Страница:
Суспільна думка, насамперед у Сполучених Штатах Америки, загалом підтримала ініціативу страхових організацій. У Нью-Йорку почали готуватися до експедиції, яка повинна була вирушити в путь із чітко визначеною метою: впіймати і знешкодити нарвала. Найближчим часом в море мав вийти швидкохідний фрегат «Авраам Лінкольн». Капітаном було призначено підкованого на всі ноги у морській справі моряка Фараґута. Оскільки двері військових складів для нього були відчинені, капітан дуже швидко споряджав свій фрегат.
Але (чомусь так нерідко трапляється) саме в той час, коли було вирішено спорядити експедицію, тварина причаїлася. Вона зникла майже на два місяці, принаймні жодне судно не зіткнулося з нею за цей час. Єдиноріг мовби відчув, що на нього готується облава. Цей факт обговорювався дуже жваво! Країни зв'язувалися між собою за допомогою трансатлантичного підводного кабелю (про нього у цій розповіді йтиметься докладніше). Дотепники жартували, що цей хитрун перехопив якусь секретну телеграму і вжив надзвичайних заходів для власної безпеки.
Поки страховисько бавилося з суднами у піжмурки, фрегат, готовий до тривалого дальнього плавання і озброєний до зубів, чекав на нього. Але куди йому вирушати, не знав ніхто. Коли тривожне чекання дійшло до точки кипіння, несподівано 2 червня промайнула чутка, що пароплав «Тампіко», який здійснював рейси між Сан-Франциско і Шанхаєм, зо три тижні тому зустрів однорога у північних водах Тихого океану.
Це повідомлення справило на всіх неабияке враження. Капітан Фараґут не зміг випросити навіть двадцяти чотирьох годин відстрочки. Провізію, завбачливо заготовлену заздалегідь, негайно завантажили на борт «Авраама Лінкольна». Трюми доверху наповнили вугіллям. За лічені години команда була в зборі. Залишалося лише піддати пари і відчалити! Капітану не пробачили б навіть кількох годин зволікання! До того ж він сам мріяв лише про одне – якомога скоріше вийти в море.
За три години до відплиття «Авраама Лінкольна» мені вручили лист із міністерською печаткою такого змісту:
«Панові Аронаксу, професору Паризького музею природничих наук Іотель «П'ята авеню» Нью-Йорк
Вельмишановний пане професоре!
Якщо Ви побажаєте приєднатися до експедиції на фрегаті «Авраам Лінкольн», уряд Сполучених Штатів Америки висловить своє задоволення, довідавшись, що у Вашій особі Франція взяла участь у важливій справі міжнародного значення – звільненні морів від нарвала. Капітан Фараґут радо надасть у Ваше розпорядження зручну каюту
Моє велике шанування Вам,
Морський міністр Дж. Б. Гобсон».
Розділ третій
Отримавши такого листа, та ще й від міністра Гобсона, будь-хто, мабуть, розгубився б. Вимушений зізнатися, що до цього моменту я думав про полювання на однорога не більше, ніж про спробу прорватися через льодяні простори Північно-Західного проходу. Але прочитавши лист-запрошення, я пройнявся думкою, що моє справжнє покликання, сенс усього мого життя, полягає саме у тому щоб знищити цю небезпечну тварину і таким чином визволити від неї світ.
Нагадаю, що я тільки-но повернувся з виснажливої подорожі, був страшенно втомлений і потребував тривалого відпочинку. Як я мріяв повернутися на батьківщину, до своїх друзів, у свою квартиру при Ботанічному саду, до любих моєму серцю, безцінних колекцій! Але навіть це не могло мене стримати від участі в експедиції. В одну мить я забув про втому, друзів і колекції та не роздумуючи прийняв запрошення американського уряду!
«Так чи інакше, – розмірковував я, – всі дороги ведуть до Європи! Одноріг, мабуть, буде такий люб'язний, що приведе мене до берегів рідної Франції! Ця поважна тварина не пошкодує для мене хоча б півметра своєї кістяної алебарди… А я привезу її на батьківщину, і в Паризькому музеї природничих наук з'явиться новий безцінний експонат».
Та перш ніж це станеться, я мусив вистежувати нарвала у північних водах Тихого океану – іншими словами, пливти у протилежний від Франції бік. Але ж перспектива була такою заманливою… Начувайся, нарвале!
– Конселю! – гукнув я нетерпляче. Тепер я не хотів гаяти жодної хвилини.
Консель, мій бездоганний слуга, супроводжував мене в усіх моїх мандрах. Я любив його, і він вірно служив мені. Мій помічник був флегматичний від природи, принципово порядний, старанний. Цей з виду простак по-філософськи сприймав несподівані повороти долі, завжди був готовий услужити і всупереч своєму імені[7] ніколи не давав жодних порад, навіть тоді, коли його про це просили.
Консель постійно крутився біля нашого вченого товариства при Ботанічному саду, тож і сам дечому навчився. Він спеціалізувався на природничо-науковій класифікації, натренувався зі швидкістю справного спортсмена долати східці всіх типів, груп, класів, підкласів, рядів, родин, родів, підродів, видів і підвидів живих організмів. Та це була його вершина. Класифікація справді стала його стихією, а далі він і не намагався йти. Обізнаний у теорії класифікації, він був погано підкований практично, я навіть сумніваюся, чи зумів би він відрізнити кашалота від вусатого кита! Та попри свою доволі обмежену освіченість він був хороший хлопець! Я міг беззастережно покластися на нього у побуті, до того ж він добре зарекомендував себе як помічник науковця.
Ось уже десять років Консель супроводжував мене в усіх наукових експедиціях. І я жодного разу не чув від нього скарг на те, що подорож затягувалася або що вона виявилася занадто важкою. Консель завжди був готовий слідувати за мною буквально на край світу. До того ж здоров'я дозволяло йому їздити куди завгодно – хвороби його обминали десятою дорогою, він не боявся ні спеки, ні холоду, мав міцні м'язи і, здавалося, взагалі не мав нервів. На момент описуваних подій Конселю було тридцять років, його вік стосовно віку його пана становив «п'ятнадцять до двадцяти». Прошу вибачення за складність викладу, але це лише тому, що пану Аронаксу важко було прямо зізнатися: «Мені вже сорок років!»
Та як і кожна жива людина, Консель все ж мав ваду. Я говорю про його невиправний формалізм. Уявляєте, він завжди звертався до мене у третій особі! Я ніяк не міг до цього звикнути – та що там звикнути, мене це дратувало: «Пан професор те, пан професор се…» Та всі ми не бездоганні…
– Конселю! – вдруге покликав я слугу, заходячись мов у лихоманці готуватися до від'їзду.
У відданості Конселя я не сумнівався. Зазвичай я не цікавився, чи згоден він супроводжувати мене у тій чи іншій поїздці. Але цього разу йшлося про експедицію, яка могла затягнутися на невизначений термін, до того ж подорож була небезпечною, навіть ризикованою, адже розпочиналося полювання на тварину, здатну перевернути наш фрегат як горіхову шкаралупку! Тут вже було над чим замислитися навіть такому байдужому флегматикові, як мій незворушний слуга.
– Конселю! – крикнув я втретє. Консель з'явився на порозі кімнати.
– Пан професор мене кликали?
– Так, мій друже, збирай мої речі і збирайся сам. Ми від'їжджаємо через дві години.
– Як завгодно панові професору, – відповів Консель спокійно.
– Уклади хутчій у валізу мої дорожні речі, костюми, сорочки, шкарпетки, усього якнайбільше!
– А як щодо колекції пана професора? – поцікавився Консель.
– Нею ми займемося пізніше.
– Як же це так! А архіотерії, гіракотерії, ореодони, геропотамуси та інші викопні рештки кістяків…
– Вони залишаться на зберіганні у готелі.
– А бабіруса?!
– її годуватимуть, поки нас не буде. Хоча… треба розпорядитися, щоб усі наші скарби відправили до Франції. Там про них подбають.
– А хіба ми їдемо не до Парижа? – запитав Консель.
– Так… звичайно… от тільки спочатку доведеться зробити невеликий гак…
– Як завгодно панові професору. Так, то й так!
– Невеличкий! Ми лише трішки звернемо з прямого шляху, тільки і всього… Ми попливемо на фрегаті «Авраам Лінкольн».
– Як завгодно панові професору, – покірно відповів Консель.
– Знаєш, друже… йдеться про страховисько… про відомого нарвала. Ми очистимо від нього моря! Автор двотомної книги «Таємниці підводного світу» не може відмовитися супроводжувати в експедиції капітана Фа-раґута. Ця місія почесна, але й не менш… небезпечна! Доведеться діяти наосліп. Тварина може виявитися з вибриками! Але що буде, те й буде! Наш капітан не схибить!
– Куди пан професор, туди і я, – відповів Консель.
– Подумай, добре подумай! Я не хочу приховувати від тебе, наскільки все небезпечно. Буває, що з таких експедицій не повертаються.
– Як завгодно панові професору, – повторив Консель. Я знав, що Консель мене не розчарує. Вже за п'ятнадцять хвилин валізи були спаковані. Консель хутко впорався зі своїм завданням. Я міг бути впевнений, що він нічого не забув, адже він так само бездоганно класифікував білизну і одяг, як птахів і ссавців.
Наші речі перенесли у вестибюль готелю. Я стрімголов кинувся сходами на перший поверх. Поспіхом розрахувався за перебування в готелі в адміністрації, де завжди юрмилися приїжджі.
Я також розпорядився, щоб клунки з препарованими тваринами були відправлені до Франції на адресу Музею природничих наук. Залишалася ще одна важлива справа – подбати про свою бабірусу – гордість останньої експедиції. Для неї я відкрив щедрий кредит. Тепер можна було їхати. Консель услід за мною вскочив в екіпаж.
За двадцять франків нас повезли по Бродвею до Юніон-сквер, далі по Четвертій авеню до перехрестя з Боуері-Стріт, далі по Кетрін-стріт. Екіпаж зупинився біля Тридцять четвертого пірса. Звідси нас – людей, коней і карету – доставили у Бруклін, головне передмістя Нью-Йорка, розташоване на лівому березі Іст-Рівер. За кілька хвилин наш екіпаж уже був біля причалу, де стояв «Авраам Лінкольн» і закопчував небо, випускаючи з двох труб густі хмари.
Наш багаж негайно перенесли на палубу. Я вибіг трапом на борт корабля, запитав капітана Фараґута, і матрос провів мене на ют[8]. Там мене зустрів офіцер, який мав бездоганний вигляд і такі самі манери.
Простягнувши мені руку для привітання, він запитав:
– Пан П'єр Аронакс?
– Саме так, – відповів я і у свою чергу запитав: – Капітан Фараґут?
– Власною персоною! Ласкаво просимо, пане професоре! В мене не було ані найменшого сумніву, що ви погодитеся. Ваша каюта готова.
Я відкланявся і не став відволікати капітана від клопотів, пов'язаних із відплиттям, а лише довідався про розташування призначеної для мене каюти і повідомив, що маю с собою слугу.
«Авраам Лінкольн» був чудово пристосований до подорожі, у відповідності до свого нового призначення. Це був швидкісний фрегат, оснащений найсучаснішими машинами, які працювали при тиску до семи атмосфер. Завдяки цьому середня швидкість «Авраама Лінкольна» складала вісімнадцять і три десятих милі за годину. Зазначу що така швидкість була високою для плавання, але, на жаль, занизькою на випадок переслідування гігантського китоподібного.
Внутрішнє оздоблення фрегата не поступалося його морехідним якостям. Я був задоволений своєю каютою, що розташовувалась у кормовій частині судна і сполучалася з кают-компанією.
– Нам тут буде зручно, – сказав я Конселю.
– Еге ж, я б сказав, так само зручно, як раку-самітнику у мушлі молюска-сурмача, з дозволу пана професора! – відповів він.
Я залишив Конселя у каюті розпаковувати валізи, а сам піднявся на палубу, щоб спостерігати за останніми приготуваннями до відплиття.
Щойно я ступив на палубу, як капітан Фераґут наказав віддати кінці, що утримували «Авраама Лінкольна» біля Бруклінського причалу. Затримайся я на якісь п'ятнадцять або навіть на десять хвилин, і фрегат відплив би у море, а я був би позбавлений можливості брати участь у цій незвичайній, почесній і, не побоюся цього слова, фантастичній експедиції. Так, є усі підстави вважати цю кампанію «справжньою вигадкою», навіть попри найдокладніший опис перебігу її подій. Та вона розпочалася. І я брав у ній участь!
Капітан Фераґут квапився, бо прагнув якомога швидше дістатися тих морів, у водах яких востаннє було помічено єдинорога.
Він викликав головного механіка.
– З тиском усе гаразд? – поцікавився капітан.
– Авжеж, – вдоволено відповів механік.
– Уперед! – розпорядився капітан Фераґут.
Наказ, якого екіпаж чекав з таким нетерпінням, негайно передали у машинний відділ. Механіки повернули важіль. Пара зі свистом ринула в золотники, поршні почали обертати гребний вал. Лопаті закрутилися, набираючи обертів, і «Авраам Лінкольн» величаво рушив у небезпечну путь.
Фрегат, притримуючись мальовничого правого берега, уздовж Нью-Джерсі, густо забудованого віллами, пройшов повз форти, звідки його вітали салютами з найбільших гармат. «Авраам Лінкольн» у відповідь тричі опускав і піднімав американський стяг із зірками, які вдень і вночі майоріли на гафелі[9] бізань-щогли[10].
О третій годині пополудню лоцман полишив свій місток, сів у шлюпку, якою дістався на шхуну, що чекала його під вітром. Матроси додали пари, лопаті гребного вала розсікали воду дедалі швидше. Фрегат пройшов уздовж піщаного низького берега Лонг-Айленду і о восьмій годині зник у темних водах Атлантичного океану.
Розділ четвертий
Капітан Фераґут – досвідчений моряк, гідний командувати таким красивим фрегатом. Він був єдиним цілим зі своїм судном, був його душею. Він повірив в існування морського страховиська з того самого моменту відколи почув про нього вперше. Капітан Фераґут різко обривав будь-які розмови про те, що, можливо, вони вийшли на лови примари. Він вірив в існування тварини, як більшість бабусь вірять у біблійного Левіафана – не розумом, а серцем. Чудовисько існує, і він звільнить від нього моря, це справа його капітанської честі, адже він заприсягнувся в цьому! Тепер він почувався родоським рицарем, своєрідним Д'Єдоне де [озоном, який оголосив війну драконові за те, що той спустошив його острів.
Офіцери повністю підтримували свого капітана. Варто було послухати, з яким ентузіазмом вони обговорювали свої шанси на зустріч з твариною-гігантом: радилися, сперечалися, билися об заклад. А як вони уважно і добросовісно спостерігали за неозорою гладінню океану! Навіть ті з них, хто за звичайних умов йшов на вахту, як на каторгу, тепер радо погоджувалися зайвий раз почергувати. Поки сонце було в зеніті, матроси залазили на щогли і звідти несли вахту, адже дошки на палубі були такі гарячі, що обпікали їм ступні.
Екіпаж, як і вищий склад команди, палав єдиним бажанням: зустріти однорога, загарпунити його, витягнути на борт і розрубати на шматки. За морем спостерігали уважно й безперестанку. Капітан Фераґут призначив премію у дві тисячі доларів тому, хто першим помітить тварину, незалежно від того, хто це буде – юнга, матрос, боцман чи офіцер. Можете собі уявити, як пильно члени екіпажу «Авраама Лінкольна» вдивлялися в море!
Я також не вилежувався у каюті, а днями стовбичив на палубі. І лише мій дивний слуга Консель не поділяв збудженого настрою на борту, він залишався спокійним і відверто байдужим до всього, що відбувалось навколо нього.
Я вже повідомляв, що капітан Фераґут подбав про те, аби судно було оснащене усіма необхідними засобами для ловлі гігантських китів. Уявити собі краще спорядженого китобійного судна просто неможливо. У нас було все, що тільки може знадобитися у цій справі: від ручного гарпуна до мушкетонів із зазубреними стрілами і довгих рушниць із розривними кулями. Та й це ще не все! Найголовніше те, що на борту фрегата перебував сам Нед Ленд, король гарпунерів.
Цей чоловік мандруватиме з нами до кінця, тож розповім про нього докладно. Нед Ленд, уродженець Канади, був віртуозним китобоєм, котрий не мав жодного суперника в світі у цьому небезпечному ремеслі. Спритність і холоднокровність, сміливість і кмітливість поєдналися в його особі. Щоб уникнути удару його гарпуна, треба було бути вельми підступним китом або дуже хитрим кашалотом.
Неду Ленду було близько сорока років. Суворий на вигляд чоловік був високим на зріст – більше шести англійських футів, міцної статури. Характер Нед Ленд мав не вельми приємний: нетовариський і мовчазний, до того ж запальний і конфліктний, цей чоловік спалахував гнівом через будь-які дрібниці. Він був статним, але найбільше вражав вольовий вираз очей і особливий погляд, який надавав його обличчю виразності.
Без сумніву, капітан Фераґут мудро вчинив, запросивши його до експедиції: тверда рука і пильні очі гарпунера вартували всього екіпажу. Неда Ленда можна було образно назвати телескопом-гарматою, така собі ідеальна зброя у боротьбі з нарвалами: пильний, влучний і завжди напоготові.
Канадець з Квебека – ну хіба не француз? Можливо, саме тому, попри свій відлюдкуватий норов, Нед Ленд відчув до мене якусь симпатію. Припускаю, цьому я мав завдячувати своїй національності. Тільки зі мною він міг поговорити французькою на цьому кораблі, а я отримав чудову нагоду почути ту стару французьку, якою писав Рабле (вона ще збереглася в деяких канадських провінціях). У древньому роду Неда Ленда було чимало сміливих рибалок ще за тих часів, коли місто належало Франції.
З часом Нед розговорився. Я з цікавістю слухав про пережиті ним лихі пригоди у полярних морях. Його розповіді про риболовлю, двобої з китами були дуже романтичними. Повідував він в епічній формі, іноді мені здавалося, що я слухаю сучасного канадського Іомера, який оспівує «Іліаду» гіперборейських країн!
Я описую цю відважну людину такою, якою знаю її. Ми з ним заприятелювали. Так, нас пов'язали нерозривні узи дружби, такої, яка може зародитися і зрости тільки у разі спільного подолання важких життєвих випробувань! Нед – молодчина! Я хотів би жити ще бодай сто років, аби якомога довше згадувати його!
Цікаво, що ж Нед Ленд думав про морське страховисько? Дивно, та він не вірив в існування фантастичного однорога і був єдиним на борту, кого не засліпила надмірна героїка нашої експедиції. Він уникав розмов на цю тему. Та все ж я спробував заговорити з ним про це.
Одного чудового вечора, а саме ЗО червня (це було через три тижні після того, як ми перестали бачити набережні Брукліна), фрегат проходив поблизу мису Бланка, за тридцять миль від патагонських берегів. Ми перетнули тропік Козерога; ще сімсот миль на південь, і ми побачимо вхід до Магелланової протоки. Ще один тиждень, і «Авраам Лінкольн» розсікатиме води Тихого океану!
Сидячи з Недом Лендом на юті, ми балакали про все на світі, не зводячи при цьому погляду з моря, таємничі глибини якого все ще недоступні людському погляду. Якось непомітно розмова звелася до морського однорога. Я продумував уголос різні можливі випадки, умови і несподіванки, залежно від яких злітали і падали шанси успішного завершення нашої експедиції. Помітивши, що Нед відмовчується і відверто уникає цієї теми, я запитав прямо:
– Як можете ви, Неде, не вірити в існування китоподібного, за яким ми усі полюємо? Які ви маєте підстави сумніватися у безсумнівному? Факти ж, як відомо, річ уперта.
Гарпунер з хвилину дивився на мене мовчки. Перш ніж відповісти, він звиклим жестом ляснув себе по чолі, стулив повіки, ніби збирався з думками, і нарешті повільно вимовив:
– Підстави вагомі, пане Аронаксе.
– Але Неде! Ваша професія – китобій, і вам не раз доводилося мати справу з крупними морськими ссавцями. Вам має бути легше, ніж будь-кому, припустити ймовірність існування гігантського китоподібного. Хай там як, а вам не годиться бути маловіром у цьому питанні!
– Це не резонно, пане професоре, – відповів Нед. – Не вдивовижу, що невіглас вірить, ніби якісь лиховісні комети борознять небо і що у надрах земної кулі водяться допотопні диво-істоти, – це я ще можу зрозуміти! Але астроном чи геолог вважає все те казками. Так само й китобій. Я багато разів полював на китоподібних, загарпунив їх чимало, а багатьох убив, та хай якими великими і сильними були б ці тварини, вони все одно не в змозі ані своїми хвостами, ані бивнями пробити металеву обшивку пароплава.
– Але ж, Неде, це правда, що нарвал зубом протаранював судна наскрізь.
– Дерев'яні, можливо! – відповів канадець. – Але я й такого не бачив. І поки не побачу на власні очі, не повірю, що кити, кашалоти чи однороги можуть зробити подібні пробоїни.
– Неде…
– Годі, професоре! Все що завгодно, тільки не це. Хіба що гігантський спрут…
– А ця версія ще більш малоймовірна, Неде!
– Чому?!
– Бо спрут – м'якотіла тварина. Його тіло, як лантух. Все, що у нього є, – це голова і щупальця довкола ротового отвору! Навіть якби якийсь спрут і мав хоч би й п'ятсот футів завдовжки, від цього в нього все одно не утворилося б хребта, а отже, ніякої небезпеки для таких суден, як «Шотландія» і «Авраам Лінкольн», він не становив би. Настав час здати в архів байки про подвиги всіляких спрутів і подібних страховиськ!
– Отже, пане природознавцю, – запитав Нед Ленд з нотками іронії у голосі, – ви впевнені в існуванні гігантського китоподібного?
– Абсолютно впевнений, Неде! І моя впевненість небезпідставна, вона ґрунтується на логічному співставленні фактів. Я впевнений в існуванні ссавця – могутнього організму, що, як і кити, кашалоти та дельфіни, належить до підтипу хребетних і наділений кістяним бивнем виняткової міцності.
– Гм! – вимовив мій співбесідник і заперечно похитав головою, що мало б означати сумнів.
– І візьміть до уваги, шановний канадцю, – продовжував я переконувати товариша, – якщо подібна тварина існує і мешкає на глибині кількох миль, то вона, поза всяким сумнівом, повинна мати надзвичайну життєву силу.
– Навіщо ж їй така сила? – поцікавився Нед.
– Сила потрібна, щоб витримувати тиск верхнього шару води.
– Справді? – запитав Нед і подивився на мене, недовірливо примруживши одне око.
– Справді! І доказом цього є цифри.
– Ет! Цифри! – скептично вигукнув Нед. – Ви, вчені, можете оперувати цифрами скільки завгодно!
– Ні, це більше стосується торгашів. А якщо йдеться про науку, то тут усе точно. Вислухайте мене. Уявімо собі тиск, що дорівнює одній атмосфері у вигляді водного стовпа заввишки тридцять два фути. Насправді висота водного стовпа має бути дещо меншою, оскільки морська вода є щільнішою за прісну. Отже, коли ви пірнаєте у воду Неде, ваше тіло витримує тиск стількох атмосфер, інакше кажучи стількох кілограмів, на кожен квадратний сантиметр своєї поверхні, скільки тридцятидвохфутових стовпів води відмежовують вас від поверхні моря. От і виходить, що на глибині трьохсот двадцяти футів тиск становить десять атмосфер, на глибині трьох тисяч двохсот футів – сто атмосфер, а тридцяти двох тисяч футів, себто на глибині двох з половиною льє, – тисячі атмосфер. Тож якби вам вдалося зануритися у такі казкові глибини океану, то кожен квадратний сантиметр вашого тіла зазнавав би тиску в тисячу кілограмів. Чи цікавились ви, шановний Неде, скільки квадратних сантиметрів має ваше тіло?
– І гадки не маю, пане Аронаксе.
– Близько сімнадцяти тисяч.
– Бути цього не може!
– Еге ж! І оскільки на практиці атмосферний тиск дещо перевищує один кілограм на квадратний сантиметр, то сімнадцять тисяч квадратних сантиметрів вашого тіла зазнають тиску сімнадцяти тисяч п'ятисот шістдесяти восьми кілограмів!
– То чому я цього не помічаю? – здивувався Нед.
– Та тому ви цього не помічаєте, і тому під таким сильним тиском ваше тіло не сплющується, що повітря всередині вас має тиск ідентичної сили. Таким чином абсолютна рівновага між тиском зсередини і тиском зовні взаємно нейтралізується. Але у воді все зовсім по-іншому.
– Зрозуміло, – відповів Нед, який слухав мене дуже уважно. – Вода ж не повітря, вона тисне ззовні, а всередину не проникає.
– Правильно, Неде! На глибині тридцяти двох футів ви перебуватимете під дією тиску сімнадцяти тисяч п'ятисот шістдесяти восьми кілограмів; на глибині трьохсот двадцяти футів цей тиск стане вдесятеро сильнішим, тобто дорівнюватиме ста сімдесяти п'яти тисячам шестистам вісімдесятьом кілограмам; насамкінець, на глибині тридцяти двох тисяч футів тиск збільшиться у тисячу разів, тобто дорівнюватиме сімнадцяти мільйонам п'ятистам шістдесяти вісьмом тисячам кілограмів; тобто від вас і мокрого місця не залишиться, адже цей тиск буде більшим навіть за тиск найпотужнішого гідравлічного преса!
– Тьху, хай йому грець! – вилаявся вражений Нед.
– Саме так! Отже, шановний гарпунере, якщо хребетне, довжина якого має кілька сотень метрів, з відповідною масою, може триматися в таких глибинах, то мільйони квадратних сантиметрів його поверхні зазнають тиску не одного мільярда кілограмів. Якою ж мускульною силою має бути наділена тварина і якою має бути опірність її організму, щоб витримувати такий тиск!
– Напрошується висновок, – думав уголос Нед Ленд, – що на ній обшивка з листового заліза восьмидюймової товщини, як на броненосних фрегатах!
Але (чомусь так нерідко трапляється) саме в той час, коли було вирішено спорядити експедицію, тварина причаїлася. Вона зникла майже на два місяці, принаймні жодне судно не зіткнулося з нею за цей час. Єдиноріг мовби відчув, що на нього готується облава. Цей факт обговорювався дуже жваво! Країни зв'язувалися між собою за допомогою трансатлантичного підводного кабелю (про нього у цій розповіді йтиметься докладніше). Дотепники жартували, що цей хитрун перехопив якусь секретну телеграму і вжив надзвичайних заходів для власної безпеки.
Поки страховисько бавилося з суднами у піжмурки, фрегат, готовий до тривалого дальнього плавання і озброєний до зубів, чекав на нього. Але куди йому вирушати, не знав ніхто. Коли тривожне чекання дійшло до точки кипіння, несподівано 2 червня промайнула чутка, що пароплав «Тампіко», який здійснював рейси між Сан-Франциско і Шанхаєм, зо три тижні тому зустрів однорога у північних водах Тихого океану.
Це повідомлення справило на всіх неабияке враження. Капітан Фараґут не зміг випросити навіть двадцяти чотирьох годин відстрочки. Провізію, завбачливо заготовлену заздалегідь, негайно завантажили на борт «Авраама Лінкольна». Трюми доверху наповнили вугіллям. За лічені години команда була в зборі. Залишалося лише піддати пари і відчалити! Капітану не пробачили б навіть кількох годин зволікання! До того ж він сам мріяв лише про одне – якомога скоріше вийти в море.
За три години до відплиття «Авраама Лінкольна» мені вручили лист із міністерською печаткою такого змісту:
«Панові Аронаксу, професору Паризького музею природничих наук Іотель «П'ята авеню» Нью-Йорк
Вельмишановний пане професоре!
Якщо Ви побажаєте приєднатися до експедиції на фрегаті «Авраам Лінкольн», уряд Сполучених Штатів Америки висловить своє задоволення, довідавшись, що у Вашій особі Франція взяла участь у важливій справі міжнародного значення – звільненні морів від нарвала. Капітан Фараґут радо надасть у Ваше розпорядження зручну каюту
Моє велике шанування Вам,
Морський міністр Дж. Б. Гобсон».
Розділ третій
Як завгодно панові професору
Отримавши такого листа, та ще й від міністра Гобсона, будь-хто, мабуть, розгубився б. Вимушений зізнатися, що до цього моменту я думав про полювання на однорога не більше, ніж про спробу прорватися через льодяні простори Північно-Західного проходу. Але прочитавши лист-запрошення, я пройнявся думкою, що моє справжнє покликання, сенс усього мого життя, полягає саме у тому щоб знищити цю небезпечну тварину і таким чином визволити від неї світ.
Нагадаю, що я тільки-но повернувся з виснажливої подорожі, був страшенно втомлений і потребував тривалого відпочинку. Як я мріяв повернутися на батьківщину, до своїх друзів, у свою квартиру при Ботанічному саду, до любих моєму серцю, безцінних колекцій! Але навіть це не могло мене стримати від участі в експедиції. В одну мить я забув про втому, друзів і колекції та не роздумуючи прийняв запрошення американського уряду!
«Так чи інакше, – розмірковував я, – всі дороги ведуть до Європи! Одноріг, мабуть, буде такий люб'язний, що приведе мене до берегів рідної Франції! Ця поважна тварина не пошкодує для мене хоча б півметра своєї кістяної алебарди… А я привезу її на батьківщину, і в Паризькому музеї природничих наук з'явиться новий безцінний експонат».
Та перш ніж це станеться, я мусив вистежувати нарвала у північних водах Тихого океану – іншими словами, пливти у протилежний від Франції бік. Але ж перспектива була такою заманливою… Начувайся, нарвале!
– Конселю! – гукнув я нетерпляче. Тепер я не хотів гаяти жодної хвилини.
Консель, мій бездоганний слуга, супроводжував мене в усіх моїх мандрах. Я любив його, і він вірно служив мені. Мій помічник був флегматичний від природи, принципово порядний, старанний. Цей з виду простак по-філософськи сприймав несподівані повороти долі, завжди був готовий услужити і всупереч своєму імені[7] ніколи не давав жодних порад, навіть тоді, коли його про це просили.
Консель постійно крутився біля нашого вченого товариства при Ботанічному саду, тож і сам дечому навчився. Він спеціалізувався на природничо-науковій класифікації, натренувався зі швидкістю справного спортсмена долати східці всіх типів, груп, класів, підкласів, рядів, родин, родів, підродів, видів і підвидів живих організмів. Та це була його вершина. Класифікація справді стала його стихією, а далі він і не намагався йти. Обізнаний у теорії класифікації, він був погано підкований практично, я навіть сумніваюся, чи зумів би він відрізнити кашалота від вусатого кита! Та попри свою доволі обмежену освіченість він був хороший хлопець! Я міг беззастережно покластися на нього у побуті, до того ж він добре зарекомендував себе як помічник науковця.
Ось уже десять років Консель супроводжував мене в усіх наукових експедиціях. І я жодного разу не чув від нього скарг на те, що подорож затягувалася або що вона виявилася занадто важкою. Консель завжди був готовий слідувати за мною буквально на край світу. До того ж здоров'я дозволяло йому їздити куди завгодно – хвороби його обминали десятою дорогою, він не боявся ні спеки, ні холоду, мав міцні м'язи і, здавалося, взагалі не мав нервів. На момент описуваних подій Конселю було тридцять років, його вік стосовно віку його пана становив «п'ятнадцять до двадцяти». Прошу вибачення за складність викладу, але це лише тому, що пану Аронаксу важко було прямо зізнатися: «Мені вже сорок років!»
Та як і кожна жива людина, Консель все ж мав ваду. Я говорю про його невиправний формалізм. Уявляєте, він завжди звертався до мене у третій особі! Я ніяк не міг до цього звикнути – та що там звикнути, мене це дратувало: «Пан професор те, пан професор се…» Та всі ми не бездоганні…
– Конселю! – вдруге покликав я слугу, заходячись мов у лихоманці готуватися до від'їзду.
У відданості Конселя я не сумнівався. Зазвичай я не цікавився, чи згоден він супроводжувати мене у тій чи іншій поїздці. Але цього разу йшлося про експедицію, яка могла затягнутися на невизначений термін, до того ж подорож була небезпечною, навіть ризикованою, адже розпочиналося полювання на тварину, здатну перевернути наш фрегат як горіхову шкаралупку! Тут вже було над чим замислитися навіть такому байдужому флегматикові, як мій незворушний слуга.
– Конселю! – крикнув я втретє. Консель з'явився на порозі кімнати.
– Пан професор мене кликали?
– Так, мій друже, збирай мої речі і збирайся сам. Ми від'їжджаємо через дві години.
– Як завгодно панові професору, – відповів Консель спокійно.
– Уклади хутчій у валізу мої дорожні речі, костюми, сорочки, шкарпетки, усього якнайбільше!
– А як щодо колекції пана професора? – поцікавився Консель.
– Нею ми займемося пізніше.
– Як же це так! А архіотерії, гіракотерії, ореодони, геропотамуси та інші викопні рештки кістяків…
– Вони залишаться на зберіганні у готелі.
– А бабіруса?!
– її годуватимуть, поки нас не буде. Хоча… треба розпорядитися, щоб усі наші скарби відправили до Франції. Там про них подбають.
– А хіба ми їдемо не до Парижа? – запитав Консель.
– Так… звичайно… от тільки спочатку доведеться зробити невеликий гак…
– Як завгодно панові професору. Так, то й так!
– Невеличкий! Ми лише трішки звернемо з прямого шляху, тільки і всього… Ми попливемо на фрегаті «Авраам Лінкольн».
– Як завгодно панові професору, – покірно відповів Консель.
– Знаєш, друже… йдеться про страховисько… про відомого нарвала. Ми очистимо від нього моря! Автор двотомної книги «Таємниці підводного світу» не може відмовитися супроводжувати в експедиції капітана Фа-раґута. Ця місія почесна, але й не менш… небезпечна! Доведеться діяти наосліп. Тварина може виявитися з вибриками! Але що буде, те й буде! Наш капітан не схибить!
– Куди пан професор, туди і я, – відповів Консель.
– Подумай, добре подумай! Я не хочу приховувати від тебе, наскільки все небезпечно. Буває, що з таких експедицій не повертаються.
– Як завгодно панові професору, – повторив Консель. Я знав, що Консель мене не розчарує. Вже за п'ятнадцять хвилин валізи були спаковані. Консель хутко впорався зі своїм завданням. Я міг бути впевнений, що він нічого не забув, адже він так само бездоганно класифікував білизну і одяг, як птахів і ссавців.
Наші речі перенесли у вестибюль готелю. Я стрімголов кинувся сходами на перший поверх. Поспіхом розрахувався за перебування в готелі в адміністрації, де завжди юрмилися приїжджі.
Я також розпорядився, щоб клунки з препарованими тваринами були відправлені до Франції на адресу Музею природничих наук. Залишалася ще одна важлива справа – подбати про свою бабірусу – гордість останньої експедиції. Для неї я відкрив щедрий кредит. Тепер можна було їхати. Консель услід за мною вскочив в екіпаж.
За двадцять франків нас повезли по Бродвею до Юніон-сквер, далі по Четвертій авеню до перехрестя з Боуері-Стріт, далі по Кетрін-стріт. Екіпаж зупинився біля Тридцять четвертого пірса. Звідси нас – людей, коней і карету – доставили у Бруклін, головне передмістя Нью-Йорка, розташоване на лівому березі Іст-Рівер. За кілька хвилин наш екіпаж уже був біля причалу, де стояв «Авраам Лінкольн» і закопчував небо, випускаючи з двох труб густі хмари.
Наш багаж негайно перенесли на палубу. Я вибіг трапом на борт корабля, запитав капітана Фараґута, і матрос провів мене на ют[8]. Там мене зустрів офіцер, який мав бездоганний вигляд і такі самі манери.
Простягнувши мені руку для привітання, він запитав:
– Пан П'єр Аронакс?
– Саме так, – відповів я і у свою чергу запитав: – Капітан Фараґут?
– Власною персоною! Ласкаво просимо, пане професоре! В мене не було ані найменшого сумніву, що ви погодитеся. Ваша каюта готова.
Я відкланявся і не став відволікати капітана від клопотів, пов'язаних із відплиттям, а лише довідався про розташування призначеної для мене каюти і повідомив, що маю с собою слугу.
«Авраам Лінкольн» був чудово пристосований до подорожі, у відповідності до свого нового призначення. Це був швидкісний фрегат, оснащений найсучаснішими машинами, які працювали при тиску до семи атмосфер. Завдяки цьому середня швидкість «Авраама Лінкольна» складала вісімнадцять і три десятих милі за годину. Зазначу що така швидкість була високою для плавання, але, на жаль, занизькою на випадок переслідування гігантського китоподібного.
Внутрішнє оздоблення фрегата не поступалося його морехідним якостям. Я був задоволений своєю каютою, що розташовувалась у кормовій частині судна і сполучалася з кают-компанією.
– Нам тут буде зручно, – сказав я Конселю.
– Еге ж, я б сказав, так само зручно, як раку-самітнику у мушлі молюска-сурмача, з дозволу пана професора! – відповів він.
Я залишив Конселя у каюті розпаковувати валізи, а сам піднявся на палубу, щоб спостерігати за останніми приготуваннями до відплиття.
Щойно я ступив на палубу, як капітан Фераґут наказав віддати кінці, що утримували «Авраама Лінкольна» біля Бруклінського причалу. Затримайся я на якісь п'ятнадцять або навіть на десять хвилин, і фрегат відплив би у море, а я був би позбавлений можливості брати участь у цій незвичайній, почесній і, не побоюся цього слова, фантастичній експедиції. Так, є усі підстави вважати цю кампанію «справжньою вигадкою», навіть попри найдокладніший опис перебігу її подій. Та вона розпочалася. І я брав у ній участь!
Капітан Фераґут квапився, бо прагнув якомога швидше дістатися тих морів, у водах яких востаннє було помічено єдинорога.
Він викликав головного механіка.
– З тиском усе гаразд? – поцікавився капітан.
– Авжеж, – вдоволено відповів механік.
– Уперед! – розпорядився капітан Фераґут.
Наказ, якого екіпаж чекав з таким нетерпінням, негайно передали у машинний відділ. Механіки повернули важіль. Пара зі свистом ринула в золотники, поршні почали обертати гребний вал. Лопаті закрутилися, набираючи обертів, і «Авраам Лінкольн» величаво рушив у небезпечну путь.
Фрегат, притримуючись мальовничого правого берега, уздовж Нью-Джерсі, густо забудованого віллами, пройшов повз форти, звідки його вітали салютами з найбільших гармат. «Авраам Лінкольн» у відповідь тричі опускав і піднімав американський стяг із зірками, які вдень і вночі майоріли на гафелі[9] бізань-щогли[10].
О третій годині пополудню лоцман полишив свій місток, сів у шлюпку, якою дістався на шхуну, що чекала його під вітром. Матроси додали пари, лопаті гребного вала розсікали воду дедалі швидше. Фрегат пройшов уздовж піщаного низького берега Лонг-Айленду і о восьмій годині зник у темних водах Атлантичного океану.
Розділ четвертий
Нед Ленд
Офіцери повністю підтримували свого капітана. Варто було послухати, з яким ентузіазмом вони обговорювали свої шанси на зустріч з твариною-гігантом: радилися, сперечалися, билися об заклад. А як вони уважно і добросовісно спостерігали за неозорою гладінню океану! Навіть ті з них, хто за звичайних умов йшов на вахту, як на каторгу, тепер радо погоджувалися зайвий раз почергувати. Поки сонце було в зеніті, матроси залазили на щогли і звідти несли вахту, адже дошки на палубі були такі гарячі, що обпікали їм ступні.
Екіпаж, як і вищий склад команди, палав єдиним бажанням: зустріти однорога, загарпунити його, витягнути на борт і розрубати на шматки. За морем спостерігали уважно й безперестанку. Капітан Фераґут призначив премію у дві тисячі доларів тому, хто першим помітить тварину, незалежно від того, хто це буде – юнга, матрос, боцман чи офіцер. Можете собі уявити, як пильно члени екіпажу «Авраама Лінкольна» вдивлялися в море!
Я також не вилежувався у каюті, а днями стовбичив на палубі. І лише мій дивний слуга Консель не поділяв збудженого настрою на борту, він залишався спокійним і відверто байдужим до всього, що відбувалось навколо нього.
Я вже повідомляв, що капітан Фераґут подбав про те, аби судно було оснащене усіма необхідними засобами для ловлі гігантських китів. Уявити собі краще спорядженого китобійного судна просто неможливо. У нас було все, що тільки може знадобитися у цій справі: від ручного гарпуна до мушкетонів із зазубреними стрілами і довгих рушниць із розривними кулями. Та й це ще не все! Найголовніше те, що на борту фрегата перебував сам Нед Ленд, король гарпунерів.
Цей чоловік мандруватиме з нами до кінця, тож розповім про нього докладно. Нед Ленд, уродженець Канади, був віртуозним китобоєм, котрий не мав жодного суперника в світі у цьому небезпечному ремеслі. Спритність і холоднокровність, сміливість і кмітливість поєдналися в його особі. Щоб уникнути удару його гарпуна, треба було бути вельми підступним китом або дуже хитрим кашалотом.
Неду Ленду було близько сорока років. Суворий на вигляд чоловік був високим на зріст – більше шести англійських футів, міцної статури. Характер Нед Ленд мав не вельми приємний: нетовариський і мовчазний, до того ж запальний і конфліктний, цей чоловік спалахував гнівом через будь-які дрібниці. Він був статним, але найбільше вражав вольовий вираз очей і особливий погляд, який надавав його обличчю виразності.
Без сумніву, капітан Фераґут мудро вчинив, запросивши його до експедиції: тверда рука і пильні очі гарпунера вартували всього екіпажу. Неда Ленда можна було образно назвати телескопом-гарматою, така собі ідеальна зброя у боротьбі з нарвалами: пильний, влучний і завжди напоготові.
Канадець з Квебека – ну хіба не француз? Можливо, саме тому, попри свій відлюдкуватий норов, Нед Ленд відчув до мене якусь симпатію. Припускаю, цьому я мав завдячувати своїй національності. Тільки зі мною він міг поговорити французькою на цьому кораблі, а я отримав чудову нагоду почути ту стару французьку, якою писав Рабле (вона ще збереглася в деяких канадських провінціях). У древньому роду Неда Ленда було чимало сміливих рибалок ще за тих часів, коли місто належало Франції.
З часом Нед розговорився. Я з цікавістю слухав про пережиті ним лихі пригоди у полярних морях. Його розповіді про риболовлю, двобої з китами були дуже романтичними. Повідував він в епічній формі, іноді мені здавалося, що я слухаю сучасного канадського Іомера, який оспівує «Іліаду» гіперборейських країн!
Я описую цю відважну людину такою, якою знаю її. Ми з ним заприятелювали. Так, нас пов'язали нерозривні узи дружби, такої, яка може зародитися і зрости тільки у разі спільного подолання важких життєвих випробувань! Нед – молодчина! Я хотів би жити ще бодай сто років, аби якомога довше згадувати його!
Цікаво, що ж Нед Ленд думав про морське страховисько? Дивно, та він не вірив в існування фантастичного однорога і був єдиним на борту, кого не засліпила надмірна героїка нашої експедиції. Він уникав розмов на цю тему. Та все ж я спробував заговорити з ним про це.
Одного чудового вечора, а саме ЗО червня (це було через три тижні після того, як ми перестали бачити набережні Брукліна), фрегат проходив поблизу мису Бланка, за тридцять миль від патагонських берегів. Ми перетнули тропік Козерога; ще сімсот миль на південь, і ми побачимо вхід до Магелланової протоки. Ще один тиждень, і «Авраам Лінкольн» розсікатиме води Тихого океану!
Сидячи з Недом Лендом на юті, ми балакали про все на світі, не зводячи при цьому погляду з моря, таємничі глибини якого все ще недоступні людському погляду. Якось непомітно розмова звелася до морського однорога. Я продумував уголос різні можливі випадки, умови і несподіванки, залежно від яких злітали і падали шанси успішного завершення нашої експедиції. Помітивши, що Нед відмовчується і відверто уникає цієї теми, я запитав прямо:
– Як можете ви, Неде, не вірити в існування китоподібного, за яким ми усі полюємо? Які ви маєте підстави сумніватися у безсумнівному? Факти ж, як відомо, річ уперта.
Гарпунер з хвилину дивився на мене мовчки. Перш ніж відповісти, він звиклим жестом ляснув себе по чолі, стулив повіки, ніби збирався з думками, і нарешті повільно вимовив:
– Підстави вагомі, пане Аронаксе.
– Але Неде! Ваша професія – китобій, і вам не раз доводилося мати справу з крупними морськими ссавцями. Вам має бути легше, ніж будь-кому, припустити ймовірність існування гігантського китоподібного. Хай там як, а вам не годиться бути маловіром у цьому питанні!
– Це не резонно, пане професоре, – відповів Нед. – Не вдивовижу, що невіглас вірить, ніби якісь лиховісні комети борознять небо і що у надрах земної кулі водяться допотопні диво-істоти, – це я ще можу зрозуміти! Але астроном чи геолог вважає все те казками. Так само й китобій. Я багато разів полював на китоподібних, загарпунив їх чимало, а багатьох убив, та хай якими великими і сильними були б ці тварини, вони все одно не в змозі ані своїми хвостами, ані бивнями пробити металеву обшивку пароплава.
– Але ж, Неде, це правда, що нарвал зубом протаранював судна наскрізь.
– Дерев'яні, можливо! – відповів канадець. – Але я й такого не бачив. І поки не побачу на власні очі, не повірю, що кити, кашалоти чи однороги можуть зробити подібні пробоїни.
– Неде…
– Годі, професоре! Все що завгодно, тільки не це. Хіба що гігантський спрут…
– А ця версія ще більш малоймовірна, Неде!
– Чому?!
– Бо спрут – м'якотіла тварина. Його тіло, як лантух. Все, що у нього є, – це голова і щупальця довкола ротового отвору! Навіть якби якийсь спрут і мав хоч би й п'ятсот футів завдовжки, від цього в нього все одно не утворилося б хребта, а отже, ніякої небезпеки для таких суден, як «Шотландія» і «Авраам Лінкольн», він не становив би. Настав час здати в архів байки про подвиги всіляких спрутів і подібних страховиськ!
– Отже, пане природознавцю, – запитав Нед Ленд з нотками іронії у голосі, – ви впевнені в існуванні гігантського китоподібного?
– Абсолютно впевнений, Неде! І моя впевненість небезпідставна, вона ґрунтується на логічному співставленні фактів. Я впевнений в існуванні ссавця – могутнього організму, що, як і кити, кашалоти та дельфіни, належить до підтипу хребетних і наділений кістяним бивнем виняткової міцності.
– Гм! – вимовив мій співбесідник і заперечно похитав головою, що мало б означати сумнів.
– І візьміть до уваги, шановний канадцю, – продовжував я переконувати товариша, – якщо подібна тварина існує і мешкає на глибині кількох миль, то вона, поза всяким сумнівом, повинна мати надзвичайну життєву силу.
– Навіщо ж їй така сила? – поцікавився Нед.
– Сила потрібна, щоб витримувати тиск верхнього шару води.
– Справді? – запитав Нед і подивився на мене, недовірливо примруживши одне око.
– Справді! І доказом цього є цифри.
– Ет! Цифри! – скептично вигукнув Нед. – Ви, вчені, можете оперувати цифрами скільки завгодно!
– Ні, це більше стосується торгашів. А якщо йдеться про науку, то тут усе точно. Вислухайте мене. Уявімо собі тиск, що дорівнює одній атмосфері у вигляді водного стовпа заввишки тридцять два фути. Насправді висота водного стовпа має бути дещо меншою, оскільки морська вода є щільнішою за прісну. Отже, коли ви пірнаєте у воду Неде, ваше тіло витримує тиск стількох атмосфер, інакше кажучи стількох кілограмів, на кожен квадратний сантиметр своєї поверхні, скільки тридцятидвохфутових стовпів води відмежовують вас від поверхні моря. От і виходить, що на глибині трьохсот двадцяти футів тиск становить десять атмосфер, на глибині трьох тисяч двохсот футів – сто атмосфер, а тридцяти двох тисяч футів, себто на глибині двох з половиною льє, – тисячі атмосфер. Тож якби вам вдалося зануритися у такі казкові глибини океану, то кожен квадратний сантиметр вашого тіла зазнавав би тиску в тисячу кілограмів. Чи цікавились ви, шановний Неде, скільки квадратних сантиметрів має ваше тіло?
– І гадки не маю, пане Аронаксе.
– Близько сімнадцяти тисяч.
– Бути цього не може!
– Еге ж! І оскільки на практиці атмосферний тиск дещо перевищує один кілограм на квадратний сантиметр, то сімнадцять тисяч квадратних сантиметрів вашого тіла зазнають тиску сімнадцяти тисяч п'ятисот шістдесяти восьми кілограмів!
– То чому я цього не помічаю? – здивувався Нед.
– Та тому ви цього не помічаєте, і тому під таким сильним тиском ваше тіло не сплющується, що повітря всередині вас має тиск ідентичної сили. Таким чином абсолютна рівновага між тиском зсередини і тиском зовні взаємно нейтралізується. Але у воді все зовсім по-іншому.
– Зрозуміло, – відповів Нед, який слухав мене дуже уважно. – Вода ж не повітря, вона тисне ззовні, а всередину не проникає.
– Правильно, Неде! На глибині тридцяти двох футів ви перебуватимете під дією тиску сімнадцяти тисяч п'ятисот шістдесяти восьми кілограмів; на глибині трьохсот двадцяти футів цей тиск стане вдесятеро сильнішим, тобто дорівнюватиме ста сімдесяти п'яти тисячам шестистам вісімдесятьом кілограмам; насамкінець, на глибині тридцяти двох тисяч футів тиск збільшиться у тисячу разів, тобто дорівнюватиме сімнадцяти мільйонам п'ятистам шістдесяти вісьмом тисячам кілограмів; тобто від вас і мокрого місця не залишиться, адже цей тиск буде більшим навіть за тиск найпотужнішого гідравлічного преса!
– Тьху, хай йому грець! – вилаявся вражений Нед.
– Саме так! Отже, шановний гарпунере, якщо хребетне, довжина якого має кілька сотень метрів, з відповідною масою, може триматися в таких глибинах, то мільйони квадратних сантиметрів його поверхні зазнають тиску не одного мільярда кілограмів. Якою ж мускульною силою має бути наділена тварина і якою має бути опірність її організму, щоб витримувати такий тиск!
– Напрошується висновок, – думав уголос Нед Ленд, – що на ній обшивка з листового заліза восьмидюймової товщини, як на броненосних фрегатах!