Страница:
– Під парами, капітане! – відповів механік.
– Підвищити тиск! Дати повний хід!
Гучне «ура» пролунало після наказу. Це означало початок бою. Через лічені секунди з двох труб фрегата повалили клуби чорного диму, палуба здригалася від клекотіння пари у котлах, які працювали під високим тиском.
Запрацював могутній гвинт, і «Авраам Лінкольн» на всіх парах помчав у напрямку до тварини. Вона підпустила до себе корабель приблизно на відстань півкабельтова, а потім поволі попливла, тримаючись на безпечній відстані. Погоня тривала годину, але фрегат анітрохи не скоротив відстані, яку тримала тварина. Стало зрозуміло, що рухаючись з такою швидкістю, нам не вдасться наздогнати її.
Капітан Фераґут нервово посмикував свою густу чорну бороду.
– Неде Ленде! – покликав він.
Гарпунер підійшов до нього.
– То як, пане Ленд, чи не час спустити шлюпки?
– Доведеться почекати, капітане.
– Чого чекати?
– Поки ця тварюка не прийме виклик і не побажає битися, ми її не візьмемо!
– То що, просто чекати? – нервував капітан, який дуже не любив бездіяльності.
– Підвищити тиск, наскільки можливо, капітане. А я з вашого дозволу вмощуся на бугшприті[19] і ґав не ловитиму: тільки-но ми наблизимося до цієї тварюки, я привітаю її ударом гарпуна.
– Ідіть, Неде, – відповів капітан, а механікам скомандував максимально підвищити тиск.
Нед Ленд зайняв свій пост. Пара клубами виривалася через клапани з топки, гвинт почав давати сорок три оберти за хвилину, лаг[20], закинутий у воду, показав, що «Авраам Лінкольн» долає вісімнадцять з половиною миль за годину. Але це нам не допомогло, бо й клята тварина пливла з такою ж швидкістю!
Цілу годину фрегат гнав з такою швидкістю, але не виграв ані туаза! Як же це було принизливо для такого швидкісного судна американського флоту! Команда біснувалася, матроси проклинали морське чудовисько, а йому було на ці всі пристрасті начхати! Капітан Фераґут вже не просто смикав свою борідку, він кусав її, і знову покликав головного механіка.
– Тиск максимальний?
– Максимальний, капітане, – відповів спеціаліст.
– Скільки атмосфер?
– Шість з половиною.
– Довести до десяти, – наказав капітан Фераґут.
Оце по-американськи! Гадаю, це було б найкраще рішення для капітана пароплава якоїсь приватної компанії на Міссісіпі, якби він прагнув обігнати конкурента.
– Конселю, – звернувся я до свого вірного слуги, – мабуть, капітан вирішив летіти за нарвалом, а не пливти, бо від такого тиску ми злетимо!
– Як завгодно пану професору! – відповів Консель. Відважність капітана Фераґута імпонувала мені. Механіки і кочегари старанно виконували його наказ: запобіжні клапани затиснули, знову засипали вугілля на колосники. Далі працювали вентилятори – нагнітали повітря в казани. «Авраам Лінкольн» рвався вперед. Щогли здригалися аж до степсів[21], клуби диму ледве виривалися назовні крізь вузькі отвори труб. Ще раз кинули лаг.
– Який хід? – запитав капітан Фераґут.
– Дев'ятнадцять і три десятих милі за годину, капітане, – була відповідь.
– Підвищити тиск!
– Слухаюся, капітане, – підкорився головний механік. Манометр показував десять атмосфер! Але й наш ворог
ішов «на повних парах»! Без помітного надриву тварина долала дев'ятнадцять і три десятих милі за годину.
Оце так перегони! Не доберу слів, щоб описати своє хвилювання, я аж тремтів увесь! Нед Ленд, зосереджений і серйозний, стояв на своєму посту з гарпуном у руці. Декілька разів тварина підпускала фрегат на близьку відстань. Тоді канадець кричав:
– Наздоганяємо! Наздоганяємо!
Та щоразу, коли він заносив над головою руку з гарпуном, тварина втікала, розвиваючи швидкість не нижчу тридцяти миль за годину! Тварюка доконала нас остаточно, описавши велике коло довкола фрегата, який саме мчав зі своєю максимальною швидкістю. Крик люті вирвався у кожного з нас.
Ось уже й полуднева пора, а відстань, яка відділяла нас від тварини, залишилася такою ж, як о восьмій ранку. Треба було щось міняти.
Капітан Фераґут зважився нарешті на кардинальніші засоби боротьби.
– Погралися – і досить! – вигукнув він. – То ти, тварюко, втікаєш від «Авраама Лінкольна»! Хотів би я бачити, як ти втікатимеш від конічних бомб! Боцмане! Приставляй людей до носової гармати!
Наказ було виконано негайно: зброю на баку зарядили і націлили. Прогримів постріл, але снаряд не поцілив.
– Поміняти навідника! – наказав капітан Фераґут. – П'ятсот доларів тому, хто відправить цього диявола назад у пекло.
Літній гармаш з довгою сивою бородою (у мене в пам'яті закарбувався його спокійний погляд і безсторонній вираз обличчя) підійшов до зброї, ретельно навів і повільно прицілився.
Постріл ще не відгримів, як залунало багатоголосне «Ура!».
Снаряд влучив у ціль… Та що це? Сковзнувши по спині тварини, ядро відлетіло десь на дві милі, і впало у воду.
– От чортівня! – крикнув розлючений старий. – Ця тварюка ще й броньована! Шестидюймове залізо, ручаюся!
– Прокляття! – вигукнув капітан Фераґут. Полювання тривало. Капітан, нахилившись до мене, посвятив мене у свої плани:
– Я полюватиму на цього звіра, доки фрегат не злетить у повітря!
– Схвалюю ваше рішення! – палко підтримав я його. Спершу ми сподівалися, що тварина стомиться від змагання з паровою машиною. Та де там! Минали години, а вона не виявляла жодних ознак утоми.
Але й «Авраам Лінкольн» заслуговував на похвалу: наш фрегат ганявся за звіром дуже старанно. За скромними підрахунками, того дня він пройшов не менше п'ятисот кілометрів! Але цей день скінчився, ніч огорнула розбурханий океан.
Згадуючи минулий день погоні, я вирішив, що наша експедиція закінчена і що ми більше ніколи не побачимо фантастичну тварину. Так думав багато хто з екіпажу «Авраама Лінкольна». Та ми помилялися.
О десятій годині п'ятдесят хвилин за три милі під вітром від фрегата знову спалахнуло електричне світло. Тварина лежала нерухомо. Можливо, нарвал спав, погойдуючись на хвилях, і набирався сил після виснажливого дня. Капітан Фераґут вирішив скористатися сприятливим моментом. Він наказав пустити фрегат повільним ходом, щоб не розбудити противника. Не дивина зустріти у відкритому океані сплячого кита. Канадець знову зайняв свій пост на бугшприті.
Фрегат безшумно наблизився до тварини на відстань двох кабельтових. Судно зупинили, і тепер «Авраам Лінкольн» ішов за інерцією. На борту запанувала тиша, всі затамували подих. Ми були всього за сотню футів від світлої плями. Сила світіння зросла настільки, що сліпила очі.
Я стояв, обіпершись на борт, і бачив, як унизу, на бугшприті Нед Ленд готувався до нападу. Він мав загрозливий і рішучий вигляд. Лише двадцять футів відділяло його від тварини.
В одну мить Нед Ленд здійняв руку, широко замахнувся, і гарпун зблиснув у повітрі. Почувся брязкіт, як від сильного удару по металевому предмету.
Електричне світіння згасло миттєво, і два гігантських водяних стовпи впали на палубу фрегата, збиваючи з ніг людей, ламаючи фальшборт[22].
Почувся оглушливий тріскіт, і я, не встигнувши схопитися за поручні, вилетів за борт і шубовснув у чорний водяний вир.
Розділ сьомий
Несподівано опинившись у холодній воді, я був ошелешений, але, на щастя, свідомості не втратив.
Мене одразу ж затягло на глибину близько двадцяти футів. Плаваю я добре, проте не настільки, щоб змагатися з плавцями-професіоналами, якими запам'яталися своїм шанувальникам Байрон і Едгар По. Одне слово, я не розгубився і, зробивши два сильні махи руками, виплив на поверхню океану.
Я почав шукати очима фрегат. Думки про порятунок змінювали одна одну: чи помітили на борту, що я впав? чи здогадався капітан Фераґут наказати спустити шлюпку, щоб знайти мене, чи є у мене шанси бути врятованим?
Я був сам у пітьмі. Я ледве розрізняв удалині якусь темну велику пляму, яка, судячи з вогнів, що поволі згасали, віддалялася на схід. Це був фрегат (а що ще?). «Мені кінець», – подумав я.
– Рятуйте! Рятуйте! Я тут! – кричав я, з усіх сил намагаючись пливти за «Авраамом Лінкольном».
Одяг мені страшенно заважав. Він став важким, прилип до мого тіла і сковував мої рухи. Я йшов на дно! Я задихався!..
– Рятуйте! – крикнув я ще раз, вже останній, бо рот залило водою. Я бився у воді, намагаючись втриматися на плаву, але безодня засмоктувала мене…
Раптом чиясь сильна рука схопила мене за комір і одним рвучким рухом витягнула на поверхню води. І я почув, так, я почув, як мені хтось просто у вухо сказав:
– Якщо пан професор знайде в собі сили зпертися на моє плече, йому буде легше пливти.
Я судомно схопив за руку вірного Конселя.
– Конселю, це ти?! – вигукнув я. – Ти!
– Я, – відповів Консель, – до послуг пана професора.
– Ти що, впав у воду разом зі мною?
– Зовсім ні. Але, перебуваючи на службі у пана професора, я супроводив його.
Він вважав це настільки правильним, що навіть не уявляв, що міг залишитися на борту!
– А що фрегат? – поцікавився я.
– Фрегат! – вигукнув Консель, перевертаючись на спину. – Я б не радив пану професору розраховувати на нього!
– Що ти таке кажеш? На що ж нам розраховувати?!
– Я не знаю… я чув, як вахтовий крикнув: «Гребний вал зламано!»
– Зламано?
– Так! Звірюка вивела його з ладу своїм бивнем. Для «Авраама Лінкольна» це легенька аварія, але для нас усіх – історія з сумним кінцем, адже фрегат втратив управління!
– То ми загинемо?!
– Може й так, – спокійно відповів Консель. – Проте не варто впадати у відчай, ми ще маємо в запасі декілька годин, а за декілька годин може багато чого статися!
Незворушність і холоднокровність Конселя підбадьорили мене. Я поплив щодуху. Але мокрий одяг сковував мене, немов свинцеві лати, я заледве тримався на воді. Консель помітив це.
– Чи не дозволить пан професор розрізати його верхній одяг? – запитав він.
Не дочікуючись відповіді, мій вірний слуга витягнув ніж, розпоров на мені одяг зверху донизу, і поки я підтримував його самого на воді, стягнув його з мене. Потім ми помінялися ролями, – і ось ми вже обидва звільнилися від одягу, тож пливти стало набагато легше. Та від цього наше становище не надто покращилося. Можливо, ніхто й не помітив, що ми щезли. А навіть якщо б і помітили, то чим могли допомогти, адже фрегат з такою поломкою не міг пливти проти вітру, шукаючи нас. Хоча ми могли розраховувати на шлюпки.
Консель розсудливо і спокійно обдумував уголос усі можливі варіанти порятунку і навіть склав план дій. Що за дивак! Флегматичний і байдужий до всього, він почувався у воді, мов риба!
Отже, єдиною надією на порятунок були шлюпки «Авраама Лінкольна». Тому наше завдання полягало в тому, аби якомога довше протриматися на воді. Економія енергії та сили – ось що було зараз найважливіше. Ми порадилися і вирішили діяти так: поки один із нас, схрестивши руки і витягнувши ноги, лежатиме на спині та відпочиватиме, другий пливтиме, підштовхуючи перед собою того, хто накопичує сили. Ми мінялися ролями приблизно через кожні десять хвилин. Так чергуючись, ми сподівалися протриматися на поверхні води декілька годин, або й до світанку!
Наміри хороші, тільки шансів мало! На щастя, людина так влаштована, що навіть на краю провалля не втрачає надії. До того ж нас було двоє. Якби хтось і дозволив собі в якийсь момент зневіритися, то просто не зміг би спокійно здатися – другий не дозволив би і заохочував до дії.
Зіткнення фрегата з нарвалом сталося близько одинадцятої години. Отже, нам треба було протриматися щонайменше вісім годин! Це завдання нам видавалося посильним для виконання за умови чергування. Море не завдавало клопоту – воно було спокійне, тож на плавання ми витрачали небагато сили.
Близько першої години ночі на мене враз навалилася непоборна втома. Судоми зводили мені руки й ноги. Тепер Консель мав виживати за двох! Пройшло небагато часу, як я почув, що він дихає важко й уривчасто. Стало ясно, що на довго його не вистачить.
– Покинь мене! Рятуйся! – наказував я йому.
– Покинути пана професора? Та нізащо! – відповідав Консель. – Сподіваюся, що я піду на дно першим.
У цю мить серпик місяця вигулькнув з-за чорних хмар, які вітер гнав на південь. Поверхня океану заблищала під місячним сяйвом. Стало якось веселіше, і до нас повернулися сили. Судоми припинилися, я полегшено зітхнув, підняв голову і кинув погляд на небосхил. Вдалині, на відстані п'яти миль від нас, ледь вимальовувався темний силует фрегата. Але жодної шлюпки у полі зору!
Я хотів було покликати на допомогу. Та хіба могли мене почути з такої відстані! До того ж я навіть не міг розтулити напухлих губ. А Консель натужився і таки крикнув щосили:
– Рятуйте! Рятуйте нас!
Ми завмерли, очікуючи відповіді. Та що це? Шум у вухах від приливу крові до голови? Чи мені почулося, що на крик Конселя хтось відгукнувся?
– Ти щось чув? – пошепки запитав я.
– Чув! – впевнено відповів Консель і знову відчайдушно закричав.
Нам не почулося, людський голос справді відповідав на крик Конселя! Але ми не знали, хто відгукується. Можливо, якийсь сердега, що, як і ми, опинився у безкрайніх водах океану після того клятого зіткнення? А може, в це хотілося б більше вірити, нам подавали сигнали з рятівної шлюпки, якої просто не видно в пітьмі?
Консель зібрався з силами і, спершись на моє зведене судомою плече, наполовину висунувся з води, і одразу ж занурився по шию, знесилений.
– Ти щось бачив?
– Я бачив, – прошепотів він, – я… бачив… мовчімо краще, треба берегти сили!
Що ж він бачив? Чому не хоче сказати? Перше, що спало мені на думку, це морське страховисько. Може, він побачив його?! Тоді чий людський голос ми обидва чули?
Часи Іонів у череві китів минули!
Я так і не поновив сил, тож Консель підштовхував мене вперед перед собою. Він інколи піднімав голову і, дивлячись вдалину, кричав. На його крик відповідав голос, який ставав дедалі чутнішим, немов би наближався до нас.
Та я не міг розібрати, що то був за звук. Я втрачав сили, кінцівки німіли, а плече переставало бути надійною опорою. Я навіть не міг закрити рота, який застиг від судомного спазму, і захлинався солоною водою. Холод проймав до кісток, зуб на зуб не попадав. Я востаннє підняв голову і пішов на дно…
На щастя, я наткнувся на якийсь твердий предмет і затримався на ньому. Я відчув, як якась сила витягує мене на поверхню води, що мені дихається легше… і втратив свідомість.
Хтось розтирав моє тіло. Я розплющив очі й прошепотів:
– Конселю…
– Пан професор мене кликав?
Я навіть не мав сили зрадіти. І раптом при світлі місяця переді мною майнуло інше обличчя, і я впізнав його одразу.
– Неде! – вигукнув я.
– Власною персоною, пане! Як бачите, однієї премії мені замало! – сміючись, відповів канадець.
– Вас скинуло у воду, коли трусонуло фрегатом?
– Саме так! Та мені поталанило більше, ніж вам. Я майже одразу приземлився на плавучий острівець.
– На який ще острівець?
– Правильніше сказати, що я осідлав нашого друга нарвала!
– Ніяк не второпаю, що ви хочете сказати, Неде, – зізнався я.
– Ну розумієте, я одразу ж збагнув, чому мій гарпун не зміг пробити шкуру страховиська, а лише ковзнув по ній.
– То чому, Неде? Чо-му?
– А тому що це не жива шкура, а сталева броня!
Після цих слів до мене враз повернулася здатність тверезо мислити, оживилася пам'ять, і взагалі я прийшов до тями остаточно.
Так, останні слова канадця отверезили мене, я збагнув, що всі ми перебуваємо на спині цієї невразливої істоти… чи, стривайте, не істоти, а предмета? Я пойорзав по нашій опорі, спробував копнути її. Ніякої реакції. Я відчув, що тіло піді мною тверде, неподатливе і зовсім не схоже на м'яку живу масу тіла морського ссавця!
Гаразд, тоді тварина могла бути вкрита кістковим панциром, таким самим чи подібним до покриття черепа допотопних вимерлих істот. У такому разі цю жахливу тварину доцільно було б віднести до доісторичних плазунів, на зразок черепах чи крокодилів.
Та й це припущення не підходить. Чорна блискуча спина, на якій я лежав, була гладка, мов відполірована, а не луската. Під час удару вона видала металічний звук.
І тут мене осінило: те, що ми прийняли за тварину, страховисько, непізнане живе створіння, те, що загнало в глухий кут найсвітліші голови світу, розбурхало уяву моряків обох півкуль, виявилося ще більш неймовірним явищем – творінням людських рук!
Якби мені випала нагода констатувати факт існування найфантастичнішої, ба навіть напівміфічної тварини, а хоч би й кентавра, я все ж не був би здивований настільки, як у той момент прозріння. Немає нічого дивного у тому, що природа творить чудеса, але побачити на власні очі щось чудесне, надприродне, до того ж створене людським генієм, – тут є над чим замислитися!
Та хіба до роздумів, коли ти лежиш на поверхні небаченого підводного судна?! Корпус його нагадував велетенську рибу, лише сталеву. Нед Ленд, який провів тут більше часу, ніж ми, уже сформував свою думку про це. У нас не було підстав із ним не погоджуватися.
Я почав міркувати вголос.
– Якщо це і справді судно, то повинні бути машини, які рухають ним, і люди, які управляють цією машинерією.
– Все логічно! – відповів гарпунер. – На перший погляд. Але дивно, що я вилежуюся на цьому острівці вже години зо три, а не помітив жодних ознак життя всередині нього.
– А воно рухається?
– Та ні, пане Аронаксе! Погойдується собі на хвилях, а з місця не рушає.
– Але ж ми з вами знаємо, наскільки швидко воно може рухатися! Щоб так розганятися, потрібні машини, а щоб заводити машини, потрібні механіки, тому я роблю висновок, що ми… врятовані!
– Справді? – з сумнівом у голосі вимовив Нед Ленд. – На жаль, не усі люди миролюбні і доброзичливі.
Цієї ж миті, мов на підтвердження моїх здогадок, за кормою цього дивовижного судна почулося якесь шипіння. Мені здалося, що щось привело в рух лопаті гребного вала, і судно зрушило з місця. Ми ледь устигли вчепитися за невеличке підвищення в носовій частині, яке здіймалось над водою приблизно на вісімдесят сантиметрів. На щастя, судно йшло з помірною швидкістю.
– Поки цей поплавок тримається на поверхні, я задоволений життям, – пробурчав Нед Ленд. – Але якщо йому заманеться пірнути, марно буде сподіватися на чудесне спасіння!
Ми з Конселем цілком погоджувалися з такою думкою. Вихід був один: негайно розпочинати переговори з людьми, що перебували всередині цього механізму. Але як? Треба ж було достукатися до них! Я став обмацувати поверхню, сподіваючись знайти якийсь люк чи отвір. Але ряди заклепок ідеально щільно прилягали до країв сталевої обшивки.
Місяць зайшов за обрій, і ми опинилися в цілковитій темряві. Щоб спробувати пробратися всередину судна, потрібно було щонайменше дочекатися світанку.
Отже, наші життя залежали від таємничих стернових цього надсучасного судна! Якщо їм заманеться піти під воду, ми неминуче загинемо! Марно було сподіватися на допомогу з нашого фрегата, адже ми його не бачили відколи світив місяць! Я сподівався лише на те, що вранішня зоря подарує нам можливість налагодити контакт з екіпажем судна. їм же потрібен кисень, вони мусять час від часу підніматися на поверхню океану, щоб поповнити запаси чистого повітря (якщо, звичайно, вони не виробляють кисень у хімічний спосіб). А якщо так, то мусить бути отвір, крізь який повітря надходить усередину.
Такими були мої думки, поки нас везли на захід. Швидкість судна не перевищувала дванадцяти миль за годину. Лопаті вала розрізали воду рівномірно і час від часу викидали в повітря снопи люмінесцентних бризок. Якби це не було так небезпечно, то виглядало б дуже романтично.
А між тим небезпека зростала: близько четвертої години ранку швидкість ходу судна підвищилася. Ми ледве втримувалися на гладенькій поверхні судна, яке з запаморочливою швидкістю розтинало океанські води перед собою. Хвилі несамовито хльостали нас зусібіч. На щастя, Нед намацав якірне кільце, вмонтоване у сталеву обшивку, тож ми втрьох учепилися в нього – це було нашим рятувальним кругом, одним на трьох!
Нарешті настав довгоочікуваний ранок.
Тепер мені важко відновити в пам'яті всі події і випробування, які випали на мою долю тієї ночі! Пригадую, що час від часу, коли затихав шум вітру і гуркіт хвиль, не знати звідки долинали то окремі акорди, то уривки мелодії. Що це були за звуки і звідки долинали? Що це за таємниче підводне судно? Куди воно тримає курс і навіщо? Що за люди перебувають усередині нього і чи є там хтось взагалі? І що це за надзвичайний двигун, що розвиває скажену швидкість такої величезної махини?
Може, ми тому й витримали це випробування долі, що не було часу думати про наше незавидне становище. Ми лише намагалися зрозуміти, з чим маємо справу. Це була загадка, яка пересилила наш страх за своє майбутнє.
Світанок був, як зазвичай на морі, туманним. Але поволі туман розсіявся. Я якраз збирався приступити до ретельного огляду верхньої частини корпуса, що виступала з води горизонтальною площиною, як раптом відчув, що судно поволі занурюється у воду.
– Гей, ви, чортяки! – закричав Нед Ленд, щосили грюкаючи ногами по лункому металу. – Відчиняйте свою шкарлупку, та хутчій! Горе-моряки!
Він кричав, але шансів на те, що його хтось почує, окрім нас, було мало. Навіть ми погано чули, бо гвинтовий вал буквально оглушував нас. Та як не дивно, занурення в океанські глибини припинилося.
Зсередини судна почувся лязкіт засувів. За мить піднялося віко люка і звідти вигулькнула людина; вигукнувши щось незрозуміле, вона миттю сховалася всередині.
Через декілька хвилин з люка вийшли вісім дебелих хлопців із закритими обличчями. Вони мовчки затягли нас досередини свого грізного підводного човна.
Розділ восьмий
Все відбулося миттєво і безцеремонно. Ми, звісно, хотіли потрапити до середини, проте нас туди не запросили, а затягли силоміць! Ми й бровою не встигли повести. Не знаю, що відчули мої супутники, опинившись у пливучій герметично запаяній тюрмі, а в мене мурашки пробігли по шкірі. Хто це такі?! Певен, що це пірати нового покоління, вони просто вдосконалили свої методи і засоби дебоширства на морі.
Щойно віко люка зачинилося, ми опинилися в цілковитій темряві. Наші очі звикли до денного світла, і такий разючий контраст був їм не на користь, я, наприклад, нічого не бачив. Я навпомацки йшов туди, куди мене підштовхувала невидима рука, ступав босоніж залізними східцями. За мною вели Неда і Конселя. Там, де сходи закінчувалися, були двері, їх відчинили лише для того, щоб впустити нас, а потім швидко зачинили. Щось голосно цокнуло, і стало тихо.
Нас залишили самих. Куди це ми потрапили? Чим тут можна собі зарадити? Я не уявляв, де ми перебуваємо. Там було темно, хоч в око стрель. Темінь була настільки густою, що навіть через декілька хвилин ми не помітили найменшого просвітку. Такого я ще не відчував ніколи, адже навіть у найтемнішу ніч можна напружити зір і побачити бодай щось, а тут – ні-чо-го!
Нед Ленд, найбільш запальний із нашої трійці, дав волю гніву. Він ненавидів, коли з ним поводяться грубо, та й кому таке буде до вподоби.
– Чортяки кляті! – ревів гарпунер. – Своєю гостинністю вони переплюнули навіть первісних дикунів! Бракує тільки, щоб вони виявилися людожерами-кровопивцями! Після такого брутального прийому мене не здивує навіть це! Але я відразу скажу: добровільно не здамся, бо я не м'ясо, я – людина!
– Годі вам, друже Неде, годі! – заспокоював його незворушний Консель. – Не гарячкуйте. Ми ж іще не на пательні.
– Ще не на пательні! Але вже у клітці, і хтось за цими стінами вже гострить на нас ножі. Та дарма… нічого, що тут темно, як під землею. Для того щоб пустити у хід мій «Bowie knife»[24], багато світла не треба. Добре, що він зі мною. Хай лише спробує хтось із цих бандитів наблизитися до мене!
– Припиніть, Неде! – звернувся я до гарпунера. – Не ставте нас у незручне становище своєю запальністю. Ви впевнені, що нас не підслуховують? Насамперед треба спробувати з'ясувати, де нас замкнули!
І я навпомацки пішов уперед. Ступивши п'ять кроків, я вперся руками в стіну, обшиту листовим залізом. Далі я рухався уздовж стіни і наткнувся на дерев'яний стіл, навколо якого стояло декілька лавочок. Підлога нашої камери була покрита товстою циновкою, що заглушувала кроки. На стінах я не намацав нічого схожого на вікна чи двері. Консель пішов у протилежний бік, тож скоро ми зіткнулися лобами, порозтирали їх, щоб не було ґулі, і вийшли на середину камери. Ми прикинули, що завдовжки вона була близько двадцяти футів, а завширшки – не більше десяти. Що ж до висоти, то навіть рослий Нед Ленд не зміг дотягнутися рукою до стелі.
– Підвищити тиск! Дати повний хід!
Гучне «ура» пролунало після наказу. Це означало початок бою. Через лічені секунди з двох труб фрегата повалили клуби чорного диму, палуба здригалася від клекотіння пари у котлах, які працювали під високим тиском.
Запрацював могутній гвинт, і «Авраам Лінкольн» на всіх парах помчав у напрямку до тварини. Вона підпустила до себе корабель приблизно на відстань півкабельтова, а потім поволі попливла, тримаючись на безпечній відстані. Погоня тривала годину, але фрегат анітрохи не скоротив відстані, яку тримала тварина. Стало зрозуміло, що рухаючись з такою швидкістю, нам не вдасться наздогнати її.
Капітан Фераґут нервово посмикував свою густу чорну бороду.
– Неде Ленде! – покликав він.
Гарпунер підійшов до нього.
– То як, пане Ленд, чи не час спустити шлюпки?
– Доведеться почекати, капітане.
– Чого чекати?
– Поки ця тварюка не прийме виклик і не побажає битися, ми її не візьмемо!
– То що, просто чекати? – нервував капітан, який дуже не любив бездіяльності.
– Підвищити тиск, наскільки можливо, капітане. А я з вашого дозволу вмощуся на бугшприті[19] і ґав не ловитиму: тільки-но ми наблизимося до цієї тварюки, я привітаю її ударом гарпуна.
– Ідіть, Неде, – відповів капітан, а механікам скомандував максимально підвищити тиск.
Нед Ленд зайняв свій пост. Пара клубами виривалася через клапани з топки, гвинт почав давати сорок три оберти за хвилину, лаг[20], закинутий у воду, показав, що «Авраам Лінкольн» долає вісімнадцять з половиною миль за годину. Але це нам не допомогло, бо й клята тварина пливла з такою ж швидкістю!
Цілу годину фрегат гнав з такою швидкістю, але не виграв ані туаза! Як же це було принизливо для такого швидкісного судна американського флоту! Команда біснувалася, матроси проклинали морське чудовисько, а йому було на ці всі пристрасті начхати! Капітан Фераґут вже не просто смикав свою борідку, він кусав її, і знову покликав головного механіка.
– Тиск максимальний?
– Максимальний, капітане, – відповів спеціаліст.
– Скільки атмосфер?
– Шість з половиною.
– Довести до десяти, – наказав капітан Фераґут.
Оце по-американськи! Гадаю, це було б найкраще рішення для капітана пароплава якоїсь приватної компанії на Міссісіпі, якби він прагнув обігнати конкурента.
– Конселю, – звернувся я до свого вірного слуги, – мабуть, капітан вирішив летіти за нарвалом, а не пливти, бо від такого тиску ми злетимо!
– Як завгодно пану професору! – відповів Консель. Відважність капітана Фераґута імпонувала мені. Механіки і кочегари старанно виконували його наказ: запобіжні клапани затиснули, знову засипали вугілля на колосники. Далі працювали вентилятори – нагнітали повітря в казани. «Авраам Лінкольн» рвався вперед. Щогли здригалися аж до степсів[21], клуби диму ледве виривалися назовні крізь вузькі отвори труб. Ще раз кинули лаг.
– Який хід? – запитав капітан Фераґут.
– Дев'ятнадцять і три десятих милі за годину, капітане, – була відповідь.
– Підвищити тиск!
– Слухаюся, капітане, – підкорився головний механік. Манометр показував десять атмосфер! Але й наш ворог
ішов «на повних парах»! Без помітного надриву тварина долала дев'ятнадцять і три десятих милі за годину.
Оце так перегони! Не доберу слів, щоб описати своє хвилювання, я аж тремтів увесь! Нед Ленд, зосереджений і серйозний, стояв на своєму посту з гарпуном у руці. Декілька разів тварина підпускала фрегат на близьку відстань. Тоді канадець кричав:
– Наздоганяємо! Наздоганяємо!
Та щоразу, коли він заносив над головою руку з гарпуном, тварина втікала, розвиваючи швидкість не нижчу тридцяти миль за годину! Тварюка доконала нас остаточно, описавши велике коло довкола фрегата, який саме мчав зі своєю максимальною швидкістю. Крик люті вирвався у кожного з нас.
Ось уже й полуднева пора, а відстань, яка відділяла нас від тварини, залишилася такою ж, як о восьмій ранку. Треба було щось міняти.
Капітан Фераґут зважився нарешті на кардинальніші засоби боротьби.
– Погралися – і досить! – вигукнув він. – То ти, тварюко, втікаєш від «Авраама Лінкольна»! Хотів би я бачити, як ти втікатимеш від конічних бомб! Боцмане! Приставляй людей до носової гармати!
Наказ було виконано негайно: зброю на баку зарядили і націлили. Прогримів постріл, але снаряд не поцілив.
– Поміняти навідника! – наказав капітан Фераґут. – П'ятсот доларів тому, хто відправить цього диявола назад у пекло.
Літній гармаш з довгою сивою бородою (у мене в пам'яті закарбувався його спокійний погляд і безсторонній вираз обличчя) підійшов до зброї, ретельно навів і повільно прицілився.
Постріл ще не відгримів, як залунало багатоголосне «Ура!».
Снаряд влучив у ціль… Та що це? Сковзнувши по спині тварини, ядро відлетіло десь на дві милі, і впало у воду.
– От чортівня! – крикнув розлючений старий. – Ця тварюка ще й броньована! Шестидюймове залізо, ручаюся!
– Прокляття! – вигукнув капітан Фераґут. Полювання тривало. Капітан, нахилившись до мене, посвятив мене у свої плани:
– Я полюватиму на цього звіра, доки фрегат не злетить у повітря!
– Схвалюю ваше рішення! – палко підтримав я його. Спершу ми сподівалися, що тварина стомиться від змагання з паровою машиною. Та де там! Минали години, а вона не виявляла жодних ознак утоми.
Але й «Авраам Лінкольн» заслуговував на похвалу: наш фрегат ганявся за звіром дуже старанно. За скромними підрахунками, того дня він пройшов не менше п'ятисот кілометрів! Але цей день скінчився, ніч огорнула розбурханий океан.
Згадуючи минулий день погоні, я вирішив, що наша експедиція закінчена і що ми більше ніколи не побачимо фантастичну тварину. Так думав багато хто з екіпажу «Авраама Лінкольна». Та ми помилялися.
О десятій годині п'ятдесят хвилин за три милі під вітром від фрегата знову спалахнуло електричне світло. Тварина лежала нерухомо. Можливо, нарвал спав, погойдуючись на хвилях, і набирався сил після виснажливого дня. Капітан Фераґут вирішив скористатися сприятливим моментом. Він наказав пустити фрегат повільним ходом, щоб не розбудити противника. Не дивина зустріти у відкритому океані сплячого кита. Канадець знову зайняв свій пост на бугшприті.
Фрегат безшумно наблизився до тварини на відстань двох кабельтових. Судно зупинили, і тепер «Авраам Лінкольн» ішов за інерцією. На борту запанувала тиша, всі затамували подих. Ми були всього за сотню футів від світлої плями. Сила світіння зросла настільки, що сліпила очі.
Я стояв, обіпершись на борт, і бачив, як унизу, на бугшприті Нед Ленд готувався до нападу. Він мав загрозливий і рішучий вигляд. Лише двадцять футів відділяло його від тварини.
В одну мить Нед Ленд здійняв руку, широко замахнувся, і гарпун зблиснув у повітрі. Почувся брязкіт, як від сильного удару по металевому предмету.
Електричне світіння згасло миттєво, і два гігантських водяних стовпи впали на палубу фрегата, збиваючи з ніг людей, ламаючи фальшборт[22].
Почувся оглушливий тріскіт, і я, не встигнувши схопитися за поручні, вилетів за борт і шубовснув у чорний водяний вир.
Розділ сьомий
Новий вид кита
Несподівано опинившись у холодній воді, я був ошелешений, але, на щастя, свідомості не втратив.
Мене одразу ж затягло на глибину близько двадцяти футів. Плаваю я добре, проте не настільки, щоб змагатися з плавцями-професіоналами, якими запам'яталися своїм шанувальникам Байрон і Едгар По. Одне слово, я не розгубився і, зробивши два сильні махи руками, виплив на поверхню океану.
Я почав шукати очима фрегат. Думки про порятунок змінювали одна одну: чи помітили на борту, що я впав? чи здогадався капітан Фераґут наказати спустити шлюпку, щоб знайти мене, чи є у мене шанси бути врятованим?
Я був сам у пітьмі. Я ледве розрізняв удалині якусь темну велику пляму, яка, судячи з вогнів, що поволі згасали, віддалялася на схід. Це був фрегат (а що ще?). «Мені кінець», – подумав я.
– Рятуйте! Рятуйте! Я тут! – кричав я, з усіх сил намагаючись пливти за «Авраамом Лінкольном».
Одяг мені страшенно заважав. Він став важким, прилип до мого тіла і сковував мої рухи. Я йшов на дно! Я задихався!..
– Рятуйте! – крикнув я ще раз, вже останній, бо рот залило водою. Я бився у воді, намагаючись втриматися на плаву, але безодня засмоктувала мене…
Раптом чиясь сильна рука схопила мене за комір і одним рвучким рухом витягнула на поверхню води. І я почув, так, я почув, як мені хтось просто у вухо сказав:
– Якщо пан професор знайде в собі сили зпертися на моє плече, йому буде легше пливти.
Я судомно схопив за руку вірного Конселя.
– Конселю, це ти?! – вигукнув я. – Ти!
– Я, – відповів Консель, – до послуг пана професора.
– Ти що, впав у воду разом зі мною?
– Зовсім ні. Але, перебуваючи на службі у пана професора, я супроводив його.
Він вважав це настільки правильним, що навіть не уявляв, що міг залишитися на борту!
– А що фрегат? – поцікавився я.
– Фрегат! – вигукнув Консель, перевертаючись на спину. – Я б не радив пану професору розраховувати на нього!
– Що ти таке кажеш? На що ж нам розраховувати?!
– Я не знаю… я чув, як вахтовий крикнув: «Гребний вал зламано!»
– Зламано?
– Так! Звірюка вивела його з ладу своїм бивнем. Для «Авраама Лінкольна» це легенька аварія, але для нас усіх – історія з сумним кінцем, адже фрегат втратив управління!
– То ми загинемо?!
– Може й так, – спокійно відповів Консель. – Проте не варто впадати у відчай, ми ще маємо в запасі декілька годин, а за декілька годин може багато чого статися!
Незворушність і холоднокровність Конселя підбадьорили мене. Я поплив щодуху. Але мокрий одяг сковував мене, немов свинцеві лати, я заледве тримався на воді. Консель помітив це.
– Чи не дозволить пан професор розрізати його верхній одяг? – запитав він.
Не дочікуючись відповіді, мій вірний слуга витягнув ніж, розпоров на мені одяг зверху донизу, і поки я підтримував його самого на воді, стягнув його з мене. Потім ми помінялися ролями, – і ось ми вже обидва звільнилися від одягу, тож пливти стало набагато легше. Та від цього наше становище не надто покращилося. Можливо, ніхто й не помітив, що ми щезли. А навіть якщо б і помітили, то чим могли допомогти, адже фрегат з такою поломкою не міг пливти проти вітру, шукаючи нас. Хоча ми могли розраховувати на шлюпки.
Консель розсудливо і спокійно обдумував уголос усі можливі варіанти порятунку і навіть склав план дій. Що за дивак! Флегматичний і байдужий до всього, він почувався у воді, мов риба!
Отже, єдиною надією на порятунок були шлюпки «Авраама Лінкольна». Тому наше завдання полягало в тому, аби якомога довше протриматися на воді. Економія енергії та сили – ось що було зараз найважливіше. Ми порадилися і вирішили діяти так: поки один із нас, схрестивши руки і витягнувши ноги, лежатиме на спині та відпочиватиме, другий пливтиме, підштовхуючи перед собою того, хто накопичує сили. Ми мінялися ролями приблизно через кожні десять хвилин. Так чергуючись, ми сподівалися протриматися на поверхні води декілька годин, або й до світанку!
Наміри хороші, тільки шансів мало! На щастя, людина так влаштована, що навіть на краю провалля не втрачає надії. До того ж нас було двоє. Якби хтось і дозволив собі в якийсь момент зневіритися, то просто не зміг би спокійно здатися – другий не дозволив би і заохочував до дії.
Зіткнення фрегата з нарвалом сталося близько одинадцятої години. Отже, нам треба було протриматися щонайменше вісім годин! Це завдання нам видавалося посильним для виконання за умови чергування. Море не завдавало клопоту – воно було спокійне, тож на плавання ми витрачали небагато сили.
Близько першої години ночі на мене враз навалилася непоборна втома. Судоми зводили мені руки й ноги. Тепер Консель мав виживати за двох! Пройшло небагато часу, як я почув, що він дихає важко й уривчасто. Стало ясно, що на довго його не вистачить.
– Покинь мене! Рятуйся! – наказував я йому.
– Покинути пана професора? Та нізащо! – відповідав Консель. – Сподіваюся, що я піду на дно першим.
У цю мить серпик місяця вигулькнув з-за чорних хмар, які вітер гнав на південь. Поверхня океану заблищала під місячним сяйвом. Стало якось веселіше, і до нас повернулися сили. Судоми припинилися, я полегшено зітхнув, підняв голову і кинув погляд на небосхил. Вдалині, на відстані п'яти миль від нас, ледь вимальовувався темний силует фрегата. Але жодної шлюпки у полі зору!
Я хотів було покликати на допомогу. Та хіба могли мене почути з такої відстані! До того ж я навіть не міг розтулити напухлих губ. А Консель натужився і таки крикнув щосили:
– Рятуйте! Рятуйте нас!
Ми завмерли, очікуючи відповіді. Та що це? Шум у вухах від приливу крові до голови? Чи мені почулося, що на крик Конселя хтось відгукнувся?
– Ти щось чув? – пошепки запитав я.
– Чув! – впевнено відповів Консель і знову відчайдушно закричав.
Нам не почулося, людський голос справді відповідав на крик Конселя! Але ми не знали, хто відгукується. Можливо, якийсь сердега, що, як і ми, опинився у безкрайніх водах океану після того клятого зіткнення? А може, в це хотілося б більше вірити, нам подавали сигнали з рятівної шлюпки, якої просто не видно в пітьмі?
Консель зібрався з силами і, спершись на моє зведене судомою плече, наполовину висунувся з води, і одразу ж занурився по шию, знесилений.
– Ти щось бачив?
– Я бачив, – прошепотів він, – я… бачив… мовчімо краще, треба берегти сили!
Що ж він бачив? Чому не хоче сказати? Перше, що спало мені на думку, це морське страховисько. Може, він побачив його?! Тоді чий людський голос ми обидва чули?
Часи Іонів у череві китів минули!
Я так і не поновив сил, тож Консель підштовхував мене вперед перед собою. Він інколи піднімав голову і, дивлячись вдалину, кричав. На його крик відповідав голос, який ставав дедалі чутнішим, немов би наближався до нас.
Та я не міг розібрати, що то був за звук. Я втрачав сили, кінцівки німіли, а плече переставало бути надійною опорою. Я навіть не міг закрити рота, який застиг від судомного спазму, і захлинався солоною водою. Холод проймав до кісток, зуб на зуб не попадав. Я востаннє підняв голову і пішов на дно…
На щастя, я наткнувся на якийсь твердий предмет і затримався на ньому. Я відчув, як якась сила витягує мене на поверхню води, що мені дихається легше… і втратив свідомість.
Хтось розтирав моє тіло. Я розплющив очі й прошепотів:
– Конселю…
– Пан професор мене кликав?
Я навіть не мав сили зрадіти. І раптом при світлі місяця переді мною майнуло інше обличчя, і я впізнав його одразу.
– Неде! – вигукнув я.
– Власною персоною, пане! Як бачите, однієї премії мені замало! – сміючись, відповів канадець.
– Вас скинуло у воду, коли трусонуло фрегатом?
– Саме так! Та мені поталанило більше, ніж вам. Я майже одразу приземлився на плавучий острівець.
– На який ще острівець?
– Правильніше сказати, що я осідлав нашого друга нарвала!
– Ніяк не второпаю, що ви хочете сказати, Неде, – зізнався я.
– Ну розумієте, я одразу ж збагнув, чому мій гарпун не зміг пробити шкуру страховиська, а лише ковзнув по ній.
– То чому, Неде? Чо-му?
– А тому що це не жива шкура, а сталева броня!
Після цих слів до мене враз повернулася здатність тверезо мислити, оживилася пам'ять, і взагалі я прийшов до тями остаточно.
Так, останні слова канадця отверезили мене, я збагнув, що всі ми перебуваємо на спині цієї невразливої істоти… чи, стривайте, не істоти, а предмета? Я пойорзав по нашій опорі, спробував копнути її. Ніякої реакції. Я відчув, що тіло піді мною тверде, неподатливе і зовсім не схоже на м'яку живу масу тіла морського ссавця!
Гаразд, тоді тварина могла бути вкрита кістковим панциром, таким самим чи подібним до покриття черепа допотопних вимерлих істот. У такому разі цю жахливу тварину доцільно було б віднести до доісторичних плазунів, на зразок черепах чи крокодилів.
Та й це припущення не підходить. Чорна блискуча спина, на якій я лежав, була гладка, мов відполірована, а не луската. Під час удару вона видала металічний звук.
І тут мене осінило: те, що ми прийняли за тварину, страховисько, непізнане живе створіння, те, що загнало в глухий кут найсвітліші голови світу, розбурхало уяву моряків обох півкуль, виявилося ще більш неймовірним явищем – творінням людських рук!
Якби мені випала нагода констатувати факт існування найфантастичнішої, ба навіть напівміфічної тварини, а хоч би й кентавра, я все ж не був би здивований настільки, як у той момент прозріння. Немає нічого дивного у тому, що природа творить чудеса, але побачити на власні очі щось чудесне, надприродне, до того ж створене людським генієм, – тут є над чим замислитися!
Та хіба до роздумів, коли ти лежиш на поверхні небаченого підводного судна?! Корпус його нагадував велетенську рибу, лише сталеву. Нед Ленд, який провів тут більше часу, ніж ми, уже сформував свою думку про це. У нас не було підстав із ним не погоджуватися.
Я почав міркувати вголос.
– Якщо це і справді судно, то повинні бути машини, які рухають ним, і люди, які управляють цією машинерією.
– Все логічно! – відповів гарпунер. – На перший погляд. Але дивно, що я вилежуюся на цьому острівці вже години зо три, а не помітив жодних ознак життя всередині нього.
– А воно рухається?
– Та ні, пане Аронаксе! Погойдується собі на хвилях, а з місця не рушає.
– Але ж ми з вами знаємо, наскільки швидко воно може рухатися! Щоб так розганятися, потрібні машини, а щоб заводити машини, потрібні механіки, тому я роблю висновок, що ми… врятовані!
– Справді? – з сумнівом у голосі вимовив Нед Ленд. – На жаль, не усі люди миролюбні і доброзичливі.
Цієї ж миті, мов на підтвердження моїх здогадок, за кормою цього дивовижного судна почулося якесь шипіння. Мені здалося, що щось привело в рух лопаті гребного вала, і судно зрушило з місця. Ми ледь устигли вчепитися за невеличке підвищення в носовій частині, яке здіймалось над водою приблизно на вісімдесят сантиметрів. На щастя, судно йшло з помірною швидкістю.
– Поки цей поплавок тримається на поверхні, я задоволений життям, – пробурчав Нед Ленд. – Але якщо йому заманеться пірнути, марно буде сподіватися на чудесне спасіння!
Ми з Конселем цілком погоджувалися з такою думкою. Вихід був один: негайно розпочинати переговори з людьми, що перебували всередині цього механізму. Але як? Треба ж було достукатися до них! Я став обмацувати поверхню, сподіваючись знайти якийсь люк чи отвір. Але ряди заклепок ідеально щільно прилягали до країв сталевої обшивки.
Місяць зайшов за обрій, і ми опинилися в цілковитій темряві. Щоб спробувати пробратися всередину судна, потрібно було щонайменше дочекатися світанку.
Отже, наші життя залежали від таємничих стернових цього надсучасного судна! Якщо їм заманеться піти під воду, ми неминуче загинемо! Марно було сподіватися на допомогу з нашого фрегата, адже ми його не бачили відколи світив місяць! Я сподівався лише на те, що вранішня зоря подарує нам можливість налагодити контакт з екіпажем судна. їм же потрібен кисень, вони мусять час від часу підніматися на поверхню океану, щоб поповнити запаси чистого повітря (якщо, звичайно, вони не виробляють кисень у хімічний спосіб). А якщо так, то мусить бути отвір, крізь який повітря надходить усередину.
Такими були мої думки, поки нас везли на захід. Швидкість судна не перевищувала дванадцяти миль за годину. Лопаті вала розрізали воду рівномірно і час від часу викидали в повітря снопи люмінесцентних бризок. Якби це не було так небезпечно, то виглядало б дуже романтично.
А між тим небезпека зростала: близько четвертої години ранку швидкість ходу судна підвищилася. Ми ледве втримувалися на гладенькій поверхні судна, яке з запаморочливою швидкістю розтинало океанські води перед собою. Хвилі несамовито хльостали нас зусібіч. На щастя, Нед намацав якірне кільце, вмонтоване у сталеву обшивку, тож ми втрьох учепилися в нього – це було нашим рятувальним кругом, одним на трьох!
Нарешті настав довгоочікуваний ранок.
Тепер мені важко відновити в пам'яті всі події і випробування, які випали на мою долю тієї ночі! Пригадую, що час від часу, коли затихав шум вітру і гуркіт хвиль, не знати звідки долинали то окремі акорди, то уривки мелодії. Що це були за звуки і звідки долинали? Що це за таємниче підводне судно? Куди воно тримає курс і навіщо? Що за люди перебувають усередині нього і чи є там хтось взагалі? І що це за надзвичайний двигун, що розвиває скажену швидкість такої величезної махини?
Може, ми тому й витримали це випробування долі, що не було часу думати про наше незавидне становище. Ми лише намагалися зрозуміти, з чим маємо справу. Це була загадка, яка пересилила наш страх за своє майбутнє.
Світанок був, як зазвичай на морі, туманним. Але поволі туман розсіявся. Я якраз збирався приступити до ретельного огляду верхньої частини корпуса, що виступала з води горизонтальною площиною, як раптом відчув, що судно поволі занурюється у воду.
– Гей, ви, чортяки! – закричав Нед Ленд, щосили грюкаючи ногами по лункому металу. – Відчиняйте свою шкарлупку, та хутчій! Горе-моряки!
Він кричав, але шансів на те, що його хтось почує, окрім нас, було мало. Навіть ми погано чули, бо гвинтовий вал буквально оглушував нас. Та як не дивно, занурення в океанські глибини припинилося.
Зсередини судна почувся лязкіт засувів. За мить піднялося віко люка і звідти вигулькнула людина; вигукнувши щось незрозуміле, вона миттю сховалася всередині.
Через декілька хвилин з люка вийшли вісім дебелих хлопців із закритими обличчями. Вони мовчки затягли нас досередини свого грізного підводного човна.
Розділ восьмий
Mobilis in mobile [23]
Все відбулося миттєво і безцеремонно. Ми, звісно, хотіли потрапити до середини, проте нас туди не запросили, а затягли силоміць! Ми й бровою не встигли повести. Не знаю, що відчули мої супутники, опинившись у пливучій герметично запаяній тюрмі, а в мене мурашки пробігли по шкірі. Хто це такі?! Певен, що це пірати нового покоління, вони просто вдосконалили свої методи і засоби дебоширства на морі.
Щойно віко люка зачинилося, ми опинилися в цілковитій темряві. Наші очі звикли до денного світла, і такий разючий контраст був їм не на користь, я, наприклад, нічого не бачив. Я навпомацки йшов туди, куди мене підштовхувала невидима рука, ступав босоніж залізними східцями. За мною вели Неда і Конселя. Там, де сходи закінчувалися, були двері, їх відчинили лише для того, щоб впустити нас, а потім швидко зачинили. Щось голосно цокнуло, і стало тихо.
Нас залишили самих. Куди це ми потрапили? Чим тут можна собі зарадити? Я не уявляв, де ми перебуваємо. Там було темно, хоч в око стрель. Темінь була настільки густою, що навіть через декілька хвилин ми не помітили найменшого просвітку. Такого я ще не відчував ніколи, адже навіть у найтемнішу ніч можна напружити зір і побачити бодай щось, а тут – ні-чо-го!
Нед Ленд, найбільш запальний із нашої трійці, дав волю гніву. Він ненавидів, коли з ним поводяться грубо, та й кому таке буде до вподоби.
– Чортяки кляті! – ревів гарпунер. – Своєю гостинністю вони переплюнули навіть первісних дикунів! Бракує тільки, щоб вони виявилися людожерами-кровопивцями! Після такого брутального прийому мене не здивує навіть це! Але я відразу скажу: добровільно не здамся, бо я не м'ясо, я – людина!
– Годі вам, друже Неде, годі! – заспокоював його незворушний Консель. – Не гарячкуйте. Ми ж іще не на пательні.
– Ще не на пательні! Але вже у клітці, і хтось за цими стінами вже гострить на нас ножі. Та дарма… нічого, що тут темно, як під землею. Для того щоб пустити у хід мій «Bowie knife»[24], багато світла не треба. Добре, що він зі мною. Хай лише спробує хтось із цих бандитів наблизитися до мене!
– Припиніть, Неде! – звернувся я до гарпунера. – Не ставте нас у незручне становище своєю запальністю. Ви впевнені, що нас не підслуховують? Насамперед треба спробувати з'ясувати, де нас замкнули!
І я навпомацки пішов уперед. Ступивши п'ять кроків, я вперся руками в стіну, обшиту листовим залізом. Далі я рухався уздовж стіни і наткнувся на дерев'яний стіл, навколо якого стояло декілька лавочок. Підлога нашої камери була покрита товстою циновкою, що заглушувала кроки. На стінах я не намацав нічого схожого на вікна чи двері. Консель пішов у протилежний бік, тож скоро ми зіткнулися лобами, порозтирали їх, щоб не було ґулі, і вийшли на середину камери. Ми прикинули, що завдовжки вона була близько двадцяти футів, а завширшки – не більше десяти. Що ж до висоти, то навіть рослий Нед Ленд не зміг дотягнутися рукою до стелі.