Андрiяшик Р. Люди зi страху

Мигельська питала, чи ти приходиш. Я сказала, що нi. Вона нiби пошкодувала
i запросила нас, коли зустрiнемось, на рiздвянi свята до себе. На роботi
менi весь час зда ться, що за мною пiдглядають. Та куди дiнешся? Я буду
працювати лиш заради того, щоб вони тебе не змогли "рятувати". Ти б не
витримав... Тобi не можна сходити з дороги.
Я спитав себе, яка в мене дорога, i посмiхнувся. Марiйка не помiтила
посмiшки i провадила далi:
- Малою я пустувала, i мене лякали, що вiддадуть племенi, яке дiтям
закову у дерев'янi колодки ноги, аби вони не росли. Тi "друзi" те саме
роблять з совiстю. Вони заковують ©©, готовi весь народ одягти в колодки.
Але ти сам кажеш, що перемага життя, а не однострiй. Твiй час прийде...
Я опустив голову, не маючи сили слухати цю лiтанiю. Мiй добрий ангел,
ця прекрасна дiвчина, перебувала в станi дивного оп'янiння, яке вражало
наготою i прямолiнiйнiстю. Марiйка говорила поквапливо, нiби поспiшала
звiльнитися.
- А тепер вечеряй,- закiнчила вона, сумно усмiхаючись i питаючи очима,
чи я не образився.
Iнколи думки про пережите накопичуються, накопичуються, i з них в уявi
вироста привид, який не да спокою, поки йому не освiдчишся.
- Ти питимеш?- запитав я.
Марiйка заперечливо похитала головою.
- Випий.
- Нi, Прокопику.
Я двома заходами спорожнив пляшку. Мене роздратувала Марiйчина
схожiсть, з юними нiмецькими патрiотками, якi в формi сестер прибували на
фронт "жалiти" солдат У цiй хвилевiй схожостi було те, чим би дуже
втiшилися "друзi". Жертви, посвяти i самозречення - страхiтливо бридке
дiло. Вiд них недобре пахне вже тому, що вони викликаються мерзенними
умовами життя, винуватцями яких у будь-якiй кра©нi бува не так уже багато
вартих шибеницi людей.
Розуму у цих подвигах мало. Тимпаче, якщо вони масове явище. Що ма
висiти, те не втоне. Але Марiйка лиш на коротку мить була схожа з
"патрiотками". Звiвшись мити тарiлки, вона стала сама собою, i я з
спокiйним серцем почав знiмати шкурки iз зайцiв, яких принiс вiд
Окiльнюкiв.
Увечерi наступного дня, коли Марiйка повернулася з роботи, я вирiшив,
що треба вбити Гривастюка, Родзiсада i митрополита. Марiйка прийшла
заплакана. З "гуртка друзiв" вимагали, аби вона "явилась" на ©х засiдання.
- Я кажу, що голова розболiлася (справдi болить), а вони менi:
"Аполiтичних людей нема , люди, якi вагаються, до кого при днатися..."
Пiд стелею бiлим слiпучим сяйвом спалахнула електрична лампочка.
Марiйка витерла хусткою очi, усмiхнулась, дивлячись на лампочку.
Пiдключили ще одну вулицю. Усi турбуються "про загал". Просто не зна ш,
кому дякувати.
- Пiди, Марiйко, на те засiдання,- порадив я.- Я зачекаю.
Вона провела долонею по чолi. Цей зворушливий машинальний рух був з
тi © серi©, яку вона колись дбайливо вишукувала перед дзеркалом,
витрачаючи на це години, а може, й цiлi днi. Менi це дiсталося за
безцiнок. Треба було цiлувати землю на могилi тi © жiнки, яка народила це
чарiвне тiло (про душу я досi не маю стало© думки).
- Пiдемо? - запитав я.
Вона занепоко но подивилась у мiй бiк i почала поволi, одягатися. Мене
обсiдали гадки, що цього не слiд робити. Марiйка чимсь змiниться, а далi
щодня приноситиме перемiни, i я не зможу протидiяти впливовi "друзiв".
Вони фабрикували полiтичних рабiв, забезпечуючи посадами. Через
митрополита добивалися поступок у польського уряду i будували органiзацi©
на грунтi жорстоко© дисциплiни i застрашування: не пiдеш з нами, залишишся
без роботи. Iсторiя, зда ться, не зна часiв, коли б полiтика, шпигунство
i терор так тiсно оточили шматок хлiба. Це нiби перша заповiдь вiку. Нею
стали користуватися усi течi©, прибираючи до рук усе ширшi кола населення.
- Я теж хочу послухати, про що вони базiкають,- сказав я.
- Дивись, - непевно вiдказала вона.
Очевидно, Марiйка чекала вiд мене пiдтримки. Але я вирiшив пiти. Треба
подивитись, якi в них сили. Я так i сказав:
- Треба подивитись, якi в них сили. Марiйка пiдняла на мене очi, i менi
видалось, що вони стали веселiшими.
- Не протестуй,- усмiхнувся я.- Хiба нас так легко збити з пантелику?
Кожна крупинка нашого досвiду кошту здоров'я, навiть рокiв життя.
Вона взяла мене пiд руку, i ми весело, як школярi, збiгли сходами в
пiдворiття. Дорогою я думав, що "полiтичний раб" - поняття ширше, нiж менi
здавалося. Людина в цiй плутанинi рано чи пiзно повiрить "друзям".
Полiтичний раб не вiльний мати власнi погляди, а тiльки нав'язанi,
пiдкрiпленi силою, якою i вiн може скористуватися, або принаймнi iсну
якась очевиднiсть, що це йому дозволено Полiтичний раб - це маленький
механiзм, якщо не деталь. Хай воно скисне, яке це паскудство. Нащо вже
вiйськовi преси могутнi, але вигляда , що ©м далебi важче кувати
солдатикiв, нiж у цьому бiологiчному горнi виплавляти рабiв.
- Пiдемо чи не пiдемо? - запитав я раптом, стримуючи Марiйку за руку.
- Нi.

- Нi! - повторив я мало не криком.- Я певний, що з Пiдзамча i з
Волинського шляху там не буде нiкого.
- А куди ми подамося?
- Додому.
Ми бiгцем, нiби за нами гналися, пустилися назад.

- Прокопику,- розбудила мене серед ночi Марiйка.- Розкажи, що на тебе
чига .
- Тобi якiсь жах приснилися?
- Нi Нам треба знати i придумати план.
- Ти мене кривдиш. Тобi зi мною погано?
- Але ж послухай мене один разок.
- Спи, Марiйко.
- Це надзвичайно важливо.
- Чига ,повторив я.- На мене чига каторга, чи, по-теперiшньому,
висилка i вiдробiток у концтаборах за бункер, тюрма за те, що я бродяга,
тюрма i полiтичне рабство, якщо я дозволю, аби "друзi" мене "врятували",-
ще одного покарання я заслуговую, але про нього змовчу.
- Бо я замiшана?
- Так.
- Тобi не слiд пiднiмати бунту.
- Чому?
- Виглядатиме, що з особистого горя.
- Я спитаю людей, чия бiда переважа . Марiйка розсмiялась.
- Влашту те Дiльбу?
- Провiзоричну.
- Я лиш одне прошу: скажеш, якого дня.
- I це весь план?
- Я знаю одного чоловiка. Вiн каже, що всiм остогидло терпiти. На його
вулицi тiльки й розмови: коли почнеться? Обiцяю привести багато людей, але
я мушу того дня бути бiля тебе. Ось...
- Спи,- не дав я ©й доказати.- Бо пiду. Ти мене заганя ш у такi страхи,
що не засну.
- Добре, я мовчу...
До ранку я таки не задрiмав, хоч думав не про "той день" - я його давно
наперед бачив. Поснiдавши, ми розiйшлися: Марiйка на роботу, я на
Волинський шлях. Повернувся вночi. Марiйка розповiла про вiдвiдини
Мигельсько©. Поетеса скрипiла стiльцем до пiзнього вечора, та я, мов на
зло, не показувався. Вона патетично i яскраво змалювала сво© стосунки з
Павлом Ганишем, трохи наговорила на Чорноту, мовляв, невихований, в однiй
освiченiй компанi© ©й довелося за нього червонiти.
- Тебе не картала за засiдання? - запитав я.
- Застала мене з перев'язаною головою - вона в мене чогось поболю .
Простудила. I ще розказувала Мигельська, що в Краковi видають Кривов'язовi
трактати.
- Неважко здогадатися, що вони в них залишили.
- Мiж iншим, Мигельська натякала, що Кривов'яз деякi подi© описав
туманно.
- О-о! Це з ©хнього лексикону. Тiльки справедливе мiркування - кричать:
туманно, двозначне, нез'ясована ситуацiя, нема оцiнки можливостей i
потужних сил. Я при республiцi читав ©х часописи. Недарма гавкали на всiх
перехрестях, аби тi часописи передплачували. Тi поми© з вух лилися.
- Ти щось зробив сьогоднi?
- Найголовнiше: переконався, що люди чекають.
- А я що казала! Одвернися, я вдягнусь i пiдiгрiю тобi ©сти.
- Я ситий, Марiйко. Частували.
- З чаркою?
- Нi.
- Хтось-то казав, що нинi полiтичнi бесiди починаються пiсля третього
тосту.
- Я з iнтелiгентами не зустрiчався,- усмiхнувся я.- Гасити?
- Еге,мовила вона, наспiвуючи.
- Завтра до Покутського пiду,- сказав я.
- Про Павлюка не чути?
- Може, старий що-небудь зна .
- Я хотiла б, аби "друзi" залишилися бiля розбитого корита.
- Iнакше й бути не може.
- Пригаду ш, ти менi розказував про прив'язану Теклю? I Я ©© сьогоднi
бачила на сходах, коли йшла вiд сестри. Це вродлива i якась тепла, сяюча
жiнка. Глянеш - i не зможеш забути. Вона прийде до сестри в недiлю
пополуднi.
Обов'язково пiдстережемо. Менi цiкаво, що ти про не© скажеш.
- Я сьогоднi зустрiчався з одним чоловiком. Голос пада на тебе, як
удари молота по шинi.
- Непри мний.
- Чу ш - вiтер скиглить? Приблизно отака при мнiсть.
- Я люблю, коли надворi заметiль.
- А ти пiд ковдрою?
- Умгу.
Вона вийняла з-пiд ковдри руку i вкрила менi плечi. Вмостивши на мо©й
руцi голову, вона незабаром заснула. А я, як i минуло© ночi, почав
мучитись i знущатися над собою. Пiсля дурно© вихватки Окiльнюково© Докi© я
не переставав думати про Марину. Я не мiг собi вибачити, що поступився
Марiйцi, а тепер вона менi немовби перша дружина, тодi як Марина нiби
побiчна, до яко© я повертався у гадках...
Вiтер скиглить, мов плаче.

- Ти де, синку, пропав? - Покутський осунувся на лицi, погляд
зацькований, увесь вiн - наче його помiстили пiд зменшувальне скло.
- Вiд Павлюка нема вiстей?
Старий з та мничим виглядом пошамкав губами.
- Як тобi вiдповiсти? I мовби , i нема. Чув, що Перемишлянський табiр
перевозили кудись у глиб Польщi, i багатьом вдалося втекти, кiлькох
забили. Будемо надiятися, що Павлюковi пощастило.
- Давно?
- Такий час, що повинен би добитися. Та воно - дорога, всiляке
трапля ться. Серце мо вiщу , що з ним усе гаразд. Я серцевi вiрю. Як
стара моя, небiжка, занедужала...
- Заспокойтесь.
Якби не Гривастюк, i я дожив би в мирi з Мариною до глибоко© старостi.
Але цьому свiтовi треба втоптати людину в землю i подивитися, чи зможе
вона пiднятися. Я пiднiмуся. Марина простить мене, i, коли треба, я ©©
прощу. Але свiтовi не прощу. Я йому не прощу того, що вiн готу вiйну мо©м
синам, позбавляючи ©х батькiвського благословення, яке, можливо, зупинило
б ©х перед тим, як брати людину на мушку. Мо© сини будуть убивати, це я
знаю. Свiт досяга сво © мети. Ще рокiв п'ять поникаю, як скажений пес з
ланцюгом, а тодi сини вiдмовляться мене розумiти...
- То де ти, га?
- Пересидiв кiлька днiв у селянина на висiлку коло Чишкiв.
- Бiда?

- Пропасть.
- Села повстануть. Тобi треба побути на сходках. Не хочу забiгати
наперед, дiло покаже, та як би там не було, треба ламати, треба добуватися
до поганського нутра. Нас закують - другi пiднiмуться. Нехай дивляться з
усiх кра©в, як Галичина вiдстою сво© права.
- Ви це облиште. Надивилися, досить. Тут або скинути пута, або вмерти.
- Та так...
- За першим разом до збро© доводити не слiд, але згодом розмелемо
гарнiзон на трину, Пiдберiть друкарiв.
- , Прокопику. Дай, аби було на паперi, i завтра - хоч вiдозва, хоч
газета вийде. - Вiн перейшов на тон нижче i почав якось поважнiше.- Люди
поспiль простi, самi так не вкладуть, а допускати будь-кого не будемо.
Навченi.
- Давно чекаю, коли стану потрiбний.
- То з богом, сину.
Покутський пiдтримав мене бiльше, нiж хлопцi, з якими я вчора мав
бесiду. Старий не дивився в криницю iстерi© i не покладав на виступ
рожевих сподiвань. А вчора я наслухався казок. Менi не хотiлося доводити,
що перемога залежить вiд звироднiння правителiв. Тим часом у Галичинi ще
складнiша ситуацiя. Завойовник може розжирiти й звироднiти, але вiн завжди
опира ться на вiйськовi дружини, якi Почувають себе гостями. Це серйозна
обставина. Найслушнiша нагода була, коли повернувся Загряда. Офiцери були
стомленi свiтовою вiйною, "гостей" ще не запросили до столу. Та цю нагоду
упустили.
Одразу вiд Покутського я пiшов до психiатрично© клiнiки, де працював
Грушевич. Пiд лiкаревими очима синiли пiдкови.
- Ще трохи - i ночувати звелять,- поскаржився вiн.
- Завiзно?
- Бувають днi, коли не справилися б п'ятсот лiкарiв. Вийдуть вранцi
газети з повiдомленнями про прикордоннi сутички - нема значення де: на
заходi вропи, в Африцi чи в Азi© - i нема ради. Пливуть тисячами. Мабуть,
тiльки в психiатричних клiнiках можна повнiстю збагнути, як вiйна
пошкодила нервову систему людства. Вiсiмдесят вiдсоткiв несповна розуму.
Ходять, живуть, працюють, та досить у газетi iнформацi© про перестрiлку, i
починають блуднiй розумом. Тому, Прокопе, вибачте, вiдпросився ненадовго.
Ми стояли в коридорi клiнiки, мимо нас безперервно снував людський
потiк. Обличчя опечаленi, збентеженi сквапно пов'язанi шалi, незастебнутi
плащi й куртки, нечищене взуття. Менi стало страшно при думцi, що цi люди
розмножуються. Вiд цих психiчно неповноцiнних батькiв i матерiв
народжуються дiти з задатками садистiв; наркоманiв i недоумкiв. Якщо життя
не внорму ться, з них можна буде вербувати головорiзiв, проституток i
работорговцiв. Вони торгуватимуть собою, чiплятимуться за будь-якi iдейки,
аби себе виправдати. Примара вiйни все людство перетворю на стадо.
- Нарештi я вiдкопав у архiвах повiсть,- сказав Грушевич.- Здав до
друку. А спогади про Кривов'яза всюди бракують. Що таке?
Побачивши, що мене схвилював нескiнченний ланцюг хворих, Грушевич теж
задумливо став вдивлятися в обличчя.
- Ви не читали сьогоднiшнiх газет? - запитав вiн перегодом.
- Нi.
- Опублiковано повiдомлення, що в Америцi винайшли нову зброю.
Вiн нетерпляче переступив а ноги на ногу, даючи зрозумiти, що йому пора
йти. Я попросив у нього рукопис спогадiв про Кривов'яза i попередив, що
надрукую лише найгострiший уривок.
- Впевнений, що вся ваша праця колись побачить свiт,- втiшив я
Грушевича.- Вона цiнна вже тим, що спогадiв про видатних людей ми взагалi
не ма мо. Таких людей переважно вивчають у науковому планi, заробляючи
ступенi. Як на мiй розсуд, це здебiльшого оббрiхування.
- Повнiстю при днуюсь до вас,- усмiхнувся Грушевич.- До побачення, пане
Повсюдо!
- На все добре!
Чисто в галицькому дусi слiд було сказати Грушевичевi:
"Кинь свою писанину, бо не за горами бунт. Повiстями революцi© не
зробиш. Виходь на площу з прапором". Цiкаво, як би зреагував Грушевич? Я
йому навiть на притики не дав про "той день", бо вiн все-таки зв'язаний з
"друзями". Перейшовши до клiнiки, Грушевич, мабуть, покинув теорi© про
всесвiтнiй гуманiзм. Чого доброго, його вважали б божевiльним. Я
запропонував би здавати деякi iде© на перевiрку до божевiлень.

Один примiрник газети я крiзь щiлину в дверях просунув до залу засiдань
наукового товариства iменi Шевченка.
Наступного дня донцовський "Вiсник" вiдгукнувся на ваш перший номер
так: "Шайка бандитiв намага ться посварити укра©нський i польський нарiд.
Ми вiримо, що ця шайка буде виловлена i покарана, але зi свого боку
застерiга мо поспiльство: "Не пiддавайтеся намовкам дурисвiтiв. Наше щастя
в днаннi з польским людом. Поки що ми не ма мо вiдповiдних, зобачникiв,
але бiльш нiж вiрогiдно, що згадана з на бандитська шайка склада тьса з
вiдiсланих агентiв Москви".

"Вiсник" передрукував кiлька замiток з нашо© газети. Вона була
заповнена анонiмними розповiдями про людськi долi, на четвертiй сторiнцi
був уривок Грушевичевих спогадiв i хронiка про найважливiшi: подi©.
"Вiсник" передрукував чотири розповiдi, пiдписавши ©х внизу великими
лiтерами: "Куплений Москвою",. "Запроданець", "Перекупка" i "Шахрай".
Недарма кажуть: "Злодiю, шапка горить".
Мiж коробками кам'яниць метушились снiжинки. Здавалось, ©м нiколи не
досягти землi, проте снiгова подушка напухала м'яко пiд ногами i твердiла,
як лiд. Ми з Марiйкою йшли на свято до Мигельсько© i Ганиша, якi при
свiдках справляли заручини, а весiлля вiдклали на весну. Я i чути не хотiв
про Мiгельську, але з Марiйкою вже щось сталося: вона наполягала,
сердилася, погрожувала... Я цього майже чекав. Ми йшли мовчки, сотаючи на
ум недомовленi докори. Мене тричi зупиняло, i я всi три рази долав нехiть,
вiдчуваючи, як мене опустошу це недодане змагання.
Гостина мала вiдбутися в кав'ярнi. Ми йшли завчасу, бо менi треба було
де того, як усi зберуться, кудись застромити свою непривабливу на вигляд
куртку. Вся ця iсторiя мене мучила. Дорогою я напружувався, деревенiв i
подумки лаяв Марiйку.
Протягом останнiх тижнiв промiж нас не мигнула навiть тiнь на
суперечку. Я, правда, не питав, як Марiйцi на роботi, а вона не згадувала.
Але ми говорила про людей, з якими я зустрiчався, вона задоволена, що люди
слухають мене. "Вiсник" далi опльовував нашу газету. Ми собi вечорами
посмiювалися. Марiйка навiть, радила пройтися по "Вiснику" бичем на кшталт
вiдповiдi запорожцiв султановi.
Якось я побачив перекресленi дати в Марiйчиному календарику. Я спитав
очима, навiщо. Вона згорнула календарик i, поклавши на пiдвiконня,
запитала:

- Ти танцю ш, Прокопику?
- Нi,вiдказав я.
Вона усмiхнулась, а я взявся дописувати статтю.
Кому б не хотiлося повеселитись! Я взагалi розумiв. Марiйку. Але мене
тривожило, як би в нiй не прокинулась гiмназистка.
- I довго ще будемо мовчати? - Я зиркнув на не© збоку i, не дiждавшись
слова, почав скручувати цигарку. Потiм сказав; - Боюся, що менi доведеться
ранiше пiти з вечiрки.
- Ти завдаси менi болю,- озвалась вона.
- Тi "друзi" тебе нiби пiдмiнили.
- Менi вже при©лося це слово. Назви ©х iнакше.
Я зiтхнув. Вона насмiшкувато пiдiбрала губи. Жiночi химери...
Я вiддав прислужниковi куртку. Вiн догадливе почепiив ©© на заднiй
вiшак. Тепер залишилося знайти такий куток, щоб, сiвши, заховати вiд очей
покорченi юхтовi чоботи. Сорочку я собi виправ досить вдало, спортивний
светр якраз входив у моду, i я мiг спокiйно вдавати цинiка, який шану
гостиннiсть i добре вино.
Сiдаючи, побачив у дверях Ганиша, а точнiше чорний полискуючий метелик
пiд адамовим яблуком у сяйвi Павлового обличчя. Композитор нi на вершечок
не пiдрiс з того дня, як я бачився з ним бiля Святоюрського храму.
Тримався вiн ще впевненiше, ступав, гордо несучи голову. Вiн шанобливо
кивнув менi, зачекав на поетесу i пiд руку з нею наблизився до нашого
столика. Марiйка в захватi вiд ©хнього блиску весело примружила очi i,
смiючись, обома руками сходилась за Зорянине плече. Павло скособочив на
них голову. Вони смiялися таким щасливим смiхом, що ми з Павлом не
знайшлися що-небудь сказати один одному.
До залу хлинули гостi. Було таке враження, що досi вони терлися десь у
мишачiй норi, чекаючи на господарiв. До нас пiдiйшов Олекса Чорнота.
Вклонившися Марiйцi, вiн мiцно потиснув менi руку, розглянувся i, в
привiтаннi пiднявши руку, рушив до знайомих хлопцiв. За всiма ознаками,
тут зiбралась елiта "гуртка". Ця молодь не мала причини скаржитися на
життя. Уже з манер можна було судити, що вона виховувалась у тих сiм'ях, у
яких проблеми достатку були лише сво рiдними вправами мови.
Тужливо бренькнули бандури, спiвак, ло голосу - справжнiй артист,
сколихнув повiтря:
Ой не цвiти буйним цвiтом,
Зелений катране,
Тяжко-важко на серденьку,
Як вечiр настане.

Ступай, коню, ступай, коню,
З гори кам'яно©
До тi © дiвчиноньки,
Що чорнi© брови...
Юнак спiвав зворушливим оксамитовим, баритоном, усмiхаючись i
пiдморгуючи. Коли пiсня стихла, Марiйка опустила додолу очi i зiтхнула.
Вi© ©© запотiли самоцвiтними росинками, губи злегка тремтiли.
- Ось...мовила вона, схлипнувши.
- Що з тобою? - спитав я.
Вона сполохано, нiби не думала, що я поруч, зазирнула в вiчi i
розслаблено, випинаючи груди, вiдкинулась на спинку стiльця. Шовкове
золотисте повiсмо волосся впало на щоку, нiби спрагло цiлуючи рум'янець.
- Марiйко...
Вона застигла в позi вражено© стрiлою богинi, що з подивом i недовiр'ям
прислуха ться до смертельно© знемоги. Я вийняв з кишенi цигарку. Марiйка,
немов прокинувшись, поклала менi на зап'ястя руку, мовляв, не треба.
Офiцiанти подали вино, закуски i кожному в маленькiй срiбнiй чашi з
срiбною ложечкою святвечiрньо© пшеницi. Артист завiв колядку, зал
пiдхопив, штовхнув на дзеленькаючi шиби. Потiм, багровiючи од хвилювання,
з пiднятою чашею встав Павло Ганиш.
- Панове товариство! - Вiн заждав, поки втихомиряться за столами.-
Панове товариство! Я думаю, що нiхто з нас не буде противитися, якщо я
скажу, що рiздво - це свято укра©нсько© пшеницi? - Слова "укра©нсько©
пшеницi" вiн вимовив з притиском.

Навколо вдарили долонями, лиш бородатий священик, що сидiв за сусiднiм
столиком, не аплодував. Нетерпляче повiвши плечем, вiн опустив голову.
- Прошу, панове, звiдати найдорожчого i найсвятiшого причастя -
причастя працi. Нехай, як струни бандур, дзвенить пшеничний колос на всiй
укра©нськiй землi! Вiн, панове, додзвониться волi! - Останнi слова Павло
майже вигукнув.
Я подумав... Що я подумав? Що все це гарно i зворушливо. Так. Та тiльки
й слави.

"Друзi" нiколи не вдаряли лицем у землю, коли доходило до промов. Це
для них було захоплюючим спортом, який бентежить i сповива голубим
свiтанковим сном, у якому вони люблять себе аж до слiз.
Спiвак, усмiхаючись i втираючи губи од медово© пшеницi, попрямував до
бандуристiв.
Ой нема, нема нi вiтру, нi хвилi
iз нашо© Укра©ни:
Чи там раду радять, як на турка стати,
Не чу мо на чужинi.
Ой повiй, повiй, вiтре, через море
Та з великого лугу,
Суши нашi сльози, заглуши кайдани,
Розвiй нашу тугу.
Ой заграй, заграй, синеньке море,
Та пiд тими байдаками,
Що пливуть козаки, тiльки мрiють шапки,
Та на цей бiк за нами.
Ой боже наш, боже, хоч i не за нами,
Неси ти ©х з Укра©ни;
Почу мо славу, козацькую славу,
Почу мо та й загинем.
Мабуть, нема в свiтi бiльш тужливо© i краючо© серце невiльничо© пiснi.
- Отак у Скутарi козаки спiвали,- закiнчив юнак пiд грiм оплескiв i
крутнув головою, стрiпуючи сльози. Всi плакали. Плакали священик за
сусiднiм столиком, Олекса, Павло, Мигельська, офiцiанти. I я ховав
наповненi сльозами очi.

Марiйка ридала, затуливши обличчя долонями. Менi чогось здавалося, що
вони все це скомпонували спецiально для не©, аби приголомшити i розiп'яти
на хрестi людських мук. Згодом, заспоко©вшись, вона сумно посмiхнулась,
нiби виконавши обов'язок, поправила волосся i сказала:
- Дозволь, Прокопе, попрощатися.
У мене похололо в серцi. Я чекав, не спускаючи а не© очей. Вона
зiтхнула i знову посмiхнулася.
- З ними, Прокопе,- вона обвела поглядом зал,- До цi © хвилини я була з
ними; Я не могла перебороти себе i не признавалась. Я була з ними не тому,
що вони надiя краю, а тому, що вони мають усе, чого нi ти, нi тво© люди не
ма те. Вас би закували за цi пiснi, а вони ©х спiвають у присутностi
та мно© полiцi©. Прощайте,- додала вона тихо i звелася з-за столика. Я
пiшов за нею до виходу, минаючи стрiй вражено-злих заплаканих очей.
Надворi вже був вечiр. Трусив снiжок, наздоганяючи слiди перехожих.

XII_
- Прокопе!
© знову щось мучило.
- Сьогоднi до нашо© друкарнi приходив Олекса Чорнота. Виждав,
коли-поблизу нiкого не було, i сказав... що тебе пiдстерiгають. Нам не
треба було тiкати з вечiрки. Я винна.
- Ну, а далi?
- Тобi мало? Вони i вбити посмiють. Тобi небезпечно сюди приходити.
Може, нам зустрiчатися... в Покутського?
- Друкарня.
Марiйка закивала головою, стиснула пальцi. Я зрозумiв, що вона
здогадалась про те, чого менi не хотiлось видати: що менi легше, коли ми
не бачимось. Очi ©© наповнилися стражданням.
- Не гнiти i не зводь себе. Вони пронюхали, що я заволодiв Миколиною
друкарнею. Чи не той же Олекса проговорився, а тепер його мучить сумлiння.
Головне, що i нам вiдомо. Щось придума мо.
Цi слова ще бiльше засмутили ©©. Я не мiг одiрвати погляду вiд ©© бiлих
тремтячих пальцiв, хоч зовнi вона здавалася спокiйною. Ця невластива ©й
дотепер стриманiсть похитала мо довiр'я, i я сказав:
- Вночi перекинемо устаткування в iнше мiсце. Марiйка сидiла з
похиленою головою, нiби не чула мо©х слiв, та, прокинувшись iз задуми, з
докором сказала:
- Якщо це менi адресу ться, то можеш не боятися.
- Стомлююсь,- озвався я.- Наче нiчого не роблю i стомлююсь.
- Ти не ма ш права ризикувати.
- Я не настiльки слiпий,- сказав я,- щоб не бачити, що й без мене
виступлять. мудрi дiди, "друзi" мене переоцiнюють. Та, менi зда ться, ©х
цiкавить друкарня.
Дивлячись на ©© зсутуленi плечi, я подумав, що тепер, коли я з людьми,
особисто вiд не© хотiлося б i бiльшо© прихильностi i турботи. Про це важко
було натякати - нiби випрошу ш ласку, але ©й треба було зрозумiти, що
розрив з "друзями" не багато для мене заважив. Вона далi ходить з почуттям
втрати, тодi як я гадав, що, звiльнившись, вона стане ближчою.
- Слухай. Марiйко,- покликав я...
"Пам'ята ш, якось я згадував чоловiка, який мене приголомшив сво©м
металевим голосом? Тепер в очах у нього вираз розгубленостi й нудьги. Ми з
ним довго розмовляли. Менi сказали, що це своя людина, а повернулося так,
що його треба переконувати, i я почував себе не краще, нiж той мудрець,
про котрого написали: "В той час афiняни визнавали сонце богом, вiн учив,
що воно - вогненне жорно. За це вони засудили його до смертi".
Смеркало. Вiн оточений тiнями на канапi, мовчить, i таке враження, що
пiрна в сутiнки нарочито, як медуза йде на глибину, чуючи наближення
шторму. У кухнi шепочуться шестеро дiтей. Я збагнув: вiн хоче ще раз
послухати, якi в нас перспективи. I я сказав правду: "Найважливiше -
провалити стiну мовчання". Ну й попередив, що можливi жертви.
За дверима шепочуться дiти. "Тато казав", "тато принесе", "тато
зробить"... Йому перед тим пощастило заробити на залiзницi кiлька марок,
свiдомiсть настро на на те, що знову поталанить. Чую зiтхання. Бере пачку
газет, проща мось. Цiлу нiч, уникаючи патрулiв, буде розносити до
знайомих. Жiнка при вiкнi не зiмкне повiк, дiтям будуть снитися кошмари...
Я радiв, що вiн подолав себе. Але я не знав, що на його чоботях стертi
пiдошви i досередини набива ться снiг. Вiн схопив запалення легенiв.
Лежить, в очi зазира смерть. А на устах одне: коби поправитись до
заворушення. I я жду чуда. Про тиранiв кажуть: "Коли вiн здохне, буде
велике свято". Тут же людина бореться зi смертю, аби вмерти так, як
пiдказу свiдомiсть. Це смерть - для перемоги. Нашi серця мусять
воскреснути саме для тако© смертi. Iнакше нiчого не вийде. Чудо залежить
вiд нашо© волi.
Я уявляю, як тяжко розлучатися з одним життям, щоб почати iнше. Нам
дуже шкодить, що нас вiддiлили прикордонними частоколами вiд Сходу. Нам би
легше дався переворот. Але що вдi ш? Це ще одна трагедiя Галичини.
До чого я веду? Поки ми не скинемо з себе влади минулого, ми не будемо
заслуговувати довiр'я".
- Я не винна, що серце ни ,- сказала Марiйка пiсля довго© мовчанки.
- А я, коли подумаю, скiльки хлопцiв через руки "друзiв" вiдправлено в
концентрацiйнi табори, хочу поставити ©м на середмiстi камiнний хрест
прокляття.

Я взяв Грушевичевi рукописи i глянув по кiмнатi, чи не залишаю
чого-небудь. Уже звечорiло. Марiйка сидiла спиною до вiкна, i я не бачив
виразу ©© обличчя. Я торкнувся губами до ©© щоки - лице було мокре вiд
слiз.
На небi, мов спохвату забутий якимсь та мничим женцем, висiв блiдий
мiсячний серп. Вулицi були освiтленi електричними лiхтарями. Я лиш часткою
свiдомостi вiдзначив, що Львiв ожив поза мо©ми очима: працювала
електростанцiя, у кранах появилась вода, пущенi в рух окремi фабрики. А в