Страница:
Мене не дуже цікавить те, що говорить Лорна зараз. Я більше думаю про цей її символічний підйом разом із дядьою в гори. Про те, як він дав Лорні «торкнутися неба». І про те, як вона таки «загасила» сонце. Мені спадає на гадку порівняння з метеликами, яких закрили у картонній коробці з-під взуття, а вони намагаються випурхнути. Так і мої думки – про дядю, про Лорну і про сонце – б'ються об картон моєї голови…
– Напруженість я почала відчувати у школі. До цього я вважала, що це нормально – бути постійно пригніченою, ослабленою… бути постійно в очікуванні, що от-от станеться щось кошмарне. Я не могла веселитися разом зі своїми подружками. Через цей страх завжди відчувала себе окремою. Я завжди мріяла бавитися з іншими дітьми, дружити з однокласниками. Але воно не пускало мене. Коли на небі виглядало сонце, я відчувала, що мені робиться легше, і тоді я вливалася на якийсь час в ігри однолітків, забувала себе і почувалася частиною групи. Коли небо захмарювалося, все в мені тьмяніло і я замикалася в собі. Занурювалася в цю вогку знесилюючу пітьму. У школі я не могла радіти з елементарних речей. Дискотеки. Красивого однокласника. Шкільного торжества. Я почувалася невимовно чужою на цьому святі життя.
Вже у випускних класах, десь так у класі десятому, мені почало здаватися, що насправді я люблю цю похмурість. Люблю опускатися в пітьму, на саме дно душі, й лежати там набухлим від горя трупом, просяклим тривогою й безсиллям. Тепер я розумію, що і музика, яку я обирала (точніше, яка мимоволі приходила до мене), була похмурою і диявольською саме через цей настрій.
Перед випускним у школі мені було так херово, що я майже зважилася врешті покінчити життя самогубством. Випускний вечір відбувався прямо у шкільній їдальні.
Чим довше я дивилася на кольорові кульки й серпантин, яким прикрасили цю обридлу їдальню, тим більше ненавиділа я весь світ. Застілля швидко почало набирати обертів, а я непомітно вийшла з зали й піднялася на четветий поверх. Звідти я вилізла по драбині на дах школи. Якраз заходило сонце. І чим нижче воно опускалося, тим тривожніше мені робилося, тим безпораднішою почувалася я перед своїм внутрішнім станом. Я сіла на парапет і стала дивитися на захід. Сльози самі лилися мені по обличчю, розмиваючи дорогий, зроблений заради цього вечора у салоні краси макіяж. Я по-особливому гостро відчула можливості ЦІЄЇ ХВИЛИНИ й подумала, що САМЕ ЗАРАЗ прекрасна мить, аби стрибнути головою донизу. Я задовго міркувала над цим. Хвилини давили на мене, ніби присипали ґрунтом. Ніби Час сам вирішив мене живцем поховати під своєю вагою.
І я страшенно злякалася, коли зрозуміла, що ця думка була моєю, глибинно моєю.
Я збрехала собі, що тут надто низько, що можна просто зламати хребет, не померти, а залишитися калікою.
На парапеті я викурила п'ять цигарок, одну за одною. Коли я дивилася вже на згасаючий слід від сонця, моє серце болісно фонило, немов заведений мікрофон. Уже в напівтемряві я покинула дах в абсолютному трансі і якось повернулася до святкової зали. А там вже напилася так, що отямилася тільки під крапельницею в лікарні. На відміну від моїх колишніх однокласників, котрі ще довго потім не могли забути моїх вибриків на випускному, я нічого не пам'ятала.
– Лорна, – озивається Алік, – а ти пам'ятаєш, коли ти усвідомила його вперше? Як це було?
– У класі, може, восьмому. Просто одного дня я зрозуміла, що мій страх має конкретне місце проживання. Він живе у мене в кімнаті. Тому я так боялася прокинутися вночі, коли вже мама спала. Боялася, що він, воно покажеться. Цього я боялася найдужче: побачити його в лице.
– Стан жаху, в якому я жила, негативно позначався на моєму здоров'ї. Але він натомість однозначно стимулював мене у розвитку. Я багато читала. Лазила в інтернеті, качала звідти різну дивну музику. Мене приваблювало все темне, похмуре… Throbbing Gristle, Psychic TV, Coil, Zoviet France, SPK. Музика сили. Я зрозуміла, що, незважаючи на свій страх, теж можу бути сильною.
Особливою фігурою для мене став Мерилін Менсон. Коли я курила траву і слухала його музику, я дуже чітко розрізняла, хто з музикантів чесний, а хто фальшивить. Найкрутіші речі Менсона – студійний альбом Antichrist Superstar і концертна версія пісні Long Hard Road Out Of Hell. Мені здавалося, що це якраз про мене. «Довга і важка дорога з Пекла» – це фраза, що дослівно описує суть мого життя.
Тільки моє пекло не було вогняним (хоч деколи я відчувала, як горю). Я знаю, яке пекло насправді. Воно темне й нестерпне. Воно подавляє. І голове – з нього немає виходу.
Потім був кетамін. Він виводив мене з пекла на якийсь час. Спочатку. А далі він просто водив мене там з одного кола в інше, ніби щось перестало дозволяти мені перетинати межу пекла. Кетамін спустошив мене, а я зрозуміла, що для мене на тому світі порятунку не буде.
У кетаміні я зустрілася з ним лице в лице. Воно темне, могутнє. Його не зупинити. Його присутність викликає жах.
– Воно поселилось поряд, у порожній кімнаті. Там був тіль ки голий паркет і вікно. Проти вікна висів образ Богородиці. Я з дитинства боялася цієї кімнати. Те, що воно поселилося в кімнаті, де молилася мама, було для мене вершиною мук.
Коли в хаті, крім мене, нікого не було, а особливо пізно ввечері, можна було почути, як воно ходить по своїй кімнаті. Рипить паркетом. Торкається стін. Інколи воно виходило в коридор. Коли це ставалося, хотілося кричати від страху. Я гризла кулак, щоб не зірватися.
Мама нічого не помічала. Хіба що теж деколи бачила кошмари. Вона розповідала, що в одному з таких кошмарів вона зайшла в ту кімнату і стала навколішки перед образом, помолитися. Коли рапом відчула, що в кімнаті є ще хтось, крім неї. Чорна рідина почала текти із-під плінтуса. Мама казала, що стала молитися сильніше, аж поки не прокинулася. Потім вона приводила до нас священика. Він посвятив ту кімнату, але мені було ясно, що це нічого не змінило. Мама успішно вдавала, ніби все гаразд, але чомусь відтоді молилася тільки у себе в спальні.
– Коли я поступила в універ, моє життя змінилося. Я мало часу проводила вдома. Тусувалася з неформалами. Вони навчили мене, як бухати, щоб не ригати. Більшість моїх друзів вважали себе бодай якимось боком причетними до чорнокнижництва. Але тільки один із них, чиє ім'я я пообіцяла забути, навчив мене чогось толкового. Це були два прості правила: будь чесною і роби тільки те, що хочеш. Я стала жити за цими правилами. Мало кому це сподобалось, але на той час я вже зрозуміла, що сенс мого життя не в тому, аби подобатись іншим. Зате я відчула, що тепер маю моральне право добиватися того, що хочу. Неважливо, якими способами. Головне – бути чесним, тоді можна робити, що хочеш. До цього Лорна говорила всім і нікому особисто, а тут дивиться прямо на Йостека:
– Якби ти, Геморойчик, прислухався до цих слів, ти би зовсім по-інакшому пережив те, що Жанна пішла від тебе. Але ти не хотів бути чесним. Ти хотів подобатися. Ти не заслужив мати її. Я кинула тобі виклик, і ти засцяв прийняти його. Йостек враз червоніє.
– Не пизди, сучка! – вигукує він. – Ти не знаєш, через що я мусив пройти!
– А ти не матюкайся при дівчатах, – раптом відповідає Лорна. – Тобі вже пізно захищати себе. Вже все в минулому… – Того дня, коли я привела Жанну до своїх так званих друзів, я справді хотіла того, що заявляла. Хотіла, щоб вона, – Лорна киває на мене, – стала вільнішою. Але все зайшло задалеко. Я побачила, що довела Жанну до ступору. Я ледь не зламала її. А вона натомість ледь не вбила одну з тих дівчат. – Лорна повертається до мене: – Я тобі не розказувала цього, Жанна. Я казала, що ти подерла тій чувисі лице. Насправді, ти ледь не роздерла їй горло своїми кігтями…
Поки ми верталися із того побоїща, я відчувала, що воно майже взяло мене. Я розуміла, як тупо попалася на його за-мануху. Думала, я зроблю тебе вільною… А насправді, насправді я довела тебе до краю. Я зрозуміла, що коли ще трохи попуститися, воно просто ввійде в мене назавжди й заволодіє тобою. Тому я вирішила кінчати з цим. Ми зробили це на Новий рік, бо саме в ту ніч я відчула це воно ближче, ніж будь-коли.
Ми піднялися на дах моєї дев'ятиповерхівки. Цей сюжет – підйом на висоту, аби з неї стрибнути у провалля – постійно уявлявся мені як єдиний можливий вихід із ситуації. Я намагалася завершити сценарій, замкнути якесь порочне коло. Жанна боялася не менше за мене, правда? Вона теж відчула тоді його. Ми стали на сам край парапету, взялися за руки і десь о третій ранку за Києвом стрибнули вниз.
Хазяї квартири, на чий балкон ми впали, викликали міліцію. Нас у наручниках забрали в машину, але виявилося, що Жанна зламала собі ногу. Я заробила тріщину на великому пальці ноги. Нас завезли в лікарню. А через кілька днів, коли пересуди про наше «самогубство» поширилися серед знайомих, мені подзвонив Йостек і сказав, що хоче зустрітися. Він і розповів нам про фестиваль самогубців. Я думала… думала, йобане чмо покинуло мене… після нашої спроби самгубства воно не з'являлося. Вчора… вчора воно ввійшло в мене і ледь не забрало ТУДИ… Сьогоднішньої ночі не пережити нікому.
Йостек гмикає.
– Та ви тут всі, я бачу, скоро послання з Марса ловити будете, якщо й далі будете в тому ж дусі продовжувати… Люди… – він хитає головою, – люди… Хоч якісь крихти розуму у вас залишилися?… Чи ці два інопланетяни вам зовсім голову задурили?
Алік на цих словах аж підскакує.
– Які два інопланетяни? – питається він.
– Ти і Лорна, дурню.
Але Алік не реагує на образу, він притискає до губ руки, його очі бігають, він щось швидко-швидко мудрує.
– Все сходиться… – бурмоче він. – Йостеку, все сходиться! Ви підтвердили мої здогадки!
– – Які ще здогадки, чорт забирай?
– Ви, Йостеку, обмовилися, сказали: «ці два інопланетяни зовсім голову задурили»… так і є! ТАК ВОНО І Є! Два інопланетяни! Боже, якщо це дійсно… – Алік розхвилювався не на жарт. – Якщо це дійсно так, тоді ми всі у справжній небезпеці!
– Аліку, поясніть нам, що робиться? – озивається Віра.
Алік починає, наче поривається злетіти.
– Послухайте, друзі, ось що. Мені снився нині віщий сон. Я вже давно не мав віщих снів, ще відтоді… Я їх умію добре розпізнавати, ці сни. Вони такі… такі дивні, їх не сплутаєш. А цей сон, друзі, був особливо тривожний. Мені снилося…
Ми прислухаємося уважніше. Поволі, ледь не пошепки, Алік продовжує:
– Снилося, друзі, що я сиджу біля намету, як оце зараз. Ви всі спите, а я сиджу сам і дивлюся на вогонь. І раптом помі чаю: навпроти мене стоять двоє високих людей, натуральні велетні. Вони одягнуті в лижні костюми. Стоять нерухомо і дивляться на мене. Я намагаюся роздивитися їхні обличчя. Мені здається, що вони чимось відрізняються від людських, тільки не ясно чим. Придивляюся до одного і бачу: лице його закрите чимсь схожим на шалик. Темно-зелений шалик закриває усе лице, аж під очі. І раптом кмітую – а це ж не людські в нього очі. Білки вкриті темно-зеленим ворсом, немов плюшеві. А посередині цих плюшевих очей світиться по малесенькій білій дірочці. І крізь оті крихітні дірочки я раптом бачу густий снігопад, що падає по той бік їхніх очей. Аж тут. помічаю – лапатий сніг справді падає довкола нашого табору. І все таке реальне, як зараз, і ті істоти – такі самі справжні, як ото ви переді мною. Мені робиться жахно. Я усвідомлюю, що на їхніх лицях немає ніяких шаликів, то самі вони вкриті зеленим ворсом, наче мохом. Я бачу, як вони водять своїми ворсистими, плюшевими очима – і мій жах стає таким нестерпним… Десь у глибині в мене забилася думка, що це тільки сон, я зо всіх сил хотів прокинутися. Але не знав, як це зробити! У відчаї я жбурнув у цю пару першим, що було під рукою – буковим поліном. І прокинувся у холодному поті, а серце калатало, мало не вискакувало.
– І що в цім кошмарі віщого, питається? – скептично озивається Йостек.
– Ці істоти… вони реа льні. Лорна, їх опис нагадує тобі твоє воно? Навіть не описово, а суто асоціативно, за відчуттям?
– Ну, як… те, що ти описав… воно чомусь лякає мене. Можливо, і нагадує…
От бачите! І це наснилося мені якраз тоді, коли, як нам розповіла Лорна, це її воно опинилося дуже близько до нашого світу. Практично, дихало нашим повітрям, висловлюючись поетично. Хіба ніхто з вас не помітив, що поруч нас, відколи приїхали ви з Лорною, присутнє щось неясне? Вам, Йостеку, так не здається? Посудіть самі. З'явилися ви з Лорною тоді, до великого вогню на відкриття – і тут якийсь бідолаха падає в багаття лицем. На ранок до нас приходять Дівчата, збирають гроші, бо хтось із хлопчаків упав із водоспаду, зламав стегно. Потім Лорна взагалі розтовкла голову якомусь піцикові, невідомо за що, і мені ледь щелепу не роз-гаратала. Надвечір довела до істерики Жанну. Я відчуваю, що є стихії, які кружляють довкола неї в причинній сфері, і я бачив проекції цих стихій у тім своєму сні, ось що я хочу вам сказати! Ці істоти якраз і є координаторами! – Алікове лице від напруги побагровіло.
– Блі-і-ін! Точно… – вигукує Лорна, і її очі палають так само, як в Аліка. – Я теж це зрозуміла!… Координатори і воно – це одна й та сама сила… Точно збігається… Безосо-бистісна! З чоловічим відблиском! Але тоді… тоді це повний кошмар! Тоді нам справді не вибратися звідси!
Алік дивиться на Лорну. Зараз між ними контакт.
– Значить, вони хочуть нашої смерті? – питає він.
– Виходить, так, – відповідає вона. – Значить, воно хоче нам влаштувати справжній фестиваль самогубців…
Алік ствердно киває. Лице його стає суворим.
– Я знаю цей тип нечисті, вона дуже підступна. У Даниїла Андреева в «Розі Світу» їх називають і/вами. У нашій брам-фатурі вони шукають слабких людей, аби ввійти в них і діяти через них. Ці істоти якраз і є справжніми координаторами нашого зібрання, а ми – якраз і є ті слабкі люди, котрі відгукнулися на їхній клич смерті. Все сходиться! І/ви якраз працюють у причинному полі, їм таке зібрання організувати – раз плюнути. Адже, погодьтеся, тут скрізь явно бачиться містика каузального. Навіть у тому, як ми всі отримали запрошення. І справжній центр нашого фестивалю – це Лорна. Через неї діяли всі ці сили…
– А хочете, я вам розкрию секрет, – озивається Йостек. – Хочете секретик один почути? Мале-е-енький такий секретик, хочете?
Всі зирять на Йостека. Він грає на паузі, а тоді випалює:
– Немає ніяких координаторів! Уявляєте? Немає!
– Що значить – немає? – каже Алік. – Звісно, є!
– А от так! Немає, розумієте? Це я їх вигадав, я. І фестиваль цей – його теж організував я, а не якісь ваші демони.
– Не може бути, – каже Алік. – Не вигадуйте. Йостек криво посміхається.
– О'кей, раз тут вже всі почали душу вивертати, я теж трохи у стриптиз пограюся з вами. Тут уже мої коліжанки
рохи розповідали, які в нас непрості стосунки по життю клалися, тому я вдаватися в деталі не буду. Розкажу з місця, остатнього, аби ви уявили собі, що ж насправді відбувало-я… Попрошу присутніх не ображатися, я просто перепові-аю факти і свої почуття, як то все було. Отже…
…Коли прийшла есемеска від Лорни про те, що вона за-ирає Жанну собі, я не повірив своїм очам. Але пам'ятаю, дразу ж відчув страх. І те, що я відчув страх від цієї ахінеї як це так – вона забирає собі Жанну?!, далебі, злякало мене є більше.
Я відверто не розумів, що коїться. Тільки-но я познайомив Жанну з Лорною, як уже над ранок вони приповзають п'яні, нічого не пояснюючи, до мене в хату. Потім так само без пояснень пропадають. Жанна поводить себе, як несповна розуму, а я нарешті отримую цю фатальну есемеску від Лорни.
Я ніколи не кваліфікував Лорну як об'єкт, що здатен викликати страх: до цього наші стосунки були винятково нейтральними. Ну, а до Лорниного інтенсиву з кетаміном вони взагалі були теплими і навіть зворушливими, якщо про Лорну можна говорити як про людину, здатну до «жіночності». Поведінкою вона більше нагадувала хлопця, і тільки зрідка я бачив у ній прояви якоїсь лютої, неприйнятної для мене агресивної сексуальності, яка в мене асоціювалася з жінками-члена-ми СС… чи просто із жінками з членами… З чимось таким, мати справу з чим збитково для психіки.
Кілька разів я мимоволі ставав свідком того, як Лорна психічно катрупила людей, що ступили їй поперек дороги не з тої ноги. Хоч це й було важке видовище, відверто кажучи, при цьому я захоплювався її силою. У глибині душі я радів, що доля добра до мене і я з нею по один бік барикад.
Есемеска ж та означала: вона знову збирається взяти те, що, на її думку, належить їй. Виступити проти – перейти їй дорогу. Опинитися по інший бік барикад.
Признатися, я так розхвилювався, що кілька годин не міг знайти собі місця. Телефон Жанни не відповідав. На есемес-ки вона теж не реагувала. Я хвилювався.
Десь о пів на другу ночі мені прийшло повідомлення з телефону Жанни: hiljwenepywymeni. Я перечитав його разів, може, з двадцять, так наче сподівався отримати з цих кільканадцяти літер ще хоч кецик інформації. Десять по другій я викликав таксівку і поїхав у Лорнин район. її вікна були темними. Піднявся, подзвонив у двері й почув, як після третього дзвінка хтось підходить до дверей.
«А Лорну можна?»
«Забирайся к чортовій матері. Сука, блядь, спати не дають», – відповіли мені грубим жіночим голосом. То була Лор-нина мати, якої я боявся не менше, ніж її доньку.
О пів на четверту ранку я знову був удома. Значев'я поставив музику і зварив собі кави. Яскраве, зовсім неінтимне світло лампи на кухні робило приміщення незатишним. Послідовно спливали асоціації з приймальним покоєм, із лікарняною палатою, з операційною і, врешті, з моргом. Я збагнув: до моїх голих вікон терміново потрібні штори. Як тільки залагоджу цю ідіотську ситуацію, поїдемо з Жанною на базар, купимо красиві штори.
Отже, о четвертій ранку я пив каву, дивився на голі шиби у вікнах… І тут згадав, як одної ночі до всирачки перелякався, коли у тінях та відблисках шиб мені привиділося обличчя Лорни, котра буцімто стояла на балконі.
Від цієї згадки мені стало моторошно – далі я вже допивав каву, стар'аючись більше не задивлятися на вікна… І чим більше я уникав поглядів у той бік, тим тривожніше робилося в душі. І тим чіткіше – мати рідна – тим чіткіше мені уявлялося, що ось погляну, а там і справді буде стояти Лорна з опущеними плечима і вдивлятиметься у мене своїми важкими очима. Як тоді.
Я вийшов з кухні, не помивши горня (бо злякався), й поспішно заліз під ковдру.
Наступного дня я пішов на роботу невиспаний. Весь день був схожим на задовгий вечір – час від часу припускався дрібний дощ, як буває у жовтні, і від його одноманітного шамотіння й примарного світла мене переслідувало відчуття, наче я так і не прокинувся зі сну. Напади безпричинної радості й гарячки змінювалися в мене на приступи нудоти й холодного поту. Я повертався до написання Жанні есемесок типу: «як справи, мала?», «чому не пишеш?», «коли приїдеш?». Отож по вікнах офісу з монотонним шумом сік дощ, приглушене освітлення мого робочого столу починало навіювати спокій, а коли моя рука торкалася п'ятки трави у кишені джинсів, дика бравада охоплювала мене, і тоді я уявляв собі те, що трапилося, як дуже смішну пригоду з елементами містики. Казус, можливо, середньовічну байку. Уявляв, що Лорна – це зла чорна королева, яка забрала мою лапуську до свого замку, зачаклувала її (наобіцявши цілий світ і ковзани), а я – не хто інший, як благородний месник-лицар, якому судилося ці чари розбити. Після недоспаної ночі щось монументальне ввижалося мені в нашій банальній, в принципі, ситуації, й свій безбашенний героїзм я виливав у затяжні повідомлення Лорні, все менше й менше фіксуючи у свідомості їх реальність. Простіше кажучи, я слабо розумів, що чиню і які це може мати наслідки. Мої есемески тої години були:
1. «Лорна, в тебе нічого не вийде»
2. «Лорна, сука йобана. Віддай мені Жанку»
3. «Лорна, як там мама? 8)»
4. «давай влаштуємо Швецію 8)»
5. «Тішся, бо скоро прийде кінець твому щастю». Особливо сподобалась мені остання – по-чоловічому проста, рішуча і категорична. Я пішов на офісну кухню, зготував собі чаю й вийшов з паруючим горням на невеликий пожежний балкончик, де зробив пару хапок дусту зі штахети. Я міг не турбуватися, що мене хтось помітить. Я знав, що, крім мене, періодичино покурювали ще два співробітники і наш зав. Не знаю, правда, чи робив він це на роботі. Але не в тому річ. Сьогодні був такий день, що здавалося, мене помістили у паралельний вимір: хоч і я всіх бачу, і сам наче на виду в усіх, однак ми – я і вони – не перетинаємося. Почував себе привидом.
Дощ барабанив по бляшанім піддашку. Іскристі краплі падали на арматурні поручні балкончика. Все набрало особливого забарвлення й контурів, хоч я ще не курив, а тільки взяв горбатого до рук.
Зробив затяжку, другу. Зрозумів, що торкнуло (причому неслабо… ой, в натурі неслабо), і сказав собі під ніс: «Пєрвий пашол». Мобіла завібрувала – прийшло якесь повідомлення. Воно було від адресата 777. Напевне, з інтернет-клубу.
«ЦЕ ТИ тішся, бо скоро все закінчиться ДЛЯ ТЕБЕ. Я ТОБІ ПОРОБИЛА. ЛОРНА»
Спочатку я не в'їхав у зміст послання. Потім, коли в'їхав, спробував закритися (не знаю, як іще це описати), зробитися недоступним для інформації за допомогою відчуття, ніби Лорна належить одному світу, світу людей, а я іншому – світу привидів. Але не втерпів. Перечитав повідомлення ще раз і з деякою навіть панікою виявив, що Лорна ТУТ, теж у цьому світі привидів. І її слова та дії навіть більше пристосовані для ЦЬОГО, ірраціонального часу сновидінь, в який мене закидує від недосипання, від накуру та ще в такий день, з притлумленим світлом, як оце нині. Я збагнув, що перебуваю на території суперника. А ще утямив, що затіяв прикру кашу.
Дома у поштовій скриньці лежав конверт без адреси відправника. Наплічна сумка, що я тримав за шлейку в одній руці, була важкою від продуктів. Я поклав листа до кишені й відкрив його вже в квартирі. В конверті виявився принт-скрін з Google Earth – супутникова фотографія, на якій якраз помістився центр міста – квартал, де я мешкаю, і той, де мій офіс. Водостійким маркером мій будинок було позначено чорною точкою і стрілкою з підписом: йостек. Все це діло гарно обрамлене пречудовою пентаграмкою. І кілька приголосних поруч: шбтздх!
Я знав, це був прийом із магії, яку «вивчала» Лорна. Свою команду такий «маг» мав записувати у зашифрованому вигляді, викидаючи голосні. Здогадатися, що там було закодовано, не складало труднощів: «шоб ти здох». І знак оклику. «Іди нахуй, відьма!» – сказав я вголос і показав кілька факів Невидимим істотам довкола мене. От же запара, нахріна я перший почав? Це ж який напряг тепер буде. Вона мені оголосила війну.
Можливо, я ще зможу виправити ситуацію і провести переговори. Якщо не дружба, то хоча б якийсь статус-кво.
Сідаю я на табуретку, стикаючись із думкою, що кухню маю на диво необжиту. Запалюю легку «Lucky strike» і набираю одним пальцем повідомлення.
1) «вибач, я сьогодні був накурений цілий день. Не знаю, що найшло (…)»
2) «(…) тому, будь ласка, не бери до серця, я не хотів тебе образити (…)»
3) «(…) вибач, будь ласка, я не шукаю собі ворогів ти розумієш про що я»
Який жалюгідний тон ввечері після тих хоробростей, що вдень… Лорна любить, коли їй лижуть нижче спини, і саме в цю хвилину я відчув, що морально готовий трохи прогнутись і трохи лизнути, аби лиш не вступати у це виснажливе протистояння.
За якийсь час пройшла наступна серія.
«Сигілу отримав?» от: Лорна
Ответ: «Дя» от: Йостек
«Тоді іди нахуй зі своїми вибаченнями» от: Лорна
Все ясно, думаю собі, але відповідати вже не маю сил. «Сигілу» – аркуш з персональною анафемою і «побажаннями всіх благ» – роздратовано зминаю і жбурляю до мийки.
Поки я готував собі їсти, думки крутилися довкола них – Лорна і Жанна. Лорна + Жанна. Я міг тільки уявляти собі, чим вони там займаються в цій брудній Лорниній халабуді. Щодо моєї педантичної, як дехто вважає, любові до порядку й чистоти, Лорна висловилася в тому сенсі, що це від сексуальної закріпаченості. За допомогою банана вона запропонувала вдовольнити мене так, як, на її думку, я підсвідомо хотів, але не наважувався попросити. Такі провокації характерні для Лорни.
Господи, що вона узріла в Жанні? Які приховані інстинкти вирішила допомогти їй вивільнити з підсвідомості?
Вперта і всезнаюча, вона мене дратувала на відстані. У серці нив розпач за Жанною. Зрадили.
Від цих думок (або від недосипання, або на відхідняку від трави) в мене розболілася голова. Щось давило на мене.
Вимкнув музику, щоб розвантажити психіку спокоєм. Велика, порожня квартира дзвеніла підводною тишею. Про те, щоб догнатися недобитою п'яткою, не могло бути й мови. По накуру я легко роблюся тривожним. Зараз же моя хата була втіленням моїх дитячих страхів перед порожніми, мовчазними приміщеннями.
Лорна перешкоджала мені зануритися в постканабіноловий спокій. Я був переконаний, що зараз ця руда відьма щось там ворожить проти мене. Майже відчував це. Це діяло мені на нерви.
Ні, не тому, що я насправді вірив у ці речі. Якраз навпаки – воно так діяло тому, що я у них не вірив. Мене бісило, що у них вірила Лорна. Вірила в якусь алогічну маячню, виводила мене з себе цими своїми туманними багатозначними фразочками. Цим багатозначним менторським тоном. Ніби вона щось пізнала. Ніби вона щось пережила. І ніби вона після цього – причина й основа.
Мене напрягало те, що саме зараз Лорна може сидіти у себе в кімнаті, у цій своїй брудній блядській норі, насилати на мене своїми «магіями» розмаїті нещастя й немочі. Яке вона має право? Дратувало навіть не те, що вона мені бажає зла, а те, що вона бажає мені довести, що вона непохитна у своїй вірі – десь у такому плані. Просто вона не реалізовує себе в іншому, говорив я собі, тому й намагається комусь щось довести.
– Напруженість я почала відчувати у школі. До цього я вважала, що це нормально – бути постійно пригніченою, ослабленою… бути постійно в очікуванні, що от-от станеться щось кошмарне. Я не могла веселитися разом зі своїми подружками. Через цей страх завжди відчувала себе окремою. Я завжди мріяла бавитися з іншими дітьми, дружити з однокласниками. Але воно не пускало мене. Коли на небі виглядало сонце, я відчувала, що мені робиться легше, і тоді я вливалася на якийсь час в ігри однолітків, забувала себе і почувалася частиною групи. Коли небо захмарювалося, все в мені тьмяніло і я замикалася в собі. Занурювалася в цю вогку знесилюючу пітьму. У школі я не могла радіти з елементарних речей. Дискотеки. Красивого однокласника. Шкільного торжества. Я почувалася невимовно чужою на цьому святі життя.
Вже у випускних класах, десь так у класі десятому, мені почало здаватися, що насправді я люблю цю похмурість. Люблю опускатися в пітьму, на саме дно душі, й лежати там набухлим від горя трупом, просяклим тривогою й безсиллям. Тепер я розумію, що і музика, яку я обирала (точніше, яка мимоволі приходила до мене), була похмурою і диявольською саме через цей настрій.
Перед випускним у школі мені було так херово, що я майже зважилася врешті покінчити життя самогубством. Випускний вечір відбувався прямо у шкільній їдальні.
Чим довше я дивилася на кольорові кульки й серпантин, яким прикрасили цю обридлу їдальню, тим більше ненавиділа я весь світ. Застілля швидко почало набирати обертів, а я непомітно вийшла з зали й піднялася на четветий поверх. Звідти я вилізла по драбині на дах школи. Якраз заходило сонце. І чим нижче воно опускалося, тим тривожніше мені робилося, тим безпораднішою почувалася я перед своїм внутрішнім станом. Я сіла на парапет і стала дивитися на захід. Сльози самі лилися мені по обличчю, розмиваючи дорогий, зроблений заради цього вечора у салоні краси макіяж. Я по-особливому гостро відчула можливості ЦІЄЇ ХВИЛИНИ й подумала, що САМЕ ЗАРАЗ прекрасна мить, аби стрибнути головою донизу. Я задовго міркувала над цим. Хвилини давили на мене, ніби присипали ґрунтом. Ніби Час сам вирішив мене живцем поховати під своєю вагою.
І я страшенно злякалася, коли зрозуміла, що ця думка була моєю, глибинно моєю.
Я збрехала собі, що тут надто низько, що можна просто зламати хребет, не померти, а залишитися калікою.
На парапеті я викурила п'ять цигарок, одну за одною. Коли я дивилася вже на згасаючий слід від сонця, моє серце болісно фонило, немов заведений мікрофон. Уже в напівтемряві я покинула дах в абсолютному трансі і якось повернулася до святкової зали. А там вже напилася так, що отямилася тільки під крапельницею в лікарні. На відміну від моїх колишніх однокласників, котрі ще довго потім не могли забути моїх вибриків на випускному, я нічого не пам'ятала.
– Лорна, – озивається Алік, – а ти пам'ятаєш, коли ти усвідомила його вперше? Як це було?
– У класі, може, восьмому. Просто одного дня я зрозуміла, що мій страх має конкретне місце проживання. Він живе у мене в кімнаті. Тому я так боялася прокинутися вночі, коли вже мама спала. Боялася, що він, воно покажеться. Цього я боялася найдужче: побачити його в лице.
– Стан жаху, в якому я жила, негативно позначався на моєму здоров'ї. Але він натомість однозначно стимулював мене у розвитку. Я багато читала. Лазила в інтернеті, качала звідти різну дивну музику. Мене приваблювало все темне, похмуре… Throbbing Gristle, Psychic TV, Coil, Zoviet France, SPK. Музика сили. Я зрозуміла, що, незважаючи на свій страх, теж можу бути сильною.
Особливою фігурою для мене став Мерилін Менсон. Коли я курила траву і слухала його музику, я дуже чітко розрізняла, хто з музикантів чесний, а хто фальшивить. Найкрутіші речі Менсона – студійний альбом Antichrist Superstar і концертна версія пісні Long Hard Road Out Of Hell. Мені здавалося, що це якраз про мене. «Довга і важка дорога з Пекла» – це фраза, що дослівно описує суть мого життя.
Тільки моє пекло не було вогняним (хоч деколи я відчувала, як горю). Я знаю, яке пекло насправді. Воно темне й нестерпне. Воно подавляє. І голове – з нього немає виходу.
Потім був кетамін. Він виводив мене з пекла на якийсь час. Спочатку. А далі він просто водив мене там з одного кола в інше, ніби щось перестало дозволяти мені перетинати межу пекла. Кетамін спустошив мене, а я зрозуміла, що для мене на тому світі порятунку не буде.
У кетаміні я зустрілася з ним лице в лице. Воно темне, могутнє. Його не зупинити. Його присутність викликає жах.
– Воно поселилось поряд, у порожній кімнаті. Там був тіль ки голий паркет і вікно. Проти вікна висів образ Богородиці. Я з дитинства боялася цієї кімнати. Те, що воно поселилося в кімнаті, де молилася мама, було для мене вершиною мук.
Коли в хаті, крім мене, нікого не було, а особливо пізно ввечері, можна було почути, як воно ходить по своїй кімнаті. Рипить паркетом. Торкається стін. Інколи воно виходило в коридор. Коли це ставалося, хотілося кричати від страху. Я гризла кулак, щоб не зірватися.
Мама нічого не помічала. Хіба що теж деколи бачила кошмари. Вона розповідала, що в одному з таких кошмарів вона зайшла в ту кімнату і стала навколішки перед образом, помолитися. Коли рапом відчула, що в кімнаті є ще хтось, крім неї. Чорна рідина почала текти із-під плінтуса. Мама казала, що стала молитися сильніше, аж поки не прокинулася. Потім вона приводила до нас священика. Він посвятив ту кімнату, але мені було ясно, що це нічого не змінило. Мама успішно вдавала, ніби все гаразд, але чомусь відтоді молилася тільки у себе в спальні.
– Коли я поступила в універ, моє життя змінилося. Я мало часу проводила вдома. Тусувалася з неформалами. Вони навчили мене, як бухати, щоб не ригати. Більшість моїх друзів вважали себе бодай якимось боком причетними до чорнокнижництва. Але тільки один із них, чиє ім'я я пообіцяла забути, навчив мене чогось толкового. Це були два прості правила: будь чесною і роби тільки те, що хочеш. Я стала жити за цими правилами. Мало кому це сподобалось, але на той час я вже зрозуміла, що сенс мого життя не в тому, аби подобатись іншим. Зате я відчула, що тепер маю моральне право добиватися того, що хочу. Неважливо, якими способами. Головне – бути чесним, тоді можна робити, що хочеш. До цього Лорна говорила всім і нікому особисто, а тут дивиться прямо на Йостека:
– Якби ти, Геморойчик, прислухався до цих слів, ти би зовсім по-інакшому пережив те, що Жанна пішла від тебе. Але ти не хотів бути чесним. Ти хотів подобатися. Ти не заслужив мати її. Я кинула тобі виклик, і ти засцяв прийняти його. Йостек враз червоніє.
– Не пизди, сучка! – вигукує він. – Ти не знаєш, через що я мусив пройти!
– А ти не матюкайся при дівчатах, – раптом відповідає Лорна. – Тобі вже пізно захищати себе. Вже все в минулому… – Того дня, коли я привела Жанну до своїх так званих друзів, я справді хотіла того, що заявляла. Хотіла, щоб вона, – Лорна киває на мене, – стала вільнішою. Але все зайшло задалеко. Я побачила, що довела Жанну до ступору. Я ледь не зламала її. А вона натомість ледь не вбила одну з тих дівчат. – Лорна повертається до мене: – Я тобі не розказувала цього, Жанна. Я казала, що ти подерла тій чувисі лице. Насправді, ти ледь не роздерла їй горло своїми кігтями…
Поки ми верталися із того побоїща, я відчувала, що воно майже взяло мене. Я розуміла, як тупо попалася на його за-мануху. Думала, я зроблю тебе вільною… А насправді, насправді я довела тебе до краю. Я зрозуміла, що коли ще трохи попуститися, воно просто ввійде в мене назавжди й заволодіє тобою. Тому я вирішила кінчати з цим. Ми зробили це на Новий рік, бо саме в ту ніч я відчула це воно ближче, ніж будь-коли.
Ми піднялися на дах моєї дев'ятиповерхівки. Цей сюжет – підйом на висоту, аби з неї стрибнути у провалля – постійно уявлявся мені як єдиний можливий вихід із ситуації. Я намагалася завершити сценарій, замкнути якесь порочне коло. Жанна боялася не менше за мене, правда? Вона теж відчула тоді його. Ми стали на сам край парапету, взялися за руки і десь о третій ранку за Києвом стрибнули вниз.
Хазяї квартири, на чий балкон ми впали, викликали міліцію. Нас у наручниках забрали в машину, але виявилося, що Жанна зламала собі ногу. Я заробила тріщину на великому пальці ноги. Нас завезли в лікарню. А через кілька днів, коли пересуди про наше «самогубство» поширилися серед знайомих, мені подзвонив Йостек і сказав, що хоче зустрітися. Він і розповів нам про фестиваль самогубців. Я думала… думала, йобане чмо покинуло мене… після нашої спроби самгубства воно не з'являлося. Вчора… вчора воно ввійшло в мене і ледь не забрало ТУДИ… Сьогоднішньої ночі не пережити нікому.
Йостек гмикає.
– Та ви тут всі, я бачу, скоро послання з Марса ловити будете, якщо й далі будете в тому ж дусі продовжувати… Люди… – він хитає головою, – люди… Хоч якісь крихти розуму у вас залишилися?… Чи ці два інопланетяни вам зовсім голову задурили?
Алік на цих словах аж підскакує.
– Які два інопланетяни? – питається він.
– Ти і Лорна, дурню.
Але Алік не реагує на образу, він притискає до губ руки, його очі бігають, він щось швидко-швидко мудрує.
– Все сходиться… – бурмоче він. – Йостеку, все сходиться! Ви підтвердили мої здогадки!
– – Які ще здогадки, чорт забирай?
– Ви, Йостеку, обмовилися, сказали: «ці два інопланетяни зовсім голову задурили»… так і є! ТАК ВОНО І Є! Два інопланетяни! Боже, якщо це дійсно… – Алік розхвилювався не на жарт. – Якщо це дійсно так, тоді ми всі у справжній небезпеці!
– Аліку, поясніть нам, що робиться? – озивається Віра.
Алік починає, наче поривається злетіти.
– Послухайте, друзі, ось що. Мені снився нині віщий сон. Я вже давно не мав віщих снів, ще відтоді… Я їх умію добре розпізнавати, ці сни. Вони такі… такі дивні, їх не сплутаєш. А цей сон, друзі, був особливо тривожний. Мені снилося…
Ми прислухаємося уважніше. Поволі, ледь не пошепки, Алік продовжує:
– Снилося, друзі, що я сиджу біля намету, як оце зараз. Ви всі спите, а я сиджу сам і дивлюся на вогонь. І раптом помі чаю: навпроти мене стоять двоє високих людей, натуральні велетні. Вони одягнуті в лижні костюми. Стоять нерухомо і дивляться на мене. Я намагаюся роздивитися їхні обличчя. Мені здається, що вони чимось відрізняються від людських, тільки не ясно чим. Придивляюся до одного і бачу: лице його закрите чимсь схожим на шалик. Темно-зелений шалик закриває усе лице, аж під очі. І раптом кмітую – а це ж не людські в нього очі. Білки вкриті темно-зеленим ворсом, немов плюшеві. А посередині цих плюшевих очей світиться по малесенькій білій дірочці. І крізь оті крихітні дірочки я раптом бачу густий снігопад, що падає по той бік їхніх очей. Аж тут. помічаю – лапатий сніг справді падає довкола нашого табору. І все таке реальне, як зараз, і ті істоти – такі самі справжні, як ото ви переді мною. Мені робиться жахно. Я усвідомлюю, що на їхніх лицях немає ніяких шаликів, то самі вони вкриті зеленим ворсом, наче мохом. Я бачу, як вони водять своїми ворсистими, плюшевими очима – і мій жах стає таким нестерпним… Десь у глибині в мене забилася думка, що це тільки сон, я зо всіх сил хотів прокинутися. Але не знав, як це зробити! У відчаї я жбурнув у цю пару першим, що було під рукою – буковим поліном. І прокинувся у холодному поті, а серце калатало, мало не вискакувало.
– І що в цім кошмарі віщого, питається? – скептично озивається Йостек.
– Ці істоти… вони реа льні. Лорна, їх опис нагадує тобі твоє воно? Навіть не описово, а суто асоціативно, за відчуттям?
– Ну, як… те, що ти описав… воно чомусь лякає мене. Можливо, і нагадує…
От бачите! І це наснилося мені якраз тоді, коли, як нам розповіла Лорна, це її воно опинилося дуже близько до нашого світу. Практично, дихало нашим повітрям, висловлюючись поетично. Хіба ніхто з вас не помітив, що поруч нас, відколи приїхали ви з Лорною, присутнє щось неясне? Вам, Йостеку, так не здається? Посудіть самі. З'явилися ви з Лорною тоді, до великого вогню на відкриття – і тут якийсь бідолаха падає в багаття лицем. На ранок до нас приходять Дівчата, збирають гроші, бо хтось із хлопчаків упав із водоспаду, зламав стегно. Потім Лорна взагалі розтовкла голову якомусь піцикові, невідомо за що, і мені ледь щелепу не роз-гаратала. Надвечір довела до істерики Жанну. Я відчуваю, що є стихії, які кружляють довкола неї в причинній сфері, і я бачив проекції цих стихій у тім своєму сні, ось що я хочу вам сказати! Ці істоти якраз і є координаторами! – Алікове лице від напруги побагровіло.
– Блі-і-ін! Точно… – вигукує Лорна, і її очі палають так само, як в Аліка. – Я теж це зрозуміла!… Координатори і воно – це одна й та сама сила… Точно збігається… Безосо-бистісна! З чоловічим відблиском! Але тоді… тоді це повний кошмар! Тоді нам справді не вибратися звідси!
Алік дивиться на Лорну. Зараз між ними контакт.
– Значить, вони хочуть нашої смерті? – питає він.
– Виходить, так, – відповідає вона. – Значить, воно хоче нам влаштувати справжній фестиваль самогубців…
Алік ствердно киває. Лице його стає суворим.
– Я знаю цей тип нечисті, вона дуже підступна. У Даниїла Андреева в «Розі Світу» їх називають і/вами. У нашій брам-фатурі вони шукають слабких людей, аби ввійти в них і діяти через них. Ці істоти якраз і є справжніми координаторами нашого зібрання, а ми – якраз і є ті слабкі люди, котрі відгукнулися на їхній клич смерті. Все сходиться! І/ви якраз працюють у причинному полі, їм таке зібрання організувати – раз плюнути. Адже, погодьтеся, тут скрізь явно бачиться містика каузального. Навіть у тому, як ми всі отримали запрошення. І справжній центр нашого фестивалю – це Лорна. Через неї діяли всі ці сили…
– А хочете, я вам розкрию секрет, – озивається Йостек. – Хочете секретик один почути? Мале-е-енький такий секретик, хочете?
Всі зирять на Йостека. Він грає на паузі, а тоді випалює:
– Немає ніяких координаторів! Уявляєте? Немає!
– Що значить – немає? – каже Алік. – Звісно, є!
– А от так! Немає, розумієте? Це я їх вигадав, я. І фестиваль цей – його теж організував я, а не якісь ваші демони.
– Не може бути, – каже Алік. – Не вигадуйте. Йостек криво посміхається.
– О'кей, раз тут вже всі почали душу вивертати, я теж трохи у стриптиз пограюся з вами. Тут уже мої коліжанки
рохи розповідали, які в нас непрості стосунки по життю клалися, тому я вдаватися в деталі не буду. Розкажу з місця, остатнього, аби ви уявили собі, що ж насправді відбувало-я… Попрошу присутніх не ображатися, я просто перепові-аю факти і свої почуття, як то все було. Отже…
…Коли прийшла есемеска від Лорни про те, що вона за-ирає Жанну собі, я не повірив своїм очам. Але пам'ятаю, дразу ж відчув страх. І те, що я відчув страх від цієї ахінеї як це так – вона забирає собі Жанну?!, далебі, злякало мене є більше.
Я відверто не розумів, що коїться. Тільки-но я познайомив Жанну з Лорною, як уже над ранок вони приповзають п'яні, нічого не пояснюючи, до мене в хату. Потім так само без пояснень пропадають. Жанна поводить себе, як несповна розуму, а я нарешті отримую цю фатальну есемеску від Лорни.
Я ніколи не кваліфікував Лорну як об'єкт, що здатен викликати страх: до цього наші стосунки були винятково нейтральними. Ну, а до Лорниного інтенсиву з кетаміном вони взагалі були теплими і навіть зворушливими, якщо про Лорну можна говорити як про людину, здатну до «жіночності». Поведінкою вона більше нагадувала хлопця, і тільки зрідка я бачив у ній прояви якоїсь лютої, неприйнятної для мене агресивної сексуальності, яка в мене асоціювалася з жінками-члена-ми СС… чи просто із жінками з членами… З чимось таким, мати справу з чим збитково для психіки.
Кілька разів я мимоволі ставав свідком того, як Лорна психічно катрупила людей, що ступили їй поперек дороги не з тої ноги. Хоч це й було важке видовище, відверто кажучи, при цьому я захоплювався її силою. У глибині душі я радів, що доля добра до мене і я з нею по один бік барикад.
Есемеска ж та означала: вона знову збирається взяти те, що, на її думку, належить їй. Виступити проти – перейти їй дорогу. Опинитися по інший бік барикад.
Признатися, я так розхвилювався, що кілька годин не міг знайти собі місця. Телефон Жанни не відповідав. На есемес-ки вона теж не реагувала. Я хвилювався.
Десь о пів на другу ночі мені прийшло повідомлення з телефону Жанни: hiljwenepywymeni. Я перечитав його разів, може, з двадцять, так наче сподівався отримати з цих кільканадцяти літер ще хоч кецик інформації. Десять по другій я викликав таксівку і поїхав у Лорнин район. її вікна були темними. Піднявся, подзвонив у двері й почув, як після третього дзвінка хтось підходить до дверей.
«А Лорну можна?»
«Забирайся к чортовій матері. Сука, блядь, спати не дають», – відповіли мені грубим жіночим голосом. То була Лор-нина мати, якої я боявся не менше, ніж її доньку.
О пів на четверту ранку я знову був удома. Значев'я поставив музику і зварив собі кави. Яскраве, зовсім неінтимне світло лампи на кухні робило приміщення незатишним. Послідовно спливали асоціації з приймальним покоєм, із лікарняною палатою, з операційною і, врешті, з моргом. Я збагнув: до моїх голих вікон терміново потрібні штори. Як тільки залагоджу цю ідіотську ситуацію, поїдемо з Жанною на базар, купимо красиві штори.
Отже, о четвертій ранку я пив каву, дивився на голі шиби у вікнах… І тут згадав, як одної ночі до всирачки перелякався, коли у тінях та відблисках шиб мені привиділося обличчя Лорни, котра буцімто стояла на балконі.
Від цієї згадки мені стало моторошно – далі я вже допивав каву, стар'аючись більше не задивлятися на вікна… І чим більше я уникав поглядів у той бік, тим тривожніше робилося в душі. І тим чіткіше – мати рідна – тим чіткіше мені уявлялося, що ось погляну, а там і справді буде стояти Лорна з опущеними плечима і вдивлятиметься у мене своїми важкими очима. Як тоді.
Я вийшов з кухні, не помивши горня (бо злякався), й поспішно заліз під ковдру.
Наступного дня я пішов на роботу невиспаний. Весь день був схожим на задовгий вечір – час від часу припускався дрібний дощ, як буває у жовтні, і від його одноманітного шамотіння й примарного світла мене переслідувало відчуття, наче я так і не прокинувся зі сну. Напади безпричинної радості й гарячки змінювалися в мене на приступи нудоти й холодного поту. Я повертався до написання Жанні есемесок типу: «як справи, мала?», «чому не пишеш?», «коли приїдеш?». Отож по вікнах офісу з монотонним шумом сік дощ, приглушене освітлення мого робочого столу починало навіювати спокій, а коли моя рука торкалася п'ятки трави у кишені джинсів, дика бравада охоплювала мене, і тоді я уявляв собі те, що трапилося, як дуже смішну пригоду з елементами містики. Казус, можливо, середньовічну байку. Уявляв, що Лорна – це зла чорна королева, яка забрала мою лапуську до свого замку, зачаклувала її (наобіцявши цілий світ і ковзани), а я – не хто інший, як благородний месник-лицар, якому судилося ці чари розбити. Після недоспаної ночі щось монументальне ввижалося мені в нашій банальній, в принципі, ситуації, й свій безбашенний героїзм я виливав у затяжні повідомлення Лорні, все менше й менше фіксуючи у свідомості їх реальність. Простіше кажучи, я слабо розумів, що чиню і які це може мати наслідки. Мої есемески тої години були:
1. «Лорна, в тебе нічого не вийде»
2. «Лорна, сука йобана. Віддай мені Жанку»
3. «Лорна, як там мама? 8)»
4. «давай влаштуємо Швецію 8)»
5. «Тішся, бо скоро прийде кінець твому щастю». Особливо сподобалась мені остання – по-чоловічому проста, рішуча і категорична. Я пішов на офісну кухню, зготував собі чаю й вийшов з паруючим горням на невеликий пожежний балкончик, де зробив пару хапок дусту зі штахети. Я міг не турбуватися, що мене хтось помітить. Я знав, що, крім мене, періодичино покурювали ще два співробітники і наш зав. Не знаю, правда, чи робив він це на роботі. Але не в тому річ. Сьогодні був такий день, що здавалося, мене помістили у паралельний вимір: хоч і я всіх бачу, і сам наче на виду в усіх, однак ми – я і вони – не перетинаємося. Почував себе привидом.
Дощ барабанив по бляшанім піддашку. Іскристі краплі падали на арматурні поручні балкончика. Все набрало особливого забарвлення й контурів, хоч я ще не курив, а тільки взяв горбатого до рук.
Зробив затяжку, другу. Зрозумів, що торкнуло (причому неслабо… ой, в натурі неслабо), і сказав собі під ніс: «Пєрвий пашол». Мобіла завібрувала – прийшло якесь повідомлення. Воно було від адресата 777. Напевне, з інтернет-клубу.
«ЦЕ ТИ тішся, бо скоро все закінчиться ДЛЯ ТЕБЕ. Я ТОБІ ПОРОБИЛА. ЛОРНА»
Спочатку я не в'їхав у зміст послання. Потім, коли в'їхав, спробував закритися (не знаю, як іще це описати), зробитися недоступним для інформації за допомогою відчуття, ніби Лорна належить одному світу, світу людей, а я іншому – світу привидів. Але не втерпів. Перечитав повідомлення ще раз і з деякою навіть панікою виявив, що Лорна ТУТ, теж у цьому світі привидів. І її слова та дії навіть більше пристосовані для ЦЬОГО, ірраціонального часу сновидінь, в який мене закидує від недосипання, від накуру та ще в такий день, з притлумленим світлом, як оце нині. Я збагнув, що перебуваю на території суперника. А ще утямив, що затіяв прикру кашу.
Дома у поштовій скриньці лежав конверт без адреси відправника. Наплічна сумка, що я тримав за шлейку в одній руці, була важкою від продуктів. Я поклав листа до кишені й відкрив його вже в квартирі. В конверті виявився принт-скрін з Google Earth – супутникова фотографія, на якій якраз помістився центр міста – квартал, де я мешкаю, і той, де мій офіс. Водостійким маркером мій будинок було позначено чорною точкою і стрілкою з підписом: йостек. Все це діло гарно обрамлене пречудовою пентаграмкою. І кілька приголосних поруч: шбтздх!
Я знав, це був прийом із магії, яку «вивчала» Лорна. Свою команду такий «маг» мав записувати у зашифрованому вигляді, викидаючи голосні. Здогадатися, що там було закодовано, не складало труднощів: «шоб ти здох». І знак оклику. «Іди нахуй, відьма!» – сказав я вголос і показав кілька факів Невидимим істотам довкола мене. От же запара, нахріна я перший почав? Це ж який напряг тепер буде. Вона мені оголосила війну.
Можливо, я ще зможу виправити ситуацію і провести переговори. Якщо не дружба, то хоча б якийсь статус-кво.
Сідаю я на табуретку, стикаючись із думкою, що кухню маю на диво необжиту. Запалюю легку «Lucky strike» і набираю одним пальцем повідомлення.
1) «вибач, я сьогодні був накурений цілий день. Не знаю, що найшло (…)»
2) «(…) тому, будь ласка, не бери до серця, я не хотів тебе образити (…)»
3) «(…) вибач, будь ласка, я не шукаю собі ворогів ти розумієш про що я»
Який жалюгідний тон ввечері після тих хоробростей, що вдень… Лорна любить, коли їй лижуть нижче спини, і саме в цю хвилину я відчув, що морально готовий трохи прогнутись і трохи лизнути, аби лиш не вступати у це виснажливе протистояння.
За якийсь час пройшла наступна серія.
«Сигілу отримав?» от: Лорна
Ответ: «Дя» от: Йостек
«Тоді іди нахуй зі своїми вибаченнями» от: Лорна
Все ясно, думаю собі, але відповідати вже не маю сил. «Сигілу» – аркуш з персональною анафемою і «побажаннями всіх благ» – роздратовано зминаю і жбурляю до мийки.
Поки я готував собі їсти, думки крутилися довкола них – Лорна і Жанна. Лорна + Жанна. Я міг тільки уявляти собі, чим вони там займаються в цій брудній Лорниній халабуді. Щодо моєї педантичної, як дехто вважає, любові до порядку й чистоти, Лорна висловилася в тому сенсі, що це від сексуальної закріпаченості. За допомогою банана вона запропонувала вдовольнити мене так, як, на її думку, я підсвідомо хотів, але не наважувався попросити. Такі провокації характерні для Лорни.
Господи, що вона узріла в Жанні? Які приховані інстинкти вирішила допомогти їй вивільнити з підсвідомості?
Вперта і всезнаюча, вона мене дратувала на відстані. У серці нив розпач за Жанною. Зрадили.
Від цих думок (або від недосипання, або на відхідняку від трави) в мене розболілася голова. Щось давило на мене.
Вимкнув музику, щоб розвантажити психіку спокоєм. Велика, порожня квартира дзвеніла підводною тишею. Про те, щоб догнатися недобитою п'яткою, не могло бути й мови. По накуру я легко роблюся тривожним. Зараз же моя хата була втіленням моїх дитячих страхів перед порожніми, мовчазними приміщеннями.
Лорна перешкоджала мені зануритися в постканабіноловий спокій. Я був переконаний, що зараз ця руда відьма щось там ворожить проти мене. Майже відчував це. Це діяло мені на нерви.
Ні, не тому, що я насправді вірив у ці речі. Якраз навпаки – воно так діяло тому, що я у них не вірив. Мене бісило, що у них вірила Лорна. Вірила в якусь алогічну маячню, виводила мене з себе цими своїми туманними багатозначними фразочками. Цим багатозначним менторським тоном. Ніби вона щось пізнала. Ніби вона щось пережила. І ніби вона після цього – причина й основа.
Мене напрягало те, що саме зараз Лорна може сидіти у себе в кімнаті, у цій своїй брудній блядській норі, насилати на мене своїми «магіями» розмаїті нещастя й немочі. Яке вона має право? Дратувало навіть не те, що вона мені бажає зла, а те, що вона бажає мені довести, що вона непохитна у своїй вірі – десь у такому плані. Просто вона не реалізовує себе в іншому, говорив я собі, тому й намагається комусь щось довести.