Страница:
– Мабуть, викурити сигару? – запропонував капітан Немо і влучив у ціль.
– Сигару? На борті підводного човна? – моєму здивуванню не було меж, про таке я навіть мріяти не міг.
– Так! Читальня одночасно слугує і курильнею, – підтвердив капітан.
– Оце так! – вигукнув я. – Чи можу я висловити припущення, що ви підтримуєте зв'язок з Гаваною?
– Аж ніяк, – заперечив капітан Немо, – це зовсім не обов'язково. Ви в цьому зараз переконаєтеся. Дозвольте запропонувати вам сигару. Вона, щоправда, не гаванська, та якщо ви знаєтеся на тютюні, то вона вам сподобається.
Я взяв сигару, яка за формою нагадувала кращі сорти гаванських, але, здавалося, була скручена із золотого листя. Я підкурив її від настільної лампи, яка стояла на витонченій бронзовій підставці, і жадібно затягнувся димом, оскільки, будучи затятим курцем, я вже дві доби був позбавлений тютюну.
– Чудова сигара! – вигукнув я. – Але хіба це тютюн?
– Тютюн, щоправда, не гаванський і не турецький. Море дає мені, хоч і не дуже щедро, рідкісні морські водорості, які містять багато нікотину.
– Неймовірно!
– То як, ви й надалі будете сумувати за гаванськими сигарами? – усміхнувшись, запитав капітан Немо.
– З першої затяжки вашим золотим листям я їх більше не сприймаю!
– Куріть скільки вам заманеться і не думайте, звідки береться куриво. Ніяка митниця не стягувала за них податку, проте від цього, я гадаю, вони не втратили смаку?
– Навпаки! – відповів я співрозмовнику, а про себе подумав: «Та тут можна жити!»
– Продовжимо екскурсію? – запропонував капітан Немо.
– З великим задоволенням, – погодився я.
Господар «Наутилуса» пішов до дверей, розміщених навпроти тих, через які ми потрапили до бібліотеки, відчинив їх і пропустив мене вперед. Я опинився у добре освітленому приміщенні.
Я стояв у просторій залі із заокругленими кутками завдовжки десять метрів, завширшки шість і заввишки п'ять. Потужні лампи, які були прикриті візерунчастим орнаментом стелі, виконаним у стилі мавританських склепінь, м'яко освітлювали скарби цього музею. Я правильно вжив слово для означення зали, яку описую. Це був справжній музей! Тут гармонійно поєднувалися дива природи і шедеври мистецтва. Загалом у залі царював милий безлад, характерний для помешкання творця.
Що за експонати було зібрано у цьому музеї? Стіни, обтягнуті тканинними шпалерами зі строгим геометричним візерунком, прикрашали собою зо три десятки полотен видатних художників у однотипних рамах, які чергувалися з щитами та рицарською зброєю. Це були полотна великої цінності, якими я колись милувався у найпрестижніших картинних галереях Європи і на художніх виставках. Як знавець образотворчого мистецтва я одразу відзначив, що всі експонати – оригінальні!
Я був ошелешений – командир «Наутилуса» знав, що говорив, коли припускав, що мені сподобається перебувати у нього на кораблі.
– Професоре, – сказала ця загадкова людина, – сподіваюся ви подаруєте мені, що приймаю вас без церемоній і що у вітальні не прибрано.
«Нічогенька собі вітальня…» – подумав я, а уголос сказав:
– Пане Немо, не подумайте, що я таким чином хочу випитати, хто ви, коли скажу, що побачив у вас художника.
– Я лише аматор, професоре, лише аматор! От чим я насправді дуже любив колись займатися, то це колекціонувати. Я отримую величезне задоволення від споглядання творінь рук людських. Перед вами колишній фанатичний і невтомний колекціонер. І мені навіть випало придбати декілька дуже цінних речей. Ця картинна галерея – останній спогад про землю, яка більше не існує для мене. Все те земне, що я любив, я забрав із собою. Мабуть, вам дивно, що в моїй колекції є роботи сучасників. Розумієте, в моїх очах сучасні живописці нічим не гірші, ніж давні майстри. Я не залежний від думки професійних оцінювачів художніх полотен, мені не потрібно доказу вікової популярності майстрів, щоб вважати автора геніальним. А геній не має віку, він поза часом і простором, він вічний.
– Ви ще й знавець музики? – запитав я, вказуючи на партитури Вебера, Россіні, Моцарта, Бетховена, Іайдна, Мейєрбера, Герольда, Вагнера, Обера, Гуно та багатьох інших композиторів, розкидані на величезній фісгармонії, яка у довжину займала усю стіну між дверима.
– Я просто люблю музику, – відповів капітан Немо. – Для мене усі ці композитори – сучасники Орфея, бо мертві не наділені відчуттям часу, а я – мертвий, пане професоре! Я такий самий труп, як ті ваші близькі, тіла яких спочивають вічним сном під землею на глибині шести футів!
Вимовивши ці страшні слова, Капітан Немо змовк і довго стояв замисленим. Опершись на коштовний стіл, мозаїчно інкрустований, він, здавалося, забув, що не сам у приміщенні. Я дивився на нього з сильним хвилюванням і, скориставшись ситуацією, мовчки вивчав його обличчя. Але вирішивши не порушувати ходу його думок своїм проникливим поглядом, дуже скоро продовжив огляд музею.
Витвори людських рук мирно співіснували тут із творіннями природи. Водорості, мушлі й інші дари океанської флори та фауни, зібрані, ймовірно, власноруч капітаном Немо, займали чільне місце в його колекції. Посеред виставкового салону з гігантської мушлі тридакни бив водограй, освічений знизу. У діаметрі мушля сягала шести метрів! Отже, цей екземпляр був ще більшим, ніж ті пречудові мушлі тридакн, які Франциску І дарували можновладці Венеціанської республіки і які слугували кропильницями в паризькій церкві Св. Сульпіція.
Довкола мушлі-водограю у вишуканих вітринах, оправлених міддю, розміщувалися найрідкісніші експонати, принесені сюди з океанських вод; вони були класифіковані і підписані. Будь-який натураліст міг позаздрити мені у ті хвилини, коли я розглядав їх. Можете собі уявити, яким щасливим почувався тоді я, фанатичний дослідник природи!
Колекціонер Немо зібрав екземпляри усіх видів мешканців коралових рифів, колонії яких утворюють справжні острови, а в майбутньому, можливо, утворюватимуть і цілі материки.
Сусідні вітрини, де були розміщені і класифіковані представники типу молюсків, змусили б надовго затриматися біля себе будь-якого конхіолога[26]. В окремих відділах вітрин, по-особливому оформлених, зберігалися зразки неймовірно красивих перлів, які відливали всіма відтінками кольорів від спеціального освітлення. Деякі перлини були більші за голубине яйце; кожна з них коштувала дорожче за ту, яку мандрівник Таверн'є продав персидському шаху за три мільйони; що ж до краси, то вони затьмарювали навіть перлину імама маскатського. Я навіть не намагався визначити вартість цієї колекції. Для того щоб придбати такі рідкісні зразки, капітан Немо мав би заплатити мільйони. Я навіть уявити собі не міг, з яких безмежних джерел черпає кошти на вдоволення своїх примх цей колекціонер світових скарбів. Мабуть, капітан умів читати думки, бо він раптом сам торкнувся теми, яку б я нізащо не наважився озвучити:
– Бачу, ви також є шанувальником мушель, професоре? Вони справді можуть зацікавити і навіть зачарувати не лише любителя всього красивого, а й натураліста. Для мене ж вони не просто рідкісні екземпляри, адже це результат моїх нескінченних пошуків у всіх морях земної кулі.
– Можу собі уявити, з яким задоволенням ви милуєтеся своїми скарбами! Невже то правда, що ви зібрали їх самі? Жоден європейський музей не має такої колекції океанської флори і фауни!
Капітан скромно промовчав на мої цілком щирі дифірамби.
А я зізнався, що палаю від нетерпіння побачити решту судна.
– Але якщо я застрягну тут і ретельно вивчатиму ваш музей, то ризикую не скоро побачити, які ще скарби зберігає «Наутилус». Я не маю наміру розкривати ваших таємниць, але скажу відверто, що будова вашого судна становить для мене неабиякий інтерес: його двигуни, механізми, що забезпечують небачену швидкість, – про все це я хочу дізнатися, звичайно, з вашого дозволу, капітане. На стінах салону я бачу прилади, призначення яких мені невідоме…
– Пане Аронаксе, – відповів капітан Немо, – я вже сказав вам, що на борту мого судна ви вільні. Немає жодного закапелка на «Наутилусі», куди вам заборонено заходити! Ви можете оглядати судно з усім його устаткуванням, а я із задоволенням буду вашим гідом.
– Не знаходжу слів для висловлення вдячності, пане Немо! Я намагатимусь не зловживати вашою люб'язністю! Дозвольте лише поцікавитись, яке призначення цих приладів?
– Пане професоре, ідентичні прилади є і в моїй каюті, там я поясню вам, для чого вони потрібні. Але спершу пропоную зайти до каюти, яка приготовлена для вас. Гадаю, вам цікаво дізнатися, в яких умовах ви проживатимете на борту «Наутилуса»!
І я пішов за капітаном Немо. Ми опинилися у вузькому коридорі, що проходив з обох боків судна. Ми пройшли у носову частину судна, господар якого ввів мене в каюту тобто вишукано обставлену кімнату з ліжком, туалетним столиком та іншими зручними меблями.
Такі апартаменти вимагали щирої вдячності і я одразу ж висловив її люб'язному господареві.
– Моя каюта поєднана з вашою, – сказав він, розкриваючи другі двері напроти вхідних, – аз іншого боку моєї каюти є вхід у музей, з якого ми щойно вийшли.
Капітанова каюта скидалася на монастирську келію: залізне ліжко, робочий стіл, декілька стільців і умивальник. Нічого зайвого, лише необхідні речі. У каюті панував напівморок.
Капітан Немо запропонував мені присісти. Я сів на стілець, а він став пояснювати.
Розділ дванадцятий
– Пане професоре, це апаратура, призначена для управління «Наутилусом», – сказав капітан Немо, вказуючи на прилади, що висіли на стінах каюти. – І тут, і у вітальні вона завжди у мене перед очима, будь-якої миті я можу побачити, у якій точці океану перебуває моє підводне судно і куди воно прямує. Деякі прилади відомі кожному. Наприклад, термометр дозволяє вимірювати температуру повітря всередині приміщення; барометр дає змогу визначити атмосферний тиск, завдяки чому ми можемо прогнозувати погоду, він, між іншим, сигналізує і про наближення бурі; гігрометр – один із приладів для вимірювання ступеня вологості в атмосфері; компас вказує шлях; секстант дає змогу за висотою сонця визначити географічні координати; підзорними трубами я користуюся вдень
і вночі, оглядаючи небокрай, коли «Наутилус» піднімається на поверхню океану; глибиноміром вимірюю глибину відносно рівня моря.
– Ну згоден, це необхідні навігаційні прилади, без них не обійтися мореплавцям. Але тут у вас є речі, які, вочевидь, стосуються управління підводним судном. Ось хоча б цей великий циферблат з рухомою стрілкою… це ж, мабуть, манометр?
– Авжеж, манометр! Цей прилад слугує для вимірювання тиску води, тим самим він визначає, на якій глибині перебуває моє підводне судно.
– А ці зонди мають нову конструкцію! – зауважив я.
– Це термометричні зонди, вони вимірюють температуру у різних водних товщах.
– А що це за прилади? Навіть не здогадуюсь, для чого вони потрібні.
– Тут не все так просто, професоре, будуть необхідні мої роз'яснення, – відповів капітан Немо. – Бажаєте їх вислухати?
– Звичайно! Перегодом він заговорив:
– У природі існує одна могутня сила, водночас податлива і проста в користуванні. її можна використовувати за багатьох обставин, а на моєму кораблі усе залежить від неї, бо все працює на ній! Вона освітлює, опалює, змушує рухатися двигуни. Ця сила – електрична енергія!
– Електрична енергія? – здивовано вигукнув я.
– Так, професоре.
– Стривайте, капітане, а як щодо виняткової швидкохідності вашого судна? Який тут зв'язок? Якось це не в'яжеться з досить обмеженими можливостями електричної енергії. Наскільки я в цьому обізнаний, то досі потужність електрики була мізерною.
– Професоре, важливо не те, що ми використовуємо, а те, як ми це робимо. Справа в тому, що способи використання електричної енергії на моєму кораблі докорінно відрізняються від загальноприйнятих. На цьому прошу поки що вважати тему закритою!
– Не наполягатиму, капітане, поки мене вдовольняє ваша відповідь. Мушу зізнатися, що я просто вражений!
Все ж дозволю собі ще одне питання, якщо не заперечуєте. Елементи, які є джерелом цієї чудодійної сили, швидко вичерпуються, їх треба поповнювати, адже так? Яку ви маєте альтернативу хоча б для цинку? Адже ви не підтримуєте зв'язків із землею.
– Я відповім на ваше запитання, – діловито сказав капітан Немо. – Нагадаю, що морське дно зберігає багаті поклади різних руд, цинку, заліза, срібла і золота, які нескладно видобути і обробити. Але я не захотів споживати блага землі і вирішив задовольняти потреби свого корабля, користуючись виключно морською електричною енергією.
– Морською електричною енергією?
– Саме так, професоре. Море має достатньо цієї енергії. Я міг би запросто прокласти кабель на різних глибинах і отримувати струм від різниці температур у різних водних товщах. Та я обрав більш практичний спосіб.
– Який саме?
– Хлористого натрію у морській воді чимало. Саме цей натрій я виділяю з морської води і живлю ним елементи свого корабля.
– Хлористим натрієм? – я не вірив власним вухам.
– Так, професоре. Але не чистим. Поєднання ртуті і хлористого натрію утворює амальгаму, яка заміняє цинк в елементах Бунзена[27].
Перебуваючи на судні, пам'ятайте лише про одне: все, що я маю, черпаю з океану! Океан забезпечує мене електрикою, а електрика дає «Наутилусу» тепло, світло, можливість руху – одне слово, життя!
– Але для життя потрібне повітря. Цього вам електрична енергія не дає!
– Якби була така необхідність, я міг би отримувати повітря, чистий кисень! Але такої потреби немає, принаймні зараз, поки я можу підніматися на поверхню океану, коли забажаю. Окрім того, хоча електрична енергія й не виробляє кисень, придатний для дихання, зате вона приводить у рух потужні насоси, які нагнітають повітря в спеціальні резервуари, а це дає мені змогу тривалий час перебувати в глибинних водах.
– Капітане, все це подиву гідне! – вигукнув я. – Ви зробили наукове відкриття, виявивши рухову потужність електричної енергії! Колись люди зрозуміють це, вас чекає слава!
– Я не прагну слави і не знаю, чи зрозуміє людство це коли-небудь, – спокійно відповів капітан Немо. – Я широко застосував цю неоціненну силу. Вона ллє на нас своє рівномірне і постійне світло, а це не до снаги навіть самому сонцю! А тепер погляньте на цей годинник: він електричний, точністю ж не поступається найкращим хронометрам. Я сконструював його за італійською розробкою, розділивши циферблат на двадцять чотири години, тому що для мене не існує ні дня, ні ночі, ні сонця, ні місяця – лише це штучне світло, яке занурюється разом зі мною у фантастичні морські глибини! Звіримо час? Мій годинник показує десяту ранку.
– Абсолютно точно!
– А ось як ще можна використовувати електроенергію. Цей циферблат показує, з якою швидкістю рухається «Наутилус». Він з'єднаний з гвинтом лага, і стрілка постійно інформує мене про швидкість судна. Ось дивіться, зараз ми рухаємося зі швидкістю, що не перевищує п'ятнадцять миль за годину.
– Неймовірно! – вигукнув я. – На своєму підводному судні ви забезпечили вирішення багатьох проблем, пов'язаних з виживанням, застосувавши силу, яка в майбутньому зможе замінити вітер, воду і парові двигуни!
– Це ще не все, пане Аронаксе, – сказав капітан Немо, підводячись зі стільця. – Якщо ви не проти, пропоную пройти на корму «Наутилуса».
На мене чекало знайомство з внутрішньою будовою надсучасного підводного човна. Ось його точний опис: їдальня завдовжки п'ять метрів, відділена від бібліотеки водонепроникною стіною; така ж за розмірами бібліотека; приміщення вітальні-музею завдовжки десять метрів, також відділене від п'ятиметрової у довжину капітанської каюти водонепроникною стіною; поряд моя каюта завдовжки два з половиною метри; а за нею – резервуар для зберігання повітря, який займає увесь простір аж до форштевня, себто сім з половиною метрів. Разом тридцять п'ять метрів! Водонепроникні перегородки і двері, що зачиняються герметично, були запорукою безпечного перебування на підводному судні у випадку течі в якійсь із його частин.
Далі капітан Немо повів мене вузькими проходами знову до самого центру судна. Там було одне вузьке приміщення з усіх сторін захищене водонепроникними перегородками. Залізний трап, пригвинчений до стіни, піднімався до самої стелі. Я поцікавився, куди він веде.
– До шлюпки, – лаконічно відповів капітан Немо.
– Оце так! Ви навіть шлюпку маєте?
– Ну звісно! Як же можна перебувати на морі без шлюпки? Це надійне веслове судно, легке і стійке. Ми його використовуємо для прогулянок і риболовлі.
– У такому випадку вам доводиться підніматися на поверхню моря, щоб спустити шлюпку на воду?
– А ось і ні! Шлюпка розміщується у спеціальній ніші в кормовій частині палуби «Наутилуса». Це палубне судно з водонепроникним віком. Трап веде до вузького люка в палубі «Наутилуса», який поєднується з ідентичним люком у дні шлюпки. Через них я потрапляю в шлюпку, тієї ж миті зачиняється палубний люк. А я одразу ж зачиняю отвір у шлюпці герметичною кришкою. Потім я відкручую болти, і шлюпка миттєво випливає на поверхню води. Тоді я відчиняю герметичний люк шлюпки, ставлю щоглу, піднімаю вітрила, берусь за весла – і прошу, я у відкритому морі!
– Фантастично! А як же ви повертаєтеся на борт «Наутилуса»?
– Я не мушу повертатися, пане Аронаксе! «Наутилус» піднімається за мною на поверхню океану.
– Ви і ваш екіпаж спілкуєтесь за допомогою телепатії? Як довго вам доводиться чекати, щоб вас забрали?
– Лічені хвилини! Та ми не телепати. Все набагато простіше: шлюпка поєднана з судном електричним кабелем. Я даю телеграму – ось і все!
– Ай справді! – погодився я, надивившись тут на всілякі чудеса і поволі призвичаївшись до них. – Це просто і зручно!
І ми пішли далі, минаючи сходи. Ми пройшли повз прочинені двері невеликої каюти (завдовжки не більше двох метрів), у якій мирно відпочивали Консель і Нед Ленд. Потім капітан відчинив наступні по коридору двері, і ми зазирнули в камбуз[28] завдовжки три метри.
Ніде правди діти, електрика виявилася зручнішою за газ. Усе тут готувалося на електриці. Проводи, приєднані до приладів у вигляді платинових пластин, розжарювали їх, підтримуючи у плиті температуру, необхідну для приготування їжі. На електриці працював і дистиляційний апарат, який перетворював морську воду на прісну, причому чисту як сльоза. За камбузом розміщувалася ванна кімната, комфортабельна і сучасна, з вентилями для холодної і гарячої води.
Далі розташовувався матроський кубрик, зі слів капітана, завдовжки п'ять метрів. Але туди двері були зачинені, тож мені, на превеликий жаль, не вдалося з'ясувати, скільки осіб обслуговувало «Наутилус».
Четверта водонепроникна стіна відділяла кубрик від машинного відділення – серця судна.
Капітан Немо натиснув на кнопку у стіні, і ми опинилися у приміщенні, де першокласний інженер (я не сумнівався, що ним був сам господар судна) встановив потужні машини, які рухали «Наутилус».
Машинне відділення, яке завдовжки простягалося приблизно на двадцять метрів, було яскраво освітлене. Це приміщення мало два відсіки: у першому розташовувались батареї, що виробляли електроенергію (міні-електростанція!), а в другому – двигуни, що обертали гвинт корабля.
Щойно ми увійшли в машинний відсік, як я відчув неприємний запах. Капітан помітив це і одразу ж пояснив:
– Ви відчуваєте запах газу, він виділяється під час виокремлення натрію. Що ж, доводиться з цим миритися! Але це терпимо, тим паче, що ми щоранку ретельно вентилюємо усі приміщення судна.
Я з особливою цікавістю оглядав машинне відділення «Наутилуса».
– Як бачите, пане професоре, – продовжував свою розповідь капітан Немо, – електроенергія, вироблена батареями, надходить до машинного відділення, приводить в рух електричні двигуни, які через складну систему передач забезпечують гребному гвинту обертовий рух. І уявіть собі, що гвинт, незважаючи на свій великий діаметр (а він становить шість метрів), за секунду робить сто двадцять обертів.
– Іншими словами, ви можете розганятися до…
– П'ятдесяти миль за годину.
Тут була якась таємниця. Як це можливо, щоб виникав електричний струм такої неймовірної потужності? Як вдається досягнути такої нереальної електричної тяги? Можливо, це забезпечують вдосконалені обмотки електродвигунів? І яка система передач досі невідомої науці конструкції? Я не міг усього збагнути.
– Капітане Немо, все показане вами і ваша розповідь просто вражають. Я не претендую на те, щоб бути втаємниченим у тонкощі роботи механізму. Неможливо забути, як майстерно маневрував «Наутилус» довкола «Авраама Лінкольна», і його швидкохідність для мене не новина. Але одна справа просто мчати вперед напролом, і зовсім інша – бачити, куди прямуєш, і скеровувати рух судна у всіх чотирьох напрямках! Яким чином ви занурюєтеся у товщу води, де тиск досягає ста атмосфер? І як ви потім піднімаєтеся на поверхню океану? І нарешті, як вам вдається рухатися вперед і назад в обраних вами глибинах? Може, й нескромно з мого боку ставити стільки питань, але це так цікаво!..
– Усе гаразд! – відповів капітан Немо після короткого вагання. – Адже ми назавжди пов'язані підводним життям. Пройдімо у бібліотеку. Там мій робочий кабінет, і там ви дізнаєтеся все, що вам належить знати про «Наутилус».
Розділ тринадцятий
І ось ми сидимо у бібліотеці на дивані і попахкуємо сигарами із золотого листя водоростей. Капітан розклав креслення – це був план «Наутилуса» у повздовжньому і поперечному перетині.
Капітан Немо дав мені час ознайомитися з кресленням, а коли помітив, що я вже маю багато запитань, став пояснювати:
– Перед вами, пане Аронаксе, креслення судна, на якому ви перебуваєте. За формою «Наутилус» – видовжений циліндр з конічними кінцями, його зовнішній корпус (а є ще внутрішній, та про це згодом) дещо нагадує сигару; таку форму я обрав тому, що у Лондоні вона вважається найкращою для подібних конструкцій. Довжина циліндра становить сімдесят метрів, а найбільша ширина – вісім метрів. Пропорція судна нетрадиційна для більшості швидкохідних парових суден, а саме: відношення ширини до довжини як одного до десяти; при такому співвідношенні лобовий опір незначний, а отже, вода, що витісняється, не знижує швидкість судна.
Названих двох величин достатньо, щоб вирахувати площу і об'єм «Наутилуса». Тож, його площа становить одну тисячу одинадцять і сорок п'ять сотих квадратного метра, а об'єм – одну тисячу п'ятсот і дві десятих кубічного метра. При такій площі і такому об'ємі човен, занурений під воду, витісняє тисячу п'ятсот і дві десятих кубічного метра, тобто тонни, води.
Я розробляв проект судна, призначеного для підводного плавання і керувався таким розрахунком, щоб у разі спуску у воду дев'ять десятих його корпусу були занурені, а одна десята виступала з води. За таких умов судно мало би витісняти одну тисячу триста п'ятдесят шість і сорок вісім сотих кубічного метра води, а це дев'ять десятих свого об'єму, і важити стільки ж тонн. Тобто конструкція судна не допускала навантаження, яке б перевищувало цю вагу.
«Наутилус» має два корпуси: зовнішній і внутрішній. Вони з'єднані між собою залізними балками з двотавровим перерізом, це надає судну надзвичайної міцності. Завдяки такій конструкції моє судно може протистояти будь-якому тискові. Проте виняткова міцність корпуса «Наутилуса» пояснюється не використанням спеціальних заклепок на його обшивці, монолітність його конструкції підтримується завдяки ідеальному зварюванню і забезпечується однорідністю матеріалів. Усе це в комплексі дає змогу судну сміливо вступати у двобій з найбурхливішим морем.
Подвійну обшивку корабля виготовлено з листової сталі, питома вага якої дорівнює семи цілим і восьми десятим. Товщина зовнішньої обшивки – не менше п'яти сантиметрів, вага – триста дев'яносто чотири і дев'яносто шість сотих тонни. Внутрішня обшивка та півметровий кіль завширшки в двадцять п'ять сантиметрів разом важать шістдесят дві тонни. Машини, баласт і решта обладнання, умеблювання, внутрішні перегородки і пілерси[29] – дев'ятсот шістдесят одну цілу і шістдесят дві сотих тонни. Таким чином, судно разом з усім устаткуванням важить одну тисячу триста п'ятдесят шість і сорок вісім сотих тонни.
– Вражає! Вага чимала, – промовив я. – Але це мусить зумовлювати деякі особливості будови судна.
– Звичайно, – погодився капітан Немо, – і зараз я поясню, які саме. Отже, перебуваючи своєю основною частиною під поверхнею океану, «Наутилус» за цих умов виступає над поверхнею води на одну десяту. Щоб повністю занурити «Наутилус» під воду, необхідно мати резервуари ємністю, що дорівнювала б десятій частині його об'єму, інакше кажучи, ці резервуари мали б уміщувати сто п'ятдесят і сімдесят дві сотих тонни води. Тоді вага судна становила б одну тисячу п'ятсот сім тонн, що б уможливило цілковите занурення судна під воду.
– Сигару? На борті підводного човна? – моєму здивуванню не було меж, про таке я навіть мріяти не міг.
– Так! Читальня одночасно слугує і курильнею, – підтвердив капітан.
– Оце так! – вигукнув я. – Чи можу я висловити припущення, що ви підтримуєте зв'язок з Гаваною?
– Аж ніяк, – заперечив капітан Немо, – це зовсім не обов'язково. Ви в цьому зараз переконаєтеся. Дозвольте запропонувати вам сигару. Вона, щоправда, не гаванська, та якщо ви знаєтеся на тютюні, то вона вам сподобається.
Я взяв сигару, яка за формою нагадувала кращі сорти гаванських, але, здавалося, була скручена із золотого листя. Я підкурив її від настільної лампи, яка стояла на витонченій бронзовій підставці, і жадібно затягнувся димом, оскільки, будучи затятим курцем, я вже дві доби був позбавлений тютюну.
– Чудова сигара! – вигукнув я. – Але хіба це тютюн?
– Тютюн, щоправда, не гаванський і не турецький. Море дає мені, хоч і не дуже щедро, рідкісні морські водорості, які містять багато нікотину.
– Неймовірно!
– То як, ви й надалі будете сумувати за гаванськими сигарами? – усміхнувшись, запитав капітан Немо.
– З першої затяжки вашим золотим листям я їх більше не сприймаю!
– Куріть скільки вам заманеться і не думайте, звідки береться куриво. Ніяка митниця не стягувала за них податку, проте від цього, я гадаю, вони не втратили смаку?
– Навпаки! – відповів я співрозмовнику, а про себе подумав: «Та тут можна жити!»
– Продовжимо екскурсію? – запропонував капітан Немо.
– З великим задоволенням, – погодився я.
Господар «Наутилуса» пішов до дверей, розміщених навпроти тих, через які ми потрапили до бібліотеки, відчинив їх і пропустив мене вперед. Я опинився у добре освітленому приміщенні.
Я стояв у просторій залі із заокругленими кутками завдовжки десять метрів, завширшки шість і заввишки п'ять. Потужні лампи, які були прикриті візерунчастим орнаментом стелі, виконаним у стилі мавританських склепінь, м'яко освітлювали скарби цього музею. Я правильно вжив слово для означення зали, яку описую. Це був справжній музей! Тут гармонійно поєднувалися дива природи і шедеври мистецтва. Загалом у залі царював милий безлад, характерний для помешкання творця.
Що за експонати було зібрано у цьому музеї? Стіни, обтягнуті тканинними шпалерами зі строгим геометричним візерунком, прикрашали собою зо три десятки полотен видатних художників у однотипних рамах, які чергувалися з щитами та рицарською зброєю. Це були полотна великої цінності, якими я колись милувався у найпрестижніших картинних галереях Європи і на художніх виставках. Як знавець образотворчого мистецтва я одразу відзначив, що всі експонати – оригінальні!
Я був ошелешений – командир «Наутилуса» знав, що говорив, коли припускав, що мені сподобається перебувати у нього на кораблі.
– Професоре, – сказала ця загадкова людина, – сподіваюся ви подаруєте мені, що приймаю вас без церемоній і що у вітальні не прибрано.
«Нічогенька собі вітальня…» – подумав я, а уголос сказав:
– Пане Немо, не подумайте, що я таким чином хочу випитати, хто ви, коли скажу, що побачив у вас художника.
– Я лише аматор, професоре, лише аматор! От чим я насправді дуже любив колись займатися, то це колекціонувати. Я отримую величезне задоволення від споглядання творінь рук людських. Перед вами колишній фанатичний і невтомний колекціонер. І мені навіть випало придбати декілька дуже цінних речей. Ця картинна галерея – останній спогад про землю, яка більше не існує для мене. Все те земне, що я любив, я забрав із собою. Мабуть, вам дивно, що в моїй колекції є роботи сучасників. Розумієте, в моїх очах сучасні живописці нічим не гірші, ніж давні майстри. Я не залежний від думки професійних оцінювачів художніх полотен, мені не потрібно доказу вікової популярності майстрів, щоб вважати автора геніальним. А геній не має віку, він поза часом і простором, він вічний.
– Ви ще й знавець музики? – запитав я, вказуючи на партитури Вебера, Россіні, Моцарта, Бетховена, Іайдна, Мейєрбера, Герольда, Вагнера, Обера, Гуно та багатьох інших композиторів, розкидані на величезній фісгармонії, яка у довжину займала усю стіну між дверима.
– Я просто люблю музику, – відповів капітан Немо. – Для мене усі ці композитори – сучасники Орфея, бо мертві не наділені відчуттям часу, а я – мертвий, пане професоре! Я такий самий труп, як ті ваші близькі, тіла яких спочивають вічним сном під землею на глибині шести футів!
Вимовивши ці страшні слова, Капітан Немо змовк і довго стояв замисленим. Опершись на коштовний стіл, мозаїчно інкрустований, він, здавалося, забув, що не сам у приміщенні. Я дивився на нього з сильним хвилюванням і, скориставшись ситуацією, мовчки вивчав його обличчя. Але вирішивши не порушувати ходу його думок своїм проникливим поглядом, дуже скоро продовжив огляд музею.
Витвори людських рук мирно співіснували тут із творіннями природи. Водорості, мушлі й інші дари океанської флори та фауни, зібрані, ймовірно, власноруч капітаном Немо, займали чільне місце в його колекції. Посеред виставкового салону з гігантської мушлі тридакни бив водограй, освічений знизу. У діаметрі мушля сягала шести метрів! Отже, цей екземпляр був ще більшим, ніж ті пречудові мушлі тридакн, які Франциску І дарували можновладці Венеціанської республіки і які слугували кропильницями в паризькій церкві Св. Сульпіція.
Довкола мушлі-водограю у вишуканих вітринах, оправлених міддю, розміщувалися найрідкісніші експонати, принесені сюди з океанських вод; вони були класифіковані і підписані. Будь-який натураліст міг позаздрити мені у ті хвилини, коли я розглядав їх. Можете собі уявити, яким щасливим почувався тоді я, фанатичний дослідник природи!
Колекціонер Немо зібрав екземпляри усіх видів мешканців коралових рифів, колонії яких утворюють справжні острови, а в майбутньому, можливо, утворюватимуть і цілі материки.
Сусідні вітрини, де були розміщені і класифіковані представники типу молюсків, змусили б надовго затриматися біля себе будь-якого конхіолога[26]. В окремих відділах вітрин, по-особливому оформлених, зберігалися зразки неймовірно красивих перлів, які відливали всіма відтінками кольорів від спеціального освітлення. Деякі перлини були більші за голубине яйце; кожна з них коштувала дорожче за ту, яку мандрівник Таверн'є продав персидському шаху за три мільйони; що ж до краси, то вони затьмарювали навіть перлину імама маскатського. Я навіть не намагався визначити вартість цієї колекції. Для того щоб придбати такі рідкісні зразки, капітан Немо мав би заплатити мільйони. Я навіть уявити собі не міг, з яких безмежних джерел черпає кошти на вдоволення своїх примх цей колекціонер світових скарбів. Мабуть, капітан умів читати думки, бо він раптом сам торкнувся теми, яку б я нізащо не наважився озвучити:
– Бачу, ви також є шанувальником мушель, професоре? Вони справді можуть зацікавити і навіть зачарувати не лише любителя всього красивого, а й натураліста. Для мене ж вони не просто рідкісні екземпляри, адже це результат моїх нескінченних пошуків у всіх морях земної кулі.
– Можу собі уявити, з яким задоволенням ви милуєтеся своїми скарбами! Невже то правда, що ви зібрали їх самі? Жоден європейський музей не має такої колекції океанської флори і фауни!
Капітан скромно промовчав на мої цілком щирі дифірамби.
А я зізнався, що палаю від нетерпіння побачити решту судна.
– Але якщо я застрягну тут і ретельно вивчатиму ваш музей, то ризикую не скоро побачити, які ще скарби зберігає «Наутилус». Я не маю наміру розкривати ваших таємниць, але скажу відверто, що будова вашого судна становить для мене неабиякий інтерес: його двигуни, механізми, що забезпечують небачену швидкість, – про все це я хочу дізнатися, звичайно, з вашого дозволу, капітане. На стінах салону я бачу прилади, призначення яких мені невідоме…
– Пане Аронаксе, – відповів капітан Немо, – я вже сказав вам, що на борту мого судна ви вільні. Немає жодного закапелка на «Наутилусі», куди вам заборонено заходити! Ви можете оглядати судно з усім його устаткуванням, а я із задоволенням буду вашим гідом.
– Не знаходжу слів для висловлення вдячності, пане Немо! Я намагатимусь не зловживати вашою люб'язністю! Дозвольте лише поцікавитись, яке призначення цих приладів?
– Пане професоре, ідентичні прилади є і в моїй каюті, там я поясню вам, для чого вони потрібні. Але спершу пропоную зайти до каюти, яка приготовлена для вас. Гадаю, вам цікаво дізнатися, в яких умовах ви проживатимете на борту «Наутилуса»!
І я пішов за капітаном Немо. Ми опинилися у вузькому коридорі, що проходив з обох боків судна. Ми пройшли у носову частину судна, господар якого ввів мене в каюту тобто вишукано обставлену кімнату з ліжком, туалетним столиком та іншими зручними меблями.
Такі апартаменти вимагали щирої вдячності і я одразу ж висловив її люб'язному господареві.
– Моя каюта поєднана з вашою, – сказав він, розкриваючи другі двері напроти вхідних, – аз іншого боку моєї каюти є вхід у музей, з якого ми щойно вийшли.
Капітанова каюта скидалася на монастирську келію: залізне ліжко, робочий стіл, декілька стільців і умивальник. Нічого зайвого, лише необхідні речі. У каюті панував напівморок.
Капітан Немо запропонував мені присісти. Я сів на стілець, а він став пояснювати.
Розділ дванадцятий
Електрична енергія!
– Пане професоре, це апаратура, призначена для управління «Наутилусом», – сказав капітан Немо, вказуючи на прилади, що висіли на стінах каюти. – І тут, і у вітальні вона завжди у мене перед очима, будь-якої миті я можу побачити, у якій точці океану перебуває моє підводне судно і куди воно прямує. Деякі прилади відомі кожному. Наприклад, термометр дозволяє вимірювати температуру повітря всередині приміщення; барометр дає змогу визначити атмосферний тиск, завдяки чому ми можемо прогнозувати погоду, він, між іншим, сигналізує і про наближення бурі; гігрометр – один із приладів для вимірювання ступеня вологості в атмосфері; компас вказує шлях; секстант дає змогу за висотою сонця визначити географічні координати; підзорними трубами я користуюся вдень
і вночі, оглядаючи небокрай, коли «Наутилус» піднімається на поверхню океану; глибиноміром вимірюю глибину відносно рівня моря.
– Ну згоден, це необхідні навігаційні прилади, без них не обійтися мореплавцям. Але тут у вас є речі, які, вочевидь, стосуються управління підводним судном. Ось хоча б цей великий циферблат з рухомою стрілкою… це ж, мабуть, манометр?
– Авжеж, манометр! Цей прилад слугує для вимірювання тиску води, тим самим він визначає, на якій глибині перебуває моє підводне судно.
– А ці зонди мають нову конструкцію! – зауважив я.
– Це термометричні зонди, вони вимірюють температуру у різних водних товщах.
– А що це за прилади? Навіть не здогадуюсь, для чого вони потрібні.
– Тут не все так просто, професоре, будуть необхідні мої роз'яснення, – відповів капітан Немо. – Бажаєте їх вислухати?
– Звичайно! Перегодом він заговорив:
– У природі існує одна могутня сила, водночас податлива і проста в користуванні. її можна використовувати за багатьох обставин, а на моєму кораблі усе залежить від неї, бо все працює на ній! Вона освітлює, опалює, змушує рухатися двигуни. Ця сила – електрична енергія!
– Електрична енергія? – здивовано вигукнув я.
– Так, професоре.
– Стривайте, капітане, а як щодо виняткової швидкохідності вашого судна? Який тут зв'язок? Якось це не в'яжеться з досить обмеженими можливостями електричної енергії. Наскільки я в цьому обізнаний, то досі потужність електрики була мізерною.
– Професоре, важливо не те, що ми використовуємо, а те, як ми це робимо. Справа в тому, що способи використання електричної енергії на моєму кораблі докорінно відрізняються від загальноприйнятих. На цьому прошу поки що вважати тему закритою!
– Не наполягатиму, капітане, поки мене вдовольняє ваша відповідь. Мушу зізнатися, що я просто вражений!
Все ж дозволю собі ще одне питання, якщо не заперечуєте. Елементи, які є джерелом цієї чудодійної сили, швидко вичерпуються, їх треба поповнювати, адже так? Яку ви маєте альтернативу хоча б для цинку? Адже ви не підтримуєте зв'язків із землею.
– Я відповім на ваше запитання, – діловито сказав капітан Немо. – Нагадаю, що морське дно зберігає багаті поклади різних руд, цинку, заліза, срібла і золота, які нескладно видобути і обробити. Але я не захотів споживати блага землі і вирішив задовольняти потреби свого корабля, користуючись виключно морською електричною енергією.
– Морською електричною енергією?
– Саме так, професоре. Море має достатньо цієї енергії. Я міг би запросто прокласти кабель на різних глибинах і отримувати струм від різниці температур у різних водних товщах. Та я обрав більш практичний спосіб.
– Який саме?
– Хлористого натрію у морській воді чимало. Саме цей натрій я виділяю з морської води і живлю ним елементи свого корабля.
– Хлористим натрієм? – я не вірив власним вухам.
– Так, професоре. Але не чистим. Поєднання ртуті і хлористого натрію утворює амальгаму, яка заміняє цинк в елементах Бунзена[27].
Перебуваючи на судні, пам'ятайте лише про одне: все, що я маю, черпаю з океану! Океан забезпечує мене електрикою, а електрика дає «Наутилусу» тепло, світло, можливість руху – одне слово, життя!
– Але для життя потрібне повітря. Цього вам електрична енергія не дає!
– Якби була така необхідність, я міг би отримувати повітря, чистий кисень! Але такої потреби немає, принаймні зараз, поки я можу підніматися на поверхню океану, коли забажаю. Окрім того, хоча електрична енергія й не виробляє кисень, придатний для дихання, зате вона приводить у рух потужні насоси, які нагнітають повітря в спеціальні резервуари, а це дає мені змогу тривалий час перебувати в глибинних водах.
– Капітане, все це подиву гідне! – вигукнув я. – Ви зробили наукове відкриття, виявивши рухову потужність електричної енергії! Колись люди зрозуміють це, вас чекає слава!
– Я не прагну слави і не знаю, чи зрозуміє людство це коли-небудь, – спокійно відповів капітан Немо. – Я широко застосував цю неоціненну силу. Вона ллє на нас своє рівномірне і постійне світло, а це не до снаги навіть самому сонцю! А тепер погляньте на цей годинник: він електричний, точністю ж не поступається найкращим хронометрам. Я сконструював його за італійською розробкою, розділивши циферблат на двадцять чотири години, тому що для мене не існує ні дня, ні ночі, ні сонця, ні місяця – лише це штучне світло, яке занурюється разом зі мною у фантастичні морські глибини! Звіримо час? Мій годинник показує десяту ранку.
– Абсолютно точно!
– А ось як ще можна використовувати електроенергію. Цей циферблат показує, з якою швидкістю рухається «Наутилус». Він з'єднаний з гвинтом лага, і стрілка постійно інформує мене про швидкість судна. Ось дивіться, зараз ми рухаємося зі швидкістю, що не перевищує п'ятнадцять миль за годину.
– Неймовірно! – вигукнув я. – На своєму підводному судні ви забезпечили вирішення багатьох проблем, пов'язаних з виживанням, застосувавши силу, яка в майбутньому зможе замінити вітер, воду і парові двигуни!
– Це ще не все, пане Аронаксе, – сказав капітан Немо, підводячись зі стільця. – Якщо ви не проти, пропоную пройти на корму «Наутилуса».
На мене чекало знайомство з внутрішньою будовою надсучасного підводного човна. Ось його точний опис: їдальня завдовжки п'ять метрів, відділена від бібліотеки водонепроникною стіною; така ж за розмірами бібліотека; приміщення вітальні-музею завдовжки десять метрів, також відділене від п'ятиметрової у довжину капітанської каюти водонепроникною стіною; поряд моя каюта завдовжки два з половиною метри; а за нею – резервуар для зберігання повітря, який займає увесь простір аж до форштевня, себто сім з половиною метрів. Разом тридцять п'ять метрів! Водонепроникні перегородки і двері, що зачиняються герметично, були запорукою безпечного перебування на підводному судні у випадку течі в якійсь із його частин.
Далі капітан Немо повів мене вузькими проходами знову до самого центру судна. Там було одне вузьке приміщення з усіх сторін захищене водонепроникними перегородками. Залізний трап, пригвинчений до стіни, піднімався до самої стелі. Я поцікавився, куди він веде.
– До шлюпки, – лаконічно відповів капітан Немо.
– Оце так! Ви навіть шлюпку маєте?
– Ну звісно! Як же можна перебувати на морі без шлюпки? Це надійне веслове судно, легке і стійке. Ми його використовуємо для прогулянок і риболовлі.
– У такому випадку вам доводиться підніматися на поверхню моря, щоб спустити шлюпку на воду?
– А ось і ні! Шлюпка розміщується у спеціальній ніші в кормовій частині палуби «Наутилуса». Це палубне судно з водонепроникним віком. Трап веде до вузького люка в палубі «Наутилуса», який поєднується з ідентичним люком у дні шлюпки. Через них я потрапляю в шлюпку, тієї ж миті зачиняється палубний люк. А я одразу ж зачиняю отвір у шлюпці герметичною кришкою. Потім я відкручую болти, і шлюпка миттєво випливає на поверхню води. Тоді я відчиняю герметичний люк шлюпки, ставлю щоглу, піднімаю вітрила, берусь за весла – і прошу, я у відкритому морі!
– Фантастично! А як же ви повертаєтеся на борт «Наутилуса»?
– Я не мушу повертатися, пане Аронаксе! «Наутилус» піднімається за мною на поверхню океану.
– Ви і ваш екіпаж спілкуєтесь за допомогою телепатії? Як довго вам доводиться чекати, щоб вас забрали?
– Лічені хвилини! Та ми не телепати. Все набагато простіше: шлюпка поєднана з судном електричним кабелем. Я даю телеграму – ось і все!
– Ай справді! – погодився я, надивившись тут на всілякі чудеса і поволі призвичаївшись до них. – Це просто і зручно!
І ми пішли далі, минаючи сходи. Ми пройшли повз прочинені двері невеликої каюти (завдовжки не більше двох метрів), у якій мирно відпочивали Консель і Нед Ленд. Потім капітан відчинив наступні по коридору двері, і ми зазирнули в камбуз[28] завдовжки три метри.
Ніде правди діти, електрика виявилася зручнішою за газ. Усе тут готувалося на електриці. Проводи, приєднані до приладів у вигляді платинових пластин, розжарювали їх, підтримуючи у плиті температуру, необхідну для приготування їжі. На електриці працював і дистиляційний апарат, який перетворював морську воду на прісну, причому чисту як сльоза. За камбузом розміщувалася ванна кімната, комфортабельна і сучасна, з вентилями для холодної і гарячої води.
Далі розташовувався матроський кубрик, зі слів капітана, завдовжки п'ять метрів. Але туди двері були зачинені, тож мені, на превеликий жаль, не вдалося з'ясувати, скільки осіб обслуговувало «Наутилус».
Четверта водонепроникна стіна відділяла кубрик від машинного відділення – серця судна.
Капітан Немо натиснув на кнопку у стіні, і ми опинилися у приміщенні, де першокласний інженер (я не сумнівався, що ним був сам господар судна) встановив потужні машини, які рухали «Наутилус».
Машинне відділення, яке завдовжки простягалося приблизно на двадцять метрів, було яскраво освітлене. Це приміщення мало два відсіки: у першому розташовувались батареї, що виробляли електроенергію (міні-електростанція!), а в другому – двигуни, що обертали гвинт корабля.
Щойно ми увійшли в машинний відсік, як я відчув неприємний запах. Капітан помітив це і одразу ж пояснив:
– Ви відчуваєте запах газу, він виділяється під час виокремлення натрію. Що ж, доводиться з цим миритися! Але це терпимо, тим паче, що ми щоранку ретельно вентилюємо усі приміщення судна.
Я з особливою цікавістю оглядав машинне відділення «Наутилуса».
– Як бачите, пане професоре, – продовжував свою розповідь капітан Немо, – електроенергія, вироблена батареями, надходить до машинного відділення, приводить в рух електричні двигуни, які через складну систему передач забезпечують гребному гвинту обертовий рух. І уявіть собі, що гвинт, незважаючи на свій великий діаметр (а він становить шість метрів), за секунду робить сто двадцять обертів.
– Іншими словами, ви можете розганятися до…
– П'ятдесяти миль за годину.
Тут була якась таємниця. Як це можливо, щоб виникав електричний струм такої неймовірної потужності? Як вдається досягнути такої нереальної електричної тяги? Можливо, це забезпечують вдосконалені обмотки електродвигунів? І яка система передач досі невідомої науці конструкції? Я не міг усього збагнути.
– Капітане Немо, все показане вами і ваша розповідь просто вражають. Я не претендую на те, щоб бути втаємниченим у тонкощі роботи механізму. Неможливо забути, як майстерно маневрував «Наутилус» довкола «Авраама Лінкольна», і його швидкохідність для мене не новина. Але одна справа просто мчати вперед напролом, і зовсім інша – бачити, куди прямуєш, і скеровувати рух судна у всіх чотирьох напрямках! Яким чином ви занурюєтеся у товщу води, де тиск досягає ста атмосфер? І як ви потім піднімаєтеся на поверхню океану? І нарешті, як вам вдається рухатися вперед і назад в обраних вами глибинах? Може, й нескромно з мого боку ставити стільки питань, але це так цікаво!..
– Усе гаразд! – відповів капітан Немо після короткого вагання. – Адже ми назавжди пов'язані підводним життям. Пройдімо у бібліотеку. Там мій робочий кабінет, і там ви дізнаєтеся все, що вам належить знати про «Наутилус».
Розділ тринадцятий
Цікаві цифри
Капітан Немо дав мені час ознайомитися з кресленням, а коли помітив, що я вже маю багато запитань, став пояснювати:
– Перед вами, пане Аронаксе, креслення судна, на якому ви перебуваєте. За формою «Наутилус» – видовжений циліндр з конічними кінцями, його зовнішній корпус (а є ще внутрішній, та про це згодом) дещо нагадує сигару; таку форму я обрав тому, що у Лондоні вона вважається найкращою для подібних конструкцій. Довжина циліндра становить сімдесят метрів, а найбільша ширина – вісім метрів. Пропорція судна нетрадиційна для більшості швидкохідних парових суден, а саме: відношення ширини до довжини як одного до десяти; при такому співвідношенні лобовий опір незначний, а отже, вода, що витісняється, не знижує швидкість судна.
Названих двох величин достатньо, щоб вирахувати площу і об'єм «Наутилуса». Тож, його площа становить одну тисячу одинадцять і сорок п'ять сотих квадратного метра, а об'єм – одну тисячу п'ятсот і дві десятих кубічного метра. При такій площі і такому об'ємі човен, занурений під воду, витісняє тисячу п'ятсот і дві десятих кубічного метра, тобто тонни, води.
Я розробляв проект судна, призначеного для підводного плавання і керувався таким розрахунком, щоб у разі спуску у воду дев'ять десятих його корпусу були занурені, а одна десята виступала з води. За таких умов судно мало би витісняти одну тисячу триста п'ятдесят шість і сорок вісім сотих кубічного метра води, а це дев'ять десятих свого об'єму, і важити стільки ж тонн. Тобто конструкція судна не допускала навантаження, яке б перевищувало цю вагу.
«Наутилус» має два корпуси: зовнішній і внутрішній. Вони з'єднані між собою залізними балками з двотавровим перерізом, це надає судну надзвичайної міцності. Завдяки такій конструкції моє судно може протистояти будь-якому тискові. Проте виняткова міцність корпуса «Наутилуса» пояснюється не використанням спеціальних заклепок на його обшивці, монолітність його конструкції підтримується завдяки ідеальному зварюванню і забезпечується однорідністю матеріалів. Усе це в комплексі дає змогу судну сміливо вступати у двобій з найбурхливішим морем.
Подвійну обшивку корабля виготовлено з листової сталі, питома вага якої дорівнює семи цілим і восьми десятим. Товщина зовнішньої обшивки – не менше п'яти сантиметрів, вага – триста дев'яносто чотири і дев'яносто шість сотих тонни. Внутрішня обшивка та півметровий кіль завширшки в двадцять п'ять сантиметрів разом важать шістдесят дві тонни. Машини, баласт і решта обладнання, умеблювання, внутрішні перегородки і пілерси[29] – дев'ятсот шістдесят одну цілу і шістдесят дві сотих тонни. Таким чином, судно разом з усім устаткуванням важить одну тисячу триста п'ятдесят шість і сорок вісім сотих тонни.
– Вражає! Вага чимала, – промовив я. – Але це мусить зумовлювати деякі особливості будови судна.
– Звичайно, – погодився капітан Немо, – і зараз я поясню, які саме. Отже, перебуваючи своєю основною частиною під поверхнею океану, «Наутилус» за цих умов виступає над поверхнею води на одну десяту. Щоб повністю занурити «Наутилус» під воду, необхідно мати резервуари ємністю, що дорівнювала б десятій частині його об'єму, інакше кажучи, ці резервуари мали б уміщувати сто п'ятдесят і сімдесят дві сотих тонни води. Тоді вага судна становила б одну тисячу п'ятсот сім тонн, що б уможливило цілковите занурення судна під воду.