Страница:
Я оніміла. Насилу видавила з себе, що хочу її бачити. Вона цілком спокійно відповіла:
– Я теж. Виходь гуляти.
– Зараз?!
– Іншого разу може не бути.
Як тільки я це почула, я зрозуміла, що справді, другого такого дня, такої години і такого напруження почуттів не буде. Ми домовилися зустрітися в центрі через годину. Моя мобілка показувала, що то вже пів на дванадцяту ночі. Я поклала слухавку, а моє серце гупало, як скажене. У пам'яті я прокручувала слова, вимовлені її голосом: «Я теж… Виходь гуляти… Я теж… Виходь гуляти». Теж хоче мене бачити! Я намагалася вчутися в її інтонації, зрозуміти, наскільки сильно вона теж цього хоче… одне слово, я збожеволіла від цієї дівчини. Я не знала, що мене чекає сьогодні вночі, не знала, до яких наслідків це може призвести завтра. Я знала тільки одне: зараз пів на дванадцяту, через годину я буду в центрі й бачитиму Лорну. Єдина проблема: що сказати моїм батькам, куди я зібралася. Це був один із останніх разів, коли я говорила неправду. Я їм сказала, що терміново йду до подружки, яку кинув хлопець, її потрібно витягувати з депресії. І побігла.
У центр їхала на таксі, тратячи майже всі свої гроші. Я розуміла, що назад вернутися я вже зможу тільки пішки. Мене це не хвилювало.
Лорна запізнилася трохи більше, ніж на годину. Я чекала. Цієї ночі вдарили приморозки. Але й крім приморозків за цей час я пережила таке пекло, що мені вже все зробилося однаковим.
Коли на Ратуші пробемкало пів на другу, прийшла Лорна, та сама, яку я бачила якихось вісім чи сім годин тому. Ніби ціле життя минуло. Поки я чекала на неї, я обдумала тисячу способів, як зустріну її. Може, я кинуся їй на шию і притисну до грудей? Може, я поцілую її взасос? Але коли я її побачила, я просто розплакалась і все. Лорна обняла мене.
– Треба купити вина, – сказала вона.
Я мовчки попленталась за нею. Я ніколи не пила такого дешевого вина, яке взяла Лорна. Воно було огидним. На це і ще на пачку цигарок для Лорни ми витратили наші останні гроші. Було дико холодно, а я не мала навіть рукавиць, навіть шапки. Ми вирішили йти до Йостека, хоча це вже було повним абсурдом. Ми мовчали, тільки передавали одна одній пляшку з портвейном. Можливо, від того, що я довго стояла на холоді, я захотіла в туалет, про що й сказала Лорні.
– Ти хочеш у туалет чи ти хочеш пісяти? – уточнила вона із властивою їй прямотою.
Я сказала, що друге.
– Ну так сходи, – порадила вона мені.
Я нічого на це не змогла відповісти.
Тоді Лорна сама стала прямо під ліхтарем, що висів над дорогою. Вулиця була порожньою, але час від часу тут, бувало, проїжджали таксівки. Лорна розстібнула куртку, хутко спустила джинси з трусиками й присіла. З неї полилась водичка. Я відвернулась. Лорна підійшла до мене і сказала, щоб я зробила так само.
– Я не можу, – призналась я.
– Якщо ти хочеш дружити зі мною, ти мусиш буди гнучкою. Інакше нам не по дорозі.
Мене її слова налякали. Але й підстібнули. Я, напевне, була вже достатньо п'яна, інакше нізащо в світі не робила б такого. Я тільки почала думати, як би відреагувала мама або бабця – аби їм розповіли, що я мочуся посеред вулиці. Чомусь це додало мені хоробрості, і я повторила те саме, що до мене зробила Лорна. Поки я це робила, пробувала уявити, як із вікна он того будинку навпроти виглядає пісяюча дівчина в дорогому кашеміровому пальті, поли якого притримує, аби не забризкати пісями. Лорна в цей час дивилася на мене з неприхованою прямотою.
Коли ми далі рушили в керунку Йостекової хати, Лорна сказала:
– Є дві речі, які роблять мене такою, яка я є. Я завжди кажу тільки правду, і я завжди роблю тільки те, що справді хочу. Роби так само, і наші дороги будуть іти поруч.
Я подумала, що в ту мить найбільш чесно буде сказати, що боюсь її.
– Жанка, не сци, – відповіла вона. – Я тебе в обіду не дам.
– Ти будеш мене захищати?
– Я тебе навчу бути собою.
Десь через годину ми таки опинилися перед броньованими дверима у під'їзд Йостекового дому. Коду на домофоні ми не знали. Мобільні наші, як на змову, виявилися розрядженими. Йостекова квартира була на дев'ятому поверсі. Лорна спершу спробувала силою висмикнути двері. Потім, копнувши пару разів їх ногою, вгамувалася. Увесь цей час мене здавлював страх, що от зараз хтось вийде, почне на нас кричати, або, чого доброго, викличе міліцію. Я панічно роззиралася навсібіч. Була пів на четвету ранку, і температура, здається, досягла мінімальної за цілу ніч позначки. Вулиці вкрилися льодяною пилюкою, що вигравала у світлі нічних ліхтарів. Коли Лорна перестала гупати ногою в двері, я змогла почути, як тихо зараз навколо. Здавалося, звуки просто вмерзли в це крижане повітря. Я милувалася тим, як вигравало натрієве світло в темному, пекучому повітрі. Милувалася тим, як порожньо й тихо зараз на вулиці. На якийсь час я забула тривожитись, що ми, можливо, не достукаємося до Йостека, що доведеться стовбичити тут аж до ранку, я навіть забула турбуватися, що мене вдома чекають довгі пояснення батькам. Існувала тільки ця мить, така затяжна, глибока, я б( навіть сказала, космічна. Справді, було в тій миті щось космічне і дуже щемке. І тут несподівано мене відвідало осяяння. Я зрозуміла, як все просто, коли живеш так, як каже Лорна: ніколи не бреши (передусім собі) й роби тільки те, що хочеш. І хай твориться що завгодно. На мене напала така свобода, така радість, що я, не встигши обдумати, що ж я роблю, почала волати на все горло:
– ЙОСТЕК! ВІДЧИНЯЙ! ЙОСТЕК! ВІДЧИНЯЙ!
Лорна зразу ж підтримала мою ініціативу, і за якихось п'ять хвилин двері відчинилися. На порозі під'їзду, у домашніх штанах і майці, стояв Йостек. Він своїми сонними очима намагався роздивитися нас. Коли його погляд упав на Лорну, процес пробудження пішов значно швидше.
– Заходьте, – буркнув він.
Вже через десять хвилин я приймала гарячий душ у Йостековій ванні. Я поливала себе майже окропом, який здавався мені хоч і гарячим, та лагідним. Голову я намилила шампунем, який я спеціально купила для себе і поставила тут на ті випадки, коли залишатимусь у нього на ніч.
Я шурувала голову і прислухалася до себе. Щось у мені розгорталося, ніби з насінини в пришвидшеному темпі вилуплюється рослина. І чим більше я думала над тими простими правилами, які мені дала Лорна, тим щасливішою я ставала. Можна сказати, я ніколи ще не почувалася такою впевненою в собі й у тому, що мені робити далі. Ніяких виправдовувань, ніякого жалю за втраченими нагодами…
Ще поки я милася, я зрозуміла, що мені більше не хочеться стати господинею цього душу, ні цієї ванної кімнати, ні цієї квартири. Я не знала, що буде зі мною завтра. І найприольніше – я й не хотіла цього знати.
Втім, я напевне знала, що не буду спати нині з Йостеком в одному ліжку. А буду спати в одному ліжку з Лорною.
А Йостек тим часом сидів з Лорною у великій чистій кухні, вони пили трав'яний чай. Лорна курила. По її напружених губах я зрозуміла, наскільки напружена сама ситуація. Йостек чекав пояснень. Від мене. Від нас. Те, що сьогодні ми разом їли піцу, зовсім вилетіло з голови, я забула й про те, що втекла, залишивши їх в кіноклубі. Але я більше не хотіла звіту-ватися ні перед ким.
– Я дзвонив тобі, – сказав він, заварючи окропом ще одну порцію чаю, для мене. – Дати меду до чаю?
– Не треба меду, – сказала я, втупивши очі в свої руки і ніяк не прокоментувавши першу частину звернення. Поки Йостек порався біля плитки, я дивилася на нього й міркувала: ось так виглядає людина, яка живе натяками. Вона шукає натяків і напівнатяків у словах співрозмовника. Ось людина, котра сама говорить натяками і котра начисто заплуталась у цьому.
Як легко з Лорною. Коли Лорна каже: «хуй», вона має на увазі тільки хуй, і ніяких двозначностей.
Йостек, як завжди, робив вигляд, наче йому все однаково. А я знала, що він образився і що зараз він пробує загнати ці почуття кудись на глибину.
– Ви можете мені хоч щось пояснити? – нарешті спитав він.
– Я хочу спати, – сказала Лорна.
– Можеш нам постелити? – спитала я.
– А ти не ляжеш зі мною? – озвався він, уже з викликом.
– Ні. Постели нам у камінній.
Лорна за цим всім спостерігала скоса, губами посмоктувала сигарету. Пальці, що тримали сигарету біля уст, пестили ці вуста. Налякана домашня курочка затрепетала в мені. Здавалося, ці сексуальні жести настільки явні, що Йостекові нерви не витримають і він вижене нас на вулицю.
Клянусь, Йостек усе прекрасно бачив: і звабливі Лорнині торкання вуст, і мої погляди на неї. Йостек вийшов із кухні й пішов у камінну, де, крім паркету і дорогих штор, єдиним предметом інтер'єру була велика канапа-їбодром. У невизначеному майбутньому, за йостековими планами, там мав з'явитися камін.
Ми сиділи на порожній, лункій кухні і дивилися одна на одну. Я бачила, які ми різні. Я в темному, недорогому, але пристойному піджаку, у гольфі, у чистих брюках. А вона – в якійсь несвіжій картатій сорочці без ґудзиків на рукавах, з беглуздими шворочками на зап'ястках, у розписаних ручкою заношених джинсах. Із задвірків свідомості пробивалося запитання: «Що ти тут робиш, з цією немитою мандавохою?! Ти ж погубиш своє життя!» Але я продовжувала дивитися на її обличчя, і краса цього лику здалась мені неземною… Точніше – позаземною. Поруч сиділо якесь потойбічне створіння. Холодна істота з далеких космічностей. Секунда – і це бачення пом'якшало, а я знову пережила сильне притягання до Лорни.
Її вуста. її манера сидіти. Спосіб палити цигарки…
– Можете лягати, – почулося десь за стіною.
Йостек, не попрощавшись, пішов до себе і гримнув дверима. Образився… М'яко кажучи.
– Я хочу бути з тобою, – сказала я Лорні.
Вона, не відриваючи погляду від цигарки, відповіла:
– Ну, так будь.
Лорна першою пішла у спальню, а я відлучилася ще на кілька хвилин у ванну. Як і всяку добре виховану невротичку, мене гризли думки: от зараз Лорна почне мене пестити (Боже, це ж так стидно), можливо, ротом (Господи, я ж помру від знічення), а потім, можливо, захоче щоб я її пестила (фі, це ж так гидко)… ротом (ні, я не зможу цього)… а вона в душ не ходила (точно, вона в душ не ходила, фі-фі-фі)…
Але коли я прийшла в ліжко, Лорна вже спала. Причому лягла вона, майже не роздягнувшись: у джинсах і цій несвіжій сорочці. Я полегшено зітхнула, тому що не була готовою поки до фізіологічного продовження нашої симпатії. У мене ще було багато (дуже багато) думок, які потрібно було додумати, серед них були й тривожні – надзвичайно багато тривожних думок, які треба додумати. Але на те вже не було сил. І я, не забувши ввімкнути зарядник і свій мобільний у розетку, примостилася скраю ліжка, заснула.
Ранок настав нестямно швидко, за якихось дві години. Моє тіло було неготовим до цього. Кожного разу, з усіх тих семи чи восьми разів, що я залишалася на ніч у Йостека, мене завжди чекало те саме: побудка о пів на сьому, в кращому разі – без п'ятнадцяти сім. На восьму годину Йостек мав уже бути на роботі. Кожен раз Йостек пропонував мені залишитися ще на годинку, доспати, а вже потім передати ключі при зустрічі на обіді. Та я завжди відмовлялася. Я страшенно боялася, що подумають про мене Йостекові сусіди.
Тому я навіть боялася надто голосно говорити в цій хаті. Я знала, що крізь стіни все прекрасно чути, а сусіди пильно дослухаються до кожного нашого різкого слова, до кожної виділеної інтонації, мовчу вже про усякий скрип і шурхіт, який сусіди потрактували би відомо як.
Усіх цих речей я страшенно боялася, тому що моя бабця була такою. Коли вона чула, що поверхом вище починається якась сварка, бабця вимикала в телевізорі звук і вся перетворювалася на слух. Так вона діставала матеріал для розмов з подругами.
А ще бабця любила видивлятися, хто ходить до наших сусідів у гості, особливо під вечір. Я боялася, що й тут мешкають такі ж люди, як моя бабця. І коли я буду виходити з Йостекової квартири, коли я буду замикати її на ключ, вони вже сидітимуть на лавочці біля під'їзду і чекатимуть на мій вихід, аби краще роздивитися мене, аби впевнитися в тому, що я та, за кого вони мене вважають (відомо, за кого вони мене вважають).
Тому я намагалася приходити до Йостека затемна і втікати з тої хати вдосвіта.
Хоча саме того ранку я б не боялася бути тут сама (тобто з Лорною). Але Йостек, здається, образився всерйоз.
Вранці ми обмінялися буквально двома-трьома словами, мовчки випили кави і так само мовчки пішли на свої маршрутки. Я бачила – Йостек шукає нагоди поговорити зі мною наодинці, та цього я прагнула менш за все.
Знаючи, як йому буде боляче, я все одно скочила у маршрутку разом із Лорною і навіть не глянула у вікно, як він там – чи дивиться нашій маршрутці услід. Я зрозуміла, що повністю охолола до цього чоловіка, а точніше, ніколи особливо й не симпатизувала йому. Мимохіть зауважила: що більше я послуговуюся двома простими заповідями Лорни, то легше мені стає.
– Якщо жити за цими принципами, – сказала мені того ранку Лорна, – одного дня ти станеш відьмою.
Ми прогулювали першу пару (кожна свою), тому що в нас обидвох був бодун і від обидвох несло перегаром. Лорна палила цигарки, і я подумала, що теж хочу навчитися палити.
– Відьма – це добре чи погано?
– Відьма – це не добре і не погано. Це прикольно. Я відьма. Я роблю тільки те, що я хочу. Всі довкола мене роблять те, що я хочу. Все стається тільки так, як я хочу. Це означає, що я відьма. Ти хочеш бути відьмою?
Я навіть не знала, як сприймати її слова. З Лорною завжди так. Хоч вона називає речі їх іменами, ніколи не можна бути певною, жартує вона чи говорить всерйоз. Хоча слово «жартує» – це не про Лорну. Вона не жартувала – ніколи. Вона висміювала. Знущалась. Кепкувала. Глузувала. І якщо ти не встигала зрозуміти, що сказане нею – прикол, всі висміювання, знущання, кепкування чи глузуваня автоматично переходили й на тебе.
– Я думала, відьми інакші.
– Ти відповідай: хочеш бути відьмою?
До мене ніби повернулося на хвилю моє старе бачення. Я страшенно злякалася, бо подумала, що божеволію.
Я не ночувала вдома. Я спала в одному ліжку з цією неохайною, некрасивою рудою жабкою, я пішла від свого кавалера, з яким сподівалася наступного літа одружитися. І ця ліліпутка, від якої тхне перегаром, ця збоченка хоче від мене чути однозначні відповіді на абсурдні запитання. Наприклад, чи хочу я бути відьмою.
– Ну, хочу.
Лорна вивчала мене поглядом.
– Тоді зустрінемося сьогодні на «Гуркоті», – Лорна мала на увазі клуб, де щосереди відбувалися вечірки «важкої» музики. – Я буду о восьмій чекати тебе біля входу.
Вона розвернулася, щоб іти.
– Почекай, – потягнула я її за рукав. – Я… Я не можу сьогодні прийти додому так пізно. Я не ночувала, і, розумієш, я…
– Тоді не приходь взагалі, – буркнула вона. Я знову не збагнула: стосувалося це нашого з нею вечора чи моїх батьків. Обидва варіанти виглядали жахливо.
– Не будь такою зі мною, – не витримала я. – Не муч мене.
На це Лорна спокійно відповіла:
– Ти сама себе мучиш. Я тут ні при чому. Хочеш бути відьмою – живи, як живуть відьми.
Вона відвернулася й пішла. Я насилу придушила в собі сльози, ледь стрималася, щоб не кинутися за нею. Вкусила себе за долоню, але чомусь нічого не відчувала. Я стиснула щелепи так сильно, як лиш могла. Щось гаряче й солоне, наче слина, раптом набігло мені в рот. Десь дуже далеко в прокушеній долоні я відчула гарячий, тупий біль. Терлінькнув телефон, повідомляючи про нову есемеску. Все закипіло в грудях – я сподівалася, що це від Лорни. Однак писав мені Йостек: «Мала як справи. Треба зустрітись». Йостек був програмістом. Зневага до гуманітаріїв, як він звав мене й мені подібних, була в нього у крові, а також у текстах, які він час від часу породжував.
Я сховала телефон, бо не збиралася відписувати. Коли прийшла наступна есемеска: «Давай на 15.00 пообідаємо в нашому місці». Як би в такій ситуації повелася відьма?
Я подумала, що (а) я більше ніколи не брешу (в тому числі сама собі) і (б) роблю тільки те, що хочу. І замість того щоб гордовито змовчати, вибрала у списку відповідей заготовку: «Ответ: Да». Я хотіла побачити Йостека. І хотіла поговорити.
На пари цього дня я таки потрапила. Правда, була до них ніскільки не готовою: ані морально, ні фізично. Сиділа на лекціях у душній аудиторії тільки тому, що не знала, куди себе подіти до обіду. Я знемагала від думки, як буде правильніше: прийти сьогодні пізно додому (і нарватися на неприємності) чи зберегти домашній статус-кво, але пропустити вечірку і не побачити більше Лорни.
Не побачити Лорни мене лякало відчутно сильніше, ніж бути вичитаною вдома. В аудиторії я сиділа у напівпритомному стані – як завше, нікому не потрібна й нікому не цікава. Періодично мене відрубувало в сон, де я встигала пережити кілька коротких кошмарчиків (кожний не довше кількох секунд) і з болем вирватися у цей світ. Снилося щось муторне – про Лорну, про Йостека, якісь сварки, погоні… Насилу досиділа до кінця третьої пари. Ніби зомбі, вийшла на тролейбусну зупинку біля універу й на останні копійки купила п'ять сигарет ультралайт і пачку сірників. Я попросила, щоб мені до цигарок дали порожню коробку, аби не поламалися.
Ніколи до цього я не палила. Перша викурена цигарка справила велике враження. Мене занудило, пішла обертом голова. Гидкі відчуття в грудях були такими, що само собою стало ясно: одної цигарки з мене вистачить. Я ловила зневажливі погляди – принаймні я вважала їх зневажливими. Напевне, для тих, хто мене міг знати, зараз я опускалася на саме соціальне дно. Пом'яте обличчя, синяки під очима, вчорашній одяг, несвіжий подих. Ще й береться курити, прастітутка. «Та пішли ви», – сказала я подумки.
Час було йти на зустріч із Йостеком.
Він чекав на мене біля входу в студентське бістро, де ми часто зустрічалися на обідню перекуску.
Коли я вгледіла Йостекову постать, мені стало очевидно: це я приходжу на зустріч з ним востаннє. Більше його бачити не хочу. Якщо я буду говорити собі інакше, я брехатиму.
Йостек обійняв мене й одразу ж, не допускаючи незручних пауз, почав розповідати, що близиться кінець місяця, у нього знову буде купа роботи, доведеться допізна сидіти в офісі, але вже після авралу – після авралу в нього буде море часу, і ми підемо по магазинах, купимо мені щось класне. Можливо, отой строгий костюм, який так гарно на мені сидів, пусте, що він дорогуватий… «До чого ці слова?» – думала я.
– До чого ці слова?… – я не зчулася, як думка сама злетіла з язика. Йостек миттєво заткнувся і глянув на мене. Я пережила секунду гострої втрати контролю над собою. Тієї миті мені здалося, що я здатна на будь-яке божевілля. Дослівно будь-яке. Я тут же напружилась, щоб не випустити цю частину себе на волю. Страх вибив із моєї шкіри холодну пітняву.
– Ти що? – ошаліло спитав Йостек. Він взяв мене за плечі й розвернув до себе. – Мала, поясни, що з тобою твориться?
– Відстань, – я збила з себе його руки й відвела очі.
– Чим я завинив? Що не так я зробив на цей раз?
– Нічого, просто мовчи, добре?
Йостек справді замовк.
– Будеш м'ясо? – стримано спитав він.
Я кивнула. Ми взяли по м'ясній запіканці й сіли до вільного столика. Я відчувала, що моя поведінка привертає увагу присутніх, але не мала сил контролювати себе. Мої думки були хаотичними, стрибали з одної теми на іншу. Я ніби думала про все одночасно, хоча не назвала б нічого конкретного, до чого додумалася.
Я гадала, що буду зголоднілою, але від нервів чомусь перехотілося навіть щось куштувати. М'ясна запіканка була найдорожчою стравою у бістро, і Йостек, зупинивши на ній свій вибір, явно давав мені натяки. Він шукав стежку в мою душу. Щоб не образити його ще й тим, я почала меланхолійно длубатися виделкою в паруючій масі грибів, картоплі, сиру й телятини. Це місиво навіювало нудоту.
Поки Йостек їв, я дивилася на невеличку подряпину, яку помітила на стіні навпроти. Стіна була насичено-зеленого кольору, а дряпина мала якусь дивну форму. Форма та сповнювала мене хвилюванням і передчуттям.
Йостек підняв очі, відклав приладдя для їжі, у своїй снобській манері витер серветкою рот і почав говорити. А оскільки моя увага втратила здатність до зосередження, сенс його промови залишався для мене загадкою. Я виловлювала хіба окремі фрази.
– Ти знаєш, у мене була дуже складна ситуація в сім'ї… Ну ти знаєш, вона хворіла на рак… навіть серед ночі… часто посилав мене по ліки… І раз… випили з друзями пива… а мамі тоді було дуже погано… А ще приїжджав один лікар… Ми перед тим із батьком дуже сварилися… Він мене побив… Мама вже нічого не розуміла… і тоді він сказав… це такий був шок… хоронили… просто пекло якесь…
Раптом я зрозуміла, що мені нагадує та дряпина, до якої прикувався погляд. Вона схожа на маленьку літаючу тарілку, НЛО, сфотографоване любительським фотоапаратом високо в зеленому небі.
– … а потім все, ти розумієш, все помінялося… Я отримав цю роботу… Такі гроші… більш ніж здивований… мріяв зустріти таку, як ти… ти на мене справила враження… унікальна дівчина, думаю собі…
«Офігенно, – думала я. – Зелене бездонне небо, а посередині – літаюча тарілка. Треба мати щастя, щоб зловити таку мить… І таке небо… А як вона ще розвернулася, ця тарілка, як на улюбленій фотографії агента Малдера…»
І тут я зрозуміла, що мені потрібна ця зелена стіна. Я хочу мати її вдома і дивитися на цю літаючу тарілку, зняту з великої відстані якимось фотографом-любителем (напевне, початківцем, позаяк початківцям щастить на таке).
– Ти знаєш, я дорого заплатив би, аби довідатись, про що ти зараз думаєш, – сказав Йостек таким романтичним тоном, наче я, в його уяві, мала думати про те, як беру в нього в рот серед райського саду.
– У тебе є позичити двісті гривень? – спитала я.
Йостеку ніби вліпили ляпаса цими словами. Я не хотіла. Брешу, хотіла (я більше ніколи не брешу). І зробила. Його щоки запалали. Я завжди підозрювала, що насправді він обачливий жлоб, тільки вдає із себе марнотратника перед тими, в кого шукає симпатій.
– Нащо тобі? Ти у щось вляпалась?
– Не важливо. Маєш чи ні?
Йостек почервонів дужче, потім побілів.
– Ні, не маю, – видавив він зло.
– А сто гривень?
Йостек витяг із внутрішньої кишені свого клерківського піджака портмоне, не дивлячись, витягнув звідти всі купюри, які були і поклав переді мною. Піднявся і мовчки вийшов із кафе. Я спробувала порахувати гроші, але функція додавання раптом перестала працювати. Я забула, як це робиться. На око я впізнала, що це може бути близько тридцяти-сорока гривень.
«От жлоб'яра», – подумалось мені. Цей жест, який він пошлий по своїй суті! Зробити вигляд, наче віддає мені останню копійку. А сам тримає заощадження тільки на плас-тикових картках, цикає з банкомата по двадцятці. Такий він весь. Несправжній, показушний.
Мене почав бити нервовий дріж. Я згребла гроші, засунула їх пом'ятими, жужмом до нагрудної кишені. Кинула на руку пальто і теж вийшла з бістро.
Менше ніж за хвилину почула за спиною чийсь голос: «Девушка, а сумачьку каму аставілі?»
Офіціант підбігав до мене, у руці в нього теліпалась моя косметичка. Я, нічого не кажучи, забрала в нього сумку і швидко відвернулася. На очі набігали сльози.
Пройшлася до статуї Божої Матінки, сіла на лавку трохи поодалік і дістала цигарку. На цей раз курилося легше, можна було затягувати дим глибше в себе.
Я спробувала повернутися думками до моменту в бістро, коли слова самі злітали з мого рота, без жодної моєї участі. Ніби моїм ротом говорив хтось інший. Я відчула страх… А ще, на свій подив, я відчула, що в ту мить була здатна на який завгодно божевільний учинок. Перевернути стіл. Жбурнути в Йостека попільничкою. Закричати на всю горлянку. Розбити вітрину.
Чомусь мені здалося, що справжня відьма – така, про яку говорила Лорна – живе в цьому стані свободи постійно. Справжня відьма спонтанна до божевілля. її ніщо не стримує. Справжня відьма таки божевільна. Бо тільки так вона здатна на магію.
Думки далі рухалися в цьому напрямку. «Як це? – думала я. – Як це бути божевільною? Бути зовсім, зовсім божевільною? Не мати нічого святого, не триматися ні за що на світі, не мати нічого, що прив'язувало би тебе…»
І тут щось у мені наче перевернулося. Я зрозуміла, що бути божевільною дуже просто. Що насправді ніякого «божевілля» не існує. Існує просто інша реальність, в яку потрапляють ті, кого звуть божевільними. І ця реальність така ж справжня, як і реальність «здорових», просто вона менш витоптана. Вона – як неторканий степ, де не ступала нога іншої людини.
Ці думки привели мене у якийсь п'янкий, але нервозний настрій. Я відчула, що зараз мені не потрібно перейматися батьками – не треба більше звітувати перед ними. І не треба перейматися, чим зайняти себе до восьмої вечора. Все просто. Я піду кудись, куди я раніше ніколи сама не ходила.
Зграя ворон полетіла над моєю головою і вказала на Високий Замок. Мені стало лячно – я справді завжди боялася гуляти по Високому Замку сама, тому що мільйон разів чула, як там то когось зґвалтували, то когось прирізали. Але тільки-но я відчула перший натяк на тривогу, як ноги самі рушили, і я зрозуміла: коли я хочу бути чесною із собою, треба йти на Високий Замок.
Якась частинка мене покрадьки подумала: добре, що зараз тільки п'ята, ще до темряви дві години, нічого, може, й не станеться поганого завидна.