Страница:
Але мене мов паралізувало. Магнітофон стояв за метр від мене, та я боялася потягнути руку до нього, боялася відірватися від Лорни. Тут я побачила у віконній шибі віддзеркалення порожніх коридорних дверей, і це налякало мене більше, ніж аби я там вгледіла чиюсь постать. Я пискнула й притиснулась до Лорни.
– Сука, блядь, Жанка, включи звук в магнітофоні, дура йобана, блядь…
Цього разу я без роздумів ввімкнула звук на повну котушку – і дурнуваті електронні чвакання японського хіп-хопу ввірвалися у згусле повітря кухні.
– Ходять тут всякі, блядь, – поцідила Лорна, все ще дивлячись на двері в коридор. – Потім труси пропадають.
Дурна фраза насмішила мене, і я коротко реготнула. Страх не минув, але смішно стало теж. Кіт змінив позу, сів стовпчиком і обгорнув себе хвостом. За якийсь час він ліниво потягнувся лапами і пішов понюхати – чи щось нового, бу-ва, не з'явилося у його мисочці? Лорна підхопила кота на руки, стала тулити його до себе, цілувати йому морду, примовляючи щось пестливе. Кіт терпляче, хоч і з помітним презирством, приймав поцілунки, поки врешті не вирішив, що з нього досить, і не втік прямо з рук десь у темряву коридору. Особисто я переступити поріг кухні все ще не зважувалась.
– Що то було… кгм… можеш сказати? – видавила я з себе хрипко.
– То було… кгм… йобане чмо, – відповіла вона, копіюючи мою хрипоту, і ми розреготалися. – Будеш кетамін? В мене є.
– Може, не треба нині? – несміливо попросилася я.
– Як хочеш, – відповіла Лорна збайдужілим тоном, наче я вмить стала для неї безінтересною.
Її синьо-зелене обличчя наштовхнуло мене на висновок, що з часу, як її маму поклали в лікарню, Лорна собі в кетаміні не відмовляла. Того вечора вона більше про кетамін не згадувала і, слава Богу, без мене колотися не збиралась.
– Не колися більше, – сказала я їй того вечора. – Тобі це не потрібно.
– Це не твоя справа, – відрубала вона. – Розкажи мені про Йостека. Тобі подобалося з ним трахатись? Як ви з ним це робили?
Мені здавалося несправедливим, що я повинна вивертати душу, а Лорна нічим не ділиться. Я знову спробувала повернути нас до якогось паритету.
– Я розкажу. Але ти мені теж мусиш щось розказати.
На що Лорна відповіла:
– Ти торгуєшся. Ти хочеш бути щирою в обмін на щось. Ти корислива брехуха, Жанка. Коли прийде момент, я буду щирою, як ніхто на цій планеті, обіцяю тобі. Від моєї правдивості роздеруться небеса.
– Я, може, теж буду щирою, коли прийде момент, а не коли хтось буде просити.
– От зараз ти вже лукавиш. Ти не будеш щирою.
– Звідки ти знаєш? – мене її впевненість напрягла.
– Бо ти не вмієш бути щирою. Тобі треба вчитися біля мене. Я вмію. І коли прийде момент, спонтанний момент, я буду щирою. А ти в цей момент будеш із пальцем в жопі. Ясно?
– По-моєму, ти хитруєш, – сказала я, бо справді, ця її позиція мені здавалась непрозорою.
– По-моему, це ти хитруєш, – відрубала вона. – Я свята, Я твоє дзеркало. Розумієш? Я бачила Бога й ангелів. Тепер я чиста. В мені ти бачиш свої недоліки, не мої. Ти зажата. Ти обманщиця і хамелеон. Я витягну всі твої недоліки на поверхню. Ти побачиш, що ти в гріху. Коли ти переконаєшся, що погрузла в гріху й фальші, то зможеш змінитися. Зможеш бути, як я – відьмою. Святою. Ким завгодно.
Я почула себе несправедливо ображеною.
– Ні, Лорна. По-моєму, ти граєш на почуттях. Ти добре знаєш, ти для мене дуже важлива, і користаєшся цим.
Вона презирливо гмикнула.
– От бачиш?! Так ти захищаєш свої слабкості. Виправдовуєшся. Ти не живеш по закону відьом. Ти обдумуєш все наперед. Ти будь-що хочеш перемогти… Ти фальшивиш. Коли ти фальшивиш, у нас пропадає контакт.
Це були страшні слова. Вони ранили в саме серце. Горло стиснулося від сліз.
– Ну чого ти така зі мною? – видавила я крізь плач. – Чого ти така зла?
– Серце Бога далеко. Не збагнути його простим смертним.
Я втратила над собою рештки контролю і розридалася. Та Лорна й не думала втішати мене. Я заридала ще гіркіш і пересіла з табуретки їй на коліна. Я хотіла стати маленькою-маленькою, щоб вона мене могла тримати на долонях і колисати. Я панічно обіймала її, боялася, що вона буде відпихати мене – й тому тулилася ще сильніше. Лорна стримано пригорнула мене, стала гладити по голові, примовляючи: «Все буде добре. Головне – бути чесною із собою… Головне – бути чесною, не стидатися того, чим ми є…»
Ці слова подіяли на мене, як удари батогом, і я мало не завила з муки, яку мені з невідомих причин завдавали ці слова.
– Не м… у-уч м… е-ен… н… є – схлипувала я крізь ридання.
– Ти сама себе мучиш. Я допоможу тобі, якщо ти хочеш подолати це. Скажи, ти хочеш, щоб я повела тебе до світла?
– Н… н… е-езн… н… а-аю.
– Жанка, ти уникаєш відповідальності. Скажи твердо: так чи ні, щоб я знала, як нам дальше будувати стосунки.
Я знову завила. Як нам дальше будувати стосунки… Ці слова мене вбили. Я вже не могла більше плакати, я тільки здригалася в колючих, твердих-твердих обіймах своїх ридань.
– Д… го-гоб… pе. Добре.
– Тобто так?
– Та-… га-га… ак.
– Що так?
– Проведи… – схлипую. – Проведи мене до сві… гі… гі… світла.
Лорна усміхнулася, і враз її обійми перестали бути чужими й холодними. Я відчула, як мене переповнює її любов. Я майже очима побачила, як її любов у вигляді білуватого світла входить в моє тіло. Прилив гострої ніжності до Лор-ни пройняв мене – від самого нутра й аж до пальчиків на ногах. Я почала пристрасно обціловувати її обличчя, губи, очі, чоло, волосся. Тепер я плакала від радості. Все буде добре… Все буде добре…
Ми лягли в одне ліжко, накрилися однією ковдрою. Під ковдрою Лорна зовсім… зовсім не лякала мене. Вона була там як дитина. Я її обійняла, а вона обійняла мене.
– А йобане чмо сюди не зайде? – спитала я пошепки.
– Ні, – відповіла вона, теж пошепки. – Сюди – ні.
І ми притиснулися одна до одної ще міцніше.
Вранці наступного дня ми вмивалися разом і Лорна сказала мені:
– Я зрозуміла корінь твого фальшу. Ти дуриш людей своїм виглядом.
Вранці я сприймала такі заяви спокійніше. Тому тільки поцікавилася, з чого вона це взяла.
– Ти створюєш в уяві людей оману своїм одягом. Своєю зачіскою. Макіяжем. Ти хочеш, щоби тебе приймали за іншу, ніж ти є. Це обман, а всякий обман служить сама знаєш Кому. З цим треба покінчити. Подивись на мене. Яка я всередині, така і назовні. Я не соромлюся цього.
Я в цей час милася перед нею в тазику. Я робила це демонстративно, показуючи, що мені не залежить на її думці (тобто не обманюю себе, що це має якесь значення) й що мені справді хочеться в глибині душі, аби вона бачила, як я це роблю.
– Що мені треба зробити? – спокійно спитала я.
– Постригтися. Відмовитись від макіяжу. Змінити стиль одягу. Наразі цього досить.
– Тобі не подобається довге волосся?
– Воно брехливе. Давай я підстрижу тебе. – І Лорна, як була мокрою й голою, вискочила в коридор і повернулася з ножицями.
– Ой, що ти надумала?… – я навіть не встигла заперечити, коли побачила в її руці добрий шмат свого волосся. Фіть-фіть – і ще пару пасом впало на підлогу ванної. «Я буду чесна із собою, я це витримаю», – повторювала я, поки Лорна карнала мене на свій розсуд.
Те, що вийшло з-під її чикання, викликало в Лорни захоплений зойк, схожий на крик якогось птаха.
– Модно! – викрикувала Лорна, захоплена моєю новою «фризурою». – Bay, як модно!
Якщо їй подобається, значить, мені теж подобається, думала я, дивлячись в люстро на жалюгідні пістрюхи, що стирчали нерівними кінцями на всі боки моєї голови.
Далі прийшла черга одягу. Вибір Лорни впав на зелену сукню її мами із старомодної дешевої матерії. Сукня сиділа на мені не найкращим чином, особливо обвисаючи на животі. Я поглянула на себе в дзеркало й вжахнулась. Це була катастрофа. Якби Лорна сама не вдягалася так само божевільно, я подумала б, що з мене безсовісно знущаються. Дякувати Богу, Лорна дозволила взути мені мої мешти.
Ми домовилися зустрітися після пар, о пів на п'яту, біля театру юного глядача, де в Лорни відбувалися репетиції. Лорна ходила до театральної студії. Після репетиції ми з нею мали піти до якихось приятелів «слухати музику».
Такого сорому, якого я зазнала в університеті через свій вигляд, за своє свідоме життя я ще не мала. Я ледве стримувалася, щоб не зірвати з себе цю дурну безформну хламиду, яку до мене носила стара, некрасива жінка. Мені здавалося, ніби мене вигнали з хати батьки і я бідую, ходжу по людях, вдягаючись у чуже дрантя. Я хотіла додому, хотіла знову стати собою, заплести волосся в косу…
Коли я згадувала, що Лорна постригла мене, на очі наверталися сльози. На мене і так витріщався весь потік. Я стримувала себе, ховаючи обличчя в долоні. Коли сльози відходили десь вглиб каналів, я знову могла відкрити обличчя.
На перерві я чула, як мене обговорюють хлопці. Ключовим словом було: дура довбанута. «Боже, як мені це стерпіти?» – питала я себе. Але твердо вирішила пройти цей шлях.
На мобільний продовжували приходити виклики від Йостека, валили есемески. На дзвінки я не відповідала. Повідомлення холоднокровно стирала, не читаючи. Я вирішила йти до кінця.
Але не витримала, одягла пальто і так просиділа всю третю пару в душній аудиторії. Згадки про Йостека, що зринали у зв'язку з цим пальтом, роздирали мені душу.
Коли ми зустрілися з Лорною, я зрозуміла, що боюся сказати таке, що може їй не сподобатися. Боюся зрадити себе чимось. Це було явним ухиленням від відьомського правила, та я не могла нічого зробити із собою, тому вирішила бути чесною принаймні в тому, що я безсила щось змінити на даний момент.
Ми мовчки йшли у невідомому мені напрямку – звісно, вела Лорна. Я хотіла порушити мовчання, хотіла поговорити про щось тепле й добре, що було між нами вночі. Ніяких ніжностей – але, безумовно, певний контакт був.
– Мені було дуже добре з тобою вночі, – сказала я.
Лорна гмикнула. Сьогодні вона була похмурою, навіть чимось озлобленою.
– Лорна, я тебе… я тебе дуже люблю…
Вона знову гмикнула.
– Але ти деколи така далека…
Лорна не відповідала. Важкий тягар знову здавив мені груди. Раптом я здогадалася, в чому може бути причина похмурого настрою Лорни.
– Це через Йостека? – спитала я.
– Сука, блядь, я йому покажу, – процідила вона з ненавистю.
– А що він тобі тоді сказав?
– Не важливо. Гемор мені заплатить за це.
Лорна називала Йостека не інакше, ніж Геморой. Я особисто з Йостеком вирішила перервати всі стосунки. Лорна ж про щось із ним бурхливо листувалася. Іще вона обмовилась, що випадково перетнулася з Йостеком на вулиці. Саме ця зустріч і стала причиною Лорниної люті.
Мене дивувало й непокоїло те, як швидко близькі їй люди ставали об'єктами її ненависті. Від цього я почувалася невпевнено. Захотілося змінити тему.
– А хто ці друзі, до яких ми йдемо?
– Ми йдемо до одного. Всі решта пустишки. Він відьмак. Дуже крутий відьмак.
– Можеш розповісти мені, що це в тебе вчора по хаті ходило?
– Можу, – як не дивно, озвалась вона. – А що ти хочеш почути?
Я згадала паралізуючий жах, який накотив на мене, коли щось ходило в сусідній кімнаті, а потім по коридору.
– Воно живе в тій кімнаті, куди ми не заглядали?
– Ага. Але вночі воно виходить.
– Воно небезпечне?
Лорна поглянула на мене своїми дивними, по-котячому зеленими очима…
– Воно шумить вночі. Моя Машка дуріє від цього. Ми спимо при ввімкнутому світлі.
– Це через нього твою маму в лікарню поклали?
Вона задумалась.
– Можливо… Деколи воно торкається тебе. Коли ти спиш.
Більше мені говорити на цю тему не хотілося. Якось дуже виразно пригадався той холодний кошмар, до якого я доторкнулася в неї на хаті. Подумала, що сьогодні знову доведеться ночувати у Лорни, і зробилося по-справжньому лячно.
Я спробувала забути про страх, переключити увагу на зовнішній світ. Ми йшли старою вуличкою. Синьо-сірий колір кам'яниць контрастував із яскраво-жовтим кленовим листям, що ледь не по коліна завалило тротуари. Листя приємно шурхотіло. Чомусь я подумала, якою ж мусить бути хороброю ця Лорна. Щодня вона повинна повертатися у квартиру, де накочується дикий, крижаний жах чогось потойбічного. Тепер я хоч трохи розумію, чому вона така дивна. І від чого вона тікає в кетамін.
Я сплела свої пальці з її, а потім швидко нагнулась і поцілувала в губи. Лорна усміхнулась. Контакт! Ми йшли, тримаючись так за руки, вздовж важких сірих стін, шурхотіли листям під навислим небом. Зараз «йобане чмо» здавалося нестрашним, але його реальність, його небезпечність робили світ моторошно-таємничим. Це осіннє світло, ці хмари, це листя – все дихало загадковістю.
Ми завернули у пропахлий котячими сцяками двір і піднялися по сходах на третій поверх.
У квартирі вже було п'ятеро людей: троє чоловіків і дві дівчини з жахливим макіяжем. Чоловіки, хоча на вигляд різні, все ж мали дещо спільне. Напевне, то був певний вираз в їхніх очах або відтінок шкіри… Принаймні щось групове було виписано на їхніх обличчях.
Вся компанія розмістилася на великій канапі й двох фотелях. Вони курили цигарки, струшували попіл у переповнену попільничку, що стояла на низькому журнальному столику між фотелями й диваном. Поряд лежала запакована пачка шприців і розпечатана коробочка з ампулами. Я здогадалася, що це кетамін. З потужної «аудіовежі» неголосно лунала похмура тягуча музика, сповнена жіночого вереску, металевого брязкоту, неприємного скреготу й моторошних відлунь.
Я одразу відчула, що ці люди настроєні проти мене. Я між ними чужа. Лорна – своя, а я – зайвий придаток. Але я вже не могла опиратися ситуації. Я привіталася. Всі кивнули у відповідь. Ніхто не представився і не спитав, як мене звати.
Чоловік, якому вже було десь під п'ятдесят, почав ладити шприци. Він був на двадцять – двадцять п'ять років старшим за інших, але вдягався, говорив і поводився приблизно так само, як і ті, молоді. Ще раніше я збагнула, що то і є «відьмак», про якого казала Лорна. Нічого дивного в його некрасивій зовнішності я не помітила, та все ж вчувалося щось недобре довкола нього.
Розмовляючи з Лорною, він дивився тільки на неї, я ж була пустим місцем. Говорили вони про Йостека.
– Мені треба полякати одного придурка, – говорила вона цьому старому. – Реально так полякати. Можеш навіть покалічити. Мені пофігу. Він заслужив, придурок довбаний.
– Спробуємо, – відповідав старий. – Це не той, бува, якого ти приводила із собою?
– Той самий. Гємор, карочє. З-заїбав, бля. З-замочила б с-суку, – просичала вона.
Мені стало жаль Йостека. Він не заслуговував на ту ненависть, яку на нього обрушувала Лорна. Але я нічим зарадити не могла. Бо розуміла, що Лорні справді краще не переходити дороги.
У цьому неприємному товаристві мені було незатишно. Все ж я вирішила намагатися бути спонтанною. Чудово розуміла, що Лорна привела мене сюди неспроста – це було ще одне випробування для мене. Вона спостерігала за мною. Кожен мій рух вона глибоко відчувала і точно знала, коли я є сама собою, а коли – імітацією.
Я сіла на диван поруч із довгокосою білявкою з густо обведеними тушшю очима. Білявка була вся в чорному, тільки міні-спідничка була дитячої рожевої барви. Ця наївна спідничка разюче контрастувала і з важкою косметикою білявки, і з її чорними капронами в сіточку. Раптом я злякалася цієї півчини. Мені здалося, що вона трохи не в собі.
– Привіт, я Жанна, – мовила я неголосно до білявки.
Та якось дивно посміхнулася, і проігнорувавши звертання, почала говорити з хлопцем, що сидів на фотелі. Сука, подумала я.
– Тобі скільки? – спитав мене «відьмак», набираючи в черговий шприц розчин.
– Два, – відповіла за мене Лорна.
Старший глянув на неї й продовжив справу. Раптом я подумала, що насправді йому не п'ятдесят, а, можливо, тільки тридцять п'ять, просто він забагато перепробував різної хімії. По черзі чоловік вводив кетамін усім присутнім. Тут я побачила, як колють у плече. Вколоті зразу ж відкидалися на спинку канапи чи фотеля й закурювали. Мене поставили передостанньою. Я довго розтирала передпліччя і чомусь думала, що приходу все нема та й нема, можливо, мене на цей раз не торкне. В той час старший проробляв дивну маніпуляцію. Спершу він вколов собі кетамін у плече, а далі почав швидко намацувати голкою вену. Побачивши, що я дивлюся, він сказав:
– Кубик в м'ясо, кубик по вені.
Одразу ж я відчула, як мене загрібає з нелюдською силою. Повторився кетаміновий свист. Я тримала очі заплющеними, та все одно бачила, як плавно грузне моє тіло в канапу, на якій сиджу. Так само плавно роз'їжджалися, розпливалися всі речі навколо. Замість них залишалося щось чітке, оформлене, виразне – але абсолютно не пристосоване для словесного опису. Якби час був піском, а море – часом, я сказала б, То кетамін – це буря в пустелі на дні океану.
Як і минулого разу, десь хвилин через сорок я почала усвідомлювати, що насправді моє тіло лежить на канапі у підозрілій квартирі. Хоча слово «насправді» все ще було далеким від категоричності.
Решта народу теж почали ворушитися. Мені хотілося ригати. Побігла в туалет і довго-довго вибльовувала із себе сніданок, спожитий в університетській «корчмі».
Далі ми сиділи, майже без руху, і курили.
Поступово здатність до мовлення повернулася, і вони почали говорити (я слухала). Розмова відбувалася ніби між двома сторонами. По один бік Лорна, по інший – решта. Для мене це було показником її влади, сили: мовляв, одна вона коштує більше, ніж всі вони разом узяті.
Тільки старий і я мовчали. Але те, що ми мовчали обоє, не передбачало, що я таки зможу зараз взяти й заговорити. Старий був органічною частиною товариства. Я була чужою.
Лорну стали питати про мене, так наче мене тут не було. Наче я вийшла в туалет і вони пліткують про мене.
– Вона шо, дура? – спитав один із хлопців.
– Не твоя справа, урод.
– А чо' в неї такий прибацаний вигляд?
– На себе подивися, довбойоб. Вона внутрішньо вільна людина.
Ці слова були прийняті товариством під колючий смішок. Мені захотілося щось зробити – піти звідси або принаймні перевести розмову на іншу тему.
– Я пойняла! – раптом озвалася білявка, що не захотіла зі мною знайомитись. – Лорна хоче з неї зробити таку ж чокнуту, як вона сама. Правда, Лорна?
– Вона буде внутрішньо вільною, як і я. Ви всі в гріху. Та вам цього не зрозуміти.
Людиська при цих словах вже відкрито розреготалися.
– Ну ти, Лорна, даєш, – сказав один пересмішник. – І який у неї поступ? Вільна вже вона внутрішньо чи ні?
Лорна подивилася на мене, а потім на них. Я була в шоці від цих людей. Як вони ставляться до мене? Як вони ставляться до Лорни? За кого нас вони мають? Мені було ясно: вони глузують з Лорни, а Лорна – з них. Але кожен – на своєму рівні. Тому жодна зі сторін не помічає цього.
– Можете перевірити її, – сказала Лорна. – Перевірте, наскільки вона вільна. Хулі я вам буду говорити?
– Слухайте, я придумала, – стрепенулася та сама неприємна, зазнана білявка, до якої я потроху починала чути справжню ненависть. – Давайте цій дурі придумаємо якесь завдання. Лорна, можна, вона зробить якесь наше завдання?
Цього я вже не витримала.
– Ей… Та перестаньте… Не можна так себе поводити… – сказала я, і на хвилю в кімнаті запала мовчанка.
– Ох, ніфіга ж собі! Воно вміє говорити! – присвиснув здивуванні один із хлопців. Я відчула: от зараз не втримаюся і зроблю щось божевільне… Мною колотило від страху, образи… і від люті. Я не буду плакати, говорила я собі, вони не побачать моєї слабкості.
– Давайте хай вона роздягнеться догола, – сказала коротко стрижена брюнетка, та, що сиділа на фотелі й здебільшого мовчала. В її лисячому личку було щось таке зловтішне й хтиве, ніби вона ще в дитинстві любила двозначні ігри.
– Хай вона роздягнеться догола, вилізе на стіл і щось нам заспіває, – закінчила її думку білявка.
Мої губи затряслися. Ні, Лорна не допустить цього…
– Лорна… – шепотіла я, та Лорна вичікувально дивилася на мене. Лорна не могла (або й не хотіла) рятувати мене. Я нічого не могла вдіяти із собою: щось у мені наказувало роздягатися. Ковтаючи сльози, я почала стягувати з себе цю дурнувату спідницю, вона не піддавалася, тоді я силою рвонула її, ґудзики полетіли на підлогу, я не розуміла, що робиться, але продовжувала роздягатися.
– На стіл залізай, – сказав один із хлопців.
– І ліфчик давай… туди ж…
Сльози закривали мені світ. Я вже не бачила їх облич, не бачила кімнати, тільки знала, що, як у кошмарному сні, стою перед ними в самих трусах і спущеній до колін подертій дурнуватій спідниці, бридка, заплакана, беззахисна і зруйнована. Я не могла говорити, тільки губами подовжувала шепотіти крізь ридання:
– Лорна… не треба… Перестаньте…
– Співай давай, – кинула білявка, і щось у мені тріснуло. Я кинулася на неї з розчепіреними пальцями, я хотіла пазурами видерти їй очі, але ноги заплуталися в спідниці і я обличчям впала прямо на кант столу. Відчула, як кров полилася на лице. Далі все потемніло. Я не бачила нічого, тільки чула свої ридання. Хтось кинув на мене моє пальто, яке мені купив Йостек, і я накрилася ним. Цієї миті я стиснулася в точку, нескінченно малу точку болю посеред незмірного океану образ і зневаги, я хотіла здохнути, здохнути, здохнути. Щезнути… Я продовжувала стискатися і стискатися, і через якийсь час я зрозуміла, що мене більше немає.
Ми йшли вулицею. Була ніч. Мені було холодно. Під пальтом я була голою. Де мій одяг, я не пам'ятала. Як ми вийшли з того пекла, я теж не пам'ятала. Розбита брова боліла. Здається, я почала впізнавати район. Тут живе Лорна. Через кетамін я не розуміла, чи все те дійсно було, чи мене так по-чорному криє, і насправді я глибоко в галюцинаторному завитку. Я втратила орієнтацію в просторі. Але зі мною була Лорна. Вона вела мене за руку.
Ще через якийсь час я відчула наростаючий біль у пальцях правої руки: середньому та вказівному. Зір не фокусувався, тому я піднесла руку до самих очей. Побачила, що нігті на двох пальцях виламані, вони задерлися й трималися лише на тоненькому м'ясі.
Крім того, я зрозуміла, чому ж так холодно: на моєму пальті бракувало кількох ґудзиків, і якщо не притримувати його поли, пальто розкривається, і морозне повітря обпікає мені голі ноги й груди.
Біля входу в під'їзд нас чекав якийсь молодий чоловік у капелюсі. Він видався мені смутно знайомим. Чоловік перегородив нам дорогу.
– Відійти, бо вб'ю, – прошипіла йому Лорна.
Чоловік кинувся до мене, та Лорна затулила мене собою.
– Жанна! – крикнув він. – Що вона з тобою зробила? Жанна, ти пам'ятаєш мене?
Я не пам'ятала, хто це.
Молодий чоловік раптом витягнув з кишені пальта револьвер і спрямував його на Лорну.
– Відпусти її, відьмо, або я стрілятиму.
Я зрозуміла, що цей незнайомець з револьвером хоче скривдити Лорну, і кинулася на нього. Від несподіванки чоловік зойкнув, а револьвер вистрілив. Щось свиснуло повз моє вухо, і тільки потім я побачила сліпучий спалах і відчула удар пострілу по барабанних перетинках. Від звуку я миттю пригадала: чоловік з револьвером – Йостек.
– Іди геть, – сказала я йому.
Він подивився на мене. Подивився на Лорну. Розвернувся і побіг, притримуючи однією рукою капелюха на голові. Поли його пальта тріпотіли й розвівалися. Він біг, не озираючись.
Лорна повела мене за руку до себе. В хаті вона подерла на смуги стару ряднину і перев'язала мені поранені пальці. Біль чимдалі ставав сильнішим. Я сказала про це Лорні. Вона дістала з шафи пляшку горілки і налила мені повне горнятко.
– Пий, – наказала вона.
Я зробила кілька великих ковтків і ледь не вдавилася. Врешті горілка впала у шлунок і підірвала там все к чортовій матері. Ударна хвиля прокотилась по моїх руках і ногах.
Руки в мене тряслися, як у старої алкоголічки. Ніби спалахами я пригадувала, як ми йшли на цю квартиру до «відьмака» і яким тоді все видавалося безпечним. Пригадала розташування фотелів і дивана. Чотирьох чоловіків. Спогади були насичені таким відчуттям жаху й безвиході, що мене всю почало трусити.
Пораненими пальцями я пробувала втримати запалену цигарку, але вона все випадала. Я злякалася, що більше не зможу керувати цією рукою взагалі: якась вона була дерев'яна.
– Я не пам'ятаю, як ми вийшли звідти, – сказала я Лорні.
– Ти їй порвала фейс. Своїми нігтями.
– О Боже.
– Вона сказала, що коли побачить тебе, приріже.
Я сумнівалася, що білявка здатна на таке, але страх усе одно з'явився.
– Ти зробила все правильно. Так тій сучці й треба. Буде знати, як до моїх подружок чіплятись.
Я ковтнула ще трохи з горнятка, Лорна ковтнула й собі. Жар від горілки мені подобався, вона відключала в мені зайві прилади й цим заощаджувала психічну енергію.
– Пам'ятаєш, я казала, що коли прийде момент, я буду щирою, як ніхто? – озвалася Лорна.