цвинтар. Я ще не був на батьковiй
могилi.
Кладовище в Залiссi над Днiстром, на грудях схожо© на перевернутий
човен гори, яку з трьох бокiв омива , широко розлившись по долинi, рiка.
Сюди вела глибоко прорiзана в суглиннi дорога, така розбита i покручена,
нiби спецiально була замовлена небом, щоб сюди нiхто, крiм похоронно©
карети з священиком i мерцем, не мiг дiстатися. Але й слiдiв карети з
осенi не залишилось. Мабуть, вона за старiстю бiльше не служить людям, i
труну з покiйником за сiльським звича м несуть до могили.
Ще здалека я побачив високий бiлий хрест над скопищем пам'ятникiв. На
нього й Гафiйка дивилась.
- Бачите? Ми були на похоронi.
Я мовчки торкнувся ©© плеча.
На могилi росла вишенька. Весною, може, й зацвiте. Ми сiли на лавочцi.
Я бачив батька крiзь темну товщу землi в тiй же позi, в якiй вiн менi
привиджувався,мовчазного, засмученого, i сковано-зiбраного, мов перед
ударом. Якби ж я застав його! Може, поклав би вiн на плече свою важку
руку, суворо, нiби вiдчiпне, дав би якесь напучення, посмiхнувся б,
ховаючи батькiвське занепоко ння, i, на якомусь словi, на якiйсь
незабутнiй iнтонацi© урвавши самого себе, сором'язливо пригорнув до
грудей. Наскiльки легше було б, наскiльки бiльше було б упевненостi,
наскiльки зрозумiлiшим стало б життя!
В одному мiфi говориться, що колись в Америцi жили племена iз сумною
долею-прокляттям: вони будували сво© мiста з кра©в терену, який ©м
подобався, до середини. Коли не ставало мiсця для жител i населення не
могло помiститися в мiстi, його покидали i будували нове мiсто,
перекочувавши на ширший простiр i знову оточивши себе лиховiсним колом.
Звiдки впав цей аркан на людську свiдомiсть? Либонь, предки в такий спосiб
пристосовувалися до певних умов, а можливо, в центрах поселень береглися
святинi, якi захищали од ворогiв. Потiм святинi звироднiли, iсторична
доцiльнiсть цих методiв будiвництва мiст згубилась у глибинi сторiч, а вся
цивiлiзацiя зосталась приреченою на те, щоб загинути вiд протирiччя iз
здоровим глуздом.
Чи й ми отак - кожен зосiбно i всi разом у цiй нещаснiй закутинi - не
оточу мо себе колом прокляття, називаючи його надi ю, i намага мося
примиритися iз сво©м жалюгiдним становищем, кров'ю i потом скроплюючи
рiдну землю заради чужих iнтересiв, щоб потiм покинути ©©, перебравшись на
мiсця несправджених сподiвань. I несамохiть у цьому виннi батьки, якi
iдуть з життя, не доказавши дiтям найголовнiшого. Ось вiн лежить пiд
темною товщею землi, передавши менi свою муку, а як ©© з себе скинути, так
i не повiдомив.
- Прокопе!
- Що, Гафiйко?
- Не думайте, не треба.
- Чому?
- Ми тут не довго,- мовила вона, запинаючись,- а, зда ться, що минуло
багато днiв.
- Тобi скучно?
- Нi, я подумала, що могили старять людей. Ну, не самi могили, а ©х
присутнiсть, чи що...- Вона розгубилась, вживши заблудне книжне слово, та
швидко опанувала собою i додала:- Я це вiдчула на собi. Зна те, вре©
виносять покiйникiв з дому того ж дня.
- Забобони?
--У них щось вiд правди,- серйозно сказала вона.
- Що саме?
- Ну, якась пересторога чи щось...- Гафiйка коротко звела брови i сiла
зручнiше.
- Оцим байду6 е,- сказав я.-Та ми повиннi пам'ятати, як вони жили, бо
тодi й нас не штука поховати.
Гафiйка зиркнула на мене широко розплющеними зляканими очима.
- Пiдемо, Гафiйко, - сказав я.
Мiсто вiдбушувало. Нудьгуючи, вулицями тинялись парочки, горлали пiд
будинками п'янi. Усе убранство немов корова язиком злизала. вре© ще
стояли з цукерками i крихiтними булочками. На торговицi метушилося
гайвороння в купах витрушено© зопалок сiчки, дiтлахи вишукували шкуринки,
"домашнього, iз дна", нечувано смачного хлiба, тут же помiж собою
вимiнювали ©х на золоченi обгортки вiд цукерок i патроннi гiльзи, що
дiсталися малечi пiсля салюту.
Вiйтиха безпечно досипляла пiд кожухами святковий сон, лиш клин
спiдницi парусом роздувався на вiтрi.
- Що ми тут ночувати будемо? - бiдкалась Гафiйка.
- Якщо батьковi треба...
Мене непоко©ло, чи Омелян встигне попiдписувати контракти. Але ж вiн
мусить пiти за гербовим папером.
Iз саней зiсковзнув червоний пiвкожушок, яким вiйтиха вкрила ноги.
Пiднявши його, я сперся на затильник i дивився, як майдан поспiхом
покидають останнi пiдводи. Небокрай завiшувався на вiтер малиновими
стяжками, пощипував мороз. При в'©здi на торговицю показався Iванчук.
П'яно перевалюючись з ноги на ногу, вiн нiс на витягнутих руках, мов
дарiвницю, пакуночок.
- Файно. Безподiбно,- процокав вiн замислено, лиш на мить затримавши на
менi погляд. Спiткнувся, похапцем, балансуючи пакунком, вирiвнявся й хотiв
було покласти його пiд кожуха, та натрапив на вiйтишинi стегна.
- Чи ти зовсiм здурiв! - схопилась Катерина. Мабуть, Iванчук сюди вже
навiдувався. Катерининi очi дивилися крiзь заволоку, лице розцвiло, як
польовий мак.
- Ласкаво прошу вибачення,- промимрив Iванчук, скулячи на мене око i
пошморгуючи натхненним од вин носом. Вiн постояв нi в сих нi в тих, тодi
взяв мене пiд лiкоть i одвiв убiк.- Правда, файно вiдбули?- чогось пошепки
запитав вiн.Народу - з десять тисяч. Такого, я вам нагадаю, тутешнiй люд
не видiв сто рокiв:- Вiн цмокнув i потер долонi.- Слава богу, слава богу.
- Де мого подiв? гукнула Катерина.
- Пан Омелян зостався в справах iз представниками.- Iванчук поштурхав
чоботом притоптаний снiг, перехопив пiд пахву пакунок.- Дiл таких нинi в
них!- Вiн зозулясте загледiвся на палаючий небосхил, ще щось вiдкопуючи в
пам'ятi, чим би нас приголомшити.
- Го-о-о! Позатiкали всi члени,- зiтхнула по-вченому Катерина.- Усi до
одного позатiкали.
Гафiйка вiдвернулась, надувши губи в посмiшцi. Iванчук скористався
моментом i встромив у солоу бiля Катерининих колiн осоружну ношу.
Невдовзi притюпав Гривастюк. Прожилки на його щоках горiли рубiновими
змiйками, увесь вiн немовби переродився, наполовину ставши святим.
- Увага, панове,- мовив вiн значливе.- Нас,- вiн кивнув i на мене,-
запрошено на банкет. Рушайте .поволi до театру, а я зажену коней на
нiчлiг.
Починалась вседержавна пиятика.
Iз Днiстра потягнув колючий вiтер, завихрив, закружляв фалди снiгу, мов
пiдмiтав рештки дня, допомагаючи гракам, що звивалися мiж кам'яницями,
збираючись на вiдпочинок.
Ми ввiйшли до залу на затишне тирликання скрипок i поринули в гаморi.
Прудконога панi в спiдничцi вище колiн провела нас до столу, постояла,
всмiхаючись, поки ми порозсiдалися, i пiшла назустрiч новим гостям.
- Якi всi бундючнi,- прошепотiла Гафiйка.
За столами точилися випадковi, до знайомства, розмови.
- ...Молодий ще був, дiвчину-кралю висватав.- Молодичка за сусiднiм
столом при кожному словi складала, як до молитви, руки.- I на тобi - таке
горе.
- Вiн з-за лiсу виходив?
- Га? Так-так. I дивiться: Днiстер лишень замерзав, а вони вже
прокинулись. Мо© супутницi гострили слух.
- Бестi© на кригах перепливали.
- Вовки бояться вогню,- продудонiв чоловiчий басок , трохи несмiло.-
Вiдбитися вiд них нема права, а вогонь ©х вiдстрашу .
Рудий, кирпатенький селянин почував себе в незвичнiй обстановцi досить
кепсько. Голос його зривався, як у церковного старости, коли вiн;
зупинившись перед дрiмаючим богомiльцем, три-чотири рази повторить:
"Пожертвуйте на дзвони". Зате Iванчук був на сьомому небi. Вiн подав менi
кисет з тютюном, руки його тремтiли вiд збудження. Потiм вiн штовхнув мене
в плече.
- Пане Повсюдо, :Әиньте оком - отам, при вiкнi. Бачите?
Пристаркуватий панок тримав на столi верх долонею руку, а юна лошичка,
очевидно, донька, з хвостоподiбним пасмом волосся над оком блаженно
усмiхалась, поклавши в його пригорщу свою лапку. "Цi вiд майбутнього не
чекають нi великого щастя, нi великого впадку,подумав я.- Вони закоханi в
себе i в сьогоднiшнiй вечiр".
- Що за делiкатне поводження з дамою! - захоплювався Iвачук.
- Нiколи нiкого не наслiдуйте, пане Iванчук.
- Чому?
- Щоб не пошкодити сво©й iндивiдуальностi. Вiн довiрливо поглянув на
мене i ворухнув пожовклими вiд тютюну губами.
- Боронь боже,- додав я. Iванчук пригладив руде волосся на пальцях.
Гомiн i церковне сякання. Роти курять парою у вирипаному залi, пахне
одеколоном i кожухами. На порозi показалися iз знiяковiлими, димчастими од
раптового свiтла очима ще якiсь люди. Гривастюк увiйшов з виводком
урядовцiв, наблизився до нас. Почали виголошувати тост. Стовп нового ладу,
Гривастюк набожно пiдняв перед собою келих i випив майже останнiм, досхочу
намилувавшись рядами вивернутих до стелi денець.
Мою увагу привернув худорлявий молодик iз запаленими безсонням очима,
гострим кiстлявим носом i ребруватими вилицями. Вiн у чомусь переконував
апатичного товстуна в старомодному фраку. Товстун недбало ковзав поглядом
над столами. Перший був прекрасний у запалi, другий - сита свиня. Видко,
сите життя i байдужiсть завжди вилiплюють базiк i нiкчем. Варто було мо му
Миколi прибратися в пузце, i щось у його свiтосприйманнi переiнакшилось,
бризнуло на грубуватi й насмiшкуватi лади. Щодо панка у фраку, то це
завершена тупiсть. От мiж худими шкапами - неосяжна гама натур.
- Спенсер промовля з кожно© клiтини мого тiла,- б'ючись у груди,
туркотiв молодикiв обличчя товстуновi.- Я довго шукав. Збагнувши
безконечнiсть... Iстина в тому, що ©©... Я це зрозумiв завдяки вiйнi.
Менi було погано чути через балачки, але я вловив одну цiкаву фразу,
сказану молодиком: "Дорогу поступовi завжди прокладають люди з периферi©,
вiльнi од упереджень".
- Пане!огрiв мене межи плечi Iванчук.- Так не годиться, ми з вами
розiб' мо глек за цим столом: чому ви не випили?
Вiн був скривджений, ображений, засмучено-обурений.
- Звик по-християнськи: три пiдряд.
Iванчук осудливо похитав головою, але миттю подобрiшав, навiть тiнь
вагання мигнула на його лицi: "Може, й самому почекати, га?"
Молодик застиг лукавим свiдком сп'янiлих очей i працюючих ротiв. Вiн
перебiгав неуважним зором вiд столу до столу, тонкими, що аж свiтилися,
пальцями крутив до половини наповнену чарку. Довкола наливали, не чекаючи
тосту. Iванчук цокався з Гривастюком четвертий раз. Молодик дiйшов до
мене, ми вперлися один в одного поглядами, та, мабуть, швидко оцiнивши по
виразу мого обличчя, як задалеко в менi "дно", вiн одвернувся. "Вертеп",-
бовкнув я, не спам'ятавшись, Iванчук вирячився на мене.
- Чудово, пане Iванчук,- сказав я у його захмелiлi очi, яким було не до
пильностi.
Вiн поправив чуприну i блискавичним рухом потягнув до себе миску з
салатом. Гривастюк тим часом пiрнув мiж столи. В лiвiй руцi вiн стискав
папку з документами. Катерина провела його поглядом. Вiн, iдучи,
зосереджено кланявся, подаючи руку, i сiв бiля .пiдкучерявлено© панi, яка
тут же пiд'©хала з крiслом ближче до нього.
Дзенькали чарки, видзвонювали виделки, шурхотiли ноги пiд столами.
Iванчук пустив руку попри себе до Катерининого колiна i скосив очi на
Гафiйку. Але вiйтеня уминало тушковану капусту, забувши про все на свiтi.
- Дурнi не люблять, коли ©м говорити, чого вони вартi,- бурмотiв я про
себе.- Свята правда. Як те, що стародавнi люди, щоб зберегти накопичену
мудрiсть, вкладали ©© в уста богiв.
Iванчук нервово пересмикнув плечима i, перебравши не менше складометра
сумнiвiв, озвався:
- Випийте-бо, Повсюдо, який вас бiс стриму .
- Мiшанина. Дорогу поступовi прокладають люди з периферi©.
Вiн на пiвцаля вiдсунувся од Катерини, але руки не видобув з-пiд стола.
- Ви щось сказали? - нахилилась до мене поперед Iванчука вiйтиха.
- Кажу, трохи студено.
Iванчук безпорадно засовався на крiслi. Я засмiявся.
- Хто небезпечнiший при владi - старий чи молодий? Вiн безглуздо
заклiпав.
- Якщо вам,тицьнув я його в груди,- влада дiстанеться через рокiв
десять, то коли ви бiльше зрадiли б: якби це сталося тепер чи тодi?
- Тепер я бiльше буду радiти, але тодi я бiльше знатиму, що робити.-
Сказав добре, хоч чогось нiби злякався.
- Правильно,- гримнув я.- За ваше здоров'я.
- Дай боже!
"Телятi вовка з'©сти".
- Закусiть, пане Повсюдо, ось салатик.
- Дякую. А взагалi рух вiдбува ться знизу i зверху. Це лиш тенденцiя
поступу - спрощувати складне - вруча засоби пересiчним людям. Отже,
генiальнiсть неупереджених цiлком вiдносна. Як гада те, пане Iванчук? Та
ти мене, братчику, не слуха ш. Ну й добре робиш, бо... Вип' мо ще по
однiй?
Iванчук з готовнiстю налив, але якраз встали всi до другого тосту, ми
при дналися. Стiльцi проспiвали трiумфальну. Крiм мене, нiхто вже,
зда ться, не ©в.
З "вищо© компанi©" повернувся Гривастюк, Катерина встигла вiдсунути
крiсло впритул до Гафiйчиного, а Iванчук - забрати з-пiд стола руку. Щось
на мигах пояснюючи Катеринi, Омелян видобув зi спiдньо© кишенi конверт.
Ось вони порозумiлися, i сяючий вiйт з та мничим виглядом подав менi
конверт.
- Розпечата те вдома, пане Повсюдо.
У мене молотом забилося серце: порядок!
Гривастюк побачив, яка неприхована радiсть охопила мене, i подав руку.
Я ©© мiцно потиснув.
Його мiсiя щодо нас закiнчилася. Вiн передав папку Гафiйцi i перейшов
до столу, за яким сидiли "свиняче рило", "молодик з периферi©" i ще дво
осiб. На цей раз Iванчук провiв Омеляна заздрiсними очима.
Пиятика була в розпалi. Катеринин язичок безбожно заплутався в словах.
Смiючись, вона тонко повискувала, все важче спиралась на Iванчукове плече.
Коли скрипки зацигикали вальс i в протилежному кiнцi залу звiльнили мiсце
для танцюючих, вони на кiлька хвилин вийшли на вулицю, i я пересiв до
Гафiйки.
- Ви танцю те, Прокопе?- поцiкавилась вона, уся в полум'© вiд випитого
вина.
- На жаль, нi. Але ти, Гафiйко, не скучатимеш. Зараз закланяються з
усiх бокiв.
- Я зi сторонськими не пiду,- заперечила Гафiйка, машинально
притискуючи до грудей батькову папку. На ©© обличчi було трiшки легко©
дiвочо© печалi. Зi схлипливим смiхом вона запропонувала: - А ви вiдшийте,
коли хтось буде кликати. Добре?
- Якщо ти цього хочеш.
- Так,поклавши на стiл папку, вона на секунду закинула руки за голову,
поправляючи хустку. Якось випадково зачепила мою ногу сво ю i не забрала
назад.- А в мiстi танцюють погано. Мало не обнiмаються. У селi таку пару
вивели б геть. Та от скрипки втихли, i знову над столом заходили пляшки.
- Хили, Повсюдо,- майже викрикнув Iванчук, припровадивши веселу, мов
сонце, вiйтиху.
Не минуло й чвертi години, як четверо нас впорали плящину. Я придивився
до Гафiйчиного носа i вiдкрив, що вона роздува нiздрi точнiсiнько так
само, як Iванчук. Я хотiв пiдiгнути ногу, щоб не торкалась Гафiйчино©, але
вона наче свинцем була налита. Оглянувшись на завiсу над сценою, на
кобзаря з бандурою на розмитiй сторiччями могилi серед степу, я побачив,
що кобзар менi сумно пiдморгу , а хлопчик-поводир глузливо виставив
рожевого язика.
Раптом щось розплилося, пересунулось, i перед очима захитався
Гривастюк.
- Слово даю,- владно махав вiн руками.- Гарантую. Чин не нижче
капiтана.- I тихiше:- Ви ж зна те, що наприкiнцi вiйни перестали зважати,
дворянин чи простолюдин. Аби освiта i вiйськова виучка.
- Подайте менi води,- попросила Гафiйка.
- А звiдкiля?.. - звернулась до Омеляна панi в клаповухiй шапчинi, але
я не дослухав через Гафiйку, тiльки зрозумiв по устах, що вимовила вона чи
"диво", чи щось схоже на це слово.
- Пий вино, Гафiйко,- сказав я, не спускаючи з панi очей.- Будь чемною.
- I ви пийте. Я вам наллю.
- ...нещастя на будiвництвi гуральнi в пана Свистуна,- казав.