Так, я не відмовився від гарячого липового чаю з медом на ніч. Я й далі щоранку слухаю вдома «Imagine», тому що продовжую вірити: щоразу, коли звучить ця пісня, світ стає кращим, а пітьма відступає. Тепер тринадцять стало моїм числом удачі, хоча я розумію, що насправді тринадцять – це просто число. От і все. Хоча ні, ще одне: під час всієї цієї історії жоден інопланетянин не постраждав. От тепер кінець.
– Як це – кінець?! А фестиваль? Де ж історія про те, як ви зробили фестиваль, Йостеку?
Йостек гмикає.
– Та що вже тут розказувати… Не вдалося мені те, що задумав, якщо вже бути чесним. Я придумав легенду про фестиваль, коли взнав, що Лорна і Жанна потрапили до травматології з переломами. Це коли ці дурепи стрибнули з даху, щоб розбитися, а гепнулися на чужий балкон. Було ясно, що мої красавіци можуть на цьому не зупинитися, а повторюватимуть свій подвиг, поки не досягнуть задуманого. І мені спало на думку: як, блін, шкода, що не існує фестивалю самогубців-невдах, куди б я міг запросити дівчат, щоби вони розвіялися… Щоби з них спала ця облуда, через яку їм не видно елементарних речей. Вони ж самі себе загнали в глухий кут цими страшними історіями про демонів, про кошмари… Я вам щойно продемонстрував, як усе це легко пояснити нормальною людською логікою, без притягнення всіляких демонів… Розумієте, коли ви проникли у структуру магії, вона більше не має влади над вами… і я подумав, стоп! А чому б мені самому не організувати цю тємку? Можливо, вийде щось розумне? На природу приїхали б люди, які зіткнулися у своєму житті з нерозв'язними проблемами. Якщо вони досі не покінчили із собою – це знак, що насправді вони не хочуть цього. Вони шукають вихід. І значить, я можу допомогти їм знайти його. І було б супер-бупер, якби ми з дівчатами на цьому фестивалі самогубців опинилися в ролі пересічних гостей, котрі в колі однодумців теж по ходу тверезіють від смут і тривог.
Так само я придумав механізм, який самоорганізовується в інтернеті. Як потім можна листами робити запрошення, ну, цей фокус із шестіркою, що я вам розказував. Це моя власна ідея. Я відправив понад сотню таких запрошень, бо підозрював, що насправді приїде мало. Так і трапилося. Приїхало зовсім нічого. Крім нас, троє. Ви, Аліку, Герман та Віка. І то добре. Я боявся, що затія провалиться капітально.
Йостек протирає лице, ніби втомився від роботи з паперами.
– Коротше, не вийшло нічого. Тільки гірше все стало. Тому все. Офіційно оголошую фестиваль закритим.
Всі напружено мовчать. Першим озивається Алік:
– Ну, чому ж нічого не вийшло… Он, Віка переродилася. Лорна розслабилась трохи… Жанні стало вільніше… правда?
– Хуйня це все, Аліку, на пісному маслі. Ви самі себе дурите. А мені це більше не вдається. Тому що нікому насправді легше не стало. Тільки гірше стало… І великою мірою вина лежить на вас, Аліку. Це ви розпалюєте в моїх друзях цей містичний жах. І я розумію чому. Тому що саме в таких обставинах ви – за головного. Автоматично ви стаєте тим, хто володіє правильним баченням ситуації. У вас для всього є відповіді, на все є поради. Ви головний. І вам це подобається. Я вгадав?
Алік червоніє.
– Ні… зовсім ні…
– Ну чому ж «ні», коли ясно, що «так». Вам подобається, коли на вас дивляться шанобливо. Коли ваші знання й досвід комусь цікаві й потрібні. Вам подобається, що ви тут найстарший, ще й із такою екстраординарною біографією. Екстрасенс! Цілитель! Хранитель раси! А ми що? Ми молодняк, нам до вас, духовного велетня, ще рости і рости… Але ви, звісно, можете нам допомогти в цьому! І робите це з великим задоволенням!
– Йостеку, ви знову хочете звалити на мене всю вину, ніби винуватий, що сьогодні по нас прийдуть демони…
Йостек ляскає себе по чолі.
– Господи, ну коли ви відкриєте очі! Які демони? Які демони, га? Де ви бачите цих демонів? Немає ніяких демонів! Замість них – жменька придурків. Хіба не ясно?
– Йостеку, я відчуваю, що на вас давить якась сила зсередини… Вона готова от-от вирватися назовні… Ви вже ладні ослабити свій контроль, але все ще тримаєтесь за раціональність. Давайте, я вам допоможу відпустити це…
– Що? Це ви що надумали?
– Хлопці, не сваріться! – скрикую я, вже не в силах терпіти те, що відбувається. – Я, здається, дещо теж зрозуміла… Може, це все бздури, але можна, я теж дещо скажу?
Вони припиняють сварку, і мені стає легше. Я звертаюся до Лорни.
– Я хочу попросити зараз тебе, Лорна, одну річ. Розкажи, будь ласка, нам всім ще раз ту історію про дядю і про те, як ти трогала небо…
Лорна вивчає мене поглядом.
– Воно вже зовсім близько, Жанна… – шепоче вона. – Ще ніколи не було так близько…
Мене починає знову бити дріж, але я не дозволяю собі піддатися цій слабкості.
– Це дуже добре, що воно вже близько. Пам'ятаєш, ти обіцяла мені, що, коли прийде мить, ти будеш відвертою, як ніхто на світі?
Лорна мовчить. Закриває очі й, розплющивши їх, дивиться в нікуди. Монотонним голосом вона починає свою історію.
Я вслухаюся в її суху, різку мову. Пітьма довкола нас робиться такою густою, ніби серед білого дня западає ніч. Я не можу зрозуміти причини темряви, можливо, вона через затягнуте хмарами небо…
А пітьма посилюється.
– 23-го вересня 1987 року я готувалася зустріти свій четвертий день народження без батьків. Я тоді жила у Казахстані, у невеличкому містечку Каркарали у свого дяді Валєри, брата мого батька. Дядя Валєра вирішив зробити мені подарунок до дня народження. Він взяв мене в гори на озеро Шай-тан-коль і сказав, що збирається навчити мене одного фокуса. Цей фокус називався «гасити сонце»…
Лорна оповідає цю історію вголос, а я бачу її внутрішнім зором. Ось маленька дівчинка, ось дядько просить її загасити сонце. Ось маленька дівчинка говорить дядькові, що їй нічого не виходить. А ось і дядько, що курить їдку папіросу, каже, ніби цим він торкає небо. Ось дівчинка просить у дяді дозволу й собі торкнутися неба. Дядя в поцілунку передає їй цю здатність, і дівчинка далі пробує загасити сонце. Ось вона розплющує очі й бачить, що сонце дійсно погасло. Дівчинка нажахана до півсмерті, вона боїться покарання за вчинене. Адже те, що вона накоїла, – жахливо. Вона занурила світ у пітьму. Тепер все живе загине, і цей гріх ляже на неї. Дівчинка не витримує такої провини і з відчаю стрибає в провалля… Після цього стрибка (після одужання від стрибка) починається, власне, історія тієї Лорни, яку я знаю.
Я ще раз подумки прокрутила цей сценарій, і він один в один збігся з моєю здогадкою.
– Як темно… – тихенько каже Віра. Вона обіймає себе за плечі, бо холодний вітер неприємно залазить під одяг.
– Напевне, зараз так само темно, як у той день, на горі, – кажу я. – Лорно, так само темно чи ні?
Лорна киває. її погляд зосереджений на багатті, єдиному джерелі світла, що поєднує нас.
– Воно вже тут. Прямо у мене за спиною. Я відчуваю його. Ще один порив крижаного вітру змушує мене застогнати.
Вітер дме з гір, спиною до яких сидить Лорна. На секунду мені ввижається, ніби вітер за спиною Лорни має форму, і я насилу стримуюся, аби не зойкнути з переляку…
Йостек, намагаючись не показувати виду, теж перелякано Роззирається. Тільки Алік у якійсь м'якій задумі.
– Феноменально, – врешті вирікає він і пляцкає себе по коліні. – Феноменально. Ким був твій дядя, Лорна?
– Фокусником, – ледь чутно відповідає та.
– Лорна, твій дядя був не фокусником. Твій дядя був магом. 23-го вересня вісімдесят сьомого року в Казахстані було видно кільцеподібне сонячне затемнення!
Лорна піднімає очі.
– Що?
– Того дня, коли сталися описані тобою події, між Казахстаном і Тихим океаном смугою пролягло сонячне затемнення. Я можу говорити з абсолютною певністю, тому що якраз того дня сам я був у Казахстані з важливою місією. Я вам вже розповідав, що мав відвернути торнадо. Збігається навіть місце, де повинна була зародитися смертельна стихія – озеро Шайтан-коль!
Алік видає саме ту інформацію, яка мені зараз потрібна. Пасьянс починає складатися.
– Аліку, – питаю в нього, – а ти можеш нам пояснити наміри дяді Валєри? Чого він, як маг, хотів цим добитися?
Алік замислюється на мить.
– Можемо поміркувати. Я думаю… тобто я впевнений: дядя знав, що має бути сонячне затемнення. Скоріш за все, він хотів змусити Лорну повірити, ніби вона має достатньо сил, аби впливати на природу… на зовнішній світ загалом… що, в принципі, і є суттю магії.
Всі очі прикуті до Аліка, і ніхто, крім мене, не помічає: що далі він говорить (а говорить він дедалі впевненіше), то сильніший дме вітер з Лорниного боку. Я намагаюся не дивитися в її керунку, але краєчком ока все одно помічаю, як щось темне стоїть за її плечима. Холодний жах у вигляді вітру б'є звідтіля, ніби гірське джерело.
– Знаєте, друзі… Я, здається, починаю розуміти… Дядя намагався переконати Лорну в тому, що вона має силу впливати на світ. І ти, Лорна, таки повірила в це… Боже, звідки цей вітер узявся?
– Аліку, заради Бога, не зупиняйся, пояснюй далі… – благаю я його, пригинаючись під поривами буревію.
– …і Лорна повірила в те, що справді загасила сонце. Це був настільки травматичний досвід для дитини, що вона не витримала відповідальності за накоєне. І стрибнула у провалля…
– Той самий сценарій! – волаю я, перекрикуючи вітер, що реве в наших вухах. – Скрізь у житті Лорни я бачила той самий сценарій. Лорна підіймалася, творила чудо і намагалася покінчити із собою, стрибаючи вниз. У найширшому розумінні! Лорна! Дивись на нас!
Всі переводять погляди на неї. Хоча Лорна сидить тут же, за метр від мене, ця несподівана сутінь і штормовий вітер створюють ілюзію, ніби Лорна зменшилась у кілька разів… Або ніби я дивлюся на неї через перевернутий бінокль. Лорна повільно підіймає голову. Мене проймає відчуття, ніби Лорна зараз перебуває в зоні надпотужної гравітації, і кожен рух дається їй непереборно важко. Я зараз тут, біля вогню, а Лорна – десь там, на краю чужого світу. В пітьмі.
– Лорна! – кричу до неї. – Коли сонце виходило з-за хмар, твоя депресія відступала, коли сонце зникало, депресія посилювалася! Все твоє життя зачепилося за той день у горах. Ти прокручуєш усім своїм життям той самий день на різні лади! Навіть сьогодні, зараз, якоюсь частинкою себе ти проживаєш той самий день неподалік від Шайтанового озера!
Віра роззирається, і Алік, і я роззираємося й переконуємося, що те, що стало видно мені – не ілюзія. Ми зараз на вершині тієї самої скелі, майже у повній темряві, вітер доносить сирий озерний запах, а дуже здалеку долітає нестямне валування псів.
– Ти проживаєш досі той самий день тільки з однієї причини! Ти не прожила його ще жодного разу до кінця!
– «НІ!» – кричить Лорна з краєчку скелі. Вона заперечливо мотає головою, її волосся на вітрі страшно розвіюється.
– Щоразу, коли ти доходиш до краєчку і здійснюєш чудо, ти лякаєшся!
– «НІ-І-І!»
– …лякаєшся і намагаєшся викреслити зі свого світу тут частину тебе, яка ці всі чудеса й робить! СИЛА, ЩО СТОЇТЬ У ТЕБЕ ЗА ПЛЕЧИМА – ЦЕ І Є ТИ! ТА САМА ТИ, ЯКА ПОВІРИЛА, ЩО МАЄ СИЛУ ЗАГАСИТИ СОНЦЕ!!!
Мої слова, важкі, мов глина, летять у Лорну, як в потьмарену озерну гладь. Після глибокого сплеску я відчуваю: вони попали, куди слід. Лорна, долаючи Гравітацію, розвертається до нас спиною і розкриває обійми. Щось щільне і напружене вривається в неї. Вітер поволі слабшає, і Лорна безвільно падає на землю.
Я кидаюся до неї, підіймаю із землі її голову, притуляю її до свої грудей.
– Жива, жива… – ридаю я. – Слава тобі Господи, жива! Лорна усміхається.
– Жанна, ти свята, – шепоче вона мені.
Я не даю їй говорити, тільки притуляю до своїх грудей, обіймаю і плачу.
Жанна з Лорною підходять до багаття. Я здивований тим, що темрява над Шипотом практично моментально розсіялась. Хмари порідшали, з-за них виглядає сонце.
– Дивіться, сонце, – озивається Віка, яку всі після вчорашнього чомусь називають Вірою. Знову ці Алікові маніпуляції…
Я закурюю. Алік, Віка й Жанна жваво обговорюють раптову переміну погоди. Алік з гумором розповідає, що неодноразово був свідком того, як погода кардинально мінялася в моменти рішучих духовних трансформацій у його колег-екстрасенсів. Жанна обіймає Лорну за плечі з одного боку, а Віка (нізащо не назву її Вірою!) – з іншого. Вони сміються з Алікових дотепів і поводять себе вільно й невимушено, мовби на відпочинку після напруженої роботи.
З того, що долетіло до моїх вух, я зробив деякі висновки. Зокрема, стало ясно, що цей жук переконав дівчат, буцім щойно Лорна, а також усі вони, пережили велике духовне по-трясіння-зцілення…
Я з болем усвідомлюю, що безнадійно програв цю гру Алікові. Алік намагається не дивитися в мій бік, бо напевне знає, що я єдиний з присутніх, хто насправді бачить, як найменшу нагоду цей шарлатан використовує, аби зміцнити свій імідж гуру. Навіть цю химерну мінливість погоди, притаманну для гір, він ухитрився використати собі на руку. От жучара!
От… щойно ми перетнулися поглядами, й Алік винувато відводить очі. Соромиться. Чи боїться?… Звісно, йому б за краще було, якби мене тут не було взагалі. Тоді б він безроздільно заволодів довірою дівчат. Премудрий гуру в оточенні юних створінь – приваблива роль не для одного «духовного шукача». Я його навіть розумію, чесно.
І все-таки, мені зараз боляче й прикро через те, що то я – саме я вигадав, я організував цей з'їзд, я йшов на ризик, а він… він пожинає плоди слави. Завжди чомусь так.
Кидаю недопалок у ватру і, щоб якось відволіктися, починаю докладати дров до багаття.
– Йостеку! – гукає Віка. – А ти бачив, як під час буревію з'явилася та сама скеля, де була колись Лорна з дядьою?
– Ні, – буркаю я.
Алік натомість втручається жвавим голосом:
– А мені здається… мені здається, друзі, я навіть озеро під горою бачив! Це взагалі фантастично! Такої сили психокінезу я ще не зустрічав! Лорна, у тебе великі здібності!
На ці компліменти Лорна невпевнено посміхається. Я ще ніколи не бачив її такою зм'яклою й розпруженою.
– А я ще ніколи не бачив, як формується секта, – кидаю їм. Передразнюючи гуру, додаю саркастично: – Це взагалі фантастікі!
Дівчата трохи ніяковіють, Алік теж пригасає, але, видно, не хоче втрачати ейфоричного настрою, який вдалося створити в собі й у групі.
Групі? Значить, четверо проти одного?
Що ж. Буду вести своєї вперто.
Мені страшенно хочеться зараз гаркнути щось таке викривальне й гостре, від чого Алікова маска вмить облізе і всі побачать його справжнє обличчя. Але, як на зло, нічого дотепного на думку не спадає. Мушу користуватися найпримітивнішим знаряддям: сарказмом. Що ж… Як істинний інтелектуальний самурай, котрий присягнув воювати за свободу духу та ясність розуму, я кидаю Алікові свій останній виклик. Вирушаю у свій останній бій.
Змочивши горло водою, я випростувався. «Банзай!» – прошепотів собі стиха під ніс. Скориставшись моментом мовчанки (усі в якусь хвилину стежили за тим, як я п'ю воду), я відкашлююсь і наче продовжую незакінчену думку:
– А ви знаєте, Аліку, я вас навіть розумію і, можна сказати, навіть починаю симпатизувати вам, – мій голос фальшиво миролюбний. Мені незручно через невдалий початок атаки. – Ви, Аліку, просто людина, яка заблукала… Ви людина чесна, тут слів нема, але, як то кажуть у мене на роботі, «хороший хлопець – це ще не професія». Чесним бути мало. Потрібно бути тверезим. А ви заблукали серед химер… Знаєте, від містика до шизофреніка один крок. Повірте, я й сам свого часу був близький до подібного. Тоді, з Лорною – я розповідав про це. Чесне слово. Я відчував, що в один момент можу цілком втратити увесь свій скепсис, усю критичність і почати залежати від чогось «потойбічного»: від демонів, магічних впливів і так далі. Але я сказав собі: «Йостеку, це шлях слабаків».
Я роблю паузу, аби додати наступним словам більшої ваги:
– Аліку, повірте, набагато легше збожеволіти, ніж зазирнути в очі дійсності.
Короткими поглядами Алік оцінює мене і раптом невластивим йому сухим тоном каже:
– А знаєте, Йостеку, чому у вас на носі такі товсті окуляри?
– Напевне, з тої ж причини, що й у вас.
– Хе-хе, дотепно. – Насправді старому не смішно. Він заціплений. – Ви праві, Йостеку. З тої самої причини, що й у мене. Ми схожі один на одного. І знаєте чим? Нас обидвох засліпило наше прагнення бачити світ таким, яким ми його собі уявили. Ви – у своїй манері, раціональній і механічній. Я… у своїй… містичній… і… і релігійній…
Алік сковтує грудку в горлі, яка заважає говорити.
Вдихнувши глибоко і різко видихнувши, він знімає з перенісся окуляри, втомлено тре собі очі й нахиляється в мій бік:
– Мені нелегко зараз говорити… Тому краще погляньте, друже, що я зроблю…
Алік підносить окуляри в повітря і скручує їх у криву вісімку, аж чутно тріск пластмаси. Враз він весь розслабляється, його плечі опускаються, і він з усмішкою кидає свої поламані окуляри мені під ноги.
– Дивіться, Йостеку. Дивіться уважно, що я зробив. Щойно весь мій світ упав до ваших ніг. Ви перемогли мене.
Мої уста напружуються. Щелепу зводить судома. Сучий він син, он хто. Миротворець, блядь. Позер йобаний, а не миротворець.
– Не клейте дурня, – кажу черство. – Навіщо ви це зробили?
– Я пожертвував щойно своїм світоглядом, уявляєте? – Алік розпливається в усмішці. – Щойно я відмовився від своїх поглядів. – Він ляснув себе по коліні. – І – уявляєте? – почуваюся дуже легко. Хто б міг подумати!
Алік роззирається довкола: на прояснене небо, на ліси, осяяні призахідним сонцем, на гори у золоті, на дівчат, і кожному усміхається. Він полегшено зітхає.
– Дивіться! Дивіться всі! – заманює він рухами рук. – Ви свідки, так, ви свідки! Я більше нічого не знаю про жругрів, про уіцраорів. Ні слова більше про квантовий перехід і біополе. Я просто собі людина. Йостеку, я вас благаю… Зробіть так само. Окуляри заважають вам.
Напруження наростає в мені. Ах ти ж дристуняра старий. Скільки можна насміхатися з мене?
Все має бути написано на моїм обличчі – холодний інтелект, який достойно протиставляє себе зубатому, шизофренічному, безпричинно радісному старому алкашеві.
– Перестаньте. Ви вже в літах, а поводитеся, мов паяц. Збережіть бодай рештки гідності.
– Скиньте, скиньте свої товсті окуляри, Йостеку, скиньте свій багаж знань. І гідність свою теж скиньте! Подивіться, який світ великий. – Алік дедалі більше поводить себе, як клоун, він доводить свою гру до абсурду.
Ненавиджу таких людей.
Щойно я усвідомив, як глибоко я ненавиджу людей, котрі говорять абсурдні речі… котрі породжують і примножують абсурд. Вони – зло.
Алік присунувся навколішках, аби ще на кільканадцять сантиметрів наблизити своє обличчя до мене. Він зазирає божевільними очицями до мене просто в душу, при цьому рот його не закривається. Я відчуваю: ось-ось, і все, що тримається на останніх нитках у мене в душі, зараз вихлюпнеться назовні. Голос його змушує мене закипати. Я усвідомлюю, що зненавидів цей голос, відколи вперше почув його.
– …Йостеку, ваші окуляри – це щит. Вони ваша раціональність, друже. Відкиньте її вбік, подивіться на цей широкий, цей прекрасний світ. – Алік протягує руку до мого перенісся і додає лагідно: – Дайте я вам допоможу…
– Руки! – вискнув я й відсунувся. – Руки при собі тримай!
– Ну що ж ви так! Визнайте, визнайте загадковість, визнайте незбагненність цього світу. Він не вміщається у жодні схеми, в жоден погляд… А погляд, який вміщатиме цей світ, ніколи не потребує окулярів…
Алік швидким рухом цапнув мої окуляри, їх перекосило на моєму обличчі, й тут я не витримав. Права рука сама собою смикнулася й заїхала Алікові просто під дих. Ліва, так само неконтрольовано, дала хук знизу вгору, прямо в носа. Хруск хряща, віддача в плече. Алік точиться назад, обома руками затуливши очі, з його носа юшить кров. Враз мій нюх загострюється так, що я чую важкий, але до біса звабливий дух-ман кров'яри. Щось у мені перевертається, й немовби якийсь звір вступає в моє тіло. Я хапаю перше, що попадається під руку, – поліно. З тваринним риком кидаюся на нього. Я вже не контролюю себе ані на йоту, моєю рукою орудує хтось інший. Мов крізь червону заволоку я спостерігаю, як рука з поліном раз за разом опускається на голову, на плечі, на руки чоловічка, котрий навіть не чинить захисту, і ця розслаблена беззахисність мене заводить ще більше. Я бачу дівчат, що кидаються відтягувати мене, але хтось замість мене з розмаху, з розвороту б'є котрусь із дівчат поліном прямо по плечу, а потім знову повертається до нікчемного, слабкого чоловічка, який заслуговує смерті, я його хочу вбити, вбити, тому що ніхто ще не будив своїм поглядом Того, Хто зараз орудує палицею. Алік закриває голову руками, та поліно опускається на неї знову й знову, його закривавлені губи щось шепочуть, і раптом…
Я хочу зрозуміти, що сталося зі світом, чому все завмерло, і роблю рух, націлююся глянути через плече, собі за спину. Я згадую презирливі, повні хизування слова, кинуті в обличчя Алікові: легше збожеволіти, ніж заглянути в очі дійсності.
І от вона.
Вертикальна Дійсність колишеться прямо за моїм плечем, неначе морська хвиля, в якій замість води – скраплена шизофренія. Я опинився у місці, де зв'язано в єдиний вузол наші душі – моя, Алікова, Жаннина, Лорнина й душа Віки/Віри, і навіть душа Германа, котрий зараз десь між ялиць і сосен тягнеться вичитати вердикт світу – всі вони сплетені в одне. І я розумію кожну з них. Ось Лорна, така маленька і самотня в цьому світі, але така щедра. Ось Жанна, велична і прекрасна у своєму божевіллі. Ось Віра, чиє ім'я на санскриті означає «доблесть», – безстрашна і благоговійна. Ось Алік, душа його прозора й дзвінка.
Звук на плівці знов оживає. Реверберації Вертикальної Дійсності втрачають металічний брязкіт і стихають, гублячись у шумі сосен.
Я скидаю окуляри й ошелешено виявляю, що без них світ просто накриває мене своїм безумством кольорів, своєю чіткістю, фактурністю. Мої очі бачать опукло, мов крізь невидиму кришталеву лінзу. Я роздивляюся на Аліків рот. Тепер він справді, як у блазня, – залитий кров'ю. Алік лежить на землі, не маючи сили поворухнутися. Він насилу повертає до мене голову. Його рот ворушиться. Коліна мої підкошуються, земля набігає ззаду, і я боляче (але приглушено) приймаю удар цілим тілом. Голова лунко б'ється й відскакує від землі, я відсторонено думаю, що, напевне, у мене тепер струс мозку, але це – зовсім, зовсім не має значення… Ми з Аліком лежимо зовсім поруч. У мене вже не стане сил підвестися. Дивлюся просто в біле, затягнуте хмарами небо. Аж ось наді мною нависають обличчя наших дівчат. Вони спокійні й печальні, мов ангели. Вони лягають біля нас, пригортаючи нас до себе. Я знаходжу в собі останні сили, щоби відірвати погляд від білого, може, навіть трохи сірого, але дуже тихого, дуже тихого неба. Повертаю голову й бачу лице Аліка. Воно розбите, страшне і мало схоже на обличчя того Аліка, якого я знав кілька хвилин тому. Але я бачу його рот, він щось шепоче. Шепоче для мене.
Алік дивиться мені в очі, і в його погляді – радість. Нарешті я можу розібрати його шепіт:
– Світ прекрасний, Йостеку… Світ великий і прекрасний…
Немає більше сил. Голова сама відвертається, і мій погляд знову рине в небо. Але цей шепіт: «Світ прекрасний і великий, Йостеку, світ великий і прекрасний…» – цей шепіт залишається зі мною…
V.: Ти зараз бачиш мене?
?.: Так, світ знову стає ближчим… реальнішим, чи як. У мене враження, ніби я прожив півжиття…
V.: У мене приблизно таке ж… А як зараз самопочуття?
?.: Я знову почуваюся собою. Немає більше нікого з персонажів, усі камені вільні. І ще… Таке враження, ніби вся пітьма залишилася позаду. Приблизно так… Мені подобається ця фраза: «ніби вся пітьма залишилася позаду»… Де тут на диктофоні «стоп»?
– Як це – кінець?! А фестиваль? Де ж історія про те, як ви зробили фестиваль, Йостеку?
Йостек гмикає.
– Та що вже тут розказувати… Не вдалося мені те, що задумав, якщо вже бути чесним. Я придумав легенду про фестиваль, коли взнав, що Лорна і Жанна потрапили до травматології з переломами. Це коли ці дурепи стрибнули з даху, щоб розбитися, а гепнулися на чужий балкон. Було ясно, що мої красавіци можуть на цьому не зупинитися, а повторюватимуть свій подвиг, поки не досягнуть задуманого. І мені спало на думку: як, блін, шкода, що не існує фестивалю самогубців-невдах, куди б я міг запросити дівчат, щоби вони розвіялися… Щоби з них спала ця облуда, через яку їм не видно елементарних речей. Вони ж самі себе загнали в глухий кут цими страшними історіями про демонів, про кошмари… Я вам щойно продемонстрував, як усе це легко пояснити нормальною людською логікою, без притягнення всіляких демонів… Розумієте, коли ви проникли у структуру магії, вона більше не має влади над вами… і я подумав, стоп! А чому б мені самому не організувати цю тємку? Можливо, вийде щось розумне? На природу приїхали б люди, які зіткнулися у своєму житті з нерозв'язними проблемами. Якщо вони досі не покінчили із собою – це знак, що насправді вони не хочуть цього. Вони шукають вихід. І значить, я можу допомогти їм знайти його. І було б супер-бупер, якби ми з дівчатами на цьому фестивалі самогубців опинилися в ролі пересічних гостей, котрі в колі однодумців теж по ходу тверезіють від смут і тривог.
Так само я придумав механізм, який самоорганізовується в інтернеті. Як потім можна листами робити запрошення, ну, цей фокус із шестіркою, що я вам розказував. Це моя власна ідея. Я відправив понад сотню таких запрошень, бо підозрював, що насправді приїде мало. Так і трапилося. Приїхало зовсім нічого. Крім нас, троє. Ви, Аліку, Герман та Віка. І то добре. Я боявся, що затія провалиться капітально.
Йостек протирає лице, ніби втомився від роботи з паперами.
– Коротше, не вийшло нічого. Тільки гірше все стало. Тому все. Офіційно оголошую фестиваль закритим.
Всі напружено мовчать. Першим озивається Алік:
– Ну, чому ж нічого не вийшло… Он, Віка переродилася. Лорна розслабилась трохи… Жанні стало вільніше… правда?
– Хуйня це все, Аліку, на пісному маслі. Ви самі себе дурите. А мені це більше не вдається. Тому що нікому насправді легше не стало. Тільки гірше стало… І великою мірою вина лежить на вас, Аліку. Це ви розпалюєте в моїх друзях цей містичний жах. І я розумію чому. Тому що саме в таких обставинах ви – за головного. Автоматично ви стаєте тим, хто володіє правильним баченням ситуації. У вас для всього є відповіді, на все є поради. Ви головний. І вам це подобається. Я вгадав?
Алік червоніє.
– Ні… зовсім ні…
– Ну чому ж «ні», коли ясно, що «так». Вам подобається, коли на вас дивляться шанобливо. Коли ваші знання й досвід комусь цікаві й потрібні. Вам подобається, що ви тут найстарший, ще й із такою екстраординарною біографією. Екстрасенс! Цілитель! Хранитель раси! А ми що? Ми молодняк, нам до вас, духовного велетня, ще рости і рости… Але ви, звісно, можете нам допомогти в цьому! І робите це з великим задоволенням!
– Йостеку, ви знову хочете звалити на мене всю вину, ніби винуватий, що сьогодні по нас прийдуть демони…
Йостек ляскає себе по чолі.
– Господи, ну коли ви відкриєте очі! Які демони? Які демони, га? Де ви бачите цих демонів? Немає ніяких демонів! Замість них – жменька придурків. Хіба не ясно?
– Йостеку, я відчуваю, що на вас давить якась сила зсередини… Вона готова от-от вирватися назовні… Ви вже ладні ослабити свій контроль, але все ще тримаєтесь за раціональність. Давайте, я вам допоможу відпустити це…
– Що? Це ви що надумали?
– Хлопці, не сваріться! – скрикую я, вже не в силах терпіти те, що відбувається. – Я, здається, дещо теж зрозуміла… Може, це все бздури, але можна, я теж дещо скажу?
Вони припиняють сварку, і мені стає легше. Я звертаюся до Лорни.
– Я хочу попросити зараз тебе, Лорна, одну річ. Розкажи, будь ласка, нам всім ще раз ту історію про дядю і про те, як ти трогала небо…
Лорна вивчає мене поглядом.
– Воно вже зовсім близько, Жанна… – шепоче вона. – Ще ніколи не було так близько…
Мене починає знову бити дріж, але я не дозволяю собі піддатися цій слабкості.
– Це дуже добре, що воно вже близько. Пам'ятаєш, ти обіцяла мені, що, коли прийде мить, ти будеш відвертою, як ніхто на світі?
Лорна мовчить. Закриває очі й, розплющивши їх, дивиться в нікуди. Монотонним голосом вона починає свою історію.
Я вслухаюся в її суху, різку мову. Пітьма довкола нас робиться такою густою, ніби серед білого дня западає ніч. Я не можу зрозуміти причини темряви, можливо, вона через затягнуте хмарами небо…
А пітьма посилюється.
– 23-го вересня 1987 року я готувалася зустріти свій четвертий день народження без батьків. Я тоді жила у Казахстані, у невеличкому містечку Каркарали у свого дяді Валєри, брата мого батька. Дядя Валєра вирішив зробити мені подарунок до дня народження. Він взяв мене в гори на озеро Шай-тан-коль і сказав, що збирається навчити мене одного фокуса. Цей фокус називався «гасити сонце»…
Лорна оповідає цю історію вголос, а я бачу її внутрішнім зором. Ось маленька дівчинка, ось дядько просить її загасити сонце. Ось маленька дівчинка говорить дядькові, що їй нічого не виходить. А ось і дядько, що курить їдку папіросу, каже, ніби цим він торкає небо. Ось дівчинка просить у дяді дозволу й собі торкнутися неба. Дядя в поцілунку передає їй цю здатність, і дівчинка далі пробує загасити сонце. Ось вона розплющує очі й бачить, що сонце дійсно погасло. Дівчинка нажахана до півсмерті, вона боїться покарання за вчинене. Адже те, що вона накоїла, – жахливо. Вона занурила світ у пітьму. Тепер все живе загине, і цей гріх ляже на неї. Дівчинка не витримує такої провини і з відчаю стрибає в провалля… Після цього стрибка (після одужання від стрибка) починається, власне, історія тієї Лорни, яку я знаю.
Я ще раз подумки прокрутила цей сценарій, і він один в один збігся з моєю здогадкою.
– Як темно… – тихенько каже Віра. Вона обіймає себе за плечі, бо холодний вітер неприємно залазить під одяг.
– Напевне, зараз так само темно, як у той день, на горі, – кажу я. – Лорно, так само темно чи ні?
Лорна киває. її погляд зосереджений на багатті, єдиному джерелі світла, що поєднує нас.
– Воно вже тут. Прямо у мене за спиною. Я відчуваю його. Ще один порив крижаного вітру змушує мене застогнати.
Вітер дме з гір, спиною до яких сидить Лорна. На секунду мені ввижається, ніби вітер за спиною Лорни має форму, і я насилу стримуюся, аби не зойкнути з переляку…
Йостек, намагаючись не показувати виду, теж перелякано Роззирається. Тільки Алік у якійсь м'якій задумі.
– Феноменально, – врешті вирікає він і пляцкає себе по коліні. – Феноменально. Ким був твій дядя, Лорна?
– Фокусником, – ледь чутно відповідає та.
– Лорна, твій дядя був не фокусником. Твій дядя був магом. 23-го вересня вісімдесят сьомого року в Казахстані було видно кільцеподібне сонячне затемнення!
Лорна піднімає очі.
– Що?
– Того дня, коли сталися описані тобою події, між Казахстаном і Тихим океаном смугою пролягло сонячне затемнення. Я можу говорити з абсолютною певністю, тому що якраз того дня сам я був у Казахстані з важливою місією. Я вам вже розповідав, що мав відвернути торнадо. Збігається навіть місце, де повинна була зародитися смертельна стихія – озеро Шайтан-коль!
Алік видає саме ту інформацію, яка мені зараз потрібна. Пасьянс починає складатися.
– Аліку, – питаю в нього, – а ти можеш нам пояснити наміри дяді Валєри? Чого він, як маг, хотів цим добитися?
Алік замислюється на мить.
– Можемо поміркувати. Я думаю… тобто я впевнений: дядя знав, що має бути сонячне затемнення. Скоріш за все, він хотів змусити Лорну повірити, ніби вона має достатньо сил, аби впливати на природу… на зовнішній світ загалом… що, в принципі, і є суттю магії.
Всі очі прикуті до Аліка, і ніхто, крім мене, не помічає: що далі він говорить (а говорить він дедалі впевненіше), то сильніший дме вітер з Лорниного боку. Я намагаюся не дивитися в її керунку, але краєчком ока все одно помічаю, як щось темне стоїть за її плечима. Холодний жах у вигляді вітру б'є звідтіля, ніби гірське джерело.
– Знаєте, друзі… Я, здається, починаю розуміти… Дядя намагався переконати Лорну в тому, що вона має силу впливати на світ. І ти, Лорна, таки повірила в це… Боже, звідки цей вітер узявся?
– Аліку, заради Бога, не зупиняйся, пояснюй далі… – благаю я його, пригинаючись під поривами буревію.
– …і Лорна повірила в те, що справді загасила сонце. Це був настільки травматичний досвід для дитини, що вона не витримала відповідальності за накоєне. І стрибнула у провалля…
– Той самий сценарій! – волаю я, перекрикуючи вітер, що реве в наших вухах. – Скрізь у житті Лорни я бачила той самий сценарій. Лорна підіймалася, творила чудо і намагалася покінчити із собою, стрибаючи вниз. У найширшому розумінні! Лорна! Дивись на нас!
Всі переводять погляди на неї. Хоча Лорна сидить тут же, за метр від мене, ця несподівана сутінь і штормовий вітер створюють ілюзію, ніби Лорна зменшилась у кілька разів… Або ніби я дивлюся на неї через перевернутий бінокль. Лорна повільно підіймає голову. Мене проймає відчуття, ніби Лорна зараз перебуває в зоні надпотужної гравітації, і кожен рух дається їй непереборно важко. Я зараз тут, біля вогню, а Лорна – десь там, на краю чужого світу. В пітьмі.
– Лорна! – кричу до неї. – Коли сонце виходило з-за хмар, твоя депресія відступала, коли сонце зникало, депресія посилювалася! Все твоє життя зачепилося за той день у горах. Ти прокручуєш усім своїм життям той самий день на різні лади! Навіть сьогодні, зараз, якоюсь частинкою себе ти проживаєш той самий день неподалік від Шайтанового озера!
Віра роззирається, і Алік, і я роззираємося й переконуємося, що те, що стало видно мені – не ілюзія. Ми зараз на вершині тієї самої скелі, майже у повній темряві, вітер доносить сирий озерний запах, а дуже здалеку долітає нестямне валування псів.
– Ти проживаєш досі той самий день тільки з однієї причини! Ти не прожила його ще жодного разу до кінця!
– «НІ!» – кричить Лорна з краєчку скелі. Вона заперечливо мотає головою, її волосся на вітрі страшно розвіюється.
– Щоразу, коли ти доходиш до краєчку і здійснюєш чудо, ти лякаєшся!
– «НІ-І-І!»
– …лякаєшся і намагаєшся викреслити зі свого світу тут частину тебе, яка ці всі чудеса й робить! СИЛА, ЩО СТОЇТЬ У ТЕБЕ ЗА ПЛЕЧИМА – ЦЕ І Є ТИ! ТА САМА ТИ, ЯКА ПОВІРИЛА, ЩО МАЄ СИЛУ ЗАГАСИТИ СОНЦЕ!!!
Мої слова, важкі, мов глина, летять у Лорну, як в потьмарену озерну гладь. Після глибокого сплеску я відчуваю: вони попали, куди слід. Лорна, долаючи Гравітацію, розвертається до нас спиною і розкриває обійми. Щось щільне і напружене вривається в неї. Вітер поволі слабшає, і Лорна безвільно падає на землю.
Я кидаюся до неї, підіймаю із землі її голову, притуляю її до свої грудей.
– Жива, жива… – ридаю я. – Слава тобі Господи, жива! Лорна усміхається.
– Жанна, ти свята, – шепоче вона мені.
Я не даю їй говорити, тільки притуляю до своїх грудей, обіймаю і плачу.
Жанна з Лорною підходять до багаття. Я здивований тим, що темрява над Шипотом практично моментально розсіялась. Хмари порідшали, з-за них виглядає сонце.
– Дивіться, сонце, – озивається Віка, яку всі після вчорашнього чомусь називають Вірою. Знову ці Алікові маніпуляції…
Я закурюю. Алік, Віка й Жанна жваво обговорюють раптову переміну погоди. Алік з гумором розповідає, що неодноразово був свідком того, як погода кардинально мінялася в моменти рішучих духовних трансформацій у його колег-екстрасенсів. Жанна обіймає Лорну за плечі з одного боку, а Віка (нізащо не назву її Вірою!) – з іншого. Вони сміються з Алікових дотепів і поводять себе вільно й невимушено, мовби на відпочинку після напруженої роботи.
З того, що долетіло до моїх вух, я зробив деякі висновки. Зокрема, стало ясно, що цей жук переконав дівчат, буцім щойно Лорна, а також усі вони, пережили велике духовне по-трясіння-зцілення…
Я з болем усвідомлюю, що безнадійно програв цю гру Алікові. Алік намагається не дивитися в мій бік, бо напевне знає, що я єдиний з присутніх, хто насправді бачить, як найменшу нагоду цей шарлатан використовує, аби зміцнити свій імідж гуру. Навіть цю химерну мінливість погоди, притаманну для гір, він ухитрився використати собі на руку. От жучара!
От… щойно ми перетнулися поглядами, й Алік винувато відводить очі. Соромиться. Чи боїться?… Звісно, йому б за краще було, якби мене тут не було взагалі. Тоді б він безроздільно заволодів довірою дівчат. Премудрий гуру в оточенні юних створінь – приваблива роль не для одного «духовного шукача». Я його навіть розумію, чесно.
І все-таки, мені зараз боляче й прикро через те, що то я – саме я вигадав, я організував цей з'їзд, я йшов на ризик, а він… він пожинає плоди слави. Завжди чомусь так.
Кидаю недопалок у ватру і, щоб якось відволіктися, починаю докладати дров до багаття.
– Йостеку! – гукає Віка. – А ти бачив, як під час буревію з'явилася та сама скеля, де була колись Лорна з дядьою?
– Ні, – буркаю я.
Алік натомість втручається жвавим голосом:
– А мені здається… мені здається, друзі, я навіть озеро під горою бачив! Це взагалі фантастично! Такої сили психокінезу я ще не зустрічав! Лорна, у тебе великі здібності!
На ці компліменти Лорна невпевнено посміхається. Я ще ніколи не бачив її такою зм'яклою й розпруженою.
– А я ще ніколи не бачив, як формується секта, – кидаю їм. Передразнюючи гуру, додаю саркастично: – Це взагалі фантастікі!
Дівчата трохи ніяковіють, Алік теж пригасає, але, видно, не хоче втрачати ейфоричного настрою, який вдалося створити в собі й у групі.
Групі? Значить, четверо проти одного?
Що ж. Буду вести своєї вперто.
Мені страшенно хочеться зараз гаркнути щось таке викривальне й гостре, від чого Алікова маска вмить облізе і всі побачать його справжнє обличчя. Але, як на зло, нічого дотепного на думку не спадає. Мушу користуватися найпримітивнішим знаряддям: сарказмом. Що ж… Як істинний інтелектуальний самурай, котрий присягнув воювати за свободу духу та ясність розуму, я кидаю Алікові свій останній виклик. Вирушаю у свій останній бій.
Змочивши горло водою, я випростувався. «Банзай!» – прошепотів собі стиха під ніс. Скориставшись моментом мовчанки (усі в якусь хвилину стежили за тим, як я п'ю воду), я відкашлююсь і наче продовжую незакінчену думку:
– А ви знаєте, Аліку, я вас навіть розумію і, можна сказати, навіть починаю симпатизувати вам, – мій голос фальшиво миролюбний. Мені незручно через невдалий початок атаки. – Ви, Аліку, просто людина, яка заблукала… Ви людина чесна, тут слів нема, але, як то кажуть у мене на роботі, «хороший хлопець – це ще не професія». Чесним бути мало. Потрібно бути тверезим. А ви заблукали серед химер… Знаєте, від містика до шизофреніка один крок. Повірте, я й сам свого часу був близький до подібного. Тоді, з Лорною – я розповідав про це. Чесне слово. Я відчував, що в один момент можу цілком втратити увесь свій скепсис, усю критичність і почати залежати від чогось «потойбічного»: від демонів, магічних впливів і так далі. Але я сказав собі: «Йостеку, це шлях слабаків».
Я роблю паузу, аби додати наступним словам більшої ваги:
– Аліку, повірте, набагато легше збожеволіти, ніж зазирнути в очі дійсності.
Короткими поглядами Алік оцінює мене і раптом невластивим йому сухим тоном каже:
– А знаєте, Йостеку, чому у вас на носі такі товсті окуляри?
– Напевне, з тої ж причини, що й у вас.
– Хе-хе, дотепно. – Насправді старому не смішно. Він заціплений. – Ви праві, Йостеку. З тої самої причини, що й у мене. Ми схожі один на одного. І знаєте чим? Нас обидвох засліпило наше прагнення бачити світ таким, яким ми його собі уявили. Ви – у своїй манері, раціональній і механічній. Я… у своїй… містичній… і… і релігійній…
Алік сковтує грудку в горлі, яка заважає говорити.
Вдихнувши глибоко і різко видихнувши, він знімає з перенісся окуляри, втомлено тре собі очі й нахиляється в мій бік:
– Мені нелегко зараз говорити… Тому краще погляньте, друже, що я зроблю…
Алік підносить окуляри в повітря і скручує їх у криву вісімку, аж чутно тріск пластмаси. Враз він весь розслабляється, його плечі опускаються, і він з усмішкою кидає свої поламані окуляри мені під ноги.
– Дивіться, Йостеку. Дивіться уважно, що я зробив. Щойно весь мій світ упав до ваших ніг. Ви перемогли мене.
Мої уста напружуються. Щелепу зводить судома. Сучий він син, он хто. Миротворець, блядь. Позер йобаний, а не миротворець.
– Не клейте дурня, – кажу черство. – Навіщо ви це зробили?
– Я пожертвував щойно своїм світоглядом, уявляєте? – Алік розпливається в усмішці. – Щойно я відмовився від своїх поглядів. – Він ляснув себе по коліні. – І – уявляєте? – почуваюся дуже легко. Хто б міг подумати!
Алік роззирається довкола: на прояснене небо, на ліси, осяяні призахідним сонцем, на гори у золоті, на дівчат, і кожному усміхається. Він полегшено зітхає.
– Дивіться! Дивіться всі! – заманює він рухами рук. – Ви свідки, так, ви свідки! Я більше нічого не знаю про жругрів, про уіцраорів. Ні слова більше про квантовий перехід і біополе. Я просто собі людина. Йостеку, я вас благаю… Зробіть так само. Окуляри заважають вам.
Напруження наростає в мені. Ах ти ж дристуняра старий. Скільки можна насміхатися з мене?
Все має бути написано на моїм обличчі – холодний інтелект, який достойно протиставляє себе зубатому, шизофренічному, безпричинно радісному старому алкашеві.
– Перестаньте. Ви вже в літах, а поводитеся, мов паяц. Збережіть бодай рештки гідності.
– Скиньте, скиньте свої товсті окуляри, Йостеку, скиньте свій багаж знань. І гідність свою теж скиньте! Подивіться, який світ великий. – Алік дедалі більше поводить себе, як клоун, він доводить свою гру до абсурду.
Ненавиджу таких людей.
Щойно я усвідомив, як глибоко я ненавиджу людей, котрі говорять абсурдні речі… котрі породжують і примножують абсурд. Вони – зло.
Алік присунувся навколішках, аби ще на кільканадцять сантиметрів наблизити своє обличчя до мене. Він зазирає божевільними очицями до мене просто в душу, при цьому рот його не закривається. Я відчуваю: ось-ось, і все, що тримається на останніх нитках у мене в душі, зараз вихлюпнеться назовні. Голос його змушує мене закипати. Я усвідомлюю, що зненавидів цей голос, відколи вперше почув його.
– …Йостеку, ваші окуляри – це щит. Вони ваша раціональність, друже. Відкиньте її вбік, подивіться на цей широкий, цей прекрасний світ. – Алік протягує руку до мого перенісся і додає лагідно: – Дайте я вам допоможу…
– Руки! – вискнув я й відсунувся. – Руки при собі тримай!
– Ну що ж ви так! Визнайте, визнайте загадковість, визнайте незбагненність цього світу. Він не вміщається у жодні схеми, в жоден погляд… А погляд, який вміщатиме цей світ, ніколи не потребує окулярів…
Алік швидким рухом цапнув мої окуляри, їх перекосило на моєму обличчі, й тут я не витримав. Права рука сама собою смикнулася й заїхала Алікові просто під дих. Ліва, так само неконтрольовано, дала хук знизу вгору, прямо в носа. Хруск хряща, віддача в плече. Алік точиться назад, обома руками затуливши очі, з його носа юшить кров. Враз мій нюх загострюється так, що я чую важкий, але до біса звабливий дух-ман кров'яри. Щось у мені перевертається, й немовби якийсь звір вступає в моє тіло. Я хапаю перше, що попадається під руку, – поліно. З тваринним риком кидаюся на нього. Я вже не контролюю себе ані на йоту, моєю рукою орудує хтось інший. Мов крізь червону заволоку я спостерігаю, як рука з поліном раз за разом опускається на голову, на плечі, на руки чоловічка, котрий навіть не чинить захисту, і ця розслаблена беззахисність мене заводить ще більше. Я бачу дівчат, що кидаються відтягувати мене, але хтось замість мене з розмаху, з розвороту б'є котрусь із дівчат поліном прямо по плечу, а потім знову повертається до нікчемного, слабкого чоловічка, який заслуговує смерті, я його хочу вбити, вбити, тому що ніхто ще не будив своїм поглядом Того, Хто зараз орудує палицею. Алік закриває голову руками, та поліно опускається на неї знову й знову, його закривавлені губи щось шепочуть, і раптом…
раптом все
раптом все зупиняється ніби зупинилася картинка у фільмі або зажувало касету
я бачу водночас себе що б'є аліка
я бачу водночас себе який спостерігає за цим і є ще я-третій який бачить і першого і другого.
Я хочу зрозуміти, що сталося зі світом, чому все завмерло, і роблю рух, націлююся глянути через плече, собі за спину. Я згадую презирливі, повні хизування слова, кинуті в обличчя Алікові: легше збожеволіти, ніж заглянути в очі дійсності.
І от вона.
Вертикальна Дійсність колишеться прямо за моїм плечем, неначе морська хвиля, в якій замість води – скраплена шизофренія. Я опинився у місці, де зв'язано в єдиний вузол наші душі – моя, Алікова, Жаннина, Лорнина й душа Віки/Віри, і навіть душа Германа, котрий зараз десь між ялиць і сосен тягнеться вичитати вердикт світу – всі вони сплетені в одне. І я розумію кожну з них. Ось Лорна, така маленька і самотня в цьому світі, але така щедра. Ось Жанна, велична і прекрасна у своєму божевіллі. Ось Віра, чиє ім'я на санскриті означає «доблесть», – безстрашна і благоговійна. Ось Алік, душа його прозора й дзвінка.
Звук на плівці знов оживає. Реверберації Вертикальної Дійсності втрачають металічний брязкіт і стихають, гублячись у шумі сосен.
Я скидаю окуляри й ошелешено виявляю, що без них світ просто накриває мене своїм безумством кольорів, своєю чіткістю, фактурністю. Мої очі бачать опукло, мов крізь невидиму кришталеву лінзу. Я роздивляюся на Аліків рот. Тепер він справді, як у блазня, – залитий кров'ю. Алік лежить на землі, не маючи сили поворухнутися. Він насилу повертає до мене голову. Його рот ворушиться. Коліна мої підкошуються, земля набігає ззаду, і я боляче (але приглушено) приймаю удар цілим тілом. Голова лунко б'ється й відскакує від землі, я відсторонено думаю, що, напевне, у мене тепер струс мозку, але це – зовсім, зовсім не має значення… Ми з Аліком лежимо зовсім поруч. У мене вже не стане сил підвестися. Дивлюся просто в біле, затягнуте хмарами небо. Аж ось наді мною нависають обличчя наших дівчат. Вони спокійні й печальні, мов ангели. Вони лягають біля нас, пригортаючи нас до себе. Я знаходжу в собі останні сили, щоби відірвати погляд від білого, може, навіть трохи сірого, але дуже тихого, дуже тихого неба. Повертаю голову й бачу лице Аліка. Воно розбите, страшне і мало схоже на обличчя того Аліка, якого я знав кілька хвилин тому. Але я бачу його рот, він щось шепоче. Шепоче для мене.
Алік дивиться мені в очі, і в його погляді – радість. Нарешті я можу розібрати його шепіт:
– Світ прекрасний, Йостеку… Світ великий і прекрасний…
Немає більше сил. Голова сама відвертається, і мій погляд знову рине в небо. Але цей шепіт: «Світ прекрасний і великий, Йостеку, світ великий і прекрасний…» – цей шепіт залишається зі мною…
V.: Ти зараз бачиш мене?
?.: Так, світ знову стає ближчим… реальнішим, чи як. У мене враження, ніби я прожив півжиття…
V.: У мене приблизно таке ж… А як зараз самопочуття?
?.: Я знову почуваюся собою. Немає більше нікого з персонажів, усі камені вільні. І ще… Таке враження, ніби вся пітьма залишилася позаду. Приблизно так… Мені подобається ця фраза: «ніби вся пітьма залишилася позаду»… Де тут на диктофоні «стоп»?