Страница:
Нед Ленд потерпав від голодних спазмів і чимдалі сильніше шаленів. Спостерігаючи за його станом, я вже не міг повністю покладатися на дане ним слово поводитися пристойно в присутності членів екіпажу.
Минуло приблизно ще дві години. Гнів Неда Ленда зростав. Канадець продовжував сердитися, гримати кулаками, та все марно. Залізні стіни були неначе звукоізоляційні. Ми не чули найменшого шуму ззовні, ніби там усі враз повимирали. Не відчувалося навіть легкого тремтіння корпуса від роботи вала. Безсумнівно, судно стояло на місці. Страшна думка осінила мене: ця залізна риба запливла настільки глибоко в океанську безодню, що перестала належати землі. Тиша була жахливою.
Нас покинули і зачинили у надійних стінах каземату. Страшно було навіть думати про те, скільки часу може тривати наше перебування тут. Промінь надії, який зародився у моїй душі після зустрічі з «капітаном», поволі розчинився у сумній реальності. Я вже майже забув про те, що у цієї людини був лагідний погляд, великодушний вираз обличчя і благородна постава. Тепер я думав, що тоді просто хотів побачити його таким. А насправді він, мабуть, бездушний монстр. Так, тепер я уявляв собі цього таємничого чоловіка невмолимим і жорстоким. Я надумав, що він, вочевидь, з якоїсь вагомої причини перестав бути людяним, зробився запеклим ворогом собі подібних і тепер його з'їдала ненависть до всіх людей!
Невже ми загинемо в стінах цієї темниці? Невже він настільки жорстокий, що буде спокійно спостерігати, як ми корчимося від голоду і поволі помираємо? Ця жахлива думка заполонила мою свідомість, а уява додавала темних тонів. Я піддався відчаю. Консель здавався спокійним. Нед Ленд скаженів од люті.
Раптом ззовні почувся шум. Звук чиїхось кроків був дуже лунким від металічних плит. Заскрипіли засуви, двері відчинилися і знову увійшов стюард.
Перш ніж я встиг подумати, що треба стримати канадця, він вже накинувся на бідолаху, збив його з ніг і схопив за горло. Стюард задихався в його могутніх ручиськах.
Консель намагався вирвати стюарда з рук Неда Ленда, я також ринувся допомагати йому, але завмер на місці, почувши слова, сказані французькою мовою:
– Заспокойтеся, пане Ленд, і ви, професоре! Прошу вислухати мене!
–
Розділ десятий
Це до нас звернувся капітан судна. Нед Ленд миттю схопився на ноги. Стюард, ледве дихаючи, підвівся і був радий, що живий; за наказом свого командира він вийшов з камери. При цьому він жодним жестом не виявив злоби до свого кривдника, настільки сильний авторитет мав капітан. Навіть Консель – і той здавався здивованим через несподіваний інцидент. Ми втрьох чекали розв'язки цієї сцени – вона залежала від капітана.
А капітан, невимушено спершись на край столу, схрестив руки на грудях і свердлив нас холодним уважним поглядом. Він, мабуть, роздумував, чи варто йти з нами на контакт. Можливо, він пошкодував, що видав свої знання французької? Хто зна. Мовчання тривало декілька секунд, та нам воно здалося довгим. Проте жоден із нас не наважувався заговорити.
– Панове! – сказав нарешті капітан спокійним проникливим голосом, – доводжу до вашого відома, що я вільно володію французькою, англійською, німецькою і латиною. Я міг би одразу порозумітися з вами, але вирішив спершу поспостерігати, щоб зрозуміти, хто ви такі, і вирішити, як до вас ставитися. Все, що ви розповідали про себе, разом і поодинці, збігалося, я переконався, що все сказане вами – правда і що ви дійсно є тими, за кого себе видаєте. Тепер я знаю, що доля звела мене з паном П'єром Аронаксом, професором історії природознавства при Паризькому музеї, відрядженим за кордон з науковою місією, а також, що супутниками пана професора є його слуга Консель і канадець Нед Ленд, гарпунер, найнятий на фрегат «Авраам Лінкольн», який належить військовій флотилії Сполучених Штатів Америки.
Я мовчки кивнув на знак згоди: оскільки капітан не звертався до мене з запитанням, то відповідати не потрібно було. Він говорив французькою вільно, вимова була досконалою, лексика точною, а манера говорити привабливою.
А капітан правив далі:
– Вочевидь, ви вважали, що наша друга зустріч мала би відбутися дещо раніше. Але я опинився в глухому куті, дізнавшись, хто ви такий, пане! І я вагався, перш ніж прийняти рішення. Прикрі обставини звели вас з людиною, яка порвала зв'язки з людством! Ви ж навмисне порушили мій спокій…
– Випадково, – поправив я капітана.
– Випадково? – запитав незнайомець, дещо підвищивши голос. – Невже «Авраам Лінкольн» випадково полював на мене в усіх морях? А ви? Невже вас хтось змушував приєднуватися до цієї експедиції? Невже снаряди з гармати вашого фрегата випадково попадали у корпус мого судна? І невже пан Ленд випадково метнув у моє судно свого списа?
Стримане роздратування відчувалося у капітанових словах. Та на всі його закиди я мав готову і цілком правдиву відповідь.
– Пане, – сказав я, – гадаю, вам ніхто не переповідав чуток, пов'язаних із вашим судном, які облетіли Америку й Європу. Вам, напевно, було б цікаво дізнатися, який відгомін у суспільних колах обох материків дали нещасні випадки, що трапилися в результаті зіткнення військових і поштових кораблів з вашим підводним судном! Я не марнуватиму ваш час, переповідаючи суть усіх версій, якими намагалися пояснити те непоясниме явище, яке виявилося вашою особистою таємницею. Скажу лишень останню, згідно з якою і було організовано нашу небезпечну експедицію. Майте на увазі: переслідуючи вас до найвіддаленіших морів Тихого океану, капітан і екіпаж «Авраама Лінкольна» були переконані, що полюють на невідоме морське страховисько! Ми вважали своїм святим обов'язком знищити його, хоч би це коштувало нам життів!
Ледь помітна усмішка торкнулася губ капітана.
– Пане Аронаксе, – сказав він спокійнішим тоном, – то ви беретеся стверджувати, що ваш фрегат не переслідував би і не обстрілював невідоме підводне судно з таким же ентузіазмом, який спостерігався під час полювання на удаване страховисько?
Капітан поставив важке запитання. Я знав, що командир фрегата, капітан Фераґут, однозначно, діяв би так само: для нього не мало значення, хто чи що загрожує спокою людей на морі – він мав завдання знищити джерело небезпеки і виконував би його.
– Отже, ви не можете не погодитися, пане Аронаксе, – вів далі незнайомець, – що у мене є всі підстави вважати вас своїми ворогами.
Я знову промовчав, бо він таки мав рацію.
– Я довго вагався, вирішуючи, як до вас поставитися, – продовжував капітан. – Зауважте, що я не мусив виявляти до вас гостинності. І зараз я не витрачав би часу на балачки з вами, якби вирішив позбутися непрошених гостей. Я міг би висадити вас на палубу свого судна, яке стало вашим пристанищем, і просто спуститися в морські глибини. Тоді я міг би забути про ваше існування. Хіба я не мав права вчинити з вами так?
– Дикун міг би таке зробити, а цивілізована людина – ні! – відповів я те, що думав.
– Пане професоре, – заперечив капітан, – майте на увазі, шановний: називаючи мене цивілізованою людиною, ви зовсім не лестите мені. Я назавжди розірвав будь-які зв'язки з людьми! Повірте, я мав на те вагомі причини. Наскільки ж вони були вагомими, не може судити жодна жива душа – тільки я! Я не корюся законам вашого цивілізованого суспільства і раджу ніколи не посилатися на них!
Що ж, це все пояснювало. Невідомий ненавидів усе земне. У моїй голові промайнула думка, що минуле цієї людини зберігає якусь таємницю. Недаремно ж він поставив себе поза суспільними законами, недаремно втік за межі досяжності, забезпечивши собі тим самим свободу у повному розумінні цього слова! Хто наважиться переслідувати його в океанських безоднях, адже й на поверхні океану він не давав змоги супротивнику затягнути себе в бій? Яке судно зможе змагатися з цим підводним монстром? Яка броня витримає удар його тарана? Тут він був поза владою людей. Ніхто не міг вимагати від нього пояснень його вчинків. Він був сам собі цар. Його єдиними суддями були Бог, якщо він, звичайно, вірив у нього, і совість, якщо він ще не втратив її. І я вирішив апелювати до його почуття власної гідності, до того, чого цій людині точно не бракувало.
Всі ці думки промайнули у моїй голові, поки загадковий незнайомець мовчав, думаючи про щось своє. Вочевидь, наша зустріч сколихнула в його пам'яті якісь хвилюючі спогади. Я дивився на нього зі страхом і цікавістю, мабуть, так само Едип тремтів перед сфінксом і водночас захоплювався ним!
Нарешті капітан перервав гнітюче мовчання:
– Отже, я вагався. Тепер я вже знаю, що робити з вами. Я подумав, що це саме той випадок, коли свої інтереси можна поєднати зі співчуттям, на яке може розраховувати кожне живе створіння. Оскільки доля закинула вас на борт мого судна, ви залишитеся тут. Я подарую вам свободу, хоча тут вона може бути лише відносною. Але навіть цю ілюзію свободи ви отримаєте лише тоді, коли виконаєте мою умову. Вашої обіцянки дотримати даного слова буде для мене досить.
– Я слухаю вас, пане, – відповів я. – Сподіваюся, що вашу умову реально виконати, а якщо так, то порядним людям буде неважко прийняти її!
– Ну звісно! Ось моя умова: можливо, якісь непередбачені обставини коли-небудь змусять мене зачинити вас на декілька годин або й днів у каютах і позбавити права виходити звідти. Я б не хотів застосовувати силу, тому наперед намагаюся заручитися вашою обіцянкою не чинити опір у подібних випадках. У такий спосіб я автоматично знімаю з вас відповідальність за все, що може відбутися. Ви не зможете стати свідками подій, про які вам не варто знати. То як, приймаєте мою умову?
Ага! На борту підводного судна відбувається щось, про що не слід знати людям, котрі не ізолювали себе від законів людського суспільства! Це вразило мене! Умова, яку нам належало прийняти, була важкою, оповитою таємницею, але ми не мали вибору, тому я сказав:
– Приймаємо. Та чи можу я, пане, запитати вас про щось?
– Я вас слухаю.
– Ви сказали, що ми вільні в межах борту судна?
– Цілком.
– Поясніть, будь ласка, конкретніше, що ви маєте на увазі під такою свободою.
– Ви можете вільно пересуватися в межах судна, оглядати його, спостерігати за життям на борту, – за винятком певних випадків, – одне слово, бути вільними настільки, наскільки вільними є я і мої друзі.
Він вперто не хотів розуміти, що мене цікавить насправді.
– Прошу вибачення, капітане, але все це скидається на свободу бранця в стінах темниці! Ми не можемо цим вдовольнитися.
– Вам доведеться цим вдовольнитися, – з притиском сказав капітан.
– Що? Ми повинні відмовитися від надії повернутися на землю, на свою батьківщину, до рідних і близьких?
– Так! Ви правильно зрозуміли. Але ще не збагнули, що насправді вам поталанило. Вам випала чудова нагода скинути з себе важке земне ярмо, яке прийнято вважати свободою! Це не так важко, як здається, повірте.
– Я хочу відповідати сам за себе! – викрикнув Нед Ленд. – Що ж до мене, то я ніколи не дам слова відмовитися від спроби втекти звідси!
– Я й не вимагаю вашого слова, пане Ленд, – холодно відповів капітан.
– Пане, – вигукнув я, заледве володіючи собою, – ви зловживаєте своєю владою! Це жорстоко!
– Навпаки, великодушно! Вас взято в полон на полі бою! Одне моє слово – і вас би викинули за борт! А я зберіг вам життя. Ви напали на мене! Ви дізналися таємницю, про яку не мала здогадуватися жодна жива душа, – таємницю мого буття! І ви плекаєте надію, що я дозволю вам повернутися на землю, для якої я помер?! Та нізащо! Я триматиму вас на борту заради власної безпеки!
Капітан напевно прийняв тверде рішення.
– Отже, ви, пане, ставите нас перед вибором життя і смерті? – запитав я.
– Так! Вибирайте: або за борт, або на борту! Але про землю забудьте назавжди!
– Друзі, – звернувся я до тих, хто потрапив у цю пастку разом зі мною, – сперечатися не доводиться. Все вирішили за нас. Залишається тільки прийняти умову. Але ми не даватимемо жодних обіцянок, які б пов'язували нас з господарем цього судна.
– Цього не вимагається, – підтвердив невідомий. І більш дружелюбним тоном додав:
– Дозвольте завершити нашу розмову. Я знаю вас, пане Аронаксе. Ваші супутники, може й пошкодують, що потрапили сюди. Але ви, я впевнений, не проклинатимете випадок, який поєднав наші долі. Серед моїх улюблених книжок ви знайдете і свою працю, присвячену вивченню морських глибин. Я нерідко її перечитую. Ви, шановний професоре, просунули науку океанографію настільки, наскільки це взагалі можливо для землянина. Запевняю вас, ви не пошкодуєте, що опинилися на борту мого судна. На вас чекає мандрівка у країну підводних чудес! Ви постійно перебуватимете у стані захоплення. Побачене дивуватиме вас знову і знову. Життя підводного світу буде театром з новими прем'єрами талановитого режисера, яким є сама природа, а ви – захопленим глядачем. Я готуюся до нової підводної подорожі навколо світу, можливо, останньої. Я прагну ще раз побачити те, за чим спостерігав у морських глибинах, те, що довго і ретельно вивчав і досліджував! Ви братимете участь у моїй науковій практиці. Віднині вам відчинено двері до пізнання нової стихії, схованої від людських очей. Світовий океан відкриє вам свої заповітні таємниці.
Я не приховуватиму, що промова капітана справила на мене неабияке враження. Він зачепив найчуттєвіші струни моєї душі, я навіть на деякий час забув, що споглядання підводного світу не замінить мені втраченої свободи. Але я вирішив заспокоїтися і жити сьогоднішнім днем. Принаймні ми були живі і не у камері.
– Пане, – сказав я, – хоч ви і порвали зв'язки з людством, все ж я сподіваюся, вам притаманні людські почуття. Ми стали жертвами корабельної аварії. Ви великодушно прийняли нас на борт свого судна. Цього ми ніколи не забудемо. Щодо мене особисто, то зізнаюся відверто: якби можливість служити науці могла ослабити бажання свободи, то зустріч із вами цілком компенсувала б мені втрачену свободу.
Я сподівався, що після таких слів капітан простягне мені руку, аби скріпити нашу угоду. Але він не зробив цього. Мені стало шкода його.
– Дозвольте останнє запитання, – попрохав я, запідозривши, що цей незбагненний чоловік готовий піти.
– Слухаю вас, професоре.
– Як нам до вас звертатися?
– Панове, для вас я капітан Немо, а ви, професоре, і ваші супутники для мене – лише пасажири «Наутилуса».
Капітан Немо покликав матроса і наказав йому щось тією ж незрозумілою мовою. А потім, звертаючись до канадця і Конселя, сказав французькою:
– Сніданок у вашій каюті. Цей чоловік покаже, куди вам іти.
– Я не відмовлюся від сніданку! – зрадів гарпунер.
І мої супутники нарешті покинули темницю, де нас тримали понад тридцять годин.
– А зараз, пане Аронаксе, ходімо й ми поснідаємо. Чи не бажаєте скласти мені компанію?
– Залюбки, капітане.
І я пішов за капітаном Немо. Переступивши підвищення, яке нагадувало поріг земних осель, ми опинилися у вузькому добре освітленому електрикою проході. За десять метрів виднілися відчинені двері, які вели до просторої зали.
Це була їдальня, умебльована й оздоблена у строгому і разом з тим багатому стилі. Високі дубові буфети, інкрустовані чорним деревом, стояли по кутках їдальні, а на їхніх полицях виблискував вишуканий посуд з хвилеподібними краями: фаянс, порцеляна, кришталь! Вироби з високопробного срібла відбивали своєю поверхнею яскраве світло, яке лилося зі стелі. Тонкий декор стелі пом'якшував яскравість освітлення.
Посеред зали стояв пишно сервірований стіл. Капітан Немо господарським жестом указав мені, куди сісти.
– Прошу до столу, – запросив він, – пригощайтеся! Ви, мабуть, помираєте з голоду.
До сніданку подали декілька страв із морепродуктів. І все ж до кінця я не міг збагнути, з чого приготовлені деякі з них. Наїдки були дуже апетитними, але спочатку відчувався якийсь незвичний присмак, та дуже скоро я перестав його помічати. Мені здалося, що всі запропоновані страви містили багато фосфору, цей факт зайвий раз підтверджував морське походження їх інгредієнтів.
Капітан Немо скоса поглядав на мене. Я нічого не запитував, тому він сам відповів на питання, які мене цікавили.
– Більшість цих страв ви куштуєте вперше в житті, професоре, – сказав він. – Але ви можете сміливо їх їсти. Це корисна і поживна їжа. Я давно відмовився від м'ясних страв і, як бачите, почуваюся і виглядаю непогано. Мої матроси, усі, мов на підбір, здоровані, а харчуємося ми однаково.
– Отже, всі ці наїдки – дари щедрого моря? – запитав я.
– Саме так, пане професоре! Закидаючи сіті, я отримую багатий різноманітний улов. Занурюючись у морські глибини, недосяжні навіть для сонячного проміння і, здавалося б, недоступні людині, я полюю у підводних лісах на водну дичину. Мої череди, як володіння Нептуна – бога морів, мирно пасуться на океанських пасовищах. Володіння мої величезні, а рука творця всього живого не скупиться!
Я був здивований і не приховував цього від свого співрозмовника.
– Це зрозуміло, пане Немо, що в сітях ви знаходите прекрасну рибу до свого столу. Менш зрозуміло, та все ж я можу уявити, як ви полюєте на водну дичину в підводних лісах. Але я ніяк не збагну, як м'ясо сухопутних тварин потрапляє на борт.
– Я повторюю, пане Аронаксе, я не вживаю м'яса земних тварин.
– Гаразд, тоді що це таке? – запитав я, вказуючи на таріль з апетитними шматочками яловичини.
– Те, що ви прийняли за яловичину, шановний професоре, є філе морської черепахи. А ось це – печеня з печінки дельфіна. Ладен закластися: ви думали, що їсте рагу зі свинини! Мій кухар вміло консервує дари океану. Скуштуйте всього потроху. Я дуже люблю, як він маринує жовті морські лілії, кожен малаєць проковтнув би язика, смакуючи цей делікатес! Ось це – крем, збитий з вершків, які дають нам кити; ось і цукор, на який щедрі гігантські фукуси Середземного моря! А на десерт дозвольте вам запропонувати варення з ароматних анемон, вони не менш соковиті, ніж найстигліші земні плоди.
І я просто з цікавості скуштував потроху кожної страви. Зауважу, що я швидко наситився. А тим часом капітан Немо розповідав мені неймовірні речі.
– Море, пане Аронаксе, – говорив він, – і тільки море годує увесь екіпаж! Його щедроти невичерпні. Більше того, воно не лише годує, а й одягає нас. Тканина одягу, що на вас, зіткана з бісусних ниток. Волокна пофарбовано за стародавнім способом – соком пурпурниці. Парфуми, які стоять на туалетному столику у вашій каюті, отримані в результаті сухої обробки морських рослин. Ваша постіль виготовлена з м'якої морської трави зостери. Якщо ви захочете писати (а ви неодмінно захочете занотувати враження від побаченого), до ваших послуг перо з китового вуса, чорнилом слугуватимуть виділення з залоз каракатиці. Я живу за рахунок моря, але море, настане час, зажадає плати за все це!
– У кожному вашому слові, капітане, відчувається любов до моря!
– Так, я дуже люблю море! Море – це все! Воно – це сім десятих земної кулі. Його дихання чисте і життєдайне. У його безмежних просторах людина не почувається самотньою, бо відчуває довкола себе активне життя. У лоні морів мешкають незнані диво-істоти. Море – це безперервний рух, вічне життя, як сказав один із французьких поетів. Насправді, професоре, водне середовище для розвитку життя має виняткові переваги. Тут представлені три царства: мінерали, рослини і тварини. Тваринне царство представляють чотири групи зоофітів, п'ять класів молюсків, по три класи хребетних, ссавців, плазунів, без ліку риб та тварин – усіх їх понад тридцять тисяч видів. І лише одна десята з них живе у прісних водах! Море – гігантський резервуар природи! З моря починалося життя земної кулі, морем воно і закінчиться! Тут панує вищий спокій! І море не кориться деспотам. Ще на поверхні морів вони можуть чинити беззаконня, вести війни і вбивати собі подібних. Але на глибині тридцяти футів закінчується їхня влада і могутність! О, пане професоре, залишайтеся тут, живіть щасливо в лоні океану! Тут і лише тут ви зможете відчути справжню свободу, бо тут немає тиранів. Тут я вільний!
Капітан Немо замовк. Декілька хвилин він міряв кроками їдальню, було видно, що він схвильований. Потроху капітан впорався із напливом почуттів, його обличчя знову набуло холоднокровного виразу. Нарешті він підійшов до мене.
– Якщо ви вже попоїли, пане професоре, і бажаєте оглянути «Наутилус», я до ваших послуг.
Розділ одинадцятий
Перед нами відчинилися подвійні двері, через які ми ввійшли до іншої кімнати, такої ж просторої, як попередня.
Це була бібліотечна зала. У виготовлених із чорного палісандрового дерева шафах, широкі полиці яких були інкрустовані бронзою, стояли книжки в однакових палітурках. Книжкові шафи, розміщені по периметру кімнати, були дуже високими, від долівки до стелі. Біля них у різних місцях стояло декілька переносних драбинок, щоб було зручно діставати книжки з верхніх полиць. Трохи далі від шаф стояли довгі однакові дивани, оббиті коричневою шкірою. Легкі підставки для книжок на коліщатках були розставлені поруч з диванами. Посеред бібліотеки стояв великий стіл, а на ньому лежало повно журналів і декілька старих газет. Цей гармонійний ансамбль довершувала ліпна стеля: її було оформлено у вигляді чотирьох півкуль з матованого скла, а з них у приміщення лилося м'яке електричне світло. Я з відкритим ротом оглядав цю залу і не вірив власним очам.
– Капітане Немо, – звернувся я до господаря цих розкошів, що мовчки сидів на дивані, – ваша бібліотека могла б стати гордістю будь-якого палацу на континенті! Я не йму віри, що такі багатства супроводжують вас у морських глибинах.
– А де ще ви знайдете більш сприятливі умови для праці, шановний професоре? – запитав капітан Немо. – Тут тихо і спокійно. Хіба у своєму кабінеті при Паризькому музеї ви можете на це розраховувати?
– Звісно, ні! Мушу зізнатися, що мій паризький кабінет програє вашому.
– Та тут не менше шести-семи тисяч томів…
– Дванадцять тисяч, пане Аронаксе. Книжки – єдине, що пов'язує мене з землею. Я попрощався з нею в той день, коли «Наутилус» уперше занурився у морські глибини. Саме в той епохальний для мене день я востаннє купував книжки і періодику. Відтоді людство для мене припинило творити і мислити… Моя бібліотека до ваших послуг, професоре, користуйтеся.
Щиро подякувавши люб'язному капітану, я з хвилюванням підійшов до книжкових шаф. Тут було зібрано наукову, філософську і художню літературу на всіх мовах. Дивно, але я не помітив жодної праці з політичної економії, і не думаю, що це було випадковістю. Мене вразило те, що книжки тут розміщувалися у порядку якогось узагальненого алфавіту всіх поширених мов світу незалежно від того, якою мовою вони були написані. Вочевидь, капітан Немо вільно володів усіма мовами, інакше для чого йому возити за собою «німі книги».
У тій бібліотеці я побачив твори великих письменників, поетів і мислителів стародавнього і нового світу – найкращі творіння людського генія у царині історії, художнього слова і науки, від Гомера до Віктора-Марі Гюґо, від Ксенофонта до Мішле, від Франсуа Рабле до Жорж Санд. Мені як науковцю було приємно констатувати, що наукової літератури тут було найбільше: праці з механіки, балістики, гідрографії, метеорології, географії, зоології, а також з інших природничих наук, які, судячи з усього, були основним предметом зацікавлення капітана Немо. Побачивши у цій бібліотеці два своїх дітища, я подумав, що саме їм зобов'язаний таким люб'язним прийомом на борту «Наутилуса»!
Одне видання дало мені змогу приблизно визначити, скільки часу «Наутилус» борознить підводні простори. Я знав, що книжка Жозефа Бертрана «Основоположники астрономії» вийшла друком у 1865 році, а це означало, що капітан Немо став мешканцем океану не раніше цього часу.
Отже, підводне життя цього незбагненного чоловіка триває не більше трьох років. Втім, я сподівався встановити точнішу дату, якщо поталанить, знайти у бібліотеці новіше видання. Часу для подібних досліджень мені тоді не бракувало.
– Ще раз дякую вам, пане Немо, за дозвіл користуватися книгами цієї прекрасної бібліотеки, – сказав я. – Тут зібрано справжні наукові скарби! Я обов'язково з ними ознайомлюся. Але зараз мені дуже хочеться…
Минуло приблизно ще дві години. Гнів Неда Ленда зростав. Канадець продовжував сердитися, гримати кулаками, та все марно. Залізні стіни були неначе звукоізоляційні. Ми не чули найменшого шуму ззовні, ніби там усі враз повимирали. Не відчувалося навіть легкого тремтіння корпуса від роботи вала. Безсумнівно, судно стояло на місці. Страшна думка осінила мене: ця залізна риба запливла настільки глибоко в океанську безодню, що перестала належати землі. Тиша була жахливою.
Нас покинули і зачинили у надійних стінах каземату. Страшно було навіть думати про те, скільки часу може тривати наше перебування тут. Промінь надії, який зародився у моїй душі після зустрічі з «капітаном», поволі розчинився у сумній реальності. Я вже майже забув про те, що у цієї людини був лагідний погляд, великодушний вираз обличчя і благородна постава. Тепер я думав, що тоді просто хотів побачити його таким. А насправді він, мабуть, бездушний монстр. Так, тепер я уявляв собі цього таємничого чоловіка невмолимим і жорстоким. Я надумав, що він, вочевидь, з якоїсь вагомої причини перестав бути людяним, зробився запеклим ворогом собі подібних і тепер його з'їдала ненависть до всіх людей!
Невже ми загинемо в стінах цієї темниці? Невже він настільки жорстокий, що буде спокійно спостерігати, як ми корчимося від голоду і поволі помираємо? Ця жахлива думка заполонила мою свідомість, а уява додавала темних тонів. Я піддався відчаю. Консель здавався спокійним. Нед Ленд скаженів од люті.
Раптом ззовні почувся шум. Звук чиїхось кроків був дуже лунким від металічних плит. Заскрипіли засуви, двері відчинилися і знову увійшов стюард.
Перш ніж я встиг подумати, що треба стримати канадця, він вже накинувся на бідолаху, збив його з ніг і схопив за горло. Стюард задихався в його могутніх ручиськах.
Консель намагався вирвати стюарда з рук Неда Ленда, я також ринувся допомагати йому, але завмер на місці, почувши слова, сказані французькою мовою:
– Заспокойтеся, пане Ленд, і ви, професоре! Прошу вислухати мене!
–
Розділ десятий
Людина, яка оселилася в океані
Це до нас звернувся капітан судна. Нед Ленд миттю схопився на ноги. Стюард, ледве дихаючи, підвівся і був радий, що живий; за наказом свого командира він вийшов з камери. При цьому він жодним жестом не виявив злоби до свого кривдника, настільки сильний авторитет мав капітан. Навіть Консель – і той здавався здивованим через несподіваний інцидент. Ми втрьох чекали розв'язки цієї сцени – вона залежала від капітана.
А капітан, невимушено спершись на край столу, схрестив руки на грудях і свердлив нас холодним уважним поглядом. Він, мабуть, роздумував, чи варто йти з нами на контакт. Можливо, він пошкодував, що видав свої знання французької? Хто зна. Мовчання тривало декілька секунд, та нам воно здалося довгим. Проте жоден із нас не наважувався заговорити.
– Панове! – сказав нарешті капітан спокійним проникливим голосом, – доводжу до вашого відома, що я вільно володію французькою, англійською, німецькою і латиною. Я міг би одразу порозумітися з вами, але вирішив спершу поспостерігати, щоб зрозуміти, хто ви такі, і вирішити, як до вас ставитися. Все, що ви розповідали про себе, разом і поодинці, збігалося, я переконався, що все сказане вами – правда і що ви дійсно є тими, за кого себе видаєте. Тепер я знаю, що доля звела мене з паном П'єром Аронаксом, професором історії природознавства при Паризькому музеї, відрядженим за кордон з науковою місією, а також, що супутниками пана професора є його слуга Консель і канадець Нед Ленд, гарпунер, найнятий на фрегат «Авраам Лінкольн», який належить військовій флотилії Сполучених Штатів Америки.
Я мовчки кивнув на знак згоди: оскільки капітан не звертався до мене з запитанням, то відповідати не потрібно було. Він говорив французькою вільно, вимова була досконалою, лексика точною, а манера говорити привабливою.
А капітан правив далі:
– Вочевидь, ви вважали, що наша друга зустріч мала би відбутися дещо раніше. Але я опинився в глухому куті, дізнавшись, хто ви такий, пане! І я вагався, перш ніж прийняти рішення. Прикрі обставини звели вас з людиною, яка порвала зв'язки з людством! Ви ж навмисне порушили мій спокій…
– Випадково, – поправив я капітана.
– Випадково? – запитав незнайомець, дещо підвищивши голос. – Невже «Авраам Лінкольн» випадково полював на мене в усіх морях? А ви? Невже вас хтось змушував приєднуватися до цієї експедиції? Невже снаряди з гармати вашого фрегата випадково попадали у корпус мого судна? І невже пан Ленд випадково метнув у моє судно свого списа?
Стримане роздратування відчувалося у капітанових словах. Та на всі його закиди я мав готову і цілком правдиву відповідь.
– Пане, – сказав я, – гадаю, вам ніхто не переповідав чуток, пов'язаних із вашим судном, які облетіли Америку й Європу. Вам, напевно, було б цікаво дізнатися, який відгомін у суспільних колах обох материків дали нещасні випадки, що трапилися в результаті зіткнення військових і поштових кораблів з вашим підводним судном! Я не марнуватиму ваш час, переповідаючи суть усіх версій, якими намагалися пояснити те непоясниме явище, яке виявилося вашою особистою таємницею. Скажу лишень останню, згідно з якою і було організовано нашу небезпечну експедицію. Майте на увазі: переслідуючи вас до найвіддаленіших морів Тихого океану, капітан і екіпаж «Авраама Лінкольна» були переконані, що полюють на невідоме морське страховисько! Ми вважали своїм святим обов'язком знищити його, хоч би це коштувало нам життів!
Ледь помітна усмішка торкнулася губ капітана.
– Пане Аронаксе, – сказав він спокійнішим тоном, – то ви беретеся стверджувати, що ваш фрегат не переслідував би і не обстрілював невідоме підводне судно з таким же ентузіазмом, який спостерігався під час полювання на удаване страховисько?
Капітан поставив важке запитання. Я знав, що командир фрегата, капітан Фераґут, однозначно, діяв би так само: для нього не мало значення, хто чи що загрожує спокою людей на морі – він мав завдання знищити джерело небезпеки і виконував би його.
– Отже, ви не можете не погодитися, пане Аронаксе, – вів далі незнайомець, – що у мене є всі підстави вважати вас своїми ворогами.
Я знову промовчав, бо він таки мав рацію.
– Я довго вагався, вирішуючи, як до вас поставитися, – продовжував капітан. – Зауважте, що я не мусив виявляти до вас гостинності. І зараз я не витрачав би часу на балачки з вами, якби вирішив позбутися непрошених гостей. Я міг би висадити вас на палубу свого судна, яке стало вашим пристанищем, і просто спуститися в морські глибини. Тоді я міг би забути про ваше існування. Хіба я не мав права вчинити з вами так?
– Дикун міг би таке зробити, а цивілізована людина – ні! – відповів я те, що думав.
– Пане професоре, – заперечив капітан, – майте на увазі, шановний: називаючи мене цивілізованою людиною, ви зовсім не лестите мені. Я назавжди розірвав будь-які зв'язки з людьми! Повірте, я мав на те вагомі причини. Наскільки ж вони були вагомими, не може судити жодна жива душа – тільки я! Я не корюся законам вашого цивілізованого суспільства і раджу ніколи не посилатися на них!
Що ж, це все пояснювало. Невідомий ненавидів усе земне. У моїй голові промайнула думка, що минуле цієї людини зберігає якусь таємницю. Недаремно ж він поставив себе поза суспільними законами, недаремно втік за межі досяжності, забезпечивши собі тим самим свободу у повному розумінні цього слова! Хто наважиться переслідувати його в океанських безоднях, адже й на поверхні океану він не давав змоги супротивнику затягнути себе в бій? Яке судно зможе змагатися з цим підводним монстром? Яка броня витримає удар його тарана? Тут він був поза владою людей. Ніхто не міг вимагати від нього пояснень його вчинків. Він був сам собі цар. Його єдиними суддями були Бог, якщо він, звичайно, вірив у нього, і совість, якщо він ще не втратив її. І я вирішив апелювати до його почуття власної гідності, до того, чого цій людині точно не бракувало.
Всі ці думки промайнули у моїй голові, поки загадковий незнайомець мовчав, думаючи про щось своє. Вочевидь, наша зустріч сколихнула в його пам'яті якісь хвилюючі спогади. Я дивився на нього зі страхом і цікавістю, мабуть, так само Едип тремтів перед сфінксом і водночас захоплювався ним!
Нарешті капітан перервав гнітюче мовчання:
– Отже, я вагався. Тепер я вже знаю, що робити з вами. Я подумав, що це саме той випадок, коли свої інтереси можна поєднати зі співчуттям, на яке може розраховувати кожне живе створіння. Оскільки доля закинула вас на борт мого судна, ви залишитеся тут. Я подарую вам свободу, хоча тут вона може бути лише відносною. Але навіть цю ілюзію свободи ви отримаєте лише тоді, коли виконаєте мою умову. Вашої обіцянки дотримати даного слова буде для мене досить.
– Я слухаю вас, пане, – відповів я. – Сподіваюся, що вашу умову реально виконати, а якщо так, то порядним людям буде неважко прийняти її!
– Ну звісно! Ось моя умова: можливо, якісь непередбачені обставини коли-небудь змусять мене зачинити вас на декілька годин або й днів у каютах і позбавити права виходити звідти. Я б не хотів застосовувати силу, тому наперед намагаюся заручитися вашою обіцянкою не чинити опір у подібних випадках. У такий спосіб я автоматично знімаю з вас відповідальність за все, що може відбутися. Ви не зможете стати свідками подій, про які вам не варто знати. То як, приймаєте мою умову?
Ага! На борту підводного судна відбувається щось, про що не слід знати людям, котрі не ізолювали себе від законів людського суспільства! Це вразило мене! Умова, яку нам належало прийняти, була важкою, оповитою таємницею, але ми не мали вибору, тому я сказав:
– Приймаємо. Та чи можу я, пане, запитати вас про щось?
– Я вас слухаю.
– Ви сказали, що ми вільні в межах борту судна?
– Цілком.
– Поясніть, будь ласка, конкретніше, що ви маєте на увазі під такою свободою.
– Ви можете вільно пересуватися в межах судна, оглядати його, спостерігати за життям на борту, – за винятком певних випадків, – одне слово, бути вільними настільки, наскільки вільними є я і мої друзі.
Він вперто не хотів розуміти, що мене цікавить насправді.
– Прошу вибачення, капітане, але все це скидається на свободу бранця в стінах темниці! Ми не можемо цим вдовольнитися.
– Вам доведеться цим вдовольнитися, – з притиском сказав капітан.
– Що? Ми повинні відмовитися від надії повернутися на землю, на свою батьківщину, до рідних і близьких?
– Так! Ви правильно зрозуміли. Але ще не збагнули, що насправді вам поталанило. Вам випала чудова нагода скинути з себе важке земне ярмо, яке прийнято вважати свободою! Це не так важко, як здається, повірте.
– Я хочу відповідати сам за себе! – викрикнув Нед Ленд. – Що ж до мене, то я ніколи не дам слова відмовитися від спроби втекти звідси!
– Я й не вимагаю вашого слова, пане Ленд, – холодно відповів капітан.
– Пане, – вигукнув я, заледве володіючи собою, – ви зловживаєте своєю владою! Це жорстоко!
– Навпаки, великодушно! Вас взято в полон на полі бою! Одне моє слово – і вас би викинули за борт! А я зберіг вам життя. Ви напали на мене! Ви дізналися таємницю, про яку не мала здогадуватися жодна жива душа, – таємницю мого буття! І ви плекаєте надію, що я дозволю вам повернутися на землю, для якої я помер?! Та нізащо! Я триматиму вас на борту заради власної безпеки!
Капітан напевно прийняв тверде рішення.
– Отже, ви, пане, ставите нас перед вибором життя і смерті? – запитав я.
– Так! Вибирайте: або за борт, або на борту! Але про землю забудьте назавжди!
– Друзі, – звернувся я до тих, хто потрапив у цю пастку разом зі мною, – сперечатися не доводиться. Все вирішили за нас. Залишається тільки прийняти умову. Але ми не даватимемо жодних обіцянок, які б пов'язували нас з господарем цього судна.
– Цього не вимагається, – підтвердив невідомий. І більш дружелюбним тоном додав:
– Дозвольте завершити нашу розмову. Я знаю вас, пане Аронаксе. Ваші супутники, може й пошкодують, що потрапили сюди. Але ви, я впевнений, не проклинатимете випадок, який поєднав наші долі. Серед моїх улюблених книжок ви знайдете і свою працю, присвячену вивченню морських глибин. Я нерідко її перечитую. Ви, шановний професоре, просунули науку океанографію настільки, наскільки це взагалі можливо для землянина. Запевняю вас, ви не пошкодуєте, що опинилися на борту мого судна. На вас чекає мандрівка у країну підводних чудес! Ви постійно перебуватимете у стані захоплення. Побачене дивуватиме вас знову і знову. Життя підводного світу буде театром з новими прем'єрами талановитого режисера, яким є сама природа, а ви – захопленим глядачем. Я готуюся до нової підводної подорожі навколо світу, можливо, останньої. Я прагну ще раз побачити те, за чим спостерігав у морських глибинах, те, що довго і ретельно вивчав і досліджував! Ви братимете участь у моїй науковій практиці. Віднині вам відчинено двері до пізнання нової стихії, схованої від людських очей. Світовий океан відкриє вам свої заповітні таємниці.
Я не приховуватиму, що промова капітана справила на мене неабияке враження. Він зачепив найчуттєвіші струни моєї душі, я навіть на деякий час забув, що споглядання підводного світу не замінить мені втраченої свободи. Але я вирішив заспокоїтися і жити сьогоднішнім днем. Принаймні ми були живі і не у камері.
– Пане, – сказав я, – хоч ви і порвали зв'язки з людством, все ж я сподіваюся, вам притаманні людські почуття. Ми стали жертвами корабельної аварії. Ви великодушно прийняли нас на борт свого судна. Цього ми ніколи не забудемо. Щодо мене особисто, то зізнаюся відверто: якби можливість служити науці могла ослабити бажання свободи, то зустріч із вами цілком компенсувала б мені втрачену свободу.
Я сподівався, що після таких слів капітан простягне мені руку, аби скріпити нашу угоду. Але він не зробив цього. Мені стало шкода його.
– Дозвольте останнє запитання, – попрохав я, запідозривши, що цей незбагненний чоловік готовий піти.
– Слухаю вас, професоре.
– Як нам до вас звертатися?
– Панове, для вас я капітан Немо, а ви, професоре, і ваші супутники для мене – лише пасажири «Наутилуса».
Капітан Немо покликав матроса і наказав йому щось тією ж незрозумілою мовою. А потім, звертаючись до канадця і Конселя, сказав французькою:
– Сніданок у вашій каюті. Цей чоловік покаже, куди вам іти.
– Я не відмовлюся від сніданку! – зрадів гарпунер.
І мої супутники нарешті покинули темницю, де нас тримали понад тридцять годин.
– А зараз, пане Аронаксе, ходімо й ми поснідаємо. Чи не бажаєте скласти мені компанію?
– Залюбки, капітане.
І я пішов за капітаном Немо. Переступивши підвищення, яке нагадувало поріг земних осель, ми опинилися у вузькому добре освітленому електрикою проході. За десять метрів виднілися відчинені двері, які вели до просторої зали.
Це була їдальня, умебльована й оздоблена у строгому і разом з тим багатому стилі. Високі дубові буфети, інкрустовані чорним деревом, стояли по кутках їдальні, а на їхніх полицях виблискував вишуканий посуд з хвилеподібними краями: фаянс, порцеляна, кришталь! Вироби з високопробного срібла відбивали своєю поверхнею яскраве світло, яке лилося зі стелі. Тонкий декор стелі пом'якшував яскравість освітлення.
Посеред зали стояв пишно сервірований стіл. Капітан Немо господарським жестом указав мені, куди сісти.
– Прошу до столу, – запросив він, – пригощайтеся! Ви, мабуть, помираєте з голоду.
До сніданку подали декілька страв із морепродуктів. І все ж до кінця я не міг збагнути, з чого приготовлені деякі з них. Наїдки були дуже апетитними, але спочатку відчувався якийсь незвичний присмак, та дуже скоро я перестав його помічати. Мені здалося, що всі запропоновані страви містили багато фосфору, цей факт зайвий раз підтверджував морське походження їх інгредієнтів.
Капітан Немо скоса поглядав на мене. Я нічого не запитував, тому він сам відповів на питання, які мене цікавили.
– Більшість цих страв ви куштуєте вперше в житті, професоре, – сказав він. – Але ви можете сміливо їх їсти. Це корисна і поживна їжа. Я давно відмовився від м'ясних страв і, як бачите, почуваюся і виглядаю непогано. Мої матроси, усі, мов на підбір, здоровані, а харчуємося ми однаково.
– Отже, всі ці наїдки – дари щедрого моря? – запитав я.
– Саме так, пане професоре! Закидаючи сіті, я отримую багатий різноманітний улов. Занурюючись у морські глибини, недосяжні навіть для сонячного проміння і, здавалося б, недоступні людині, я полюю у підводних лісах на водну дичину. Мої череди, як володіння Нептуна – бога морів, мирно пасуться на океанських пасовищах. Володіння мої величезні, а рука творця всього живого не скупиться!
Я був здивований і не приховував цього від свого співрозмовника.
– Це зрозуміло, пане Немо, що в сітях ви знаходите прекрасну рибу до свого столу. Менш зрозуміло, та все ж я можу уявити, як ви полюєте на водну дичину в підводних лісах. Але я ніяк не збагну, як м'ясо сухопутних тварин потрапляє на борт.
– Я повторюю, пане Аронаксе, я не вживаю м'яса земних тварин.
– Гаразд, тоді що це таке? – запитав я, вказуючи на таріль з апетитними шматочками яловичини.
– Те, що ви прийняли за яловичину, шановний професоре, є філе морської черепахи. А ось це – печеня з печінки дельфіна. Ладен закластися: ви думали, що їсте рагу зі свинини! Мій кухар вміло консервує дари океану. Скуштуйте всього потроху. Я дуже люблю, як він маринує жовті морські лілії, кожен малаєць проковтнув би язика, смакуючи цей делікатес! Ось це – крем, збитий з вершків, які дають нам кити; ось і цукор, на який щедрі гігантські фукуси Середземного моря! А на десерт дозвольте вам запропонувати варення з ароматних анемон, вони не менш соковиті, ніж найстигліші земні плоди.
І я просто з цікавості скуштував потроху кожної страви. Зауважу, що я швидко наситився. А тим часом капітан Немо розповідав мені неймовірні речі.
– Море, пане Аронаксе, – говорив він, – і тільки море годує увесь екіпаж! Його щедроти невичерпні. Більше того, воно не лише годує, а й одягає нас. Тканина одягу, що на вас, зіткана з бісусних ниток. Волокна пофарбовано за стародавнім способом – соком пурпурниці. Парфуми, які стоять на туалетному столику у вашій каюті, отримані в результаті сухої обробки морських рослин. Ваша постіль виготовлена з м'якої морської трави зостери. Якщо ви захочете писати (а ви неодмінно захочете занотувати враження від побаченого), до ваших послуг перо з китового вуса, чорнилом слугуватимуть виділення з залоз каракатиці. Я живу за рахунок моря, але море, настане час, зажадає плати за все це!
– У кожному вашому слові, капітане, відчувається любов до моря!
– Так, я дуже люблю море! Море – це все! Воно – це сім десятих земної кулі. Його дихання чисте і життєдайне. У його безмежних просторах людина не почувається самотньою, бо відчуває довкола себе активне життя. У лоні морів мешкають незнані диво-істоти. Море – це безперервний рух, вічне життя, як сказав один із французьких поетів. Насправді, професоре, водне середовище для розвитку життя має виняткові переваги. Тут представлені три царства: мінерали, рослини і тварини. Тваринне царство представляють чотири групи зоофітів, п'ять класів молюсків, по три класи хребетних, ссавців, плазунів, без ліку риб та тварин – усіх їх понад тридцять тисяч видів. І лише одна десята з них живе у прісних водах! Море – гігантський резервуар природи! З моря починалося життя земної кулі, морем воно і закінчиться! Тут панує вищий спокій! І море не кориться деспотам. Ще на поверхні морів вони можуть чинити беззаконня, вести війни і вбивати собі подібних. Але на глибині тридцяти футів закінчується їхня влада і могутність! О, пане професоре, залишайтеся тут, живіть щасливо в лоні океану! Тут і лише тут ви зможете відчути справжню свободу, бо тут немає тиранів. Тут я вільний!
Капітан Немо замовк. Декілька хвилин він міряв кроками їдальню, було видно, що він схвильований. Потроху капітан впорався із напливом почуттів, його обличчя знову набуло холоднокровного виразу. Нарешті він підійшов до мене.
– Якщо ви вже попоїли, пане професоре, і бажаєте оглянути «Наутилус», я до ваших послуг.
Розділ одинадцятий
«Наутилус»
Перед нами відчинилися подвійні двері, через які ми ввійшли до іншої кімнати, такої ж просторої, як попередня.
Це була бібліотечна зала. У виготовлених із чорного палісандрового дерева шафах, широкі полиці яких були інкрустовані бронзою, стояли книжки в однакових палітурках. Книжкові шафи, розміщені по периметру кімнати, були дуже високими, від долівки до стелі. Біля них у різних місцях стояло декілька переносних драбинок, щоб було зручно діставати книжки з верхніх полиць. Трохи далі від шаф стояли довгі однакові дивани, оббиті коричневою шкірою. Легкі підставки для книжок на коліщатках були розставлені поруч з диванами. Посеред бібліотеки стояв великий стіл, а на ньому лежало повно журналів і декілька старих газет. Цей гармонійний ансамбль довершувала ліпна стеля: її було оформлено у вигляді чотирьох півкуль з матованого скла, а з них у приміщення лилося м'яке електричне світло. Я з відкритим ротом оглядав цю залу і не вірив власним очам.
– Капітане Немо, – звернувся я до господаря цих розкошів, що мовчки сидів на дивані, – ваша бібліотека могла б стати гордістю будь-якого палацу на континенті! Я не йму віри, що такі багатства супроводжують вас у морських глибинах.
– А де ще ви знайдете більш сприятливі умови для праці, шановний професоре? – запитав капітан Немо. – Тут тихо і спокійно. Хіба у своєму кабінеті при Паризькому музеї ви можете на це розраховувати?
– Звісно, ні! Мушу зізнатися, що мій паризький кабінет програє вашому.
– Та тут не менше шести-семи тисяч томів…
– Дванадцять тисяч, пане Аронаксе. Книжки – єдине, що пов'язує мене з землею. Я попрощався з нею в той день, коли «Наутилус» уперше занурився у морські глибини. Саме в той епохальний для мене день я востаннє купував книжки і періодику. Відтоді людство для мене припинило творити і мислити… Моя бібліотека до ваших послуг, професоре, користуйтеся.
Щиро подякувавши люб'язному капітану, я з хвилюванням підійшов до книжкових шаф. Тут було зібрано наукову, філософську і художню літературу на всіх мовах. Дивно, але я не помітив жодної праці з політичної економії, і не думаю, що це було випадковістю. Мене вразило те, що книжки тут розміщувалися у порядку якогось узагальненого алфавіту всіх поширених мов світу незалежно від того, якою мовою вони були написані. Вочевидь, капітан Немо вільно володів усіма мовами, інакше для чого йому возити за собою «німі книги».
У тій бібліотеці я побачив твори великих письменників, поетів і мислителів стародавнього і нового світу – найкращі творіння людського генія у царині історії, художнього слова і науки, від Гомера до Віктора-Марі Гюґо, від Ксенофонта до Мішле, від Франсуа Рабле до Жорж Санд. Мені як науковцю було приємно констатувати, що наукової літератури тут було найбільше: праці з механіки, балістики, гідрографії, метеорології, географії, зоології, а також з інших природничих наук, які, судячи з усього, були основним предметом зацікавлення капітана Немо. Побачивши у цій бібліотеці два своїх дітища, я подумав, що саме їм зобов'язаний таким люб'язним прийомом на борту «Наутилуса»!
Одне видання дало мені змогу приблизно визначити, скільки часу «Наутилус» борознить підводні простори. Я знав, що книжка Жозефа Бертрана «Основоположники астрономії» вийшла друком у 1865 році, а це означало, що капітан Немо став мешканцем океану не раніше цього часу.
Отже, підводне життя цього незбагненного чоловіка триває не більше трьох років. Втім, я сподівався встановити точнішу дату, якщо поталанить, знайти у бібліотеці новіше видання. Часу для подібних досліджень мені тоді не бракувало.
– Ще раз дякую вам, пане Немо, за дозвіл користуватися книгами цієї прекрасної бібліотеки, – сказав я. – Тут зібрано справжні наукові скарби! Я обов'язково з ними ознайомлюся. Але зараз мені дуже хочеться…