почуваю до Едика, але я боюся зробити для них щось таке, за чим
шкодуватиму потiм, я розумiю, що сповняю це з якогось вищого обов'язку, а
не справжньо© велико© любовi, й менi соромно та боляче за це перед самим
собою. Я двiчi забирав додому батька, фактично витягував з того свiту -
один раз пiсля гнойового плевриту, другий - пiсля серцевого приступу, я
сам запарював' трави, но'оив з аптеки кисневi подушки, готував ©жу, тобто
не сам, а з допомогою Люби, яка жодного разу не дорiкнула менi на тiсняву,
клопiт, навiть не подала вигляду, хоч i ©й було не легко. Я люблю свою
дружину, хоч знаю безлiч ©© недосконалостей, навiть бiльше нiж
недосконалостей, я люблю сво©х дiтей i готовий для них пожертвувати всiм,
навiть життям. Так, так, думав колись i про це. Я не герой, не смiливець,
не мужня людина, але коли б випав такий фатальний вибiр, жити менi або
котромусь iз синiв, я, не вагаючись, iз страхом i мукою пожертвував би для
них сво©м життям. Але я почуваюся прив'язаним не тiльки до сво©х рiдних. Я
несу в серцi любов, i гнiв, i вiдповiдальнiсть не лише до них i за них. Я
це знаю. Так, я лiкар, i несу вiдповiдальнiсть за хворих. Яку
вiдповiдальнiсть? Службову? Неправда. Точнiше, не зовсiм правда. Я
почуваюся... ну не те що вiдповiдальнiшим, не те що зобов'язаним, якось
так... що не можу виразити й словами, бiля хворих простих, нещасних,
згорьованих, менi чомусь соромно перед ними, що я живу щасливим життям, що
я здоровий, i ось повернуся додому, жартуватиму з дiтьми, пiду в кiно або
на iменини до приятеля, а вони лежатимуть всю нiч, втупивши очi в бiлу
стелю, наодинцi зi сво©ми болями. Цi люди iнодi мене й нервують, виводять
iз рiвноваги своею неслухнянiстю, примхами, i я часом гримаю на них, але
ще дужче мене дратують деякi мо© колеги, навiть товаришi. Як, скажiмо,
Iгор, який, коли я бiгав iз списками на затвердження квартир, шепотiв менi
на вухо: "Ти напиши клопотання па мене окремо. Одного пробити легше".
Мабуть, я не зовсiм принципова людина, бо не викреслив його зi списку, та
й iншi горлопани отримали бiльше за скромних, бо тi не обридають, а цi не
дають нам жити, i, щоб вiдчепитися вiд них, забезпечити собi спокiй,
вiдда мо ©м найкращi шматки.
Я давiто зрозумiв: у нашому серцi йде пекельний, нещадний бiй, i тривав
вiн все життя. Тисячi зваб хилять нас то в той, то в iнший бiк, тисяча
адвокатiв, найнятих нами ж, опраидовують усi пашi вчинки, а прокурор
здебiльшого бува тiльки один, i не завжди вiн непiдкупний. Хiба iю
примелькуються нам, лiкарям, за життя людськi болячки, людськi страждання,
хiба можемо ми помирати за кожним хворим, хiба може вистачити в серцi того
ярого запалу, з яким проголошу мо в юностi клятву Гiппократа! Навiть про
власних дiтей закрада ться думка: чи варто вiддавати ©м усього себе без
решти? Он виростив уже одного, й ким вiн став - посереднiстю, а в тебе вже
лишився по такий i великий шмат життя, i ти ще можеш за цей час щось
зробити... Це знову ж шепоче адвокат. Не слухати адвокатiв примушувати
себе чеспо викопувати обов'язки - оце i все, на що я здатний, на що трачу
чимало сил. Менi хочеться думати, що в свiтi iншi люди, чия душа
вiдторгу все чуже, погане, живе законами добра та iстини, вона просто
корчиться вiд неправди, й через те людина не зпав розладiв з сумлiнням. То
- безгрiшнi люди. Живуть вони важко, але щасливо сво©м внутрiшнiм споко м.
Здебiльшого такими всiлякi диваки, люди екзальтованi або тi, якi
офiрували сво життя великiй пристрастi - боротьбi, мистецтву, науцi. Вони
тримають на сво©х плечах свiт.
Менi не спиться. Чую, що й Едик переверта ться на сво©й розкiшнiй
постелi.
- Ми рано полягали спати, - каже вiн. - Я увiмкну свiтло, почитаю.
- Не треба забивати голову читанням.
- Гаразд, - легко згоджу ться вiн, i далi - зовсiм по-дитячому:- Давай
у щось погра мо.
- У що?
- Ну, наприклад, хто назве бiльше бензоколонок у нашiй областi.
Я посмiхнувся. Я певний, що назву бiльше, адже часто ©жджу у
вiдрядження на машинi.
- Давай.
Але Едик назива вдвiчi бiльше.
- Звiдки ти ©х зна ш? - дивуюся я.
- А я колись дивився по картi.
- О, в тебе чудова пам'ять. Це добре. Лiкаревi потрiбна добра пам'ять.
А тепер спробуй перерахувати всi, якi зна ш у нашiй областi, музе©.
- Рахую.
Едик i тут обiграв мене. Щоправда, лише па одну одиницю.
Ми довго лежимо мовчки.
- Та... - оклика мене сип.- Про що ти дума ш? Ось зараз, перед сном?
Його запитання звучить так на©вно, так по-дитячому, що менi хочеться
розсмiятися. I я таки смiюся, а потiм одкашлююся. Не можу ж я сказати
Едиковi, що й зараз дуже часто думаю перед сном про дiвчат. Ну тобто про
жiнок. Це не якiсь конкретнi думки, а швидше фантазi© та варiацi© на
вiльнi теми. I ще й досi закохую в себе Iнну - неприступну суперкрасуню
нашого iнституту, про яку й помрiяти не мiг, iнших знайомих красунь i
незнайомих, вигаданих, для яких я роблю всiлякi штукенцi©. Навiть стаю
королем якогось тропiчного острова й веду сво©х смаглявих пiдданцiв вiйною
на iнших смаглявих пiдданцiв та одвойовую свою красуню, яка потрапила до
них у полон.
Але я мимрю щось невиразне.
- Якi там думки на старiсть. Щось завжди болить. Думаю про клiнiку...
Хочемо побудувати хiрургiчний корпус. Щоб його iзолювати й щоб там була
свiтла операцiйна. - I поспiшаю вiдповiсти контрзапитанням. - А ти про що
дума ш?
- Я? Ну, в мене думки фантастичнi. Наприклад, я часто стаю невидимкою.
- Для чого? Красти грошi?
Едик посмiха ться. Менi, звичайно, того не видно, але синову посмiшку
бачу виразно. Вона у нього якась особлива, ©© важко розгадати, вона надто
багатозначна. Найчастiше Едикова посмiшка зда ться менi та мничою i не
завжди гармону з очима. Я дуже люблю усмiхненого Едика, хоч iнодi й
побоююся того усмiху.
- Ех ти. Що з тих грошей? Я ходжу з магнiтофоном i пiдслуховую розмови
усiляких великих людей. Мiнiстрiв, прем' рiв, президентiв. I тодi - вони в
мо©х руках. Що хочу, те й вимагаю вiд них.
Менi гарно од того, що Един так довiрливо розповiда про сво©
фантазi©-мрi©, але чомусь його фантастичний сюжет менi не зовсiм
подоба ться.
- Або я туди запускаю робота, - каже Едик. - Вiн теж з магнiтофоном. А
коли потрiбно - то й з вибухiвкою.
Я мовчу. Замовка i Едик. Вiн поверта ться на праiшii бiк, обличчям до
мене (ночуваю це навiть у пiтьмi), ii рантом каже:
- Тату, чого ти став лiкарем?
Запитання захоплюс мене зненацька. Навiть не зпаю, що вiдновiсти.
Звичайно ж, по про поламанi курячi нiжки та про нариви на телячiй спiтпi
маю казати. Синовi треба виповiсти правду. Всю правду, а вона така, як
струп пiд биптамi©. Якщо казати правду, то треба розповiсти про то, як ми
тяжко жiтлi© в тi роки, як намагалися вирватися iз злиднiв - драпих чобiт,
нудотно-солодко© од мерзло© картоплi юшки па снiданок, обiд та вечерю,
солом'яно© стрiхи, яка притiка , i там, де капа вода, - попiдставлювапi
вiдра, чавунцi, ночви, важкi краплi падають у них, i це дуже сумпа музика,
яка iнколи будить i вночi; ще я мав би розказати, що ми багато читали, хоч
i ходили у дiрявих штанях, багато знали, спрагло мрiяли. Нi, ми не мрiяли
про затишнi квартири, ранкову каву та м'яку канапу, про таке навiть не
думалося; ми просто до чогось рвалися - до свiтла, до знань, до
усталеностi, але зовсiм не до ситостi та ошатностi. А хто в нас у солi
найохайнiше одягався? На кого не одважувалися гримнути голова та бригадир?
Хто мав найкращу бiблiотеку, книги з яко© було менi дозволено брати?
Лiкар. Наше життя тодi було хистке й ненадiйне. Окрiм того, я повинен
розказати й про себе. люди, якi живуть чеканням катастрофи, ©м весь час
зда ться, що з ними ось-ось щось станеться, в душi у таких людей завжди
тривожно й хистко. Ще хлопчиком я часто думав про смерть, i тодi серце
завмирало, я знав, що iншi хлопчаки так не думають. Смерть, як навiчне
щезання з цього прекрасного свiту, як згорання в тузi по чомусь
не-звершспому, незвiданому, чого не судилося звiдати нiкому. Лiтнiй
досвiдчений лiкар, я навiть зараз трохи по-iпшому сприймаю смерть в
лiкарнi й поза ©© стiнами. Сьогоднi вранцi, повертаючись iз базару, я
купив розкiшний альбом "Ки©в" i погортав його. Мою увагу не стiльки
зупиняли старi стiни, пам'ятники, ланцюговий мiст, готель "Контиiiопталь",
скiльки вiзники, що сидять на передках бричок бiля готелю, курсистка в
довгiй сукнi йде через площу, ферт у цилiндрi розчепiрив циркулем ноги i
дивиться вслiд курсистцi, двi тiтки з корзинами, якi щось ©дять... Все це
зникло, щезло - з бричками, корзинами, брукiвкою, палицею ферта, неначе й
не було його. Все тодiшн життя, весь його стрiй з надиханою атмосферою,
галасом студентiв, випарами з шинкiв i спiвом оперно© актриси. Лишилося
наново нередихане повiтря, колись вже пропущене через iншi легенi, вода, в
якiй купалися i яка випарувалася та випала повими дощами; земля, в яку
вони нiшли. Вся земля - це одпо велетенське кладовище, ио якому ходять
живi. Менi здавалося, що з допомогою лiкарського фаху я подолаю те сво
вiдчуття, я навчуся дивитися на смерть просто, спокiйно, як дивлюся на
спопелiле полiпо чи розвiяну хмарку, що я дiзнаюся про якусь та мницю, яка
звiльнить мо© думки вiд смертно© оболонки, а тiло вiд страху. Я не був
боягузом i часто вступав у бiйки, били мене, бив i я, я шалено гасав па
конях i лiтав на топких, небезпечних гойдалках, якi iнодi робили повний
оберт, "сонце", але про ту смерть я не думав. Я думав тiльки про сам факт
людського щезання.
Звичайно, з роками я дiзнався: лiкарський бiль втрати трохи не такий,
як iнших людей. I пе те щоб у наших очах знецiнювалося людське життя,
просто пас уже не може приголомшити сам факт смертi, нема отi ©
мiстичностi, яку вона несе в собi. Ми змушенi холодно й розважливо
аналiзувати роботу серця, мозку, кровотворних органiв, в ту мить
абстрагу мося од конкретно© людини. Проте, на жаль, серед нашого брата й
такi, для яких людина й справдi лише кишковий тракт, печiнка, нирки, а не
високий iнтелект, не закоханий, батько, мати. Можливо, син но повiрить,
але рухало мене й почуття зробити щось корисне людям, прислужитися ©м,
звичайно, це почуття по було таким загальним, як я його висловив нодумки
нинi, просто я мрiяв, як когось рятую, найчастiше це була красива дiвчина,
й вона потiм виходила за мене замiж, але це також був хворий на якусь
невiдому хворобу, яка сушила його впродовж рокiв,- найкращий сiльський
шахiст дядько Павло, його так i називали Хворим, i моя тiтка Ольга, котра
копала вiд туберкульозу. Все те дужо складпо переплелося, й одне не можна
вiдокремити вiд iншого.
Я розповiдав про все це Едиковi, вiдчуваючи, що розповiдаю не так, i
подумав: про все це й пе можна розповiсти, бо я нiколи не зумiю переселити
Едика з оцi © кiмнати готелю, з нашо© квартири в стару хату з чорпою, в
зелених грудках моху стрiхою, за два кроки вiд яко© притулився ще
нужденнiший солом'яний погрiбник, а за погрiбником лiсяний хлiв, бiля
нього - купа гною, на якiй гребуться три зозулястi i двi рябi курки. Вiн
пе зрозумi , яка ти радiсть пiзно восени вiдшукати па городi по ледь
помiтному листочку самосiйну морквину, притягнути додому з шляху зламану
вiтром гiлляку, холодного осiннього вечора залiзти на пiч та сховати в
гаряче просо або тепле пiдiпрiле жито ноги. Я не можу бодай на мить
приклепати до його долопь важкi мiднi п'ятаки мозолiв вiд заступа або
засiяти на його стрункi йоги порепи-ципки, якi щемлять вiд ранково© роси.
Нещодавно я прочитав у одного поета про те, що вiн дуже любить, при©хавши
до матерi в село, походити босим по ранковiй росi. Щоб ти сказився,
подумав я, чи ти нiколи по пiй не ходив, чи ти забув: ранкова роса навiть
улiтку холодна до кольок, ну, вже якщо розходишся, ноги затерпнуть,
задерев'янiють, то мовби не почува ш холоду, а трапа од тi © роси сива й
зда ться присипана iне м. У не© страшно ступити, до не© страшно дiткнутися
думкою.
- А чому хочеш стати лiкарем ти? - запитую я, домучивши розповiдь.
- Ну, я... послужив прикладом ти,- майже не задумуючись, вiдповiв Едик.
Менi солодко потеплiло в серцi. Я розумiю, що його вiдповiдь не повна,
навiть якоюсь мiрою не переконлива, але ©© вистачав для того, щоб
почуватися щасливим i навiть... гордим.
- Та!.. - знову по довгiй хвилi обзива ться Едик. - А в тебе були важкi
випадки? Такi, що хотiлося помiняти професiю?
Тенор уже вiдповiдаю без довгих роздумiв:
- Важких випадкiв було чимало. Навiть зовсiм недавно... Минулого
мiсяця. Лежав у нас у терапi© iнвалiд вiйни з виразкою шлунка. У мо©й
терапi©, ти ж зпа ш, я повинен практикувати, аби пе втратити фах. Виразка
- од кульово© рани. Iнвалiд був страшенно виснажений. Важив сорок сiм
кiлограмiв. А такий бадьорий... Правив апекдоти, жартував, сестер зачiпав.
I лаявся якось так, що не розбереш: матюк воно чи не матюк. Я його сварив
за це. Ну, так, по насправжки, для профiлактики. I от... Продивився.
Прогавив. Прорив! Прободiння. На лiкарнянiй койцi. Рятували в хiрургi©.
Ледве врятували. Нiхто не вiрив, що виживе. А вiн вижив. Ще й боготворить
мене. А йому хлiбною шкуринкою заткнуло дiрку-рапку, дуже мало ©жi вийшло
з шлунка. Не прожував як слiд шкуринку, й на пiй затрималося його життя. А
вiн - дяку ... Менi б, звичайно, не було нiчого... по службовiй лiнi©. Ну,
скiльки б вже я пережив i що б передумав!.. Вiн ще молодий, порiвняно,
звичайно, п'ятдесят вiсiм. Розказував, як двiчi падала бiля нiг мiна й не
розривалася. Мав чоловiк на вiйнi щастя. А тут... Тепер ось добиваюся йому
пенсi©, бо вiн молодим вiдмоiiиися од не©. А тепер виявилося, що ©© дуже
важко вернути. Клятi бюрократи. Та я верну, вже майже вернув. Всякого
траплялося... Але мiняти професiю пе збирався нiколи. Я у не© врiс, вона -
це я. Ну, як би тобi... Хiба можна помiняти сво життя? Жити по-iншому
можна, але думки, душу свою помiняти не можпа. Скажи, ти пам'ята ш оту
жiнку з орденськими планками, вона все ходила мимо нашого двору? Товста
така. Пам'ята ш?
Един но вiдповiв, я прислухався. Син дихав рiвно та глибоко, як дихають
увi снi всi молодi, здоровi люди.
День четвертий
Ранковий чай принiс Едик. Нiс його жартiвливо-урочисто, чергова чи
поко©вка дала йому квiтчасту тацю, й вiн ©© тримав на трьох пальцях, як
вишколений офiцiапт. Чай, а також порiзаний на кружечки лимон на блюдечку.
Дарунки Едиковi за його молодiсть. Але, мабуть, не тiльки за молодiсть.
Вiн розмовля з готельним персоналом якось дуже впевнено й легко та
просто, навiть коли чимось не-вдоволений, на нього пе сердяться. А менi
зда ться, що на мене сердяться завжди.
Щоб не ходити до чергово© по той копiйчаний чай, я додумався купити
кип'ятильник i готувати його у померi. Дiдька лисого у мене вистачило б на
цо кебети! На цю думку мене наштовхнув напис пiд розеткою: "Користуватися
кип'ятильником заборонено!"
Аби якось розкутурхати Едика, настро©ти на оптимiстичний лад, а також
урiзноманiтнити наш навчальний процес, я розпочинаю його тоном
старорежимного буркiтливого професора:
- Ну-с, молодий чоловiче, так що в нас на сьогоднi? Лантано©ди? Але,
менi зда ться, ви тут - повний нуль. Коли я вам про них ровповiдав, ви
дивилися в стелю й думали про речi значно романтичнiшi, а мiсця поруч з
ними бiдним лантано©дам не залишилося.
Едик одразу втягу ться у гру.
- Помиля тесь, шановний професоре. В сво©х пiдозрах, ви, мабуть,
опира теся на власний легковажний юнацький досвiд. Але ви безнадiйно
вiдстали. Нипi вiк технiчно© революцi©, великих швидкостей i точних наук.
На справи романтичнi ми жертву мо дуже мало часу. А от щодо лантано©дiв,
про якi, до речi, свого часу ви й не чулi©, а визубрили ©х кiлька днiв
тому, то вони...
З невеликими перерiваии працювали до обiду. Едик знову не хоче йти до
©дальнi, наш ресторан обслугову тiльки iноземцiв, та й нема часу у нас
на ресторан. Я загорнув у газету склянку й спустився в ресторан, попросив
офiцiанта покласти у склянку пiвдесятка порцiй iкри та стiльки ж норцiй
масла. Сам я переобiдаю хлiбом та помiдорами, а Едиковi потрiбне калорiйне
харчування. Вiдсьогоднi вiн обов'язково повинен з'©дати щонайменше двi
порцi© iкри. Так радила мопi й Люба.
О сьомiй годинi л закриваю пiдручники.
- Все. Кiнець. Шабаш. Крапка. Я й так вiдступився вiд правил. Пам'ятай:
по них провчився всi п'ять рокiв. Перед екзаменом потрiбно кiнчати
зубрiння ранiше. Дати вiдпочити мiзкам, нервам. Розвiятися. Забути про
все. Те, що потрiбно, спливе на екзаменi. А зараз вечеряти й - на вулицю.
Гуляти, гуляти, гуляти. I пе думати про екзамени. х не iсну , нема в
принципi.
Я тримаюся мовби бадьоро, насправдi ж думка про завтрашнiй екзамен не
залиша мене й на мить. Вона то наплива , то вiдплива , як гiркий туман.
Коли вона наплива , остуджу мене до п'ят, в мене зимцо ста на серцi й в
животi. До чого я дожився, дiдько вiзьми! Ну, не поступить. Пiде в армiю.
А може, й не пiде. Може, його не вiзьмуть. У нього прослухову ться
аритмiя. Сама по собi вона мене не ляка - вiкове, пройде. Влашту ться па
роботу, житиме вдома... Ну, Люба, звичайно, продовба менi в головi дiрку.
Та й самому... Сусiди... Неначе я гiрший за iнших.
Не гiрший, але й не кращий. Я струшую тi думки, мов липке баговиння. Й
таки звiльняюся од них надовго. Ми з Едиком iдемо оновленим пiсля
пiвторатисячолiтнього ювiлею Ки вом, який пiби помолодiв, а може, гарно
вмився, причесався. Я веду Едика одним iз сво©х давнiх маршрутiв, яким
(прочитав у газетах) перед нами дружними лавами пройшли реставратори,
будiвельники, садiвники, квiтникарi. Золотi ворота, пiд якими бився живий
i билинний Альоша Попович; Софiя, якщо заплющити очi, то можна почути
дз'вiн печенiзьких мечiв, саме на цьому мiсцi ©х розгромив хоробрий
Ярослав i наказав збудувати собор; Староки©вська гора з капищем,
Андрi©вський узвiз. Я чую цокiт копит по брукiвцi, рiзко пахне кiнським
потом, осiдаючи на заднi ноги, узвозом спускаються на Подiл гнiдi, воронi,
сiрi в яблуках, сивi конi, несуть на сво©х напружених спинах звитяжних
Палi вих козакiв. О, як менi хочеться, щоб цей цокiт почув i мiй син, щоб
вiн лупав у його пам'ятi, у його серцi все життя. Тiльки тодi вiн буде
справжнiм мо©м сицом, тiльки тодi сповнить свое iiризначеппя жити й
працювати на цiй землi. Бо дехто вже забув! Ти чу ш, сину!
З вузеньких вiкон чепурненьких будинкiв пiд копита козачих коней
падають пiвонi© i мальви. Едик нагина ться й пiднiма одну пiвонiю. Нюха
й пiдводить догори сво© голубi очi. Я пiдводжу вслiд за ним. Гарненьке
кирпатеньке личко зпика у вiкнi.
Ми просту мо Андрi©вським узвозом далi вниз. Боже, як людно на вулицях!
Колись, за мо © молодостi, вулицi були майже пустельнi. Навiть у недiлю.
Щоправда, люди тодi й працювали без вихiдних, i не знали, що то
вiдпочивати, бездумно швендяти вулицями. Нинi вони якiсь мовби прив'ялi,
притомленi - другий день вiдпочинку, завтра робота; ця думка вже пастрою
на певний серйозний ритм, але радостi все що багато, хмiльно©,
несправжньо©. Зауважую, що дуже поменшало рiдно© мови. Вузькими сходами,
подiбними на фортечнi, пiднiма мося вгору, виходимо па майданчик. Це -
оглядовий майданчик, звiдси видно Подiл, i Володимирську гiрку, й частину
Староки©всько© гори. Але сходи беруться вище, й ми дряпасмося но них. I
опиня мося ще вище, на iншому оглядовому майданчику, що нiби повис над
Подолом, який топо в сизуватiй iмлi, а в нiй палахкотять мiрiади топазiв,
алмазiв, iзумрудiв - електричних вогнiв. Ще видно темно-сизу стрiчку
Днiпра, й новий, схожий па велетенського спрута, iцо став дибки, мiст, i
новий житловий масив - Оболонь, i всi три древнi гори: Староки©вську,
Щекавицю, Хоре'ву. Отут воiги сидiли, три брати, перегукувалися:
"Аго-е-ой, Щеку! Позич решето!" - "Не дам, Хориве, твоя Хоривиха вчора
перебила погу мо му пiвневi".- "Так вiн же грiбся в мо му просi!" Нi,
вони, мабуть, були добрими братами, iнакше б не збудували таке гарне
мiсто. "Агей, Кию, приходь до мене в гостi, в мене закипiв кулiш. Бери
пiвлiтру "Староки©всько©" й приходь"."Спасибi, Щоку, натомився вельми. А
завтра знову рано вставати, добудовувати мiсто. Та й непитущий я".
Ми з Едином сто©мо на маленькому виступi. Позаду гомонить натовп, внизу
пливуть людськi голови, але менi в цю мить зда ться, що ми - самi. Самi у
вечiрнiй iмлi, нам вистача одне одного, й люди нам байдужi. Чомусь менi
пригаду ться один лiтнiй вечiр у Ялтi на набережнiй: набережну переповнив
натовп лiнивих, обсмажених па сонцi курортникiв, а море штормить, недалеко
вiд берега стриба па хвилях прип'ята на якорi красива яхта. ©© потроху
зносить до берега. А може, й не зносить, може, то тiльки зда ться, але
така небезпека - реальна. Хтозна, чи не набере сили шторм. Тодi яхту
рознесе в друзки па камiннiй твердi молу. На яхтi - дво хлопцiв. Кiлька
разiв вони намагаються пiдняти вiтрило, ©м потрiбгю вийти в море, пошукати
затишнiшого, чи принаймнi похилого берега, але вiтрило ©м пе пiдвладне. Й
тодi вопи, втомленi, полишають його. Мабуть, то безнадiйна справа. Вони
сидять, а може, лежать, ©х не видно, в iмлi жеврiють тiльки вогники ©хнiх
цигарок. Вогники тi - спокiйнi, по нервовi, мабуть, хлопцi вирiшили чокати
райку. А яхту кида , як трiску, а яхту гойда , бiлi буруни хвиль жадiбно й
хижо лижуть борти. Роззяви стовпились на молу, дивляться на яхту. Певно,
хлопцi б могли закричати, й хтось побiг би в порт, який звiдси за два чи
три кiлометри, й звiдти, очевидно, прислали б катер та вiдвели яхту в
затишок, але хлопцi мовчать. Вони не хочуть того, пе хо чуть завдавати
комусь клопоту, показувати перед цим пересиченим натовпом страх, просити в
нього допомоги.
Щось подiбне почуваю i я в цю мить. Чи хочу почувати. Сто©мо вдвох на
уступi, за нами i пiд нами виру натовп, вiд туристiв повiва зап'ахом
поту i парфумiв, пливуть над нами неспокiйнi хмари, а ми вкипiли монолiтом
у тисячолiтнiй камiнь, я i Едик, нiхто нам бiльше по потрiбний, ми з ним
висто©мо, переборемо все, що б там не сталося.
Спуска мося вниз, йдемо узвозом, який круто вигина ться то в один, то в
другий бiк, обабiч стоять старенькi, але чепурнi будиночки, в одному з них
жив Михайло Булгаков, якого я шаную за талант i не шаную за те, що пе
любив, не розумiв, не спробував зрозумiти людей, чий хлiб ©в, а зiтхав по
бiлiй кiсточцi, яка шмагала батогом чорпi хребтистi спини гречкосi©в,
виходимо на площу. Поткнулися в кафе, бiля якого сидiли два бронзовi
запорожцi, але там - пiде голцi впасти, пiшли далi. Показав Едику
Сковороду, показав бiлi сумнi стiни старо© Академi©, за якими, схилившись
над книгами, сидiли Сагайдачний, Хмельницький, Палiй та безлiч iнших
звитяжцiв, лицарiв мушкета i шаблi, розказав, що вони не тiльки вмiли
з'©сти казан кашi, пiдняти па плечах бичка та розрубати шаблею вiд голови
до сiдла ординця - так ©х уявляють за фiльмами i книгами деяких сучасних
авторiв деякi безтурботнi нащадки, - а з не меншою вправнiстю ширмувалп
словесними шаблями з iноземними дипломатами та книжними мудрецями.
Скажiмо, той-таки закоржавiлий, просмердiлий з голови до нiг димом i
кiнським потом Семен Палiй розмовляв з пройдисвiтом у французькому жабо,
вiдомим при всiх вропейських дворах дипломатом Паткулем чотирма мовами.
Зрозумiла рiч, привiв я сюди Едика та туркотiв про Академiю не
випадково - всi тi славнi книжпики-войовники мали догартувати його до
завтрашнього подвигу. Не знаю, чи вистачить у них сили. Й наостанку пас
окропив свяченою водою святий Самсон, добувши ©© з пащеки лева. Отак само
потрiбно добувати святi знання iстини!
За чверть десяту ми пiднялися з Подолу на гору. Я навмисне вибрав такий
маршрут, щоб пройти повз телефонну станцiю, й зiграв на©вного, здивованого
простака - ти ж поглянь, мiжмiськi переговорнi автомати, грiх не зайти та
не побажати мамi Любi спокiйно© ночi.
- Ти ж вчора дзвонив, - здивувався Едик. - У нас нема нiяких новин.
Чого даремно турбувати, тратити копiйки?
- Ну, ти як хочеш, а я подзвоню, - сказав.
Я просто мав би за грiх не подзвонити ©й такого вечора: адже сто©мо
перед нашим студентським рубiконом. Я мушу заспоко©ти ©©, почути ©© голос
i оте тривожне, вiчне, як свiт: "Нi пуху нi пера". Черги не було, - тiльки
один чоловiк, поки вiн розмовляв, я видивився код свого мiста й правила
користування апаратом. Три цифри коду, два нулi й наш домашнiй телефон.
Вiн обiзвався одразу. О, тi телефоннi гудки. Знайомi до моторошно©
вiдрази, до нервового дрожу. Скiльки разiв вони будили мене серед ночi,
зривали iз постелi, кидали сонного в нiч, у дощ, у снiговицю. Скiльки вони
забрали у мене вихiдних, годин вiдпочинку, фiльмiв i книжок. Але я жодного
разу не дозволив собi його вiдключити. Навiть якось запросив майстра i той
поставив спецiальну розетку, але я не скористався нею жодного разу. Тепер
ось дослухаюся до цих гудкiв зовсiм iнакше. Зараз вони лунають трохи
загадково i мовби порожньо. Я уявив нашу квартиру, телефон у коридорi на
тумбочцi, вiтальню, торшер, i пiд торшером на канапi Любу, яка квапливо
вдяга капцi, й менi солодко замлiло в серцi. Менi здалося, ось зараз, ще
до того, як вона пiднiме трубку, я почую ляпання капцiв.
Я не почув нi ляпання капцiв, нi Любиного голосу. Ще двiчi набирав
помер, гудки лунали сумно й трпгожпо. Я повiсив трубку i пiшов до готелю.
Едик вже лежав у постелi. Не розмовляли. Кожен думав сво . Кожен
намагався заснути. Мабуть, я заснув перший, хоч менi здалося, що зовсiм не
спав, а лише якийсь мiраж проплив повз очi, i я почав кудись опускатися.
По якихось сходах, що круто повертали в глибiнь i тонули в темрявi. Мене
звiдти пiдпяв голос Едика: "Тату, не хропи". Я перекинувся на правий бiк.
Щосили намагався не спати. Аж зцiпив зуби. Зцiпив, стиснув, дивлюся тiльки
в одну точку, в морок, який чомусь поплив менi назустрiч, а з мороку
випливли два жовтi вогнi, схожi на протитуманнi фари. "Тату, ти знову
хропеш". Кат його иiзьми, чого так хочеться спати?! I з яко© радостi я
хропу? Ранiше не хропiв, а тепер, якщо патомлюся або вип'ю чималеньку
чарку, починаю пiдсвистувати носом i пiдхропувати. Так каже Люба. Я ©©
попросив, щоб купила ноти й повiсила менi над головою, тодi хропiтиму
мелодiйно, по потах. Але Едиковi потрiбно виспатися. Вiн повинен прийти на
екзамен iз свiжою головою.
Я згрiб подушку, ковдру, простирадло й подався до вiтальнi, причинивши
за собою дверi. Дивана у вiтальнi нема , я згорнув удво килим, заслав
шкодуватиму потiм, я розумiю, що сповняю це з якогось вищого обов'язку, а
не справжньо© велико© любовi, й менi соромно та боляче за це перед самим
собою. Я двiчi забирав додому батька, фактично витягував з того свiту -
один раз пiсля гнойового плевриту, другий - пiсля серцевого приступу, я
сам запарював' трави, но'оив з аптеки кисневi подушки, готував ©жу, тобто
не сам, а з допомогою Люби, яка жодного разу не дорiкнула менi на тiсняву,
клопiт, навiть не подала вигляду, хоч i ©й було не легко. Я люблю свою
дружину, хоч знаю безлiч ©© недосконалостей, навiть бiльше нiж
недосконалостей, я люблю сво©х дiтей i готовий для них пожертвувати всiм,
навiть життям. Так, так, думав колись i про це. Я не герой, не смiливець,
не мужня людина, але коли б випав такий фатальний вибiр, жити менi або
котромусь iз синiв, я, не вагаючись, iз страхом i мукою пожертвував би для
них сво©м життям. Але я почуваюся прив'язаним не тiльки до сво©х рiдних. Я
несу в серцi любов, i гнiв, i вiдповiдальнiсть не лише до них i за них. Я
це знаю. Так, я лiкар, i несу вiдповiдальнiсть за хворих. Яку
вiдповiдальнiсть? Службову? Неправда. Точнiше, не зовсiм правда. Я
почуваюся... ну не те що вiдповiдальнiшим, не те що зобов'язаним, якось
так... що не можу виразити й словами, бiля хворих простих, нещасних,
згорьованих, менi чомусь соромно перед ними, що я живу щасливим життям, що
я здоровий, i ось повернуся додому, жартуватиму з дiтьми, пiду в кiно або
на iменини до приятеля, а вони лежатимуть всю нiч, втупивши очi в бiлу
стелю, наодинцi зi сво©ми болями. Цi люди iнодi мене й нервують, виводять
iз рiвноваги своею неслухнянiстю, примхами, i я часом гримаю на них, але
ще дужче мене дратують деякi мо© колеги, навiть товаришi. Як, скажiмо,
Iгор, який, коли я бiгав iз списками на затвердження квартир, шепотiв менi
на вухо: "Ти напиши клопотання па мене окремо. Одного пробити легше".
Мабуть, я не зовсiм принципова людина, бо не викреслив його зi списку, та
й iншi горлопани отримали бiльше за скромних, бо тi не обридають, а цi не
дають нам жити, i, щоб вiдчепитися вiд них, забезпечити собi спокiй,
вiдда мо ©м найкращi шматки.
Я давiто зрозумiв: у нашому серцi йде пекельний, нещадний бiй, i тривав
вiн все життя. Тисячi зваб хилять нас то в той, то в iнший бiк, тисяча
адвокатiв, найнятих нами ж, опраидовують усi пашi вчинки, а прокурор
здебiльшого бува тiльки один, i не завжди вiн непiдкупний. Хiба iю
примелькуються нам, лiкарям, за життя людськi болячки, людськi страждання,
хiба можемо ми помирати за кожним хворим, хiба може вистачити в серцi того
ярого запалу, з яким проголошу мо в юностi клятву Гiппократа! Навiть про
власних дiтей закрада ться думка: чи варто вiддавати ©м усього себе без
решти? Он виростив уже одного, й ким вiн став - посереднiстю, а в тебе вже
лишився по такий i великий шмат життя, i ти ще можеш за цей час щось
зробити... Це знову ж шепоче адвокат. Не слухати адвокатiв примушувати
себе чеспо викопувати обов'язки - оце i все, на що я здатний, на що трачу
чимало сил. Менi хочеться думати, що в свiтi iншi люди, чия душа
вiдторгу все чуже, погане, живе законами добра та iстини, вона просто
корчиться вiд неправди, й через те людина не зпав розладiв з сумлiнням. То
- безгрiшнi люди. Живуть вони важко, але щасливо сво©м внутрiшнiм споко м.
Здебiльшого такими всiлякi диваки, люди екзальтованi або тi, якi
офiрували сво життя великiй пристрастi - боротьбi, мистецтву, науцi. Вони
тримають на сво©х плечах свiт.
Менi не спиться. Чую, що й Едик переверта ться на сво©й розкiшнiй
постелi.
- Ми рано полягали спати, - каже вiн. - Я увiмкну свiтло, почитаю.
- Не треба забивати голову читанням.
- Гаразд, - легко згоджу ться вiн, i далi - зовсiм по-дитячому:- Давай
у щось погра мо.
- У що?
- Ну, наприклад, хто назве бiльше бензоколонок у нашiй областi.
Я посмiхнувся. Я певний, що назву бiльше, адже часто ©жджу у
вiдрядження на машинi.
- Давай.
Але Едик назива вдвiчi бiльше.
- Звiдки ти ©х зна ш? - дивуюся я.
- А я колись дивився по картi.
- О, в тебе чудова пам'ять. Це добре. Лiкаревi потрiбна добра пам'ять.
А тепер спробуй перерахувати всi, якi зна ш у нашiй областi, музе©.
- Рахую.
Едик i тут обiграв мене. Щоправда, лише па одну одиницю.
Ми довго лежимо мовчки.
- Та... - оклика мене сип.- Про що ти дума ш? Ось зараз, перед сном?
Його запитання звучить так на©вно, так по-дитячому, що менi хочеться
розсмiятися. I я таки смiюся, а потiм одкашлююся. Не можу ж я сказати
Едиковi, що й зараз дуже часто думаю перед сном про дiвчат. Ну тобто про
жiнок. Це не якiсь конкретнi думки, а швидше фантазi© та варiацi© на
вiльнi теми. I ще й досi закохую в себе Iнну - неприступну суперкрасуню
нашого iнституту, про яку й помрiяти не мiг, iнших знайомих красунь i
незнайомих, вигаданих, для яких я роблю всiлякi штукенцi©. Навiть стаю
королем якогось тропiчного острова й веду сво©х смаглявих пiдданцiв вiйною
на iнших смаглявих пiдданцiв та одвойовую свою красуню, яка потрапила до
них у полон.
Але я мимрю щось невиразне.
- Якi там думки на старiсть. Щось завжди болить. Думаю про клiнiку...
Хочемо побудувати хiрургiчний корпус. Щоб його iзолювати й щоб там була
свiтла операцiйна. - I поспiшаю вiдповiсти контрзапитанням. - А ти про що
дума ш?
- Я? Ну, в мене думки фантастичнi. Наприклад, я часто стаю невидимкою.
- Для чого? Красти грошi?
Едик посмiха ться. Менi, звичайно, того не видно, але синову посмiшку
бачу виразно. Вона у нього якась особлива, ©© важко розгадати, вона надто
багатозначна. Найчастiше Едикова посмiшка зда ться менi та мничою i не
завжди гармону з очима. Я дуже люблю усмiхненого Едика, хоч iнодi й
побоююся того усмiху.
- Ех ти. Що з тих грошей? Я ходжу з магнiтофоном i пiдслуховую розмови
усiляких великих людей. Мiнiстрiв, прем' рiв, президентiв. I тодi - вони в
мо©х руках. Що хочу, те й вимагаю вiд них.
Менi гарно од того, що Един так довiрливо розповiда про сво©
фантазi©-мрi©, але чомусь його фантастичний сюжет менi не зовсiм
подоба ться.
- Або я туди запускаю робота, - каже Едик. - Вiн теж з магнiтофоном. А
коли потрiбно - то й з вибухiвкою.
Я мовчу. Замовка i Едик. Вiн поверта ться на праiшii бiк, обличчям до
мене (ночуваю це навiть у пiтьмi), ii рантом каже:
- Тату, чого ти став лiкарем?
Запитання захоплюс мене зненацька. Навiть не зпаю, що вiдновiсти.
Звичайно ж, по про поламанi курячi нiжки та про нариви на телячiй спiтпi
маю казати. Синовi треба виповiсти правду. Всю правду, а вона така, як
струп пiд биптамi©. Якщо казати правду, то треба розповiсти про то, як ми
тяжко жiтлi© в тi роки, як намагалися вирватися iз злиднiв - драпих чобiт,
нудотно-солодко© од мерзло© картоплi юшки па снiданок, обiд та вечерю,
солом'яно© стрiхи, яка притiка , i там, де капа вода, - попiдставлювапi
вiдра, чавунцi, ночви, важкi краплi падають у них, i це дуже сумпа музика,
яка iнколи будить i вночi; ще я мав би розказати, що ми багато читали, хоч
i ходили у дiрявих штанях, багато знали, спрагло мрiяли. Нi, ми не мрiяли
про затишнi квартири, ранкову каву та м'яку канапу, про таке навiть не
думалося; ми просто до чогось рвалися - до свiтла, до знань, до
усталеностi, але зовсiм не до ситостi та ошатностi. А хто в нас у солi
найохайнiше одягався? На кого не одважувалися гримнути голова та бригадир?
Хто мав найкращу бiблiотеку, книги з яко© було менi дозволено брати?
Лiкар. Наше життя тодi було хистке й ненадiйне. Окрiм того, я повинен
розказати й про себе. люди, якi живуть чеканням катастрофи, ©м весь час
зда ться, що з ними ось-ось щось станеться, в душi у таких людей завжди
тривожно й хистко. Ще хлопчиком я часто думав про смерть, i тодi серце
завмирало, я знав, що iншi хлопчаки так не думають. Смерть, як навiчне
щезання з цього прекрасного свiту, як згорання в тузi по чомусь
не-звершспому, незвiданому, чого не судилося звiдати нiкому. Лiтнiй
досвiдчений лiкар, я навiть зараз трохи по-iпшому сприймаю смерть в
лiкарнi й поза ©© стiнами. Сьогоднi вранцi, повертаючись iз базару, я
купив розкiшний альбом "Ки©в" i погортав його. Мою увагу не стiльки
зупиняли старi стiни, пам'ятники, ланцюговий мiст, готель "Контиiiопталь",
скiльки вiзники, що сидять на передках бричок бiля готелю, курсистка в
довгiй сукнi йде через площу, ферт у цилiндрi розчепiрив циркулем ноги i
дивиться вслiд курсистцi, двi тiтки з корзинами, якi щось ©дять... Все це
зникло, щезло - з бричками, корзинами, брукiвкою, палицею ферта, неначе й
не було його. Все тодiшн життя, весь його стрiй з надиханою атмосферою,
галасом студентiв, випарами з шинкiв i спiвом оперно© актриси. Лишилося
наново нередихане повiтря, колись вже пропущене через iншi легенi, вода, в
якiй купалися i яка випарувалася та випала повими дощами; земля, в яку
вони нiшли. Вся земля - це одпо велетенське кладовище, ио якому ходять
живi. Менi здавалося, що з допомогою лiкарського фаху я подолаю те сво
вiдчуття, я навчуся дивитися на смерть просто, спокiйно, як дивлюся на
спопелiле полiпо чи розвiяну хмарку, що я дiзнаюся про якусь та мницю, яка
звiльнить мо© думки вiд смертно© оболонки, а тiло вiд страху. Я не був
боягузом i часто вступав у бiйки, били мене, бив i я, я шалено гасав па
конях i лiтав на топких, небезпечних гойдалках, якi iнодi робили повний
оберт, "сонце", але про ту смерть я не думав. Я думав тiльки про сам факт
людського щезання.
Звичайно, з роками я дiзнався: лiкарський бiль втрати трохи не такий,
як iнших людей. I пе те щоб у наших очах знецiнювалося людське життя,
просто пас уже не може приголомшити сам факт смертi, нема отi ©
мiстичностi, яку вона несе в собi. Ми змушенi холодно й розважливо
аналiзувати роботу серця, мозку, кровотворних органiв, в ту мить
абстрагу мося од конкретно© людини. Проте, на жаль, серед нашого брата й
такi, для яких людина й справдi лише кишковий тракт, печiнка, нирки, а не
високий iнтелект, не закоханий, батько, мати. Можливо, син но повiрить,
але рухало мене й почуття зробити щось корисне людям, прислужитися ©м,
звичайно, це почуття по було таким загальним, як я його висловив нодумки
нинi, просто я мрiяв, як когось рятую, найчастiше це була красива дiвчина,
й вона потiм виходила за мене замiж, але це також був хворий на якусь
невiдому хворобу, яка сушила його впродовж рокiв,- найкращий сiльський
шахiст дядько Павло, його так i називали Хворим, i моя тiтка Ольга, котра
копала вiд туберкульозу. Все те дужо складпо переплелося, й одне не можна
вiдокремити вiд iншого.
Я розповiдав про все це Едиковi, вiдчуваючи, що розповiдаю не так, i
подумав: про все це й пе можна розповiсти, бо я нiколи не зумiю переселити
Едика з оцi © кiмнати готелю, з нашо© квартири в стару хату з чорпою, в
зелених грудках моху стрiхою, за два кроки вiд яко© притулився ще
нужденнiший солом'яний погрiбник, а за погрiбником лiсяний хлiв, бiля
нього - купа гною, на якiй гребуться три зозулястi i двi рябi курки. Вiн
пе зрозумi , яка ти радiсть пiзно восени вiдшукати па городi по ледь
помiтному листочку самосiйну морквину, притягнути додому з шляху зламану
вiтром гiлляку, холодного осiннього вечора залiзти на пiч та сховати в
гаряче просо або тепле пiдiпрiле жито ноги. Я не можу бодай на мить
приклепати до його долопь важкi мiднi п'ятаки мозолiв вiд заступа або
засiяти на його стрункi йоги порепи-ципки, якi щемлять вiд ранково© роси.
Нещодавно я прочитав у одного поета про те, що вiн дуже любить, при©хавши
до матерi в село, походити босим по ранковiй росi. Щоб ти сказився,
подумав я, чи ти нiколи по пiй не ходив, чи ти забув: ранкова роса навiть
улiтку холодна до кольок, ну, вже якщо розходишся, ноги затерпнуть,
задерев'янiють, то мовби не почува ш холоду, а трапа од тi © роси сива й
зда ться присипана iне м. У не© страшно ступити, до не© страшно дiткнутися
думкою.
- А чому хочеш стати лiкарем ти? - запитую я, домучивши розповiдь.
- Ну, я... послужив прикладом ти,- майже не задумуючись, вiдповiв Едик.
Менi солодко потеплiло в серцi. Я розумiю, що його вiдповiдь не повна,
навiть якоюсь мiрою не переконлива, але ©© вистачав для того, щоб
почуватися щасливим i навiть... гордим.
- Та!.. - знову по довгiй хвилi обзива ться Едик. - А в тебе були важкi
випадки? Такi, що хотiлося помiняти професiю?
Тенор уже вiдповiдаю без довгих роздумiв:
- Важких випадкiв було чимало. Навiть зовсiм недавно... Минулого
мiсяця. Лежав у нас у терапi© iнвалiд вiйни з виразкою шлунка. У мо©й
терапi©, ти ж зпа ш, я повинен практикувати, аби пе втратити фах. Виразка
- од кульово© рани. Iнвалiд був страшенно виснажений. Важив сорок сiм
кiлограмiв. А такий бадьорий... Правив апекдоти, жартував, сестер зачiпав.
I лаявся якось так, що не розбереш: матюк воно чи не матюк. Я його сварив
за це. Ну, так, по насправжки, для профiлактики. I от... Продивився.
Прогавив. Прорив! Прободiння. На лiкарнянiй койцi. Рятували в хiрургi©.
Ледве врятували. Нiхто не вiрив, що виживе. А вiн вижив. Ще й боготворить
мене. А йому хлiбною шкуринкою заткнуло дiрку-рапку, дуже мало ©жi вийшло
з шлунка. Не прожував як слiд шкуринку, й на пiй затрималося його життя. А
вiн - дяку ... Менi б, звичайно, не було нiчого... по службовiй лiнi©. Ну,
скiльки б вже я пережив i що б передумав!.. Вiн ще молодий, порiвняно,
звичайно, п'ятдесят вiсiм. Розказував, як двiчi падала бiля нiг мiна й не
розривалася. Мав чоловiк на вiйнi щастя. А тут... Тепер ось добиваюся йому
пенсi©, бо вiн молодим вiдмоiiиися од не©. А тепер виявилося, що ©© дуже
важко вернути. Клятi бюрократи. Та я верну, вже майже вернув. Всякого
траплялося... Але мiняти професiю пе збирався нiколи. Я у не© врiс, вона -
це я. Ну, як би тобi... Хiба можна помiняти сво життя? Жити по-iншому
можна, але думки, душу свою помiняти не можпа. Скажи, ти пам'ята ш оту
жiнку з орденськими планками, вона все ходила мимо нашого двору? Товста
така. Пам'ята ш?
Един но вiдповiв, я прислухався. Син дихав рiвно та глибоко, як дихають
увi снi всi молодi, здоровi люди.
День четвертий
Ранковий чай принiс Едик. Нiс його жартiвливо-урочисто, чергова чи
поко©вка дала йому квiтчасту тацю, й вiн ©© тримав на трьох пальцях, як
вишколений офiцiапт. Чай, а також порiзаний на кружечки лимон на блюдечку.
Дарунки Едиковi за його молодiсть. Але, мабуть, не тiльки за молодiсть.
Вiн розмовля з готельним персоналом якось дуже впевнено й легко та
просто, навiть коли чимось не-вдоволений, на нього пе сердяться. А менi
зда ться, що на мене сердяться завжди.
Щоб не ходити до чергово© по той копiйчаний чай, я додумався купити
кип'ятильник i готувати його у померi. Дiдька лисого у мене вистачило б на
цо кебети! На цю думку мене наштовхнув напис пiд розеткою: "Користуватися
кип'ятильником заборонено!"
Аби якось розкутурхати Едика, настро©ти на оптимiстичний лад, а також
урiзноманiтнити наш навчальний процес, я розпочинаю його тоном
старорежимного буркiтливого професора:
- Ну-с, молодий чоловiче, так що в нас на сьогоднi? Лантано©ди? Але,
менi зда ться, ви тут - повний нуль. Коли я вам про них ровповiдав, ви
дивилися в стелю й думали про речi значно романтичнiшi, а мiсця поруч з
ними бiдним лантано©дам не залишилося.
Едик одразу втягу ться у гру.
- Помиля тесь, шановний професоре. В сво©х пiдозрах, ви, мабуть,
опира теся на власний легковажний юнацький досвiд. Але ви безнадiйно
вiдстали. Нипi вiк технiчно© революцi©, великих швидкостей i точних наук.
На справи романтичнi ми жертву мо дуже мало часу. А от щодо лантано©дiв,
про якi, до речi, свого часу ви й не чулi©, а визубрили ©х кiлька днiв
тому, то вони...
З невеликими перерiваии працювали до обiду. Едик знову не хоче йти до
©дальнi, наш ресторан обслугову тiльки iноземцiв, та й нема часу у нас
на ресторан. Я загорнув у газету склянку й спустився в ресторан, попросив
офiцiанта покласти у склянку пiвдесятка порцiй iкри та стiльки ж норцiй
масла. Сам я переобiдаю хлiбом та помiдорами, а Едиковi потрiбне калорiйне
харчування. Вiдсьогоднi вiн обов'язково повинен з'©дати щонайменше двi
порцi© iкри. Так радила мопi й Люба.
О сьомiй годинi л закриваю пiдручники.
- Все. Кiнець. Шабаш. Крапка. Я й так вiдступився вiд правил. Пам'ятай:
по них провчився всi п'ять рокiв. Перед екзаменом потрiбно кiнчати
зубрiння ранiше. Дати вiдпочити мiзкам, нервам. Розвiятися. Забути про
все. Те, що потрiбно, спливе на екзаменi. А зараз вечеряти й - на вулицю.
Гуляти, гуляти, гуляти. I пе думати про екзамени. х не iсну , нема в
принципi.
Я тримаюся мовби бадьоро, насправдi ж думка про завтрашнiй екзамен не
залиша мене й на мить. Вона то наплива , то вiдплива , як гiркий туман.
Коли вона наплива , остуджу мене до п'ят, в мене зимцо ста на серцi й в
животi. До чого я дожився, дiдько вiзьми! Ну, не поступить. Пiде в армiю.
А може, й не пiде. Може, його не вiзьмуть. У нього прослухову ться
аритмiя. Сама по собi вона мене не ляка - вiкове, пройде. Влашту ться па
роботу, житиме вдома... Ну, Люба, звичайно, продовба менi в головi дiрку.
Та й самому... Сусiди... Неначе я гiрший за iнших.
Не гiрший, але й не кращий. Я струшую тi думки, мов липке баговиння. Й
таки звiльняюся од них надовго. Ми з Едиком iдемо оновленим пiсля
пiвторатисячолiтнього ювiлею Ки вом, який пiби помолодiв, а може, гарно
вмився, причесався. Я веду Едика одним iз сво©х давнiх маршрутiв, яким
(прочитав у газетах) перед нами дружними лавами пройшли реставратори,
будiвельники, садiвники, квiтникарi. Золотi ворота, пiд якими бився живий
i билинний Альоша Попович; Софiя, якщо заплющити очi, то можна почути
дз'вiн печенiзьких мечiв, саме на цьому мiсцi ©х розгромив хоробрий
Ярослав i наказав збудувати собор; Староки©вська гора з капищем,
Андрi©вський узвiз. Я чую цокiт копит по брукiвцi, рiзко пахне кiнським
потом, осiдаючи на заднi ноги, узвозом спускаються на Подiл гнiдi, воронi,
сiрi в яблуках, сивi конi, несуть на сво©х напружених спинах звитяжних
Палi вих козакiв. О, як менi хочеться, щоб цей цокiт почув i мiй син, щоб
вiн лупав у його пам'ятi, у його серцi все життя. Тiльки тодi вiн буде
справжнiм мо©м сицом, тiльки тодi сповнить свое iiризначеппя жити й
працювати на цiй землi. Бо дехто вже забув! Ти чу ш, сину!
З вузеньких вiкон чепурненьких будинкiв пiд копита козачих коней
падають пiвонi© i мальви. Едик нагина ться й пiднiма одну пiвонiю. Нюха
й пiдводить догори сво© голубi очi. Я пiдводжу вслiд за ним. Гарненьке
кирпатеньке личко зпика у вiкнi.
Ми просту мо Андрi©вським узвозом далi вниз. Боже, як людно на вулицях!
Колись, за мо © молодостi, вулицi були майже пустельнi. Навiть у недiлю.
Щоправда, люди тодi й працювали без вихiдних, i не знали, що то
вiдпочивати, бездумно швендяти вулицями. Нинi вони якiсь мовби прив'ялi,
притомленi - другий день вiдпочинку, завтра робота; ця думка вже пастрою
на певний серйозний ритм, але радостi все що багато, хмiльно©,
несправжньо©. Зауважую, що дуже поменшало рiдно© мови. Вузькими сходами,
подiбними на фортечнi, пiднiма мося вгору, виходимо па майданчик. Це -
оглядовий майданчик, звiдси видно Подiл, i Володимирську гiрку, й частину
Староки©всько© гори. Але сходи беруться вище, й ми дряпасмося но них. I
опиня мося ще вище, на iншому оглядовому майданчику, що нiби повис над
Подолом, який топо в сизуватiй iмлi, а в нiй палахкотять мiрiади топазiв,
алмазiв, iзумрудiв - електричних вогнiв. Ще видно темно-сизу стрiчку
Днiпра, й новий, схожий па велетенського спрута, iцо став дибки, мiст, i
новий житловий масив - Оболонь, i всi три древнi гори: Староки©вську,
Щекавицю, Хоре'ву. Отут воiги сидiли, три брати, перегукувалися:
"Аго-е-ой, Щеку! Позич решето!" - "Не дам, Хориве, твоя Хоривиха вчора
перебила погу мо му пiвневi".- "Так вiн же грiбся в мо му просi!" Нi,
вони, мабуть, були добрими братами, iнакше б не збудували таке гарне
мiсто. "Агей, Кию, приходь до мене в гостi, в мене закипiв кулiш. Бери
пiвлiтру "Староки©всько©" й приходь"."Спасибi, Щоку, натомився вельми. А
завтра знову рано вставати, добудовувати мiсто. Та й непитущий я".
Ми з Едином сто©мо на маленькому виступi. Позаду гомонить натовп, внизу
пливуть людськi голови, але менi в цю мить зда ться, що ми - самi. Самi у
вечiрнiй iмлi, нам вистача одне одного, й люди нам байдужi. Чомусь менi
пригаду ться один лiтнiй вечiр у Ялтi на набережнiй: набережну переповнив
натовп лiнивих, обсмажених па сонцi курортникiв, а море штормить, недалеко
вiд берега стриба па хвилях прип'ята на якорi красива яхта. ©© потроху
зносить до берега. А може, й не зносить, може, то тiльки зда ться, але
така небезпека - реальна. Хтозна, чи не набере сили шторм. Тодi яхту
рознесе в друзки па камiннiй твердi молу. На яхтi - дво хлопцiв. Кiлька
разiв вони намагаються пiдняти вiтрило, ©м потрiбгю вийти в море, пошукати
затишнiшого, чи принаймнi похилого берега, але вiтрило ©м пе пiдвладне. Й
тодi вопи, втомленi, полишають його. Мабуть, то безнадiйна справа. Вони
сидять, а може, лежать, ©х не видно, в iмлi жеврiють тiльки вогники ©хнiх
цигарок. Вогники тi - спокiйнi, по нервовi, мабуть, хлопцi вирiшили чокати
райку. А яхту кида , як трiску, а яхту гойда , бiлi буруни хвиль жадiбно й
хижо лижуть борти. Роззяви стовпились на молу, дивляться на яхту. Певно,
хлопцi б могли закричати, й хтось побiг би в порт, який звiдси за два чи
три кiлометри, й звiдти, очевидно, прислали б катер та вiдвели яхту в
затишок, але хлопцi мовчать. Вони не хочуть того, пе хо чуть завдавати
комусь клопоту, показувати перед цим пересиченим натовпом страх, просити в
нього допомоги.
Щось подiбне почуваю i я в цю мить. Чи хочу почувати. Сто©мо вдвох на
уступi, за нами i пiд нами виру натовп, вiд туристiв повiва зап'ахом
поту i парфумiв, пливуть над нами неспокiйнi хмари, а ми вкипiли монолiтом
у тисячолiтнiй камiнь, я i Едик, нiхто нам бiльше по потрiбний, ми з ним
висто©мо, переборемо все, що б там не сталося.
Спуска мося вниз, йдемо узвозом, який круто вигина ться то в один, то в
другий бiк, обабiч стоять старенькi, але чепурнi будиночки, в одному з них
жив Михайло Булгаков, якого я шаную за талант i не шаную за те, що пе
любив, не розумiв, не спробував зрозумiти людей, чий хлiб ©в, а зiтхав по
бiлiй кiсточцi, яка шмагала батогом чорпi хребтистi спини гречкосi©в,
виходимо на площу. Поткнулися в кафе, бiля якого сидiли два бронзовi
запорожцi, але там - пiде голцi впасти, пiшли далi. Показав Едику
Сковороду, показав бiлi сумнi стiни старо© Академi©, за якими, схилившись
над книгами, сидiли Сагайдачний, Хмельницький, Палiй та безлiч iнших
звитяжцiв, лицарiв мушкета i шаблi, розказав, що вони не тiльки вмiли
з'©сти казан кашi, пiдняти па плечах бичка та розрубати шаблею вiд голови
до сiдла ординця - так ©х уявляють за фiльмами i книгами деяких сучасних
авторiв деякi безтурботнi нащадки, - а з не меншою вправнiстю ширмувалп
словесними шаблями з iноземними дипломатами та книжними мудрецями.
Скажiмо, той-таки закоржавiлий, просмердiлий з голови до нiг димом i
кiнським потом Семен Палiй розмовляв з пройдисвiтом у французькому жабо,
вiдомим при всiх вропейських дворах дипломатом Паткулем чотирма мовами.
Зрозумiла рiч, привiв я сюди Едика та туркотiв про Академiю не
випадково - всi тi славнi книжпики-войовники мали догартувати його до
завтрашнього подвигу. Не знаю, чи вистачить у них сили. Й наостанку пас
окропив свяченою водою святий Самсон, добувши ©© з пащеки лева. Отак само
потрiбно добувати святi знання iстини!
За чверть десяту ми пiднялися з Подолу на гору. Я навмисне вибрав такий
маршрут, щоб пройти повз телефонну станцiю, й зiграв на©вного, здивованого
простака - ти ж поглянь, мiжмiськi переговорнi автомати, грiх не зайти та
не побажати мамi Любi спокiйно© ночi.
- Ти ж вчора дзвонив, - здивувався Едик. - У нас нема нiяких новин.
Чого даремно турбувати, тратити копiйки?
- Ну, ти як хочеш, а я подзвоню, - сказав.
Я просто мав би за грiх не подзвонити ©й такого вечора: адже сто©мо
перед нашим студентським рубiконом. Я мушу заспоко©ти ©©, почути ©© голос
i оте тривожне, вiчне, як свiт: "Нi пуху нi пера". Черги не було, - тiльки
один чоловiк, поки вiн розмовляв, я видивився код свого мiста й правила
користування апаратом. Три цифри коду, два нулi й наш домашнiй телефон.
Вiн обiзвався одразу. О, тi телефоннi гудки. Знайомi до моторошно©
вiдрази, до нервового дрожу. Скiльки разiв вони будили мене серед ночi,
зривали iз постелi, кидали сонного в нiч, у дощ, у снiговицю. Скiльки вони
забрали у мене вихiдних, годин вiдпочинку, фiльмiв i книжок. Але я жодного
разу не дозволив собi його вiдключити. Навiть якось запросив майстра i той
поставив спецiальну розетку, але я не скористався нею жодного разу. Тепер
ось дослухаюся до цих гудкiв зовсiм iнакше. Зараз вони лунають трохи
загадково i мовби порожньо. Я уявив нашу квартиру, телефон у коридорi на
тумбочцi, вiтальню, торшер, i пiд торшером на канапi Любу, яка квапливо
вдяга капцi, й менi солодко замлiло в серцi. Менi здалося, ось зараз, ще
до того, як вона пiднiме трубку, я почую ляпання капцiв.
Я не почув нi ляпання капцiв, нi Любиного голосу. Ще двiчi набирав
помер, гудки лунали сумно й трпгожпо. Я повiсив трубку i пiшов до готелю.
Едик вже лежав у постелi. Не розмовляли. Кожен думав сво . Кожен
намагався заснути. Мабуть, я заснув перший, хоч менi здалося, що зовсiм не
спав, а лише якийсь мiраж проплив повз очi, i я почав кудись опускатися.
По якихось сходах, що круто повертали в глибiнь i тонули в темрявi. Мене
звiдти пiдпяв голос Едика: "Тату, не хропи". Я перекинувся на правий бiк.
Щосили намагався не спати. Аж зцiпив зуби. Зцiпив, стиснув, дивлюся тiльки
в одну точку, в морок, який чомусь поплив менi назустрiч, а з мороку
випливли два жовтi вогнi, схожi на протитуманнi фари. "Тату, ти знову
хропеш". Кат його иiзьми, чого так хочеться спати?! I з яко© радостi я
хропу? Ранiше не хропiв, а тепер, якщо патомлюся або вип'ю чималеньку
чарку, починаю пiдсвистувати носом i пiдхропувати. Так каже Люба. Я ©©
попросив, щоб купила ноти й повiсила менi над головою, тодi хропiтиму
мелодiйно, по потах. Але Едиковi потрiбно виспатися. Вiн повинен прийти на
екзамен iз свiжою головою.
Я згрiб подушку, ковдру, простирадло й подався до вiтальнi, причинивши
за собою дверi. Дивана у вiтальнi нема , я згорнув удво килим, заслав