вiття й забризкуючи кров'ю зелене листя.
Згаду мо, яко куди залетiло чорногузеня, в якого виросло птаха. Менi аж
хотiлося крикнути: "Колесом, колесом".
- Микола... Персона тепер, - каже Марiйка. - Кочергою до носа не
дiстанеш. Але - порозумнiшав. Щось з ним сталося. Двiчi менi давав путiвки
в Гантiадi, в санаторiй матерi з дитиною.
- Я в нього був. Справдi, вiн змiнився. А Огир! Он який кумедний. Вiн
женився ще на третьому курсi. Жив на Бати вiй горi. Було посваряться з
дружиною, хапа ковдру та подушку й чеше через увесь Ки©в до нас у
гуртожиток.
- Огир ледве не розбився на машинi. На "швидкiй допомозi". Грузовик
налетiв. А Валю Горобець ти нiколи не бачив? Кажуть, вона працю десь у
тво©х краях.
- Завiду терапевтичним вiддiленням районно© лiкарнi. "Колесом,
колесом". Ми перебрали майже половину виводку, й Марiя похопилася знову...
- Що це ми завели з тобою! Сiдаймо до столу. Та Iнка така ж
крутихвiстка, як i колись. Може й зовсiм не прийти. Великим цабе стала.
Хто б мiг подумати...
Я навмисне до цього часу не запитував про Iнну. Не запитував i тепер,
сподiвався, Марiя розкаже про не© сама. Але Марiя тiльки сказала, що Iнна
помiняла професiю, стала хiмiком, захистилася й працю завiдуючою вiддiлу
iнституту. Я не розчув якого, бо iнститут Марiя назвала вже з кухнi.
На столi з'явилося кiлька салатiв, i цiлi, не рiзанi огiрки та
помiдори, й маринованi гриби, й риба пiд маринадом, i шинка.
- Нащо стiльки всього? Начо для мiнiстра.
- Теж птиця не мала. Директор лiкарпi! Знаю, як там всi перед тобою
гнуться.
- Бояться, що можуть попасти в мо© лапи.
- Те ж саме. Не те, що я... Самотня жiнка з дитиною.
Я усмiхнувся.
- Чого зуби показу ш? Спробувала б твоя так, як оцо я, крутитися. До
речi, хто вона така? Мабуть, вибрав кралю. Ой, Вiтько, ласий ти до жiнок,
на вигляд святий та божий... А насправдi... Мабуть, ©й на чому вiшати
пальта.
Моя рука з пляшкою здригнулася, й коньяк хлюпнув на скатертину. Марiя
пильно подивилася на мене.
- Моя дружина - фармацевт. Працю в аптецi. А в такому мiстечку, як
наше, не розгуля шся. Все на виднотi.
Марiя про мою дружину бiльше но розпитувала, чи те ©© не цiкавило, чи
боялася, що ще чимось забрудню скатертину. Ми випили по чарцi, далi по
другiй. Марiя не манiжилася й, очевидно, звикла до коньяку. Третю чарку
надпила тiльки до половини.
- Чогось тоскно менi сьогоднi. Подивилася оце па фотографiю... Я ©©
кожен день бачила, але якось так... всю разом. А це уявила... усiх-усiх.
Пам'ята ш, як ми з тобою разом готувалися до екзаменiв? Брали ковдри i
йшли в яр. На однiй сiдали, другою укривалися. Ти був такий молоденький. I
чистий, як скельце. Гарний ти був... I я теж. А тепер ось... Баба. Життя
минуло. Одна радiсть - син. Може, його життя буде iншим? Може, щось
знайде? - Вона покрутила в руках чарку й знову поставила ©© ца стiл.А що
можна знайти?
- А може, й шукати нiчого?
- Це кажеш ти... Сподiвався ж впiймати свого журавля. Не заперечуй, я
знаю.
- Може, й сподiвався, - вiдказав я. - Але, мабуть... я не здатен його
впiймати. Так що робити? Нiщо менi пе заважало. Я багато читав, багато
працював. А чогось свого не знайшов. Можливо, i я мiг би... доскочити
стiльця з вищою спинкою, якби почав працювати лiктями. Але тодi довелося б
дужче нервувати. Захищатися, нападати. Триматися зубами. Звичайно, якби
увесь теперiшнiй мiй багаж та нагiочатку... Розставив вiйська в ешелони.
Знайшов напрям головного удару... Але це неможливо, ти розумi ш.
- Ти ©ж, знаю я ту готельну ©жу, - пiдкладала менi салати Марiя.- Але
не дуже й на©дайся. Ще буде запечена в духовцi картопля, iндичка.
- Ух, менi б таку дружину.
- Не скоморош. А справдi... На кому б ти одружився?.. Якби з самого
початку. Але з усiм теперiшнiм багажем по цiй лiнi©? Iнку я з рахунку
скидаю.
- Чому?
- Ти ©© не знав i не зна ш. Я запитую в принципi. На сво©й теперiшнiй
дружинi?
Знову Марi©не запитаня било мене навiдлiг. Знову я страждав.
- Це не од нас залежить. Не од досвiду. Не од знання. Це залежить од
чогось... Хтозна од чого.
Я не бачив, що нашi чарки порожнi, й Марiя сама налила ©х.
- А я вийшла б за тебе. Ти не лякайся, - засмiялася вона. - Що, на менi
не одружився б?
Таких пiруетiв вiд Марi© я не сподiвався.
- А чому за мене, Марi ?
- Ну, ти... якийсь домашнiй. Створений для сiм'©.
- Та це ж найбiльша образа для чоловiка.
- Чому ж? Поживши отак, як я чи Iнка... Ну, Iнка, може, трохи не так...
Поживши отак, почина ш розумiти, що таке справжнiй чоловiк у сiм'©. Навiть
не такi, як я, розумiють. А тi, у яких коханцi розписанi на всi днi
тижня... Коханцiв - хоч пiд рубель, а одного, справжнього, доброго, нема .
Той п'яниця, той жмикрут, той домашнiй тиран... Ми, такi, як я, бачимо ©х
наскрiзь. А роки летять. I брови линяють... I навiть очi самi починають
плакати ночами. Та й коханцi трапляються все гiршi й гiршi.- В ©© очах i
справдi стояли хисткi тiпi, якi бувають в самотнiх жiнок.
Марiя принесла картоплю та iндичку. Я почав рiзати iндичку, i в цей час
у коридорi пролупали два дзвiнки. Короткi, бадьорi, вимогливi.
- Iпка, - сказала Марiя, i пiшла вiдчиняти дворi. В коридорi почувся
жiночий щебет, й до кiмнати влетiла Iнна. Я мимоволi примружився. Якщо
Марiя була вербичкою або берiзкою, то Iнна - вишенькою. Вишенькою,
обпаленою багрянцем осенi, але яка ще не втратила жодного листочка, тiльки
деякi прихопилися червiнню i мовби побронзовiли. Вона, ця вишенька, й далi
триматиметься, може, аж до самих морозiв, i облетить за один день. I
невiдомо, коли вона гарнiша: в цвiтiннi, у червоних кетягах ягiд чи зараз.
Звичайно, так розмiркову мо ми, лiтнi дядьки, пiддiди, бо й самi не можемо
позбутися думки, що цвiт давно облетiв i ягiдки всi обiрванi.
Але Iнна була така ж струнка, як i колись, i такi ж розлетистi у не©
брови, i коротка зачiска, хоч i не хлопчача, а така, яку носять сучаснi
моднi молодi жiнки та дiвчата. Iнколи в потилицю й не розбереш, хто це,
хлопець чи дiвчина. I двi ямочки на щоках, i яскравi (ну, це вже вiд
фарби) губи, й пiвденна морська засмага. Вона була одягнена в бiлий
брючний костюм i бiлi черевики, в руцi тримала елегантну сумочку.
- Добрий день, Вiкторе... Вiкторе...
- Iвановичу, - пiдказав я.
- Вiкторе Iвановичу. Так хто ви тепер - лауреат, заслужений, депутат?
Марiя казала - директор лiкарнi i в якихось званнях.
- Усе так, але мiкро...- сказав я. Iнка засмiялася.
- А я вас пам'ятаю. Були такi соромливi i все намагалися читати вiршi.
сенiна i цього, як його... Олеся.
- Я читав вам вiршi? Де i коли?
- На кукурудзi. Рятували нас од собак. Ви читали вiршi, а я ховалася за
вас i все думала: ось зараз вискочить собацюра... Добре, як хапоне його, а
не мене.
Тепер засмiялися ми обо .
- Не торохти, - майже по-материнськи насварила Iнну Марiя. - Сiдай до
столу. Якраз встигла на iндичку. Налий ©й, Вiкторе.
- Штрафну. Я п'ю тiльки штрафну, - заявила Iнна.
- А може, ми вас i не збира мося штрафувати.
- Тодi я вчиню самосуд.
Я налив у бiльшу чарку. Але вона надпила пiвчарки.
- Я люблю шампанське. Од нього хоч голова крутиться. Ненадовго, але
крутиться. В свiтi - все ненадовго. А так гарно, коли крутиться.
Я слухав Iнну i намагався вiдгадати, що ©х пов'язу з Марi ю. Такi
рiзнi, такi не схожi одна на одну.
Далi Iнна почала пояснювати, чого запiзнилася, ©здила по гриби, але
щось зiпсувалося в моторi машини, i вони стояли, аж поки якийсь шофер не
зглянувся та не покрутив щось, i вони по©хали далi. Й грибiв у лiсi ще
нема , назбирали жменю лисичок, але лiс гарний, далi вiн вже буде сумний,
перехилиться в осiнь. Вона розповiдала менi одному, бо Марiя пiшла на
кухню.
- З ким жо ви ©здили? - буцiм знiчев'я поцiкавився я. - З чоловiком?
- У мене нема чоловiка.
- Тодi, мабуть, з якимось академiком. Всi вони не розбираються в
машинах.
- Пхе, академiк, - засмiялася Iнна. I хтозна, чого було бiльше в цьому
смiховi - вiдрази, жiночого лукавства чи справжньо© щиро© веселостi. - В
мене вистача аспiрантiв i молодих кандидатiв. Усi вони хочуть захищатися,
отримати старших наукових... "Iнно Петрiвно, Iпно Петрiвно".
Я не мiг зрозумiти, жарту вона чи каже правду. Якщо не жарту , то ©©
цинiзм сягнув вищо© подiлки. Але однак i вiн... був якийсь вабливий. I я
навмисне впав у грайливий тон.
- Iнно Петрiвно, Iнно Петрiвно, серце мо б' ться нерiвно...
- О! - вигнула дугою брову Iнна. - Зараз придумали?
- Зараз, - збрехав я.
- Не вiрю, - труснула вона головою. - Ваше серце б' ться рiвно й
ритмiчно, бо легенi качають провiнцiйне повiтря, i шлунок переварю свiжу
здорову ©жу, i нерви у вас, як дроти...
- У провiнцi© трапляються такi ж кретини начальники, що псують нерви, i
так само вмирають люди, i навiть по гриби нам нiколи та й нi з ким ©здити,
бо... нема таких жiночок, як у столицях, - раптом обiзлився я.
- Яких? - змружила брови Iнна.
- Ну... таких, - не знайшовся я.
- Спасенна провiнцiя, - вiдпровадила вона в рот шматочок запечено© в
олi© картоплини. - Там так гарно. Зато i в нас сво© переваги.
- Якi?
- Ну, в нас нема самовдоволених буркотунiв, якi читають нотацi©
жiночкам, а самi тихцем грiшать, як Казанови.
- Авжеж. - I в цю мить я побачив по ©© очах, що вона не сердиться й
пiдштрику мене зовсiм незлобиво. I вона зрозумiла, що я про все
здогадався, й ця мить замкнула якось невидиме кiлечко, якесь маленьке
коло, в якому ми опинилися вдвох. Проте ми обо не показували цього, надто
при Марi©, хоч i вона, повернувшись, зрозумiла, що за ©© вiдсутностi тут
щось змiнилося, тiльки не могла здогадатися, що.
Всi шпетять провiнцiю, надто мiськi дамочки на базарi, а самi викохують
на ©© плодах такi апетитнi форми й такi рожевi щiчки... От коли б ©х пiд
тi ширити... Вони просто не розумiють...
- Треба частiше читати ©м лекцi©.
- Лекцi© не допоможуть.
- Що ж тодi? Самозаглиблюватись вони не вмiють теж.
- А що може дати самозаглиблення?
- Як то? "Пiзнай самого себе". А пiзнавши...
- Сократiвська нiсенiтниця.
- О, ви вже й Сократа повалили.
- Не я. Ще Гете казав, що заглядання у власний пуп - пуста трата часу.
Треба працювати i вдосконалюватись у трудi.
Звичайно, Гете таких дурниць не казав, але яке це маэ значення? За щось
вiн до Сократа чiплявся. Може, за те, що той був такий великий? I нi вiд
кого не залежний?
- А хiба тi капоспi мiськi жiночки не працюють?
- По-перше, працюють ие всi, а по-друге, значно легше.
- Хiба це правда?
Звичайно, це не була правда, але я iто збираися здаватися; ми
переглянулися, i я засмiявся роззброюючись.
Марiя знову пiшла, а ми сидiли й мовчали. Але це нпе була мовчанка
нiяковостi, скованостi, а якась iнша - симпатi© та довiри, а також
споглядання чогось у минулому. Лiва Iннина рука лежала дужо близько вiд
мо ©, i менi страшенно захотiлося доторкнутися до не©, мабуть, якимось
чипом Iцна вiдчула те, ©© рука легенько здригнулася, а далi Iнпа забрала
©©. Iiша зi смаком ©ла картоплю, ©ла iндичку, пила сухо вино. Потiм
поклала нiж i виделку й вiдкинулася на спинку стiльця. Вона дивилася повз
мене у вiкно, на золотi банi Лаври, на зелепе шумовиння довкола не©.
- Ви з тих людей, бiля яких можна мовчати, - сказала вона.
- Дрiмати пiсля обiду?
- Я не то мала на увазi. З вами - затишно.
- Для чоловiка це не комплiмент.
- А я й не казала комплiмента. Просто таких людей не дужо багато. Хоч
здебiльшого i вони видають себе зй iнших. А навiщо?
- А навiщо? - погодився я.- Щось подiбне казала менi й Марiя. Мабуть, я
випромiнюю якiсь флюiди або Просто нагадую домашнього кота. Проте ви
обидвi трохи помиля тесь. Я - непосидючий. Я - нервовий. Бува , спалахую.
Ще й як. Кричу. Навiть втрачаю над собою контроль.
- I все одно - то не ваша стихiя. То - тимчасове. Вiд нашого нервового
вiку. А я кажу про вашу вдачу.
Марiя принесла якiсь пундики. Ми ©ли ©х i занивали кавою. Iiша випила
тiльки каву, пундикiв не ©ла.
- Ну ось... Я пiшла, - сказала вона.
- Отак завжди, - вдавано поскаржилася Марiя.- Приходить тiльки по©сти,
а iнколи ще й поспати.
Вона буркотiла на Iнну, як мати на неслухняну дочку. Я теж пiдвiвся. Ми
з Iнною разом вийшли з квартири.
- Вам далеко? - запитав я на вулицi.
- Нi, не дуже. Я живу тут же, на Русапiвцi, тiльки а того боку.
- Бiля вас злих собак нема ?
- А-а, - засмiялася вона. - Нема . Але я буду рада, коли ви мене
проведете.
Ми пiшли в тiнi невисоких осокорiв.
- Я знаю, ви колись проводжали мепе не тiльки тому, що я просила, аби
захистили вiд собак.
- А чому б то ще?
- Ви були трiшки закоханi у мене.
Я почервонiв, як хлопчик.
- Звiдки ви зна те?
- Жiнки вловлюють це... Подiбно до того, як метелик чу на вiдстанi
квiтку...
- Я не про те.
- А про що?
- Звiдки ви зна те мiру мо © закоханостi?
Вона посмiхнулася, i ямочка на ©© щоцi мило прогнулася.
- Ну, якби насправдi... Закоханiсть на вiдстанi - не закоханiсть.
Вигадана закоханiсть. I потiм вона легко мина . Правда ж?
- Мабуть. Хоч щось i залиша ться.
- Пам'ять про закоханiсть. Це пам'ять про юнiсть.
- Я тодi не осмiлився до вас залицятися. Я був селюк... у солдатських
ботинках... А ви... Хоч потiм шкодував. Ви все одно за селюка вийшли
замiж. Та ще й...
- Ну, ну, доказуйте.
- За такого... мармулуватого. Iнна засмiялася.
- Мармулуватого, але впертого. Я, як тепер кажуть, одразу поклала на
нього око: цей проб' ться.
- I не помилилися?
- Не помилилася.
- А чому ж тодi...
Iппа раптом зупинилася.
- Одну хвилиночку. Менi треба зайти в ювелiрний магазин.
Вона постукотiла каблучками по сходах. Я постояв i зайшов слiдом за
нею. Знiчев'я розглядався по магазину. Ювелiрнi магазини мене нiколи не
приваблювали. Та й всi iншi теж. То мука суботнього дня возити Любу по
крамницях. Я набираю газет, журналiв i, поки Люба бiга вiд прилавка до
прилавка, встигаю прочитати ©х усi. Iнна розмовляла з продавщицею. Я
дивився на вiзерунчату шафу в стiнi за прилавком. Там за склом стояли два
перснi, один цiною вiсiм, а другий п'ять тисяч карбованцiв. Пiдiйшла Iнна.
- Купила електронний годинник, а вiн не йде. Хотiла домовитись, щоб
замiнили. Якби був продавець, а не продавщиця, може б, i домовилася. Жiнцi
з жiнкою завжди важко домовитися.
Те ж саме каже й моя Люба, i в екстремальних ситуацiях посила мене.
Але майже завжди - безрезультатно.
- Хто ©х купу , такi каблучки? - спитав я.
Ми вийшли на вулицю.
- Старi професори для молоденьких коханок. А ви б не купили, якби
по-справжньому кохали?
- Нема логiки. Старi професори для молоденьких коханок. Справжн
кохання не потребу пiдкупу. Для нього, зрештою, нема рiзницi: каблучка
на п'ять карбованцiв чи на п'ять тисяч.
- А самi милувалися дiамантами.
- Я на них надивився.
- До?
- В Канадi.
- Ви були в Канадi?
- А що ж тут дивного. Провiнцiя, вона нинi... Один мiй знайомий голова
колгоспу побував у дев'ятнадцяти кра©нах. Я бачив перснi, якi коштують
бiльше, нiж оцей будинок.
- Це мiй будинок. А ото мо вiкно.
- Одне вiкно?
- Одно. Адже я живу сама.
Я хотiв запитати, чому вона живе сама, й не одважувався. Хотiв
затримати ©© й не знав як.
Бiля крайнього пiд'©зду цiлувалася парочка. Обо - напiдпитку.
- Я не запрошую вас сьогоднi... В мене розгардiяш... Та я й
стомилася... Заходьте коли-небудь. Ось моя адреса i телефон. - Вона
розщiбнула сумочку й дiстала вiзитну карточку.
- Кiлька знайомих вже запрошували мепе, щоб заходив "котiи-небудь",-
сказав я, тримаючи в руцi вiзитну до карточку, i© по збирався заходити до
Iнни, але мене чомусь образила вiзитна картка.
Iпна знiяковiла, навiть трохи розгубилася - вона вперше за кiлька годин
розгубилася, взяла назад вiзитну карточку, довго шукала щось у сумочцi,
мабуть, олiвець або ручку, й, не знайшовши, вiдкрутила густо-червону
помаду й написала на вiзитцi навкiс: "Заходьте обов'язково". Всмiхнулася,
махнула рукою i зникла в пiд'©здi. Я постояв якусь хвилю, пройшов кiлька
крокiв, зупинився. Всi будинки здавалися менi однаковими. Та так воно й
було. Я подумав, що сюди вже нiколи не прийду. I нiколи не побачу Iнну.
Менi стало чогось шкода. Й не того, що Iнна сьогоднi не запросила мене
до себе. Адже вона написала на вiзитцi губною помадою "заходьте
обов'язково". Мабуть, вона написала ©© покуту за свою холоднiсть, за отой
бiлий клаптик паперу, який вручають на прес-конференцiях. Але ж я можу
зайти. Менi стало шкода чогось у минулому, й... трошки жаль себе.
Спробував розвеселити себе iронi ю. "Чого тобi ще треба, ти на©вся,
напився, провiв день у товариствi красивих жiнок, i одна з них запросила
тебе до себе, й тобi мало?" Iронiя не допомогла. Я думав про домiвку, про
рентгенiвський знiмок, про Едика й розумiв, що у мене попереду темна
невiдомiсть, що кожно© митi менi загрожу шквал, обвал, камiнний або
селевий потiк, який може розчавити мене, як черепашку. Ну, розчавити не за
всiх випадкiв... А пом'яти, вiдкинути кудись убiк на муки й нудно нидiння.
А потiм я карався сущою дрiбницею: я з'©в такий розкiшний обiд, а мiй син
сидить на ковбасi та помiдорах... Я навiть iкри йому забув узяти. Треба
було попросити в Марi© шмат iндички та кiлька картоплин. Я було i
подумав... Клята соромливiсть. Нерозумне селюптiю, од якого я нiколи не
одвикну, якого не виб'ю з себе нiякими Цiцеронами, Декартами та Монтенями.
Зазирнув до одного магазину, до другого, але нiчого ни знайшов, купив
двi начки вафель, морозива ii з тим прийшов у номер. Нi вафель, нi
морозива Едик не захотiв, а до©в ковбасу та випiв чаю iз згущиним молоком.
Аж по вечорi сказав, що дзвонила мама.
Ми полягали спати, нi я, нi Едик знову довго не спали. Едик двiчi ходив
до туалету, повертаючись звiдти за другим разом, просто з пляшки випив
види й присiв на стiлець. У темрявi бiлiла його постать в голубiй майцi.
- Ти теж не спиш?
- Не сплю, - сказав я.
- Не любиш готелiв?
- Ти спостережливий.
- А менi готелi подобаються.
Я усмiхнувся.
- В молодостi менi теж подобалися готелi та мандрiвки. Подобалося все
нове. Я тодi мрiяв об'©здити весь Радянський Союз. I побувати в багатьох
кра©нах свiту.
- Справдi? - чомусь зрадiв Едик. Я не бачив у темрявi його обличчя, але
радiсть засвiтила його голос.- Я теж... хочу побачити увесь свiт. I
побачу.
- Ти дуже самовпевпепий, сину.
- Розумiю... Може щось i статися. Завадить... Але я по сидiтиму склавши
руки.
- Самi по собi мандрiвки - не мета, - обережно сказав я.
- Звичайно, - пiдтримав Едик. Нас знову повертало на розмову, схожу на
ту, яку вели друго© ночi на новому мiсцi.
- Справжня мета...- Я несподiвано загнувся. Хiба я знав, якою
справжня мета. Звичайно, в загальних рисах знав. Але iстишю, глибоко...
Цього, мабуть, не зна нiхто. Боявся загальних слiв, боявся сентенцiй, якi
набили у всiх оскому. Хоч, може, цi сентенцi© й справедливi.
- Авжеж, - знову обiзвався Едик. - Я тебе розумiю... Ти за мене
хвилю шся... Може, панiть подумав, що я поступаю в медичний iнститут, аби
кудись поступити. В такому випадку я мiг би пiти до нашого,
педагогiчного... I навiть не в iнститутi справа. А в тому, що пiсля
нього... Звичайно ж, не таке: отримати двокiмнатну квартиру, купити
iрпiнську стiнку, наплодити дiтей, вечорами грати в мiсцевiй
самодiяльностi або працювати дiльничним агiтатором. На свято - два
кiлограми свинини, а також торт "В точка". Раз у два мiсяцi запрошувати
гостей - голову колгоспу, директора школи...
Едик говорив i говорив, але я його бiльше не слухав. Адже я знав i так,
що вiн скаже далi. Сам того пе розумiючи, сип переповiдав мое життя. Й
розпочав з того моменту... наплодити дiтей. Вiд свого власного народження,
iнтерпретувавши його таким чином. Отже, я зробив помилку?
Помилку я зробив тiльки одну. Коли мрiяв про те, що хоч один мiй син
досягне вершин, яких не досягнув я. Вiй прославиться сам, уславить наш
рiд. I ось тепер я розумiв, що все то - дурницi. Що зрештою для батькiв
найважливiше, аби дiти були справжнiми людьми. Я тепер боявся лише одного:
той або той зiб'ються з шляху, сплутаються з поганою компанi ю, стануть
п'яницями або хулiганами. Якби котрийсь з них оце зараз став хорошим
комбайнером, я не бажав би нiчого кращого.
- ...I нема в свiтi нiчого сталого, - прорива ться з глухо© пiтьми
Едикiв голос. - Як казали колись - святого.
- А де воно вiзьметься, - й далi думаючи сво , кидаю я.
- Бачиш, ти теж подiля ш мою думку.
- ...Де воно вiзьметься, коли такi думки бродять у тво©й i в iнших
головах.
Едик знову гарячкове промовля до мене. А менi у вухах тiльки лящить
його голос.
- ...Ти мене не слуха ш? - запитав Едик.
- Та щось... хилить на сон.
Едиковi голi пiдошви ляпотiли по паркету ображено.
День одинадцятий
В менi вже бринiв ранок, а я все ще борсався в снi, сидiв у сво му
лiкарняному кабiнетi пiсля обходу. Щойно когось розпiкав, нелегко було
перекинутися на розмову з двома лiкарями iз тубдиспансеру, якi прийшли за
порадою. Не приховаю, менi при мно, що до мене йдуть радитися лiкарi з
iнших лiкарень. Лiкар я, мабуть, не найвищого штибу, не першо© руки, але
хоч я не старий, проте належу до того викопного племенi, представникiв
якого майже не залишилося на планетi. Принаймнi в нашому кра© ©х дуже
мало. Нинi вiк вузько© спецiалiзацi©, новацi©, експериментiв, а я
експериментiв не люблю i знаю не тiльки свою пiдшлункову чи лiве вухо, а
потроху знаю все, всю людину, всi ©© болячки. Ще в нашiй областi залишився
один хiрург, який оперу майже все, та один невропатолог, якого ви©дають
за всезнайство i не можуть ви©сти колеги. Так, у нашiй клiнiцi чимало
кращих за мене спецiалiстiв по окремих профiлях, навiть у тiй же терапi©,
але я ©м не заздрю i перед ними не торопiю.
А ще я вмiю виступити на нарадi, скласти довiдку, прочитати лекцiю,
ось, мабуть, через це - й головний. Я щойно розпочав розмову з колегами,
як до кабiнету вбiгла старша сестра й сказала, що хворому Бабi нковi рiзко
погiршало. Я не мiг у таке повiрити, адже щойно повернувся з обходу, бачив
усiх хворих, та й погiршення в основному трапляються пiсля вихiдних та
свят, а сьогоднi середа...
З тими непри мними думками та клопотами й прокинувся.
Потинявшись кiлька хвилин по кiмнатi, здерши з себе рештки сну, вирiшив
сходити на базар; зiбрав кульки, вкинув ©х у сумку, сказав Едиковi, що
буду години за пiвтори, й спустився униз сходами. За два будинки вiд
готелю зупинився: продавали ковбасу, ©© продають надвечiр, пiсля роботи,
та й то не кожного дня, а це чомусь продавали вранцi.
Чекати довелося довго, я вже шкодував, що прилiпився в кiнцi цього
хвоста, але й пiти без ковбаси вже не вистачало мужностi. Як кажуть, гидко
©сти, жалко кинуть. Тут уже мене полишило вiдчуття власно© волi - дiяла
психологiя черги. Психологiя черги особлива, вона не схожа нi на яку iншу.
Черга - це мовби один органiзм, але до певно© мiри й до певного часу, а
далi вiн почина смикатися епiлептичне, розрива ться на частини, хоч знову
ж за якимись сво©ми законами. Ковбаси зосталося мало, й позад мене
спалахнули голоси: "Давайте по пiвкiлограма, не бiльше!" З голови черги
невдоволено пробубонiло: "Чого це по пiвкiлограма? Беру, скiльки треба. Не
спекулюватиму ж нею".- "А хто тебе зна ", - з хвоста.
З лiвого боку пiдходять тi, хто ма право купувати поза чергою:
iнвалiди, учасники вiйни. Спочатку на них поглядали не зовсiм приязно, а
все ж терпляче. Але закiнчу ться ковбаса, урива ться й терпiння. "У них е
сво© магазини!", "Жiнки вилежуються, а цих посилають!", "Та й багато ж ©х
залишилося..." - хтось прикушу язика, засоромлю ться. Черга стиска ться,
намага ться перегородити пiдхiд з лiвого боку, черга гойда ться,
нерву ться. I я вiдчуваю, що иже теж мовби зрiсся з нею, i по менi
передаються з голови у хвiст усi вiбрацi© й хвилювання. Особливе
нервування охоплю бiля самого прилавка. А що, як по вистачить? Та,
зрештою, не вмер же я досi без не©, не вмру й далi. Нарештi подаю грошi,
купляю також десять пляшок мiнерально© води, вертаюся до свого номера.
Смикнув дверi, але вони не вiдчинилися. Смикнув дужче, постукав кулаком.
Нiяко© вiдповiдi. Я пам'ятаю, що не вiдпускав заскочку, а Едиковi взагалi
байдуже, замкненi дверi чи не замкненi. Може, защiмкпулися самi, а Едик
заснув i не чу ? Постукав дужче, прислухався - тихо. "А може, вiн кудись
вийшов?" Я лппiив сумку пiд дверима й пiшов до чергово©. Вона вiдчинила
шухляду столика.
- Ключа нема .
Вернувся до дверей i злякано почав гатити двома кулаками.
- Зараз, iду, - пролунало десь у кiмнатi. Клацнув замок, дворi
розчинилися, й повз мене шаспула червона, розпатлана Лiза. "Лисавета".
- Вона прибирала у ваннi, а я дивився телевiзор. Екран телевiзора
справдi миготiв, але телевiзор ще не нагрiвся, програма з'явилася тiльки
за кiлька секунд. "Доброго ранку, - привiтала мене дикторка. - Почина мо
програму "Здоров'я". Едик стояв знiяковiлий, але не вельми, а я розгубився
вкрай. Я для чогось потяг пляшки до спальнi, а тодi вернувся назад i почав
виставляти ©х бiля холодильника, не збоку, а перед дверцятами, й потiм не
мiг ©х вiдчинити. У сорок сiм рокiв ми зна мо про iнтимне життя майже все.
Зна мо, розумi мо потреби естетичнi й фiзiологiчнi, й однак все те в
повсякденному життi закрито вiд нас чистим запиналом, ми не пiднiма мо
його щогодини, щодня, бо тодi само життя втратить святiсть i смак.
Пам'ятаю, як одружився мiй старший син, i привiв у квартиру невiстку, й
вони жили в однiй кiмнатi, а я з дружиною - в iншiй, i нашi лiжка стояли
бiля однi © й тi © ж стiни з рiзних бокiв, i я першого ж вечора пересунув
лiжко до iншо© стiни, й чогось менi було мовби нiяково, а потiм звик, i
нiякiсiнько© незручностi не почував. То - природне, то - життя.
А тут мене мовби щось приголомшило, пригнiтило, скрутило важкою
гужiнкою серце. "Швидко ж вiн облагодив цю справу". Але не в цьому рiч.
Зараз - всо робиться швидко. Проте... в такий час... здачi вступних
екзаменiв. У готелi... I навiть не в цьому сiль. А в тому, що це - Едик.
Адже вiн такий... нiяковий, цнотливий. Такий розумний i розважливий. Й
щовечора розмовля по телефону з Катею: "За ць... кiзочка... дорога". I
все це - в сiмнадцять з половиною рокiв. А ти, а ти в сiмнадцять з
половиною не гриз уночi пiд собою дошки?.. Не задихався, прокинувшись, з
жаги? Не був готошiй продати душу за те, щоб провести нiч з якоюсь
потiпахою?
Так, i гриз, i прокидався, й був готовий продати. Та не продав. Хоч i
траплялася це одна пагода. Колись у трамва© притиснулася в кутку гарячим
тiлом ще молода й гарна жiнка, тiльки п'яна, й рот ©й мовби повело убiк -
розвезла фарбу, й дихала горiлчаним духом в обличчя: "Ходiмо зi мною,
хлопчику. Ходiмо зi мною, студентику". Й тремтiв, немов у лихоманцi, й
Згаду мо, яко куди залетiло чорногузеня, в якого виросло птаха. Менi аж
хотiлося крикнути: "Колесом, колесом".
- Микола... Персона тепер, - каже Марiйка. - Кочергою до носа не
дiстанеш. Але - порозумнiшав. Щось з ним сталося. Двiчi менi давав путiвки
в Гантiадi, в санаторiй матерi з дитиною.
- Я в нього був. Справдi, вiн змiнився. А Огир! Он який кумедний. Вiн
женився ще на третьому курсi. Жив на Бати вiй горi. Було посваряться з
дружиною, хапа ковдру та подушку й чеше через увесь Ки©в до нас у
гуртожиток.
- Огир ледве не розбився на машинi. На "швидкiй допомозi". Грузовик
налетiв. А Валю Горобець ти нiколи не бачив? Кажуть, вона працю десь у
тво©х краях.
- Завiду терапевтичним вiддiленням районно© лiкарнi. "Колесом,
колесом". Ми перебрали майже половину виводку, й Марiя похопилася знову...
- Що це ми завели з тобою! Сiдаймо до столу. Та Iнка така ж
крутихвiстка, як i колись. Може й зовсiм не прийти. Великим цабе стала.
Хто б мiг подумати...
Я навмисне до цього часу не запитував про Iнну. Не запитував i тепер,
сподiвався, Марiя розкаже про не© сама. Але Марiя тiльки сказала, що Iнна
помiняла професiю, стала хiмiком, захистилася й працю завiдуючою вiддiлу
iнституту. Я не розчув якого, бо iнститут Марiя назвала вже з кухнi.
На столi з'явилося кiлька салатiв, i цiлi, не рiзанi огiрки та
помiдори, й маринованi гриби, й риба пiд маринадом, i шинка.
- Нащо стiльки всього? Начо для мiнiстра.
- Теж птиця не мала. Директор лiкарпi! Знаю, як там всi перед тобою
гнуться.
- Бояться, що можуть попасти в мо© лапи.
- Те ж саме. Не те, що я... Самотня жiнка з дитиною.
Я усмiхнувся.
- Чого зуби показу ш? Спробувала б твоя так, як оцо я, крутитися. До
речi, хто вона така? Мабуть, вибрав кралю. Ой, Вiтько, ласий ти до жiнок,
на вигляд святий та божий... А насправдi... Мабуть, ©й на чому вiшати
пальта.
Моя рука з пляшкою здригнулася, й коньяк хлюпнув на скатертину. Марiя
пильно подивилася на мене.
- Моя дружина - фармацевт. Працю в аптецi. А в такому мiстечку, як
наше, не розгуля шся. Все на виднотi.
Марiя про мою дружину бiльше но розпитувала, чи те ©© не цiкавило, чи
боялася, що ще чимось забрудню скатертину. Ми випили по чарцi, далi по
другiй. Марiя не манiжилася й, очевидно, звикла до коньяку. Третю чарку
надпила тiльки до половини.
- Чогось тоскно менi сьогоднi. Подивилася оце па фотографiю... Я ©©
кожен день бачила, але якось так... всю разом. А це уявила... усiх-усiх.
Пам'ята ш, як ми з тобою разом готувалися до екзаменiв? Брали ковдри i
йшли в яр. На однiй сiдали, другою укривалися. Ти був такий молоденький. I
чистий, як скельце. Гарний ти був... I я теж. А тепер ось... Баба. Життя
минуло. Одна радiсть - син. Може, його життя буде iншим? Може, щось
знайде? - Вона покрутила в руках чарку й знову поставила ©© ца стiл.А що
можна знайти?
- А може, й шукати нiчого?
- Це кажеш ти... Сподiвався ж впiймати свого журавля. Не заперечуй, я
знаю.
- Може, й сподiвався, - вiдказав я. - Але, мабуть... я не здатен його
впiймати. Так що робити? Нiщо менi пе заважало. Я багато читав, багато
працював. А чогось свого не знайшов. Можливо, i я мiг би... доскочити
стiльця з вищою спинкою, якби почав працювати лiктями. Але тодi довелося б
дужче нервувати. Захищатися, нападати. Триматися зубами. Звичайно, якби
увесь теперiшнiй мiй багаж та нагiочатку... Розставив вiйська в ешелони.
Знайшов напрям головного удару... Але це неможливо, ти розумi ш.
- Ти ©ж, знаю я ту готельну ©жу, - пiдкладала менi салати Марiя.- Але
не дуже й на©дайся. Ще буде запечена в духовцi картопля, iндичка.
- Ух, менi б таку дружину.
- Не скоморош. А справдi... На кому б ти одружився?.. Якби з самого
початку. Але з усiм теперiшнiм багажем по цiй лiнi©? Iнку я з рахунку
скидаю.
- Чому?
- Ти ©© не знав i не зна ш. Я запитую в принципi. На сво©й теперiшнiй
дружинi?
Знову Марi©не запитаня било мене навiдлiг. Знову я страждав.
- Це не од нас залежить. Не од досвiду. Не од знання. Це залежить од
чогось... Хтозна од чого.
Я не бачив, що нашi чарки порожнi, й Марiя сама налила ©х.
- А я вийшла б за тебе. Ти не лякайся, - засмiялася вона. - Що, на менi
не одружився б?
Таких пiруетiв вiд Марi© я не сподiвався.
- А чому за мене, Марi ?
- Ну, ти... якийсь домашнiй. Створений для сiм'©.
- Та це ж найбiльша образа для чоловiка.
- Чому ж? Поживши отак, як я чи Iнка... Ну, Iнка, може, трохи не так...
Поживши отак, почина ш розумiти, що таке справжнiй чоловiк у сiм'©. Навiть
не такi, як я, розумiють. А тi, у яких коханцi розписанi на всi днi
тижня... Коханцiв - хоч пiд рубель, а одного, справжнього, доброго, нема .
Той п'яниця, той жмикрут, той домашнiй тиран... Ми, такi, як я, бачимо ©х
наскрiзь. А роки летять. I брови линяють... I навiть очi самi починають
плакати ночами. Та й коханцi трапляються все гiршi й гiршi.- В ©© очах i
справдi стояли хисткi тiпi, якi бувають в самотнiх жiнок.
Марiя принесла картоплю та iндичку. Я почав рiзати iндичку, i в цей час
у коридорi пролупали два дзвiнки. Короткi, бадьорi, вимогливi.
- Iпка, - сказала Марiя, i пiшла вiдчиняти дворi. В коридорi почувся
жiночий щебет, й до кiмнати влетiла Iнна. Я мимоволi примружився. Якщо
Марiя була вербичкою або берiзкою, то Iнна - вишенькою. Вишенькою,
обпаленою багрянцем осенi, але яка ще не втратила жодного листочка, тiльки
деякi прихопилися червiнню i мовби побронзовiли. Вона, ця вишенька, й далi
триматиметься, може, аж до самих морозiв, i облетить за один день. I
невiдомо, коли вона гарнiша: в цвiтiннi, у червоних кетягах ягiд чи зараз.
Звичайно, так розмiркову мо ми, лiтнi дядьки, пiддiди, бо й самi не можемо
позбутися думки, що цвiт давно облетiв i ягiдки всi обiрванi.
Але Iнна була така ж струнка, як i колись, i такi ж розлетистi у не©
брови, i коротка зачiска, хоч i не хлопчача, а така, яку носять сучаснi
моднi молодi жiнки та дiвчата. Iнколи в потилицю й не розбереш, хто це,
хлопець чи дiвчина. I двi ямочки на щоках, i яскравi (ну, це вже вiд
фарби) губи, й пiвденна морська засмага. Вона була одягнена в бiлий
брючний костюм i бiлi черевики, в руцi тримала елегантну сумочку.
- Добрий день, Вiкторе... Вiкторе...
- Iвановичу, - пiдказав я.
- Вiкторе Iвановичу. Так хто ви тепер - лауреат, заслужений, депутат?
Марiя казала - директор лiкарнi i в якихось званнях.
- Усе так, але мiкро...- сказав я. Iнка засмiялася.
- А я вас пам'ятаю. Були такi соромливi i все намагалися читати вiршi.
сенiна i цього, як його... Олеся.
- Я читав вам вiршi? Де i коли?
- На кукурудзi. Рятували нас од собак. Ви читали вiршi, а я ховалася за
вас i все думала: ось зараз вискочить собацюра... Добре, як хапоне його, а
не мене.
Тепер засмiялися ми обо .
- Не торохти, - майже по-материнськи насварила Iнну Марiя. - Сiдай до
столу. Якраз встигла на iндичку. Налий ©й, Вiкторе.
- Штрафну. Я п'ю тiльки штрафну, - заявила Iнна.
- А може, ми вас i не збира мося штрафувати.
- Тодi я вчиню самосуд.
Я налив у бiльшу чарку. Але вона надпила пiвчарки.
- Я люблю шампанське. Од нього хоч голова крутиться. Ненадовго, але
крутиться. В свiтi - все ненадовго. А так гарно, коли крутиться.
Я слухав Iнну i намагався вiдгадати, що ©х пов'язу з Марi ю. Такi
рiзнi, такi не схожi одна на одну.
Далi Iнна почала пояснювати, чого запiзнилася, ©здила по гриби, але
щось зiпсувалося в моторi машини, i вони стояли, аж поки якийсь шофер не
зглянувся та не покрутив щось, i вони по©хали далi. Й грибiв у лiсi ще
нема , назбирали жменю лисичок, але лiс гарний, далi вiн вже буде сумний,
перехилиться в осiнь. Вона розповiдала менi одному, бо Марiя пiшла на
кухню.
- З ким жо ви ©здили? - буцiм знiчев'я поцiкавився я. - З чоловiком?
- У мене нема чоловiка.
- Тодi, мабуть, з якимось академiком. Всi вони не розбираються в
машинах.
- Пхе, академiк, - засмiялася Iнна. I хтозна, чого було бiльше в цьому
смiховi - вiдрази, жiночого лукавства чи справжньо© щиро© веселостi. - В
мене вистача аспiрантiв i молодих кандидатiв. Усi вони хочуть захищатися,
отримати старших наукових... "Iнно Петрiвно, Iпно Петрiвно".
Я не мiг зрозумiти, жарту вона чи каже правду. Якщо не жарту , то ©©
цинiзм сягнув вищо© подiлки. Але однак i вiн... був якийсь вабливий. I я
навмисне впав у грайливий тон.
- Iнно Петрiвно, Iнно Петрiвно, серце мо б' ться нерiвно...
- О! - вигнула дугою брову Iнна. - Зараз придумали?
- Зараз, - збрехав я.
- Не вiрю, - труснула вона головою. - Ваше серце б' ться рiвно й
ритмiчно, бо легенi качають провiнцiйне повiтря, i шлунок переварю свiжу
здорову ©жу, i нерви у вас, як дроти...
- У провiнцi© трапляються такi ж кретини начальники, що псують нерви, i
так само вмирають люди, i навiть по гриби нам нiколи та й нi з ким ©здити,
бо... нема таких жiночок, як у столицях, - раптом обiзлився я.
- Яких? - змружила брови Iнна.
- Ну... таких, - не знайшовся я.
- Спасенна провiнцiя, - вiдпровадила вона в рот шматочок запечено© в
олi© картоплини. - Там так гарно. Зато i в нас сво© переваги.
- Якi?
- Ну, в нас нема самовдоволених буркотунiв, якi читають нотацi©
жiночкам, а самi тихцем грiшать, як Казанови.
- Авжеж. - I в цю мить я побачив по ©© очах, що вона не сердиться й
пiдштрику мене зовсiм незлобиво. I вона зрозумiла, що я про все
здогадався, й ця мить замкнула якось невидиме кiлечко, якесь маленьке
коло, в якому ми опинилися вдвох. Проте ми обо не показували цього, надто
при Марi©, хоч i вона, повернувшись, зрозумiла, що за ©© вiдсутностi тут
щось змiнилося, тiльки не могла здогадатися, що.
Всi шпетять провiнцiю, надто мiськi дамочки на базарi, а самi викохують
на ©© плодах такi апетитнi форми й такi рожевi щiчки... От коли б ©х пiд
тi ширити... Вони просто не розумiють...
- Треба частiше читати ©м лекцi©.
- Лекцi© не допоможуть.
- Що ж тодi? Самозаглиблюватись вони не вмiють теж.
- А що може дати самозаглиблення?
- Як то? "Пiзнай самого себе". А пiзнавши...
- Сократiвська нiсенiтниця.
- О, ви вже й Сократа повалили.
- Не я. Ще Гете казав, що заглядання у власний пуп - пуста трата часу.
Треба працювати i вдосконалюватись у трудi.
Звичайно, Гете таких дурниць не казав, але яке це маэ значення? За щось
вiн до Сократа чiплявся. Може, за те, що той був такий великий? I нi вiд
кого не залежний?
- А хiба тi капоспi мiськi жiночки не працюють?
- По-перше, працюють ие всi, а по-друге, значно легше.
- Хiба це правда?
Звичайно, це не була правда, але я iто збираися здаватися; ми
переглянулися, i я засмiявся роззброюючись.
Марiя знову пiшла, а ми сидiли й мовчали. Але це нпе була мовчанка
нiяковостi, скованостi, а якась iнша - симпатi© та довiри, а також
споглядання чогось у минулому. Лiва Iннина рука лежала дужо близько вiд
мо ©, i менi страшенно захотiлося доторкнутися до не©, мабуть, якимось
чипом Iцна вiдчула те, ©© рука легенько здригнулася, а далi Iнпа забрала
©©. Iiша зi смаком ©ла картоплю, ©ла iндичку, пила сухо вино. Потiм
поклала нiж i виделку й вiдкинулася на спинку стiльця. Вона дивилася повз
мене у вiкно, на золотi банi Лаври, на зелепе шумовиння довкола не©.
- Ви з тих людей, бiля яких можна мовчати, - сказала вона.
- Дрiмати пiсля обiду?
- Я не то мала на увазi. З вами - затишно.
- Для чоловiка це не комплiмент.
- А я й не казала комплiмента. Просто таких людей не дужо багато. Хоч
здебiльшого i вони видають себе зй iнших. А навiщо?
- А навiщо? - погодився я.- Щось подiбне казала менi й Марiя. Мабуть, я
випромiнюю якiсь флюiди або Просто нагадую домашнього кота. Проте ви
обидвi трохи помиля тесь. Я - непосидючий. Я - нервовий. Бува , спалахую.
Ще й як. Кричу. Навiть втрачаю над собою контроль.
- I все одно - то не ваша стихiя. То - тимчасове. Вiд нашого нервового
вiку. А я кажу про вашу вдачу.
Марiя принесла якiсь пундики. Ми ©ли ©х i занивали кавою. Iiша випила
тiльки каву, пундикiв не ©ла.
- Ну ось... Я пiшла, - сказала вона.
- Отак завжди, - вдавано поскаржилася Марiя.- Приходить тiльки по©сти,
а iнколи ще й поспати.
Вона буркотiла на Iнну, як мати на неслухняну дочку. Я теж пiдвiвся. Ми
з Iнною разом вийшли з квартири.
- Вам далеко? - запитав я на вулицi.
- Нi, не дуже. Я живу тут же, на Русапiвцi, тiльки а того боку.
- Бiля вас злих собак нема ?
- А-а, - засмiялася вона. - Нема . Але я буду рада, коли ви мене
проведете.
Ми пiшли в тiнi невисоких осокорiв.
- Я знаю, ви колись проводжали мепе не тiльки тому, що я просила, аби
захистили вiд собак.
- А чому б то ще?
- Ви були трiшки закоханi у мене.
Я почервонiв, як хлопчик.
- Звiдки ви зна те?
- Жiнки вловлюють це... Подiбно до того, як метелик чу на вiдстанi
квiтку...
- Я не про те.
- А про що?
- Звiдки ви зна те мiру мо © закоханостi?
Вона посмiхнулася, i ямочка на ©© щоцi мило прогнулася.
- Ну, якби насправдi... Закоханiсть на вiдстанi - не закоханiсть.
Вигадана закоханiсть. I потiм вона легко мина . Правда ж?
- Мабуть. Хоч щось i залиша ться.
- Пам'ять про закоханiсть. Це пам'ять про юнiсть.
- Я тодi не осмiлився до вас залицятися. Я був селюк... у солдатських
ботинках... А ви... Хоч потiм шкодував. Ви все одно за селюка вийшли
замiж. Та ще й...
- Ну, ну, доказуйте.
- За такого... мармулуватого. Iнна засмiялася.
- Мармулуватого, але впертого. Я, як тепер кажуть, одразу поклала на
нього око: цей проб' ться.
- I не помилилися?
- Не помилилася.
- А чому ж тодi...
Iппа раптом зупинилася.
- Одну хвилиночку. Менi треба зайти в ювелiрний магазин.
Вона постукотiла каблучками по сходах. Я постояв i зайшов слiдом за
нею. Знiчев'я розглядався по магазину. Ювелiрнi магазини мене нiколи не
приваблювали. Та й всi iншi теж. То мука суботнього дня возити Любу по
крамницях. Я набираю газет, журналiв i, поки Люба бiга вiд прилавка до
прилавка, встигаю прочитати ©х усi. Iнна розмовляла з продавщицею. Я
дивився на вiзерунчату шафу в стiнi за прилавком. Там за склом стояли два
перснi, один цiною вiсiм, а другий п'ять тисяч карбованцiв. Пiдiйшла Iнна.
- Купила електронний годинник, а вiн не йде. Хотiла домовитись, щоб
замiнили. Якби був продавець, а не продавщиця, може б, i домовилася. Жiнцi
з жiнкою завжди важко домовитися.
Те ж саме каже й моя Люба, i в екстремальних ситуацiях посила мене.
Але майже завжди - безрезультатно.
- Хто ©х купу , такi каблучки? - спитав я.
Ми вийшли на вулицю.
- Старi професори для молоденьких коханок. А ви б не купили, якби
по-справжньому кохали?
- Нема логiки. Старi професори для молоденьких коханок. Справжн
кохання не потребу пiдкупу. Для нього, зрештою, нема рiзницi: каблучка
на п'ять карбованцiв чи на п'ять тисяч.
- А самi милувалися дiамантами.
- Я на них надивився.
- До?
- В Канадi.
- Ви були в Канадi?
- А що ж тут дивного. Провiнцiя, вона нинi... Один мiй знайомий голова
колгоспу побував у дев'ятнадцяти кра©нах. Я бачив перснi, якi коштують
бiльше, нiж оцей будинок.
- Це мiй будинок. А ото мо вiкно.
- Одне вiкно?
- Одно. Адже я живу сама.
Я хотiв запитати, чому вона живе сама, й не одважувався. Хотiв
затримати ©© й не знав як.
Бiля крайнього пiд'©зду цiлувалася парочка. Обо - напiдпитку.
- Я не запрошую вас сьогоднi... В мене розгардiяш... Та я й
стомилася... Заходьте коли-небудь. Ось моя адреса i телефон. - Вона
розщiбнула сумочку й дiстала вiзитну карточку.
- Кiлька знайомих вже запрошували мепе, щоб заходив "котiи-небудь",-
сказав я, тримаючи в руцi вiзитну до карточку, i© по збирався заходити до
Iнни, але мене чомусь образила вiзитна картка.
Iпна знiяковiла, навiть трохи розгубилася - вона вперше за кiлька годин
розгубилася, взяла назад вiзитну карточку, довго шукала щось у сумочцi,
мабуть, олiвець або ручку, й, не знайшовши, вiдкрутила густо-червону
помаду й написала на вiзитцi навкiс: "Заходьте обов'язково". Всмiхнулася,
махнула рукою i зникла в пiд'©здi. Я постояв якусь хвилю, пройшов кiлька
крокiв, зупинився. Всi будинки здавалися менi однаковими. Та так воно й
було. Я подумав, що сюди вже нiколи не прийду. I нiколи не побачу Iнну.
Менi стало чогось шкода. Й не того, що Iнна сьогоднi не запросила мене
до себе. Адже вона написала на вiзитцi губною помадою "заходьте
обов'язково". Мабуть, вона написала ©© покуту за свою холоднiсть, за отой
бiлий клаптик паперу, який вручають на прес-конференцiях. Але ж я можу
зайти. Менi стало шкода чогось у минулому, й... трошки жаль себе.
Спробував розвеселити себе iронi ю. "Чого тобi ще треба, ти на©вся,
напився, провiв день у товариствi красивих жiнок, i одна з них запросила
тебе до себе, й тобi мало?" Iронiя не допомогла. Я думав про домiвку, про
рентгенiвський знiмок, про Едика й розумiв, що у мене попереду темна
невiдомiсть, що кожно© митi менi загрожу шквал, обвал, камiнний або
селевий потiк, який може розчавити мене, як черепашку. Ну, розчавити не за
всiх випадкiв... А пом'яти, вiдкинути кудись убiк на муки й нудно нидiння.
А потiм я карався сущою дрiбницею: я з'©в такий розкiшний обiд, а мiй син
сидить на ковбасi та помiдорах... Я навiть iкри йому забув узяти. Треба
було попросити в Марi© шмат iндички та кiлька картоплин. Я було i
подумав... Клята соромливiсть. Нерозумне селюптiю, од якого я нiколи не
одвикну, якого не виб'ю з себе нiякими Цiцеронами, Декартами та Монтенями.
Зазирнув до одного магазину, до другого, але нiчого ни знайшов, купив
двi начки вафель, морозива ii з тим прийшов у номер. Нi вафель, нi
морозива Едик не захотiв, а до©в ковбасу та випiв чаю iз згущиним молоком.
Аж по вечорi сказав, що дзвонила мама.
Ми полягали спати, нi я, нi Едик знову довго не спали. Едик двiчi ходив
до туалету, повертаючись звiдти за другим разом, просто з пляшки випив
види й присiв на стiлець. У темрявi бiлiла його постать в голубiй майцi.
- Ти теж не спиш?
- Не сплю, - сказав я.
- Не любиш готелiв?
- Ти спостережливий.
- А менi готелi подобаються.
Я усмiхнувся.
- В молодостi менi теж подобалися готелi та мандрiвки. Подобалося все
нове. Я тодi мрiяв об'©здити весь Радянський Союз. I побувати в багатьох
кра©нах свiту.
- Справдi? - чомусь зрадiв Едик. Я не бачив у темрявi його обличчя, але
радiсть засвiтила його голос.- Я теж... хочу побачити увесь свiт. I
побачу.
- Ти дуже самовпевпепий, сину.
- Розумiю... Може щось i статися. Завадить... Але я по сидiтиму склавши
руки.
- Самi по собi мандрiвки - не мета, - обережно сказав я.
- Звичайно, - пiдтримав Едик. Нас знову повертало на розмову, схожу на
ту, яку вели друго© ночi на новому мiсцi.
- Справжня мета...- Я несподiвано загнувся. Хiба я знав, якою
справжня мета. Звичайно, в загальних рисах знав. Але iстишю, глибоко...
Цього, мабуть, не зна нiхто. Боявся загальних слiв, боявся сентенцiй, якi
набили у всiх оскому. Хоч, може, цi сентенцi© й справедливi.
- Авжеж, - знову обiзвався Едик. - Я тебе розумiю... Ти за мене
хвилю шся... Може, панiть подумав, що я поступаю в медичний iнститут, аби
кудись поступити. В такому випадку я мiг би пiти до нашого,
педагогiчного... I навiть не в iнститутi справа. А в тому, що пiсля
нього... Звичайно ж, не таке: отримати двокiмнатну квартиру, купити
iрпiнську стiнку, наплодити дiтей, вечорами грати в мiсцевiй
самодiяльностi або працювати дiльничним агiтатором. На свято - два
кiлограми свинини, а також торт "В точка". Раз у два мiсяцi запрошувати
гостей - голову колгоспу, директора школи...
Едик говорив i говорив, але я його бiльше не слухав. Адже я знав i так,
що вiн скаже далi. Сам того пе розумiючи, сип переповiдав мое життя. Й
розпочав з того моменту... наплодити дiтей. Вiд свого власного народження,
iнтерпретувавши його таким чином. Отже, я зробив помилку?
Помилку я зробив тiльки одну. Коли мрiяв про те, що хоч один мiй син
досягне вершин, яких не досягнув я. Вiй прославиться сам, уславить наш
рiд. I ось тепер я розумiв, що все то - дурницi. Що зрештою для батькiв
найважливiше, аби дiти були справжнiми людьми. Я тепер боявся лише одного:
той або той зiб'ються з шляху, сплутаються з поганою компанi ю, стануть
п'яницями або хулiганами. Якби котрийсь з них оце зараз став хорошим
комбайнером, я не бажав би нiчого кращого.
- ...I нема в свiтi нiчого сталого, - прорива ться з глухо© пiтьми
Едикiв голос. - Як казали колись - святого.
- А де воно вiзьметься, - й далi думаючи сво , кидаю я.
- Бачиш, ти теж подiля ш мою думку.
- ...Де воно вiзьметься, коли такi думки бродять у тво©й i в iнших
головах.
Едик знову гарячкове промовля до мене. А менi у вухах тiльки лящить
його голос.
- ...Ти мене не слуха ш? - запитав Едик.
- Та щось... хилить на сон.
Едиковi голi пiдошви ляпотiли по паркету ображено.
День одинадцятий
В менi вже бринiв ранок, а я все ще борсався в снi, сидiв у сво му
лiкарняному кабiнетi пiсля обходу. Щойно когось розпiкав, нелегко було
перекинутися на розмову з двома лiкарями iз тубдиспансеру, якi прийшли за
порадою. Не приховаю, менi при мно, що до мене йдуть радитися лiкарi з
iнших лiкарень. Лiкар я, мабуть, не найвищого штибу, не першо© руки, але
хоч я не старий, проте належу до того викопного племенi, представникiв
якого майже не залишилося на планетi. Принаймнi в нашому кра© ©х дуже
мало. Нинi вiк вузько© спецiалiзацi©, новацi©, експериментiв, а я
експериментiв не люблю i знаю не тiльки свою пiдшлункову чи лiве вухо, а
потроху знаю все, всю людину, всi ©© болячки. Ще в нашiй областi залишився
один хiрург, який оперу майже все, та один невропатолог, якого ви©дають
за всезнайство i не можуть ви©сти колеги. Так, у нашiй клiнiцi чимало
кращих за мене спецiалiстiв по окремих профiлях, навiть у тiй же терапi©,
але я ©м не заздрю i перед ними не торопiю.
А ще я вмiю виступити на нарадi, скласти довiдку, прочитати лекцiю,
ось, мабуть, через це - й головний. Я щойно розпочав розмову з колегами,
як до кабiнету вбiгла старша сестра й сказала, що хворому Бабi нковi рiзко
погiршало. Я не мiг у таке повiрити, адже щойно повернувся з обходу, бачив
усiх хворих, та й погiршення в основному трапляються пiсля вихiдних та
свят, а сьогоднi середа...
З тими непри мними думками та клопотами й прокинувся.
Потинявшись кiлька хвилин по кiмнатi, здерши з себе рештки сну, вирiшив
сходити на базар; зiбрав кульки, вкинув ©х у сумку, сказав Едиковi, що
буду години за пiвтори, й спустився униз сходами. За два будинки вiд
готелю зупинився: продавали ковбасу, ©© продають надвечiр, пiсля роботи,
та й то не кожного дня, а це чомусь продавали вранцi.
Чекати довелося довго, я вже шкодував, що прилiпився в кiнцi цього
хвоста, але й пiти без ковбаси вже не вистачало мужностi. Як кажуть, гидко
©сти, жалко кинуть. Тут уже мене полишило вiдчуття власно© волi - дiяла
психологiя черги. Психологiя черги особлива, вона не схожа нi на яку iншу.
Черга - це мовби один органiзм, але до певно© мiри й до певного часу, а
далi вiн почина смикатися епiлептичне, розрива ться на частини, хоч знову
ж за якимись сво©ми законами. Ковбаси зосталося мало, й позад мене
спалахнули голоси: "Давайте по пiвкiлограма, не бiльше!" З голови черги
невдоволено пробубонiло: "Чого це по пiвкiлограма? Беру, скiльки треба. Не
спекулюватиму ж нею".- "А хто тебе зна ", - з хвоста.
З лiвого боку пiдходять тi, хто ма право купувати поза чергою:
iнвалiди, учасники вiйни. Спочатку на них поглядали не зовсiм приязно, а
все ж терпляче. Але закiнчу ться ковбаса, урива ться й терпiння. "У них е
сво© магазини!", "Жiнки вилежуються, а цих посилають!", "Та й багато ж ©х
залишилося..." - хтось прикушу язика, засоромлю ться. Черга стиска ться,
намага ться перегородити пiдхiд з лiвого боку, черга гойда ться,
нерву ться. I я вiдчуваю, що иже теж мовби зрiсся з нею, i по менi
передаються з голови у хвiст усi вiбрацi© й хвилювання. Особливе
нервування охоплю бiля самого прилавка. А що, як по вистачить? Та,
зрештою, не вмер же я досi без не©, не вмру й далi. Нарештi подаю грошi,
купляю також десять пляшок мiнерально© води, вертаюся до свого номера.
Смикнув дверi, але вони не вiдчинилися. Смикнув дужче, постукав кулаком.
Нiяко© вiдповiдi. Я пам'ятаю, що не вiдпускав заскочку, а Едиковi взагалi
байдуже, замкненi дверi чи не замкненi. Може, защiмкпулися самi, а Едик
заснув i не чу ? Постукав дужче, прислухався - тихо. "А може, вiн кудись
вийшов?" Я лппiив сумку пiд дверима й пiшов до чергово©. Вона вiдчинила
шухляду столика.
- Ключа нема .
Вернувся до дверей i злякано почав гатити двома кулаками.
- Зараз, iду, - пролунало десь у кiмнатi. Клацнув замок, дворi
розчинилися, й повз мене шаспула червона, розпатлана Лiза. "Лисавета".
- Вона прибирала у ваннi, а я дивився телевiзор. Екран телевiзора
справдi миготiв, але телевiзор ще не нагрiвся, програма з'явилася тiльки
за кiлька секунд. "Доброго ранку, - привiтала мене дикторка. - Почина мо
програму "Здоров'я". Едик стояв знiяковiлий, але не вельми, а я розгубився
вкрай. Я для чогось потяг пляшки до спальнi, а тодi вернувся назад i почав
виставляти ©х бiля холодильника, не збоку, а перед дверцятами, й потiм не
мiг ©х вiдчинити. У сорок сiм рокiв ми зна мо про iнтимне життя майже все.
Зна мо, розумi мо потреби естетичнi й фiзiологiчнi, й однак все те в
повсякденному життi закрито вiд нас чистим запиналом, ми не пiднiма мо
його щогодини, щодня, бо тодi само життя втратить святiсть i смак.
Пам'ятаю, як одружився мiй старший син, i привiв у квартиру невiстку, й
вони жили в однiй кiмнатi, а я з дружиною - в iншiй, i нашi лiжка стояли
бiля однi © й тi © ж стiни з рiзних бокiв, i я першого ж вечора пересунув
лiжко до iншо© стiни, й чогось менi було мовби нiяково, а потiм звик, i
нiякiсiнько© незручностi не почував. То - природне, то - життя.
А тут мене мовби щось приголомшило, пригнiтило, скрутило важкою
гужiнкою серце. "Швидко ж вiн облагодив цю справу". Але не в цьому рiч.
Зараз - всо робиться швидко. Проте... в такий час... здачi вступних
екзаменiв. У готелi... I навiть не в цьому сiль. А в тому, що це - Едик.
Адже вiн такий... нiяковий, цнотливий. Такий розумний i розважливий. Й
щовечора розмовля по телефону з Катею: "За ць... кiзочка... дорога". I
все це - в сiмнадцять з половиною рокiв. А ти, а ти в сiмнадцять з
половиною не гриз уночi пiд собою дошки?.. Не задихався, прокинувшись, з
жаги? Не був готошiй продати душу за те, щоб провести нiч з якоюсь
потiпахою?
Так, i гриз, i прокидався, й був готовий продати. Та не продав. Хоч i
траплялася це одна пагода. Колись у трамва© притиснулася в кутку гарячим
тiлом ще молода й гарна жiнка, тiльки п'яна, й рот ©й мовби повело убiк -
розвезла фарбу, й дихала горiлчаним духом в обличчя: "Ходiмо зi мною,
хлопчику. Ходiмо зi мною, студентику". Й тремтiв, немов у лихоманцi, й