Страница:
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
http://www.ukrlib.km.ru/
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
В ОБЛОЗI. Книга перша
Чи я в батька не дитина була?
Чи я в батька не кохана була?
Взяли ж мене замiж дали
I свiт менi зав'язали...
З народно© пiснi
1
- Як спалося? - запитала Левадиха.
Вона й очей не звела. Та можна не сумнiватися - в якусь мить якимось
хитромудрим способом встигла на мене зиркнути i навiть збагнути, в якому я
настро©. З чемнiстю квартиранта я вiдповiв, що добре, i, одразу забувши
все, усмiхнувся... Менi було так легко, нiби з плечей звалилася Говерла
[гора в Карпатах].
- Гм-м...збиралася з гадками Левадиха. Перекинула снiпок квасолиння,
поправила макiтру мiж колiньми.- Полощешся, мов ласиця. Отак у мого Антона
було: я забудуся пiд куделею, аж гульк - гейби нема чоловiка в хатi. А вiн
у кутику над цеберкою.
"У життя тисячi нагод витравити з людини впевненiсть,- подумав я.-
Тодi, як утiкач, бо©шся власно© тiнi".
- ...Семко був непосидою. Не балакав, а кричав. "Цить,- прошу не раз,-
не репетуй, не в кузнi". На хвильку прикусить язика, вiдтак сво ©... А ти
кудись збира шся? Господи, що менi дiяти з цим парубком! То зодягни що
теплiше на себе, який нагрiток у тiй шинелинцi? Студено ж. Зима не на
жарт.
- Зима,повторив я. Тьох! - щось колькою вперлося в серце.- Зима.- Я
штовхнув набучавiлi дверi.
Снiгу випало до колiн. Небо вiщувало близьку заметiль, хрипло й
насторожено шурхотiв жужелицею повноводий з осенi Днiстер. Скелi над селом
заокругленi, наче голi дiвочi колiна на передсвiтанковому березi, коли
пустунки знiмають до купання снiжно-бiлi сорочки. I все нинi мов на
замовлення. Наче й природа повернулась на десять лiт назад, щоб рушити
заново вже iншою, лiпшою дорогою.
Я зiперся на ворота, доп'яна вдихнув самосаду.
Я нiби знав, що Вiн сьогоднi спроможеться на слово.
...Досвiта мене розбудив холод. Я сонно глипнув на замуровану iне м
шибку, на язики снiгу, надутого за нiч на пiдвiконня помiж трухлявi рами,
i накинувши поверх рядна шинелю, вкрився з головою.
Мене причавила бездонна, аж моторошна пiтьма. Зупинився час, щезли
думки, i мною заволодiло вiдчуття недалеко© його присутностi.
Я ворухнувся, аби вийти з-пiд непри мно© влади темряви. Почав
наслухати. З монотонного шелесту кукурудзиння за стiною, з пошкрябування
лопати - видко, Левадиха розчищала замети - щось немовби нашiптувало: "Вiн
уже близько, от-от появиться".
Вiн вихопився перед очi несподiвано, на весь зрiст, i схрестив на
грудях руки. На Ньому була срiбляста смушева шапка, коричнева куртка,
вовнянi про свято штани i високi чоботи з попротираними халявами; з-пiд
лiктя визирав рожевий обрубок пальця, лiва повiка, як завжди, коли Вiн на
щось напружено дивився, була опущена нижче за праву.
Таким Вiн запам'ятався менi за життя. Востанн Вiн був трохи
напiдпитку, винувато-сумно всмiхався, та iз зiниць поволi й м'яко
спливала, як завсiди, дочасна туга, бо таким Вiн уже вдався, що думка його
вiчно забiгала поперед подiй i ятрила душу загодя до лиха.
Але з того дня, вiдколи Вiн ходить за мною привидом, Його чоло оповите
тiнню та©ни. I тепер ця тiнь дрiбно мерехтiла, мов полум'я згасаючо©
свiчки. Чим довше я придивлявся до Його обличчя, тим бiльше здавалося, що
Вiн душиться вiд якогось невисловленого болю, проте не може заговорити.
Мене вдарив дрож: а що, коли Вiн пiде, нiчого не сказавши? Водночас я
побоювався того, що Вiн мав на гадцi.
На тiлi виступив холодний пiт. Я знемiгся, чекаючи, бо Вiн уже вiчнiсть
стояв надi мною. Надiя покинула мене, майже вiдчутно забравши зi скронь
сво© теплi долонi. Я повернувся на бiк, тихо зiтхнув. Тягар спав iз серця
Вiдкинувши рядно, я потягнувся до слiпучо-бiло© повiстi шиби, провiв по
нiй нiгтем. I в цю мить - можу дати голову на стин, що правда,- глухий,
мов з iншого свiту, Його i не Його голос сказав: "Iди, сину..."
Гай-гай! Легко сказати - iди. А при яких здобутках? Якою дорогою? Що ж,
помiркую. Лишень не вибiгати на торг ранiше за коня!
Повз мене заклопотано прочовгав Молотковський, прокашляв Герасимчук,
мелькнула Крочакова Ревека. На кутi, окрiм Левадишино©, ще шiсть хатин. Я
перечекав, поки й решта вирядить посланцiв до Шехтманово© крамнички. Петро
Стiнковий i Федiр Загата повискакували з оборв в одну мить, але Петро
завовтузився iз защiпкою i пропустив недруга (вiдтодi, як Загата
посварився з нацiоналiстами, сусiди не в ласцi). Загата, порiвнявшись зi
мною, кинув: "Як зима, Повсюдо? На той рiк можна сподiватися врожаю"? А
Петро, проходячи, на зло Федоровi, зосереджено дивився пiд ноги.
Нарештi, в село з кошиками подався Богдан Онук. Я рушив завалами в
протилежному напрямку. Пiдгартований морозом, снiг пересипався за халяви.
Я зачерпнув пригорщу, покуштував на смак. "Теж, мабуть, цiлющий". Про це
доводилося чути щозими. "Як?! Не вiрите, що снiгова вода цiлющя? - наш
сусiд Северин Шутько вимовляв замiсть "ща" - "щя".- А диви! Жили б тодi в
горах по сто рокiв!.."
Я мотав на вус i кривився. Чому батько не перевезе нас у Карпати? Там
дожили б ми щонайменше до двохсот. От надивилися б усячини!.. Та батько
мовчки похитував головою, потiм, дратуючи Северина, стиха бурмотiв:
"Скажи, добродiю, iнше: нема ось багатшого краю за наш, а люд споконвiкiв
у злидотi". Пiсля цього вони заглиблювалися в полiтику, затiваючи не
перший i не останнiй "бiг до моря"2, а я, понудившись, поки не
показувалося сонце, нишком задкував до сiней - i до хлопцiв, лiпити
снiгову бабу.
2
Вимушена тактика бо©в мiж нiмецькою i французькою армiями пiд час
першо© свiтово© вiйни: боячись бути обiйденою з флангу, i та i та армiя
змушенi були розгортати фронт, поки вiн вперся в море. (Прим. автора).
Удома в нас перший день зими святкували. Мама спозаранку втискувала
мене в стару "амунiцiю", i я вибiгав пробивати слiди. З хатнього сутiнку
з-поза вiкон за мною стежили усмiхненi очi, i йшла напрочуд лагiдна
розмова про те, наскiльки я вирiс, як змiнився. Розчервонiвшись на морозi,
ховаючи в старезне дрантя закляклi пальцi, я волочив замети якомога довше,
бо лиш цього дня батько з матiр'ю бесiдували так, нiби щойно побралися.
Правда, вони в мене не ©лись по©дом, як iншi. Ото пiднiме ©х досвiток, i
почина ться: того нема, i того нема, i те здалося б, i без того не
обiйтися. А тодi мама з таким самим незаперечним правом, як на молитву,
сiдала до вiкна плакати. Батько й собi раз по раз поглипував на вiкно,
нiби вулицею повинен був пiдкотитися зi скарбами возище, що випадково десь
забарився, нервово барабанив по скринi обрубком пальця (пам'ятаю з
гуральнi дiдича Повча) i хмурився. Але, врештi-решт, нестаткам хоч трохи
можна було зарадити роботою, i вона гнала ©х iз хати. Мама зiтхала, мов
важко ©й було покидати свiй закуток скорботи, батько коротко лаявся:
"Паршивий свiт! Видко, не проживеш, як не будеш кривдити!"
Мене обступала самотина. Вибравшись на горище, я цiлував надщерблену
татарську шаблю, видобуту з Днiстра ще маминим дiдом, i з розгону
встромляв у стрiху на страх ворогам...
Батько розмовляв зi мною мало. Та все, що. вiн при менi казав, чогось
глибоко западала в пам'ять. Довго, примiром, мучили слова: "В укра©нцiв
гiрка доля, як у негрiв". Скiльки я не мiзкував, що те може означати, так
i не дiйшов смислу. Проте, можливо, за цi дивнi реплiки я дуже любив
батька. Я ©х згадував i в гiмназi© (особливо пiсля того, як почув, що
Атлантиду поглинула земля, а дру©дiв - цивiлiзатори 3), i пiсля того, як
мене вигнали, i я вчився майстерки у Львовi, i в окопах.
3
Уряд Австро-Угорсько© iмперi© вiв полiтику на асимiляцiю населення
Захiдно© Укра©ни. "Цивiлiзатори" проголошували "Цезар пiдкорив дру©дiв,
спаливши Алезiю" (малися на увазi iсторичнi i культурнi здобутки дру©дiв).
У передво ннi роки батько несподiвано замкнувся. Мовчить, немов
полудень, нагнiчений спекою Я боявся за нього. бо, здавалося, вiн ось-ось
вчинить щось непоправне. Нiби вiдчуваючи мою тривогу, вiн, бувало,
запитливо зиркне на мене, примружить очi i... наче щось важливе згадавши,
iде геть. У мене серце було не на мiсцi: чого кри ться, з чим? А тепер я
знаю: коли в мряцi гине надiя, людина почина жити самотужки. Жахливий
тодi двобiй з життям, сповнений прикрих випадковостей, дикостей, дивини
(може, й мене таке чека ...). Але на думку спада болючiше: а що, коли з
яко©сь причини батько не хотiв дiлитися сво ю присмерковою тугою i
смутком?
Нема. I привид, мабуть, бiльше не прийде.
Од усього зостався куций пружечок споминiв, щоб не забувати. Десь я
чув, що спомини спонукують розшукувати втрачене. Не зичив би нiкому. До
минулого звертаються, коли несила жити сучасним i коли мусиш починати з
того, на чому тебе вихопило iз колi©. А шанси?.. Побачимо.
Зима. Як колись, село димить кiзяками. Вiтально похитують гiллям ялицi,
небо - мов нерозоране поле, поле - як зачарована, сповита в саван красуня,
яка от-от схопиться i усмiхнеться людям. Ба нi! Не скоро. Тiльки-но
листопад. До речi, я охрестив би цей мiсяць тронопадом, якби справа лише в
тронах. Насправдi до весни далеко...
А тепер назад, Прокопе. Холодно. Нинi вже грiх, якщо минеться без
чарки.
У наших Колобродах звичайнi люди, i живуть вони звичайним життям. А як
взяти загальнiше, то що свiт, те й вони. Я тричi обiйшов Гривастюкову
канцелярiю i тричi опинявся перед дверима крамницi. Там iшла дискусiя на
близькi менi теми. Хмiльний гамiр заманив мене.
У тютюновому чаду на широких ослонах сидiли розважливi газди i цiдили
вино.
- Нiмець хитрий, як лис: буцiм здався, а насправдi...
- А ви зна те, що Ль ж бомбардували з чотиристамiлiметрових гармат?
- Якби Жофр4 докумекав, що намислив Шлiффен5, то дав би фрiцам
припарки.
- А якби Мольтке6 не зазнався, то примусив би французьких генералiв
переодягатися в спiдницi. Треба ж було йому гнатися за недобитками.
[4 Головнокоиандуючий французьких армiй у 1914-1916 рр.
5 Нiмецький вiйськовий стратег.
6 Фельдмаршал, представник старшого поколiння нiмецько© вояччини]
- Перед вiйною Нiмеччина мала золотий запас у сто двадцять мiльйонiв
марок.
- А шанцевий iнструмент забороняли видавати...
- Посуньтеся,- штовхнув я .Молотковського.
- Майте на увазi,- казав у цю мить коваль,- що Вiльгельм 7 - то був
.сучий син.
[7 Нiмецький iмператор Пiд час листопадово© революцi© в Нiмеччинi втiк
до Нiдерландiв, у 1933 роцi висловив свою солiдарнiсть фашистам.
- Але на телеграмi Лiхновського,- втрутився я,-цими самими словами
обiзвано Георга V 8. У владик кожне слово на пiдхватi.
8 Англiйський король
- О, мо шануваннячко, пане Повсюдо.- Молотковський зробив для мене
мiсце на ослонi.- Ми ось... За ваше здоров'я, пане Повсюдо! - Вiн
перехилив кварту i, скривившись та скрипнувши зубами, додав:- Вiйна,
зна те, це таке дiло... для кого старатися?
- Але ж вiйна закiнчилась?
- Нiколи не закiнчиться.- Молотковський люто вирячився на Головацького.
Ма те рацiю,- зiтхнув я.- За все добре!
- Повсюдо! - вигукнув з кута Iлля Гордiй, невгомонний анекдотист,
старий парубок (до цього вiн мене не бачив).- Хлопцi! Приймаю Повсюду в
заступники на дiвочому фронтi. Слово честi, вiн проп' з нами всю валюту,
яку заробив австрiйським штиком, i нiколи не ожениться. Увага, панове?
Коли господь прийме нашi душi, прошу вiд громади пам'ятника: ми з Повсюдою
на бочцi вина. Освятiть пам'ятник поруч з цiсарем.
Менi раптом пересохло в ротi од його пророцтва, i я почав пити одну за
одною. Подумки я протестував: "Iлля - божевiльний. Не слухай. Прокопе. Ти
сам зна ш, що треба робити. Це баламути. На словах вони - одне, а в душi
теж хотiли б почати заново, та не мають вiдваги i котяться за iнерцi ю. На
себе будуть колись нарiкати. А ти йди сво ю дорогою..."
Пиятика дiйшла такого розмаху, що стала нiби роботою. Пили сквапно,
мовчки, ненаситно, як самозреченi.
- Аборигени 9,- пробурмотiв я.
9 Тут вжито в значеннi-люди з закостенiлими традицiями. Австралiйськi
аборигени, наприклад, вiрять у тотемiчнi символи. Безглуздi традицi© -
непорушний закон для аборигенiв. Вiн прив'язу ©х до легендарного
минулого, прирiкаючи на первiсну дикiсть. Австралiйськi аборигени загнанi
в резервацi©, негласно присудженi на винищення.
- Що ти сказав? - затермосив мене Iлля, звiсившись надi мною.- Що ти
верзеш?
- А-бо-ри-ге-ни... - Я сп'янiв.- Череда, орда, латифундiя, рента,
розтоптане сумлiння.
- На,- Iлля подав менi чиюсь наповнену кварту.
Серце вистукувало ковальським молотом. Я ледве сидiв, обтяжений вином.
Я ще бачив, як звалився пiд стiл Молотковський, вiдтак Головацький, i
зрадiв: я ляжу останнiй i нiчого ©м не виляпаю.
Бiля вуха хропiв Iлля. Не хропiв, а декламував:
То я на Чорному морi, то на суходолi,
Пiд припiчком долi,
На припiчку духи душу,
На каменi рибу трушу,
Пiд лавлю човном плавлю,
А коло порога пристань знiмаю.
Де то взялася на Чорному морi та на суходолi бистрая хвиля
Та куцому собацi
При самiй с-цi
Хвiст одкусила...
- Мовчи! - закричав я, але тут же зрозумiв, що це я , плету казна-що.
Зцiпив зуби, затулив долонею рот, але звiдтiль булькало-воркотiло:-Як-то
на свiтi поживати, яке собi занятi мати?..
Остання крихiтка свiдомостi забила на сполох; зараз. я почну
сповiдатися. Зараз викажу себе з головою. Та раптом вдруге цього дня
явився батько. "Встань",- звелiв вiн. "Встаю..." Я пiдняв голову, але на
ноги менi звалилась цiсарева статуя.
- Пусти,заблагав я .
Вiн мов оглух. Тодi я запитав цiсаря:
- Ваша свiтлосте, коли скасоване рабство?
Цiсар блаженно засмiявся:
- З часу заснування мо © iмперi©.
-А що таке полiтика?
Цiсар зiрвався з долiвки i крiзь вiдхилене вiкно майнув на постамент.
"Почекай же,думав я собi,- ти од мене не втечеш! Я тобi нiчого не можу
вдiяти за ту мiстику, котру ти розплодив у Колобродах, та я з тебе душу
висотаю". Я рушив до нього. Тепер на ньому була маска (снiгова чалма, два
носи i двi пари брiв. Вiн, здавалося, був наляканий мо©м наближенням, та
намагався не подати знаку i посмiхався.
- Кажи! - гукнув до нього.
- Це надзвичайно велемудра забава,- пробурмотiв вiн.
- А вiйна?
Цiсар насупився.
- Брехня! - закричав я щосили. Небiжчик Клаузевiц проповiдував iнше: що
вiйна i полiтика..., що вiйна i полiтика - двi повi©, обидвi голi, але
одна носить намисто на ши©, а друга без нього. Весело? Нiкчема ти! Пiсля
цього не хочу тебе бачити, здохляку! Чув?
Цiсар оскаженiв. З його обличчя звалився один нiс. Мене лихоманило, але
я не замовк.
- Слухай ти! А чи не скажеш менi, що цiннiше - скарб чи влада? - Я ще
не мiг вiдмовитися вiд спокуси що-небудь вивiдати для себе.
- З деякого часу - влада, бо це золотий процент, - просичав цiсар.
- Процент!.. Процент?!-Я отямився, з мо©х очей текли сльози. За два
кроки вiд мене перед стату ю скульбачився Iлля.
- Гордiю!
- Що-о-о?
- Замерзнеш, друже. Ходи, проведу тебе до хати. Iлля цокотiв зубами,
попiд очима в нього засинiли пiдкови.
- Крiпися,мимрив я.- Богу душу оддаси. Я... Я гартований.
Ми з бiдою добрели до його домiвки i впали на лiжко.
Прокинувся я годин через три. Вiд болю розлiталася голова. Було прикро
i шкода себе: я ж так добре почав!
Пiд важкою, ретельно набитою периною хмар на тиху дрiмоту хилився ще
один день життя. Щиро побалакати б з ким-небудь. Бодай побалакати...
Сьогоднi я вийшов з дому пiзнiше. Ревека вже, поверта ться з крамницi.
Iде весела, розмiтаючи кришталевi бризки снiгу. Шехтман - неймовiрний
врей: пiдходить настрiй з кимось посмiятися - смi ться, треба поплакати -
то плаче за компанiю. Видко, поборгував Ревецi чи щось при мне шепнув. А
вона малим тiшиться. Лише раз ще перед вiйною,- було це серед лiта, i я
стрiв ©© пiзно вночi,- щось змусило ©© спалахнути, як зiрницю в глибинi
небес. Стрiв я ©© з мiшком, а подейкували, що Ревека охоча до чужих курей.
Свiтив мiсяць. Ревека стурбовано посторонилася на стежцi, та в мiшку, наче
на зло, пискнула курка.
- Звiдки, Ревеко?- спитав я.- Бродиш понад Днiстром, як русалка.
- Бо я - русалка - тихо мовила вона.
- Оце новина!
Ревека поправила мiшок:
- I для багатьох.
I мов мiж iншим розповiла, як з мiста нагодилась ©й пiдвода до
Грушiвки, а давно запрошувала тiтка, то Ревека провiдала родичiв, ©й
понавiшували гостинцiв.
- А ти з читальнi?
- Еге.
- Ой, стомилась,- поклавши мiшок, сiла на травi на сугiрку i, спершись
на руку, випростала ноги.- Як свiчечка маячиш? Та побалакай з дiвчиною.
Дивися: так тихо вночi, аж маркiтно. Як у байраку...
Вона вмостилася калачиком, пiдперла кулаком пiдборiддя i заглядiлася на
золотi леза на рiцi, що купками громадилися до протилежного берега.
Обличчя ©© обрамлювала домоткана опаска, на устах блукала лукава посмiшка,
i вони ворушилися, мов вели з навколишнiм супоко м якусь пота мну розмову.
На щоках тiнями вигравали маленькi ямочки. У кожному ©© русi були натяк i
обiцянка, i володiла вона цими секретами по-жiночому вправно, недарма
плiткували в селi, що вона прийма чужих чоловiкiв.
Уже не пригадую, як зав'язалася бесiда про життя, про щастя, одначе
вечiрня, яку вiдправила Ревека, залишилася для мене чимось особливим.
Подiбно© iмпровiзацi© менi не доводилося чути нi до того, нi пiсля того. Я
слухав ©© в повнiй розгубленостi, пiдсвiдоме порiвнюючи Ревеку з
вродливими, осяяними розумом царицями, яких у дитинствi бачив на срiбних
монетах.
- Щастя...сказала Ревека. Потiм, зiтхнувши, повторила це слово i
повела, повела як циганка ворожбу.- Це, Прокопе, коли... i ще коли, i ще,
i ще... Коли надворi весна, все росте, дару душу i тiло...
Я приголомшено дивився на не©, не смiючи пропустити жодного слова.
- ...А ти йдеш полем з опалкою пшеницi i сi ш у пухку рiллю, а до тебе
виходить твоя жiнка з дiточками, i ви усмiха теся полю i людям...
Зi щирою слов'янською розчуленiстю я шкодував, чому Ревека не моя
Марина. Тодi поклав би ©й на колiна голову, втупився зором у Чумацький
Шлях i мiркував би, що таке добро, а що таке зло...
- ...I всi ви, хто вийшов на роботу i хто принiс на поле доброзичливе
серце,- всi дивитеся на небо i кажете: "Ну, тепер пошли, господи, дощу!"
Менi од вдячностi хотiлося розцiлувати Ревеку, i я ледве стримувався,
щоб цього не зробити, бо тодi я ще не соромився сво©х почуттiв i не
привчився чекати за них розплати вiд життя як за непогашену позичку. А
також думав, що подiбне багатство може вживатися iз таким убозтвом лишень
у наших краях; хоч воно початок чогось великого i неосяжного, його
поглинуть скелi, береги, земля.
- ...Хмара обiймав небо, почина блискати, i, коли ти розсипа ш останню
жменю, пада перша крапля. Ти береш на плечi одну дитину, за руку - другу,
жiнка склада до кошика миски, та навколо гримить, i вас перiщить дощ. Ви
потюпали розмоклою дорогою, i дома на вас уже не лишилося сухого рубчика.
Але ви смi теся, роздяга теся, вишиваними рушниками розтира те тiло i
кладетеся в лiжко, i вам вiдрадно вiд того, що котяться трiскучi iз
дзвоном громи, слуха те, як за вiкном цiвкотить вода i цiлу теся до впаду,
i вам завихторю ться поцiлувати навiть огненний язик блискавицi. А досвiта
виходиш у поле. Видиш бiлий корiнець. Помiча ш тих людей, котрi вчора
сiяли поруч. Гука ш: "Дай вам, боже, щасливо!" - "I вам того зичимо!" -
одвiчають тобi...
Молитва закiнчилася. Ревека секунду-другу мовчала в задумi, потiм
встромила в подiл лице i, ридаючи, тихо заскiмлила.
У мо©й головi завихрилися тяжкi гадки, а Ревека заспоко©лася так само
несподiвано, як почала плакати. То була свята iскра. Я ©© захищав би на
всi лади, а люди не бережуть. Ревека пустилася берега, може, й соромиться
згадувати ту хвилину...
- Прокопе, куди? - виспiву Ревека. У кожусi грiм-дiвчина, а застав ©©
кiлька днiв тому в Левадихи в киптарику до стану - гiнка тополина.
- Гратулювати цiсаревi, Ревеко.
- Ха-ха-ха-ха!
- Велено являтися на мальдунок.
- Ой матiнко небесна!..
- Ось запитав недавно, що таке любов. Набурмосився, присклепив око та
як зарегоче... Точнiсiнько, як ти оце. Химерний мiй цiсар.
- А ще про що розпиту ш?
- Чи змiниться такса на патрiотизм. Вiн гримнув: "Ти прийшов менi
поклонитися?"
- А ще?
- Радився, де роздобути дахiвку на хату. Нi мур-мур.
- Хочеш будуватися?
- Батько наказав.
Ревека прикрила вiями великi чорнi зiницi, помовчала, зда ться вражена,
згодом мовила:
- В добрий час, Прокопику!
- У який-який?
- Та примовка така,- нiяково усмiхнулася вона, i вiд цi © усмiшки в
мене кров захолола в жилах.- Справдi, будуйся.
- Для цього дихаю.
- Треба якось жити.
- Нiби з мо©х думок вичитано. Пора псовi буду мати.
- А не так?
- Так, Ревеко. Покладу хату, розведу дiток i щодень буду товкмачити:
"Не суньтесь, бiсенята, в полiтику, бо в'язи поскручую".
- Який ти злий! Хутчiше поправляйся, лiпший станеш.
--Худого мене кулi минали.
Ревека тугiше стягнула кiнцi хустки i пiвголосом спитала:
- З Мариною в гнiвi?
- Що з воза впало - пропало.
- Так-так... Ну, то щасливо, Прокопе.
- I тобi, Ревеко.
Вона недбало махнула рукою.
- Щастя залiзне, Прокопику. Не вгризеш, не пiднiмеш, бо важке. До того,
як лихо, то бодай якесь передчуття, а трапля ться щастя - нам невтямки,
воно й процiдиться промiж розставленi долонi.
Я збентежено дивився ©й услiд. Приблизно те саме говорив мiй
однополчанин Альберт Хертерiг, правда, по- вропейськи - з присмаком
скептичностi. Взагалi там завжди намагаються показати: сто©мо, мовляв, над
бiдою. Пiшли вони далi вiд нас чи ще позаду?..
Погруддя Франца-йосифа поставили в Колобродах у дванадцятому роцi.
Прислужився до цього Захар Гривастюк, батько нинiшнього вiйта, колишнiй
вiйт. Опудало не викликало фурору, бо на той час кожне поганеньке село
спромоглося на божка. Сюди, на край Галичини, вiн доплiвся з необхiдностi,
а ця обставина - перша ластiвка банкротства моди та iдей.
Однак цiсар став на кам'яну брилу, i не обiйдеш, хоч не йди. Його
першо© .ж ночi облили гно©вкою, а другого дня в селi зашумiло вiд вигадок
i приповiдок. Священик Охiтва з Омеляном Гривастюком, який саме прийняв од
батечка вiйтiвство, тричi попереджували громаду бiля церкви i вивiсили на
читальнi папiр з категоричним розпорядженням не плюгавити величну особу.
Але що напери! Бiблiя - I та не ма того впливу, якого слiд було б чекати.
Як казав Северин Шутько, найкращий писаний закон - правда в хатi, а пiд
правдою вiн у будь-якому разi розумiв не скруту.
Отож досi нiхто не може втриматися вiд того, щоб не пустити шпильку в
цiсаря. У мене з ним стосунки приятельськi. Росiйськi солдати обiйшлися з
цiсарем неввiчливо, зламавши йому ребро. Ми зблизилися, бо це ж саме менi
заподiяв якийсь швидкоокий мурин пiд Трентiно.
Нас кинули в атаку пiсля довго©, ретельно© муштри. I нас розстрiляли до
того, як ми зрозумiли, хто звiдки б' . З друго© i третьо© роти пiр'я
посипалося за кiлометр злiва пiд час спроби прорвати фронт на стику
ворожих батальйонiв. Словом, дiяли ми за принципом вельмишановного пана
Мольтке -"окремо йти, разом битися", за що йому шануваннячко вiд родичiв
погиблих i калiк.
Не можу сказати, чи багато вцiлiло з двох сусiднiх рот, але з нашо©
залишилося дво без нiг i я з переламаним ребром. Мабуть, не слiд у наш
час обурюватися i нарiкати, впадаючи в жалюгiдне становище людей, якi
жебрають спiвчуття, однак ту досконалу механiку бою я не забуду до кiнця
сво©х днiв.
Я бiг грязьким полем, а поле було встелене, як тiк зерном, шрапнеллю i
понiвеченими трупами. Стогнало, лящало, гуркотiло, а я верещав, глухий i
божевiльний. Роздратоване вибухами повiтря перекидало мене з горба на
горб, через транше©, сiтi колючого дроту, потоки кровi. Усе мигтiло,
палахкотiло, щезало i воскресало; я прозрiвав i слiпнув, i якби не той
самий Мольтке, за яким вiйна - "необхiдний момент в iснуваннi людського
роду", я наклав би на себе руки в одну з митей притомностi, аби покинути
те чистилище, не дочекавшись раю.
Раптом я помiтив, що лечу на блискучий, гостро заточений багнет, а мiй
штик, теж на совiсть заклинений, нацiлився в груди скривленого, смертельно
блiдого чоловiчка з чорним метеликом вусикiв.
Нас швидше шпурнуло одним в одного. Коли я якоюсь далекою i чужою
гадкою подумав, що все, кiнець, щось мене люто вдарило. Я стрiмголов
покотився крутосхилом i отямився в доверху наповненiй каламутною водою
ямi. Я з риком припав до води позбавленими вiдчуття губами, машинально
вiдгорнув рукою плями кровi i пив, поки бiль у шлунку не скрутив мене
вчетверо. Зачепившись руками за шкарп, я занiмiв. У мозку сколихнулися
якiсь тiнi, трохи згодом вони вишикувалися колонами лiтер, i я прочитав!
...Земля пливе, немов хистка вода.
На руйнування власного труда
Поглянув досвiд, нинi не потрiбний.
Потiм погляд ковзнув по нiжно-голубому пружечку неба, i тут же на ньому
вималювалось:
Хто смiлим серцем благородний,
Той свiй оголю кинджал
За бога, короля i честь.
Поволi поверталася свiдомiсть. Я почав пригадувати, де й коли читав цi
вiршi. Та новi рядки застрибали перед очима, як зграя навiжених у
нестямному танку:
...Яка-бо слiпота
На це зухвальство вас штовха !
Драту те ж народ,
Пробуджуючи в нiм жагу до помсти.
Я перекинувся горiлиць, упершись ногами в дно ковдобини. На все небо
прослалося:
...При глуздi ти? Поглянь на руки:
Вони в кайданах,
Тодi я лiг на живiт, погляд згубився в зморшках вибалка, над яким
стелилася золотиста курява диму. Але що сталося: тихо, аж боляче? В
здивуваннi праворуч застиг зелений гайок, насторожилось небо, якась
пташина сидiла поруч, перехиливши голiвку iз заплющеним проти сонця оком.
Я руками затулив вуха, потiм вiдняв. Нi. Двигтiло й скреготало далi, немов
з надр планети видобувалися орди людожерiв. Менi здалося, що спокiйно, бо
бiльше не вiдчував у собi звiра, який прокида ться, коли зойк атаки
виносить тебе з окопу. Звiр той люту до першого дотику тiла до землi
(либонь, це вже iнстинкт, здатний передаватися з поколiння в поколiння) i
щеза враз, як електричний заряд. Тодi робиться тихо, наче в годину
найбiльшо© спеки серед залитих сонцем лугiв, коли все живе хова ться i
нiмi .
"Не зачепило",- було першою мо ю гадкою. Я спробував звестися i
знепритомнiв. У лазаретi згадав, що пив свою кров. Мене вирвало. Потiм я
стiльки пiднiмався з окопiв, що втратив лiк. Але нiякий мудрець не
перекона мене, що так поводяться на полi бою лиш необстрiлянi
жовтодзьоби.
Цiкаво, що менi Загата скаже? Та вiн п'яний.
Гей, хто в лi-i-сi, озовися!..
Шапка на вусi, кожух розстебнений, баламка ться кiнець ременя.
- Повсюдо-Повсюдо, ти диний, братику, кому виложити можу про муки сво©
та й про недоленьку!
А я бiдний, безталанний,
Степ широкий - то мiй сват,
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
http://www.ukrlib.km.ru/
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
В ОБЛОЗI. Книга перша
Чи я в батька не дитина була?
Чи я в батька не кохана була?
Взяли ж мене замiж дали
I свiт менi зав'язали...
З народно© пiснi
1
- Як спалося? - запитала Левадиха.
Вона й очей не звела. Та можна не сумнiватися - в якусь мить якимось
хитромудрим способом встигла на мене зиркнути i навiть збагнути, в якому я
настро©. З чемнiстю квартиранта я вiдповiв, що добре, i, одразу забувши
все, усмiхнувся... Менi було так легко, нiби з плечей звалилася Говерла
[гора в Карпатах].
- Гм-м...збиралася з гадками Левадиха. Перекинула снiпок квасолиння,
поправила макiтру мiж колiньми.- Полощешся, мов ласиця. Отак у мого Антона
було: я забудуся пiд куделею, аж гульк - гейби нема чоловiка в хатi. А вiн
у кутику над цеберкою.
"У життя тисячi нагод витравити з людини впевненiсть,- подумав я.-
Тодi, як утiкач, бо©шся власно© тiнi".
- ...Семко був непосидою. Не балакав, а кричав. "Цить,- прошу не раз,-
не репетуй, не в кузнi". На хвильку прикусить язика, вiдтак сво ©... А ти
кудись збира шся? Господи, що менi дiяти з цим парубком! То зодягни що
теплiше на себе, який нагрiток у тiй шинелинцi? Студено ж. Зима не на
жарт.
- Зима,повторив я. Тьох! - щось колькою вперлося в серце.- Зима.- Я
штовхнув набучавiлi дверi.
Снiгу випало до колiн. Небо вiщувало близьку заметiль, хрипло й
насторожено шурхотiв жужелицею повноводий з осенi Днiстер. Скелi над селом
заокругленi, наче голi дiвочi колiна на передсвiтанковому березi, коли
пустунки знiмають до купання снiжно-бiлi сорочки. I все нинi мов на
замовлення. Наче й природа повернулась на десять лiт назад, щоб рушити
заново вже iншою, лiпшою дорогою.
Я зiперся на ворота, доп'яна вдихнув самосаду.
Я нiби знав, що Вiн сьогоднi спроможеться на слово.
...Досвiта мене розбудив холод. Я сонно глипнув на замуровану iне м
шибку, на язики снiгу, надутого за нiч на пiдвiконня помiж трухлявi рами,
i накинувши поверх рядна шинелю, вкрився з головою.
Мене причавила бездонна, аж моторошна пiтьма. Зупинився час, щезли
думки, i мною заволодiло вiдчуття недалеко© його присутностi.
Я ворухнувся, аби вийти з-пiд непри мно© влади темряви. Почав
наслухати. З монотонного шелесту кукурудзиння за стiною, з пошкрябування
лопати - видко, Левадиха розчищала замети - щось немовби нашiптувало: "Вiн
уже близько, от-от появиться".
Вiн вихопився перед очi несподiвано, на весь зрiст, i схрестив на
грудях руки. На Ньому була срiбляста смушева шапка, коричнева куртка,
вовнянi про свято штани i високi чоботи з попротираними халявами; з-пiд
лiктя визирав рожевий обрубок пальця, лiва повiка, як завжди, коли Вiн на
щось напружено дивився, була опущена нижче за праву.
Таким Вiн запам'ятався менi за життя. Востанн Вiн був трохи
напiдпитку, винувато-сумно всмiхався, та iз зiниць поволi й м'яко
спливала, як завсiди, дочасна туга, бо таким Вiн уже вдався, що думка його
вiчно забiгала поперед подiй i ятрила душу загодя до лиха.
Але з того дня, вiдколи Вiн ходить за мною привидом, Його чоло оповите
тiнню та©ни. I тепер ця тiнь дрiбно мерехтiла, мов полум'я згасаючо©
свiчки. Чим довше я придивлявся до Його обличчя, тим бiльше здавалося, що
Вiн душиться вiд якогось невисловленого болю, проте не може заговорити.
Мене вдарив дрож: а що, коли Вiн пiде, нiчого не сказавши? Водночас я
побоювався того, що Вiн мав на гадцi.
На тiлi виступив холодний пiт. Я знемiгся, чекаючи, бо Вiн уже вiчнiсть
стояв надi мною. Надiя покинула мене, майже вiдчутно забравши зi скронь
сво© теплi долонi. Я повернувся на бiк, тихо зiтхнув. Тягар спав iз серця
Вiдкинувши рядно, я потягнувся до слiпучо-бiло© повiстi шиби, провiв по
нiй нiгтем. I в цю мить - можу дати голову на стин, що правда,- глухий,
мов з iншого свiту, Його i не Його голос сказав: "Iди, сину..."
Гай-гай! Легко сказати - iди. А при яких здобутках? Якою дорогою? Що ж,
помiркую. Лишень не вибiгати на торг ранiше за коня!
Повз мене заклопотано прочовгав Молотковський, прокашляв Герасимчук,
мелькнула Крочакова Ревека. На кутi, окрiм Левадишино©, ще шiсть хатин. Я
перечекав, поки й решта вирядить посланцiв до Шехтманово© крамнички. Петро
Стiнковий i Федiр Загата повискакували з оборв в одну мить, але Петро
завовтузився iз защiпкою i пропустив недруга (вiдтодi, як Загата
посварився з нацiоналiстами, сусiди не в ласцi). Загата, порiвнявшись зi
мною, кинув: "Як зима, Повсюдо? На той рiк можна сподiватися врожаю"? А
Петро, проходячи, на зло Федоровi, зосереджено дивився пiд ноги.
Нарештi, в село з кошиками подався Богдан Онук. Я рушив завалами в
протилежному напрямку. Пiдгартований морозом, снiг пересипався за халяви.
Я зачерпнув пригорщу, покуштував на смак. "Теж, мабуть, цiлющий". Про це
доводилося чути щозими. "Як?! Не вiрите, що снiгова вода цiлющя? - наш
сусiд Северин Шутько вимовляв замiсть "ща" - "щя".- А диви! Жили б тодi в
горах по сто рокiв!.."
Я мотав на вус i кривився. Чому батько не перевезе нас у Карпати? Там
дожили б ми щонайменше до двохсот. От надивилися б усячини!.. Та батько
мовчки похитував головою, потiм, дратуючи Северина, стиха бурмотiв:
"Скажи, добродiю, iнше: нема ось багатшого краю за наш, а люд споконвiкiв
у злидотi". Пiсля цього вони заглиблювалися в полiтику, затiваючи не
перший i не останнiй "бiг до моря"2, а я, понудившись, поки не
показувалося сонце, нишком задкував до сiней - i до хлопцiв, лiпити
снiгову бабу.
2
Вимушена тактика бо©в мiж нiмецькою i французькою армiями пiд час
першо© свiтово© вiйни: боячись бути обiйденою з флангу, i та i та армiя
змушенi були розгортати фронт, поки вiн вперся в море. (Прим. автора).
Удома в нас перший день зими святкували. Мама спозаранку втискувала
мене в стару "амунiцiю", i я вибiгав пробивати слiди. З хатнього сутiнку
з-поза вiкон за мною стежили усмiхненi очi, i йшла напрочуд лагiдна
розмова про те, наскiльки я вирiс, як змiнився. Розчервонiвшись на морозi,
ховаючи в старезне дрантя закляклi пальцi, я волочив замети якомога довше,
бо лиш цього дня батько з матiр'ю бесiдували так, нiби щойно побралися.
Правда, вони в мене не ©лись по©дом, як iншi. Ото пiднiме ©х досвiток, i
почина ться: того нема, i того нема, i те здалося б, i без того не
обiйтися. А тодi мама з таким самим незаперечним правом, як на молитву,
сiдала до вiкна плакати. Батько й собi раз по раз поглипував на вiкно,
нiби вулицею повинен був пiдкотитися зi скарбами возище, що випадково десь
забарився, нервово барабанив по скринi обрубком пальця (пам'ятаю з
гуральнi дiдича Повча) i хмурився. Але, врештi-решт, нестаткам хоч трохи
можна було зарадити роботою, i вона гнала ©х iз хати. Мама зiтхала, мов
важко ©й було покидати свiй закуток скорботи, батько коротко лаявся:
"Паршивий свiт! Видко, не проживеш, як не будеш кривдити!"
Мене обступала самотина. Вибравшись на горище, я цiлував надщерблену
татарську шаблю, видобуту з Днiстра ще маминим дiдом, i з розгону
встромляв у стрiху на страх ворогам...
Батько розмовляв зi мною мало. Та все, що. вiн при менi казав, чогось
глибоко западала в пам'ять. Довго, примiром, мучили слова: "В укра©нцiв
гiрка доля, як у негрiв". Скiльки я не мiзкував, що те може означати, так
i не дiйшов смислу. Проте, можливо, за цi дивнi реплiки я дуже любив
батька. Я ©х згадував i в гiмназi© (особливо пiсля того, як почув, що
Атлантиду поглинула земля, а дру©дiв - цивiлiзатори 3), i пiсля того, як
мене вигнали, i я вчився майстерки у Львовi, i в окопах.
3
Уряд Австро-Угорсько© iмперi© вiв полiтику на асимiляцiю населення
Захiдно© Укра©ни. "Цивiлiзатори" проголошували "Цезар пiдкорив дру©дiв,
спаливши Алезiю" (малися на увазi iсторичнi i культурнi здобутки дру©дiв).
У передво ннi роки батько несподiвано замкнувся. Мовчить, немов
полудень, нагнiчений спекою Я боявся за нього. бо, здавалося, вiн ось-ось
вчинить щось непоправне. Нiби вiдчуваючи мою тривогу, вiн, бувало,
запитливо зиркне на мене, примружить очi i... наче щось важливе згадавши,
iде геть. У мене серце було не на мiсцi: чого кри ться, з чим? А тепер я
знаю: коли в мряцi гине надiя, людина почина жити самотужки. Жахливий
тодi двобiй з життям, сповнений прикрих випадковостей, дикостей, дивини
(може, й мене таке чека ...). Але на думку спада болючiше: а що, коли з
яко©сь причини батько не хотiв дiлитися сво ю присмерковою тугою i
смутком?
Нема. I привид, мабуть, бiльше не прийде.
Од усього зостався куций пружечок споминiв, щоб не забувати. Десь я
чув, що спомини спонукують розшукувати втрачене. Не зичив би нiкому. До
минулого звертаються, коли несила жити сучасним i коли мусиш починати з
того, на чому тебе вихопило iз колi©. А шанси?.. Побачимо.
Зима. Як колись, село димить кiзяками. Вiтально похитують гiллям ялицi,
небо - мов нерозоране поле, поле - як зачарована, сповита в саван красуня,
яка от-от схопиться i усмiхнеться людям. Ба нi! Не скоро. Тiльки-но
листопад. До речi, я охрестив би цей мiсяць тронопадом, якби справа лише в
тронах. Насправдi до весни далеко...
А тепер назад, Прокопе. Холодно. Нинi вже грiх, якщо минеться без
чарки.
У наших Колобродах звичайнi люди, i живуть вони звичайним життям. А як
взяти загальнiше, то що свiт, те й вони. Я тричi обiйшов Гривастюкову
канцелярiю i тричi опинявся перед дверима крамницi. Там iшла дискусiя на
близькi менi теми. Хмiльний гамiр заманив мене.
У тютюновому чаду на широких ослонах сидiли розважливi газди i цiдили
вино.
- Нiмець хитрий, як лис: буцiм здався, а насправдi...
- А ви зна те, що Ль ж бомбардували з чотиристамiлiметрових гармат?
- Якби Жофр4 докумекав, що намислив Шлiффен5, то дав би фрiцам
припарки.
- А якби Мольтке6 не зазнався, то примусив би французьких генералiв
переодягатися в спiдницi. Треба ж було йому гнатися за недобитками.
[4 Головнокоиандуючий французьких армiй у 1914-1916 рр.
5 Нiмецький вiйськовий стратег.
6 Фельдмаршал, представник старшого поколiння нiмецько© вояччини]
- Перед вiйною Нiмеччина мала золотий запас у сто двадцять мiльйонiв
марок.
- А шанцевий iнструмент забороняли видавати...
- Посуньтеся,- штовхнув я .Молотковського.
- Майте на увазi,- казав у цю мить коваль,- що Вiльгельм 7 - то був
.сучий син.
[7 Нiмецький iмператор Пiд час листопадово© революцi© в Нiмеччинi втiк
до Нiдерландiв, у 1933 роцi висловив свою солiдарнiсть фашистам.
- Але на телеграмi Лiхновського,- втрутився я,-цими самими словами
обiзвано Георга V 8. У владик кожне слово на пiдхватi.
8 Англiйський король
- О, мо шануваннячко, пане Повсюдо.- Молотковський зробив для мене
мiсце на ослонi.- Ми ось... За ваше здоров'я, пане Повсюдо! - Вiн
перехилив кварту i, скривившись та скрипнувши зубами, додав:- Вiйна,
зна те, це таке дiло... для кого старатися?
- Але ж вiйна закiнчилась?
- Нiколи не закiнчиться.- Молотковський люто вирячився на Головацького.
Ма те рацiю,- зiтхнув я.- За все добре!
- Повсюдо! - вигукнув з кута Iлля Гордiй, невгомонний анекдотист,
старий парубок (до цього вiн мене не бачив).- Хлопцi! Приймаю Повсюду в
заступники на дiвочому фронтi. Слово честi, вiн проп' з нами всю валюту,
яку заробив австрiйським штиком, i нiколи не ожениться. Увага, панове?
Коли господь прийме нашi душi, прошу вiд громади пам'ятника: ми з Повсюдою
на бочцi вина. Освятiть пам'ятник поруч з цiсарем.
Менi раптом пересохло в ротi од його пророцтва, i я почав пити одну за
одною. Подумки я протестував: "Iлля - божевiльний. Не слухай. Прокопе. Ти
сам зна ш, що треба робити. Це баламути. На словах вони - одне, а в душi
теж хотiли б почати заново, та не мають вiдваги i котяться за iнерцi ю. На
себе будуть колись нарiкати. А ти йди сво ю дорогою..."
Пиятика дiйшла такого розмаху, що стала нiби роботою. Пили сквапно,
мовчки, ненаситно, як самозреченi.
- Аборигени 9,- пробурмотiв я.
9 Тут вжито в значеннi-люди з закостенiлими традицiями. Австралiйськi
аборигени, наприклад, вiрять у тотемiчнi символи. Безглуздi традицi© -
непорушний закон для аборигенiв. Вiн прив'язу ©х до легендарного
минулого, прирiкаючи на первiсну дикiсть. Австралiйськi аборигени загнанi
в резервацi©, негласно присудженi на винищення.
- Що ти сказав? - затермосив мене Iлля, звiсившись надi мною.- Що ти
верзеш?
- А-бо-ри-ге-ни... - Я сп'янiв.- Череда, орда, латифундiя, рента,
розтоптане сумлiння.
- На,- Iлля подав менi чиюсь наповнену кварту.
Серце вистукувало ковальським молотом. Я ледве сидiв, обтяжений вином.
Я ще бачив, як звалився пiд стiл Молотковський, вiдтак Головацький, i
зрадiв: я ляжу останнiй i нiчого ©м не виляпаю.
Бiля вуха хропiв Iлля. Не хропiв, а декламував:
То я на Чорному морi, то на суходолi,
Пiд припiчком долi,
На припiчку духи душу,
На каменi рибу трушу,
Пiд лавлю човном плавлю,
А коло порога пристань знiмаю.
Де то взялася на Чорному морi та на суходолi бистрая хвиля
Та куцому собацi
При самiй с-цi
Хвiст одкусила...
- Мовчи! - закричав я, але тут же зрозумiв, що це я , плету казна-що.
Зцiпив зуби, затулив долонею рот, але звiдтiль булькало-воркотiло:-Як-то
на свiтi поживати, яке собi занятi мати?..
Остання крихiтка свiдомостi забила на сполох; зараз. я почну
сповiдатися. Зараз викажу себе з головою. Та раптом вдруге цього дня
явився батько. "Встань",- звелiв вiн. "Встаю..." Я пiдняв голову, але на
ноги менi звалилась цiсарева статуя.
- Пусти,заблагав я .
Вiн мов оглух. Тодi я запитав цiсаря:
- Ваша свiтлосте, коли скасоване рабство?
Цiсар блаженно засмiявся:
- З часу заснування мо © iмперi©.
-А що таке полiтика?
Цiсар зiрвався з долiвки i крiзь вiдхилене вiкно майнув на постамент.
"Почекай же,думав я собi,- ти од мене не втечеш! Я тобi нiчого не можу
вдiяти за ту мiстику, котру ти розплодив у Колобродах, та я з тебе душу
висотаю". Я рушив до нього. Тепер на ньому була маска (снiгова чалма, два
носи i двi пари брiв. Вiн, здавалося, був наляканий мо©м наближенням, та
намагався не подати знаку i посмiхався.
- Кажи! - гукнув до нього.
- Це надзвичайно велемудра забава,- пробурмотiв вiн.
- А вiйна?
Цiсар насупився.
- Брехня! - закричав я щосили. Небiжчик Клаузевiц проповiдував iнше: що
вiйна i полiтика..., що вiйна i полiтика - двi повi©, обидвi голi, але
одна носить намисто на ши©, а друга без нього. Весело? Нiкчема ти! Пiсля
цього не хочу тебе бачити, здохляку! Чув?
Цiсар оскаженiв. З його обличчя звалився один нiс. Мене лихоманило, але
я не замовк.
- Слухай ти! А чи не скажеш менi, що цiннiше - скарб чи влада? - Я ще
не мiг вiдмовитися вiд спокуси що-небудь вивiдати для себе.
- З деякого часу - влада, бо це золотий процент, - просичав цiсар.
- Процент!.. Процент?!-Я отямився, з мо©х очей текли сльози. За два
кроки вiд мене перед стату ю скульбачився Iлля.
- Гордiю!
- Що-о-о?
- Замерзнеш, друже. Ходи, проведу тебе до хати. Iлля цокотiв зубами,
попiд очима в нього засинiли пiдкови.
- Крiпися,мимрив я.- Богу душу оддаси. Я... Я гартований.
Ми з бiдою добрели до його домiвки i впали на лiжко.
Прокинувся я годин через три. Вiд болю розлiталася голова. Було прикро
i шкода себе: я ж так добре почав!
Пiд важкою, ретельно набитою периною хмар на тиху дрiмоту хилився ще
один день життя. Щиро побалакати б з ким-небудь. Бодай побалакати...
Сьогоднi я вийшов з дому пiзнiше. Ревека вже, поверта ться з крамницi.
Iде весела, розмiтаючи кришталевi бризки снiгу. Шехтман - неймовiрний
врей: пiдходить настрiй з кимось посмiятися - смi ться, треба поплакати -
то плаче за компанiю. Видко, поборгував Ревецi чи щось при мне шепнув. А
вона малим тiшиться. Лише раз ще перед вiйною,- було це серед лiта, i я
стрiв ©© пiзно вночi,- щось змусило ©© спалахнути, як зiрницю в глибинi
небес. Стрiв я ©© з мiшком, а подейкували, що Ревека охоча до чужих курей.
Свiтив мiсяць. Ревека стурбовано посторонилася на стежцi, та в мiшку, наче
на зло, пискнула курка.
- Звiдки, Ревеко?- спитав я.- Бродиш понад Днiстром, як русалка.
- Бо я - русалка - тихо мовила вона.
- Оце новина!
Ревека поправила мiшок:
- I для багатьох.
I мов мiж iншим розповiла, як з мiста нагодилась ©й пiдвода до
Грушiвки, а давно запрошувала тiтка, то Ревека провiдала родичiв, ©й
понавiшували гостинцiв.
- А ти з читальнi?
- Еге.
- Ой, стомилась,- поклавши мiшок, сiла на травi на сугiрку i, спершись
на руку, випростала ноги.- Як свiчечка маячиш? Та побалакай з дiвчиною.
Дивися: так тихо вночi, аж маркiтно. Як у байраку...
Вона вмостилася калачиком, пiдперла кулаком пiдборiддя i заглядiлася на
золотi леза на рiцi, що купками громадилися до протилежного берега.
Обличчя ©© обрамлювала домоткана опаска, на устах блукала лукава посмiшка,
i вони ворушилися, мов вели з навколишнiм супоко м якусь пота мну розмову.
На щоках тiнями вигравали маленькi ямочки. У кожному ©© русi були натяк i
обiцянка, i володiла вона цими секретами по-жiночому вправно, недарма
плiткували в селi, що вона прийма чужих чоловiкiв.
Уже не пригадую, як зав'язалася бесiда про життя, про щастя, одначе
вечiрня, яку вiдправила Ревека, залишилася для мене чимось особливим.
Подiбно© iмпровiзацi© менi не доводилося чути нi до того, нi пiсля того. Я
слухав ©© в повнiй розгубленостi, пiдсвiдоме порiвнюючи Ревеку з
вродливими, осяяними розумом царицями, яких у дитинствi бачив на срiбних
монетах.
- Щастя...сказала Ревека. Потiм, зiтхнувши, повторила це слово i
повела, повела як циганка ворожбу.- Це, Прокопе, коли... i ще коли, i ще,
i ще... Коли надворi весна, все росте, дару душу i тiло...
Я приголомшено дивився на не©, не смiючи пропустити жодного слова.
- ...А ти йдеш полем з опалкою пшеницi i сi ш у пухку рiллю, а до тебе
виходить твоя жiнка з дiточками, i ви усмiха теся полю i людям...
Зi щирою слов'янською розчуленiстю я шкодував, чому Ревека не моя
Марина. Тодi поклав би ©й на колiна голову, втупився зором у Чумацький
Шлях i мiркував би, що таке добро, а що таке зло...
- ...I всi ви, хто вийшов на роботу i хто принiс на поле доброзичливе
серце,- всi дивитеся на небо i кажете: "Ну, тепер пошли, господи, дощу!"
Менi од вдячностi хотiлося розцiлувати Ревеку, i я ледве стримувався,
щоб цього не зробити, бо тодi я ще не соромився сво©х почуттiв i не
привчився чекати за них розплати вiд життя як за непогашену позичку. А
також думав, що подiбне багатство може вживатися iз таким убозтвом лишень
у наших краях; хоч воно початок чогось великого i неосяжного, його
поглинуть скелi, береги, земля.
- ...Хмара обiймав небо, почина блискати, i, коли ти розсипа ш останню
жменю, пада перша крапля. Ти береш на плечi одну дитину, за руку - другу,
жiнка склада до кошика миски, та навколо гримить, i вас перiщить дощ. Ви
потюпали розмоклою дорогою, i дома на вас уже не лишилося сухого рубчика.
Але ви смi теся, роздяга теся, вишиваними рушниками розтира те тiло i
кладетеся в лiжко, i вам вiдрадно вiд того, що котяться трiскучi iз
дзвоном громи, слуха те, як за вiкном цiвкотить вода i цiлу теся до впаду,
i вам завихторю ться поцiлувати навiть огненний язик блискавицi. А досвiта
виходиш у поле. Видиш бiлий корiнець. Помiча ш тих людей, котрi вчора
сiяли поруч. Гука ш: "Дай вам, боже, щасливо!" - "I вам того зичимо!" -
одвiчають тобi...
Молитва закiнчилася. Ревека секунду-другу мовчала в задумi, потiм
встромила в подiл лице i, ридаючи, тихо заскiмлила.
У мо©й головi завихрилися тяжкi гадки, а Ревека заспоко©лася так само
несподiвано, як почала плакати. То була свята iскра. Я ©© захищав би на
всi лади, а люди не бережуть. Ревека пустилася берега, може, й соромиться
згадувати ту хвилину...
- Прокопе, куди? - виспiву Ревека. У кожусi грiм-дiвчина, а застав ©©
кiлька днiв тому в Левадихи в киптарику до стану - гiнка тополина.
- Гратулювати цiсаревi, Ревеко.
- Ха-ха-ха-ха!
- Велено являтися на мальдунок.
- Ой матiнко небесна!..
- Ось запитав недавно, що таке любов. Набурмосився, присклепив око та
як зарегоче... Точнiсiнько, як ти оце. Химерний мiй цiсар.
- А ще про що розпиту ш?
- Чи змiниться такса на патрiотизм. Вiн гримнув: "Ти прийшов менi
поклонитися?"
- А ще?
- Радився, де роздобути дахiвку на хату. Нi мур-мур.
- Хочеш будуватися?
- Батько наказав.
Ревека прикрила вiями великi чорнi зiницi, помовчала, зда ться вражена,
згодом мовила:
- В добрий час, Прокопику!
- У який-який?
- Та примовка така,- нiяково усмiхнулася вона, i вiд цi © усмiшки в
мене кров захолола в жилах.- Справдi, будуйся.
- Для цього дихаю.
- Треба якось жити.
- Нiби з мо©х думок вичитано. Пора псовi буду мати.
- А не так?
- Так, Ревеко. Покладу хату, розведу дiток i щодень буду товкмачити:
"Не суньтесь, бiсенята, в полiтику, бо в'язи поскручую".
- Який ти злий! Хутчiше поправляйся, лiпший станеш.
--Худого мене кулi минали.
Ревека тугiше стягнула кiнцi хустки i пiвголосом спитала:
- З Мариною в гнiвi?
- Що з воза впало - пропало.
- Так-так... Ну, то щасливо, Прокопе.
- I тобi, Ревеко.
Вона недбало махнула рукою.
- Щастя залiзне, Прокопику. Не вгризеш, не пiднiмеш, бо важке. До того,
як лихо, то бодай якесь передчуття, а трапля ться щастя - нам невтямки,
воно й процiдиться промiж розставленi долонi.
Я збентежено дивився ©й услiд. Приблизно те саме говорив мiй
однополчанин Альберт Хертерiг, правда, по- вропейськи - з присмаком
скептичностi. Взагалi там завжди намагаються показати: сто©мо, мовляв, над
бiдою. Пiшли вони далi вiд нас чи ще позаду?..
Погруддя Франца-йосифа поставили в Колобродах у дванадцятому роцi.
Прислужився до цього Захар Гривастюк, батько нинiшнього вiйта, колишнiй
вiйт. Опудало не викликало фурору, бо на той час кожне поганеньке село
спромоглося на божка. Сюди, на край Галичини, вiн доплiвся з необхiдностi,
а ця обставина - перша ластiвка банкротства моди та iдей.
Однак цiсар став на кам'яну брилу, i не обiйдеш, хоч не йди. Його
першо© .ж ночi облили гно©вкою, а другого дня в селi зашумiло вiд вигадок
i приповiдок. Священик Охiтва з Омеляном Гривастюком, який саме прийняв од
батечка вiйтiвство, тричi попереджували громаду бiля церкви i вивiсили на
читальнi папiр з категоричним розпорядженням не плюгавити величну особу.
Але що напери! Бiблiя - I та не ма того впливу, якого слiд було б чекати.
Як казав Северин Шутько, найкращий писаний закон - правда в хатi, а пiд
правдою вiн у будь-якому разi розумiв не скруту.
Отож досi нiхто не може втриматися вiд того, щоб не пустити шпильку в
цiсаря. У мене з ним стосунки приятельськi. Росiйськi солдати обiйшлися з
цiсарем неввiчливо, зламавши йому ребро. Ми зблизилися, бо це ж саме менi
заподiяв якийсь швидкоокий мурин пiд Трентiно.
Нас кинули в атаку пiсля довго©, ретельно© муштри. I нас розстрiляли до
того, як ми зрозумiли, хто звiдки б' . З друго© i третьо© роти пiр'я
посипалося за кiлометр злiва пiд час спроби прорвати фронт на стику
ворожих батальйонiв. Словом, дiяли ми за принципом вельмишановного пана
Мольтке -"окремо йти, разом битися", за що йому шануваннячко вiд родичiв
погиблих i калiк.
Не можу сказати, чи багато вцiлiло з двох сусiднiх рот, але з нашо©
залишилося дво без нiг i я з переламаним ребром. Мабуть, не слiд у наш
час обурюватися i нарiкати, впадаючи в жалюгiдне становище людей, якi
жебрають спiвчуття, однак ту досконалу механiку бою я не забуду до кiнця
сво©х днiв.
Я бiг грязьким полем, а поле було встелене, як тiк зерном, шрапнеллю i
понiвеченими трупами. Стогнало, лящало, гуркотiло, а я верещав, глухий i
божевiльний. Роздратоване вибухами повiтря перекидало мене з горба на
горб, через транше©, сiтi колючого дроту, потоки кровi. Усе мигтiло,
палахкотiло, щезало i воскресало; я прозрiвав i слiпнув, i якби не той
самий Мольтке, за яким вiйна - "необхiдний момент в iснуваннi людського
роду", я наклав би на себе руки в одну з митей притомностi, аби покинути
те чистилище, не дочекавшись раю.
Раптом я помiтив, що лечу на блискучий, гостро заточений багнет, а мiй
штик, теж на совiсть заклинений, нацiлився в груди скривленого, смертельно
блiдого чоловiчка з чорним метеликом вусикiв.
Нас швидше шпурнуло одним в одного. Коли я якоюсь далекою i чужою
гадкою подумав, що все, кiнець, щось мене люто вдарило. Я стрiмголов
покотився крутосхилом i отямився в доверху наповненiй каламутною водою
ямi. Я з риком припав до води позбавленими вiдчуття губами, машинально
вiдгорнув рукою плями кровi i пив, поки бiль у шлунку не скрутив мене
вчетверо. Зачепившись руками за шкарп, я занiмiв. У мозку сколихнулися
якiсь тiнi, трохи згодом вони вишикувалися колонами лiтер, i я прочитав!
...Земля пливе, немов хистка вода.
На руйнування власного труда
Поглянув досвiд, нинi не потрiбний.
Потiм погляд ковзнув по нiжно-голубому пружечку неба, i тут же на ньому
вималювалось:
Хто смiлим серцем благородний,
Той свiй оголю кинджал
За бога, короля i честь.
Поволi поверталася свiдомiсть. Я почав пригадувати, де й коли читав цi
вiршi. Та новi рядки застрибали перед очима, як зграя навiжених у
нестямному танку:
...Яка-бо слiпота
На це зухвальство вас штовха !
Драту те ж народ,
Пробуджуючи в нiм жагу до помсти.
Я перекинувся горiлиць, упершись ногами в дно ковдобини. На все небо
прослалося:
...При глуздi ти? Поглянь на руки:
Вони в кайданах,
Тодi я лiг на живiт, погляд згубився в зморшках вибалка, над яким
стелилася золотиста курява диму. Але що сталося: тихо, аж боляче? В
здивуваннi праворуч застиг зелений гайок, насторожилось небо, якась
пташина сидiла поруч, перехиливши голiвку iз заплющеним проти сонця оком.
Я руками затулив вуха, потiм вiдняв. Нi. Двигтiло й скреготало далi, немов
з надр планети видобувалися орди людожерiв. Менi здалося, що спокiйно, бо
бiльше не вiдчував у собi звiра, який прокида ться, коли зойк атаки
виносить тебе з окопу. Звiр той люту до першого дотику тiла до землi
(либонь, це вже iнстинкт, здатний передаватися з поколiння в поколiння) i
щеза враз, як електричний заряд. Тодi робиться тихо, наче в годину
найбiльшо© спеки серед залитих сонцем лугiв, коли все живе хова ться i
нiмi .
"Не зачепило",- було першою мо ю гадкою. Я спробував звестися i
знепритомнiв. У лазаретi згадав, що пив свою кров. Мене вирвало. Потiм я
стiльки пiднiмався з окопiв, що втратив лiк. Але нiякий мудрець не
перекона мене, що так поводяться на полi бою лиш необстрiлянi
жовтодзьоби.
Цiкаво, що менi Загата скаже? Та вiн п'яний.
Гей, хто в лi-i-сi, озовися!..
Шапка на вусi, кожух розстебнений, баламка ться кiнець ременя.
- Повсюдо-Повсюдо, ти диний, братику, кому виложити можу про муки сво©
та й про недоленьку!
А я бiдний, безталанний,
Степ широкий - то мiй сват,