Капітан Немо на хвильку замовк, спостерігаючи за моєю реакцією. Але я ще не все збагнув, тому аналізував почуте мовчки.
– Саме так, шановний професоре, все і є насправді! У трюмі «Наутилуса» містяться резервуари, труби з яких виходять у море. Відкриваються вентилі – і резервуари наповнюються водою, човен занурюється у море на рівень з поверхнею води!
– Це зрозуміло, капітане! Але щоб опуститися нижче, цього не достатньо! Занурюючись далі, ваш човен мав би зазнавати підвищеного тиску води зверху, чи не так? А цей тиск мав би виштовхувати його знизу вверх з силою приблизно в одну атмосферу на кожні тридцять футів води, тобто близько кілограма на квадратний сантиметр.
– Абсолютно точні підрахунки, професоре.
– Отже, для того щоб «Наутилус» опустився у глибини океану, вам доводиться до верху наповнювати резервуари водою?
– Професоре, не слід змішувати статику з динамікою, – пояснював капітан Немо, – це може призвести до серйозних похибок. Для того щоб опустити «Наутилус», не потрібно великих зусиль, бо човен має здатність «тонути» у воді. Коли настав час визначати, якою має бути вага «Наутилуса», щоб він міг занурюватися у глибини, я розпочав з розрахунку того, як має змінюватися об'єм морської води на різних глибинах під тиском верхніх водних шарів.
– Логічно, – сказав я.
– Але навіть якщо вода й має здатність стискуватися, все ж ця здатність досить обмежена. Так, згідно з результатами останніх відомих мені досліджень, ступінь стискання вод становить нуль цілих і чотириста тридцять шість десятимільйонних при підвищенні тиску на одну атмосферу, або, скажімо, на кожні тридцять футів глибини. У разі занурення на тисячу метрів доводиться враховувати скорочення об'єму від тиску водного стовпа заввишки у тисячу метрів, тобто від тиску в сто атмосфер. Отже, скорочення об'єму в таких умовах становитиме нуль цілих чотириста тридцять шість стотисячних. Внаслідок цього тоннажність судна збільшиться до однієї тисячі п'ятисот тринадцяти і сімдесяти семи сотих тонни (нормальна ж тоннажність – одна тисяча п'ятсот сім і дві десятих тонни). Значить, для збільшення тоннажності судна необхідний баласт вагою якихось шість цілих і п'ятдесят сім сотих тонни.
– Так мало?
– Так мало, пане Аронаксе! І ці розрахунки легко перевірити. «Наутилус» має запасні резервуари, сукупна ємність яких становить сто тонн. Якщо я хочу піднятися на рівень поверхні моря, то достатньо лише викачати воду із запасних резервуарів. А якщо хочу, щоб «Наутилус» вийшов на поверхню океану на одну десяту свого об'єму, то потрібно повністю спорожнити усі резервуари.
Що тут скажеш? Математичні розрахунки капітана Немо були дуже точними.
– Я визнаю правильність ваших обчислень, капітане. Недоцільно брати їх під сумнів, тим паче, що ми на практиці переконуємося у їх точності. Але я сумніваюся…
– В чому, пане професоре? – нервово запитав капітан Немо.
– Ось послухайте. Коли ви перебуваєте на глибині у тисячу метрів, обшивка «Наутилуса» зазнає тиску сто атмосфер, чи не так?
Капітан Немо ствердно кивнув.
– Якщо ви захочете спорожнити резервуари, – продовжував я, – з метою зменшення ваги судна, насосам доведеться подолати тиск у сто атмосфер. А це ж по сто кілограмів на кожен квадратний сантиметр! Тут не обійтися без величезної потужності…
– …яку може дати лише електрика, – одразу відповів капітан Немо, передбачивши моє запитання. – Запевняю вас, професоре, можливості моїх машин майже необмежені. Насоси «Наутилуса» надпотужні. Свідченням цього був випадок, коли на палубу «Авраама Лінкольна» рухнув цілий водяний стовп, які вони викинули в повітря. А взагалі я користуюся запасними резервуарами лише у виняткових випадках, коли потрібно зануритися на глибину від півтори до двох тисяч метрів. А якщо мені захочеться зануритися у морську безодню на глибину двох-трьох льє під поверхнею води, я застосовую більш складний маневр, проте не менш надійний.
– Що ж це за маневр, капітане, якщо не секрет? – поцікавився я.
– Не секрет, професоре, – відповів капітан Немо. – Але щоб це пояснити, треба почати здалеку, тож спершу я мушу розказати вам про систему управління «Наутилусом».
– Це варте уваги, капітане!
– Звісно, тут є звичайне стерно з широким пером, підвішеним до ахтерштевня[30]. Воно приводиться в рух штурвалом за допомогою штуртроса[31]. Я його використовую, щоб вести судно по горизонтальній площині: направляю його на штирборт, маневрую. Але я ще можу керувати «Наутилусом» і у прямовисній площині, зверху вниз і знизу вгору, – це робиться за допомогою двох похилих площин, прикріплених до бортів біля ватерлінії. Ці площини рухливі, їх можна встановити у будь-яке положення зсередини судна могутніми важелями. Якщо площини розміщені паралельно по відношенню до кіля, судно йде горизонтально. Якщо вони нахилені, «Наутилус», ведений гвинтом, залежно від кута нахилу, може опускатися по діагоналі, яку я подовжую настільки, наскільки потрібно, а може підніматися, також по діагоналі. Вимкнувши гвинт, підйом можна прискорити. Під тиском води «Наутилус» спливає на поверхню по вертикалі, так само, як злітає у повітря наповнений воднем аеростат.
– Браво, капітане! – вигукнув я. – Але як може стерновий вести човен наосліп?
– Наосліп не зміг би! Управління судном здійснюється з рубки, що у зовнішній частині корабельного корпуса. А ілюмінатори рубки зроблені з товстого скла.
– Невже скло може витримати такий тиск?
– Якраз скло і може! Кришталь, хоч який ламкий при падінні, виявляє значний опір тискові води. У 1864 році у північному морі було проведено експеримент з риболовлі при електричному освітленні. «І як?», – спитаєте ви. А так: кришталеві пластинки завширшки сім міліметрів витримали тиск у шістнадцять атмосфер! Не зайве уточнити, що тоді був підключений струм високої напруги. А товщина скла, що його я застосував, становить не менше двадцяти одного сантиметра, тобто воно у тридцять разів товстіше за експериментальні кришталеві пластинки.
– Щоб орієнтуватися в пітьмі, необхідне світло. «Наутилус» же торує свій шлях у темних водах…
– Все враховано і передбачено! – з гордістю мовив капітан Немо. – Позаду рубки міститься потужний електричний рефлектор, він освічує підводну дорогу на відстані півмилі.
– Браво! Бравісимо, капітане! Тепер я знаю походження загадкового світіння, яке не дає спокою вченим усього світу! Ось вам і славнозвісний нарвал, що люмінесціює! До речі, досі я не наважувався запитати вас про це…
– Запитуйте, я налаштований на відвертість, – усміхнувся капітан Немо.
– Скажіть… зіткнення «Наутилуса» з «Шотландією», через яке здійнявся такий галас, – випадковість?
– Прикра випадковість, пане професоре! «Наутилус» плив на глибині двох метрів, коли сталося зіткнення. Я одразу ж установив, що наслідки його не трагічні, пошкодження пароплава не загрожувало людям.
– Так і було! А як щодо вашої, гм, «зустрічі» з «Авраамом Лінкольном»?…
– Це вже інша справа. Мені прикро, що постраждало одне з найкращих суден американського флоту. Але, ви свідок, на мене напали, я був змушений захищатися. Та я ж і не дуже пошкодив його, вдовольнився тим, що знешкодив фрегат. Судно відбудеться легким ремонтом у найближчому порту!
– Капітане, – вигукнув я, – ваш «Наутилус» справді чудове судно!
– Знаєте, професоре, я люблю його, як рідну дитину! – схвильовано промовив капітан Немо. – Це особливе судно! Погодьтеся, що безпека суден, усіх до одного, залежить від багатьох несподіванок, на них повсюди чатує небезпека, і що кожен, хто виходить у море, – ризикує життям! Голландець Янсен правильно сказав, що перше враження, яке справляє відкрите море на людину – це страх безодні. Але сказане ним не стосується тих, хто подорожує морем на «Наутилусі», бо, перебуваючи на його борту, людина може не хвилюватися за безпеку свого життя. Щоб не бути голослівним, докладніше поясню, чим забезпечується така надійність. «Наутилус» ніколи не прогнеться в корпусі, бо подвійна обшивка зовнішнього корпусу міцніша навіть за залізо; на судні немає такелажу[32], немає і вітрил, які може зірвати вітер; немає парових котлів, які можуть вибухнути; тут неможливе виникнення пожежі, бо на кораблі немає нічого, що могло б займатися, окрім дерев'яних меблів та книг, тож вогню не буде на що поширюватися; немає вугілля, запас якого може вичерпатися (корабель управляється електричними апаратами); немає небезпеки нищівного зіткнення, бо судно єдине плаває морськими глибинами; йому не страшні бурі, тому що на глибині декількох метрів під рівнем моря панує святий спокій! Ось так, професоре! Це, без перебільшення, ідеальний підводний човен! Коли правду кажуть, що винахідник має більше впевненості у своєму судні, ніж конструктор, а конструктор більше, ніж капітан, то уявіть, яку безмежну довіру має до нього ваш покірний слуга, адже він є і винахідником, і конструктором, і капітаном цього судна!
Капітан Немо говорив дуже натхненно. Палкий погляд, поривчасті жести просто до непізнаваності змінили цю людину! Було видно, що він справді любить своє судно, як батько любить сина!
Я вирішив, що настав слушний момент поставити питання, яке мене так цікавило:
– Отже, капітане Немо, я маю честь спілкуватися з висококласним інженером.
– Так, пане професоре, – відповів він, – я навчався у Лондоні, Парижі і Нью-Йорку ще тоді, коли був жителем землі.
– Це багато що пояснює, але не все. Версію про існування якогось надсучасного судна відкинули з однієї причини: його спорудження було б неможливо приховати від суспільства. Як вам вдалося зберегти у таємниці будівництво такого надзвичайного підводного човна?
– Я продумав усе до найменших дрібниць, пане Аронаксе. І почав з того, що матеріали та готові частини майбутнього «Наутилуса» замовив у різних частинах земної кулі. Призначення кожного замовлення було вигаданим, але завжди правдоподібним. Постачальники отримували креслення, зроблені однією рукою, моєю, але підписані щоразу різними іменами – моїми псевдонімами.
– Мудро! Але все ще треба було зібрати докупи, змонтувати! Це вам не дитячий конструктор, який можна складати під столом…
– Пане професоре, моя корабельня була на безлюдному острові у відкритому океані. Саме там навчені мною робітники, мої відважні друзі, під моїм наглядом зібрали наш «Наутилус». Коли човен був готовий, вогонь знищив усі сліди нашого перебування на тому острові. Якби я тільки міг, то стер би його з лиця Землі!
– Я так собі думаю, що човен обійшовся вам в добру копійку!
– Пане Аронаксе, я знаю лік грошам, кожна тонна броненосця «Наутилуса» коштує одну тисячу сто двадцять п'ять франків. Важить судно тисячу п'ятсот тонн. Отже, копійка, яку я виклав за нього, становить приблизної два мільйони франків з урахуванням вартості устаткування
і чотирьох-п'яти мільйонів франків, якщо брати до уваги колекції та художні полотна.
– Ви дуже багата людина, капітане Немо.
– Казково багатий! Я легко міг би погасити державний борг Франції, який на час мого прощання з землею становив дванадцять мільярдів франків!
Я з повагою подивився на свого співрозмовника. Таке зізнання було занадто ризикованим, навіть якщо припустити, що я порядна людина і не маю звички виказувати чужих таємниць, до того ж навіки ув'язнена у стінах цього незвичайного корабля задля безпеки його капітана!
Розділ чотирнадцятий
Площа, яку займає вода на поверхні земної кулі, становить три мільйони вісімсот тридцять дві тисячі п'ятсот п'ятдесят вісім квадратних міріаметрів[33]. Щоб було легше уявити, скажу, що вода займає понад тридцять вісім мільярдів гектарів земної поверхні. Об'єм Світового океану, колиски земного життя, становить двісті п'ятдесят мільйонів кубічних кілометрів, і якщо уявити цю рідку масу у формі кулі, то її діаметр становитиме чотириста льє, а вага – три квінтильйони тонн. Щоб осмислити ці цифри, необхідно знати, що квінтильйон співвідноситься з мільярдом, як мільярд з одиницею, тобто у квінтильйоні стільки мільярдів, скільки одиниць у мільярді. Образно кажучи, для того щоб вилити таку кількість води, усім земним рікам довелося б текти упродовж сорока тисяч років.
У геологічному минулому нашої планети за вогняним періодом настав водний. Земна поверхня була тоді ложем Світового океану. Пізніше, в силурійський період, розпочався процес утворення гір. З води виступили гірські вершини, над рівнем океану утворилися острови, які ховалися під воду під час потопів, а потім знову показувалися над поверхнею води, поєднуючись між собою і утворюючи материки. Співвідношення між просторами суші і води на Землі багато разів змінювалося, поки рельєф земної поверхні не став таким, яким ми його бачимо на географічних мапах сьогодні. Суходіл відвоював у води тридцять сім мільйонів шістсот п'ятдесят сім квадратних миль, або ж дванадцять мільярдів дев'ятсот шістнадцять мільйонів гектарів.
За допомогою материків Світовий океан розділяється на п'ять головних частин: Арктичний Льодовитий океан, Антарктичний Льодовитий океан, Індійський океан, Атлантичний океан, Тихий океан.
Тихий океан, з якого почалася моя дивовижна подорож морськими просторами, простирається з півночі на південь, займаючи увесь простір між обома полярними колами, і з заходу на схід, між Азією і Америкою, протягом сто сорок п'ятого градуса довготи. Цей океан найспокійніший, його течії широкі і неквапливі, припливи і відпливи помірні, а опади рясні.
– Пане професоре, – озвався капітан Немо, перебиваючи мої думки, – якщо бажаєте, ми можемо точно визначити місце нашого перебування і встановити відправну точку подорожі. То як?
Я кивнув у відповідь. Слова не могли виразити мого захоплення від перспективи стати учасником навколосвітньої подорожі, та ще й не звичайної, а підводної!
– Гаразд, я накажу підняти судно на поверхню океану. Капітан Немо тричі натиснув кнопку електричного дзвінка. Щойно пролунав третій дзвінок, як насоси почали викачувати воду з резервуарів; стрілка манометра поповзла вверх, вказуючи на те, що тиск зменшується. Я спостерігав за приладом, доки стрілка нарешті не завмерла.
– Ось ми і на поверхні, – повідомив капітан Немо.
Ми пішли до центрального трапа. А далі піднялися залізними сходами наверх і через відчинений люк вийшли на палубу «Наутилуса».
Палуба виступала з води не більше, ніж на вісімдесят сантиметрів. Овальний корпус «Наутилуса» і справді нагадував сигару. Я звернув увагу на те, що його ребриста обшивка з листового заліза була схожа на луску – покриття тіла наземних плазунів. Тепер стало зрозуміло, чому це судно завжди сприймали за морську тварину навіть спостерігаючи за ним у найкращі підзорні труби. Посередині палуби я помітив незначну опуклість – то була шлюпка, прихована у корпусі човна. На носі й на кормі виступали дві невисокі кабіни з похилими стінками й ілюмінаторами у них. У носовій кабіні розміщувалися володіння стернового – рубка, а в задній було встановлено потужний прожектор, що освітлював підводний шлях.
Мені випала нагода помилуватися величним океаном погідної днини. Довгий корпус судна погойдувався на широких океанських хвилях. Лагідний східний вітерець мережив водну гладінь. Небосхил був чітким, і ніщо не заважало вести спостереження.
Але й погляд ні на чому було зупинити: ні острівця, ні скелі, ані сліду «Авраама Лінкольна» чи іншого корабля, нічогісінько… Неоглядна пустка!
Капітан Немо взяв у руки секстант і приготувався виміряти висоту сонця, аби визначити широту. Йому довелося почекати декілька хвилин, доки сонце не вигляне з-за хмари. Поки він спостерігав, жоден мускул його руки не здригнувся, ніби прилад тримала не жива рука, а кам'яна статуя.
– Південь, – сказав капітан, киваючи у бік люка. – Прошу, професоре…
Я востаннє кинув оком на жовтаві води, які, вочевидь, омивали японські береги, і мовчки зайшов усередину «Наутилуса». Ми пройшли в музей. Там капітан Немо за допомогою хронометра зробив необхідні розрахунки, визначив довготу точки перебування судна і звірив результат з попереднім кутомірним спостереженням. Він сказав:
– Пане Аронаксе, ми знаходимося під 137°15′ західної довготи.
– За яким меридіаном? – уточнив я, сподіваючись, що відповідь на це запитання розкриє таємницю, до якої національності належить капітан Немо.
– Пане професоре, – відповів він, – до наших послуг різні хронометри, виставлені по Паризькому, Гринвіцькому і Вашингтонському меридіанах. Але з поваги до вас я обрав Паризький.
Мені було приємно, але, на жаль, і ця спроба ненав'язливо з'ясувати національність капітана не увінчалася успіхом. На знак подяки я вклонився і постарався не виказати розчарування. А капітан Немо продовжував:
– Під 137°15′ західної довготи від Паризького меридіана і під 30°07′ північної широти, а точніше, за триста миль од берегів Японії. Отже, сьогодні, 8 листопада, опівдні, розпочинається наша навколосвітня подорож у товщі вод Світового океану.
– І нехай береже нас Господь! – додав я.
– А тепер, пане професоре, можете приступити до своїх занять. Я наказав взяти курс на північ-північний схід і йти на глибині п'ятдесяти метрів. Щоденно о восьмій вечора на карті буде відмічатися пройдений нами шлях. Музей-вітальня – до ваших послуг, як і бібліотека. А зараз я змушений вас покинути.
По цих словах капітан Немо уклонився і вийшов. Я мав час і можливість подумати про те, що побачив, і про своє майбутнє на борту «Наутилуса». Усі мої думки заполонила постать капітана «Наутилуса». Чи вдасться мені коли-небудь дізнатися, якої національності ця загадкова людина, що зреклася батьківщини і землі взагалі? Що породило в його душі ненависть до людства і чи це почуття не живиться бажанням помсти? А може, він один із тих невизнаних учених, геніїв, яких, як каже Консель, «образило суспільство»? Може, він сучасний Галілей чи жрець науки, як американець Морі – вчений, кар'єру якого перервали політичні події? Невідомо! Випадок закинув мене на борт його судна, і моє життя тепер залежить від його волі. Він зустрів мене холодно, але не відмовив у гостинності. А як розуміти те, що він жодного разу не потиснув моєї простягнутої руки і не подавав своєї?
Добру годину я роздумував, намагаючись збагнути, хто він такий – мудрий і загадковий капітан Немо. Та ось мій погляд упав на мапу Землі, розкладену на столі. Водячи пальцем по ній, я знайшов точку перетину довготи і широти, яку вказав капітан.
В океанах, як і на материках, є свої ріки. Це океанські течії, які різняться іншим кольором і контрастною температурою. Найдовший і найбільший потік теплої води у світовому океані, який власне є системою теплих течій у Атлантичному океані, іменується Гольфстрімом, що буквально перекладається як «тепла течія». На мапи земної кулі нанесено п'ять головних океанських течій із зазначенням їх напряму: перша – на півночі Атлантичного океану, друга – на півдні Атлантичного океану, третя – на півночі Тихого океану, четверта – на півдні Тихого океану а остання, п'ята, протікає південною частиною Індійського океану. Ймовірно, що у ті часи, коли Каспійське і Аральське моря й великі озера Азії були одним велетенським водоймищем, існувала і шоста потужна течія.
Початок навколосвітнього шляху «Наутилуса» пролягав у водах однієї з таких течій, яка на мапах позначена японською назвою «Куросіво», що в перекладі означає «чорна ріка». Вливається ця ріка у море з Бенгальської затоки, її зігріває щедре проміння тропічного сонця; далі її течія проходить через Малаккську протоку, протікає уздовж берегів Азії й, огинаючи їх у північній частині Тихого океану, зупиняється побіля Алеутських островів. Чорна ріка забирає з собою стовбури камфор, тропічні рослини, яскраво-синім забарвленням теплих вод вона різко контрастує з холодними тьмяними водами Тихого океану.
Я вивчав шлях цієї течії по мапі, намагаючись уявити, як вона вливається у безкрайні простори Тихого океану і губиться в них. Уява заполонила мене настільки, що я і не помітив, як до музею увійшли Нед Ленд і Консель.
Мої супутники були вражені чудесами, які побачили тут.
– Де ми перебуваємо? Де? – вигукнув канадець. – Може, у Квебекському музеї?
– Друзі! – сказав я, запрошуючи підійти ближче. – Ви на борту «Наутилуса», який торує свій шлях на глибині п'ятдесяти метрів.
– Якщо це каже пан професор, доведеться повірити, – промовив Консель. – Але буду відвертим: такий салон може здивувати будь-кого, навіть мене, фламандця!
– Це саме те місце, де належить дивуватися, мій друже! До речі, уважно оглянь вітрини, там є багато експонатів, що зацікавлять такого затятого класифікатора, як ти.
Я влучив у ціль, довго заохочувати мого слугу не довелося – він одразу ж схилився над найближчою вітриною і забурмотів собі під ніс щось на мові натуралістів: «черевоногі, клас тварин з типу молюсків, родина сурмачів, вид мадагаскарської ципреї…»
Тепер я був певен, що не почую Конселя ще довго. А от Неду Ленду довелося приділити увагу і відповісти на всі його запитання щодо моєї розмови з капітаном, бо він зовсім не цікавився конхіологією, тим паче тепер, коли його турбувало лише одне: як вибратися з цієї підводної тюрми.
Він завалив мене питаннями: чи дізнався я, хто він такий, цей дивний капітан, звідки він, куди прямує і наскільки глибоко має намір занурити під воду своє судно разом з нами?
Я терпляче розповідав йому про все, що знав. А оскільки знав я вкрай мало – практично нічого з того, про що він запитував, – то сам почав розпитувати гарпунера.
– Неде, а що ви чули й бачили, прогулюючись кораблем?
– Я нічого не бачив і нічого не чув! – нервово відповів канадець. – Ніхто з членів екіпажу не потрапив мені на очі! Хіба це можливо? Як на мене, то лише в одному випадку…
– В якому, уточніть, будьте ласкаві, – попросив я.
– Якщо тут і екіпаж електричний!
– Електричний? Тобто ви вважаєте, що судно обслуговується роботами?
– А-я-я! У це можна повірити, особливо якщо ти гарпунер і мало знаєшся на техніці. Але ви, пане професоре, – запитав Нед Ленд, – ви, мабуть, можете відповісти на просте запитання: скільки людей на цій залізній бочці? Ну скільки: десять, двадцять, п'ятдесят чи, може, сто?
– На жаль, і я не дам відповіді на це запитання, Неде! Не тому, що не хочу, а тому, що не знаю її. А зараз послухайте, що я вам казатиму. Забудьте свою абсурдну ідею заволодіти «Наутилусом» або втекти з нього. Це судно – справжнє чудо сучасної техніки. Я, між іншим, дуже щасливий, що дізнався про його існування і побачив зсередини механізм його управління. Багато хто вважав би за щастя опинитися на нашому місці хоча б заради того, щоб побачити всі ці дива! Тому раджу вам заспокоїтися. Нумо всі разом спостерігати за тим, що відбувається довкола нас.
– Що? Спостерігати? – вигукнув гарпунер. – Що можна побачити у цій залізній тюрмі? Стіни і перегородки! Ми пливемо, як сліпці…
Нед Ленд ще й докінчити своєї фрази не встиг, як у салоні раптом стало темно. Світло згасло так раптово, що я аж зойкнув від болю у очах, який зазвичай можна відчути при різкому переході від темені до яскравого світла.
Ми завмерли, хто де стояв, не уявляючи, що зараз буде – приємний сюрприз чи небезпека. Наш переляк посилив якийсь шурхіт, мені здалося, що залізна обшивка «Наутилуса» почала розсуватися.
– Нам кінець! Корпус тріщить по швах! – запанікував Нед Ленд.
– Навала зграї гідромедуз! – бурмотів Консель. «От вам і сучасні технології!» – сумно подумав я.
І враз салон знову освітився. Світло надходило ззовні, через величезні овальні ілюмінатори у стінах. А водні глибини освічувалися електричним світлом від човна. Лише кришталеве скло відділяло нас від океану! Я мимоволі здригнувся від жахливої думки, що от-от ця тендітна перегородка лусне і вода хлине у салон. Але я зібрався з думками і постарався тверезо осмислити, що може нам загрожувати. Я вже був абсолютно спокійним: масивні мідні рами ілюмінаторів надавали склу сталевої міцності.
– Саме так, шановний професоре, все і є насправді! У трюмі «Наутилуса» містяться резервуари, труби з яких виходять у море. Відкриваються вентилі – і резервуари наповнюються водою, човен занурюється у море на рівень з поверхнею води!
– Це зрозуміло, капітане! Але щоб опуститися нижче, цього не достатньо! Занурюючись далі, ваш човен мав би зазнавати підвищеного тиску води зверху, чи не так? А цей тиск мав би виштовхувати його знизу вверх з силою приблизно в одну атмосферу на кожні тридцять футів води, тобто близько кілограма на квадратний сантиметр.
– Абсолютно точні підрахунки, професоре.
– Отже, для того щоб «Наутилус» опустився у глибини океану, вам доводиться до верху наповнювати резервуари водою?
– Професоре, не слід змішувати статику з динамікою, – пояснював капітан Немо, – це може призвести до серйозних похибок. Для того щоб опустити «Наутилус», не потрібно великих зусиль, бо човен має здатність «тонути» у воді. Коли настав час визначати, якою має бути вага «Наутилуса», щоб він міг занурюватися у глибини, я розпочав з розрахунку того, як має змінюватися об'єм морської води на різних глибинах під тиском верхніх водних шарів.
– Логічно, – сказав я.
– Але навіть якщо вода й має здатність стискуватися, все ж ця здатність досить обмежена. Так, згідно з результатами останніх відомих мені досліджень, ступінь стискання вод становить нуль цілих і чотириста тридцять шість десятимільйонних при підвищенні тиску на одну атмосферу, або, скажімо, на кожні тридцять футів глибини. У разі занурення на тисячу метрів доводиться враховувати скорочення об'єму від тиску водного стовпа заввишки у тисячу метрів, тобто від тиску в сто атмосфер. Отже, скорочення об'єму в таких умовах становитиме нуль цілих чотириста тридцять шість стотисячних. Внаслідок цього тоннажність судна збільшиться до однієї тисячі п'ятисот тринадцяти і сімдесяти семи сотих тонни (нормальна ж тоннажність – одна тисяча п'ятсот сім і дві десятих тонни). Значить, для збільшення тоннажності судна необхідний баласт вагою якихось шість цілих і п'ятдесят сім сотих тонни.
– Так мало?
– Так мало, пане Аронаксе! І ці розрахунки легко перевірити. «Наутилус» має запасні резервуари, сукупна ємність яких становить сто тонн. Якщо я хочу піднятися на рівень поверхні моря, то достатньо лише викачати воду із запасних резервуарів. А якщо хочу, щоб «Наутилус» вийшов на поверхню океану на одну десяту свого об'єму, то потрібно повністю спорожнити усі резервуари.
Що тут скажеш? Математичні розрахунки капітана Немо були дуже точними.
– Я визнаю правильність ваших обчислень, капітане. Недоцільно брати їх під сумнів, тим паче, що ми на практиці переконуємося у їх точності. Але я сумніваюся…
– В чому, пане професоре? – нервово запитав капітан Немо.
– Ось послухайте. Коли ви перебуваєте на глибині у тисячу метрів, обшивка «Наутилуса» зазнає тиску сто атмосфер, чи не так?
Капітан Немо ствердно кивнув.
– Якщо ви захочете спорожнити резервуари, – продовжував я, – з метою зменшення ваги судна, насосам доведеться подолати тиск у сто атмосфер. А це ж по сто кілограмів на кожен квадратний сантиметр! Тут не обійтися без величезної потужності…
– …яку може дати лише електрика, – одразу відповів капітан Немо, передбачивши моє запитання. – Запевняю вас, професоре, можливості моїх машин майже необмежені. Насоси «Наутилуса» надпотужні. Свідченням цього був випадок, коли на палубу «Авраама Лінкольна» рухнув цілий водяний стовп, які вони викинули в повітря. А взагалі я користуюся запасними резервуарами лише у виняткових випадках, коли потрібно зануритися на глибину від півтори до двох тисяч метрів. А якщо мені захочеться зануритися у морську безодню на глибину двох-трьох льє під поверхнею води, я застосовую більш складний маневр, проте не менш надійний.
– Що ж це за маневр, капітане, якщо не секрет? – поцікавився я.
– Не секрет, професоре, – відповів капітан Немо. – Але щоб це пояснити, треба почати здалеку, тож спершу я мушу розказати вам про систему управління «Наутилусом».
– Це варте уваги, капітане!
– Звісно, тут є звичайне стерно з широким пером, підвішеним до ахтерштевня[30]. Воно приводиться в рух штурвалом за допомогою штуртроса[31]. Я його використовую, щоб вести судно по горизонтальній площині: направляю його на штирборт, маневрую. Але я ще можу керувати «Наутилусом» і у прямовисній площині, зверху вниз і знизу вгору, – це робиться за допомогою двох похилих площин, прикріплених до бортів біля ватерлінії. Ці площини рухливі, їх можна встановити у будь-яке положення зсередини судна могутніми важелями. Якщо площини розміщені паралельно по відношенню до кіля, судно йде горизонтально. Якщо вони нахилені, «Наутилус», ведений гвинтом, залежно від кута нахилу, може опускатися по діагоналі, яку я подовжую настільки, наскільки потрібно, а може підніматися, також по діагоналі. Вимкнувши гвинт, підйом можна прискорити. Під тиском води «Наутилус» спливає на поверхню по вертикалі, так само, як злітає у повітря наповнений воднем аеростат.
– Браво, капітане! – вигукнув я. – Але як може стерновий вести човен наосліп?
– Наосліп не зміг би! Управління судном здійснюється з рубки, що у зовнішній частині корабельного корпуса. А ілюмінатори рубки зроблені з товстого скла.
– Невже скло може витримати такий тиск?
– Якраз скло і може! Кришталь, хоч який ламкий при падінні, виявляє значний опір тискові води. У 1864 році у північному морі було проведено експеримент з риболовлі при електричному освітленні. «І як?», – спитаєте ви. А так: кришталеві пластинки завширшки сім міліметрів витримали тиск у шістнадцять атмосфер! Не зайве уточнити, що тоді був підключений струм високої напруги. А товщина скла, що його я застосував, становить не менше двадцяти одного сантиметра, тобто воно у тридцять разів товстіше за експериментальні кришталеві пластинки.
– Щоб орієнтуватися в пітьмі, необхідне світло. «Наутилус» же торує свій шлях у темних водах…
– Все враховано і передбачено! – з гордістю мовив капітан Немо. – Позаду рубки міститься потужний електричний рефлектор, він освічує підводну дорогу на відстані півмилі.
– Браво! Бравісимо, капітане! Тепер я знаю походження загадкового світіння, яке не дає спокою вченим усього світу! Ось вам і славнозвісний нарвал, що люмінесціює! До речі, досі я не наважувався запитати вас про це…
– Запитуйте, я налаштований на відвертість, – усміхнувся капітан Немо.
– Скажіть… зіткнення «Наутилуса» з «Шотландією», через яке здійнявся такий галас, – випадковість?
– Прикра випадковість, пане професоре! «Наутилус» плив на глибині двох метрів, коли сталося зіткнення. Я одразу ж установив, що наслідки його не трагічні, пошкодження пароплава не загрожувало людям.
– Так і було! А як щодо вашої, гм, «зустрічі» з «Авраамом Лінкольном»?…
– Це вже інша справа. Мені прикро, що постраждало одне з найкращих суден американського флоту. Але, ви свідок, на мене напали, я був змушений захищатися. Та я ж і не дуже пошкодив його, вдовольнився тим, що знешкодив фрегат. Судно відбудеться легким ремонтом у найближчому порту!
– Капітане, – вигукнув я, – ваш «Наутилус» справді чудове судно!
– Знаєте, професоре, я люблю його, як рідну дитину! – схвильовано промовив капітан Немо. – Це особливе судно! Погодьтеся, що безпека суден, усіх до одного, залежить від багатьох несподіванок, на них повсюди чатує небезпека, і що кожен, хто виходить у море, – ризикує життям! Голландець Янсен правильно сказав, що перше враження, яке справляє відкрите море на людину – це страх безодні. Але сказане ним не стосується тих, хто подорожує морем на «Наутилусі», бо, перебуваючи на його борту, людина може не хвилюватися за безпеку свого життя. Щоб не бути голослівним, докладніше поясню, чим забезпечується така надійність. «Наутилус» ніколи не прогнеться в корпусі, бо подвійна обшивка зовнішнього корпусу міцніша навіть за залізо; на судні немає такелажу[32], немає і вітрил, які може зірвати вітер; немає парових котлів, які можуть вибухнути; тут неможливе виникнення пожежі, бо на кораблі немає нічого, що могло б займатися, окрім дерев'яних меблів та книг, тож вогню не буде на що поширюватися; немає вугілля, запас якого може вичерпатися (корабель управляється електричними апаратами); немає небезпеки нищівного зіткнення, бо судно єдине плаває морськими глибинами; йому не страшні бурі, тому що на глибині декількох метрів під рівнем моря панує святий спокій! Ось так, професоре! Це, без перебільшення, ідеальний підводний човен! Коли правду кажуть, що винахідник має більше впевненості у своєму судні, ніж конструктор, а конструктор більше, ніж капітан, то уявіть, яку безмежну довіру має до нього ваш покірний слуга, адже він є і винахідником, і конструктором, і капітаном цього судна!
Капітан Немо говорив дуже натхненно. Палкий погляд, поривчасті жести просто до непізнаваності змінили цю людину! Було видно, що він справді любить своє судно, як батько любить сина!
Я вирішив, що настав слушний момент поставити питання, яке мене так цікавило:
– Отже, капітане Немо, я маю честь спілкуватися з висококласним інженером.
– Так, пане професоре, – відповів він, – я навчався у Лондоні, Парижі і Нью-Йорку ще тоді, коли був жителем землі.
– Це багато що пояснює, але не все. Версію про існування якогось надсучасного судна відкинули з однієї причини: його спорудження було б неможливо приховати від суспільства. Як вам вдалося зберегти у таємниці будівництво такого надзвичайного підводного човна?
– Я продумав усе до найменших дрібниць, пане Аронаксе. І почав з того, що матеріали та готові частини майбутнього «Наутилуса» замовив у різних частинах земної кулі. Призначення кожного замовлення було вигаданим, але завжди правдоподібним. Постачальники отримували креслення, зроблені однією рукою, моєю, але підписані щоразу різними іменами – моїми псевдонімами.
– Мудро! Але все ще треба було зібрати докупи, змонтувати! Це вам не дитячий конструктор, який можна складати під столом…
– Пане професоре, моя корабельня була на безлюдному острові у відкритому океані. Саме там навчені мною робітники, мої відважні друзі, під моїм наглядом зібрали наш «Наутилус». Коли човен був готовий, вогонь знищив усі сліди нашого перебування на тому острові. Якби я тільки міг, то стер би його з лиця Землі!
– Я так собі думаю, що човен обійшовся вам в добру копійку!
– Пане Аронаксе, я знаю лік грошам, кожна тонна броненосця «Наутилуса» коштує одну тисячу сто двадцять п'ять франків. Важить судно тисячу п'ятсот тонн. Отже, копійка, яку я виклав за нього, становить приблизної два мільйони франків з урахуванням вартості устаткування
і чотирьох-п'яти мільйонів франків, якщо брати до уваги колекції та художні полотна.
– Ви дуже багата людина, капітане Немо.
– Казково багатий! Я легко міг би погасити державний борг Франції, який на час мого прощання з землею становив дванадцять мільярдів франків!
Я з повагою подивився на свого співрозмовника. Таке зізнання було занадто ризикованим, навіть якщо припустити, що я порядна людина і не маю звички виказувати чужих таємниць, до того ж навіки ув'язнена у стінах цього незвичайного корабля задля безпеки його капітана!
Розділ чотирнадцятий
«Чорна ріка»
У геологічному минулому нашої планети за вогняним періодом настав водний. Земна поверхня була тоді ложем Світового океану. Пізніше, в силурійський період, розпочався процес утворення гір. З води виступили гірські вершини, над рівнем океану утворилися острови, які ховалися під воду під час потопів, а потім знову показувалися над поверхнею води, поєднуючись між собою і утворюючи материки. Співвідношення між просторами суші і води на Землі багато разів змінювалося, поки рельєф земної поверхні не став таким, яким ми його бачимо на географічних мапах сьогодні. Суходіл відвоював у води тридцять сім мільйонів шістсот п'ятдесят сім квадратних миль, або ж дванадцять мільярдів дев'ятсот шістнадцять мільйонів гектарів.
За допомогою материків Світовий океан розділяється на п'ять головних частин: Арктичний Льодовитий океан, Антарктичний Льодовитий океан, Індійський океан, Атлантичний океан, Тихий океан.
Тихий океан, з якого почалася моя дивовижна подорож морськими просторами, простирається з півночі на південь, займаючи увесь простір між обома полярними колами, і з заходу на схід, між Азією і Америкою, протягом сто сорок п'ятого градуса довготи. Цей океан найспокійніший, його течії широкі і неквапливі, припливи і відпливи помірні, а опади рясні.
– Пане професоре, – озвався капітан Немо, перебиваючи мої думки, – якщо бажаєте, ми можемо точно визначити місце нашого перебування і встановити відправну точку подорожі. То як?
Я кивнув у відповідь. Слова не могли виразити мого захоплення від перспективи стати учасником навколосвітньої подорожі, та ще й не звичайної, а підводної!
– Гаразд, я накажу підняти судно на поверхню океану. Капітан Немо тричі натиснув кнопку електричного дзвінка. Щойно пролунав третій дзвінок, як насоси почали викачувати воду з резервуарів; стрілка манометра поповзла вверх, вказуючи на те, що тиск зменшується. Я спостерігав за приладом, доки стрілка нарешті не завмерла.
– Ось ми і на поверхні, – повідомив капітан Немо.
Ми пішли до центрального трапа. А далі піднялися залізними сходами наверх і через відчинений люк вийшли на палубу «Наутилуса».
Палуба виступала з води не більше, ніж на вісімдесят сантиметрів. Овальний корпус «Наутилуса» і справді нагадував сигару. Я звернув увагу на те, що його ребриста обшивка з листового заліза була схожа на луску – покриття тіла наземних плазунів. Тепер стало зрозуміло, чому це судно завжди сприймали за морську тварину навіть спостерігаючи за ним у найкращі підзорні труби. Посередині палуби я помітив незначну опуклість – то була шлюпка, прихована у корпусі човна. На носі й на кормі виступали дві невисокі кабіни з похилими стінками й ілюмінаторами у них. У носовій кабіні розміщувалися володіння стернового – рубка, а в задній було встановлено потужний прожектор, що освітлював підводний шлях.
Мені випала нагода помилуватися величним океаном погідної днини. Довгий корпус судна погойдувався на широких океанських хвилях. Лагідний східний вітерець мережив водну гладінь. Небосхил був чітким, і ніщо не заважало вести спостереження.
Але й погляд ні на чому було зупинити: ні острівця, ні скелі, ані сліду «Авраама Лінкольна» чи іншого корабля, нічогісінько… Неоглядна пустка!
Капітан Немо взяв у руки секстант і приготувався виміряти висоту сонця, аби визначити широту. Йому довелося почекати декілька хвилин, доки сонце не вигляне з-за хмари. Поки він спостерігав, жоден мускул його руки не здригнувся, ніби прилад тримала не жива рука, а кам'яна статуя.
– Південь, – сказав капітан, киваючи у бік люка. – Прошу, професоре…
Я востаннє кинув оком на жовтаві води, які, вочевидь, омивали японські береги, і мовчки зайшов усередину «Наутилуса». Ми пройшли в музей. Там капітан Немо за допомогою хронометра зробив необхідні розрахунки, визначив довготу точки перебування судна і звірив результат з попереднім кутомірним спостереженням. Він сказав:
– Пане Аронаксе, ми знаходимося під 137°15′ західної довготи.
– За яким меридіаном? – уточнив я, сподіваючись, що відповідь на це запитання розкриє таємницю, до якої національності належить капітан Немо.
– Пане професоре, – відповів він, – до наших послуг різні хронометри, виставлені по Паризькому, Гринвіцькому і Вашингтонському меридіанах. Але з поваги до вас я обрав Паризький.
Мені було приємно, але, на жаль, і ця спроба ненав'язливо з'ясувати національність капітана не увінчалася успіхом. На знак подяки я вклонився і постарався не виказати розчарування. А капітан Немо продовжував:
– Під 137°15′ західної довготи від Паризького меридіана і під 30°07′ північної широти, а точніше, за триста миль од берегів Японії. Отже, сьогодні, 8 листопада, опівдні, розпочинається наша навколосвітня подорож у товщі вод Світового океану.
– І нехай береже нас Господь! – додав я.
– А тепер, пане професоре, можете приступити до своїх занять. Я наказав взяти курс на північ-північний схід і йти на глибині п'ятдесяти метрів. Щоденно о восьмій вечора на карті буде відмічатися пройдений нами шлях. Музей-вітальня – до ваших послуг, як і бібліотека. А зараз я змушений вас покинути.
По цих словах капітан Немо уклонився і вийшов. Я мав час і можливість подумати про те, що побачив, і про своє майбутнє на борту «Наутилуса». Усі мої думки заполонила постать капітана «Наутилуса». Чи вдасться мені коли-небудь дізнатися, якої національності ця загадкова людина, що зреклася батьківщини і землі взагалі? Що породило в його душі ненависть до людства і чи це почуття не живиться бажанням помсти? А може, він один із тих невизнаних учених, геніїв, яких, як каже Консель, «образило суспільство»? Може, він сучасний Галілей чи жрець науки, як американець Морі – вчений, кар'єру якого перервали політичні події? Невідомо! Випадок закинув мене на борт його судна, і моє життя тепер залежить від його волі. Він зустрів мене холодно, але не відмовив у гостинності. А як розуміти те, що він жодного разу не потиснув моєї простягнутої руки і не подавав своєї?
Добру годину я роздумував, намагаючись збагнути, хто він такий – мудрий і загадковий капітан Немо. Та ось мій погляд упав на мапу Землі, розкладену на столі. Водячи пальцем по ній, я знайшов точку перетину довготи і широти, яку вказав капітан.
В океанах, як і на материках, є свої ріки. Це океанські течії, які різняться іншим кольором і контрастною температурою. Найдовший і найбільший потік теплої води у світовому океані, який власне є системою теплих течій у Атлантичному океані, іменується Гольфстрімом, що буквально перекладається як «тепла течія». На мапи земної кулі нанесено п'ять головних океанських течій із зазначенням їх напряму: перша – на півночі Атлантичного океану, друга – на півдні Атлантичного океану, третя – на півночі Тихого океану, четверта – на півдні Тихого океану а остання, п'ята, протікає південною частиною Індійського океану. Ймовірно, що у ті часи, коли Каспійське і Аральське моря й великі озера Азії були одним велетенським водоймищем, існувала і шоста потужна течія.
Початок навколосвітнього шляху «Наутилуса» пролягав у водах однієї з таких течій, яка на мапах позначена японською назвою «Куросіво», що в перекладі означає «чорна ріка». Вливається ця ріка у море з Бенгальської затоки, її зігріває щедре проміння тропічного сонця; далі її течія проходить через Малаккську протоку, протікає уздовж берегів Азії й, огинаючи їх у північній частині Тихого океану, зупиняється побіля Алеутських островів. Чорна ріка забирає з собою стовбури камфор, тропічні рослини, яскраво-синім забарвленням теплих вод вона різко контрастує з холодними тьмяними водами Тихого океану.
Я вивчав шлях цієї течії по мапі, намагаючись уявити, як вона вливається у безкрайні простори Тихого океану і губиться в них. Уява заполонила мене настільки, що я і не помітив, як до музею увійшли Нед Ленд і Консель.
Мої супутники були вражені чудесами, які побачили тут.
– Де ми перебуваємо? Де? – вигукнув канадець. – Може, у Квебекському музеї?
– Друзі! – сказав я, запрошуючи підійти ближче. – Ви на борту «Наутилуса», який торує свій шлях на глибині п'ятдесяти метрів.
– Якщо це каже пан професор, доведеться повірити, – промовив Консель. – Але буду відвертим: такий салон може здивувати будь-кого, навіть мене, фламандця!
– Це саме те місце, де належить дивуватися, мій друже! До речі, уважно оглянь вітрини, там є багато експонатів, що зацікавлять такого затятого класифікатора, як ти.
Я влучив у ціль, довго заохочувати мого слугу не довелося – він одразу ж схилився над найближчою вітриною і забурмотів собі під ніс щось на мові натуралістів: «черевоногі, клас тварин з типу молюсків, родина сурмачів, вид мадагаскарської ципреї…»
Тепер я був певен, що не почую Конселя ще довго. А от Неду Ленду довелося приділити увагу і відповісти на всі його запитання щодо моєї розмови з капітаном, бо він зовсім не цікавився конхіологією, тим паче тепер, коли його турбувало лише одне: як вибратися з цієї підводної тюрми.
Він завалив мене питаннями: чи дізнався я, хто він такий, цей дивний капітан, звідки він, куди прямує і наскільки глибоко має намір занурити під воду своє судно разом з нами?
Я терпляче розповідав йому про все, що знав. А оскільки знав я вкрай мало – практично нічого з того, про що він запитував, – то сам почав розпитувати гарпунера.
– Неде, а що ви чули й бачили, прогулюючись кораблем?
– Я нічого не бачив і нічого не чув! – нервово відповів канадець. – Ніхто з членів екіпажу не потрапив мені на очі! Хіба це можливо? Як на мене, то лише в одному випадку…
– В якому, уточніть, будьте ласкаві, – попросив я.
– Якщо тут і екіпаж електричний!
– Електричний? Тобто ви вважаєте, що судно обслуговується роботами?
– А-я-я! У це можна повірити, особливо якщо ти гарпунер і мало знаєшся на техніці. Але ви, пане професоре, – запитав Нед Ленд, – ви, мабуть, можете відповісти на просте запитання: скільки людей на цій залізній бочці? Ну скільки: десять, двадцять, п'ятдесят чи, може, сто?
– На жаль, і я не дам відповіді на це запитання, Неде! Не тому, що не хочу, а тому, що не знаю її. А зараз послухайте, що я вам казатиму. Забудьте свою абсурдну ідею заволодіти «Наутилусом» або втекти з нього. Це судно – справжнє чудо сучасної техніки. Я, між іншим, дуже щасливий, що дізнався про його існування і побачив зсередини механізм його управління. Багато хто вважав би за щастя опинитися на нашому місці хоча б заради того, щоб побачити всі ці дива! Тому раджу вам заспокоїтися. Нумо всі разом спостерігати за тим, що відбувається довкола нас.
– Що? Спостерігати? – вигукнув гарпунер. – Що можна побачити у цій залізній тюрмі? Стіни і перегородки! Ми пливемо, як сліпці…
Нед Ленд ще й докінчити своєї фрази не встиг, як у салоні раптом стало темно. Світло згасло так раптово, що я аж зойкнув від болю у очах, який зазвичай можна відчути при різкому переході від темені до яскравого світла.
Ми завмерли, хто де стояв, не уявляючи, що зараз буде – приємний сюрприз чи небезпека. Наш переляк посилив якийсь шурхіт, мені здалося, що залізна обшивка «Наутилуса» почала розсуватися.
– Нам кінець! Корпус тріщить по швах! – запанікував Нед Ленд.
– Навала зграї гідромедуз! – бурмотів Консель. «От вам і сучасні технології!» – сумно подумав я.
І враз салон знову освітився. Світло надходило ззовні, через величезні овальні ілюмінатори у стінах. А водні глибини освічувалися електричним світлом від човна. Лише кришталеве скло відділяло нас від океану! Я мимоволі здригнувся від жахливої думки, що от-от ця тендітна перегородка лусне і вода хлине у салон. Але я зібрався з думками і постарався тверезо осмислити, що може нам загрожувати. Я вже був абсолютно спокійним: масивні мідні рами ілюмінаторів надавали склу сталевої міцності.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента