Страница:
– Мабуть, що так, Неде. Ви лише уявіть, якої руйнації може завдати подібна глиба, ринувшись на корпус корабля зі швидкістю кур'єрського поїзда!
– Гай-гай, оце буде… – промовив канадець, дещо знічений складною математикою, але він явно не бажав здаватися.
– Ну як, я вас переконав?
– Ви мене переконали лише в одному, пане природознавцю: якщо такі тварини насправді існують в незвіданих глибинах, то вони мусять бути такими сильними, як ви кажете.
– Але якщо їх не існує, упертюху ви такий, то чим поясните випадок із пароплавом «Шотландія»?
– Ну, тим… – почав нерішуче Нед.
– Ну ж бо, я уважно слухаю!
– А тим… що все це брехня! – раптово закінчив він. Але така безпорадна відповідь свідчила ні про що інше, як про впертість гарпунера. Я вирішив, що на сьогодні досить, і дав йому спокій. Пригода з пароплавом «Шотландія» сталася – це факт. Пробоїна була настільки великою, що корпус потребував серйозного ремонту. Більш вагомі докази були зайвими, адже не могло таку пробоїну утворити ніщо. Оскільки версії щодо ймовірності удару об підводний риф чи китобійний снаряд виключалися, залишалась лише одна версія: це тварина з таранним органом.
Зіставивши попередні дані, я резюмував, що тварина належить до підтипу хребетних, класу ссавців і ряду китоподібних. Що ж стосується родини, роду і виду, то їх належало ще з'ясувати. Аби це визначити, спершу слід зробити розтин тіла невідомого чудовиська; щоб зробити розтин, треба було його зловити; щоб зловити, необхідно загарпунити, а це вже справа Неда Ленда; щоб загарпунити, треба було його вистежити, що було справою кожного члена екіпажу; а щоб його вистежити, на нього слід натрапити. Останнє було справою випадку!
Розділ п'ятий
Початок плавання «Авраама Лінкольна» був одноманітним, дуже довго нічого особливого не відбувалося. Лише одного разу випадок дав шанс Недові Ленду проявити свою неймовірну вправність, чим той заслужив повагу всіх на кораблі, від матроса до капітана.
Тридцятого липня на широті Фолклендських островів фрегат зустрівся з американським китобійним судном «Монро». Ми здивувалися, що члени його екіпажу нічого не чули про небезпечного нарвала. Капітан китобійного судна, дізнавшись, що на борту «Авраама Лінкольна» перебуває Нед Ленд, звернувся до нього з проханням допомогти загарпунити кита, якого вони вистежили в тутешніх водах і вже довго й безрезультатно переслідують. Капітан Фераґут дозволив Неду Ленду перейти на борт «Монро» – йому страх як хотілося побачити того у ділі. Полювання було вдалим для нашого канадця: замість одного кита він загарпунив двох: одного прибив одразу, вціливши вістрям гарпуна у самісіньке серце, за другим вимушений був кілька хвилин поганятися!
Після того, що я бачив, я вже хвилювався за життя морського страховиська. Бідний він, якщо зустрінеться з Недом Лендом!
Уздовж південно-східного берега Південної Америки ми йшли з високою швидкістю, і третього липня на довготі мису Дів опинилися нарешті перед входом у Магелланову протоку. Але капітан Фераґут не хотів входити у цей звивистий канал і взяв курс на мис Горн.
Команда одноголосно підтримала рішення капітана. Навіщо витрачати час, адже зустріти нарвала у такій вузькій протоці нереально. Майже всі матроси були переконані, що тварина настільки гладка, що не запливе у таку «щілину».
Шостого липня, близько третьої години дня, «Авраам Лінкольн» за п'ятнадцять миль на південь обігнув видовжений острів, ту скелю на краю Південної Америки, яку голландські моряки назвали на честь свого міста Горн. Обігнувши мис Горн, ми взяли курс на північний захід, і наступного ранку наш фрегат вже перетинав води Тихого океану.
– Будь уважний! Пильно стеж! – нагадували один одному матроси «Авраама Лінкольна».
І вони справді ретельно пильнували. Грошова нагорода була бажаною для кожного. Очі, підзорні труби – все працювало з однією метою: помітити нарвала. Вдень і вночі всі вдивлялися у поверхню океану. Люди, які були наділені здатністю бачити вночі, мали вдвічі більше шансів отримати щедру премію.
Особисто мене премія не вабила, хоча, до слова сказати, це були пристойні гроші. У мене був свій стимул, тож я, як і всі інші, пильно вдивлявся в море. Я похапцем обідав, тривожно спав і, незважаючи на спеку чи зливи, не покидав свого спостережного пункту. Я то перегинався через борт на баку, то, зіпершись об поручні на шканцях, впивався поглядом у запінені гребні бурунів, що прографили морський простір аж ген до небокраю! Скільки ж разів доводилося нам усім хвилюватися, тільки-но над водою показувався краєчок чорної спини кита! Матроси миттю вибігали на палубу. Вся команда спостерігала за твариною, затамувавши подих. Я також дивився, дивився так напружено, що навіть дивно, як не втратив тоді зір! Флегматичний Консель у такі моменти незмінно зауважував:
– Пан професор бачив би значно краще, якби менше напружував очі!
Але наші надії були марними! Бувало, «Авраам Лінкольн», лавіруючи, майже заганяв тварину, яку ми вистежили. Та щоразу виявлялося, що це звичайнісінький кит або кашалот, який намагався втекти, наляканий криками розхвильованої команди.
Погода цілком сприяла плаванню, хоча за календарем мав бути сезон злив, адже у південній півкулі липень відповідає європейському січню. Море було спокійним, видимість чудовою.
Нед Ленд залишався так само скептично налаштованим до наших тривог і надій. Він демонстративно не виходив на палубу, з'являвся там лише у години свого вартування. А шкода, бо він мав орлиний зір. Проте впертий канадець з дванадцяти годин не менше восьми проводив у своїй каюті. Залежно від настрою він то читав, то просто відлежував собі боки на койці. Тисячу разів я докоряв йому за байдужість до загальної справи.
– Даремно ви нервуєте, пане професоре! – відповів Нед на мій черговий закид. – Навіть якщо б цей гігант насправді існував, то чи багато у нас шансів вистежити його? Ми ж діємо навмання, пливемо собі без всякого курсу, не маємо плану! Ми покладаємося на балачки про те, буцімто його бачили у північних морях Тихого океану. Навіть якщо це так і було, то відтоді минуло два місяці. Як ви гадаєте, наш нарвал застиг на місці і чекає, коли ми його впіймаємо? Здається, це не про нього сказано. Він любить подорожувати, чи не так?! Ця тварина, я цитую вас, мій друже, «наділена неймовірною швидкістю руху!» Ви, пане професоре, знаєте краще за мене, що природа не робить нічого безцільно, вона не наділила б ліниве створіння таким даром. Отже, якщо тварина, за якою ми полюємо, існує, то вона вже дуже далеко звідси! Прикро, що ми не знаємо, де саме…
Найсумніше те, що він мав рацію. Ми справді діяли навдалу. А що нам лишалося? Шанси на зустріч з нарвалом дедалі зменшувалися і зменшувалися. Та попри всі логічні доводи ніхто з нас, окрім китобоя і мого слуги, не сумнівався в тому, що нам поталанить. Кожен матрос побився б об заклад з ким завгодно і на яку-завгодно суму, відстоюючи переконання у тому, що тварина існує, і що скоро ми її вистежимо.
Двадцятого липня ми вдруге перетнули тропік Козерога під 105° довготи, а 27 липня перетнули екватор на сто десятому меридіані. Звідси фрегат взяв курс на захід, до центрального басейну Тихого океану. Капітан Фераґут пояснював своє рішення так: є більше шансів зустріти нарвала у глибоководних зонах, подалі від материків і великих островів. Боцман підтакував капітану: «Імовірно, він тримається подалі від суші, бо прибережні води занадто мілкі для нього». Все це було резонно.
Наш фрегат пройшов повз ряд островів – Туамоту, Маркізькі, Сандвічеві[11], перетнув тропік Рака під 132° довготи і тримав курс на Китайські моря.
Тепер ми нарешті дісталися арени останніх показових виступів страховиська! Життя на судні немов завмерло. Серця всіх прискорено билися від хвилювання. Лікарі застерігають, що не можна так себе накручувати, та на нашому фрегаті зібралися самі відчайдухи. Всі ми були схвильовані до краю. Ніхто нічого не їв, сон полишив нас. По двадцять разів на день ми усі зривалися за хибними позовами когось, кому вкотре привидівся нарвал. Нерви наші були натягнуті як тятива: стріла була готова, лучник також – все віщувало, що на видноколі неодмінно з'явиться жертва. Інакше нам усім загрожувало нервове виснаження і збайдужіння.
Оскільки жертва не з'являлася, передбачувана психологами реакція на одноманітну буденність і обмануті надії сталася. Три місяці, цілих три місяці, кожен день з яких нам здавався вічністю, «Авраам Лінкольн» розсікав моря північної частини Тихого океану, ганяючись за китами, круто змінюючи курс, перекидаючись з галса[12] на галс, різко сповільнюючи хід і прискорюючись. Такими маневрами ми ризикували знищити корабель, на якому пливли! Та все дарма!
Ми перевірили кожну точку від Японії до американських берегів. Океанські води були байдужі до наших зусиль і не виказували місцеперебування того, кого ми так прагнули вистежити. Ми не побачили нічого: ані нарвала, ані підводного острова чи рифа, ані остова затонулого судна – навіть натяку на щось подібне. Одне слово, нічого фантастичного!
І екіпаж занепав духом. Ентузіазм і хвилювання, що так довго панували на борті, поступилися гібриду двох змішаних почуттів: сорому і люті. Всі злостилися самі на себе і на кожного, що пошилися в дурні, ганяючись за химерою. Тепер арсенал доказів, який поповнювався впродовж року, для членів екіпажу «Авраама Лінкольна» не існував. Кожен намагався відпочити, докоряючи собі за даремно витрачені сили, емоції та час. Усі без винятку днями били байдики.
Люди схильні впадати у крайнощі, і поведінка членів екіпажу нашого фрегата була зайвим доказом цієї істини: ті, хто з піною на вустах доводили існування нарвала, тепер найбільш скептично відгукувалися про це і так само запекло стали заперечувати ймовірність його існування. Депресивний настрій охопив увесь корабель, від кубрика[13] до кают-компанії. Якби не наполегливість капітана Фераґута, фрегат повернувся б кормою на північ.
Однак даремні пошуки не могли продовжуватися вічно. Екіпаж «Авраама Лінкольна» не звинувачував себе в цій невдачі – ми зробили все можливе і неможливе. Ніколи досі матроси американського флоту не проявляли такого терпіння і наполегливості. Ніхто не був винним у тому, що експедиція не увінчалася успіхом. Настав час повертатися на батьківщину.
Пропозиція такого змісту була висловлена капітанові Фераґуту. Але він твердо стояв на своєму. Матроси не приховували крайнього невдоволення, і, як результат, дисципліна на судні помітно впала. Тоді капітан Фераґут був змушений попросити в екіпажу три дні відстрочки, як колись це зробив Колумб. Було вирішено: якщо впродовж трьох діб страховисько не з'явиться, «Авраам Лінкольн» повернеться носом у напрямку європейських морів.
Цю обіцянку капітан Фераґут дав своїм підлеглим 2 листопада, опівдні. Настрій команди піднявся мов за велінням магічної чарівної палички.
З новими силами усі вглядалися в океанські води. Кожен чомусь повірив, що його останній погляд на море може увінчатися успіхом. Знову підзорні труби стали популярними. Це був останній відчайдушний виклик нарвалу, люди не давали шансу тварині викрутитися: вона мусить явитися на їхній суд!
Два дні минули. «Авраам Лінкольн» ішов поволі. Команда вигадувала тисячі способів привернути увагу тварини чи роздратувати її на той випадок, якщо вона плаває десь неподалік, але не показується над водою. За кормою волочилися величезні шмати сала, їх прив'язували канатними шнурами. Та ними з превеликим задоволенням ласували акули. «Авраам Лінкольн» заліг у дрейф, а шлюпки довкола нього прочісували море вздовж і впоперек, перевіряючи кожну точку його поверхні. Настав вечір 4 листопада, а підводна таємниця все ще залишалася таємницею!
Термін відстрочки спливав 5 листопада опівдні. Після останнього удару годинника капітан Фараґут, який завжди дотримував слова, мав віддати наказ повернути на південний схід і покинути води північної частини Тихого океану.
Фрегат тоді перебував під 31°15′ південної широти і 136°42′ східної довготи. До японських берегів залишалося якихось дві сотні миль. Споночіло. Ось уже й восьма година. Густі хмари затулили серпоподібний місяць. Вода розбігалася з-під форштевня фрегата легкими хвилями.
Я стояв на баку, обпершись на поручні штирборту[14]. Поряд зі мною – вірний Консель. Він дивився вперед. Матроси позалазили на реї і спостерігали за небокраєм, який через швидке настання темряви звужувався на очах. Офіцери не відривали очей від підзорних труб і біноклів. Вряди-годи місячне проміння просвічувало крізь хмари, сріблило темну поверхню океану.
Але набігали нові хмари і срібний слід зникав у пітьмі.
Я спостерігав за слугою, і мені здалося, що він піддався загальному настрою. Це було так нехарактерно для нього – зацікавитися чимось, але я помітив вогник у його очах, мабуть, уперше, відколи я його знаю. Треба було якось підтримати цю позитивну зміну.
– Ну, Конселю, – промовив я, – не проґав останній шанс заробити дві тисячі доларів!
– Дозволю собі сказати, нехай пан професор не образиться на мене, та я ніколи не розраховував на цю премію. Навіть якби уряд Сполучених Штатів розщедрився і призначив не дві тисячі доларів, а всі сто, він все одно нічого б не втратив.
– На жаль, ти маєш рацію, Конселю! Це якась авантюра! Ми вчинили легковажно, прийнявши запрошення взяти участь у цій експедиції. Згаяно стільки часу! А навіщо було так хвилюватися?! Ти лише подумай, вже півроку тому ми могли б повернутися до Франції…
– У зручну квартиру пана професора, – підхопив Консель, – при музеї! А я б уже класифікував викопні зразки з нових колекцій пана професора! Бабіруса, привезена паном професором з останнього відрядження, сиділа б тепер у клітці в Зоологічному саду, і на неї сходилися б подивитися цікаві з усіх кінців столиці.
– Саме так усе й було б, Конселю! Я навіть думати не хочу про те, як над нами потішатимуться!
– О, посміються від душі! – знущався Консель. – Я думаю, що сміятимуться над паном професором. Навіть сумніваюся, чи казати…
– Та кажи вже, Конселю, не тягни кота за хвоста…
– Скажу… пан професор таки заслужив глузування.
– Будь милосердний! – почав благати я.
– Солідному вченому не варто піддаватися на такі провока…
Консель не закінчив фрази. Глибоку тишу порушив голосний вигук. Усі впізнали голос Неда Ленда. Китобій кричав:
– Ого-го! То ось кого ми шукаємо! Він же тут, під самим нашим носом!
Розділ шостий
Всі без винятку стрімголов кинулися до Неда Ленда: капітан, офіцери, матроси, юнги, навіть механіки покинули свої машини, а кочегари – печі. Ми також побігли до нього. Було наказано зупинити судно, тож фрегат рухався лише за інерцією.
Ніч видалася темною, я дуже здивувався, як канадцю вдалося розгледіти бодай щось у такій темряві, це було занадто складно навіть для його орлиного зору. Моє серце, здавалося, от-от проб'є грудну клітку від хвилювання.
І Нед Ленд не помилився: незабаром ми всі побачили предмет, на який він показував. На відстані двох кабельтових від «Авраама Лінкольна», позаду штирборту, море світилося зсередини. І це не було звичайне світіння моря, яке виникає завдяки крихітним істотам, що мають унікальну властивість переробляти сонячну енергію на світло. Страховисько, спливши у поверхневі водні шари, відпочивало за декілька туазів[15] під рівнем океану. Це від нього струменіло світло неймовірно чарівливої сили.
Тепер я згадав, що капітани суден, які стрічалися з нарвалом, у своїх описах завжди згадували дивне сяйво. Якою ж неймовірною потужністю мають бути наділені деякі органи живої істоти, щоб випромінювати таке яскраве світло! Під водою було видно контури велетенського овалу, у центрі якого, як у фокусі, світло було особливо потужне, а до країв розсіювалося.
– Та це ж скупчення організмів, що люмінесціюють! – вигукнув один із офіцерів.
– Ви помиляєтеся, пане, – заперечив я рішуче. – Ні фолади, ні сальпи, ні евфаузіїди, жодні інші організми, що люмінесціюють, не виділяють таких яскравих речовин. Це світло має електричне походження… Утім… погляньте, погляньте туди! Світло переміщується! То наближається, то віддаляється. Оце так! Тепер воно насувається на нас!
На палубі зчинився галас.
– Слухай мою команду! – крикнув капітан Фераґут. – Стерно під вітер! Задній хід!
Це допомогло екіпажу організуватися, всі поспішили на свої місця: хто до стерна, хто у машинне відділення. І «Авраам Лінкольн», розвернувшись на бакборт[16], описав півколо.
– Праворуч стерно! Повний вперед! – командував капітан Фераґут.
Всі команди були точно виконані, і фрегат почав швидко віддалятися від небезпечного місця.
Та невдовзі ситуація змінилася на гірше. Тварина помчала за нами зі швидкістю, що перевищувала наш хід.
Ми затамували подих. Навіть не страх прикував нас до місць, а скоріше подив. Тварина, мов бавлячись, ганялася за нашим фрегатом. Вона обпливла довкола судна, що йшло зі швидкістю чотирнадцяти вузлів, опромінила каскадом електричних стріл, а потім миттю опинилася на відстані двох-трьох миль від нас, залишивши на своєму шляху світлий слід, який нагадував блискучі клуби диму, випущені локомотивом кур'єрського поїзда. Ми навіть не встигли полегшено зітхнути, як наш переслідувач розігнався і зі страхітливою швидкістю рвонув просто на «Авраама Лінкольна» з-за темної лінії обрію, куди було відступив. За двадцять футів від борту світло мов вимкнули. Ні, тварина не пішла під воду, тоді яскравість світіння зменшувалася б поступово, а світло погасло враз, немов його джерело в одну мить вичерпалося. Так само, як миттєво згасло, воно з'явилося з протилежного боку судна. Ми не могли зрозуміти, що трапилося: тварина обпливла фрегат чи прослизнула під його корпусом? Та це й не мало значення, важливим було те, що будь-якої миті могло статися фатальне зіткнення.
Те, як відбувалася ця прелюдія сутички, дуже дивувало мене. Корабель рятувався втечею, уникаючи бою. Все мало бути навпаки: фрегат повинен був переслідувати тварину, а тут тварина переслідувала фрегат! Я не посоромився висловити свої міркування капітанові. Незважаючи на цей мій закид, його обличчя, яке завжди було безпристрасним, світилося подивом і нерішучістю.
– Пане Аронаксе, – відповів він, – я не знаю, з чим маю справу, тому й не хочу ризикувати своїм фрегатом і всіма нами у нічній темряві. Може, ви підкажете, як атакувати цю глибу? А як від неї захищатися? От дочекаємося світанку, тоді й поміняємося з тим чудовиськом ролями.
– То ви більше не хвилюєтеся через те, що ганяєтеся за примарою? З ким, на вашу думку, ми тут бавимося у котика і мишку?
– Важко сказати з упевненістю, пане професоре, проте мені здається, що це таки гігантський нарвал, до того ж незвичайний – це електричний нарвал!
– Згоден, – промовив я і додав: – він такий же небезпечний, як електричний скат.
– А якщо у нього ще й органи електричні, то це найстрашніша тварина, яку коли-небудь бачив світ! – відповів капітан Фераґут. – Саме тому я обрав таку обережну, вичікувальну тактику.
Тієї ночі всі були на ногах, про сон взагалі не йшлося. «Авраам Лінкольн» виявився неспроможним змагатися з морською твариною у прудкості, тож збавив швидкість і йшов поволі. Нарвал, неначе підігруючи фрегату, ліниво погойдувався на хвилях і не виявляв бажання покидати поле бою. Близько півночі він все ж зник, точніше кажучи, погас, немов гігантський світлячок. Невже поринув у океанські глибини? Навіть не знаю, що краще: чи щоб він повернувся, чи щоб ми його більше ніколи не побачили. Приблизно о першій годині ночі раптом неподалік фрегата почувся оглушливий свист. Здалося, ніби з глибини десь поблизу вирвався потужний фонтан.
Коли це сталося, капітан Фераґут і Нед Ленд стояли на юті й напружено вдивлялися у нічну пітьму.
– Ви, Неде, часто чули, як кити викидають у повітря воду?
– Так, капітане! Але ще жодного разу я не зустрічав кита, за якого б мені дали премію у дві тисячі доларів, та не за пійманого, а лише за те, що я його побачив!
– Це справді дивина. Ви заслужили премію, Неде! Скажіть, коли кит викидає воду з ніздрів, це супроводжується таким самим свистом?
– Точнісінько таким самим! Тільки цього разу гучніше. Безсумнівно, що це китоподібне, яке водиться в тутешніх водах. З вашого дозволу, капітане, – сказав гарпунер, потираючи руки, – завтра вранці я привітаюся з ним по-своєму.
– Тільки якщо воно виявить бажання вітатися з вами, – з нотками сумніву в голосі відповів капітан Фераґут.
– Коли я підберуся до нього на відстань чотирикратної довжини гарпуна, йому доведеться бути ввічливим!
– А для цього необхідно, щоб я дав вам вельбот[17]? – уточнив капітан.
– Ну звісно!
– Але ж доведеться ризикувати життям веслярів.
– І моїм! – нагадав гарпунер.
Близько другої години ночі, під вітром, за п'ять миль від «Авраама Лінкольна» знову з'явилася світлова пляма. Попри значну відстань, шум вітру і моря, все одно було чути могутній сплеск води і астматичне дихання тварини. Коли цей гігант моря спливав на поверхню і переводив дихання, здавалося, що повітря, неначе в циліндрах машини з силою у дві тисячі кінських сил, вривалося в його могутні легені.
«Оце так кит! – подумав я. – Він може помірятися силою з цілим кавалерійським полком!»
До самого світанку ми були насторожі і готувалися до бою. На борти судна винесли китоловні сіті. Головний помічник капітана наказав підготувати гарпунні гармати, які викидають гарпун на відстань милі, й тримати напоготові рушниці, заряджені розривними кулями, які б'ють наповал навіть наймасивніших тварин. Нед Ленд обмежився лише тим, що як слід нагострив вістря свого гарпуна – ця зброя в його руках ставала смертоносною.
О шостій годині, з першими променями вранішньої зорі, електричне світіння нарвала потьмяніло. О сьомій годині майже цілком розвиднилося, але густий ранішній туман заслав небокрай настільки, що навіть через найкращі підзорні труби було неможливо щось розгледіти. Уявіть собі наше розчарування й лють! Довелося чекати, доки туман розсіється.
Я заліз на бізань-щоглу. Декілька офіцерів подерлися на марси[18].
Лише о восьмій годині у нас з'явилася надія: густі клуби туману попливли над хвилями і почали поволі здійматися. Лінія обрію розширилася.
Несподівано, як і першого разу, почувся голос Неда Ленда.
– О! Дивіться! Наш друг нікуди не подівся, він за кормою, з лівого борту! – кричав гарпунер.
Там, за півтори милі від фрегата, виднілося довге темне тіло, воно приблизно на метр виступало над поверхнею води. Ударами свого могутнього хвоста нарвал здіймав пінисті хвилі. Я вперше бачив, щоб хвостовий плавець з такою силою розбурхував води навколо себе! Коли тварина рухалася, від неї колами розходився сліпучо білий слід.
Фрегат поволі наблизився до тварини. Я став уважно розглядати її. Одразу стало зрозуміло, що офіцери з «Шанона» і «Гельвеції» дещо перебільшили її розміри. Мабуть, у них просто не було можливості милуватися цим експонатом з такої близької відстані, як оце зараз роблю я. Довжина нарвала не перевищувала двохсот п'ятдесяти футів. Товщину його визначити було складніше, та все ж мені здалося, що тварина відзначається напрочуд пропорційною комплекцією.
Тварина не була байдужа до своїх глядачів, вона вирішила влаштувати показовий виступ. Спершу хвицання хвостом, а потім – водне шоу: зі своїх носових ходів вона випустила два водяних стовпи, які розсипалися срібними бризками на висоті щонайменше сорока метрів! Тепер я вже міг дещо сказати про систему дихання цієї тварини. Отже, на той час мій висновок зводився до того, що тварина належить до підтипу хребетних, класу ссавців, ряду китоподібних, родини… На цьому все. Детальніше класифікувати її я ще не міг. До ряду китоподібних належать кити, кашалоти і дельфіни; до останніх зачисляють і нарвалів. Кожна родина поділяється на роди, роди – на види… Ну не міг я ще тоді визначити, до якого роду і виду належить ця тварина, але твердо вірив, що заповню прогалини у цій класифікації за допомогою небес, Неда Ленда і капітана Фераґута.
Команда з нетерпінням очікувала наказів свого капітана. А він, деякий час уважно поспостерігавши за твариною, наказав покликати головного механіка. Той не змусив на себе чекати.
– Фрегат під парами? – запитав капітан.
– Гай-гай, оце буде… – промовив канадець, дещо знічений складною математикою, але він явно не бажав здаватися.
– Ну як, я вас переконав?
– Ви мене переконали лише в одному, пане природознавцю: якщо такі тварини насправді існують в незвіданих глибинах, то вони мусять бути такими сильними, як ви кажете.
– Але якщо їх не існує, упертюху ви такий, то чим поясните випадок із пароплавом «Шотландія»?
– Ну, тим… – почав нерішуче Нед.
– Ну ж бо, я уважно слухаю!
– А тим… що все це брехня! – раптово закінчив він. Але така безпорадна відповідь свідчила ні про що інше, як про впертість гарпунера. Я вирішив, що на сьогодні досить, і дав йому спокій. Пригода з пароплавом «Шотландія» сталася – це факт. Пробоїна була настільки великою, що корпус потребував серйозного ремонту. Більш вагомі докази були зайвими, адже не могло таку пробоїну утворити ніщо. Оскільки версії щодо ймовірності удару об підводний риф чи китобійний снаряд виключалися, залишалась лише одна версія: це тварина з таранним органом.
Зіставивши попередні дані, я резюмував, що тварина належить до підтипу хребетних, класу ссавців і ряду китоподібних. Що ж стосується родини, роду і виду, то їх належало ще з'ясувати. Аби це визначити, спершу слід зробити розтин тіла невідомого чудовиська; щоб зробити розтин, треба було його зловити; щоб зловити, необхідно загарпунити, а це вже справа Неда Ленда; щоб загарпунити, треба було його вистежити, що було справою кожного члена екіпажу; а щоб його вистежити, на нього слід натрапити. Останнє було справою випадку!
Розділ п'ятий
Навдалу!
Тридцятого липня на широті Фолклендських островів фрегат зустрівся з американським китобійним судном «Монро». Ми здивувалися, що члени його екіпажу нічого не чули про небезпечного нарвала. Капітан китобійного судна, дізнавшись, що на борту «Авраама Лінкольна» перебуває Нед Ленд, звернувся до нього з проханням допомогти загарпунити кита, якого вони вистежили в тутешніх водах і вже довго й безрезультатно переслідують. Капітан Фераґут дозволив Неду Ленду перейти на борт «Монро» – йому страх як хотілося побачити того у ділі. Полювання було вдалим для нашого канадця: замість одного кита він загарпунив двох: одного прибив одразу, вціливши вістрям гарпуна у самісіньке серце, за другим вимушений був кілька хвилин поганятися!
Після того, що я бачив, я вже хвилювався за життя морського страховиська. Бідний він, якщо зустрінеться з Недом Лендом!
Уздовж південно-східного берега Південної Америки ми йшли з високою швидкістю, і третього липня на довготі мису Дів опинилися нарешті перед входом у Магелланову протоку. Але капітан Фераґут не хотів входити у цей звивистий канал і взяв курс на мис Горн.
Команда одноголосно підтримала рішення капітана. Навіщо витрачати час, адже зустріти нарвала у такій вузькій протоці нереально. Майже всі матроси були переконані, що тварина настільки гладка, що не запливе у таку «щілину».
Шостого липня, близько третьої години дня, «Авраам Лінкольн» за п'ятнадцять миль на південь обігнув видовжений острів, ту скелю на краю Південної Америки, яку голландські моряки назвали на честь свого міста Горн. Обігнувши мис Горн, ми взяли курс на північний захід, і наступного ранку наш фрегат вже перетинав води Тихого океану.
– Будь уважний! Пильно стеж! – нагадували один одному матроси «Авраама Лінкольна».
І вони справді ретельно пильнували. Грошова нагорода була бажаною для кожного. Очі, підзорні труби – все працювало з однією метою: помітити нарвала. Вдень і вночі всі вдивлялися у поверхню океану. Люди, які були наділені здатністю бачити вночі, мали вдвічі більше шансів отримати щедру премію.
Особисто мене премія не вабила, хоча, до слова сказати, це були пристойні гроші. У мене був свій стимул, тож я, як і всі інші, пильно вдивлявся в море. Я похапцем обідав, тривожно спав і, незважаючи на спеку чи зливи, не покидав свого спостережного пункту. Я то перегинався через борт на баку, то, зіпершись об поручні на шканцях, впивався поглядом у запінені гребні бурунів, що прографили морський простір аж ген до небокраю! Скільки ж разів доводилося нам усім хвилюватися, тільки-но над водою показувався краєчок чорної спини кита! Матроси миттю вибігали на палубу. Вся команда спостерігала за твариною, затамувавши подих. Я також дивився, дивився так напружено, що навіть дивно, як не втратив тоді зір! Флегматичний Консель у такі моменти незмінно зауважував:
– Пан професор бачив би значно краще, якби менше напружував очі!
Але наші надії були марними! Бувало, «Авраам Лінкольн», лавіруючи, майже заганяв тварину, яку ми вистежили. Та щоразу виявлялося, що це звичайнісінький кит або кашалот, який намагався втекти, наляканий криками розхвильованої команди.
Погода цілком сприяла плаванню, хоча за календарем мав бути сезон злив, адже у південній півкулі липень відповідає європейському січню. Море було спокійним, видимість чудовою.
Нед Ленд залишався так само скептично налаштованим до наших тривог і надій. Він демонстративно не виходив на палубу, з'являвся там лише у години свого вартування. А шкода, бо він мав орлиний зір. Проте впертий канадець з дванадцяти годин не менше восьми проводив у своїй каюті. Залежно від настрою він то читав, то просто відлежував собі боки на койці. Тисячу разів я докоряв йому за байдужість до загальної справи.
– Даремно ви нервуєте, пане професоре! – відповів Нед на мій черговий закид. – Навіть якщо б цей гігант насправді існував, то чи багато у нас шансів вистежити його? Ми ж діємо навмання, пливемо собі без всякого курсу, не маємо плану! Ми покладаємося на балачки про те, буцімто його бачили у північних морях Тихого океану. Навіть якщо це так і було, то відтоді минуло два місяці. Як ви гадаєте, наш нарвал застиг на місці і чекає, коли ми його впіймаємо? Здається, це не про нього сказано. Він любить подорожувати, чи не так?! Ця тварина, я цитую вас, мій друже, «наділена неймовірною швидкістю руху!» Ви, пане професоре, знаєте краще за мене, що природа не робить нічого безцільно, вона не наділила б ліниве створіння таким даром. Отже, якщо тварина, за якою ми полюємо, існує, то вона вже дуже далеко звідси! Прикро, що ми не знаємо, де саме…
Найсумніше те, що він мав рацію. Ми справді діяли навдалу. А що нам лишалося? Шанси на зустріч з нарвалом дедалі зменшувалися і зменшувалися. Та попри всі логічні доводи ніхто з нас, окрім китобоя і мого слуги, не сумнівався в тому, що нам поталанить. Кожен матрос побився б об заклад з ким завгодно і на яку-завгодно суму, відстоюючи переконання у тому, що тварина існує, і що скоро ми її вистежимо.
Двадцятого липня ми вдруге перетнули тропік Козерога під 105° довготи, а 27 липня перетнули екватор на сто десятому меридіані. Звідси фрегат взяв курс на захід, до центрального басейну Тихого океану. Капітан Фераґут пояснював своє рішення так: є більше шансів зустріти нарвала у глибоководних зонах, подалі від материків і великих островів. Боцман підтакував капітану: «Імовірно, він тримається подалі від суші, бо прибережні води занадто мілкі для нього». Все це було резонно.
Наш фрегат пройшов повз ряд островів – Туамоту, Маркізькі, Сандвічеві[11], перетнув тропік Рака під 132° довготи і тримав курс на Китайські моря.
Тепер ми нарешті дісталися арени останніх показових виступів страховиська! Життя на судні немов завмерло. Серця всіх прискорено билися від хвилювання. Лікарі застерігають, що не можна так себе накручувати, та на нашому фрегаті зібралися самі відчайдухи. Всі ми були схвильовані до краю. Ніхто нічого не їв, сон полишив нас. По двадцять разів на день ми усі зривалися за хибними позовами когось, кому вкотре привидівся нарвал. Нерви наші були натягнуті як тятива: стріла була готова, лучник також – все віщувало, що на видноколі неодмінно з'явиться жертва. Інакше нам усім загрожувало нервове виснаження і збайдужіння.
Оскільки жертва не з'являлася, передбачувана психологами реакція на одноманітну буденність і обмануті надії сталася. Три місяці, цілих три місяці, кожен день з яких нам здавався вічністю, «Авраам Лінкольн» розсікав моря північної частини Тихого океану, ганяючись за китами, круто змінюючи курс, перекидаючись з галса[12] на галс, різко сповільнюючи хід і прискорюючись. Такими маневрами ми ризикували знищити корабель, на якому пливли! Та все дарма!
Ми перевірили кожну точку від Японії до американських берегів. Океанські води були байдужі до наших зусиль і не виказували місцеперебування того, кого ми так прагнули вистежити. Ми не побачили нічого: ані нарвала, ані підводного острова чи рифа, ані остова затонулого судна – навіть натяку на щось подібне. Одне слово, нічого фантастичного!
І екіпаж занепав духом. Ентузіазм і хвилювання, що так довго панували на борті, поступилися гібриду двох змішаних почуттів: сорому і люті. Всі злостилися самі на себе і на кожного, що пошилися в дурні, ганяючись за химерою. Тепер арсенал доказів, який поповнювався впродовж року, для членів екіпажу «Авраама Лінкольна» не існував. Кожен намагався відпочити, докоряючи собі за даремно витрачені сили, емоції та час. Усі без винятку днями били байдики.
Люди схильні впадати у крайнощі, і поведінка членів екіпажу нашого фрегата була зайвим доказом цієї істини: ті, хто з піною на вустах доводили існування нарвала, тепер найбільш скептично відгукувалися про це і так само запекло стали заперечувати ймовірність його існування. Депресивний настрій охопив увесь корабель, від кубрика[13] до кают-компанії. Якби не наполегливість капітана Фераґута, фрегат повернувся б кормою на північ.
Однак даремні пошуки не могли продовжуватися вічно. Екіпаж «Авраама Лінкольна» не звинувачував себе в цій невдачі – ми зробили все можливе і неможливе. Ніколи досі матроси американського флоту не проявляли такого терпіння і наполегливості. Ніхто не був винним у тому, що експедиція не увінчалася успіхом. Настав час повертатися на батьківщину.
Пропозиція такого змісту була висловлена капітанові Фераґуту. Але він твердо стояв на своєму. Матроси не приховували крайнього невдоволення, і, як результат, дисципліна на судні помітно впала. Тоді капітан Фераґут був змушений попросити в екіпажу три дні відстрочки, як колись це зробив Колумб. Було вирішено: якщо впродовж трьох діб страховисько не з'явиться, «Авраам Лінкольн» повернеться носом у напрямку європейських морів.
Цю обіцянку капітан Фераґут дав своїм підлеглим 2 листопада, опівдні. Настрій команди піднявся мов за велінням магічної чарівної палички.
З новими силами усі вглядалися в океанські води. Кожен чомусь повірив, що його останній погляд на море може увінчатися успіхом. Знову підзорні труби стали популярними. Це був останній відчайдушний виклик нарвалу, люди не давали шансу тварині викрутитися: вона мусить явитися на їхній суд!
Два дні минули. «Авраам Лінкольн» ішов поволі. Команда вигадувала тисячі способів привернути увагу тварини чи роздратувати її на той випадок, якщо вона плаває десь неподалік, але не показується над водою. За кормою волочилися величезні шмати сала, їх прив'язували канатними шнурами. Та ними з превеликим задоволенням ласували акули. «Авраам Лінкольн» заліг у дрейф, а шлюпки довкола нього прочісували море вздовж і впоперек, перевіряючи кожну точку його поверхні. Настав вечір 4 листопада, а підводна таємниця все ще залишалася таємницею!
Термін відстрочки спливав 5 листопада опівдні. Після останнього удару годинника капітан Фараґут, який завжди дотримував слова, мав віддати наказ повернути на південний схід і покинути води північної частини Тихого океану.
Фрегат тоді перебував під 31°15′ південної широти і 136°42′ східної довготи. До японських берегів залишалося якихось дві сотні миль. Споночіло. Ось уже й восьма година. Густі хмари затулили серпоподібний місяць. Вода розбігалася з-під форштевня фрегата легкими хвилями.
Я стояв на баку, обпершись на поручні штирборту[14]. Поряд зі мною – вірний Консель. Він дивився вперед. Матроси позалазили на реї і спостерігали за небокраєм, який через швидке настання темряви звужувався на очах. Офіцери не відривали очей від підзорних труб і біноклів. Вряди-годи місячне проміння просвічувало крізь хмари, сріблило темну поверхню океану.
Але набігали нові хмари і срібний слід зникав у пітьмі.
Я спостерігав за слугою, і мені здалося, що він піддався загальному настрою. Це було так нехарактерно для нього – зацікавитися чимось, але я помітив вогник у його очах, мабуть, уперше, відколи я його знаю. Треба було якось підтримати цю позитивну зміну.
– Ну, Конселю, – промовив я, – не проґав останній шанс заробити дві тисячі доларів!
– Дозволю собі сказати, нехай пан професор не образиться на мене, та я ніколи не розраховував на цю премію. Навіть якби уряд Сполучених Штатів розщедрився і призначив не дві тисячі доларів, а всі сто, він все одно нічого б не втратив.
– На жаль, ти маєш рацію, Конселю! Це якась авантюра! Ми вчинили легковажно, прийнявши запрошення взяти участь у цій експедиції. Згаяно стільки часу! А навіщо було так хвилюватися?! Ти лише подумай, вже півроку тому ми могли б повернутися до Франції…
– У зручну квартиру пана професора, – підхопив Консель, – при музеї! А я б уже класифікував викопні зразки з нових колекцій пана професора! Бабіруса, привезена паном професором з останнього відрядження, сиділа б тепер у клітці в Зоологічному саду, і на неї сходилися б подивитися цікаві з усіх кінців столиці.
– Саме так усе й було б, Конселю! Я навіть думати не хочу про те, як над нами потішатимуться!
– О, посміються від душі! – знущався Консель. – Я думаю, що сміятимуться над паном професором. Навіть сумніваюся, чи казати…
– Та кажи вже, Конселю, не тягни кота за хвоста…
– Скажу… пан професор таки заслужив глузування.
– Будь милосердний! – почав благати я.
– Солідному вченому не варто піддаватися на такі провока…
Консель не закінчив фрази. Глибоку тишу порушив голосний вигук. Усі впізнали голос Неда Ленда. Китобій кричав:
– Ого-го! То ось кого ми шукаємо! Він же тут, під самим нашим носом!
Розділ шостий
На всіх парах
Всі без винятку стрімголов кинулися до Неда Ленда: капітан, офіцери, матроси, юнги, навіть механіки покинули свої машини, а кочегари – печі. Ми також побігли до нього. Було наказано зупинити судно, тож фрегат рухався лише за інерцією.
Ніч видалася темною, я дуже здивувався, як канадцю вдалося розгледіти бодай щось у такій темряві, це було занадто складно навіть для його орлиного зору. Моє серце, здавалося, от-от проб'є грудну клітку від хвилювання.
І Нед Ленд не помилився: незабаром ми всі побачили предмет, на який він показував. На відстані двох кабельтових від «Авраама Лінкольна», позаду штирборту, море світилося зсередини. І це не було звичайне світіння моря, яке виникає завдяки крихітним істотам, що мають унікальну властивість переробляти сонячну енергію на світло. Страховисько, спливши у поверхневі водні шари, відпочивало за декілька туазів[15] під рівнем океану. Це від нього струменіло світло неймовірно чарівливої сили.
Тепер я згадав, що капітани суден, які стрічалися з нарвалом, у своїх описах завжди згадували дивне сяйво. Якою ж неймовірною потужністю мають бути наділені деякі органи живої істоти, щоб випромінювати таке яскраве світло! Під водою було видно контури велетенського овалу, у центрі якого, як у фокусі, світло було особливо потужне, а до країв розсіювалося.
– Та це ж скупчення організмів, що люмінесціюють! – вигукнув один із офіцерів.
– Ви помиляєтеся, пане, – заперечив я рішуче. – Ні фолади, ні сальпи, ні евфаузіїди, жодні інші організми, що люмінесціюють, не виділяють таких яскравих речовин. Це світло має електричне походження… Утім… погляньте, погляньте туди! Світло переміщується! То наближається, то віддаляється. Оце так! Тепер воно насувається на нас!
На палубі зчинився галас.
– Слухай мою команду! – крикнув капітан Фераґут. – Стерно під вітер! Задній хід!
Це допомогло екіпажу організуватися, всі поспішили на свої місця: хто до стерна, хто у машинне відділення. І «Авраам Лінкольн», розвернувшись на бакборт[16], описав півколо.
– Праворуч стерно! Повний вперед! – командував капітан Фераґут.
Всі команди були точно виконані, і фрегат почав швидко віддалятися від небезпечного місця.
Та невдовзі ситуація змінилася на гірше. Тварина помчала за нами зі швидкістю, що перевищувала наш хід.
Ми затамували подих. Навіть не страх прикував нас до місць, а скоріше подив. Тварина, мов бавлячись, ганялася за нашим фрегатом. Вона обпливла довкола судна, що йшло зі швидкістю чотирнадцяти вузлів, опромінила каскадом електричних стріл, а потім миттю опинилася на відстані двох-трьох миль від нас, залишивши на своєму шляху світлий слід, який нагадував блискучі клуби диму, випущені локомотивом кур'єрського поїзда. Ми навіть не встигли полегшено зітхнути, як наш переслідувач розігнався і зі страхітливою швидкістю рвонув просто на «Авраама Лінкольна» з-за темної лінії обрію, куди було відступив. За двадцять футів від борту світло мов вимкнули. Ні, тварина не пішла під воду, тоді яскравість світіння зменшувалася б поступово, а світло погасло враз, немов його джерело в одну мить вичерпалося. Так само, як миттєво згасло, воно з'явилося з протилежного боку судна. Ми не могли зрозуміти, що трапилося: тварина обпливла фрегат чи прослизнула під його корпусом? Та це й не мало значення, важливим було те, що будь-якої миті могло статися фатальне зіткнення.
Те, як відбувалася ця прелюдія сутички, дуже дивувало мене. Корабель рятувався втечею, уникаючи бою. Все мало бути навпаки: фрегат повинен був переслідувати тварину, а тут тварина переслідувала фрегат! Я не посоромився висловити свої міркування капітанові. Незважаючи на цей мій закид, його обличчя, яке завжди було безпристрасним, світилося подивом і нерішучістю.
– Пане Аронаксе, – відповів він, – я не знаю, з чим маю справу, тому й не хочу ризикувати своїм фрегатом і всіма нами у нічній темряві. Може, ви підкажете, як атакувати цю глибу? А як від неї захищатися? От дочекаємося світанку, тоді й поміняємося з тим чудовиськом ролями.
– То ви більше не хвилюєтеся через те, що ганяєтеся за примарою? З ким, на вашу думку, ми тут бавимося у котика і мишку?
– Важко сказати з упевненістю, пане професоре, проте мені здається, що це таки гігантський нарвал, до того ж незвичайний – це електричний нарвал!
– Згоден, – промовив я і додав: – він такий же небезпечний, як електричний скат.
– А якщо у нього ще й органи електричні, то це найстрашніша тварина, яку коли-небудь бачив світ! – відповів капітан Фераґут. – Саме тому я обрав таку обережну, вичікувальну тактику.
Тієї ночі всі були на ногах, про сон взагалі не йшлося. «Авраам Лінкольн» виявився неспроможним змагатися з морською твариною у прудкості, тож збавив швидкість і йшов поволі. Нарвал, неначе підігруючи фрегату, ліниво погойдувався на хвилях і не виявляв бажання покидати поле бою. Близько півночі він все ж зник, точніше кажучи, погас, немов гігантський світлячок. Невже поринув у океанські глибини? Навіть не знаю, що краще: чи щоб він повернувся, чи щоб ми його більше ніколи не побачили. Приблизно о першій годині ночі раптом неподалік фрегата почувся оглушливий свист. Здалося, ніби з глибини десь поблизу вирвався потужний фонтан.
Коли це сталося, капітан Фераґут і Нед Ленд стояли на юті й напружено вдивлялися у нічну пітьму.
– Ви, Неде, часто чули, як кити викидають у повітря воду?
– Так, капітане! Але ще жодного разу я не зустрічав кита, за якого б мені дали премію у дві тисячі доларів, та не за пійманого, а лише за те, що я його побачив!
– Це справді дивина. Ви заслужили премію, Неде! Скажіть, коли кит викидає воду з ніздрів, це супроводжується таким самим свистом?
– Точнісінько таким самим! Тільки цього разу гучніше. Безсумнівно, що це китоподібне, яке водиться в тутешніх водах. З вашого дозволу, капітане, – сказав гарпунер, потираючи руки, – завтра вранці я привітаюся з ним по-своєму.
– Тільки якщо воно виявить бажання вітатися з вами, – з нотками сумніву в голосі відповів капітан Фераґут.
– Коли я підберуся до нього на відстань чотирикратної довжини гарпуна, йому доведеться бути ввічливим!
– А для цього необхідно, щоб я дав вам вельбот[17]? – уточнив капітан.
– Ну звісно!
– Але ж доведеться ризикувати життям веслярів.
– І моїм! – нагадав гарпунер.
Близько другої години ночі, під вітром, за п'ять миль від «Авраама Лінкольна» знову з'явилася світлова пляма. Попри значну відстань, шум вітру і моря, все одно було чути могутній сплеск води і астматичне дихання тварини. Коли цей гігант моря спливав на поверхню і переводив дихання, здавалося, що повітря, неначе в циліндрах машини з силою у дві тисячі кінських сил, вривалося в його могутні легені.
«Оце так кит! – подумав я. – Він може помірятися силою з цілим кавалерійським полком!»
До самого світанку ми були насторожі і готувалися до бою. На борти судна винесли китоловні сіті. Головний помічник капітана наказав підготувати гарпунні гармати, які викидають гарпун на відстань милі, й тримати напоготові рушниці, заряджені розривними кулями, які б'ють наповал навіть наймасивніших тварин. Нед Ленд обмежився лише тим, що як слід нагострив вістря свого гарпуна – ця зброя в його руках ставала смертоносною.
О шостій годині, з першими променями вранішньої зорі, електричне світіння нарвала потьмяніло. О сьомій годині майже цілком розвиднилося, але густий ранішній туман заслав небокрай настільки, що навіть через найкращі підзорні труби було неможливо щось розгледіти. Уявіть собі наше розчарування й лють! Довелося чекати, доки туман розсіється.
Я заліз на бізань-щоглу. Декілька офіцерів подерлися на марси[18].
Лише о восьмій годині у нас з'явилася надія: густі клуби туману попливли над хвилями і почали поволі здійматися. Лінія обрію розширилася.
Несподівано, як і першого разу, почувся голос Неда Ленда.
– О! Дивіться! Наш друг нікуди не подівся, він за кормою, з лівого борту! – кричав гарпунер.
Там, за півтори милі від фрегата, виднілося довге темне тіло, воно приблизно на метр виступало над поверхнею води. Ударами свого могутнього хвоста нарвал здіймав пінисті хвилі. Я вперше бачив, щоб хвостовий плавець з такою силою розбурхував води навколо себе! Коли тварина рухалася, від неї колами розходився сліпучо білий слід.
Фрегат поволі наблизився до тварини. Я став уважно розглядати її. Одразу стало зрозуміло, що офіцери з «Шанона» і «Гельвеції» дещо перебільшили її розміри. Мабуть, у них просто не було можливості милуватися цим експонатом з такої близької відстані, як оце зараз роблю я. Довжина нарвала не перевищувала двохсот п'ятдесяти футів. Товщину його визначити було складніше, та все ж мені здалося, що тварина відзначається напрочуд пропорційною комплекцією.
Тварина не була байдужа до своїх глядачів, вона вирішила влаштувати показовий виступ. Спершу хвицання хвостом, а потім – водне шоу: зі своїх носових ходів вона випустила два водяних стовпи, які розсипалися срібними бризками на висоті щонайменше сорока метрів! Тепер я вже міг дещо сказати про систему дихання цієї тварини. Отже, на той час мій висновок зводився до того, що тварина належить до підтипу хребетних, класу ссавців, ряду китоподібних, родини… На цьому все. Детальніше класифікувати її я ще не міг. До ряду китоподібних належать кити, кашалоти і дельфіни; до останніх зачисляють і нарвалів. Кожна родина поділяється на роди, роди – на види… Ну не міг я ще тоді визначити, до якого роду і виду належить ця тварина, але твердо вірив, що заповню прогалини у цій класифікації за допомогою небес, Неда Ленда і капітана Фераґута.
Команда з нетерпінням очікувала наказів свого капітана. А він, деякий час уважно поспостерігавши за твариною, наказав покликати головного механіка. Той не змусив на себе чекати.
– Фрегат під парами? – запитав капітан.