- Я чого до вас приходив, - тепер вiн знову говорив тихенько, але не
тягнув голосу, а приглушив його до шепоту: - Да те менi ручку... Одразу
пiсля екзамену.
- Яку ручку? - не одразу зрозумiв я.
- Ну, ту... Якою ваш син писатиме твiр. - Онищенко не дивився на мене.
А мене враз обсипало жаром. Ну ось... i все оголилося до короткого
замикання.
Менi й справдi здавалося, що я тримаю в руцi обiрваний оголений дрiт.
Випадково вимкнули струм, ось зараз увiмкнуть... Я розумiю, вiн не зможе
переписати тi ю ручкою твiр. А от виправити якусь кому. Поставити знак
запитання чи оклику... Ну, подума ш, кома! Суща дрiбниця. Машосюсiпька
крива паличка... Але... од яко©, може, залежить цiла людська доля. Едикова
доля. I моя теж. I Любина.
А може, ще чиясь?
Хух, як душно. Вийти б па повiтря, витурити оцю чорну мишу i вшити.
Чого вони стараються? Що хочуть мати? Нiчого вони з мене не матимуть. I
знають це. Хабара я ©м не даватиму. Й нiчого iншого в мене нема . Просто
вони добрi люди. Тепер усi так роблять. Хтось комусь допомага . Оце i та
сув'язь... Я ось допомiг йому... Розраяв.
Я знаю, що це зовсiм не та сув'язь. Зпню, що обманюю себе. Але не
тiльки по можу вигнати цього маленького чоловiчка, а й не можу вiдмовити
йому в його дивному проханнi.
В цю мить хтось упевнено, хоч i по голосно, стука в дворi. Входить
Роговий. Вiта ться зi мною, щось запиту в Онищенка, той вiдповiда . Я по
зрозумiв, про що вони говорять. Ми знову сiда мо за стiл. Я - з одного
боку, Роговий i Опищепко - з другого. Роголий знову щось бурка Онищенку,
той витягу шию i згiдливе кива головою. Вони менi нагадують бегемота i
оту пташку, забув, як вона назива ться, що стриба по бегемотовiй спинi i
викльову iз складок його шкiри клiщiв.
Я похапцем випиваю коньяк, похлинаюся й довго не можу вiдкашлятися. I
весь цей час спиною, потилицею почуваю в сусiднiй кiмнатi Едика. Як я
вiзьму в нього ручку? Якось виманю? Скажу, що хочу написати листа? А може,
просто сказати правду, для чого вона менi потрiбна? Вiн дасть. Дасть без
вагання.
Я жахаюся. Не знаю, звiдки взялася така впевненiсть. Я не вiрю сам
собi.
Гостi затрималися недовго. Я пiшов ©х провести. Бiля дверей готелю
Роговий повернув лiворуч, Опищенко - праворуч. Я пiшов iз Роговим. Якийсь
час йшли мовчки. Мiсто було похмуре, мрячив дощ, пiд йогами блищали
калюжi. В калюжах погойдувалися жовтi кулi лiхтарiв. Я спiткнувся,
наступив па одну кулю й забризкав холошу штанiв Аркадiя Васильовича. Вiн
струснув ©© двома пальцями. Нас обох пригнiчувала мовчанка, й, мабуть,
через те Аркадiй Васильович заговорив. Вiн розповiдав менi про мiсто, його
вулицi, площi, будинки. Вiн добре знав архiтектуру мiста, але пе виставляв
сво© знання напоказ, навпаки, трiшки навiть iронiзував над собою i
пiдроблявся пiд дилетанта.
- Менi цей будинок вида ться звичайнiсiньким. А всi кажуть - стиль.
Пригляньтеся уважнiше - третiй поверх надбудовано пiзнiше, через тридцять
рокiв, але навiть найбiльшi спецiалiсти по помiчають цього. I ось ми
кажемо - вiк. Стиль такого-то вiку. Справдi, кожей з нас скаже, коли
збудованi будинки на Хрещатику. А коли збудовано цей будинок - вгадати не
просто. Вiн мiг бути збудований триста рокiв тому, двiстi, сто, вчора...
Аркадiй Васильович говорив розважливо, спокiйно, i щось заспокоювалося,
упокорювалося в мо©й душi. Роговий менi подобався все дужче й дужче. Ми
зашили в кафе - Аркадiй Васильович запропонував випити кави. Я не п'ю на
нiч каву, якщо я вип'ю, то не засну до ранку, але Аркадiю Васильовичу я в
цьому по зiзнався. Щоправда, я випив ©© дуже мало, тiльки вдавав, що п'ю.
В кав'ярнi було тiсно, ми примостилися в самому кутку, а потiм нас i геть
вiдтiснили, бiля пас вимахувало руками якихось два пiдозрiлих типи,
розiгрiтi коньяком i кавою до високих градусiв, один з них весь час
поривався до пас, тицяв коротким оклецькувати'м пальцем в груди то менi,
то Роговому, Аркадiй Васильович щоразу тихо, але владно його зупиняв, i
той повертав обличчя до свого друга. Посмiхався до нього, а потiм
повертав. I пiдпилий тин не ображався, пе бунтував. Менi остирився той
п'яничка, хотiлося загилити його по потилицi чи принаймнi перейти до
iншого столика, а Рогового вiн чомусь не дратував. Я подумав, що його дуже
важко вивести з рiвноваги, а якщо хтось виведе, то, як кажуть нинi, не
позаздриш. Зненацька обо алкашiв разом закурили й вийшли з кафе. Вiльну
площу одразу окупувало тро неначе пiдiбраних по ранжиру чоловiкiв -
високий, нижчий, ще нижчий. Один з них дiстав з портфеля пляшку горiлки,
вони розлили ©© в склянки. Але пе пили, розмовляли, понахилявши вперед
голови. До мене долiтали тiльки окремi слова: "Двадцять чотири... в
касу... з тобою".
- Мабуть, пiшли, - сказав Аркадiй Васильович. - Цi - значно гiршi. То
були звичайнi алкашi. А цi обмiзковують мокре дiльце.
- Ви володi те даром проникати в чужi думки?
- Володiю.
- Тодi можете вiдгадати, що думаю зараз я.
- Стражда те. Спробуйте... подивитися на все простiше.- А сам чомусь
вiдводить погляд. Тiльки це мепi незрозумiле в Роговому - вiн весь час
уника дивитися менi в очi. А вони у нього гарнi, темно-каштановi,
iмлистi, такi очi подобаються жiнкам.
Аркадiй Васильович не дозволив менi заплатити за коньяк та каву.
- А ви що, нiколи не стражда те? - сказав я на вулицi.
- Страждаю. Але... Не через дрiбницi.
- А звiдки ви зна те, що я страждаю через дрiбницi? Ви не вгадали. А
ось я можу вiдгадати, що не да спокою вам...- Мабуть, вперше вiн
здивувався, й зупинився.- Так от, слухайте. Ви - розумна i, мабуть,
талановита людина. I, пробачте, протира те штани в канцелярi©. У вас щось
не вдалося. Ви були лiкарем... i десь спартачили.
Не знаю, чого мене понесло на такi вiражi. Мабуть, менi не слiд стiльки
пити коньяку.
- Ви не вгадали. Лiкар з мене не вийшов, це правда, але я побачив це на
самому початку. Так що я - типовий адмiнiстратор. I не всiм же бути
мiнiстрами. Якби всi люди страждали вiд цього, вони б перевiшалися або
поперерiзали одне одному горлянки. До того ж там, нагорi, бiльшi протяги.
Так що сво©м службовим становищем я задоволений. I комплексiв не маю. А
ось тут я живу. - Аркадiй Васильович показав на високий старий будинок з
колонами й фронтоном.- Ото мо© вiкна. Зайдете?
Вiкна чомусь були темнi. Я запитав його про це. Вгп вiдказав не одразу.
- Дружина... Ну, вона лiку ться. А дiти в баби, в селi.
- Що в дружини?..
- Задавнена хвороба.
Вiн не хотiв говорити на цю тему.
Я подякував за запрошення, попрощався й пiшов. Думав про Аркадiя
Васильовича. Хто вiн такий? Що за чоловiк? Вiн не захотiв говорити про
дружину. Вона або тяжко хвора, або вони з нею не живуть.
По дорозi до готелю знову обмiрковую моральний бiн оцих мо©х
походеньок. Знаю, добре знаю, що йду на червоне свiтло, а отже, йду й
приймаю Рогового та Онищенка в себе. Кiлометри обмильно© фiлософi©,
кiлометри попсованих дротiв, а суть, врештi, одна. I я ©© жодного разу не
висловив категорично. I, мабуть, не висловлю. Як по висловлюють тисячi й
тисячi людей, мiльйони й мiльйони. Ще нiхто не зiзнався на землi, що вiн
чинить непорядок. Мабуть, жодна людина по прожила на свiтi, щоб по
зiрвати, бодай помилково, бодай бездумно хоч одного колосочка на чужому
полi. От ма те перше виправдання. Далi можна знайти iншi, бiльшi,
послатися на чи©сь приклади. Шкала ця - безкiнечна, i сказати напевне, в
якому мiсцi ти сто©ш мiж нулем i безкiнечнiстю, просто неможливо. А
все-таки хоч приблизно?
Вперше ти оце так вiдверто ступа ш за демаркацiйну лiнiю чи не вперше?
Ну, не бiйся, подивися чесно в очi правдi. Ось хоча б таке: у тебе в
клiнiцi сотнi хворих. За найвищими людськими законами ти мав би однаково
лiкувати всiх. Для тебе не повинно бути - кращий i гiрший спецiалiст,
начальник i рядовий товариш i незнайома людина. А насправдi? Чи можеш ти
лiкувати всiх однаково? дефiцитнi лiки, якi дорого коштують i якi важко
дiстати, всiм ти ©х дати не можеш. Кому вони потрапляють: хто потрiбнiший
суспiльству, у кого бiльший блат, кому симпатизу ш сам чи вiд кого
залежнiший? На тво©х плечах цей вантаж, який може зiгнути до землi
чемпiона з штанги.
Я несамохiть пiдводжу голову: може, в чомусь i помиляюся, але несу цей
вантаж чесно. В чомусь я вiдступаю вiд отого вселенського правила - любити
всiх однаково й страждати за всiх однаково: матерi, в яко© дiти,
iнвалiдовi вiйни - тi ж лiки насамперед, побiльшена увага також батьковi,
який году велику сiм'ю, юнаковi, що тiльки вступив у життя... Либонь, я
роблю тут щось i неправильно, але докорiв сумлiння не вiдчуваю. Можливо,
якби я вiрив у бога, для якого всi люди рiвнi i який один зна , хто йому
бажанiший, я робив би iнакше. Але в бога я не вiрю (проте не люблю тих,
якi насмiхаються над людьми релiгiйними) й звiтуюся тiльки перед власною
совiстю. Тут, зда ться, все гаразд. Я це отримав завдяки сво©й професi©
жодного метра, жодного кiлограма дефiциту в крамницi чи продмазi, i нiяких
iнших вигод особисто для себе чи для мо © родини. Я того не маю, хоч у
мiстi й справдi чимало людей, якi не залежать вiд мене, але бояться
мене. Суми i тюрми, а ще лiкарнi не зарiка ться нiхто. Принцип "знайся
кiнь з конем" я також не сповiдаю. Хоч нинi це прислiв'я дехто знову
оживля . Отже, там моя совiсть не квилить. А ось тут? А ось тут чимось я
вже поступився. Але намагатимусь не заходити за демаркацiйну лiнiю далi.
Вдома застаю розпанiкованого Едика. Вiн не може розв'язати двi задачi.
Два типи задач. До однi © взагалi не зиае як пiдступитися.
- Хотiв ©й продиктувати, щоб вона сходила до Миколи Стратоновича, а ©©
нема , - казав вiн, зле поблискуючи голубими очима.- Де вона
шльондрасться!
Микола Стратонович - вчитель математики, у якого Едик брав уроки. Едик
зорi нтувався швидко й правильно, а от щодо Люби...
Ми подзвонили додому ще раз об одинадцятiй. Телефон не вiдповiдав.
- Нiчого, я подзвоню удосвiта, - заспокоював Едика. - В нас у запасi ще
цiлий день.
- Ось я при©ду додому, я ©й видам, - пообiцяв Едик.
Я лежав на сво му матрацi бiля вiкна й дивився на химерну квiтку, яку
витворило на стелi свiтло вуличного лiхтаря. Три великi пелюстки, i три
маленькi, i два кружечки посерединi. Я таку кв'iтку десь бачив, але не
пригадаю, до. Здасться, в якомусь розарi© чи дендрарi©. Принаймнi по в
сво му саду i не серед квiтiв, якi ростуть у вазонах нашо© квартири.
У вазонах, якi стоять в нашiй квартирi. У вазонах... "Вона десь
шльондра ться". Боже, яко страшне слово з вуст сина!
Але ж хiба не справедливо? Хiба не час тобi вiдкрито подивитися в очi
правдi? Нащо ти ©© примазу ш, приплiшову ш, як поганi майстри трiщину на
будинку? "Життя дало трiщину". Вульгарна, збита фраза. Але знову ж - так
воно й . Трiщина появилася рокiв два тому. Нi, по-справжньому - рiк. Коли
при©хав цей... капловухий... Полоса. Нi, капловухий - ти сам. А Полоса -
хитрий, авантюристичний, хвастовитий, самовпевнений. I... веселий,
дотепний. Куди подiнешся вiд правди - це так. Люба й ранiше ходила до
свого залiзничного хору. А з його при©здом... почала бiгати. Щоправда, хор
загримiв. На всю область. I загримiло тво життя. "Ви - П' ха. У вас -
талант". А вона, дурепа, вiрить. Ще й виявився я у всьому винуватим.
Буцiмто це пiд мо©м впливом поступила па заочне вiддiлення фармацевтичного
iнституту. "Ти мене втягнув у свою медицину". Але ж вона не збиралася
поступати до консерваторi©. I взагалi нiкуди не збиралася поступати пiсля
десятого класу. Умовив. Сидiв з нею ночами над пiдручниками. "Ти загубив,
убив у менi талант. Талант солiстки. Але я й зараз... Пiд таким
досвiдченим керiвництвом..."
Здурiла жiнка. В сорок п'ять рокiв здурiла... Хоч, якщо сказати правду,
рецидиви помiчав i ранiше. Але глибоко прихованi.
У не© все глибоко приховане. Жодна людина в свiтi не розгада мо ©
Люби. Й не розгада нiколи. Я з жахом, iз справжнiм жахом здираю з очей
полуду. Всi, рiшуче всi бачать в нiй iншу жiнку. Завiдуючу залiзнично©
аптеки Любов Степанiвну Кириченко, струнку, тонку станом, квiтучу жiнку,
жiнку коректну, iнтелiгентну, ввiчливу й спочутливу та добру. Вона вмi
спаралiзувати нахабу одним слоном, иднилi поглядим, вона вiдтруча , пе
пiдпуска до себе всю ту мерзоту й па крок, i водночас попа так защебече,
з такою самовiдданiстю кинеться виконувати термiново замовлення, що всi
мо© знайомi засипають мене дифiрамбами на ©© адресу. Всi мо© приятелi
заздрять менi, Люба кожному знайде привiтно слово, порадить прочитати
цiкаву книжку, розпита про здоров'я дружини та дiтей. Вона сама вiрить у
свою доброту, щирiсть i справедливiсть. й нiколи не доводилося жити на
бiдi та лободi, стояти на гострому прузi. Кiлька разiв ставала на менших
пружках. I тодi вилазило назовнi все те, що було приховане пiд позолотою.
Випливали назовнi мстивiсть i чварливiсть, навiть пiдступнiсть, погорда,
схильнiсть обмовляти людей. Обмовляти передi мпою i перед сво©м
начальством. Я не раз утримував ©© вiд цього.
Коли вона зривалася, то не милувала нi правого, нi винуватого. Тi бурi
гримiли тiльки в нашому домi, через дах вони не перехлюпували. Минала
гроза, й вона знову одягала шати люб'язностi, доброти, спочутливостi. Нi,
не одягала... Вона справдi вiрить, що - добра, щира, хоч i строга. Мабуть,
я надто причiплнвий до не© нинi. Я знервований, розтривожений ревнiстю й
зараз можу виступити тiльки прокурором, суджу за зачиненими дверима, без
адвокатiв i свiдкiв. Бо чому б тодi я з нею живу! Чому ми не розлучимося?
Чому живу? Не знаю. I чому не розлуча мося - теж. I, мабуть, вже не
розлучимося. Я люблю ©© за все. За рвiйнiсть, гостроту, навiть за
лукавство i мiнливiсть. Я все розумiю, але не можу нiчого вдiяти з собою.
Колись я сподiвався, що перевиховаю ©©. Тодi я був молодий i на©вний, я не
знав, що наймiцпiший на землi сплав - людська душа - не пiддасться
перековцi. Тепер я переконую себе, що оцей ©© шал - випадковiш i
скороминучий. Якби таке сталося на початку нашого життя, я не вагався б i
хвилини.. Тодi я кохав ©© шалено, й ревнував так само шалено, i якби не
вбив, то розлучився б напевно. А тепер я вже, як той корч, що обрiс
молодими пагонами, мохом i грибами. Здвигни його, порушиш i молоду
порiсть, а сам корч струхлявi дуже швидко.
Розмiрковую так, а щось пече в головi, неначе туди хтось увiткнув
розпечений цвях, i важкi непри мнi струми пробiгають по тiлу.
Клята кава. Я мало ©© випив, але тепер не засну до ранку. Буду качатися
на оцiй сво©й твердiй постелi, й мучитися, i гнiватися, й проклинати. Й
спозиратиму фантастичну квiтку на стелi, яка вида ться менi примарною,
спроектованою з iншого свiту. Вона палахкотить хворобливим свiтлом -
лiхтарi погасли, а неподалiк на даху реклама, ©© пелюстки схожi на
щупальцi. Ох, як далеко до то© години:, коли вона почне гаснути, втрачати
кров'янистi барви. Яка довга й глуха нiч повисла над мiстом. Такою вона
зда ться безнадiйно хворим людям, назавжди прикутим до лiжка. Пам'ятай про
це, Вiкторе Iвановичу, ти - лiкар.
Яка глибока i грузька яма спогадiв. Ц звалище, куди скидають всiлякий
мотлох i найдорожчi речi. I як важко борсатися на ©© днi.
Намагаюся пригадати, чи все залишив у порядку в клiнiцi. Перебираю
думкою знайомих спiвробiтникiв: чи кого не за©в, чи не перейшов кому
дорогу... Не перейшов дорогу... Може, кому й перейшов. Претендентiв на
посаду головлiкаря було чимало. Я цi © посади не домагався.
Нещодавно винiс догану одному лiкарю. Але я; справжн ледащо. Звiльнив
з роботи шофера - качав бензин з машини "швидко© допомоги". По©хала
"швидка допомога" по хворого й зупинилася на пiвдорозi. Того негiдника не
звiльняти з роботи, а судити треба було.
Пiвмiсяця тому розбирав аморальну справу. I вiн, i вона - обо нашi
лiкарi. Знюхалися на нiчних чергуваннях. (Ловлю себе на тому, що вживаю
таке непристойне слово, однак повторюю його з насолодою). Вiн - красень,
вона - общипана самиця. В обох - сiм'©. Я намагався присоромити ©х. А в
душi гордував ними, пiдносився над ними.
Нi, цур, нiяких лiкарських справ. Думатиму про великих мореплавцiв,
попливу з ними вiдкривати невiдомi землi. Тiльки шкода, що таких земель
вже нема . I плавба моя сьогоднi не вда ться. А нiч глуха й довга, як
одеськi катакомби, кудi; ходив на екскурсiю позаминулого року. Я лежу з
заплющеними очима й, менi зда ться, нi про що не думаю. Насправдi ж
перебираю в головi подi© минулого дня. Паралельно тчеться iнша думка,
iнший сюжет, багаторазово розроблений. Я плину рiчищем того сюжету й плину
досить упевнено, течiя несе мене сама, а подробицi дня - то деревця й
кущики па берегах тi © рiки.
Зафiксовую себе вже на вiдтинку: йду довгою-предовгою чорною ущелиною
коридора, такою глухою i глибокою, що серце стиска ться в маленьку
грудочку. "Вiн проходить тут кожного дня. Де в нього береться снага?" -
думаю. За мо ю спиною чорнi провалля дверей, а за ними - велетенськi
печери аудиторiй, залiв i переходiв, там тиша дрiма , неначе голодний
звiр, що чига на здобич. Вона ковта кроки, нiби волохата потвора дрiбну
звiрину. Свiчка, яку тримаю в руцi, пробива пiтьму на два-три кроки, далi
стiною сто©ть зловiсна темрява, надто зловiсна вона чомусь угорi пiд
склепiнням. Я запам'ятав його за дня, воно нагаду менi кришку трупи, коли
б дивитися на не© зсередини.
Я нiколи й нiде не бачив такого довгого вузького й високого коридора, я
проходив по ньому багато разiв, i кожного разу, вступаючи до нього, ставав
маленьким i сумирним, ще й страхiтливо вiдчував свою смертнiсть. Проте
сьогоднi я йшов жортовно, без страху.
Оцей нiчний похiд, оця фантазiя, оця мрiя (адже папiтi. у напiвсонному
мареннi я знаю, що це мрiя, спрямована назад, такою мiрою виболiла, що
стала майже реальнiстю, вона почалася з оцього коридора, побаченого пiд
час вiдвiдин заповiтно© квартири-музею. Бiлою кiшкою в темрявi кида ться
думка: "Чому пiхто пе потурбувався, аби поселити його в звичайнiй
квартирi? Адже тут неймовiрно холодно й самотньо".
Коридор вже тодi видавався менi дорогою в потойбiччя, й терпко, до болю
хотiлося вивести великого бранця з холодно© келi©-квартири на волю. Менi
здалося, що н можу це зробити, зобов'язаний зробити, адже вiн не встиг
звершити всього, що судилося його генiю, не встиг вивести тих, для кого
жив, з ущелипи, куди ©х загнала доля, хоч i так зробив безмежно багато:
нiхто в свiтi не зробив стiльки для свого народу - вiн став його совiстю,
його скрижалями, мiрилом всiх його чеснот i прагнень. Вiн пiдняв дух
мiльйонiв сво©х братiв, показавши, що точнiсiнько такий, як i вони, з тi ©
ж кровi й плотi, думи i пiснi, з тi © ж чудово© мови, i якщо змiг дiйти до
найвищих свiтових вершин, то й вони достойнi того.
I тепер вiн помира в кiпцi цi © довго© вузько© ущелини, не звершивши
того,, останнього, па що ма повноваження вiд долi, а я йду до нього, аби
доточити йому час на те. Хоч хто я такий - звичайнiсiнький чоловiчок,
середньо© руки лiкар, якому, одначе, вдалося прорватися крiзь столiтню
товщу; так бува при блуканнi в темному пiдземеллi, - комусь одному, хто
вiдбився вiд гурту, випадково вда ться натрапити на лаз, який веде до
сонця. А може, й не випадково: нiкого ближчого за нього в мене нема .
Глухо вiдлунюють кроки. Ноги стали важкi, я ледве вiдриваю ©х вiд камiнних
плит. Ось внутрiшня академiчна церква - велетенська зала, готова прийняти
його тiло. Гурт тiней товпиться за порогом церкви. Вони вже вiд-плакали
його. Я впiзнаю ©х по портретах, вмiщених у Шевченкiвському словнику:
Лазаревський, Маркович, Курочкiн, Костомаров. Панi Бiлозерська витира
хусточкою очi... Вони нiчого пе знають, вони нiколи не побачать мо ©
зiгнуто© з лiкарським чемоданчиком у руцi постатi. Якби вони мене
побачили, я пе дiйшов би до нього. Можливо, я не дiйду й так.
Не витриму мо серце. Але я вперто прошкую в темрявi, я давно збагнув:
оцей мiй похiд призначений менi Долею, можливо, тiльки для нього я й
народився. Кожен для чогось народжу ться в свiтi.
Хистке полум'я свiчки висвiтлило дверi лiворуч. Я зупинився., перевiв
подих. Обережно, без скрипу прочинив дверi, ступив крок уперед i одразу ж,
повернув лiворуч. Якби я не бував тут ранiше, либонь, зроду не вiдшукав би
цих сходiв i не зiйшов по цих нагору, такi вони вузькi та крутi. Сходи
скриплять, сходи стогнуть, сходи плачуть i зiтхають. Вiн упаде на них,
прямуючи до мольберта, впаде й помре... якщо я не врятую його. Я зпаю: вiн
ночами не спить, страшний бiль у грудях змага його, вiн сидить на лiжку,
увiп'явшись руками в матрац, i тихо зiтха . Про що вiн дума ? Якi видiння
тривожать його генiальну уяву? Того я не годен вiдгадати. Вiн - генiй, я -
простий полiський лiкар. Я не пережив того, що пережив вiн, я не долинув
до жодно© з тих верховин, до яких дотягнувся вiн. Я знаю думки тiльки
звичайних хворих, передсмертнi думки, тi люди, наче вирвапi з корiнням
дерева,- живо листя на мертвому стовбурi. Я боюся налякати його, але вiн.,
либонь, не з полохливих. Про всяк випадок кидаю знизу вгору:
- Батьку Тарасе, це до вас лiкар.
Ставлю свою свiчку поруч з його свiчкою на малесень кому столику. Два
язички полум'я з двох столiть освiтлю ють темну лису голову з розкучманою,
побитою сивинок бородою, високе чоло, обличчя. Воно таке марне, що в ме не
на серцi закипають сльози. Жодно© кровиночки в ньому, а очi згорьо'ванi,
глибокi, що, зда ться, дивляться з того свiту. "Чому, чому нiхто з вас не
заглянув у них закоханим поглядом? - вирива ться раптом з мо © душi.- Нi
ти, Закревська, нi ти, Забаржада, нi ти, Ликеро Полусмакова? Може б, тодi
вiн но лежав отут самотнiй на холоднiй постелi!"
- Лiкар, кажете? Звечора був у мене Барi... I Круневич навiдував. Дали
ось пiгулки... А вони не допомагають. I нiщо вже не допомага . - Вiн
кашля , i в його грудях булькоче, неначе в пропалених ковальських мiхах. -
Якби якось дотягнути до весни, щоб на Укра©ну. Дихнути повiтрям, настояним
на вишневому квiтi... Так, зда ться, й ожив би. А лiки... Менi вже вони не
допоможуть.
- Я iнший лiкар... I лiки мо© iншi. - Я не можу йому пояснити, хто я
такий i звiдки я, та й вiн не зрозумi , не зрозумi навiть за всi © сво ©
генiальностi, а мепi конче потрiбно вселити в нього вiру й розпочати
лiкування, застосу вавши могутнi лiкувальнi засоби мого навального вiку.
Менi потрiбно збурити його, роздмухати iскри генiально© уяви, iнтелекту,
якi згасають, неначе жарипи на вiтрi. Холодний попiл байдужостi пойма
його очi. Людина, яка сидить навпроти мене, зовсiм не та, якою ©© знали
друзi та недруги впродовж рокiв. То було палахке полум'я, яке грiло й
спопеляло, не залишало байдужим нiкого, то була свiтла невтримна рiка, яка
вигравала всiма барвами й ва лила в бурю крутi береги. А це сидiв на лiжку
чоловiк, увесь поглинутий хворобою, задуманий i задивлений кудись туди, до
тiнi лягають одна на одну, неначе чорнi шматки оксамиту, де нема пi
вiтру, нi сонця, нi солодких лiтнiх дощiв, де не чути плачу дитяти,
гудiння хрущiв, спiву молодо© матерi i переможних козацьких погукiв.
- На Укра©нi сонце тепле...- тихо прошепотiв вiн. Я тамую сльози i
прошу дозволу оглянути його. Вiн покiрно погоджу ться, я припадаю вухом до
його грудей. Якийсь час нiчого не чую, менi заважа хвилювання - адже це
його груди, його серце! Катоване найжорстокiшима катами вiку, воно б' ться
кволо й глухо. А все ж це його серце! Воно вмiстило стiльки болiй, що и
моему вiцi вистачило б на iнфаркт для мiльйона. Воно вмiстило стiльки
гнiву, що в мо му вiцi вистачило б на п'ятдесят мiльйонiв.
- Болить. Тут болить, - каже вiн i кладе на груди руку.- Увесь вiк
болiло, але - не так.
Гарячий дрiж струшу менi плечi. Приглашую його; бо зараз не маю права
на спiвчуття, розчулення, нинi - я тiльки лiкар, той бiль i в менi, i и
усiх нас, але зараз вiн заважа слухати поетове серце.
- Вловлюю шуми. Оцей ви нажили данно, що мандруючи а Галайдою, оцей - в
польотi над холодним Сибiром, оцей - у казематi, а оцей - у Кос-Аралi. Тих
шумiв i болей зняти не годен, але такi, що можу погамувати. Випийте ось
цi краплi, й вам перестане болiти. Й ви заснете.
Вiн недовiрливо дивиться на сло©к у мо©х руках. Одначе покiрно ковта
лiки. Вони починають дiяти дуже швидко. Тарасове обличчя свiтлiша ,
дихання ста рiвнiшим, глибшим. Вiн здивовано мружиться на мене. Я гамую
биття власного серця. Менi стiльки потрiбно йому сказати. Стiльки
запитати... Але це - потiм, потiм. Матимнмо безмiр часу. Я приходитиму до
нього кожного дня. Вiн лежатиме в лiжку, i ми розмовлятимемо,
розмовлятимемо.
- Справдi, менi покращало. Звiдки ти, чоловiче? - теплi вогники сяють у
його очах.
- Звiдти. З Укра©ни.
- З Укра©ни? - хрипке дихання зрива ться з його вуст.- I як там?..
Сонечко ся ?.. Козацтво гуля ? Мова розквiта ? Розкажи менi про не©.
- Завтра я розповiм багато-багато.
- Нi, розкажи тепер. Яка вона... нинi?
Я дивуюся, що вiн про все здогадався. Яким чином? Звiдки? Он як
спалахнули його очi.
Одначе лiки нашого вiку дiють навальне. Я тихо починаю розповiдати йому
про Ревучого, про зеленi дiброви, про тополi, що неначе сторожа стали за
Оглавом, про соловейка, який витьохку на калинi, - про всо те, що
прочитав у його безсмертних поезiях, - тiльки про те, - а вiй слуха немов
з далекого далеку.
- Сон... Ще один сон, - шепочуть його спраглi вуста. Вiн засина з
усмiшкою на них.
А я ще якийсь час сиджу в узголов'©, втупившi© погляд у чорну безодню
ночi. За вiкном стогне вiтер, i трiскасться на Невi крига, колюча снiгова
крупа тарабанить по шибках. Там, за вiкном, безпросвiтна нiч, нанизанi на
швайку Петропавловсько© дзвiницi хмари, рiвна стрiла Невського, по якому
крiзь сиву хурiю мчить у безвiсть кур' р. Десь там, на Чорному морi, на
бiлому каменi висаджу свiй зелений десант весна, а тут впродовж
набережно© течуть бiлi снiговi змi©, й крижини на Невi стають сторчма, ©©
так замерзають, i на тi блискучi злами вранцi сяде воронця та закарка на
негоду. Вiтер забива крупу у вiкно, вона ляга гострим, схожим на
домовину, заметиком i не тане. Я думаю про те, що завтра конче мушу знайти
затишну i теплу квартиру для мого пацi нта, iнакше вiн помре в цiй
холоднiй, велетенськiй, схожiй на гипетську пiрамiду, кам'яницi й нiякi
лiки йому не допоможуть. Думаю, як повезу його на Укра©ну. Вже, зда ться,
можна буде ©хати на поштових, а не па перекладних.
Я гашу його свiчку, беру в руки свою i поволi спускаюся по сходах. Вони
тягнув голосу, а приглушив його до шепоту: - Да те менi ручку... Одразу
пiсля екзамену.
- Яку ручку? - не одразу зрозумiв я.
- Ну, ту... Якою ваш син писатиме твiр. - Онищенко не дивився на мене.
А мене враз обсипало жаром. Ну ось... i все оголилося до короткого
замикання.
Менi й справдi здавалося, що я тримаю в руцi обiрваний оголений дрiт.
Випадково вимкнули струм, ось зараз увiмкнуть... Я розумiю, вiн не зможе
переписати тi ю ручкою твiр. А от виправити якусь кому. Поставити знак
запитання чи оклику... Ну, подума ш, кома! Суща дрiбниця. Машосюсiпька
крива паличка... Але... од яко©, може, залежить цiла людська доля. Едикова
доля. I моя теж. I Любина.
А може, ще чиясь?
Хух, як душно. Вийти б па повiтря, витурити оцю чорну мишу i вшити.
Чого вони стараються? Що хочуть мати? Нiчого вони з мене не матимуть. I
знають це. Хабара я ©м не даватиму. Й нiчого iншого в мене нема . Просто
вони добрi люди. Тепер усi так роблять. Хтось комусь допомага . Оце i та
сув'язь... Я ось допомiг йому... Розраяв.
Я знаю, що це зовсiм не та сув'язь. Зпню, що обманюю себе. Але не
тiльки по можу вигнати цього маленького чоловiчка, а й не можу вiдмовити
йому в його дивному проханнi.
В цю мить хтось упевнено, хоч i по голосно, стука в дворi. Входить
Роговий. Вiта ться зi мною, щось запиту в Онищенка, той вiдповiда . Я по
зрозумiв, про що вони говорять. Ми знову сiда мо за стiл. Я - з одного
боку, Роговий i Опищепко - з другого. Роголий знову щось бурка Онищенку,
той витягу шию i згiдливе кива головою. Вони менi нагадують бегемота i
оту пташку, забув, як вона назива ться, що стриба по бегемотовiй спинi i
викльову iз складок його шкiри клiщiв.
Я похапцем випиваю коньяк, похлинаюся й довго не можу вiдкашлятися. I
весь цей час спиною, потилицею почуваю в сусiднiй кiмнатi Едика. Як я
вiзьму в нього ручку? Якось виманю? Скажу, що хочу написати листа? А може,
просто сказати правду, для чого вона менi потрiбна? Вiн дасть. Дасть без
вагання.
Я жахаюся. Не знаю, звiдки взялася така впевненiсть. Я не вiрю сам
собi.
Гостi затрималися недовго. Я пiшов ©х провести. Бiля дверей готелю
Роговий повернув лiворуч, Опищенко - праворуч. Я пiшов iз Роговим. Якийсь
час йшли мовчки. Мiсто було похмуре, мрячив дощ, пiд йогами блищали
калюжi. В калюжах погойдувалися жовтi кулi лiхтарiв. Я спiткнувся,
наступив па одну кулю й забризкав холошу штанiв Аркадiя Васильовича. Вiн
струснув ©© двома пальцями. Нас обох пригнiчувала мовчанка, й, мабуть,
через те Аркадiй Васильович заговорив. Вiн розповiдав менi про мiсто, його
вулицi, площi, будинки. Вiн добре знав архiтектуру мiста, але пе виставляв
сво© знання напоказ, навпаки, трiшки навiть iронiзував над собою i
пiдроблявся пiд дилетанта.
- Менi цей будинок вида ться звичайнiсiньким. А всi кажуть - стиль.
Пригляньтеся уважнiше - третiй поверх надбудовано пiзнiше, через тридцять
рокiв, але навiть найбiльшi спецiалiсти по помiчають цього. I ось ми
кажемо - вiк. Стиль такого-то вiку. Справдi, кожей з нас скаже, коли
збудованi будинки на Хрещатику. А коли збудовано цей будинок - вгадати не
просто. Вiн мiг бути збудований триста рокiв тому, двiстi, сто, вчора...
Аркадiй Васильович говорив розважливо, спокiйно, i щось заспокоювалося,
упокорювалося в мо©й душi. Роговий менi подобався все дужче й дужче. Ми
зашили в кафе - Аркадiй Васильович запропонував випити кави. Я не п'ю на
нiч каву, якщо я вип'ю, то не засну до ранку, але Аркадiю Васильовичу я в
цьому по зiзнався. Щоправда, я випив ©© дуже мало, тiльки вдавав, що п'ю.
В кав'ярнi було тiсно, ми примостилися в самому кутку, а потiм нас i геть
вiдтiснили, бiля пас вимахувало руками якихось два пiдозрiлих типи,
розiгрiтi коньяком i кавою до високих градусiв, один з них весь час
поривався до пас, тицяв коротким оклецькувати'м пальцем в груди то менi,
то Роговому, Аркадiй Васильович щоразу тихо, але владно його зупиняв, i
той повертав обличчя до свого друга. Посмiхався до нього, а потiм
повертав. I пiдпилий тин не ображався, пе бунтував. Менi остирився той
п'яничка, хотiлося загилити його по потилицi чи принаймнi перейти до
iншого столика, а Рогового вiн чомусь не дратував. Я подумав, що його дуже
важко вивести з рiвноваги, а якщо хтось виведе, то, як кажуть нинi, не
позаздриш. Зненацька обо алкашiв разом закурили й вийшли з кафе. Вiльну
площу одразу окупувало тро неначе пiдiбраних по ранжиру чоловiкiв -
високий, нижчий, ще нижчий. Один з них дiстав з портфеля пляшку горiлки,
вони розлили ©© в склянки. Але пе пили, розмовляли, понахилявши вперед
голови. До мене долiтали тiльки окремi слова: "Двадцять чотири... в
касу... з тобою".
- Мабуть, пiшли, - сказав Аркадiй Васильович. - Цi - значно гiршi. То
були звичайнi алкашi. А цi обмiзковують мокре дiльце.
- Ви володi те даром проникати в чужi думки?
- Володiю.
- Тодi можете вiдгадати, що думаю зараз я.
- Стражда те. Спробуйте... подивитися на все простiше.- А сам чомусь
вiдводить погляд. Тiльки це мепi незрозумiле в Роговому - вiн весь час
уника дивитися менi в очi. А вони у нього гарнi, темно-каштановi,
iмлистi, такi очi подобаються жiнкам.
Аркадiй Васильович не дозволив менi заплатити за коньяк та каву.
- А ви що, нiколи не стражда те? - сказав я на вулицi.
- Страждаю. Але... Не через дрiбницi.
- А звiдки ви зна те, що я страждаю через дрiбницi? Ви не вгадали. А
ось я можу вiдгадати, що не да спокою вам...- Мабуть, вперше вiн
здивувався, й зупинився.- Так от, слухайте. Ви - розумна i, мабуть,
талановита людина. I, пробачте, протира те штани в канцелярi©. У вас щось
не вдалося. Ви були лiкарем... i десь спартачили.
Не знаю, чого мене понесло на такi вiражi. Мабуть, менi не слiд стiльки
пити коньяку.
- Ви не вгадали. Лiкар з мене не вийшов, це правда, але я побачив це на
самому початку. Так що я - типовий адмiнiстратор. I не всiм же бути
мiнiстрами. Якби всi люди страждали вiд цього, вони б перевiшалися або
поперерiзали одне одному горлянки. До того ж там, нагорi, бiльшi протяги.
Так що сво©м службовим становищем я задоволений. I комплексiв не маю. А
ось тут я живу. - Аркадiй Васильович показав на високий старий будинок з
колонами й фронтоном.- Ото мо© вiкна. Зайдете?
Вiкна чомусь були темнi. Я запитав його про це. Вгп вiдказав не одразу.
- Дружина... Ну, вона лiку ться. А дiти в баби, в селi.
- Що в дружини?..
- Задавнена хвороба.
Вiн не хотiв говорити на цю тему.
Я подякував за запрошення, попрощався й пiшов. Думав про Аркадiя
Васильовича. Хто вiн такий? Що за чоловiк? Вiн не захотiв говорити про
дружину. Вона або тяжко хвора, або вони з нею не живуть.
По дорозi до готелю знову обмiрковую моральний бiн оцих мо©х
походеньок. Знаю, добре знаю, що йду на червоне свiтло, а отже, йду й
приймаю Рогового та Онищенка в себе. Кiлометри обмильно© фiлософi©,
кiлометри попсованих дротiв, а суть, врештi, одна. I я ©© жодного разу не
висловив категорично. I, мабуть, не висловлю. Як по висловлюють тисячi й
тисячi людей, мiльйони й мiльйони. Ще нiхто не зiзнався на землi, що вiн
чинить непорядок. Мабуть, жодна людина по прожила на свiтi, щоб по
зiрвати, бодай помилково, бодай бездумно хоч одного колосочка на чужому
полi. От ма те перше виправдання. Далi можна знайти iншi, бiльшi,
послатися на чи©сь приклади. Шкала ця - безкiнечна, i сказати напевне, в
якому мiсцi ти сто©ш мiж нулем i безкiнечнiстю, просто неможливо. А
все-таки хоч приблизно?
Вперше ти оце так вiдверто ступа ш за демаркацiйну лiнiю чи не вперше?
Ну, не бiйся, подивися чесно в очi правдi. Ось хоча б таке: у тебе в
клiнiцi сотнi хворих. За найвищими людськими законами ти мав би однаково
лiкувати всiх. Для тебе не повинно бути - кращий i гiрший спецiалiст,
начальник i рядовий товариш i незнайома людина. А насправдi? Чи можеш ти
лiкувати всiх однаково? дефiцитнi лiки, якi дорого коштують i якi важко
дiстати, всiм ти ©х дати не можеш. Кому вони потрапляють: хто потрiбнiший
суспiльству, у кого бiльший блат, кому симпатизу ш сам чи вiд кого
залежнiший? На тво©х плечах цей вантаж, який може зiгнути до землi
чемпiона з штанги.
Я несамохiть пiдводжу голову: може, в чомусь i помиляюся, але несу цей
вантаж чесно. В чомусь я вiдступаю вiд отого вселенського правила - любити
всiх однаково й страждати за всiх однаково: матерi, в яко© дiти,
iнвалiдовi вiйни - тi ж лiки насамперед, побiльшена увага також батьковi,
який году велику сiм'ю, юнаковi, що тiльки вступив у життя... Либонь, я
роблю тут щось i неправильно, але докорiв сумлiння не вiдчуваю. Можливо,
якби я вiрив у бога, для якого всi люди рiвнi i який один зна , хто йому
бажанiший, я робив би iнакше. Але в бога я не вiрю (проте не люблю тих,
якi насмiхаються над людьми релiгiйними) й звiтуюся тiльки перед власною
совiстю. Тут, зда ться, все гаразд. Я це отримав завдяки сво©й професi©
жодного метра, жодного кiлограма дефiциту в крамницi чи продмазi, i нiяких
iнших вигод особисто для себе чи для мо © родини. Я того не маю, хоч у
мiстi й справдi чимало людей, якi не залежать вiд мене, але бояться
мене. Суми i тюрми, а ще лiкарнi не зарiка ться нiхто. Принцип "знайся
кiнь з конем" я також не сповiдаю. Хоч нинi це прислiв'я дехто знову
оживля . Отже, там моя совiсть не квилить. А ось тут? А ось тут чимось я
вже поступився. Але намагатимусь не заходити за демаркацiйну лiнiю далi.
Вдома застаю розпанiкованого Едика. Вiн не може розв'язати двi задачi.
Два типи задач. До однi © взагалi не зиае як пiдступитися.
- Хотiв ©й продиктувати, щоб вона сходила до Миколи Стратоновича, а ©©
нема , - казав вiн, зле поблискуючи голубими очима.- Де вона
шльондрасться!
Микола Стратонович - вчитель математики, у якого Едик брав уроки. Едик
зорi нтувався швидко й правильно, а от щодо Люби...
Ми подзвонили додому ще раз об одинадцятiй. Телефон не вiдповiдав.
- Нiчого, я подзвоню удосвiта, - заспокоював Едика. - В нас у запасi ще
цiлий день.
- Ось я при©ду додому, я ©й видам, - пообiцяв Едик.
Я лежав на сво му матрацi бiля вiкна й дивився на химерну квiтку, яку
витворило на стелi свiтло вуличного лiхтаря. Три великi пелюстки, i три
маленькi, i два кружечки посерединi. Я таку кв'iтку десь бачив, але не
пригадаю, до. Здасться, в якомусь розарi© чи дендрарi©. Принаймнi по в
сво му саду i не серед квiтiв, якi ростуть у вазонах нашо© квартири.
У вазонах, якi стоять в нашiй квартирi. У вазонах... "Вона десь
шльондра ться". Боже, яко страшне слово з вуст сина!
Але ж хiба не справедливо? Хiба не час тобi вiдкрито подивитися в очi
правдi? Нащо ти ©© примазу ш, приплiшову ш, як поганi майстри трiщину на
будинку? "Життя дало трiщину". Вульгарна, збита фраза. Але знову ж - так
воно й . Трiщина появилася рокiв два тому. Нi, по-справжньому - рiк. Коли
при©хав цей... капловухий... Полоса. Нi, капловухий - ти сам. А Полоса -
хитрий, авантюристичний, хвастовитий, самовпевнений. I... веселий,
дотепний. Куди подiнешся вiд правди - це так. Люба й ранiше ходила до
свого залiзничного хору. А з його при©здом... почала бiгати. Щоправда, хор
загримiв. На всю область. I загримiло тво життя. "Ви - П' ха. У вас -
талант". А вона, дурепа, вiрить. Ще й виявився я у всьому винуватим.
Буцiмто це пiд мо©м впливом поступила па заочне вiддiлення фармацевтичного
iнституту. "Ти мене втягнув у свою медицину". Але ж вона не збиралася
поступати до консерваторi©. I взагалi нiкуди не збиралася поступати пiсля
десятого класу. Умовив. Сидiв з нею ночами над пiдручниками. "Ти загубив,
убив у менi талант. Талант солiстки. Але я й зараз... Пiд таким
досвiдченим керiвництвом..."
Здурiла жiнка. В сорок п'ять рокiв здурiла... Хоч, якщо сказати правду,
рецидиви помiчав i ранiше. Але глибоко прихованi.
У не© все глибоко приховане. Жодна людина в свiтi не розгада мо ©
Люби. Й не розгада нiколи. Я з жахом, iз справжнiм жахом здираю з очей
полуду. Всi, рiшуче всi бачать в нiй iншу жiнку. Завiдуючу залiзнично©
аптеки Любов Степанiвну Кириченко, струнку, тонку станом, квiтучу жiнку,
жiнку коректну, iнтелiгентну, ввiчливу й спочутливу та добру. Вона вмi
спаралiзувати нахабу одним слоном, иднилi поглядим, вона вiдтруча , пе
пiдпуска до себе всю ту мерзоту й па крок, i водночас попа так защебече,
з такою самовiдданiстю кинеться виконувати термiново замовлення, що всi
мо© знайомi засипають мене дифiрамбами на ©© адресу. Всi мо© приятелi
заздрять менi, Люба кожному знайде привiтно слово, порадить прочитати
цiкаву книжку, розпита про здоров'я дружини та дiтей. Вона сама вiрить у
свою доброту, щирiсть i справедливiсть. й нiколи не доводилося жити на
бiдi та лободi, стояти на гострому прузi. Кiлька разiв ставала на менших
пружках. I тодi вилазило назовнi все те, що було приховане пiд позолотою.
Випливали назовнi мстивiсть i чварливiсть, навiть пiдступнiсть, погорда,
схильнiсть обмовляти людей. Обмовляти передi мпою i перед сво©м
начальством. Я не раз утримував ©© вiд цього.
Коли вона зривалася, то не милувала нi правого, нi винуватого. Тi бурi
гримiли тiльки в нашому домi, через дах вони не перехлюпували. Минала
гроза, й вона знову одягала шати люб'язностi, доброти, спочутливостi. Нi,
не одягала... Вона справдi вiрить, що - добра, щира, хоч i строга. Мабуть,
я надто причiплнвий до не© нинi. Я знервований, розтривожений ревнiстю й
зараз можу виступити тiльки прокурором, суджу за зачиненими дверима, без
адвокатiв i свiдкiв. Бо чому б тодi я з нею живу! Чому ми не розлучимося?
Чому живу? Не знаю. I чому не розлуча мося - теж. I, мабуть, вже не
розлучимося. Я люблю ©© за все. За рвiйнiсть, гостроту, навiть за
лукавство i мiнливiсть. Я все розумiю, але не можу нiчого вдiяти з собою.
Колись я сподiвався, що перевиховаю ©©. Тодi я був молодий i на©вний, я не
знав, що наймiцпiший на землi сплав - людська душа - не пiддасться
перековцi. Тепер я переконую себе, що оцей ©© шал - випадковiш i
скороминучий. Якби таке сталося на початку нашого життя, я не вагався б i
хвилини.. Тодi я кохав ©© шалено, й ревнував так само шалено, i якби не
вбив, то розлучився б напевно. А тепер я вже, як той корч, що обрiс
молодими пагонами, мохом i грибами. Здвигни його, порушиш i молоду
порiсть, а сам корч струхлявi дуже швидко.
Розмiрковую так, а щось пече в головi, неначе туди хтось увiткнув
розпечений цвях, i важкi непри мнi струми пробiгають по тiлу.
Клята кава. Я мало ©© випив, але тепер не засну до ранку. Буду качатися
на оцiй сво©й твердiй постелi, й мучитися, i гнiватися, й проклинати. Й
спозиратиму фантастичну квiтку на стелi, яка вида ться менi примарною,
спроектованою з iншого свiту. Вона палахкотить хворобливим свiтлом -
лiхтарi погасли, а неподалiк на даху реклама, ©© пелюстки схожi на
щупальцi. Ох, як далеко до то© години:, коли вона почне гаснути, втрачати
кров'янистi барви. Яка довга й глуха нiч повисла над мiстом. Такою вона
зда ться безнадiйно хворим людям, назавжди прикутим до лiжка. Пам'ятай про
це, Вiкторе Iвановичу, ти - лiкар.
Яка глибока i грузька яма спогадiв. Ц звалище, куди скидають всiлякий
мотлох i найдорожчi речi. I як важко борсатися на ©© днi.
Намагаюся пригадати, чи все залишив у порядку в клiнiцi. Перебираю
думкою знайомих спiвробiтникiв: чи кого не за©в, чи не перейшов кому
дорогу... Не перейшов дорогу... Може, кому й перейшов. Претендентiв на
посаду головлiкаря було чимало. Я цi © посади не домагався.
Нещодавно винiс догану одному лiкарю. Але я; справжн ледащо. Звiльнив
з роботи шофера - качав бензин з машини "швидко© допомоги". По©хала
"швидка допомога" по хворого й зупинилася на пiвдорозi. Того негiдника не
звiльняти з роботи, а судити треба було.
Пiвмiсяця тому розбирав аморальну справу. I вiн, i вона - обо нашi
лiкарi. Знюхалися на нiчних чергуваннях. (Ловлю себе на тому, що вживаю
таке непристойне слово, однак повторюю його з насолодою). Вiн - красень,
вона - общипана самиця. В обох - сiм'©. Я намагався присоромити ©х. А в
душi гордував ними, пiдносився над ними.
Нi, цур, нiяких лiкарських справ. Думатиму про великих мореплавцiв,
попливу з ними вiдкривати невiдомi землi. Тiльки шкода, що таких земель
вже нема . I плавба моя сьогоднi не вда ться. А нiч глуха й довга, як
одеськi катакомби, кудi; ходив на екскурсiю позаминулого року. Я лежу з
заплющеними очима й, менi зда ться, нi про що не думаю. Насправдi ж
перебираю в головi подi© минулого дня. Паралельно тчеться iнша думка,
iнший сюжет, багаторазово розроблений. Я плину рiчищем того сюжету й плину
досить упевнено, течiя несе мене сама, а подробицi дня - то деревця й
кущики па берегах тi © рiки.
Зафiксовую себе вже на вiдтинку: йду довгою-предовгою чорною ущелиною
коридора, такою глухою i глибокою, що серце стиска ться в маленьку
грудочку. "Вiн проходить тут кожного дня. Де в нього береться снага?" -
думаю. За мо ю спиною чорнi провалля дверей, а за ними - велетенськi
печери аудиторiй, залiв i переходiв, там тиша дрiма , неначе голодний
звiр, що чига на здобич. Вона ковта кроки, нiби волохата потвора дрiбну
звiрину. Свiчка, яку тримаю в руцi, пробива пiтьму на два-три кроки, далi
стiною сто©ть зловiсна темрява, надто зловiсна вона чомусь угорi пiд
склепiнням. Я запам'ятав його за дня, воно нагаду менi кришку трупи, коли
б дивитися на не© зсередини.
Я нiколи й нiде не бачив такого довгого вузького й високого коридора, я
проходив по ньому багато разiв, i кожного разу, вступаючи до нього, ставав
маленьким i сумирним, ще й страхiтливо вiдчував свою смертнiсть. Проте
сьогоднi я йшов жортовно, без страху.
Оцей нiчний похiд, оця фантазiя, оця мрiя (адже папiтi. у напiвсонному
мареннi я знаю, що це мрiя, спрямована назад, такою мiрою виболiла, що
стала майже реальнiстю, вона почалася з оцього коридора, побаченого пiд
час вiдвiдин заповiтно© квартири-музею. Бiлою кiшкою в темрявi кида ться
думка: "Чому пiхто пе потурбувався, аби поселити його в звичайнiй
квартирi? Адже тут неймовiрно холодно й самотньо".
Коридор вже тодi видавався менi дорогою в потойбiччя, й терпко, до болю
хотiлося вивести великого бранця з холодно© келi©-квартири на волю. Менi
здалося, що н можу це зробити, зобов'язаний зробити, адже вiн не встиг
звершити всього, що судилося його генiю, не встиг вивести тих, для кого
жив, з ущелипи, куди ©х загнала доля, хоч i так зробив безмежно багато:
нiхто в свiтi не зробив стiльки для свого народу - вiн став його совiстю,
його скрижалями, мiрилом всiх його чеснот i прагнень. Вiн пiдняв дух
мiльйонiв сво©х братiв, показавши, що точнiсiнько такий, як i вони, з тi ©
ж кровi й плотi, думи i пiснi, з тi © ж чудово© мови, i якщо змiг дiйти до
найвищих свiтових вершин, то й вони достойнi того.
I тепер вiн помира в кiпцi цi © довго© вузько© ущелини, не звершивши
того,, останнього, па що ма повноваження вiд долi, а я йду до нього, аби
доточити йому час на те. Хоч хто я такий - звичайнiсiнький чоловiчок,
середньо© руки лiкар, якому, одначе, вдалося прорватися крiзь столiтню
товщу; так бува при блуканнi в темному пiдземеллi, - комусь одному, хто
вiдбився вiд гурту, випадково вда ться натрапити на лаз, який веде до
сонця. А може, й не випадково: нiкого ближчого за нього в мене нема .
Глухо вiдлунюють кроки. Ноги стали важкi, я ледве вiдриваю ©х вiд камiнних
плит. Ось внутрiшня академiчна церква - велетенська зала, готова прийняти
його тiло. Гурт тiней товпиться за порогом церкви. Вони вже вiд-плакали
його. Я впiзнаю ©х по портретах, вмiщених у Шевченкiвському словнику:
Лазаревський, Маркович, Курочкiн, Костомаров. Панi Бiлозерська витира
хусточкою очi... Вони нiчого пе знають, вони нiколи не побачать мо ©
зiгнуто© з лiкарським чемоданчиком у руцi постатi. Якби вони мене
побачили, я пе дiйшов би до нього. Можливо, я не дiйду й так.
Не витриму мо серце. Але я вперто прошкую в темрявi, я давно збагнув:
оцей мiй похiд призначений менi Долею, можливо, тiльки для нього я й
народився. Кожен для чогось народжу ться в свiтi.
Хистке полум'я свiчки висвiтлило дверi лiворуч. Я зупинився., перевiв
подих. Обережно, без скрипу прочинив дверi, ступив крок уперед i одразу ж,
повернув лiворуч. Якби я не бував тут ранiше, либонь, зроду не вiдшукав би
цих сходiв i не зiйшов по цих нагору, такi вони вузькi та крутi. Сходи
скриплять, сходи стогнуть, сходи плачуть i зiтхають. Вiн упаде на них,
прямуючи до мольберта, впаде й помре... якщо я не врятую його. Я зпаю: вiн
ночами не спить, страшний бiль у грудях змага його, вiн сидить на лiжку,
увiп'явшись руками в матрац, i тихо зiтха . Про що вiн дума ? Якi видiння
тривожать його генiальну уяву? Того я не годен вiдгадати. Вiн - генiй, я -
простий полiський лiкар. Я не пережив того, що пережив вiн, я не долинув
до жодно© з тих верховин, до яких дотягнувся вiн. Я знаю думки тiльки
звичайних хворих, передсмертнi думки, тi люди, наче вирвапi з корiнням
дерева,- живо листя на мертвому стовбурi. Я боюся налякати його, але вiн.,
либонь, не з полохливих. Про всяк випадок кидаю знизу вгору:
- Батьку Тарасе, це до вас лiкар.
Ставлю свою свiчку поруч з його свiчкою на малесень кому столику. Два
язички полум'я з двох столiть освiтлю ють темну лису голову з розкучманою,
побитою сивинок бородою, високе чоло, обличчя. Воно таке марне, що в ме не
на серцi закипають сльози. Жодно© кровиночки в ньому, а очi згорьо'ванi,
глибокi, що, зда ться, дивляться з того свiту. "Чому, чому нiхто з вас не
заглянув у них закоханим поглядом? - вирива ться раптом з мо © душi.- Нi
ти, Закревська, нi ти, Забаржада, нi ти, Ликеро Полусмакова? Може б, тодi
вiн но лежав отут самотнiй на холоднiй постелi!"
- Лiкар, кажете? Звечора був у мене Барi... I Круневич навiдував. Дали
ось пiгулки... А вони не допомагають. I нiщо вже не допомага . - Вiн
кашля , i в його грудях булькоче, неначе в пропалених ковальських мiхах. -
Якби якось дотягнути до весни, щоб на Укра©ну. Дихнути повiтрям, настояним
на вишневому квiтi... Так, зда ться, й ожив би. А лiки... Менi вже вони не
допоможуть.
- Я iнший лiкар... I лiки мо© iншi. - Я не можу йому пояснити, хто я
такий i звiдки я, та й вiн не зрозумi , не зрозумi навiть за всi © сво ©
генiальностi, а мепi конче потрiбно вселити в нього вiру й розпочати
лiкування, застосу вавши могутнi лiкувальнi засоби мого навального вiку.
Менi потрiбно збурити його, роздмухати iскри генiально© уяви, iнтелекту,
якi згасають, неначе жарипи на вiтрi. Холодний попiл байдужостi пойма
його очi. Людина, яка сидить навпроти мене, зовсiм не та, якою ©© знали
друзi та недруги впродовж рокiв. То було палахке полум'я, яке грiло й
спопеляло, не залишало байдужим нiкого, то була свiтла невтримна рiка, яка
вигравала всiма барвами й ва лила в бурю крутi береги. А це сидiв на лiжку
чоловiк, увесь поглинутий хворобою, задуманий i задивлений кудись туди, до
тiнi лягають одна на одну, неначе чорнi шматки оксамиту, де нема пi
вiтру, нi сонця, нi солодких лiтнiх дощiв, де не чути плачу дитяти,
гудiння хрущiв, спiву молодо© матерi i переможних козацьких погукiв.
- На Укра©нi сонце тепле...- тихо прошепотiв вiн. Я тамую сльози i
прошу дозволу оглянути його. Вiн покiрно погоджу ться, я припадаю вухом до
його грудей. Якийсь час нiчого не чую, менi заважа хвилювання - адже це
його груди, його серце! Катоване найжорстокiшима катами вiку, воно б' ться
кволо й глухо. А все ж це його серце! Воно вмiстило стiльки болiй, що и
моему вiцi вистачило б на iнфаркт для мiльйона. Воно вмiстило стiльки
гнiву, що в мо му вiцi вистачило б на п'ятдесят мiльйонiв.
- Болить. Тут болить, - каже вiн i кладе на груди руку.- Увесь вiк
болiло, але - не так.
Гарячий дрiж струшу менi плечi. Приглашую його; бо зараз не маю права
на спiвчуття, розчулення, нинi - я тiльки лiкар, той бiль i в менi, i и
усiх нас, але зараз вiн заважа слухати поетове серце.
- Вловлюю шуми. Оцей ви нажили данно, що мандруючи а Галайдою, оцей - в
польотi над холодним Сибiром, оцей - у казематi, а оцей - у Кос-Аралi. Тих
шумiв i болей зняти не годен, але такi, що можу погамувати. Випийте ось
цi краплi, й вам перестане болiти. Й ви заснете.
Вiн недовiрливо дивиться на сло©к у мо©х руках. Одначе покiрно ковта
лiки. Вони починають дiяти дуже швидко. Тарасове обличчя свiтлiша ,
дихання ста рiвнiшим, глибшим. Вiн здивовано мружиться на мене. Я гамую
биття власного серця. Менi стiльки потрiбно йому сказати. Стiльки
запитати... Але це - потiм, потiм. Матимнмо безмiр часу. Я приходитиму до
нього кожного дня. Вiн лежатиме в лiжку, i ми розмовлятимемо,
розмовлятимемо.
- Справдi, менi покращало. Звiдки ти, чоловiче? - теплi вогники сяють у
його очах.
- Звiдти. З Укра©ни.
- З Укра©ни? - хрипке дихання зрива ться з його вуст.- I як там?..
Сонечко ся ?.. Козацтво гуля ? Мова розквiта ? Розкажи менi про не©.
- Завтра я розповiм багато-багато.
- Нi, розкажи тепер. Яка вона... нинi?
Я дивуюся, що вiн про все здогадався. Яким чином? Звiдки? Он як
спалахнули його очi.
Одначе лiки нашого вiку дiють навальне. Я тихо починаю розповiдати йому
про Ревучого, про зеленi дiброви, про тополi, що неначе сторожа стали за
Оглавом, про соловейка, який витьохку на калинi, - про всо те, що
прочитав у його безсмертних поезiях, - тiльки про те, - а вiй слуха немов
з далекого далеку.
- Сон... Ще один сон, - шепочуть його спраглi вуста. Вiн засина з
усмiшкою на них.
А я ще якийсь час сиджу в узголов'©, втупившi© погляд у чорну безодню
ночi. За вiкном стогне вiтер, i трiскасться на Невi крига, колюча снiгова
крупа тарабанить по шибках. Там, за вiкном, безпросвiтна нiч, нанизанi на
швайку Петропавловсько© дзвiницi хмари, рiвна стрiла Невського, по якому
крiзь сиву хурiю мчить у безвiсть кур' р. Десь там, на Чорному морi, на
бiлому каменi висаджу свiй зелений десант весна, а тут впродовж
набережно© течуть бiлi снiговi змi©, й крижини на Невi стають сторчма, ©©
так замерзають, i на тi блискучi злами вранцi сяде воронця та закарка на
негоду. Вiтер забива крупу у вiкно, вона ляга гострим, схожим на
домовину, заметиком i не тане. Я думаю про те, що завтра конче мушу знайти
затишну i теплу квартиру для мого пацi нта, iнакше вiн помре в цiй
холоднiй, велетенськiй, схожiй на гипетську пiрамiду, кам'яницi й нiякi
лiки йому не допоможуть. Думаю, як повезу його на Укра©ну. Вже, зда ться,
можна буде ©хати на поштових, а не па перекладних.
Я гашу його свiчку, беру в руки свою i поволi спускаюся по сходах. Вони