Дереш Любко. Трохи пітьми

   З намету висовується голова ще якоїсь дівчини і злякано дивиться Віці у спину. Та не озирається. Дівчина з п'ятого намету знову зникає всередині. Чути, як вона каже до когось: «Все вже, пішла собі».
   – Ох, дівки, дівки… – зітхає Мукта, не знати про що думаючи, почісуючи волохате пузо. – Будемо їсти гречку з кількою в томаті. У нас, Гєра, тої кільки – нємєряно. На, відкривай ти, бо я вже заїбався консерви зубами розгризати.
   Він кидає мені спершу бляшанку, а потім ножа – досить необдумано з його боку, ледве відскочив. Відкриваю банку й вивалюю її вміст в казанок із паруючою кашею.
   Мукта кладе мені в миску добрячу порцію гречки. Так само щиро навалює й собі. Чоловічий сніданок. Накриває казанок покришкою і знімає з вогню.
   Я методично нагортаю кашу в пельку. Відчуваю, як за кожною ложкою стаю добрішим, лагіднішим, розм'якшуюся. Повертається галасливою юрмою решта тернопільських.
 
   Пригріває сонце.
   Не зронивши зайвого слова, сиджу біля вогню, якраз так, що дим віє просто на мене. З очей біжать сльози. Мешканці п'ятого намету все ще всередині. Решта вже поїли і тепер розляглися мальовничою трупою довкола багаття – хто посьорбує чай із цукром, хто гризе пісочне печиво. З того, як невимушено тут курять цигарку за цигаркою, роблю висновок, що в людей неміряно не тільки цукру й печива, але й інших споживацьких достатків. Легкий флер розпусти, що панує у стійбищі, викликає в мені відчуття, ніби я попав на бенкетування контрабандистів.
   Гітарист стиха бренькає, настроює струни. Спека, місце тернопільських якраз на пригріві. Починає жарити у спину. Добре було б скупатися. Шкода, не маю панами – тім'ячко прикрив би.
   На небі з'являється тонка паволока хмар. Синоптики такі називають cirrostratus – пір'ясто-шаруватими. Ще можна додати «фракталіс» – подерті. Вишукую поглядом атмосферний фронт. Судячи зі співрозміщення хмар, він за хребтом, далеко на заході. Я недавно статтю читав про погоду, вона в мені просто перевернула все.
   Ген за Мукачевим ллють проливні дощі. Десь холодні низхідні потоки крають теплі коржі висхідних із долини повітряних мас. Десь завихрюється циклон. А тут, над головою – страто-циррус фракталіс, і тихий вітерець, і спека.
   Цвіркуни.
   Король Дайан сидить, склавши ноги по-турецьки, а руки долонями догори – у «келих дев'яти коштовностей». Він ледь посміхається і дивиться просто на мене. Я бачу довкола нього химерний бурштиновий серпанок. Серпанок розсипається на дивну райдугу – ближче до тіла червоний контур, потім виразно жовтий, ще далі після жовтого яскраво зелений і темно-синій кольори, обрамлює цю дивовижу ясно-фіолетовий, майже круглий абрис. Дайан посміхається кожною зі своїх оболонок.
   Поволі кольорова з'ява тане у фоні.
   Відчуваю, треба щось запитати.
   – А от ви м'ясо їсте?
   Дайан, не перестаючи посміхатися, відповідає:
   – Ні. Дайанізм не примушує мене їсти м'ясо. А ви?
   – Теж ні. Тільки деколи, коли вже нікуди тікати. Король розуміюче киває.
   – Авжеж, авжеж… Нікуди тікати. Гм… Гарне гасло для нашого королівства.
   – О, – дивуюся. – То у вас є королівство?
   – О, так. Теократична монархія. Панівна релігія – дайанізм. Скоро ми проголосимо нашу монархію урочисто відкритою. Це станеться двадцять восьмого серпня у Тернополі. Між іншим, приєднатися не волієте?
   – На правах кого?
   – На правах васала, звісно. Хто перший приєднався, отримав аванс у вигляді титулу й наділу. Шкода, ви не перший.
   – То є вже й інші?
   – Натурально. Круглий стіл і дванадцять лицарів. Ось один із них, – Дайан десницею показує на Мукту.
   – А що роблять лицарі?
   – О, лицарі управляють підвасальними їм панянками. От як, наприклад, учора. Учора у нас був типовий вечір стосунків «сеньйор-васал». Приходьте й ви до нас увечері. У нас дуже весело.
   Король мрійливо дивиться на небо.
   – Шкода, Віки не було. Вона таке любить, – Дайан ледь киває головою, при цьому заплющуючи очі. – Хороша дівчина. Вона, мабуть, вас учора висвячувала? Цікаво, як: усно чи заднім числом?
   – Ні, ні, що ви. Боже упаси! Ом ґате ґате параґате, – похапцем хрещуся я.
   – Парасамґате. Абсолютно погоджуюсь. Теж цього не люблю. Даруйте, вилетіло, звідки ви…
   – Із Жовкви.
   – Жовква. Наші землі, – муркоче Дайан. – Ми вас завоюємо.
   – Не треба. Ми самі здамося.
   – Ні, дозвольте все-таки вас підкорити. От ви, такий проникливий, такий серйозний молодий чоловік. Організуйте проти нас у Жовкві спротив. І нам приємно, і вам воздається. А коли ми звільнимо жовківчан від спротиву, я представлю вас до ордена. Це дуже почесно.
   – А як щодо офіціозу?
   – У нас – на висоті.
   – А у Жовкві?
   – Ми діємо тихо. Без помпи. Скромність – окраса монарха. У нього і так незаперечні достоїнства.
   – Бом шанкар?
   – Но пасаран, – і складеними, як до молитви, долонями, король торкається чола. – А от і Віка. Віко, заждіть. Віко, ви вже не гніваєтеся на мене? Прошу, сядьте біля моїх лотосних ступнів.
   – Пішов нахуй, чурка довбаний.
   – Оммм…
   – Хуй стовбом! – огризається Віка. – Уявляєш? Цей гандон хотів мене на ланцюг посадити!
   – Ну, це ж усе були жарти, Віко. Чого б це, цікаво, я вас прив'язував тут?
   – Тобі тільки поводок у руки дай. – Віка знову повертається до мене. – Прикинь, доїбався до мого нашийника, каже: «Давай, ти моїм чихуахуа будеш».
   Дайан блаженнійше всміхається і киває головою.
   – Давайте покуримо джа, – пропонує монарх. – Віко, ви покурите з нами джа?
   – Я йду купатися. Йдеш? – це стосується мене.
   Саме час до води. Я дякую монархістам за сніданок і пришвидшую ходу, аби здогнати Віку.
 
   Водоспад недалечко, в урвищі, засипаному ясно-жовтим листям, заваленому камінням та стовбурами дерев. Шум водоспаду долинає аж нагору. (На Шипоті скрізь стоїть легкий шерхіт річок.)
   Віка збігає до обриву, навіть не дивиться під ноги. А даремно – якраз тут можна ступити на бите скло.
   Річка біжить порогами мальовничого урвища. Ми злізаємо крутим схилом до водоспаду. Добрі люди колись висікли тут сходинки. Подумки дякую благодійникам – без їхньої завбачливості спускатися було б набагато важче.
   Я зупиняюся на масивному кам'яному виступі, що нависає акурат понад водоспадом. Далі, метрів за сім піді мною, милуються стихією руссіше турістен у яскравих лахах. В Карпатах цього року наплив гостей зі Сходу.
   Опасисті цьоці в рейтузах несміливо прилаштовуються на мокрих, оброслих мохом брилах і завмирають перед об'єктивом у вигадливих позах, акробатичних рівно настільки, скільки дозволяє почуття рівноваги й самозбереження. Урвище дихає холодом. Шумить, аж закладає вуха, водоспад. На тлі прогрітого повітря шкірою чуєш льодяні токи від каменюк і води.
   Тітки з дітьми. Дітиська бігають довкола мамів і передають одне одному ляпаса-«лову». Шум води глушить всі звуки.
   – Ей, не завтикуй! – кричить знизу Віка. Зір прорізується болючою контрастністю: я бачу білу шкіру у проділі її смоляного каре. Віка заходить у воду по кісточки, але тут же з перекошеним лицем вибігає й починає стрибати.
   – Ну й холодна! Спробуй!
   Я приєднуюся до неї й пробую рукою. Дійсно – холодна, як ну! Купаються у водоспаді, як правило, над кручею, у «джа-кузі», за пару метрів від місця, де вода шугає з висоти. Через потік поклали стовбур дерева. За нього тримаються, щоби не знесла течія. Купаються на Шипоті наголяса.
   Я скидаю штани і майтки. Складаю їх по-армійськи на камені – під ногами тепле, чорне болото впереміш із листям. Дивлюся на Віку. А та дивиться на мене. Мені соромно за свої наколки. Зараз мені здається, ніби то мене накололи на них, так закріпивши на моєму тілі все, що я тепер хотів би відпустити.
   – Я чогось думала, він у тебе інший, – нарешті знаходиться Віка і стягує через голову майку. Нічого нового. У неї під майкою, маю на увазі.
 
   Ступаючи по камінню, заходжу у воду – холодно, аж вивертає кістки. Віка не заходить, вона забігає, і шубовсть – з головою занурюється в найглибшому місці. Тут же зринає і з криком вилітає на берег. Я набираю повітря. І теж – з головою!
   – AAA! Мама! – тіло скручується у вузол, і я каракатицею, в судомах ся викидаю на сушу. Льодяні пазурі розламують мої м'язи на довгі скалки, потім вколюють їх одна в одну і розжовують крижаними беззубими писками. Моє тіло, як заведене, само скаче на місці, а руки накручують кола. Віка пригинається, щоб не потрапити під удар, і задля безпеки відходить на метр убік. Рушником вона енергійно розтирає собі груди й спину. Худий таз, натягнутий гусячою шкіркою, стирчить кістками – два зведені револьвери. Шорсткий бурий квачик між ногами.
   У тому, як її волосся облямовує обличчя, ввижається щось вовче, знову ці глюки. Вона стежить за моїми очима й виразом губ. їй цікаво, куди я дивлюся. Ну от, перехоплює погляд і починає витирати собі між ногами, не відриваючи від мене очиськ. Від їх блиску в мене сіпаються яйця. Вікині фіолетові від холоду губи дрібно дрижать. Ще секунда – і мені захочеться їх поцілувати, притиснутися животом до її живота. Гаряча кров прибуває у печеристі тіла, і я в негайному порядку ще раз забігаю у воду.
 
   К-К-К-К-К.
   Один звук про холодну воду – К-К-К-К.
 
   І ще пару:
   – А-А-А! ОО-О-ОО! – мене знову пережовують беззубі духи водоспаду, я вискакую на берег. Віка послужливо простягає вже мокрого рушника, я хапаю його, одночасно пробую розтиратися, брикатися ногами і робити рухавку руками. Нарешті напливає хвиля соковитого тепла, всередині робиться аж гаряче. Переводжу подих і підскакую з болю – Віка вліпила мені смачного ляпаса по дупі.
   – Ку-у-ур-р-рва! – видавлюю крізь дрож. Вмастила, аж у носі закрутило.
   Ще й хихоче. Кидаюся за нею, вона пробує дертися вгору, але марно – ляпас правосуддя таки впечатується в її сідницю. З виском Віка хапається за зад.
   Ми ганяємося, боляче ляскаємо одне одного долонями по сраці, спині, плечах, наші тіла пашіють від червоних відбитків, аж раптом Віка хапає мене за прутень, стиснувши його міцно в руці. Я вклякаю, у живіт проскакує тінь млосного передчуття.
   Не відпускаючи здобичі, Віка тулиться так близько, що її грудки торкаються холодними пипками моєї шкіри. Мене пробиває мороз. її губи ворушаться:
   – Ну шо, будеш кусатися?
   Я хочу відсторонити її від себе, але роблю це так невдало, що Віка, намагаючись втриматися за мій пиндюр, рвучко падає задом на землю. Від різкого болю я скрикую: «Сука!» – і чую у відповідь: «Хуй!» Віка боляче вдарилася об камінь. Вона розтискає долоню. Дивиться на мене, а потім на долоню.
   Дякувати богу, її долоня порожня.
   Я не маю, що сказати. Зате Віка має. На її очах сльози болю.
   – Прид-дурок! – плаксивим голосом вигукує вона й лізе вгору, час від часу хапаючись за спину трохи вище попереку – там пропотіває росами з крові її здерта шкіра. Віка крекче й надривно підвиває, але при цьому спритно дереться вище.
   – Зачекай! Я ненароком! – по тривалій паузі, та й недоречно, гукаю вслід. Але Віка навіть не озирається. Тільки блимають п'яти. Зникає. Десь побігла вже плакатись.
   Мені прикро. Чомусь мрієш про одних тьолок, а трапляються завжди інші. Я витираюся, вдягаю штани на голе тіло й підкочую ногавиці десь до середини гомілки, щоби не змокли. Споліскую в потічку майтки, шукаю поглядом рушник. Підбираю Вікині лахи (ці квітчасті трусики розчулюють навіть мене) й сам лізу нагору. Наказую собі не думати, а бути уважним – щоб не полетіти у прірву. Ступаю по листю, вгрузаючи у рихку землю. Пальцями ніг відчуваю тонке коріння.
   Вилажу якраз до типі над урвищем. Біля ватри сидить засмаглий чувак у джинсовій безрукавці й помішує щось у казанку. У мене бурчить в животі. Обмінюємося поглядами.
   Я отримую безмовну відповідь на невисловлене запитання, бо мої очі несподівано збігають із чувака на камінь далеко вліво. Там, обійнявши коліна, сидить гола Віка. Вона плаче страшним ревом. На неї ніхто не звертає уваги.
   Підходжу. Тінь у траві коротка й нерізка – небо все в баранцях. Уже полудень.
   Віка помічає мене і замовкає. Ховає голову між коліна й накривається зверху руками, наче тюлень ластами. Я направду не знаю, що мені слід робити, тому просто сідаю поруч і кладу біля Віки її одежину. Користуючись хвилиною, розпростовую на гарячій поверхні каменя свої мокрі труси – хай сохнуть.
   Віка бубонить під ніс:
   – Яка я дура, як-ка я дура! – знову шльохає носом і далі, більш адресно: – Ну чому мені так не везе з пацанами? Той блядун… цей казьол… Чому?!
   Я мовчу, а Віка плаче ще сильніше. Тоді я підсовуюся ближче і обережно обіймаю її за гострі плечі. Віка з готовністю лягає мені на коліна калачиком, і я кілька хвилин гладжу її голову по мокрому волоссю.
   – Мені ж просто треба любові! Просто-напросто! Мені в житті так не везе на любов! Ніхто, ніхто-ніхто мене…
   Але я не слухаю. Тобто слухаю, але неуважно. Мої очі саме піймали цікавого прибульця. Не можу втямити, чим він привертає увагу, однак моя увага вперто чіпляється саме за його постать.
   Очі вхоплюють кожен його рух – це низький огрядний чоловічок з круглим обличчям, колись брюнет, а тепер капітально лисіючий суб'єкт. Зараз він розмовляє з двома хіпі – високими бородатими легінями з аурами на голові. (Аура – це не те, що я колись думав, а всього лиш стрічка, яку зав'язують довкола голови. Вона горизонтально перетинає середину чола, створюючи впізнаваний типаж.) Волохаті бородані сутуляться над балакучим коротуном і покивують йому. Вони чи то розгублені, чи то розсіяні – а чоловічок продовжує щось розказувати, малює руками в повітрі якісь ковбаси, нарізає їх… Усе це – з легенькою посмішкою на сирому обличчі.
   Напевне, кругловидий добре знає, яке справляє враження, йому зрозуміле сторопіння молодих легенів. В одній руці дядько тримає білу квітку, щойно зірвану.
   Дядько немолодий, уже давно за п'ятдесятку. Розтягнуті спортивні рейтузи, брудно-зеленого кольору куртка (грибник, либонь) і біла панамка з козирком. І ще, у тон вітрівці, старомодний наплічник-«колобок»… Я їх не переварюю. Ці «колобки» не просто врізаються у плечі та спину. Вони протиприродні, аморальні, антигуманні. Вони просто абсурдні.
   Дивлячись на «грибника», я живо уявив собі, в яких тонах говоритиму прямо йому в лице все, що сам думаю про «колобки». А він, навіть не знімаючи цього абсурду з плечей, буде всміхатися, кивати і, схиливши голову, делікатно нюхати ромашку.
 
   Чоловік, набалакавшись досхочу, м'яко киває долонькою (мовляв, забудьте все, мон амі, не беріть до серця, сіль ву плє), комічно віддає честь (хіпани шкіряться, крізь бороди блискають зуби, вони такі прикольні, ці бородані – вони також козиряють старому). А старий розвертається до полонини лицем, підбирає з трави свою паличку-підпиралочку і бреде у наш бік.
   Але що це? До його патичка прив'язаний вицвілий клапоть червоної тканини!
 
   – Дивися, – тихо кажу Віці. – Он іще один з'явився. Суне до нас.
   Віка зразу ж замовкає.
   – Дивись, дивись, – розвертаю їй голову на червоношматника. – Кого він тобі нагадує?
   – Якогось вчителя. Дай подумаю… М-м-м… Вчителя музики в середній школі! Такий, на баяні грає. А тобі?
   Я пильно вдивляюся у повне, аж занадто рум'яне обличчя типового гіпертоніка. Він пересунув окуляри собі на лоба і кулаком протирає око.
   – А мені, Віко, він нагадує інженера. Любитель кросвордів і типовий грибник. Розведений, але в душі сім'янин. Не він, а жінка від нього пішла, між іншим.
   – Як знаєш?
   – А так. Ляпнулось. Будемо знайомитися? Пропоную робити, як нас просять координатори. Підібрати й обігріти.
   Віка зиркає через плече. Мене знову глючить на тему вовків.
   – Почекаємо.
 
   Чоловік іде просто на нас і дивиться так, наче достеменно знає, хто ми і що ми (надто я). Чомусь я упевнений, що окулярник зупиниться. Але камрад у білій кепочці тільки усміхнувся нам і махнув долонею. Потім кумедно спохопився – «ах, як я міг забути?» – і показав нам два мирні пальці: мовляв, «свій».
   Відповідаю взаємністю. Віка не реагує, тільки розвертається тілом услід за ним. Вище, біля компанії зі Здолбунова, він зупинився і щось спитав. Йому дають баклажку, він п'є, напевно що воду. Водночас, як мені здається, косить оком на мене. Дякує кивком голови і чимчикує поволеньки далі.
 
   – І що ти на таке скажеш?
   – Що ти козел, – каже Віка. Сідає, нервово натягує на себе лахи. – Доганяймо його. Це ж один із наших!
   І першою зіскакує з каменя, біжить угору. Ну от, зашпорталася і ледь не зарила носом. Підіймається і йде вже поволі. Я теж біжу, доганяю Віку.
 
   Чоловічок сидить коло нашого вогнища й жує канапку. Розшнурований рюкзак лежить біля його ніг. Поруч із моїм прапором він спробував устромити свій, але невдало. Його флагшток повалився, мій полощеться на вітрі.
   – Добрий день, – першим вітаюся я і пробую вдати з себе того, ким себе завжди позиціонував. (Чув, як про мене говорили поза очі: «Апасний штріх». Да, це тіпа я. Апасний штріх з пробитою губою.)
   – Смачного, – каже Віка.
   Чоловічок смішно здригається, витріщає очі в радісному привіті й махає вільною ручкою. У нього повний рот їжі. Поспіхом прожувавши відкушене, він несміливо гукає:
   – Добридень, добридень!
   І, переборюючи сором'язливість, обіймає мене з трохи перебільшеною ревністю. Я теж обіймаю грубасика і поплескую по спітнілій спині. У нього в голові, мабуть, якісь зовсім химерні асоціації від усього цього Шипота – весна народів, Інтернаціонал та інші шматки нетутешнього м'яса.
   – Хогой! – знову розводить руки коротун (ніби перезарядив рушницю) і тягнеться обіймати Віку. Віка обіймає дядька, навіть плескає того по лисині.
   – Альберт Геннадійович, – каже він, сівши знову на полінце.
   – Герман.
   – Вікторія, – каже Віка й розвертається до мене.
   – Вогню? – запитую. Придумала ж – «Вікторія»… А сама ледве-ледве по складах читає.
   – Так, будьте ласкаві, – і Віка невинно кліпає оченятами. Дурепа.
   Припалює від тліючого патика у моїй руці. Кокетливо тримає цигарку, відставивши мізинчика. Дурепа капітальна. Чи це в неї такий гумор?
 
   Зуби в Альберта Геннадійовича великі й рідко посаджені, темнуваті. Коли посміхається – рот при цьому напіввідкритий – зуби надають його круглому обличчю специфічної декоративності. Окуляри в пластмасовій оправі, лінзи товсті, замацані. Піт із нього так і тече. Дядько скидає панамку і витирає нею обличчя та шию.
   Усмішливий такий – коли не глянеш, все чогось либиться.
   З Любко Дереш
   Помічаю, що окуляри підтримуються на його голові резинкою – може, навіть резинкою від трусів. Альберт Васильович здогадується, на що я дивлюся, і пояснює:
   – Спеціально для гір приладнав. Знаєте, давненько вже не виїжджав нікуди. Раптом ще впадуть у прірву? Я без них – ні кроку Що, на олігофрена схожий? – запитує у Віки.
   Його шарм добродушного даунітоса гіпнотизує Віку. Вона охоче киває у відповідь і мило посміхається.
   Дядько, наче задоволений такою реакцією, кілька разів кліпає. За збільшуючими лінзами окулярів це кокетство виглядає і страшно, й смішно. Я гигочу. Віка переводить мрійливий погляд на Геннадійовича і каже (про мене):
   – Не звертайте уваги. Він такий дурний!
   Альберт Геннадійович розуміюче киває. Я вгамовуюся.
   – А ви звідки будете? – питаю.
   – Ой, друзі, давайте на «ти». Називайте мене Альбертом. А краще – Аліком. Ми ж наче всі тут рівні. Таке цікаве місце, вам не здається?
   Віка киває.
   – Я теж так відчув, одразу ж. Особливе місце. Знаєте, я ж старший за вас, я у вашому віці про таке міг тільки мріяти. Тут усі такі люб'язні, мені так приємно, ви просто не уявляєте. Це ж хіпі, так? Хіпі? О, я пам'ятаю ці часи: Смоукі, «АББА», «Іґлз»… Так-так. Вони тепер трохи інші, ніж колись, ці хіпі, ви знаєте? Я їх пам'ятаю зовсім ще молодими. Тоді – такі наївні, а тепер – такі… такі ненав'язливі. А тут – тут просто чудово. Просто чудово, ви знаєте це? Така атмосфера, це щось зовсім нове для мене. Так вільно! Так незакомплексовано! Нашому поколінню у вас можна стільки навчитися! – Алік нахилився до нас і вже трохи тихіше продовжив: – Я от тільки виліз там, внизу, ледь серце не вискочило. Стою, дух переводжу. Аж тут дивлюся – такі красиві молоді люди: дівчата, хлопці. Всі такі самобутні, дехто навіть у вишиванках. Мені там двоє з них розповіли, що це такий щорічний фестиваль, я правильно зрозумів? Так? Дуже добре, ду-уже добре. Я дуже радий, що вас зустрів і ми ось тут.
   Я теж запевнив Аліка, що в натурі, бля, радий його приїзду. І Віка – Віка теж, без викрутасів, сказала, що дуже класно зустріти серед шпани такого торчового дядька, як він.
   Алік витягує з «колобка» загорнуті в папір канапки, на ходу пояснюючи:
   – Я целофаном не користуюся. Чисте божевілля, цей целофан. В мене тут канапки з ковбасою, в целофані вони би вже зеленими стали. Така духота… Як їхав у поїзді, стільки людей напхалося…
   – То звідки ви? – перепитала Віка, беручи одну з канапок.
   – З-під Хмельницька. Шабанівка, ге?… Нє?… Не чули? Ми хитаємо головами: ні сном ні духом.
   – О, це маленьке сільце. У мене там сад є невеличкий, господарка.
   – Корову маєте? – питаю з цікавістю. Перед Одесою я жив у Добромилі на Львівщині, і батьки тримали корову.
   Алік посміхається.
   – Ні, корови не маю. Маю кроликів. Курей дванадцять маю. Авкаріуми тримаю.
   – А город?
   – Аякже. І город… і сад… Я тепер ближче до природи намагаюся. Знаєте, так ніби щось само мене тягне. Раніше цього не було, а тепер таки легше з природою спілкуватися.
   Я з розумінням киваю і мружу на нього око. Який же він хитрющий тип, усе-таки. Найголовніший момент залишається поза словами і поза поглядами. Вітер полоще прапор, і це власне те, про що не хоче згадувати ні Алік, ні Віка – важке і неприємне, із віддухом кислятини. Теж вирішую не привертати зайвої уваги до червоного. Почекаю, хай спливе само.
   Алік явно вчув мої думи, бо знічено стих і опустив погляд, а кутики посмішки прив'яли.
   – Щось вітер здіймається, – зауважує він.
   Справді, вітер з гір набрав свіжості, пахнув промоклими схилами і погнав небом дедалі густішу димку хмар. їх напівпрозора білявість ущільнювалася, перетворюючись на не дуже затишну сіру матерію, рухому й неспокійну. Мені уявилось, як високо-шаруваті хмарки густішають від холодної вологи й опускаються щораз нижче, називаючись тепер кумульо-німбус, шарувато-дощовими.
   Віка лізе в намет, дістає звідти пом'яту сорочку. Розтріпує на вітрі й надіває. Небо сутеніє (зразу міняється щось у настрої), і поривчастий вітер тріпоче зеленим тентом… червоним прапором. Віка мерзлякувато потирає плечі.
   – Он іще одні. Теж у нашу компанію, – стиха каже Алік і показує, де під гору ледве повзуть троє молодих людей. Новоприбулі. Судячи з часу (якраз друга пополудні), вони приїхали з Воловця автобусом на Міжгір'я.
   – А ти як знаєш? – питаю.
   Алік напружено дивиться мені в обличчя.
   – А ти хіба не бачиш? – й відразу посміхається.
   Я знизую плечима. Віка, обійнявши себе руками, теж стежить очима за новачками. Прості собі відпочиваючі. Хлопець, дівчина й дівчина. Не бачу в них нічого суїцидального. Скажу напевне, що до цього вони були незнайомі, хоч і не поясню, від чого така впевненість.
   Зараз вони просуваються нижньою лінією тераси, підходячи до кожного намету, вітаються, обмінюються з тамтешніми кількома словами. Дівчата витримують дистанцію – отже, не подруги. І хлопець окремо. Значить, не кавалер. Одначе хлопець видається надто штивним, як на незацікав-леного – котрась усе-таки йому сподобалася.
   Небо захмарене, світло скупе й сіре. Тривожні думки про передчасну осінь.
   Найдовше трійця затрималася біля наметів рівненських. Там люди зробили симпатичний курінь із зеленого галуззя – можна сидіти на свіжому повітрі навіть у дощ. Перед навісом багато людей, тісним колом сидять біля вогню. Видно, товариські рівненці запросили гостей до себе у компанію. Але гості сканують поглядами радіус полонини. Ось, здається, нас засікли.
 
   Алік відриває погляд.
   – Знаєте, – каже він. – У мене є досить апетитний пиріг із ревеню. Ви б не пригостили мене чимось гарячим?
 
   Ми з Вікою стратегічно плануємо: варити кашу вже чи зачекати. Віка каже, що треба вже й негайно, бо вона голодна, їй канапки мало, а як зійде злива, доведеться суху вермішель лупати.
   Я ж переконую, що наразі пирога з ревенем буде досить. А потім, коли розмістимо Аліка, то можна розслабитися й біля кашки.
   Питаю в Аліка:
   – Ти намет маєш?
   – Звичайно. Правда, невеличкий, одномісний. Рибальський такий.
   Це добре, що Алік з наметом. У моєму для трьох місця точно не стане. Оскільки Віка саме пішла до монархістів по наплічник, це треба розуміти так, що вона перебирається на мій пансіон? Над Шипотом збираються присмерки, віє холодний вітер.
   Беруся до вогню. Підкладаю трохи сухої трави і галузочок, роздмухую приск. Летять іскри – вітер у поміч. На гарячому попелі в лічені хвилини розгорається нова ватра.
   Алік розпаковує рюкзак, дістає звідти легкі шльопанці на піногумі, мейд ін чайна, куплені в Хмельницьку на барахолці. Перевзувається, ставить паркі черевики подалі вивітрюватися. Скидає куртку грибника, знімає мокру тільняшку й переодягається в сухе – запрану футболку з ледь помітним словом СПОРТ.
   – Я можу тобі чимось допомогти? – питається в мене.
   – Зараз, розгориться вогонь, та й підемо по дрова.
   Алік задоволено киває, впирає руки в боки (у нього круглий животик) і спостерігає за народом унизу. Там весела метушня – люди стягують дрова на середину поляни, де має горіти святкове багаття. Це традиція Шипота – щороку в ніч на Купала палити велику спільну ватру. Кожен, хто хоче посидіти поруч, вважає за честь притарабанити пару колод чимдовших. Молоді люди змагаються, хто приволоче масивнішу. Благо, повалених дерев у лісі від зими неміряно… Весь табір, незважаючи на хмари (а то й завдяки їм), жваво готується до вечора.