Страница:
– Ну, будь ласка, я більше не буду, ну чому, чому, чому… Лорна перестає притискати ноги до живота і стає на землю.
– Я сама, – каже вона і висмикує від нас руки. Гонорово йде на кілька кроків попереду. Ми з Аліком волочимося слідом. Зненацька Лорна кидається бігти в бік лісу – так несподівано, я зовсім не очікував, Лорна біжить до лісу, і мені виривається:
– Треба спіймати її!
Біжимо за нею, бігти доводиться вгору, але раз, два, три – і я навстрибки доганяю Лорну, хапаю її за каптур куртки. Лорна з розвороту чиркає мене по лицю пазурами, я з криком відсмикую руку, хапаюся за щоку, та вже поспіває Алік і валить Лорну на землю. Він придавлює їй руки колінами до землі, Лорна звивається і намагається копнути його в яйця.
– Ноги тримай! – викрикує Алік, але я не можу їх вловити, натомість дістаю удар у живіт. Нарешті хапаю обидві ступні, Лорна сильна, як чорт, вона дриґає ногами так різко, що я остерігаюся, як би не заробити удару собі по зубах. Алік спритно хапає Лорну під руки.
– Несемо її!
Підіймаємо, чортиця пручається і видирається.
– Пустіть! – кричить. – Пустіть, їбанати! Пустіть! Мені треба в ліс! На курган! Мене кличуть на каміння! Ви чуєте! Перестань мене мацати, пиздюк, блядь, ВЖЕ мене пустив, ти чуєш?
Очі мені заливає піт, руки слизькі, я відчуваю, що на втримування Лорни йдуть всі мої сили, наче я взявся за щось нелюдське. Знову! Знову воно почалося! Це все Алікові фокуси. Добавилися! Крок за кроком несемо її вгору, коли аж Лорна каже:
– Поставте мене. Я сама піду.
Чомусь не можу ослухатися, відпускаю її ноги. Алік теж ослаблює хват, але одну її руку тримає. Я беру Лорну за другу руку, і ми ведемо її, як небезпечного злочинця. Лорна мовчки перебирає ногами, потім висмикує руки, і ми вже зовсім відпускаємо її. Вона самостійно долає останні метри й сідає біля вогню. Сидячи на колоді, нас чекала Віка.
Кілька хвилин ми нерухомо стоїмо з Аліком над яскравим багаттям. Дим віє просто в лице, виступають сльози. Двісті метрів ми подолали хвилин за двадцять. Я відчуваю себе геть вимотаним. Тіло пашить нездоровим жаром, м'язи гудуть від перенапруження, на щоці печуть подряпини. Мацаю пальцями. Відчуваю гарячі рубці й здерту шкіру. Алік постійно рухає плечем, ніби масує потягнутий м'яз. Кривить лице.
Нарешті оціпеніння спадає. Я дістаю свою ультралайтову цигарку, відкушую фільтр і спльовую його у вогонь. Глибоко затягуюся димом.
Лорна без слів іде в намет. Біля вогню залишаються четверо.
Я не помітив, де ділася Жанна. Алік пояснює, що дав їй випити барбовалу і поклав спати в намет Германа. На його думку, Жанні сьогодні варто побути подалі від декого. Я цілком погоджуюся.
Віка готова спати з Жанною. Проскакує думка розпитати, що ж усе-таки трапилося між ними у панків, але навіть не уявляю, як це сказати. Знесилений до краю… Хочу спати. Дивлюся в бік свого намету й вигукую:
– …Блін, вона ше мені зараз палатку спалить!
У наметі жевріє живе світло. Видно, Лорна запалила свічку.
– Гаразд, – кажу. – На добраніч.
Мені без ентузіазму бажають того ж. Я поспішаю до намету.
Залажу у внутрішню камеру і напорююсь, як на багнет, на Лорнин погляд. Вона забилася в куток, обклала себе нашими спальниками і лупає звідтіль зовсім дикими очима. Ну і як тепер мені спати? На голій землі? Егоїстка, блін.
Пробую вмовити її:
– Не наглій, Лорна, дай мені спальник.
Мовчить.
– Давай уже вкладатися, ніч надворі.
Відповіді нема.
– Ти чуєш мене?
Лорна дивиться десь у простір, водить очима, пильнуючи щось невидиме.
– Зараз нам усім буде піздєц.
Мене знову проймає боязкість – Лорна слів на вітер не кидає. Проте я насмішкувато заперечую:
– Шо ти гониш? Який ше піздєц?
– Демони, – каже Лорна і закушує губи. її очі бігають, ніби вивчають мене. Вона налякана, можна сказати, нашугана. її жах передається мені. Сказати відверто, то я просто дерев'янію від жаху.
– ЛЮДИ, ЗАРАЗ ПРИЙДУТЬ ДЕМОНИ З ЛІСУ! – кричить вона голосно, щоби почули всі у таборі. – ХОВАЙТЕСЯ, ПОКИ НЕ ПІЗНО! Вони прийшли по мене, – додає вже тихше.
– Та шо ти гониш, – зневажливо кажу їй. Витягаю з наплічника стару болоньєву куртку і лягаю на каримат. Задуваю свічку й скручуюся бубликом.
Лорна лягати не збирається.
– Не треба було свічку гасити, – приречено каже вона.
– Лорно, розслабся. Ніяких демонів тут немає. Тут же ж не темно. Он і вогонь ше видно через стінку.
Крізь тент пробивається жевриво ватри, цих відблисків досить, щоб розгледіти Лорнине обличчя. На стінці танцюють химерні тіні. Я зручніше вмощуюся на кариматі, тісніше до Лорниної купи спальників, щоби було тепліше хоч з одного боку. Відчуваю, як мене навіть трохи придушує ця купа спальників, раптом стає замало місця в наметі, з'являється відчуття тісняви. Лорна, певне, відчула те саме:
– Ну, куда ти пхаєшся, блядь? Чого ви мені лізете на голову? І хоча я миттю відсунувся від неї на метр, Лорна продовжує
відпихати від себе щось невидиме. Голос її дедалі більш переляканий: – Та перестаньте лізти на мене, ну скільки вас тут напхалося, суки, йдіть геть, уроди, блядь!… Шо ви на мене всі навалилися, злізьте, блядь, чуєте, злізьте з мене!…
Я зриваюся і хутко відповзаю в протилежний кут намету. Перелякано спостерігаю, як Лорна відпихає щось невидиме, явно без успіху.
– Лорна! – вигукую. – Роздуплися! Тут нікого немає!
– ЗЛІЗЬТЕ З МЕНЕ! ПЕРЕСТАНЬТЕ МЕНЕ ДУШИТИ! ЗЛІЗЬТЕ З МЕНЕ!
– Лорна! Подивися на мене! Подивися на руку! На моїй долоні є точка!
Я тикаю їй під ніс долоню, на якій має бути уявна точка, це такий психологічний прийом, але на Лорну воно не діє. Нарешті я трясу її за плечі, та так, що аж зуби в неї клацають, Лорна боляче прикушує язика, скрикує, хапається за рота руками.
– Б'ЯДЬ! БОИТЬ!– скрикує вона і з ненавистю дивиться на мене. – Пиз'уй звідси на'уй, 'об я тебе тут біуше не бачиуа!
Я не рухаюся. Лорна спльовує на долоню і підносить сплюнуте до очей. Язика тримає висолопленим.
– Куов, – вирікає вона.
Ну от, міркую, ще одна жертва нинішнього дня. Лорна лягає на бочок, накрившись трьома спальниками нараз. За хвилину вона вже сопе.
Я теж лягаю поруч, підтягую ноги до грудей, кладу кулаки під голову. Без жодних спеціальних зусиль я поволі занурююсь у сон. Кілька разів мене відвідують короткі сновидіння – наче я лежу разом із Вікою в наметі й розповідаю щось про Жанну. Уві сні Віка дивилася на мене. Вона не спала, не виглядала сонною, вона дивилася на мене лагідними очима. Наяву я б нізащо не повірив, що Віка здатна дивитися так лагідно, уві сні ж вона цілком інша. Відсвіжіла, чи то, може, помолодшала.
«Ти вже не спиш?» – спитав я. Віка гладить мене по щоці, мені приємно.
«Ні. Милуюся тобою. Мені такий сон наснився, я тобі хочу розповісти його».
«Давай», – кажу я, але розумію, що ЦЕ І Є СНОМ, і прокидаюся.
Так повторюється двічі, хоч я й перевертаюся з боку на бік, вмощуючись, аби хоч трохи поспати перед світанком. Та щоразу, тільки-но я ловлю себе на тому, що бачу про себе сон у жіночому роді, здригаюся і прокидаюся. Поки пітьма врешті не затуляє мені все.
Прокидаюся від гострого болю в скронях, хочу розплющити повіки й відчуваю дошкульну різь в очах. Витягаю затерплі руки з-під спальника. Намацую нечутливими пальцями повіки, й ті видаються зараз великими, ніби галушки. В голові моментально проносяться страхіття вчорашнього вечора з Лорною, і я здригаюся. Господи, я так молила Тебе, щоб це виявилося сном, а Ти знову зробив його дійсністю. А потім згадую того цілителя, і мені стає спокійно. Очі бачать.
Віка дивиться на мене. Вона не спить, не виглядає сонною, вона дивиться на мене лагідними очима. Вчора я б нізащо не повірила, що Віка здатна дивитися ніжно, лагідно… Сьогодні вона зовсім інша, якась відсвіжіла, чи що? Може, навіть помолодшала.
– Ти не спиш? – питаю пусто. Віка гладить мене по щоці, мені приємно.
– Ні. Дивлюсь на тебе. Мені такий сон наснився, я тобі хочу розповісти його.
– Давай.
– Мені снилося, ніби я знову маленька. Я стою на чорному камені, а довкола мене туман і світло. Нічого немає, тільки білий туман і світло. Від чорного каменя, на якому я стою, тягнеться золота нитка. Я стаю на неї і починаю йти… Нитка натягнута, і мені легко тримати рівновагу і йти по ній. Я дивлюся під ноги і розумію, що піді мною немає нічого, тільки світло й туман. Я дивлюся вперед і далі йду по золотій нитці. І золота нитка виводить мене до ще одного чорного каменя. А від цього каменя золота нитка веде далі в туман. Я знову пішла і знову вийшла на чорний камінь серед світла й туману.
– Такий самий?
– Такий самий. Мені снилася таке цілу ніч. Те саме. Я переходила в тумані з каменя на камінь, і це було найцікавіше заняття з усіх, якими я коли-небудь в житті займалась. – Віка відкидається на спину й водить рукою по тканині намету. – Так цікаво… все так змінилося за один день…
– Ти знаєш, я теж себе почуваю дивно. Може, це він вчора мені допоміг, а може, це від тебе мені так спокійно.
– А він вчора робив щось тобі?
Я згадую, як Алік попросив мене заплющити очі, коли збирався «вернути мені поле».
– Він сказав, що у мене все поле знесено і земля мені вже підійшла під очі. Ще трохи, і я б задихнулася. Він щось робив руками.
– І помогло?
Я мовчу. Знизую плечима.
– Якось так дуже спокійно стало… І сон дивний наснився. Можна, я розкажу тобі?
– Звичайно, лапонька.
– Снилось, ніби я на березі замерзлого озера. Ніби це ще осінь, але вдарили страшні морози. Снігу немає зовсім, тільки озеро промерзло аж до дна. І сонце заходить прямо пере-ді мною, і холодно так, що несила терпіти. Я розглядаюсь і бачу довкола себе якісь дачі, якісь діти в літніх платтячках бавляться на піску. Сонце вже зайшло, і починає стрімко спадати пітьма. Раптом я відчуваю в собі якусь силу, щастя, я підіймаю руки над головою і кричу: «Хай буде світло!» Але нічого не стається. Щось вдалині привертає мою увагу, і я вже бачу, як до мене по береговій лінії швидко наближається чиясь дивна фігура. Вона вся в тонких чорних шатах, що майорять на вітрі. Чорний капюшон накинуто на голову. Коли вона вже зовсім близько, я бачу, що замість обличчя в неї біла маска з чорними вирізами для очей. У руках вона тримає дворучний меч. Вона заносить його над головою і рубає мене…
– І що?
– І я прокидаюсь… Жаль, у Лорни не можна спитати, що це все означає… Лорна вміє тлумачити сни. Ми з нею завжди, коли бачимося зранку, розповідаємо сни… Віка… ой… Віра… Ти знаєш, Вір, ми ж насправді всі троє давно знайомі – я, Лорна, Йостек. Йостек мій колишній хлопець, а Лорна – це моя найкраща в світі подруга.
Я замовкаю, не зважуючись спитати одну річ. Збираюся з духом.
– Вір…
– Що, котику?
– А ти спала з дівчатами?
– Ні.
– Я теж ні. А всі думають, що ми з Лорною коханки.
– Я не думаю так.
– Я знаю. Ти хороша… Лорна теж хороша. Але вона божевільна. Вона свята. Якщо ти подивишся на неї уважно, ти зрозумієш, що вона свята.
– Розкажи мені про неї.
Я посміхаюся.
– Це не твоя фраза, це Лорна сказала тобою.
– Що ти маєш на увазі?
– Лорна завжди каже: розкажи мені те-то і те-то. Мені деколи здається, Лорна може дивитися на мене через очі інших людей. Коли вона далеко, я раптом починаю чути її інтонації в голосах інших, починаю помічати схожі рухи. І я вже знаю, що це Лорна. Що від неї ніде не сховаєшся.
– А ти хочеш сховатися від неї?
Я мовчу. Не хочу відповідати. За цим запитанням стоїть вибір. Або розповісти Вірі все без останку, або змовчати і зберегти якісь рештки себе. Цей вибір дається мені важко. І тільки-но я вирішила змовчати і приховати себе, як у мені спрацьовує автомат і я починаю розповідати. Щойно почавши, я вже знаю, що розповім Вірі все-все, до найінтимнішої подробиці, до найменшого секрету. Тому що в мене більше немає особистого. Немає особистості. І це завдяки Лорні.
– Ми з Лорною грали в дуже просту гру. Ця гра називається «бути чесною». Лорна дуже чесна. Якщо ти їй не сподобалась із першого погляду, вона тобі так і скаже це. Причому слів добирати не буде. Вона легко може послати людину, як тільки виявить у собі найменше бажання це зробити. Тому що вона чесна з собою. її життєве кредо: «Завжди говори правду». В першу чергу – самій собі. Коли я перший раз побачила Лорну, Йостек сказав мені, що вона його найкращий друг. Я навіть образилась трохи. Я хотіла спитати: а я, як же я? Хіба ми не найкращі друзі?
Я хотіла зрозуміти, що він міг знайти в ній. З першого погляду вона мені здалася вульгарною і похітливою. «Що це за руда блядь?» – хотіла спитати я у Йостека, коли він познайомив мене з нею. А вона так глянула на мене своїми масними очима, що мені здалося, я зараз кінчу. Я почервоніла й відвернулася. А їй хоч би що – продовжувала говорити з моїм Йостеком.
Це було так. Йостек подзвонив мені й спитав, чи я б не хотіла познайомитися з Лорною, про яку він мені стільки розповідав. Йостек хотів влаштувати нам вечір: ми спершу мали піти разом на піцу, а потім у кіноклуб на якийсь цікавий фільм.
Ми начеб справді весело проводили час, тільки я завжди ловила на собі дивний, страшенно притягуючий погляд Лор-ни. У кіноклубі ми сіли так, що я опинилася між ними. Десь посеред фільму Лорна тихцем взяла мене за руку У неї були гарячі й вогкі пальці. Я не витримала і вибігла з кінозалу.
Надворі вимкнула мобілку, щоб мене не діставав Йостек зі своїми дурними питаннями, і пішла у парк. Вся я пашіла, не розуміла, що зі мною робиться. Я була тоді повною дурепою. Хто я взагалі така? Що я роблю з цими людьми? Що ці люди, цей Йостек, ця Лорна, що вони собі дозволяють? Я їм що – дурочка для розваг?
Я й справді вважала себе повною дурочкою. Я дуже комплексувала з приводу своєї зовнішності. Глибоко в душі я знала, що не подобаюсь ані Йостеку, ані кому завгодно, хай би краще не брехали мені.
А ще дужче я комплексувала з приводу того, що справді є чужою для них. Я виховувалася на класиці, а не на книжках про наркоманів, слухала романтичний інструментал, а не їхній рок. У середовищі Йостекових друзів я – чужорідний елемент. Йостек намагався не показувати цього, але у мене дуже чутливе серце. Я з дитинства відчуваю, коли людина бреше, і мені це завжди болить.
Ми з Йостеком познайомилися як? Через інтернет. Я просто була у відчаї, що мене ніхто не хоче. Що я нікому не потрібна навіть майже задарма. Я би віддалася першому, хто би здався мені більш-менш порядним.
У мене просто сім'я така, що я через неї росла, ніби в палаті лікарні. Моя бабця, яка жила з нами… я ще не нагрузила тебе? Я просто мушу комусь це вилити…
– Ні, ні, – Віра гладить мене по щоці. – Розказуй далі.
– Моя бабця завжди шукала в мені симптоми якихось хвороб. То у мене синяки під очима, то у мене щитовидка збільшена, то я щось розчервонілася: може, у мене температура? Бабця дуже любила, коли я хворіла. Тоді сама вона відразу оживала і бралася мене лікувати. Вкладала мене в ліжко, закутувала в перину, підсувала телевізор так, щоб мені вигідно було дивитися лежачи. Особливо баба раділа, коли я хворіла посеред літа. Тоді вона з особливим задоволенням накривала мене поверх ковдри колючим гуцульським коцом, щоби я пропотіла, закривала вікна важкими шторами і балакала тільки пошепки – щоб не турбувати болящу. В такі дні баба просто молоділа. Вона з насолодою розповідала мені, як тепер «гри-па косить людей» навіть влітку, які дає важкі ускладнення на серце, суглоби, і що коли людина вже й у молодості так часто хворіє, як я, то на старість геть слабою буде. Для баби ідеальним варіантом було б, коли б я захворіла на щось невиліковне, незаразне і, бажано, неоперабельне. Або коли вже опера-бельне, то щоб ці операції ніколи не кінчались, а навпаки, тривали й тривали… Щоб біля мого ліжка можна було просидіти до кінця життя. Така в мене бабця.
Я її ненавиджу. Це через неї мене нікуди не пускали. Навіть на шкільні дискотеки мені не вільно було ходити, тому що я могла зіпріти і застудитися. Принаймні так бабця казала вголос, а як гадала, що я не чую, говорила мамі, що я таке мале, хворобливе, а вже мені в одному місці свербить, вже мені ся по хлопах волочити хоче. «То тепер така молодьож, – шепотіла баба сусідці над моїм ліжком, коли думала, що я сплю в гарячковому сні. – Ото чули, що Марини внучка вже ся женити буде? Таке мале, а таке, за перепрошенням, легке на передок». Сусідка побожно складала долоні на колінах, кивала головою і зітхала: «Ой, не кажіть…» А баба продовжувала: «А наша, думаєте, ліпша росте? Тоже – тільки хлопці в голові! їй он поступати через рік. Як то там в університеті проконтролювати, щоби ніц ся їй не стало?» Баба тут теж зітхала і теж складала побожно руки на колінах.
У нас не квартира, а павуче гніздо. Бабця в нас у квартирі була головною павучихою. Вона командувала павуком-татом і павучкою-мамою. Вони всі обвивали мене своєю липкою турботою, а потім, коли я вже не мала сил опиратися, вони ставали біля мене навколішки і потихеньку смоктали. Смоктали і хвалили мене за те, що я така слухняна. Смоктали – і хвалили. Смоктали – і хвалили.
Ще у мене була найтовстіша медична картка. Товстіша навіть, ніж у бабці, яка перенесла два інсульти і три операції. Я найчастіше ходила на прийом до різних лікарів і найчастіше їздила у різні санаторії. І я навіть вже мріяла, що в котромусь санаторії я нарешті знайду собі пару – такого ж здохлячка, як я, в якого теж буде добра павучиха-бабця, любляча павучка-мама і строгий, але справедливий тато-павук, чиє тверде жало добра бабця завжди зможе зм'якшити своєю слиною. Коротше, мізки мені покомпостували добряче. Ти не читала роман «Голова професора Доуеля?»
– Не-а. А про шо там?
– Там є такий образ дівчини, яку цинічий лікар навмисне кинув до дурдому, аби вона там чокнулась. Я себе почувала майже як та дівчина в дурдомі… Десь дуже глибоко я безтямно надіялася, що одного дня по мене приїде сильний і рішучий принц, розрубає всю павутину, візьме на руки і забере мене звідти назавжди. Ми переїдемо з ним в інше місто, і я більше ніколи не побачу ні бабці, ні мами з татом, завжди буду здорова і в доброму гуморі. Бо буду на свободі. Разом із принцом. Але принца не було. Аж до третього курсу.
Скільки я чула історій про хлопців, які покористувалися дівчатами десь на вечірці в сусідній кімнаті й кинули після цього. А мені навіть такий варіант здавався некритичним. Принаймні я б точно не плакала. Я би тішилась бодай такій увазі.
На четвертому курсі мого навчання на іноземних мовах, на факультеті, де на цілий потік аж семеро хлопців, я зустріла Йостека. І він мені здався цілком близьким до образу принца, якого я уявляла собі. Він був старшим на шість років. У нього була своя чотирикімнатна квартира. Я не розуміла, як можна в його віці заробити на чотирикімнатну квартиру. І це у нашому місті! Забезпечений, вихований, акуратний. Ну, ти ж бачила, який Йостек.
– Він мені здався трохи недосвідченим з дівчатами.
– До речі, так, ти якраз права. У нього справді були якісь проблеми з дівчатами.
– Може, він голубий?
– Скоріше, безбарвний. Я не можу зрозуміти, чому він такий байдужий до дівчат.
– Він, напевне, боїться їх.
– Хтозна… Але тоді він здався мені надзвичайною людиною. Знаєш, є таке відчуття, коли стається нове знайомство: завжди мимоволі очікуєш, що ось вона – ось людина, якути шукала все життя. І поки вона не доводить зворотне, твоя віра тільки міцнішає. Так і я. Вірила, що мій Йостек – це моє спасіння. Мій шанс вирватися з павутини. Я чітко розуміла: ще рік-два життя у сім'ї – й або я справді захворію на щось невиліковне, або полюблю і їх, і те, як вони живуть. Тобто сама стану блідою, жирною павучихою.
У нас із Йостеком були дуже хороші, спокійні стосунки. Я навіть деколи наважувалась залишитися у нього на ніч. Наважувалася не тому, що боялась його. А тому, що мені доводилося вигадувати просто карколомні історії для своїх рідних.
Із Йостеком я почувалася впевнено. Я вже знала, що коли закінчу четвертий курс, ми одружимось і я переїду до нього. Мені подобалось, що Йостек трохи несміливий, скутий зі мною. Він був таким уважним, дбайливим… А ще я не могла ніяк втриматися від думок, що він до біса багато заробляє на свій вік… Якщо я вийду за нього, мені не потрібно буде переживати, на що ми купимо дитині памперси, на що самі будемо жити. Я тобі зараз дуже відверто розповідаю це все. Хоч це на самому дні душі такі думки водяться. Але я розповідаю все до останнього, щоб не залишилося ні одного секретика. За такими принципами жила Лорна, і так вона хотіла навчити жити мене.
Йостек мені багато розповідав про Лорну. Він говорив, що це якась незвичайна особистість, його найкращий друг і порадник. У них навіть колись був роман, але дуже короткий. Йостек був дуже прив'язаний до Лорни, і я не знаю, чому так. Вір, ти не знаєш?
– Це просто. Коли відмовляєш чоловікові раніше, ніж даси, він або тікає, або прив'язується до тебе, як до мами…
– Отак і Йостек. Прив'язався до неї. Поважав її дуже. Хвалився навіть, ніби він із Лорною кілька разів кетамін пробував. Ти знаєш, що таке кетамін?
– Знаю.
– А пробувала?
– Ні. Я боюсь уколів. Але мій Вітас ним захоплювався.
– А мій Йостек пишався, що він такий бувалий. Але йому не подобалося, що Лорна присвятила кетаміну занадто багато часу. Для мене це, коли чесно, було шоком – почути, що Йостек пробував якісь наркотики. Саме слово «наркотики» мене лякало. Це було найвищим табу в моєму житті. Я навіть не знала, як реагувати на ці історії про кетамін. Якби він розповів мені про наркотики в перші дні нашого знайомства, я би точно більше не прийшла на побачення. А тут він розказує, що не тільки Лорна ця, але й сам він приймав кілька разів. А Лорна – то взагалі, виявилось, наркоманка. Ти зрозумій, я ж із зовсім іншого середовища. Це… це був шок для мене. Я чомусь зразу згадала поради з журналу для дівчат, що дівчина повинна відмовити хлопцеві: «…коли він пропонує тобі спробувати наркотики». Це були жахливі хвилини. А потім мені стало цікаво подивитися на цю його подругу, «класну кобіту, але пропащу наркоманку», як він сам її називав. Ще Йостек мені кілька разів натякав, що Лорна має нетрадиційні сексуальні смаки. Він дуже стидливий, він це завжди говорив якось завуальовано. Наприклад, він казав, що Лорна любить учити дівчаток ніжності.
До моменту, поки я особисто не познайомилась із Лорною, я уявляла собі її як ефектну, з голочки вдягнуту курву, котра в лакованій сумочці носить баночку з наркотиком і чистий шприц. І до того ж не перший рік займається астральними подорожами. Йостек вірив, що Лорна володіє вродженими магічними здібностями. Принаймні для потойбічного світу, судячи з її переказів, Лорна являє собою ласий шматок.
Коли я побачила Лорну вперше, я хотіла спитати вголос: «Що це за руда блядь? Що це за уродська карлиця? Де обіцяна тобою магеса-кетамінщиця в лесбійському ґламурі?» Я бачила перед собою якусь худеньку, блідолицю й руду потворку в недоладній пуховій куртці якоїсь огидної барви, яку я не одягнула би нізащо в світі. Я, правда, частенько забувала, що моє осіннє пальто мені спрезентував Йостек, а до цього я ходила в демісезонному плащі, який мені купили ще у школі.
Тоді, у день нашого з Лорною знайомства, я не витримала напруги, яка йшла від неї. І я просто втекла. Пішла в парк.
Була золота осінь. Поки я гуляла парком, у голову лізли до неможливості дурнуваті фантазії. Не знаю чому, але серед них найбільше мене збуджувала така: я беру Лорну за жирок на животі й трясу ним. Мені здавалося, що в неї цього жирку повинно бути не багато і не мало, а якраз так, щоб його можна було зібрати пальцями в складки і потрясти, помняцкати.
Ввечері я не могла зосередитися на конспекті. Збудження від минулого дня, замість того, аби притупитися, загубитися в звичних домашніх речах, навпаки, відскакувало від усього і било мене по кишках. Живіт від хвилюваня був таким гарячим, ніби в мене там рана, із якої на футболку ллється кров.
Більше терпіти цих мук я не могла: стала шукати в телефонному довіднику її домашній номер. Йостек дзвонив мені на мобільний разів, може, сорок, але я не відповідала. Він зараз був зайвий, як ніколи. Здавалося, варто почути мені його голос, і я закричу. У довіднику було кілька людей з її прізвищем. Тоді я спробувала пригадати, в якому районі живе Лорна, але це була марна справа. Гірше того, я не знала навіть, як її звати по-справжньому. Колись Йостек розповідав, що Лорна – це не справжнє ім'я. По-справжньому її звали якось геть просто: чи то Галя, чи то Наталя… Вона себе стала називати Лорною десь у шістнадцять, після сну, де якісь потойбічні створіння відкрили їй це ім'я.
Я не знайшла більш економного рішення, тому почала дзвонити навмання по всіх номерах і просила покликати до телефону Лорну.
Ти не повіриш, як я хотіла почути її голос у той момент! Я просто не могла собі знайти місця. Але ніхто мені її не покликав. Тому я вирішила передзвонити по другому разу в ті квартири, де з першого разу слухавки не підняли. І знову просила до телефону Лорну. Поки, нарешті, хтось відповів мені:
– Це я. Що треба?
– Я сама, – каже вона і висмикує від нас руки. Гонорово йде на кілька кроків попереду. Ми з Аліком волочимося слідом. Зненацька Лорна кидається бігти в бік лісу – так несподівано, я зовсім не очікував, Лорна біжить до лісу, і мені виривається:
– Треба спіймати її!
Біжимо за нею, бігти доводиться вгору, але раз, два, три – і я навстрибки доганяю Лорну, хапаю її за каптур куртки. Лорна з розвороту чиркає мене по лицю пазурами, я з криком відсмикую руку, хапаюся за щоку, та вже поспіває Алік і валить Лорну на землю. Він придавлює їй руки колінами до землі, Лорна звивається і намагається копнути його в яйця.
– Ноги тримай! – викрикує Алік, але я не можу їх вловити, натомість дістаю удар у живіт. Нарешті хапаю обидві ступні, Лорна сильна, як чорт, вона дриґає ногами так різко, що я остерігаюся, як би не заробити удару собі по зубах. Алік спритно хапає Лорну під руки.
– Несемо її!
Підіймаємо, чортиця пручається і видирається.
– Пустіть! – кричить. – Пустіть, їбанати! Пустіть! Мені треба в ліс! На курган! Мене кличуть на каміння! Ви чуєте! Перестань мене мацати, пиздюк, блядь, ВЖЕ мене пустив, ти чуєш?
Очі мені заливає піт, руки слизькі, я відчуваю, що на втримування Лорни йдуть всі мої сили, наче я взявся за щось нелюдське. Знову! Знову воно почалося! Це все Алікові фокуси. Добавилися! Крок за кроком несемо її вгору, коли аж Лорна каже:
– Поставте мене. Я сама піду.
Чомусь не можу ослухатися, відпускаю її ноги. Алік теж ослаблює хват, але одну її руку тримає. Я беру Лорну за другу руку, і ми ведемо її, як небезпечного злочинця. Лорна мовчки перебирає ногами, потім висмикує руки, і ми вже зовсім відпускаємо її. Вона самостійно долає останні метри й сідає біля вогню. Сидячи на колоді, нас чекала Віка.
Кілька хвилин ми нерухомо стоїмо з Аліком над яскравим багаттям. Дим віє просто в лице, виступають сльози. Двісті метрів ми подолали хвилин за двадцять. Я відчуваю себе геть вимотаним. Тіло пашить нездоровим жаром, м'язи гудуть від перенапруження, на щоці печуть подряпини. Мацаю пальцями. Відчуваю гарячі рубці й здерту шкіру. Алік постійно рухає плечем, ніби масує потягнутий м'яз. Кривить лице.
Нарешті оціпеніння спадає. Я дістаю свою ультралайтову цигарку, відкушую фільтр і спльовую його у вогонь. Глибоко затягуюся димом.
Лорна без слів іде в намет. Біля вогню залишаються четверо.
Я не помітив, де ділася Жанна. Алік пояснює, що дав їй випити барбовалу і поклав спати в намет Германа. На його думку, Жанні сьогодні варто побути подалі від декого. Я цілком погоджуюся.
Віка готова спати з Жанною. Проскакує думка розпитати, що ж усе-таки трапилося між ними у панків, але навіть не уявляю, як це сказати. Знесилений до краю… Хочу спати. Дивлюся в бік свого намету й вигукую:
– …Блін, вона ше мені зараз палатку спалить!
У наметі жевріє живе світло. Видно, Лорна запалила свічку.
– Гаразд, – кажу. – На добраніч.
Мені без ентузіазму бажають того ж. Я поспішаю до намету.
Залажу у внутрішню камеру і напорююсь, як на багнет, на Лорнин погляд. Вона забилася в куток, обклала себе нашими спальниками і лупає звідтіль зовсім дикими очима. Ну і як тепер мені спати? На голій землі? Егоїстка, блін.
Пробую вмовити її:
– Не наглій, Лорна, дай мені спальник.
Мовчить.
– Давай уже вкладатися, ніч надворі.
Відповіді нема.
– Ти чуєш мене?
Лорна дивиться десь у простір, водить очима, пильнуючи щось невидиме.
– Зараз нам усім буде піздєц.
Мене знову проймає боязкість – Лорна слів на вітер не кидає. Проте я насмішкувато заперечую:
– Шо ти гониш? Який ше піздєц?
– Демони, – каже Лорна і закушує губи. її очі бігають, ніби вивчають мене. Вона налякана, можна сказати, нашугана. її жах передається мені. Сказати відверто, то я просто дерев'янію від жаху.
– ЛЮДИ, ЗАРАЗ ПРИЙДУТЬ ДЕМОНИ З ЛІСУ! – кричить вона голосно, щоби почули всі у таборі. – ХОВАЙТЕСЯ, ПОКИ НЕ ПІЗНО! Вони прийшли по мене, – додає вже тихше.
– Та шо ти гониш, – зневажливо кажу їй. Витягаю з наплічника стару болоньєву куртку і лягаю на каримат. Задуваю свічку й скручуюся бубликом.
Лорна лягати не збирається.
– Не треба було свічку гасити, – приречено каже вона.
– Лорно, розслабся. Ніяких демонів тут немає. Тут же ж не темно. Он і вогонь ше видно через стінку.
Крізь тент пробивається жевриво ватри, цих відблисків досить, щоб розгледіти Лорнине обличчя. На стінці танцюють химерні тіні. Я зручніше вмощуюся на кариматі, тісніше до Лорниної купи спальників, щоби було тепліше хоч з одного боку. Відчуваю, як мене навіть трохи придушує ця купа спальників, раптом стає замало місця в наметі, з'являється відчуття тісняви. Лорна, певне, відчула те саме:
– Ну, куда ти пхаєшся, блядь? Чого ви мені лізете на голову? І хоча я миттю відсунувся від неї на метр, Лорна продовжує
відпихати від себе щось невидиме. Голос її дедалі більш переляканий: – Та перестаньте лізти на мене, ну скільки вас тут напхалося, суки, йдіть геть, уроди, блядь!… Шо ви на мене всі навалилися, злізьте, блядь, чуєте, злізьте з мене!…
Я зриваюся і хутко відповзаю в протилежний кут намету. Перелякано спостерігаю, як Лорна відпихає щось невидиме, явно без успіху.
– Лорна! – вигукую. – Роздуплися! Тут нікого немає!
– ЗЛІЗЬТЕ З МЕНЕ! ПЕРЕСТАНЬТЕ МЕНЕ ДУШИТИ! ЗЛІЗЬТЕ З МЕНЕ!
– Лорна! Подивися на мене! Подивися на руку! На моїй долоні є точка!
Я тикаю їй під ніс долоню, на якій має бути уявна точка, це такий психологічний прийом, але на Лорну воно не діє. Нарешті я трясу її за плечі, та так, що аж зуби в неї клацають, Лорна боляче прикушує язика, скрикує, хапається за рота руками.
– Б'ЯДЬ! БОИТЬ!– скрикує вона і з ненавистю дивиться на мене. – Пиз'уй звідси на'уй, 'об я тебе тут біуше не бачиуа!
Я не рухаюся. Лорна спльовує на долоню і підносить сплюнуте до очей. Язика тримає висолопленим.
– Куов, – вирікає вона.
Ну от, міркую, ще одна жертва нинішнього дня. Лорна лягає на бочок, накрившись трьома спальниками нараз. За хвилину вона вже сопе.
Я теж лягаю поруч, підтягую ноги до грудей, кладу кулаки під голову. Без жодних спеціальних зусиль я поволі занурююсь у сон. Кілька разів мене відвідують короткі сновидіння – наче я лежу разом із Вікою в наметі й розповідаю щось про Жанну. Уві сні Віка дивилася на мене. Вона не спала, не виглядала сонною, вона дивилася на мене лагідними очима. Наяву я б нізащо не повірив, що Віка здатна дивитися так лагідно, уві сні ж вона цілком інша. Відсвіжіла, чи то, може, помолодшала.
«Ти вже не спиш?» – спитав я. Віка гладить мене по щоці, мені приємно.
«Ні. Милуюся тобою. Мені такий сон наснився, я тобі хочу розповісти його».
«Давай», – кажу я, але розумію, що ЦЕ І Є СНОМ, і прокидаюся.
Так повторюється двічі, хоч я й перевертаюся з боку на бік, вмощуючись, аби хоч трохи поспати перед світанком. Та щоразу, тільки-но я ловлю себе на тому, що бачу про себе сон у жіночому роді, здригаюся і прокидаюся. Поки пітьма врешті не затуляє мені все.
Прокидаюся від гострого болю в скронях, хочу розплющити повіки й відчуваю дошкульну різь в очах. Витягаю затерплі руки з-під спальника. Намацую нечутливими пальцями повіки, й ті видаються зараз великими, ніби галушки. В голові моментально проносяться страхіття вчорашнього вечора з Лорною, і я здригаюся. Господи, я так молила Тебе, щоб це виявилося сном, а Ти знову зробив його дійсністю. А потім згадую того цілителя, і мені стає спокійно. Очі бачать.
Віка дивиться на мене. Вона не спить, не виглядає сонною, вона дивиться на мене лагідними очима. Вчора я б нізащо не повірила, що Віка здатна дивитися ніжно, лагідно… Сьогодні вона зовсім інша, якась відсвіжіла, чи що? Може, навіть помолодшала.
– Ти не спиш? – питаю пусто. Віка гладить мене по щоці, мені приємно.
– Ні. Дивлюсь на тебе. Мені такий сон наснився, я тобі хочу розповісти його.
– Давай.
– Мені снилося, ніби я знову маленька. Я стою на чорному камені, а довкола мене туман і світло. Нічого немає, тільки білий туман і світло. Від чорного каменя, на якому я стою, тягнеться золота нитка. Я стаю на неї і починаю йти… Нитка натягнута, і мені легко тримати рівновагу і йти по ній. Я дивлюся під ноги і розумію, що піді мною немає нічого, тільки світло й туман. Я дивлюся вперед і далі йду по золотій нитці. І золота нитка виводить мене до ще одного чорного каменя. А від цього каменя золота нитка веде далі в туман. Я знову пішла і знову вийшла на чорний камінь серед світла й туману.
– Такий самий?
– Такий самий. Мені снилася таке цілу ніч. Те саме. Я переходила в тумані з каменя на камінь, і це було найцікавіше заняття з усіх, якими я коли-небудь в житті займалась. – Віка відкидається на спину й водить рукою по тканині намету. – Так цікаво… все так змінилося за один день…
– Ти знаєш, я теж себе почуваю дивно. Може, це він вчора мені допоміг, а може, це від тебе мені так спокійно.
– А він вчора робив щось тобі?
Я згадую, як Алік попросив мене заплющити очі, коли збирався «вернути мені поле».
– Він сказав, що у мене все поле знесено і земля мені вже підійшла під очі. Ще трохи, і я б задихнулася. Він щось робив руками.
– І помогло?
Я мовчу. Знизую плечима.
– Якось так дуже спокійно стало… І сон дивний наснився. Можна, я розкажу тобі?
– Звичайно, лапонька.
– Снилось, ніби я на березі замерзлого озера. Ніби це ще осінь, але вдарили страшні морози. Снігу немає зовсім, тільки озеро промерзло аж до дна. І сонце заходить прямо пере-ді мною, і холодно так, що несила терпіти. Я розглядаюсь і бачу довкола себе якісь дачі, якісь діти в літніх платтячках бавляться на піску. Сонце вже зайшло, і починає стрімко спадати пітьма. Раптом я відчуваю в собі якусь силу, щастя, я підіймаю руки над головою і кричу: «Хай буде світло!» Але нічого не стається. Щось вдалині привертає мою увагу, і я вже бачу, як до мене по береговій лінії швидко наближається чиясь дивна фігура. Вона вся в тонких чорних шатах, що майорять на вітрі. Чорний капюшон накинуто на голову. Коли вона вже зовсім близько, я бачу, що замість обличчя в неї біла маска з чорними вирізами для очей. У руках вона тримає дворучний меч. Вона заносить його над головою і рубає мене…
– І що?
– І я прокидаюсь… Жаль, у Лорни не можна спитати, що це все означає… Лорна вміє тлумачити сни. Ми з нею завжди, коли бачимося зранку, розповідаємо сни… Віка… ой… Віра… Ти знаєш, Вір, ми ж насправді всі троє давно знайомі – я, Лорна, Йостек. Йостек мій колишній хлопець, а Лорна – це моя найкраща в світі подруга.
Я замовкаю, не зважуючись спитати одну річ. Збираюся з духом.
– Вір…
– Що, котику?
– А ти спала з дівчатами?
– Ні.
– Я теж ні. А всі думають, що ми з Лорною коханки.
– Я не думаю так.
– Я знаю. Ти хороша… Лорна теж хороша. Але вона божевільна. Вона свята. Якщо ти подивишся на неї уважно, ти зрозумієш, що вона свята.
– Розкажи мені про неї.
Я посміхаюся.
– Це не твоя фраза, це Лорна сказала тобою.
– Що ти маєш на увазі?
– Лорна завжди каже: розкажи мені те-то і те-то. Мені деколи здається, Лорна може дивитися на мене через очі інших людей. Коли вона далеко, я раптом починаю чути її інтонації в голосах інших, починаю помічати схожі рухи. І я вже знаю, що це Лорна. Що від неї ніде не сховаєшся.
– А ти хочеш сховатися від неї?
Я мовчу. Не хочу відповідати. За цим запитанням стоїть вибір. Або розповісти Вірі все без останку, або змовчати і зберегти якісь рештки себе. Цей вибір дається мені важко. І тільки-но я вирішила змовчати і приховати себе, як у мені спрацьовує автомат і я починаю розповідати. Щойно почавши, я вже знаю, що розповім Вірі все-все, до найінтимнішої подробиці, до найменшого секрету. Тому що в мене більше немає особистого. Немає особистості. І це завдяки Лорні.
– Ми з Лорною грали в дуже просту гру. Ця гра називається «бути чесною». Лорна дуже чесна. Якщо ти їй не сподобалась із першого погляду, вона тобі так і скаже це. Причому слів добирати не буде. Вона легко може послати людину, як тільки виявить у собі найменше бажання це зробити. Тому що вона чесна з собою. її життєве кредо: «Завжди говори правду». В першу чергу – самій собі. Коли я перший раз побачила Лорну, Йостек сказав мені, що вона його найкращий друг. Я навіть образилась трохи. Я хотіла спитати: а я, як же я? Хіба ми не найкращі друзі?
Я хотіла зрозуміти, що він міг знайти в ній. З першого погляду вона мені здалася вульгарною і похітливою. «Що це за руда блядь?» – хотіла спитати я у Йостека, коли він познайомив мене з нею. А вона так глянула на мене своїми масними очима, що мені здалося, я зараз кінчу. Я почервоніла й відвернулася. А їй хоч би що – продовжувала говорити з моїм Йостеком.
Це було так. Йостек подзвонив мені й спитав, чи я б не хотіла познайомитися з Лорною, про яку він мені стільки розповідав. Йостек хотів влаштувати нам вечір: ми спершу мали піти разом на піцу, а потім у кіноклуб на якийсь цікавий фільм.
Ми начеб справді весело проводили час, тільки я завжди ловила на собі дивний, страшенно притягуючий погляд Лор-ни. У кіноклубі ми сіли так, що я опинилася між ними. Десь посеред фільму Лорна тихцем взяла мене за руку У неї були гарячі й вогкі пальці. Я не витримала і вибігла з кінозалу.
Надворі вимкнула мобілку, щоб мене не діставав Йостек зі своїми дурними питаннями, і пішла у парк. Вся я пашіла, не розуміла, що зі мною робиться. Я була тоді повною дурепою. Хто я взагалі така? Що я роблю з цими людьми? Що ці люди, цей Йостек, ця Лорна, що вони собі дозволяють? Я їм що – дурочка для розваг?
Я й справді вважала себе повною дурочкою. Я дуже комплексувала з приводу своєї зовнішності. Глибоко в душі я знала, що не подобаюсь ані Йостеку, ані кому завгодно, хай би краще не брехали мені.
А ще дужче я комплексувала з приводу того, що справді є чужою для них. Я виховувалася на класиці, а не на книжках про наркоманів, слухала романтичний інструментал, а не їхній рок. У середовищі Йостекових друзів я – чужорідний елемент. Йостек намагався не показувати цього, але у мене дуже чутливе серце. Я з дитинства відчуваю, коли людина бреше, і мені це завжди болить.
Ми з Йостеком познайомилися як? Через інтернет. Я просто була у відчаї, що мене ніхто не хоче. Що я нікому не потрібна навіть майже задарма. Я би віддалася першому, хто би здався мені більш-менш порядним.
У мене просто сім'я така, що я через неї росла, ніби в палаті лікарні. Моя бабця, яка жила з нами… я ще не нагрузила тебе? Я просто мушу комусь це вилити…
– Ні, ні, – Віра гладить мене по щоці. – Розказуй далі.
– Моя бабця завжди шукала в мені симптоми якихось хвороб. То у мене синяки під очима, то у мене щитовидка збільшена, то я щось розчервонілася: може, у мене температура? Бабця дуже любила, коли я хворіла. Тоді сама вона відразу оживала і бралася мене лікувати. Вкладала мене в ліжко, закутувала в перину, підсувала телевізор так, щоб мені вигідно було дивитися лежачи. Особливо баба раділа, коли я хворіла посеред літа. Тоді вона з особливим задоволенням накривала мене поверх ковдри колючим гуцульським коцом, щоби я пропотіла, закривала вікна важкими шторами і балакала тільки пошепки – щоб не турбувати болящу. В такі дні баба просто молоділа. Вона з насолодою розповідала мені, як тепер «гри-па косить людей» навіть влітку, які дає важкі ускладнення на серце, суглоби, і що коли людина вже й у молодості так часто хворіє, як я, то на старість геть слабою буде. Для баби ідеальним варіантом було б, коли б я захворіла на щось невиліковне, незаразне і, бажано, неоперабельне. Або коли вже опера-бельне, то щоб ці операції ніколи не кінчались, а навпаки, тривали й тривали… Щоб біля мого ліжка можна було просидіти до кінця життя. Така в мене бабця.
Я її ненавиджу. Це через неї мене нікуди не пускали. Навіть на шкільні дискотеки мені не вільно було ходити, тому що я могла зіпріти і застудитися. Принаймні так бабця казала вголос, а як гадала, що я не чую, говорила мамі, що я таке мале, хворобливе, а вже мені в одному місці свербить, вже мені ся по хлопах волочити хоче. «То тепер така молодьож, – шепотіла баба сусідці над моїм ліжком, коли думала, що я сплю в гарячковому сні. – Ото чули, що Марини внучка вже ся женити буде? Таке мале, а таке, за перепрошенням, легке на передок». Сусідка побожно складала долоні на колінах, кивала головою і зітхала: «Ой, не кажіть…» А баба продовжувала: «А наша, думаєте, ліпша росте? Тоже – тільки хлопці в голові! їй он поступати через рік. Як то там в університеті проконтролювати, щоби ніц ся їй не стало?» Баба тут теж зітхала і теж складала побожно руки на колінах.
У нас не квартира, а павуче гніздо. Бабця в нас у квартирі була головною павучихою. Вона командувала павуком-татом і павучкою-мамою. Вони всі обвивали мене своєю липкою турботою, а потім, коли я вже не мала сил опиратися, вони ставали біля мене навколішки і потихеньку смоктали. Смоктали і хвалили мене за те, що я така слухняна. Смоктали – і хвалили. Смоктали – і хвалили.
Ще у мене була найтовстіша медична картка. Товстіша навіть, ніж у бабці, яка перенесла два інсульти і три операції. Я найчастіше ходила на прийом до різних лікарів і найчастіше їздила у різні санаторії. І я навіть вже мріяла, що в котромусь санаторії я нарешті знайду собі пару – такого ж здохлячка, як я, в якого теж буде добра павучиха-бабця, любляча павучка-мама і строгий, але справедливий тато-павук, чиє тверде жало добра бабця завжди зможе зм'якшити своєю слиною. Коротше, мізки мені покомпостували добряче. Ти не читала роман «Голова професора Доуеля?»
– Не-а. А про шо там?
– Там є такий образ дівчини, яку цинічий лікар навмисне кинув до дурдому, аби вона там чокнулась. Я себе почувала майже як та дівчина в дурдомі… Десь дуже глибоко я безтямно надіялася, що одного дня по мене приїде сильний і рішучий принц, розрубає всю павутину, візьме на руки і забере мене звідти назавжди. Ми переїдемо з ним в інше місто, і я більше ніколи не побачу ні бабці, ні мами з татом, завжди буду здорова і в доброму гуморі. Бо буду на свободі. Разом із принцом. Але принца не було. Аж до третього курсу.
Скільки я чула історій про хлопців, які покористувалися дівчатами десь на вечірці в сусідній кімнаті й кинули після цього. А мені навіть такий варіант здавався некритичним. Принаймні я б точно не плакала. Я би тішилась бодай такій увазі.
На четвертому курсі мого навчання на іноземних мовах, на факультеті, де на цілий потік аж семеро хлопців, я зустріла Йостека. І він мені здався цілком близьким до образу принца, якого я уявляла собі. Він був старшим на шість років. У нього була своя чотирикімнатна квартира. Я не розуміла, як можна в його віці заробити на чотирикімнатну квартиру. І це у нашому місті! Забезпечений, вихований, акуратний. Ну, ти ж бачила, який Йостек.
– Він мені здався трохи недосвідченим з дівчатами.
– До речі, так, ти якраз права. У нього справді були якісь проблеми з дівчатами.
– Може, він голубий?
– Скоріше, безбарвний. Я не можу зрозуміти, чому він такий байдужий до дівчат.
– Він, напевне, боїться їх.
– Хтозна… Але тоді він здався мені надзвичайною людиною. Знаєш, є таке відчуття, коли стається нове знайомство: завжди мимоволі очікуєш, що ось вона – ось людина, якути шукала все життя. І поки вона не доводить зворотне, твоя віра тільки міцнішає. Так і я. Вірила, що мій Йостек – це моє спасіння. Мій шанс вирватися з павутини. Я чітко розуміла: ще рік-два життя у сім'ї – й або я справді захворію на щось невиліковне, або полюблю і їх, і те, як вони живуть. Тобто сама стану блідою, жирною павучихою.
У нас із Йостеком були дуже хороші, спокійні стосунки. Я навіть деколи наважувалась залишитися у нього на ніч. Наважувалася не тому, що боялась його. А тому, що мені доводилося вигадувати просто карколомні історії для своїх рідних.
Із Йостеком я почувалася впевнено. Я вже знала, що коли закінчу четвертий курс, ми одружимось і я переїду до нього. Мені подобалось, що Йостек трохи несміливий, скутий зі мною. Він був таким уважним, дбайливим… А ще я не могла ніяк втриматися від думок, що він до біса багато заробляє на свій вік… Якщо я вийду за нього, мені не потрібно буде переживати, на що ми купимо дитині памперси, на що самі будемо жити. Я тобі зараз дуже відверто розповідаю це все. Хоч це на самому дні душі такі думки водяться. Але я розповідаю все до останнього, щоб не залишилося ні одного секретика. За такими принципами жила Лорна, і так вона хотіла навчити жити мене.
Йостек мені багато розповідав про Лорну. Він говорив, що це якась незвичайна особистість, його найкращий друг і порадник. У них навіть колись був роман, але дуже короткий. Йостек був дуже прив'язаний до Лорни, і я не знаю, чому так. Вір, ти не знаєш?
– Це просто. Коли відмовляєш чоловікові раніше, ніж даси, він або тікає, або прив'язується до тебе, як до мами…
– Отак і Йостек. Прив'язався до неї. Поважав її дуже. Хвалився навіть, ніби він із Лорною кілька разів кетамін пробував. Ти знаєш, що таке кетамін?
– Знаю.
– А пробувала?
– Ні. Я боюсь уколів. Але мій Вітас ним захоплювався.
– А мій Йостек пишався, що він такий бувалий. Але йому не подобалося, що Лорна присвятила кетаміну занадто багато часу. Для мене це, коли чесно, було шоком – почути, що Йостек пробував якісь наркотики. Саме слово «наркотики» мене лякало. Це було найвищим табу в моєму житті. Я навіть не знала, як реагувати на ці історії про кетамін. Якби він розповів мені про наркотики в перші дні нашого знайомства, я би точно більше не прийшла на побачення. А тут він розказує, що не тільки Лорна ця, але й сам він приймав кілька разів. А Лорна – то взагалі, виявилось, наркоманка. Ти зрозумій, я ж із зовсім іншого середовища. Це… це був шок для мене. Я чомусь зразу згадала поради з журналу для дівчат, що дівчина повинна відмовити хлопцеві: «…коли він пропонує тобі спробувати наркотики». Це були жахливі хвилини. А потім мені стало цікаво подивитися на цю його подругу, «класну кобіту, але пропащу наркоманку», як він сам її називав. Ще Йостек мені кілька разів натякав, що Лорна має нетрадиційні сексуальні смаки. Він дуже стидливий, він це завжди говорив якось завуальовано. Наприклад, він казав, що Лорна любить учити дівчаток ніжності.
До моменту, поки я особисто не познайомилась із Лорною, я уявляла собі її як ефектну, з голочки вдягнуту курву, котра в лакованій сумочці носить баночку з наркотиком і чистий шприц. І до того ж не перший рік займається астральними подорожами. Йостек вірив, що Лорна володіє вродженими магічними здібностями. Принаймні для потойбічного світу, судячи з її переказів, Лорна являє собою ласий шматок.
Коли я побачила Лорну вперше, я хотіла спитати вголос: «Що це за руда блядь? Що це за уродська карлиця? Де обіцяна тобою магеса-кетамінщиця в лесбійському ґламурі?» Я бачила перед собою якусь худеньку, блідолицю й руду потворку в недоладній пуховій куртці якоїсь огидної барви, яку я не одягнула би нізащо в світі. Я, правда, частенько забувала, що моє осіннє пальто мені спрезентував Йостек, а до цього я ходила в демісезонному плащі, який мені купили ще у школі.
Тоді, у день нашого з Лорною знайомства, я не витримала напруги, яка йшла від неї. І я просто втекла. Пішла в парк.
Була золота осінь. Поки я гуляла парком, у голову лізли до неможливості дурнуваті фантазії. Не знаю чому, але серед них найбільше мене збуджувала така: я беру Лорну за жирок на животі й трясу ним. Мені здавалося, що в неї цього жирку повинно бути не багато і не мало, а якраз так, щоб його можна було зібрати пальцями в складки і потрясти, помняцкати.
Ввечері я не могла зосередитися на конспекті. Збудження від минулого дня, замість того, аби притупитися, загубитися в звичних домашніх речах, навпаки, відскакувало від усього і било мене по кишках. Живіт від хвилюваня був таким гарячим, ніби в мене там рана, із якої на футболку ллється кров.
Більше терпіти цих мук я не могла: стала шукати в телефонному довіднику її домашній номер. Йостек дзвонив мені на мобільний разів, може, сорок, але я не відповідала. Він зараз був зайвий, як ніколи. Здавалося, варто почути мені його голос, і я закричу. У довіднику було кілька людей з її прізвищем. Тоді я спробувала пригадати, в якому районі живе Лорна, але це була марна справа. Гірше того, я не знала навіть, як її звати по-справжньому. Колись Йостек розповідав, що Лорна – це не справжнє ім'я. По-справжньому її звали якось геть просто: чи то Галя, чи то Наталя… Вона себе стала називати Лорною десь у шістнадцять, після сну, де якісь потойбічні створіння відкрили їй це ім'я.
Я не знайшла більш економного рішення, тому почала дзвонити навмання по всіх номерах і просила покликати до телефону Лорну.
Ти не повіриш, як я хотіла почути її голос у той момент! Я просто не могла собі знайти місця. Але ніхто мені її не покликав. Тому я вирішила передзвонити по другому разу в ті квартири, де з першого разу слухавки не підняли. І знову просила до телефону Лорну. Поки, нарешті, хтось відповів мені:
– Це я. Що треба?