Страница:
Минуло з півгодини, та за цей час нічого не відбулося. І раптом наші очі, які за цей час трохи призвичаїлися до темряви, осліпило яскраве світло. Наша тюрма несподівано залилася світлом такої яскравості, що я мимоволі примружився. Коли ж розплющив очі, то відразу впізнав те сліпуче білясте світло, яке заливало тієї страшної ночі весь простір довкола підводного човна, світло, яке ми помилково прийняли за чудесне явище люмінесценції морських організмів! Це світло випромінювала електрична арматура у формі півкола, вмонтованого у стелю каюти. «Fiat Lux»[25], – подумав я.
– Нарешті світло! – радісно вигукнув Нед Ленд, стоячи в оборонній позі з ножем у руці.
– Так, але, на жаль, становище наше від цього не прояснилося, – відповів я.
– Раджу панові професору запастися терпінням, – промовив розсудливий Консель. – Зате тепер ми можемо оглянути свою камеру.
Ми побачили лише голі стіни, стіл і п'ять лавочок. Навіть не змогли визначити, в якій стіні заховані потайні двері, вони, вочевидь, зачинялися герметично. Зовні до нас не долинало жодного звуку. Здавалося, що ми єдині живі істоти на цьому судні. Ми навіть не знали, чи пливемо на поверхні океану, чи занурилися у глибинні води.
Але ж недаремно засвітилася куля! У мене в душі зажевріла надія, що екіпаж направить дипломата для переговорів з нами. Якщо б нас хотіли згноїти, то не скрашували б наш передсмертний час світлом.
І я не помилився. Невдовзі почувся ляскіт засувів, двері відчинилися і до камери увійшло двоє чоловіків.
Обидва незнайомці були в беретах зі шкури морської видри і взуті у високі морські чоботи зі шкури тюленя. Одяг з якоїсь особливої тканини м'яко облягав їхні тіла, не обмежуючи свободи руху.
Один був невисокий, мускулистий, коренастий, з великою головою і скуйовдженим чорним волоссям, вусатий і з колючим поглядом. Увесь його вигляд виказував жителя півдня, деякі риси свідчили про французьку жвавість, і я легко визначив, що цей тип скоріш за все провансалець. Дідро слушно стверджував, що характер людини можна прочитати у її рухах і манерах. Цей міцний горішок був наочним прикладом на підтвердження висновків філософа і письменника. Ці люди перемовлялися на дивному і невідомому мені діалекті, але все одно можна було помітити, що мова першого колоритна, щедра на жартівливі фрази, образні вислови і викрутаси.
Другий незнайомець заслуговує більш детального опису. Я, учень Грасьоле й Енґеля, прочитав його обличчя, як відкриту книгу. Для мене було неважко визначити основі риси цієї людини: про впевненість у собі свідчила благородна постава; спокій читався в прямому холодному погляді чорних очей; холоднокровність видавала надмірна блідість; непорушність волі засвідчувало швидке скорочення надбрівних м'язів; про силу і мужність можна було судити з глибокого рівного дихання, яке переконувало й у великому запасі життєвої сили.
Важливо додати, що це була горда людина, його твердий і спокійний погляд виражав піднесеність думок. Якщо вірити спостереженням фізіономістів, то загалом це була пряма натура, про що свідчив увесь вигляд цього чоловіка: постава, рухи, вираз обличчя.
Чомусь його присутність підбадьорила мене, я відчув себе у безпеці. Внутрішній голос підказав мені, що зустріч із цим чоловіком є добрим знаком.
І я ще розсудливіше і спокійніше почав вивчати його образ. Однак мені не вдавалося визначити вік чоловіка: йому можна було дати від тридцяти п'яти до п'ятдесяти років! Він був високий на зріст і взагалі здався мені ідеальним зразком чоловічої вроди. Все у ньому світилося благородством: чіткий контур рота, здорові білі зуби, тонка кістка руки, видовжені музикальні пальці (хіроманти охарактеризували б таку руку як «душевну», маючи на увазі, що такі руки мають пристрасні і піднесені натури). Його обличчя вирізнялося ще однією рисою: очі були посаджені так широко, що, здавалося, одним поглядом могли охопити четвертину морського краєвиду! Пізніше я дізнався, що такий привілей, дарований природою, у поєднанні з гостротою зору перевершував навіть зіркість Неда Ленда. Коли незнайомець намагався щось розгледіти, його брови зсувалися досередини, обмежуючи поле зору, і він просто дивився. Але що то був за погляд! Він пронизував душу! Він був здатен проникати крізь водну товщу, недосяжну погляду звичайного смертного, і підглядати за таємницями океанських глибин!..
З усього було видно, що саме він є капітаном цього незвичайного судна.
І ось він оглядав нас надзвичайно уважно, не вимовляючи при цьому жодного слова.
Завершивши прискіпливий огляд, він звернувся до свого колеги. Чоловік заговорив мовою, про існування якої я навіть не підозрював. Це була милозвучна гнучка співуча мова, яка вирізнялася тим, що одні й ті самі голосні звуки відрізнялися висотою вимови.
Низький кивнув головою і зронив декілька слів тією ж мовою. Потім він подивився на мене.
Я відповів французькою, що не зрозумів запитання. А він, вочевидь, не зрозумів того, що сказав я. Ми опинилися в глухому куті нерозуміння.
– І все ж нехай пан професор переповість нашу історію цим людям, – запропонував Консель. – Можливо, вони бодай щось второпають!
Я прислухався до поради свого слуги. Спочатку представився за всіма правилами етикету як професор Аронакс. Потім відрекомендував свого слугу Конселя і гарпунера Неда Ленда. Тільки після цього я почав розповідь про наші пригоди. Щоб бути зрозумілим, я говорив чітко, по складах, не нехтуючи жодною подробицею.
Чоловік з прекрасними добрими очима слухав мене спокійно, з повагою і надзвичайно уважно. Та я не міг збагнути, чи він зрозумів бодай одне слово з усієї моєї довгої розповіді. Я закінчив, але він не озвався жодним словом.
Що нам залишалося – спробувати порозумітися англійською мовою. Цілком імовірно, що вони розуміють мову яка стала мало не загальновживаною у світі. Я добре читав і англійські, і німецькі тексти, розумів ці мови, але плавно і без запинки висловлюватися не міг. А тоді ясність викладу була найважливішою.
– А тепер ваша черга, Неде, – сказав я канадцю. – Прошу вас, пане Ленд, скористатися винятковою можливістю вступити в дипломатичні перемови щирою англійською мовою, як і належить поважному англосаксу! Сподіваюся, вам поталанить більше, ніж мені.
Неда Ленда довго вмовляти не довелося. Він переповів мою розповідь досконалою англійською. Взагалі він лише передав зміст сказаного мною, але зовсім в іншій формі. Канадець, перебуваючи під владою власного запального темпераменту, говорив дуже натхненно. Він різкими фразами протестував проти нашого арешту, який він назвав порушенням прав і свобод людини. Він емоційно запитував, за яким таким правом нас тримають на цьому поплавку, погрожував судом тим, хто позбавив нас волі, хвилювався, розмахував руками і під кінець виразним жестом спробував пояснити, що ми помираємо з голоду.
Звісно, нам було необхідно поїсти, але через хвилювання та небезпеку, ми якось не думали про це.
Гарпунер був надзвичайно здивований з того, що і його версія наших пригод не справила враження на незнайомців. Наші відвідувачі ніяк не зреагували і на це емоційне виголошення прав і свобод людини. Мабуть тому, що вони знову не зрозуміли жодного слова. Мова Фарадея, як і мова Арго, була для них китайською грамотою.
Я був пригнічений невдачею. Використавши всі шанси порозумітися людською мовою, я не знав, що робити далі. І тут обізвався Консель:
– З дозволу пана професора я спробую пояснити їм усе німецькою.
– А ти говориш німецькою? – здивувався я.
– Як кожен фламандець, дозволю собі зауважити, пане професоре, – з гідністю відповів мій скромний слуга.
– Оце мені до вподоби! Спробуй щастя і ти, друже!
Отримавши моє благословення на добре діло, Консель поважно розповів нашу історію, вже втретє. Він так старався, добирав вишукані звороти, дбав про чистоту вимови, та все марно. Німецька теж була для незнайомців порожнім звуком.
І тут я згадав, що колись латинь претендувала на роль мови міжнародного порозуміння. Я постарався витягнути з пам'яті свої знання з мертвої тепер латині, які набув у юні роки. Цицерон заткнув би собі вуха, аби не чути, як я калічу мову, і виставив би мене за двері аудиторії, але я довів розповідь до кінця. Та й це не дало ніякого результату.
Наші відвідувачі переглянулися, перекинулися лише їм зрозумілими словами і пішли геть, не обнадіявши нас жодним підбадьорливим жестом, який був би зрозумілим кожній людині з будь-якої точки земної кулі! Двері за ними зачинилися.
– Як підло! – вигукнув Нед Ленд, не стримавшись вже, певно, удвадцяте. – Як це розуміти: ми до них і французькою, і англійською, і німецькою, ба навіть латиною, а вони, паскуди, бодай кивнули б із ввічливості!
– Візьміть себе в руки, Неде, – різко сказав я розлюченому канадцю. – Криком справі не зарадиш.
– Але ж, пане професоре, – продовжував лютувати наш дратівливий компаньйон, – з їхньої ласки нам залишається хіба пухнути від голоду в цій клітці!
– Е! – багатозначно протягнув Консель. – Ми ще довго зможемо протриматися. До того ж ми переконалися, що нас принаймні не з'їдять. Вони не виглядають голодними і агресивними.
– Правильно, Конселю, ти молодчина! Не варто впадати у відчай. Могло б бути і гірше. Мені здається, що ще зарано робити якісь висновки про капітана і про екіпаж цього судна.
– Я вже зрозумів, хто вони, – продовжував обурюватися Нед Ленд, – паскуди, ось хто!
– Друже Неде, – сказав я, – знаєте, може вони родом з якоїсь країни, що якимсь чином досі не позначена на географічній мапі. Дивно, що люди, які виглядають цілком цивілізовано, не розуміють таких поширених у світі мов, як французька, англійська та німецька. Але це свідчить лише про те, що вони не французи, не англійці і не німці, більше ні про що. Та все ж мені здається, що вони мешканці низьких широт, вони схожі на людей з півдня. Але чи можуть вони бути іспанцями, турками, арабами чи індусами? Ні, бо перелічені національності мають чітко виражений типаж, а ці його не мають. А стосовно мови, то це взагалі казус якийсь. Я вважаю себе непоганим мовознавцем, проте й гадки не маю, де на земній кулі можуть балакати так, як ці двоє.
– Дуже прикро, що серед нас немає поліглотів, погано не знати всіх мов, – серйозно зауважив Консель. – Доцільно було б запровадити єдину мову світу.
– Це також не допомогло б! – заперечив Нед Ленд. – Невже не зрозуміло, що мова цих підводників штучна, вигадана ними самими з єдиною метою, аби довести до сказу порядну людину, яка лише хоче їсти! У будь-якій країні світу зрозуміють, що потрібно людині, коли вона відкриває рот, клацає зубами, чавкає і плямкає! Це така міжнародна міміка, яка означає: «Я голодний! Нагодуйте мене». До чого тут мова? Це ясно і у Квебеку, і в Паумоті, і в Парижі, навіть антиподи зрозуміли б. А ці… навіть не знаю, як їх назвати!
– Е ні! – не погодився Консель. – Часом доводиться мати справу з такими нетямущими особами…
Раптом двері нашої камери відчинилися. Увійшов стюард. Він приніс нам одяг: куртки і морські штани, пошиті з якоїсь дивної тканини. Я хутко одягнувся і мої друзі також. Дивно, що запропонований нам одяг підійшов усім за розміром. А тим часом стюард – німий як риба, а може, й глухий – накрив на стіл і навіть поставив три прибори.
– Наші справи йдуть на лад, – промовив Консель. – Приємний початок!
– Таке скажете! – заперечив злопам'ятний гарпунер. – На чорта нам їхні делікатеси? Фе: печінка черепахи, філе акули, відбивна з морської собаки!
– А давайте скуштуємо! Цікаво, чим нас пригощатимуть? – запропонував Консель.
Страви, прикриті срібними ковпаками, були акуратно розставлені на столі, застеленому скатертиною. Приємно було відчувати, що ми маємо справу з цивілізованими людьми, а не якимись дикунами. Якби ми втратили пам'ять
і забули, як сюди потрапили, то можна було б уявити, що ми обідаємо в ресторані готелю «Адольфі» у Ліверпулі або у «Ґранд-Готелі» у Парижі. Зауважу, що до столу не подали ані хліба, ані вина. Натомість нам подали воду, свіжу, прозору і смачну, проте то була лише вода, і це дуже не сподобалося Неду Ленду, який звик до міцніших напоїв. Окремі запропоновані нам страви я впізнав – рибні, приготовлені дуже смачно. Але деякі страви досі мені не випадало куштувати. Я навіть не міг визначити, рослинного чи тваринного вони походження! Сервірування столу вирізнялося вишуканістю. На кожному предметі столових приборів – виделках, ложках, ножах, тарелях – було вигравірувано ініціал у півкрузі. Точне факсиміле мало такий вигляд:
Рухомий у рухомому! Такий девіз ідеально підходив для цього підводного судна за умови, що прийменник «in» перекласти як «y», а не «a». А літера «N», мабуть, була ініціалом таємничого господаря океанських глибин!
Нед із Конселем не забивали собі голову і пожадливо накинулися на їжу Я також був голодний як вовк, тому поглинав усе підряд.
Якщо врахувати, що ми п'ятнадцять годин не мали у роті нічого крім солоної води, то не дивно, що спорожнили майже все люб'язно запропоноване частування. Набивши шлунок, я трохи розслабився і думки мої стали світлішими: тепер я був спокійний за наші долі. Від ситої трапези і спокою нас здолав сон. Та це й не в дивовижу після такої важкої боротьби за життя минулої ночі, яка, здавалося, ніколи не зміниться світанком. Ми були виснажені.
– їй же-бо! Я б залюбки трохи поспав, – сказав Консель, позіхаючи.
– А я вже сплю, – відповів Нед Ленд, піднімаючись з лавки.
Обидва мої супутники вляглися на циновки, розіслані просто на долівці каюти, і миттєво заснули.
Я міг лише позаздрити їм. Мені начебто й хотілося спати, я був виснажений не менше за них, та ще й ситий, але не міг так просто лягти і заснути. Тисячі думок штурмували мій мозок, тисячі запитань поставали переді мною, тисячі образів не давали зімкнути повіки! Де ми? Від кого залежить наше майбутнє? Хто і що наділене такою надприродною силою? Я відчував, чи то просто уявляв, що судно занурюється у глибинні пласти океану. Я уявляв собі цілі армії невідомих тварин, які дуже гармоніювали з цим підводним човном, вони були такі ж могутні, рухливі й грізні, як він. А коли Морфей все ж здолав мій неспокій, то мене почали мучити жахи. Лише через певний час я поринув у глибокий сон.
Розділ дев'ятий
Скільки часу я проспав, не знаю. Мабуть, досить довго, тому що прокинувся сам і почувався пречудово. Мої товариші ще мирно посопували, я ж більше спати не міг. Я підвівся зі свого твердого ложа і став досліджувати нашу камеру. За час мого сну тут нічого не змінилося. Тюрма як тюрма, бранці як бранці! От лише було прибрано зі столу. Ніщо не віщувало позитивних змін. Мене мучила нав'язлива думка: скільки ще часу ми будемо змушені нидіти в цьому підводному казематі?
Непевне майбутнє мені здавалося ще страшнішим від того, що поступово мені почало бракнути повітря. Я відчув, як мені стискає груди. Це не можна було пояснити вчорашніми видіннями, бо всі жахи минули зі сном, а дихати ставало дедалі важче. Я буквально задихався. І хоча наша камера була досить просторою, мабуть, ми спожили левову частку кисню в приміщенні. Наукові підрахунки такі: одна людина впродовж години використовує стільки кисню, скільки міститься в ста літрах повітря.
Тому повітря, що містить таку ж кількість видихуваного вуглекислого газу, стає непридатним для дихання.
Настала потреба освіжити повітря у нашій камері і, ймовірно, в усьому підводному човні.
І тут я потонув у новій лавині запитань без відповідей. Що робить у подібних випадках екіпаж цього судна? Може, вони отримують кисень хімічним способом: наприклад розпеченням бертолетової солі з одночасним поглинанням вуглекислого газу повітря хлористим калієм? Але це не універсальний спосіб, адже запаси хімічних речовин вичерпуються, їх необхідно періодично поповнювати. Отже, ці люди мусять мати зв'язок із землею. Не виключена можливість, що вони вдовольняються стиснутим повітрям, яке зберігається в особливих резервуарах? Але тоді дихати їм доводиться дуже економно! Хто їх знає! Можливо, вони мають якийсь невідомий науці кисневий апарат? А може, все значно простіше: вони піднімають судно на поверхню океану, і роблять те саме, що й кити – дихають свіжим повітрям і запасаються ним на деякий час? Чому б і ні, це ж легко, і яка економія, а основне – незалежність від берега!
Дихати стало настільки важко, що мені вже було байдуже, як саме вони поповнюють запаси кисню, головне, аби лише не забули поділитися з нами!
Я намагався дихати частіше, втягуючи в себе залишки кисню, які вичерпувалися дуже швидко. І раптом на мене повіяло морем: струмінь чистого, насиченого морськими запахами повітря увірвався в наш каземат. Це було життєдайне, наповнене йодистими речовинами, морське повітря! Я на повні груди вдихнув цього чудодійного, рятівного повітря. Тієї ж миті я відчув легкий поштовх і нерізку, та все ж відчутну, бортову хитавицю. Таки-так! Остання моя версія щодо поповнення кисню на борту виявилася правильною: сталеве страховисько, як і кити, спливало на поверхню подихати свіжим повітрям! Отже, тепер я вже знав спосіб вентилювання судна. Не все, але хоча б щось.
Надихавшись досхочу, я заходився шукати вентиляційний отвір, «повітропровід» через який надходив життєдайний струмінь. На це пішло небагато часу, душник був над дверима.
Від різкого притоку свіжого повітря, мов по команді, прокинулися Консель і Нед. Вони обидва скочили на ноги.
– Як спалося пану професору? – ввічливо поцікавився Консель.
– Просто чудово, друже, сподіваюся, тобі також, – відповів я і звернувся до гарпунера: – А вам, пане Ленд?
– Спав мертвим сном, пане професоре. Мені здалося, чи справді повіяло морським вітерцем?
Моряк чує море навіть уві сні! Я розповів друзям, що відбулося, поки вони спали.
– Так! – сказав гарпунер. – Тепер мені зрозуміло, що то був за свист, який ми чули, коли уявний нарвал дефілював перед «Авраамом Лінкольном»!
– Маєте рацію, пане Ленд! Ми чули його дихання.
– А скажіть-но, пане Аронаксе, котра година? Я ніяк не збагну, може, саме час обідати?
– Обідати? Ви що, ще не прокинулися, шановний гарпунере? Як на мене, то час снідати. Здається, ми проспали увесь вчорашній день аж до сьогоднішнього ранку!
– То виходить, що ми цілу добу спали? – вигукнув Консель.
– Принаймні, так мені здається.
– Я не сперечатимуся з вами, пане професоре, – сказав Нед Ленд. – Мені байдуже, сніданок, обід чи вечеря, аби лише дали поїсти. А ще краще, якби стюард здогадався нам подати все одразу!
– Так, краще все одразу! – підтримав його Консель.
– Все одразу! Ну й апетит! – сказав я. – Але нам лишається тільки чекати. Гадаю, наші тюремники не мають наміру морити нас голодом, інакше не частували б учора обідом, та ще й таким щедрим!
– Може, вони відгодовують нас на забій? – спитав Нед.
– Навряд чи! – відповів я. – Ці джентльмени не схожі на людожерів.
– А ви багато людожерів бачили на своєму віку? – поцікавився гарпунер. – Може, вони саме так і виглядають.
А що, як команда скучила за свіжиною? А ми троє, здоровані, добре вгодовані пани – чим не м'ясо?
– Не меліть дурниць, пане Ленд! Навіть не думайте про це! – вичитував я Неда Ленда. – А головне, я прошу вас не бути агресивним з тими, від кого зараз залежить життя кожного з нас. Не погіршуйте і без того кепського становища!
– А я кажу: з мене годі! – крикнув гарпунер. – Я голодний, як ціле пекло чортів! Зараз точно час снідати, обідати або вечеряти, але нам нічого не дають!
– Пане Ленд, на будь-якому кораблі слід підкорятися встановленому режимові, – зауважив я. – Підозрюю, що просто ваш шлунок занадто рано виробив сік і просто випереджає дзвінок кока!
– Доведеться звикати до їхнього режиму харчування і потерпіти, – згодився незворушний Консель.
– Це так на вас схоже, Конселю! – кричав нетерплячий канадець. – Ваша жовч не розливається намарно. Ви бережете свої нерви! Ви шляхетний і благородний настільки, що можете бути вдячним хоча б за те, що вас не з'їли. А те, що нас не годують, ви вважаєте лише маленькою неприємністю. Та ви радше помрете з голоду, ніж будете скаржитися!
– А що зміниться від того, що я кричатиму і скаржитимусь? – резонно зауважив Консель.
– Що зміниться? А те, що бодай легше стане! А якщо ці пірати – я називаю їх «піратами» лише з поваги до пана професора, насправді ж я вважаю їх людожерами – якщо ці пірати думають, що я дозволю тримати себе в клітці, де я задихаюся, і що це їм це так мине, і що вони не почують лайливих слів, які я полюбляю вживати, коли мене розлютити… то вони помиляються! Шановний пане Аронаксе, скажіть відверто, скільки ще, на вашу думку, вони протримають нас у цьому залізному ящику?
– Відверто кажучи, про це мені відомо не більше, ніж вам, друже!
– І все-таки, як ви гадаєте, скільки? – наполягав на відповіді гарпунер.
– Я міркував над цим. Варіантів є декілька. Випадок дозволив нам відкрити важливу таємницю, хоч і не до кінця. Якщо екіпаж зацікавлений у збереженні цієї таємниці настільки, що вона дорожча за життя трьох людей, то нам загрожує страшна небезпека. Якщо все простіше, і ніякої таємниці немає, і вони налаштовані миролюбно, то за першої ж нагоди ці люди повернуть нас.
– Можливо навіть, що нас зарахують до судової команди, – припустив Консель, – і триматимуть доти…
– …поки, – закінчив припущення Конселя по-своєму Нед Ленд, – поки якийсь фрегат, потужніший за «Авраама Лінкольна», не захопить це розбійницьке кодло та не відправить на шибеницю весь екіпаж і нас разом із ним.
– Ви мислите логічно, пане Ленд, – зауважив я. – Але, наскільки мені відомо, до нас ще не зверталися з жодними пропозиціями. Не варто наосліп планувати майбутнє. Повторюю ще раз: проблеми слід вирішувати по мірі їх виникнення. Мусимо чекати. І не треба нічого робити, коли робити нічого!
– А я не згоден, – заявив гарпунер. – Навпаки, не можна просто сидіти і чекати їхньої милості. Треба щось робити!
– Наприклад що, пане Ленд?
– Утікати!
– Знаєте, навіть з наземної тюрми не так-то просто втекти. Що вже й казати про підводну? Це немислимо! Куди втікати?
– Ану, друже Неде, – дошкульно звернувся до гарпунера Консель, – цікаво послухати вашої думки. Я відмовляюся вірити, що американець дозволить комусь іншому сказати останнє слово у суперечці!
Присоромлений Нед Ленд замовк. Втеча за тих умов, в яких ми опинилися, була просто неможливою. Але Нед Ленд не просто мовчав, він обдумував достойну відповідь, і вона була гідною канадця, який є наполовину французом:
– То ви хочете сказати, пане Аронаксе, що не здогадуєтеся, як належить діяти людині, коли вона не може вирватися з тюремних стін?
– Чесно? Й гадки не маю, друже!
– Та це ж так просто! Треба стати там господарем!
– Ще б пак. Ніхто ж не проти! Тільки як це зробити? – поцікавився Консель.
– Для початку потрібно позбутися всіх тюремників, стражів і наглядачів, – серйозно відповів Нед Ленд.
Його рішучість мене лякала.
– Ну годі, Неде Ленде! – сказав я. – Невже ви справді надумали захопити це судно?
– Цілком серйозно! – однозначно відповів гарпунер.
– Дурнувата затія!
– Чому ж, пане Аронаксе? Треба лише дочекатися слушного моменту. Він обов'язково трапиться, а якщо так, то чому б нам не скористатися ситуацією? Припустімо, що на цьому поплавку є два десятки осіб. То невже два французи і один канадець спасують перед ними!
Я не заперечував проти того, щоб Нед говорив на подібні диверсійні теми, бо тепер знав напевно, що господарі судна не зрозуміють нас, навіть якби й підслуховували. Однак вважав, що найкраще було не вступати в суперечку з гарпунером, одержимим новою авантюрною ідеєю. Тому я обмежився дипломатичною відмовкою.
– Якщо випаде слушна нагода, пане Ленд, ми повернемося до цієї теми, – сказав я. – Але поки що нам не завадило б запастися терпінням. Виношуючи подібні плани, потрібно діяти обережно, а ви своєю запальною вдачею видаєте себе! Обіцяйте мені, що враховуватимете наше становище і зумієте опанувати свою лють.
– Обіцяю, пане професоре, – неохоче відповів Нед Ленд. – Я наберу в рот води і мовчатиму, жодним чином себе не видам, навіть якщо вони й не будуть годувати нас належним чином!
– Ви дали слово, Неде, пам'ятайте про це, – закріпив я досягнутий результат.
На цьому розмову було закінчено, і кожен з нас замислився про своє.
Поділюся своїми тодішніми думками. Я, на відміну від гарпунера, який витав у рожевих хмарах, не мав ніяких ілюзій. Я не вірив, що вся ця історія закінчиться для нас щасливо. Судячи з того, як вправно маневрував підводний човен, я зробив висновок, що на борту мав би бути солідний екіпаж з сильних і мудрих хлопців. А отже, якби ми надумали вступити з ними в боротьбу, то сили були б, м'яко кажучи, нерівні. Зрозуміло, що у виграшному становищі виявилися б господарі. До того ж щоб діяти, треба бути щонайменше вільними, а ми сиділи під ста замками! Ну як можна було вибратися з цього герметично закритого каземату?! Якщо ж капітан судна зберігає його існування у таємниці від цілого світу – а я майже не сумнівався, що це саме так і було, – то він нізащо не дозволить нам вештатися по судну. Ми цілковито залежали від нього. Всі мої думки пливли в такому песимістичному напрямку, а щоб повірити в нашу спроможність вибороти собі свободу треба було народитися Недом Лендом. За той час, який ми провели разом із канадцем, я вже непогано знав його характер і усвідомлював: що довше він думатиме про це, то більше набиратиметься рішучості і ставатиме дедалі агресивнішим. Дивлячись на нього, я відчував, що прокляття і лайка вже вириваються назовні з його нутра, що він заледве стримує свій гнів. Він зіскакував з місця, метався з кутка в куток, як дикий звір у клітці, шпинав ногами стіни і гримав об них кулаками. Час минав, голод дужчав, а стюард не з'являвся. Іосподарям судна не слід було б залишати голодними тих, хто стали жертвами корабельної аварії й опинилися у них на борту. Та це лише у тому випадку, якщо в їхні плани входив прояв гостинності щодо нас!
– Нарешті світло! – радісно вигукнув Нед Ленд, стоячи в оборонній позі з ножем у руці.
– Так, але, на жаль, становище наше від цього не прояснилося, – відповів я.
– Раджу панові професору запастися терпінням, – промовив розсудливий Консель. – Зате тепер ми можемо оглянути свою камеру.
Ми побачили лише голі стіни, стіл і п'ять лавочок. Навіть не змогли визначити, в якій стіні заховані потайні двері, вони, вочевидь, зачинялися герметично. Зовні до нас не долинало жодного звуку. Здавалося, що ми єдині живі істоти на цьому судні. Ми навіть не знали, чи пливемо на поверхні океану, чи занурилися у глибинні води.
Але ж недаремно засвітилася куля! У мене в душі зажевріла надія, що екіпаж направить дипломата для переговорів з нами. Якщо б нас хотіли згноїти, то не скрашували б наш передсмертний час світлом.
І я не помилився. Невдовзі почувся ляскіт засувів, двері відчинилися і до камери увійшло двоє чоловіків.
Обидва незнайомці були в беретах зі шкури морської видри і взуті у високі морські чоботи зі шкури тюленя. Одяг з якоїсь особливої тканини м'яко облягав їхні тіла, не обмежуючи свободи руху.
Один був невисокий, мускулистий, коренастий, з великою головою і скуйовдженим чорним волоссям, вусатий і з колючим поглядом. Увесь його вигляд виказував жителя півдня, деякі риси свідчили про французьку жвавість, і я легко визначив, що цей тип скоріш за все провансалець. Дідро слушно стверджував, що характер людини можна прочитати у її рухах і манерах. Цей міцний горішок був наочним прикладом на підтвердження висновків філософа і письменника. Ці люди перемовлялися на дивному і невідомому мені діалекті, але все одно можна було помітити, що мова першого колоритна, щедра на жартівливі фрази, образні вислови і викрутаси.
Другий незнайомець заслуговує більш детального опису. Я, учень Грасьоле й Енґеля, прочитав його обличчя, як відкриту книгу. Для мене було неважко визначити основі риси цієї людини: про впевненість у собі свідчила благородна постава; спокій читався в прямому холодному погляді чорних очей; холоднокровність видавала надмірна блідість; непорушність волі засвідчувало швидке скорочення надбрівних м'язів; про силу і мужність можна було судити з глибокого рівного дихання, яке переконувало й у великому запасі життєвої сили.
Важливо додати, що це була горда людина, його твердий і спокійний погляд виражав піднесеність думок. Якщо вірити спостереженням фізіономістів, то загалом це була пряма натура, про що свідчив увесь вигляд цього чоловіка: постава, рухи, вираз обличчя.
Чомусь його присутність підбадьорила мене, я відчув себе у безпеці. Внутрішній голос підказав мені, що зустріч із цим чоловіком є добрим знаком.
І я ще розсудливіше і спокійніше почав вивчати його образ. Однак мені не вдавалося визначити вік чоловіка: йому можна було дати від тридцяти п'яти до п'ятдесяти років! Він був високий на зріст і взагалі здався мені ідеальним зразком чоловічої вроди. Все у ньому світилося благородством: чіткий контур рота, здорові білі зуби, тонка кістка руки, видовжені музикальні пальці (хіроманти охарактеризували б таку руку як «душевну», маючи на увазі, що такі руки мають пристрасні і піднесені натури). Його обличчя вирізнялося ще однією рисою: очі були посаджені так широко, що, здавалося, одним поглядом могли охопити четвертину морського краєвиду! Пізніше я дізнався, що такий привілей, дарований природою, у поєднанні з гостротою зору перевершував навіть зіркість Неда Ленда. Коли незнайомець намагався щось розгледіти, його брови зсувалися досередини, обмежуючи поле зору, і він просто дивився. Але що то був за погляд! Він пронизував душу! Він був здатен проникати крізь водну товщу, недосяжну погляду звичайного смертного, і підглядати за таємницями океанських глибин!..
З усього було видно, що саме він є капітаном цього незвичайного судна.
І ось він оглядав нас надзвичайно уважно, не вимовляючи при цьому жодного слова.
Завершивши прискіпливий огляд, він звернувся до свого колеги. Чоловік заговорив мовою, про існування якої я навіть не підозрював. Це була милозвучна гнучка співуча мова, яка вирізнялася тим, що одні й ті самі голосні звуки відрізнялися висотою вимови.
Низький кивнув головою і зронив декілька слів тією ж мовою. Потім він подивився на мене.
Я відповів французькою, що не зрозумів запитання. А він, вочевидь, не зрозумів того, що сказав я. Ми опинилися в глухому куті нерозуміння.
– І все ж нехай пан професор переповість нашу історію цим людям, – запропонував Консель. – Можливо, вони бодай щось второпають!
Я прислухався до поради свого слуги. Спочатку представився за всіма правилами етикету як професор Аронакс. Потім відрекомендував свого слугу Конселя і гарпунера Неда Ленда. Тільки після цього я почав розповідь про наші пригоди. Щоб бути зрозумілим, я говорив чітко, по складах, не нехтуючи жодною подробицею.
Чоловік з прекрасними добрими очима слухав мене спокійно, з повагою і надзвичайно уважно. Та я не міг збагнути, чи він зрозумів бодай одне слово з усієї моєї довгої розповіді. Я закінчив, але він не озвався жодним словом.
Що нам залишалося – спробувати порозумітися англійською мовою. Цілком імовірно, що вони розуміють мову яка стала мало не загальновживаною у світі. Я добре читав і англійські, і німецькі тексти, розумів ці мови, але плавно і без запинки висловлюватися не міг. А тоді ясність викладу була найважливішою.
– А тепер ваша черга, Неде, – сказав я канадцю. – Прошу вас, пане Ленд, скористатися винятковою можливістю вступити в дипломатичні перемови щирою англійською мовою, як і належить поважному англосаксу! Сподіваюся, вам поталанить більше, ніж мені.
Неда Ленда довго вмовляти не довелося. Він переповів мою розповідь досконалою англійською. Взагалі він лише передав зміст сказаного мною, але зовсім в іншій формі. Канадець, перебуваючи під владою власного запального темпераменту, говорив дуже натхненно. Він різкими фразами протестував проти нашого арешту, який він назвав порушенням прав і свобод людини. Він емоційно запитував, за яким таким правом нас тримають на цьому поплавку, погрожував судом тим, хто позбавив нас волі, хвилювався, розмахував руками і під кінець виразним жестом спробував пояснити, що ми помираємо з голоду.
Звісно, нам було необхідно поїсти, але через хвилювання та небезпеку, ми якось не думали про це.
Гарпунер був надзвичайно здивований з того, що і його версія наших пригод не справила враження на незнайомців. Наші відвідувачі ніяк не зреагували і на це емоційне виголошення прав і свобод людини. Мабуть тому, що вони знову не зрозуміли жодного слова. Мова Фарадея, як і мова Арго, була для них китайською грамотою.
Я був пригнічений невдачею. Використавши всі шанси порозумітися людською мовою, я не знав, що робити далі. І тут обізвався Консель:
– З дозволу пана професора я спробую пояснити їм усе німецькою.
– А ти говориш німецькою? – здивувався я.
– Як кожен фламандець, дозволю собі зауважити, пане професоре, – з гідністю відповів мій скромний слуга.
– Оце мені до вподоби! Спробуй щастя і ти, друже!
Отримавши моє благословення на добре діло, Консель поважно розповів нашу історію, вже втретє. Він так старався, добирав вишукані звороти, дбав про чистоту вимови, та все марно. Німецька теж була для незнайомців порожнім звуком.
І тут я згадав, що колись латинь претендувала на роль мови міжнародного порозуміння. Я постарався витягнути з пам'яті свої знання з мертвої тепер латині, які набув у юні роки. Цицерон заткнув би собі вуха, аби не чути, як я калічу мову, і виставив би мене за двері аудиторії, але я довів розповідь до кінця. Та й це не дало ніякого результату.
Наші відвідувачі переглянулися, перекинулися лише їм зрозумілими словами і пішли геть, не обнадіявши нас жодним підбадьорливим жестом, який був би зрозумілим кожній людині з будь-якої точки земної кулі! Двері за ними зачинилися.
– Як підло! – вигукнув Нед Ленд, не стримавшись вже, певно, удвадцяте. – Як це розуміти: ми до них і французькою, і англійською, і німецькою, ба навіть латиною, а вони, паскуди, бодай кивнули б із ввічливості!
– Візьміть себе в руки, Неде, – різко сказав я розлюченому канадцю. – Криком справі не зарадиш.
– Але ж, пане професоре, – продовжував лютувати наш дратівливий компаньйон, – з їхньої ласки нам залишається хіба пухнути від голоду в цій клітці!
– Е! – багатозначно протягнув Консель. – Ми ще довго зможемо протриматися. До того ж ми переконалися, що нас принаймні не з'їдять. Вони не виглядають голодними і агресивними.
– Правильно, Конселю, ти молодчина! Не варто впадати у відчай. Могло б бути і гірше. Мені здається, що ще зарано робити якісь висновки про капітана і про екіпаж цього судна.
– Я вже зрозумів, хто вони, – продовжував обурюватися Нед Ленд, – паскуди, ось хто!
– Друже Неде, – сказав я, – знаєте, може вони родом з якоїсь країни, що якимсь чином досі не позначена на географічній мапі. Дивно, що люди, які виглядають цілком цивілізовано, не розуміють таких поширених у світі мов, як французька, англійська та німецька. Але це свідчить лише про те, що вони не французи, не англійці і не німці, більше ні про що. Та все ж мені здається, що вони мешканці низьких широт, вони схожі на людей з півдня. Але чи можуть вони бути іспанцями, турками, арабами чи індусами? Ні, бо перелічені національності мають чітко виражений типаж, а ці його не мають. А стосовно мови, то це взагалі казус якийсь. Я вважаю себе непоганим мовознавцем, проте й гадки не маю, де на земній кулі можуть балакати так, як ці двоє.
– Дуже прикро, що серед нас немає поліглотів, погано не знати всіх мов, – серйозно зауважив Консель. – Доцільно було б запровадити єдину мову світу.
– Це також не допомогло б! – заперечив Нед Ленд. – Невже не зрозуміло, що мова цих підводників штучна, вигадана ними самими з єдиною метою, аби довести до сказу порядну людину, яка лише хоче їсти! У будь-якій країні світу зрозуміють, що потрібно людині, коли вона відкриває рот, клацає зубами, чавкає і плямкає! Це така міжнародна міміка, яка означає: «Я голодний! Нагодуйте мене». До чого тут мова? Це ясно і у Квебеку, і в Паумоті, і в Парижі, навіть антиподи зрозуміли б. А ці… навіть не знаю, як їх назвати!
– Е ні! – не погодився Консель. – Часом доводиться мати справу з такими нетямущими особами…
Раптом двері нашої камери відчинилися. Увійшов стюард. Він приніс нам одяг: куртки і морські штани, пошиті з якоїсь дивної тканини. Я хутко одягнувся і мої друзі також. Дивно, що запропонований нам одяг підійшов усім за розміром. А тим часом стюард – німий як риба, а може, й глухий – накрив на стіл і навіть поставив три прибори.
– Наші справи йдуть на лад, – промовив Консель. – Приємний початок!
– Таке скажете! – заперечив злопам'ятний гарпунер. – На чорта нам їхні делікатеси? Фе: печінка черепахи, філе акули, відбивна з морської собаки!
– А давайте скуштуємо! Цікаво, чим нас пригощатимуть? – запропонував Консель.
Страви, прикриті срібними ковпаками, були акуратно розставлені на столі, застеленому скатертиною. Приємно було відчувати, що ми маємо справу з цивілізованими людьми, а не якимись дикунами. Якби ми втратили пам'ять
і забули, як сюди потрапили, то можна було б уявити, що ми обідаємо в ресторані готелю «Адольфі» у Ліверпулі або у «Ґранд-Готелі» у Парижі. Зауважу, що до столу не подали ані хліба, ані вина. Натомість нам подали воду, свіжу, прозору і смачну, проте то була лише вода, і це дуже не сподобалося Неду Ленду, який звик до міцніших напоїв. Окремі запропоновані нам страви я впізнав – рибні, приготовлені дуже смачно. Але деякі страви досі мені не випадало куштувати. Я навіть не міг визначити, рослинного чи тваринного вони походження! Сервірування столу вирізнялося вишуканістю. На кожному предметі столових приборів – виделках, ложках, ножах, тарелях – було вигравірувано ініціал у півкрузі. Точне факсиміле мало такий вигляд:
Нед із Конселем не забивали собі голову і пожадливо накинулися на їжу Я також був голодний як вовк, тому поглинав усе підряд.
Якщо врахувати, що ми п'ятнадцять годин не мали у роті нічого крім солоної води, то не дивно, що спорожнили майже все люб'язно запропоноване частування. Набивши шлунок, я трохи розслабився і думки мої стали світлішими: тепер я був спокійний за наші долі. Від ситої трапези і спокою нас здолав сон. Та це й не в дивовижу після такої важкої боротьби за життя минулої ночі, яка, здавалося, ніколи не зміниться світанком. Ми були виснажені.
– їй же-бо! Я б залюбки трохи поспав, – сказав Консель, позіхаючи.
– А я вже сплю, – відповів Нед Ленд, піднімаючись з лавки.
Обидва мої супутники вляглися на циновки, розіслані просто на долівці каюти, і миттєво заснули.
Я міг лише позаздрити їм. Мені начебто й хотілося спати, я був виснажений не менше за них, та ще й ситий, але не міг так просто лягти і заснути. Тисячі думок штурмували мій мозок, тисячі запитань поставали переді мною, тисячі образів не давали зімкнути повіки! Де ми? Від кого залежить наше майбутнє? Хто і що наділене такою надприродною силою? Я відчував, чи то просто уявляв, що судно занурюється у глибинні пласти океану. Я уявляв собі цілі армії невідомих тварин, які дуже гармоніювали з цим підводним човном, вони були такі ж могутні, рухливі й грізні, як він. А коли Морфей все ж здолав мій неспокій, то мене почали мучити жахи. Лише через певний час я поринув у глибокий сон.
Розділ дев'ятий
Нед Ленд розлючений
Скільки часу я проспав, не знаю. Мабуть, досить довго, тому що прокинувся сам і почувався пречудово. Мої товариші ще мирно посопували, я ж більше спати не міг. Я підвівся зі свого твердого ложа і став досліджувати нашу камеру. За час мого сну тут нічого не змінилося. Тюрма як тюрма, бранці як бранці! От лише було прибрано зі столу. Ніщо не віщувало позитивних змін. Мене мучила нав'язлива думка: скільки ще часу ми будемо змушені нидіти в цьому підводному казематі?
Непевне майбутнє мені здавалося ще страшнішим від того, що поступово мені почало бракнути повітря. Я відчув, як мені стискає груди. Це не можна було пояснити вчорашніми видіннями, бо всі жахи минули зі сном, а дихати ставало дедалі важче. Я буквально задихався. І хоча наша камера була досить просторою, мабуть, ми спожили левову частку кисню в приміщенні. Наукові підрахунки такі: одна людина впродовж години використовує стільки кисню, скільки міститься в ста літрах повітря.
Тому повітря, що містить таку ж кількість видихуваного вуглекислого газу, стає непридатним для дихання.
Настала потреба освіжити повітря у нашій камері і, ймовірно, в усьому підводному човні.
І тут я потонув у новій лавині запитань без відповідей. Що робить у подібних випадках екіпаж цього судна? Може, вони отримують кисень хімічним способом: наприклад розпеченням бертолетової солі з одночасним поглинанням вуглекислого газу повітря хлористим калієм? Але це не універсальний спосіб, адже запаси хімічних речовин вичерпуються, їх необхідно періодично поповнювати. Отже, ці люди мусять мати зв'язок із землею. Не виключена можливість, що вони вдовольняються стиснутим повітрям, яке зберігається в особливих резервуарах? Але тоді дихати їм доводиться дуже економно! Хто їх знає! Можливо, вони мають якийсь невідомий науці кисневий апарат? А може, все значно простіше: вони піднімають судно на поверхню океану, і роблять те саме, що й кити – дихають свіжим повітрям і запасаються ним на деякий час? Чому б і ні, це ж легко, і яка економія, а основне – незалежність від берега!
Дихати стало настільки важко, що мені вже було байдуже, як саме вони поповнюють запаси кисню, головне, аби лише не забули поділитися з нами!
Я намагався дихати частіше, втягуючи в себе залишки кисню, які вичерпувалися дуже швидко. І раптом на мене повіяло морем: струмінь чистого, насиченого морськими запахами повітря увірвався в наш каземат. Це було життєдайне, наповнене йодистими речовинами, морське повітря! Я на повні груди вдихнув цього чудодійного, рятівного повітря. Тієї ж миті я відчув легкий поштовх і нерізку, та все ж відчутну, бортову хитавицю. Таки-так! Остання моя версія щодо поповнення кисню на борту виявилася правильною: сталеве страховисько, як і кити, спливало на поверхню подихати свіжим повітрям! Отже, тепер я вже знав спосіб вентилювання судна. Не все, але хоча б щось.
Надихавшись досхочу, я заходився шукати вентиляційний отвір, «повітропровід» через який надходив життєдайний струмінь. На це пішло небагато часу, душник був над дверима.
Від різкого притоку свіжого повітря, мов по команді, прокинулися Консель і Нед. Вони обидва скочили на ноги.
– Як спалося пану професору? – ввічливо поцікавився Консель.
– Просто чудово, друже, сподіваюся, тобі також, – відповів я і звернувся до гарпунера: – А вам, пане Ленд?
– Спав мертвим сном, пане професоре. Мені здалося, чи справді повіяло морським вітерцем?
Моряк чує море навіть уві сні! Я розповів друзям, що відбулося, поки вони спали.
– Так! – сказав гарпунер. – Тепер мені зрозуміло, що то був за свист, який ми чули, коли уявний нарвал дефілював перед «Авраамом Лінкольном»!
– Маєте рацію, пане Ленд! Ми чули його дихання.
– А скажіть-но, пане Аронаксе, котра година? Я ніяк не збагну, може, саме час обідати?
– Обідати? Ви що, ще не прокинулися, шановний гарпунере? Як на мене, то час снідати. Здається, ми проспали увесь вчорашній день аж до сьогоднішнього ранку!
– То виходить, що ми цілу добу спали? – вигукнув Консель.
– Принаймні, так мені здається.
– Я не сперечатимуся з вами, пане професоре, – сказав Нед Ленд. – Мені байдуже, сніданок, обід чи вечеря, аби лише дали поїсти. А ще краще, якби стюард здогадався нам подати все одразу!
– Так, краще все одразу! – підтримав його Консель.
– Все одразу! Ну й апетит! – сказав я. – Але нам лишається тільки чекати. Гадаю, наші тюремники не мають наміру морити нас голодом, інакше не частували б учора обідом, та ще й таким щедрим!
– Може, вони відгодовують нас на забій? – спитав Нед.
– Навряд чи! – відповів я. – Ці джентльмени не схожі на людожерів.
– А ви багато людожерів бачили на своєму віку? – поцікавився гарпунер. – Може, вони саме так і виглядають.
А що, як команда скучила за свіжиною? А ми троє, здоровані, добре вгодовані пани – чим не м'ясо?
– Не меліть дурниць, пане Ленд! Навіть не думайте про це! – вичитував я Неда Ленда. – А головне, я прошу вас не бути агресивним з тими, від кого зараз залежить життя кожного з нас. Не погіршуйте і без того кепського становища!
– А я кажу: з мене годі! – крикнув гарпунер. – Я голодний, як ціле пекло чортів! Зараз точно час снідати, обідати або вечеряти, але нам нічого не дають!
– Пане Ленд, на будь-якому кораблі слід підкорятися встановленому режимові, – зауважив я. – Підозрюю, що просто ваш шлунок занадто рано виробив сік і просто випереджає дзвінок кока!
– Доведеться звикати до їхнього режиму харчування і потерпіти, – згодився незворушний Консель.
– Це так на вас схоже, Конселю! – кричав нетерплячий канадець. – Ваша жовч не розливається намарно. Ви бережете свої нерви! Ви шляхетний і благородний настільки, що можете бути вдячним хоча б за те, що вас не з'їли. А те, що нас не годують, ви вважаєте лише маленькою неприємністю. Та ви радше помрете з голоду, ніж будете скаржитися!
– А що зміниться від того, що я кричатиму і скаржитимусь? – резонно зауважив Консель.
– Що зміниться? А те, що бодай легше стане! А якщо ці пірати – я називаю їх «піратами» лише з поваги до пана професора, насправді ж я вважаю їх людожерами – якщо ці пірати думають, що я дозволю тримати себе в клітці, де я задихаюся, і що це їм це так мине, і що вони не почують лайливих слів, які я полюбляю вживати, коли мене розлютити… то вони помиляються! Шановний пане Аронаксе, скажіть відверто, скільки ще, на вашу думку, вони протримають нас у цьому залізному ящику?
– Відверто кажучи, про це мені відомо не більше, ніж вам, друже!
– І все-таки, як ви гадаєте, скільки? – наполягав на відповіді гарпунер.
– Я міркував над цим. Варіантів є декілька. Випадок дозволив нам відкрити важливу таємницю, хоч і не до кінця. Якщо екіпаж зацікавлений у збереженні цієї таємниці настільки, що вона дорожча за життя трьох людей, то нам загрожує страшна небезпека. Якщо все простіше, і ніякої таємниці немає, і вони налаштовані миролюбно, то за першої ж нагоди ці люди повернуть нас.
– Можливо навіть, що нас зарахують до судової команди, – припустив Консель, – і триматимуть доти…
– …поки, – закінчив припущення Конселя по-своєму Нед Ленд, – поки якийсь фрегат, потужніший за «Авраама Лінкольна», не захопить це розбійницьке кодло та не відправить на шибеницю весь екіпаж і нас разом із ним.
– Ви мислите логічно, пане Ленд, – зауважив я. – Але, наскільки мені відомо, до нас ще не зверталися з жодними пропозиціями. Не варто наосліп планувати майбутнє. Повторюю ще раз: проблеми слід вирішувати по мірі їх виникнення. Мусимо чекати. І не треба нічого робити, коли робити нічого!
– А я не згоден, – заявив гарпунер. – Навпаки, не можна просто сидіти і чекати їхньої милості. Треба щось робити!
– Наприклад що, пане Ленд?
– Утікати!
– Знаєте, навіть з наземної тюрми не так-то просто втекти. Що вже й казати про підводну? Це немислимо! Куди втікати?
– Ану, друже Неде, – дошкульно звернувся до гарпунера Консель, – цікаво послухати вашої думки. Я відмовляюся вірити, що американець дозволить комусь іншому сказати останнє слово у суперечці!
Присоромлений Нед Ленд замовк. Втеча за тих умов, в яких ми опинилися, була просто неможливою. Але Нед Ленд не просто мовчав, він обдумував достойну відповідь, і вона була гідною канадця, який є наполовину французом:
– То ви хочете сказати, пане Аронаксе, що не здогадуєтеся, як належить діяти людині, коли вона не може вирватися з тюремних стін?
– Чесно? Й гадки не маю, друже!
– Та це ж так просто! Треба стати там господарем!
– Ще б пак. Ніхто ж не проти! Тільки як це зробити? – поцікавився Консель.
– Для початку потрібно позбутися всіх тюремників, стражів і наглядачів, – серйозно відповів Нед Ленд.
Його рішучість мене лякала.
– Ну годі, Неде Ленде! – сказав я. – Невже ви справді надумали захопити це судно?
– Цілком серйозно! – однозначно відповів гарпунер.
– Дурнувата затія!
– Чому ж, пане Аронаксе? Треба лише дочекатися слушного моменту. Він обов'язково трапиться, а якщо так, то чому б нам не скористатися ситуацією? Припустімо, що на цьому поплавку є два десятки осіб. То невже два французи і один канадець спасують перед ними!
Я не заперечував проти того, щоб Нед говорив на подібні диверсійні теми, бо тепер знав напевно, що господарі судна не зрозуміють нас, навіть якби й підслуховували. Однак вважав, що найкраще було не вступати в суперечку з гарпунером, одержимим новою авантюрною ідеєю. Тому я обмежився дипломатичною відмовкою.
– Якщо випаде слушна нагода, пане Ленд, ми повернемося до цієї теми, – сказав я. – Але поки що нам не завадило б запастися терпінням. Виношуючи подібні плани, потрібно діяти обережно, а ви своєю запальною вдачею видаєте себе! Обіцяйте мені, що враховуватимете наше становище і зумієте опанувати свою лють.
– Обіцяю, пане професоре, – неохоче відповів Нед Ленд. – Я наберу в рот води і мовчатиму, жодним чином себе не видам, навіть якщо вони й не будуть годувати нас належним чином!
– Ви дали слово, Неде, пам'ятайте про це, – закріпив я досягнутий результат.
На цьому розмову було закінчено, і кожен з нас замислився про своє.
Поділюся своїми тодішніми думками. Я, на відміну від гарпунера, який витав у рожевих хмарах, не мав ніяких ілюзій. Я не вірив, що вся ця історія закінчиться для нас щасливо. Судячи з того, як вправно маневрував підводний човен, я зробив висновок, що на борту мав би бути солідний екіпаж з сильних і мудрих хлопців. А отже, якби ми надумали вступити з ними в боротьбу, то сили були б, м'яко кажучи, нерівні. Зрозуміло, що у виграшному становищі виявилися б господарі. До того ж щоб діяти, треба бути щонайменше вільними, а ми сиділи під ста замками! Ну як можна було вибратися з цього герметично закритого каземату?! Якщо ж капітан судна зберігає його існування у таємниці від цілого світу – а я майже не сумнівався, що це саме так і було, – то він нізащо не дозволить нам вештатися по судну. Ми цілковито залежали від нього. Всі мої думки пливли в такому песимістичному напрямку, а щоб повірити в нашу спроможність вибороти собі свободу треба було народитися Недом Лендом. За той час, який ми провели разом із канадцем, я вже непогано знав його характер і усвідомлював: що довше він думатиме про це, то більше набиратиметься рішучості і ставатиме дедалі агресивнішим. Дивлячись на нього, я відчував, що прокляття і лайка вже вириваються назовні з його нутра, що він заледве стримує свій гнів. Він зіскакував з місця, метався з кутка в куток, як дикий звір у клітці, шпинав ногами стіни і гримав об них кулаками. Час минав, голод дужчав, а стюард не з'являвся. Іосподарям судна не слід було б залишати голодними тих, хто стали жертвами корабельної аварії й опинилися у них на борту. Та це лише у тому випадку, якщо в їхні плани входив прояв гостинності щодо нас!