Страница:
— Всі мислячі організми, — говорив він своїм задумливим мелодійним голосом, — у своїй поведінці завжди керуються двома принципами. Перший: здобути якомога більшу насолоду; другий: за всяку ціну уникнути страждання. Коротше кажучи, всі мислячі організми прагнуть насолоди. Насолода — добро. Отже, всі істоти прагнуть добра. Всі істоти — добрі істоти.
— Геніально! — похвалив Купхейп і подивився на великий стінний тоццойт: — А чи не пора нам і честь знати?
Всі встали з-за столу.
— Як би добре було, — і К’юс мрійно примружив очі, — як би гарно було, коли б ми всі жили разом! Під час пори малого спокою кожен би займався своїми проблемами. А після роботи всі збиралися б і співали. Може, залишитесь? У мене живуть вчені найрізноманітніших, часто антагоністичних поглядів і напрямків. Але це ніяк не заважає нам збиратися і співати хором старовинні гімни любові. Ну то як, лишаєтесь?
Купхейп уклінно дякував, але від запрошення категорично відмовився: йому, мовляв, конче треба зустрітися з Хичем.
Штейп швидко набрав висоту. Через кілька цот дача відставного філософа і все мальовниче плато зникло із поля зору.
Іван глянув на невеличкий тоццойт, вмонтований у пульт управління: рівно через дві тоци до Міста-1 прибуде рейсовий штейп з Провінції-13—2! Скоро, зовсім скоро притисне він до грудей дорогого друга свого!
Та не так сталося, як гадалося. Уже біля самих околиць Міста-1 штейп різко нахилився і почав знижуватися.
Сіли на якомусь бугрі. Купхейп довго копирсався в моторах, кректав, лаявся потихеньку і нарешті, витерши руки, сказав:
— Доведеться йти пішки.
Ніколи б раніше такі обставини не вивели Івана з душевної рівноваги. Ходити пішки він любив і міг без відпочинку пройти не один десяток добрих земних кілометрів. Але через півтори тоци там, у Місті-1, Чакт ждатиме друга. І тому ця вимушена прогулянка аж ніяк не радувала Івана.
Горбань замкнув штейп, важко зітхнув:
— Ходімте.
Брели горбастою низовиною, порослою дикими хифами. Самі хифи та хифи, жодного клаптика обробленої землі.
Бідило уже знав: майже всі продукти, хіба що крім киптип’якового м’яса, виробляються на заводах органічного синтезу. Але ж труд на землі — така радість! Якщо відпала потреба орати, сіяти, косити, то нехай парки, квітники ростуть на чорній святій землиці! Але й землиця тут була не чорна, а бруднувато-руда.
Купхейп добряче-таки підтоптався, ледве волік ноги. Бідило втоми ще не відчував. Он уже й будови околиці бовваніють у далечині. Спершу з-за обрію виткнулися якісь шпилі, потім видно стало гостроверхі вежі, а там уже й усю будову. Це був, як потім Іван дізнався, один з тих парфюмерних комбінатів, що постачав Сачу Кепсту спеціальні, посилено ароматні фарби для його «Цікавої газети».
На найвищій вежі сяяв великий тоццойт. Був якраз час прильоту того штейпу, яким Чакт мав повернутися.
В конторі комбінату Купхейп зв’язався з центральною диспетчерською, і не минуло й десяти цот, як вони вже сиділи в комфортабельному повітряному кораблі, а ще через п’ятнадцять цот зійшли на дах академії.
Бідило зразу ж подався до Чактової кімнати.
Ось він уже в ліфті. Швидкісний новітній підйомник повз, здавалося, як отой равлик по лисині дослідника сатири.
Ось уже Іван у коридорі. Швидше, швидше!
Ось Чактова панель… Натискає кнопку, ще раз, ще раз, панель не відсувається.
Невже заснув?
А може, Чакт пішов шукати його, Івана? Може, вони просто розминулися? Бідило майже побіг по коридору і раптом біля ліфта знову зіткнувся з Шатом.
— Де Чакт? — вирвалось у Івана. — Він прилетів?
— Ні.
— Чому? З ним щось сталося? Де він зараз?
— Не знаю… — Шат опустив додолу очі. — Не знаю. Звідки я можу знати? Я всього тільки бідний старий шхуф…
«Ясно… — подумав Бідило хмурніючи. — З Чактом якась біда…»
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
— Геніально! — похвалив Купхейп і подивився на великий стінний тоццойт: — А чи не пора нам і честь знати?
Всі встали з-за столу.
— Як би добре було, — і К’юс мрійно примружив очі, — як би гарно було, коли б ми всі жили разом! Під час пори малого спокою кожен би займався своїми проблемами. А після роботи всі збиралися б і співали. Може, залишитесь? У мене живуть вчені найрізноманітніших, часто антагоністичних поглядів і напрямків. Але це ніяк не заважає нам збиратися і співати хором старовинні гімни любові. Ну то як, лишаєтесь?
Купхейп уклінно дякував, але від запрошення категорично відмовився: йому, мовляв, конче треба зустрітися з Хичем.
Штейп швидко набрав висоту. Через кілька цот дача відставного філософа і все мальовниче плато зникло із поля зору.
Іван глянув на невеличкий тоццойт, вмонтований у пульт управління: рівно через дві тоци до Міста-1 прибуде рейсовий штейп з Провінції-13—2! Скоро, зовсім скоро притисне він до грудей дорогого друга свого!
Та не так сталося, як гадалося. Уже біля самих околиць Міста-1 штейп різко нахилився і почав знижуватися.
Сіли на якомусь бугрі. Купхейп довго копирсався в моторах, кректав, лаявся потихеньку і нарешті, витерши руки, сказав:
— Доведеться йти пішки.
Ніколи б раніше такі обставини не вивели Івана з душевної рівноваги. Ходити пішки він любив і міг без відпочинку пройти не один десяток добрих земних кілометрів. Але через півтори тоци там, у Місті-1, Чакт ждатиме друга. І тому ця вимушена прогулянка аж ніяк не радувала Івана.
Горбань замкнув штейп, важко зітхнув:
— Ходімте.
Брели горбастою низовиною, порослою дикими хифами. Самі хифи та хифи, жодного клаптика обробленої землі.
Бідило уже знав: майже всі продукти, хіба що крім киптип’якового м’яса, виробляються на заводах органічного синтезу. Але ж труд на землі — така радість! Якщо відпала потреба орати, сіяти, косити, то нехай парки, квітники ростуть на чорній святій землиці! Але й землиця тут була не чорна, а бруднувато-руда.
Купхейп добряче-таки підтоптався, ледве волік ноги. Бідило втоми ще не відчував. Он уже й будови околиці бовваніють у далечині. Спершу з-за обрію виткнулися якісь шпилі, потім видно стало гостроверхі вежі, а там уже й усю будову. Це був, як потім Іван дізнався, один з тих парфюмерних комбінатів, що постачав Сачу Кепсту спеціальні, посилено ароматні фарби для його «Цікавої газети».
На найвищій вежі сяяв великий тоццойт. Був якраз час прильоту того штейпу, яким Чакт мав повернутися.
В конторі комбінату Купхейп зв’язався з центральною диспетчерською, і не минуло й десяти цот, як вони вже сиділи в комфортабельному повітряному кораблі, а ще через п’ятнадцять цот зійшли на дах академії.
Бідило зразу ж подався до Чактової кімнати.
Ось він уже в ліфті. Швидкісний новітній підйомник повз, здавалося, як отой равлик по лисині дослідника сатири.
Ось уже Іван у коридорі. Швидше, швидше!
Ось Чактова панель… Натискає кнопку, ще раз, ще раз, панель не відсувається.
Невже заснув?
А може, Чакт пішов шукати його, Івана? Може, вони просто розминулися? Бідило майже побіг по коридору і раптом біля ліфта знову зіткнувся з Шатом.
— Де Чакт? — вирвалось у Івана. — Він прилетів?
— Ні.
— Чому? З ним щось сталося? Де він зараз?
— Не знаю… — Шат опустив додолу очі. — Не знаю. Звідки я можу знати? Я всього тільки бідний старий шхуф…
«Ясно… — подумав Бідило хмурніючи. — З Чактом якась біда…»
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Раптовий удар. Шлях обрано. Що відбулося в хифовому парку. Ювілейна промова Капа Шкеча.
Настала п’ята доба. «А що, як у самого Купхейпа спитать про Чакта?» — подумав Бідило за сніданком. Подумав і аж їсти покинув. І правда! Як же він раніше не здогадався! Звичайно, горбань може і не сказати нічого, а може, й скаже. Спиток не збиток, спробувати треба.
Купхейпа Іван знайшов у Тихому залі. Вибачився, що турбує, і — з місця в кар’єр — про Чакта.
Знавець спіритики самовдоволено посміхнувся, навіть запросив сісти… Дива! Купхейп у доброму гуморі.
— Чакт до нас більше не повернеться, — повільно проговорив горбань, з цікавістю й насолодою спостерігаючи, яке враження справили ці слова на його піддослідного. — Нашого Чакта призначили на високу посаду. Ось навіть у «Вічному спокої» про це написано, — крекчучи, Купхейп підвівся, взяв зі столу чорно-білий аркуш урядового вісника. — Воно, звичайно, газети… не зовсім для інтелектуала пристойне діло… Та коли вже про нас пишуть, що вдієш? Доводиться й нам газети читати. Ось подивіться… Отам, де підкреслено. Вголос, вголос давайте, я з задоволенням ще раз послухаю.
— «Еопські диверсанти, — прочитав Іван у статті, обведеній жовтим олівцем, — висадили в повітря експедиційний штейп Академії-1. Старші брати місцевого відділення Легіону напали на слід злочинців. У розслідуванні активно допомагає молодий науковець Чакт — син Купхейпа Х’юпа Купепа. Обставини склалися так, що цей достойний схильник Безсмертного був очевидцем нечестивої диверсії. Він безпосередньо бачив усіх злочинців. Під час допиту, як це і личить потомственому інтелектуалу, Чакт гордо заявив, що не скаже жодного слова. Та потім, коли його добре попросили, він все розповів, за що й був призначений на постійну посаду головного шефа всіх місцевих спіритофізичних лабораторій. Чакт подякував за довір’я і заявив нашому кореспондентові, що з радістю переселиться назавжди в Місто-13—2, яке здається йому більш мальовничим і затишним, ніж Місто-1»
У Івана потемніло в очах. Не пам’ятає, як і вийшов з Тихого залу… Куди тепер? До Орро? Але ж ніякого знака сьогодні ще на панелі не було…
Трохи повагавшись, Бідило попрямував все-таки до ліфта: хай буде, що буде, а зараз йому конче треба порадитися з старим несхильником, поговорити, розділити горе…
Ось і перший поверх. Ліфт спинився, Бідило переступив поріг і… так і остовпів від несподіванки. Там, внизу, біля входу до кімнати швейцара, жовтіла юрба озброєних легіонерів. Трохи віддалік валялася виламана панель. Зненацька натовп розступився, двоє дебелих, низьколобих слуг Любові вивели із кімнати зв’язаного Орро. Халат на ньому подертий, на грудях і голові крамольним червоним кольором яскраво проступала кров.
— Хакахо!.. Хакахо…— злякано шепотіли легіонери.
Іван стояв мов громом прибитий.
З химерних, схожих на саксофони репродукторів, що поблискували на всіх дахах, бринів, коливався над столицею Зелений Дзвін. Мертвотно світилися на стінах незліченні веління Безсмертного. З-за відсунутих панелей величезних, схожих на театри перукарень шипів і скреготав спикт. Тисячі закритих штейпів із зловісними емблемами Легіону сновигали поміж кубічними хмарочосами. Місто-1, столиця всесильної світової держави, жило своїм звичайним розміреним життям.
Все було буденне, таке, як і вчора, як позавчора, як всі сто сотень віків історичного існування Щактиф. Все наче було звичайне, але зовсім не звичайним здалося воно Івану, коли він вийшов з чорного ходу і, оглядаючись на всі боки, попрямував до хифового парку. Ні, він не просто оглядався, він роздивлявся навкруги, ніби кожну дрібничку бажав запам’ятати.
Проте йшов спокійно, навіть дуже спокійно.
Все своє свідоме життя Бідило був людиною дії. Тривожився тільки тоді, коли не знав, що робити. А коли вже приймав рішення, одразу ж заспокоювався.
Отак і зараз: шлях обрано, рішення прийнято.
Кілька цот тому у вестибюлі академії зустрів Купхейпа.
— Далеко, — каже, — не заходьте. Через півтоци нас прийме Кап Шкеч.
«Півтоци…» — всміхався Іван. Через півтоци ні Купхейп, ні сам Кап Шкеч і сліду його тут не відшукає!
План був настільки простий, наскільки й відчайдушний: захопити корабель, що стояв біля очисного басейну, летіти в Гримучі гори. Орієнтуватися по карті. В кожному штейпі, — Іван про це знав, — була детальна карта Щактиф. Приземлитися в районі гори Білої, шукати загони несхильників.
Іван знав також, що штейп такого типу заправляється дуже рідко, але під час заправки бере для гравітаційних двигунів і двигунів руху стільки палива, скільки треба на дванадцять повних витків навколо планети.
Без всяких перешкод дістався до очисного басейну. Озирнувся, наче нема нікого, обійшов штейп понад штахетовою огорожею, ще оглянувся — нікого. Одразу за штахетами тьмяно поблискував величезний повітряний корабель. На правому боці, на вхідній панелі, напис:
ВИПРОБУВАНО ПІСЛЯ КАПІТАЛЬНОГО РЕМОНТУ………….. (дата)
ЗАПРАВЛЕНО ПАЛИВОМ……………………………………………………… (дата)
Панель наглухо засунута, без ключа не відкриєш, та у верхній її половині поблискує чимале віконечко з прозорої тонкої пластмаси. Біля штейпу ніякої варти. Тихо…
Іван намацав у кишені гострий металевий уламок, ще раз озирнувся і хотів було вже занести ногу на штахетний парканчик, але зненацька присів, метнувся за високий кущ, ліг: у кінці алеї з явився Шат.
Не поспішаючи підійшов він до штейпу, спинився, уважно оглянув навколишні чагарі і раптом повернувся просто до Івановою куща. Бідило затамував подих: і для чого було ховатись? Ну побачила б його оця Купхейпова нишпорка біля штахетів. Ну то й що з того? Сказав би: гуляю тут. Таку дурницю впоров…
А Шат тим часом впритул підійшов до куща, оглянув його і, зламавши кілька молодих їстівних гілочок, пішов своєю дорогою. Іван з полегкістю зітхнув. Визирнув — нікого нема. Вибрався на алею, ще раз озирнувся — пусто…
Стрибок — і біля штейпу. От біда! Треба ж було заздалегідь вийняти уламок. Швидше! Швидше! А він, клятий, — як на зло! — зачепився, застряв у кишені — не виймається та й годі! Ще зусилля… Нарешті! Аж упрів. Ось він. Разом з кишенею вирвав.
Затиснувши залізяку, Бідило замахується, і раптом ззаду — зовсім близько! — важкі кроки. Озирнувся — хичист. Здоровенний, на голову вищий, сопе, відстібує ПС.
«Шат!.. Привів, собака!..»
Рвонувся, ударом ноги вибив зброю. Мить — і зчепилися, покотились по бетоновому майданчику. Спершу перемагав Іван. Він брав спритністю, розумом, а не силою. Ось він уже поклав хичиста на* спину, ось уже коліном на груди надавив. Зараз, зараз Іван дотягнеться, схопить ПС… Ще ривок, ще… і віддасть ворог душу Сонячному Вседержителю.
Та хичист напружився, випорснув з-під Іванового коліна. І от уже Бідило лежить на спині. Хичист важко дихає, пускає слину і все мацає, мацає рукою — шукає ПС. Іван робить неймовірні зусилля, але вирватися не може: хичист сильніший…
Невже все? Невже кінець? Так безглуздо…
А хичист тягнеться й тягнеться. Ось вона, плеската чорна скринька з блискучим рефлектором… Ось вона…
Іван напружує всі сили, намагається відповзти, і це йому вдається. Тепер вже ворогові ніяк не дотягтися до смертоносної зброї.
Хичист сатаніє від люті. Чіпкими, немов залізними пальцями стискає, душить Івана за горло.
Світ темніє в очах… Невже отак йому і вмирати під цим слинявим одороблом? А не годен він такої честі! Ні, як вмирати, то вже справжньою смертю! Стоячи вмирати!
Як рвонув — де й сила взялась! Випручався з-під засапаного хичиста, зіп’явся на коліна, а той давить, гне до землі.
І в цю мить Бідило знову побачив Шата.
Ну, все! Тепер уже й справді кінець…
А Шат підбігає, хапає ПС, прицілюється, яскраве сяйво засліплює Івана. «Кінець… кінець, — дзвенить у голові. — Кінець…» Та що це? Руки ворога слабнуть. Іван розплющує очі: диво! Хичист обм’якнув, сунеться додолу, падає, як важкий лантух. Все це відбулося так несподівано, що Бідило не зразу отямився.
— Поможи! — просить Шат, тягнучи за ноги труп до хифового парку. — Поможи! Хіба не бачиш, не подужаю! Сюди, сюди, до басейну. Підважуй, перекидай через борт! Так, так, ще раз… — Кремезне тіло перехилилось через поручні, звісилося і, нарешті, важко плюхнулося в прозору рідину. Рідина закипіла, вкрилася рясними бульбашками.
— Все… — з полегкістю зітхнув Шат. — Ходім звідси.
Пішли далеко, через парк, через вулицю, знову в якийсь парк. Сіли на лаві.
— Дурницю ти, однодумче, замислив, — мовив Шат, і — диво! — навіть голос у нього був не такий, як завжди: чіткий, упевнений. — Дурницю, кажу, замислив! Ти ж знаєш, що на переліт до Білої треба зважуватися тільки у крайньому випадку? Невже тобі Орро не говорив? А може, ти ще й далі кудись хотів? Може, в Еоп?
— Ні… — винувато всміхнувся Бідило.
— І з яких це ти міркувань? Тобі ж особисто нічого не загрожувало…
— Не можу я так більше! Не можу!..
— Що ж, мабуть, твоя правда… Тепер і я вже бачу — не можеш. Сьогодні ж поговорю з нашими. Треба з тобою щось робити… Ти вже знаєш, що Орро заарештовано? Запам’ятай, щодоби після сніданку я — біля очисного басейну. Приходь. В усіх інших місцях ти й надалі повинен ставитися до мене з тим же благородним презирством, як і раніше. Ясно?
— Ясно! — кивнув Іван. — Все ясно, товаришу!..
Встали. Шат взяв Івана за руку, а руки у них однакові, м’язисті, міцні. Подивилися один одному в вічі, всміхнулися:
— Ну, ууммб, однодумче!
— Ууммб!
В приймальній Капа Шкеча Купхейпові сказали, що їх генеральська схильність недавно була тут, а зараз вона перебуває в центральному клубі хичистів на урочистих ювілейних зборах.
— А чий же ювілей відзначається?
— Відзначається урочиста ювілейна дата, — пояснили Купхейпові. — Десять років минуло з тої доби, коли генерал Кап Шкеч прийняв під своє командування Інститут музикознавства, після чого в щактифській музиці лишилися тільки три жанри: гімн, спикт і стройовий марш.
— А збори надовго? З генералом ми не розминемося?
— Не розминетесь. Скоро вони не закінчать.
В центральному клубі, куди незабаром прийшли Купхейп З Іваном, збори тільки почалися.
В залі на сцені, біля чорної трибуни, стояв плюгавенький мислячий організм і хрипко рикав. Так, саме рикав, бо інакше ніяк не можна було назвати різкі, гаркаві вигуки, за допомогою яких оратор викладав свої погляди на освіту, культуру, військову справу і взагалі на весь історичний розвиток Країни Безсмертного.
— Пункт перший: що у нас діється. Шхуфи їдять нашу їжу, п’ють наш «пхе». У шхуфів — права. Так, так, у шхуфів права! Ось вони: відповідати на всі запитання, ні про що не запитувать. Слухатись хазяїнів, не обмірковувати їх накази.
Скільки прав! Ганьба!
Вищі цивільні школи виховують розніжених нікчемностей. Зник бойовий дух. Військових шкіл мало. Прикро! Хич каже: хто володіє шлунками, той володіє серцями, хто володіє серцями, той володіє всім. Брехня! Служителі не дають ходу військовим. Сором!
Переходжу до другого пункту: що у нас буде діятись. Шхуфи перестануть працювати. Хакахо заполонить світ. Ганьба!
Переходжу до третього пункту: що у нас повинно було б діятись і що треба зробити для того, щоб діялося саме те, що повинно було б діятись. Закрити всі цивільні школи, відкрити військові. До бісового батька владу над шлунками! Розігнать парламент! Палац Великого Кільця розвалити гравітаційними гарматами! Хай живе озброєна сила! Тільки ми, військові, оновимо світ! Тільки ми зробимо все, бо нам все дозволено!
Втричі збільшити армію! Закрити Притулки Блаженних Учнів і відкрити в них казарми. Хворим на хакахо — смерть!
Хай живе війна! Війна всім планетам! Війна всім галактикам! Війна всесвіту! Ехип!
— Ехи-и-ип!! — вирвалося із сотень горлянок. Всі встали. В залі зазвучав гімн хичистів:
Нам все пробачиться!
Ах, совість, совість…
Совість і честь,
Совість і честь, —
Ха-а!
Нам все дозволено!
Ах, ми не знаєм
Ні зла, ні добра,
Ні зла, ні добра, —
Ха-а!
Генерал гордо кивав головою.
Зал ревів, клекотав.
Довго, дуже довго крізь густий натовп схвильованих поплічників божественної надістоти продиралися Купхейп та Іван. Але всьому бува кінець, і от вони вже у просторім світлім фойє. Ввічливий, літній служитель розповів їм, як розшукати генерала, а потім ще й провести взявся.
Кап Шкеч сидів у невеличкій, затишній кімнаті для особливо почесних гостей і колупав зубочисткою свої на диво криві й великі зуби. Це було улюблене його заняття під час відпочинку.
Купхейп подав йому К’юсів пакет і сказав, що вони від К’юса.
— О-о… — генерал здивовано звів брови. — Він досі живий? Як він себе почуває? Все, мабуть, філософствує?.. — і, всміхаючись, запитав з поблажливим презирством: — Ви теж, напевне, філософ?
— Ні, я шукаю засоби боротьби з хакахо. А цей…
— Момент! — генерал заглибився у читання К’юсового листа. — Так… Умгу… Ясно… Ну добре! — Шкеч недбало кинув листа. — Брат сказав правду: я влаштую вам зустріч із Хичем, хоч вважаю, що цього ви даремно домагаєтесь. Не так треба боротися з хакахо. Знищувати всіх хворих — і квит! Від душі раджу: покиньте свої наукові химери, йдіть в армію. Я теж іду. Геть кидаю цю музику і приймаю дивізію. Хочете до мене в штаб? З вас би вийшов непоганий писар… Ну то як, згода?
— Ваша схильність, я мушу… У мене державна справа…
— Ну добре, добре! Нехай буде ваш чорт старшим.
Генерал дістав жовтий папірець, швидким крупним почерком щось начеркав-начеркав, поклав у зелений конверт, заклеїв, подумав, а потім ще й на конверті написав щось.
— Візьміть. Адреса тут вказана. Особа, до якої я вас посилаю, — всемогутня. Немає жодного державного діяча в нашій країні, який би не був зобов’язаний їй своєю кар’єрою. Певен, не пізніш, як післязавтра, вас прийме Хич Мислячий! Ехип!
— Ехип! — вигукнув Купхейп і хотів було хвацько, по-військовому повернутися, та, як видно, перестарався і трошки не впав. — Ехип, — повторив він і клацнув все ж таки каблуками.
Поки горбань виробляв перед генералом усі ті військові реверанси, Іван встиг краєм ока прочитати напис па конверті.
Адреса виведена була за всіма правилами військової пунктуальності:
«Планета-1, Країна-1, Місто-1, Палац Безсмертного».
З не меншою пунктуальністю перелічувалися й титули адресата:
«Пейту Фикту, служителю, схильнику, Головному Лакею Хича Дев’ятнадцятого Мислячого у власні руки».
Настала п’ята доба. «А що, як у самого Купхейпа спитать про Чакта?» — подумав Бідило за сніданком. Подумав і аж їсти покинув. І правда! Як же він раніше не здогадався! Звичайно, горбань може і не сказати нічого, а може, й скаже. Спиток не збиток, спробувати треба.
Купхейпа Іван знайшов у Тихому залі. Вибачився, що турбує, і — з місця в кар’єр — про Чакта.
Знавець спіритики самовдоволено посміхнувся, навіть запросив сісти… Дива! Купхейп у доброму гуморі.
— Чакт до нас більше не повернеться, — повільно проговорив горбань, з цікавістю й насолодою спостерігаючи, яке враження справили ці слова на його піддослідного. — Нашого Чакта призначили на високу посаду. Ось навіть у «Вічному спокої» про це написано, — крекчучи, Купхейп підвівся, взяв зі столу чорно-білий аркуш урядового вісника. — Воно, звичайно, газети… не зовсім для інтелектуала пристойне діло… Та коли вже про нас пишуть, що вдієш? Доводиться й нам газети читати. Ось подивіться… Отам, де підкреслено. Вголос, вголос давайте, я з задоволенням ще раз послухаю.
— «Еопські диверсанти, — прочитав Іван у статті, обведеній жовтим олівцем, — висадили в повітря експедиційний штейп Академії-1. Старші брати місцевого відділення Легіону напали на слід злочинців. У розслідуванні активно допомагає молодий науковець Чакт — син Купхейпа Х’юпа Купепа. Обставини склалися так, що цей достойний схильник Безсмертного був очевидцем нечестивої диверсії. Він безпосередньо бачив усіх злочинців. Під час допиту, як це і личить потомственому інтелектуалу, Чакт гордо заявив, що не скаже жодного слова. Та потім, коли його добре попросили, він все розповів, за що й був призначений на постійну посаду головного шефа всіх місцевих спіритофізичних лабораторій. Чакт подякував за довір’я і заявив нашому кореспондентові, що з радістю переселиться назавжди в Місто-13—2, яке здається йому більш мальовничим і затишним, ніж Місто-1»
У Івана потемніло в очах. Не пам’ятає, як і вийшов з Тихого залу… Куди тепер? До Орро? Але ж ніякого знака сьогодні ще на панелі не було…
Трохи повагавшись, Бідило попрямував все-таки до ліфта: хай буде, що буде, а зараз йому конче треба порадитися з старим несхильником, поговорити, розділити горе…
Ось і перший поверх. Ліфт спинився, Бідило переступив поріг і… так і остовпів від несподіванки. Там, внизу, біля входу до кімнати швейцара, жовтіла юрба озброєних легіонерів. Трохи віддалік валялася виламана панель. Зненацька натовп розступився, двоє дебелих, низьколобих слуг Любові вивели із кімнати зв’язаного Орро. Халат на ньому подертий, на грудях і голові крамольним червоним кольором яскраво проступала кров.
— Хакахо!.. Хакахо…— злякано шепотіли легіонери.
Іван стояв мов громом прибитий.
З химерних, схожих на саксофони репродукторів, що поблискували на всіх дахах, бринів, коливався над столицею Зелений Дзвін. Мертвотно світилися на стінах незліченні веління Безсмертного. З-за відсунутих панелей величезних, схожих на театри перукарень шипів і скреготав спикт. Тисячі закритих штейпів із зловісними емблемами Легіону сновигали поміж кубічними хмарочосами. Місто-1, столиця всесильної світової держави, жило своїм звичайним розміреним життям.
Все було буденне, таке, як і вчора, як позавчора, як всі сто сотень віків історичного існування Щактиф. Все наче було звичайне, але зовсім не звичайним здалося воно Івану, коли він вийшов з чорного ходу і, оглядаючись на всі боки, попрямував до хифового парку. Ні, він не просто оглядався, він роздивлявся навкруги, ніби кожну дрібничку бажав запам’ятати.
Проте йшов спокійно, навіть дуже спокійно.
Все своє свідоме життя Бідило був людиною дії. Тривожився тільки тоді, коли не знав, що робити. А коли вже приймав рішення, одразу ж заспокоювався.
Отак і зараз: шлях обрано, рішення прийнято.
Кілька цот тому у вестибюлі академії зустрів Купхейпа.
— Далеко, — каже, — не заходьте. Через півтоци нас прийме Кап Шкеч.
«Півтоци…» — всміхався Іван. Через півтоци ні Купхейп, ні сам Кап Шкеч і сліду його тут не відшукає!
План був настільки простий, наскільки й відчайдушний: захопити корабель, що стояв біля очисного басейну, летіти в Гримучі гори. Орієнтуватися по карті. В кожному штейпі, — Іван про це знав, — була детальна карта Щактиф. Приземлитися в районі гори Білої, шукати загони несхильників.
Іван знав також, що штейп такого типу заправляється дуже рідко, але під час заправки бере для гравітаційних двигунів і двигунів руху стільки палива, скільки треба на дванадцять повних витків навколо планети.
Без всяких перешкод дістався до очисного басейну. Озирнувся, наче нема нікого, обійшов штейп понад штахетовою огорожею, ще оглянувся — нікого. Одразу за штахетами тьмяно поблискував величезний повітряний корабель. На правому боці, на вхідній панелі, напис:
ВИПРОБУВАНО ПІСЛЯ КАПІТАЛЬНОГО РЕМОНТУ………….. (дата)
ЗАПРАВЛЕНО ПАЛИВОМ……………………………………………………… (дата)
Панель наглухо засунута, без ключа не відкриєш, та у верхній її половині поблискує чимале віконечко з прозорої тонкої пластмаси. Біля штейпу ніякої варти. Тихо…
Іван намацав у кишені гострий металевий уламок, ще раз озирнувся і хотів було вже занести ногу на штахетний парканчик, але зненацька присів, метнувся за високий кущ, ліг: у кінці алеї з явився Шат.
Не поспішаючи підійшов він до штейпу, спинився, уважно оглянув навколишні чагарі і раптом повернувся просто до Івановою куща. Бідило затамував подих: і для чого було ховатись? Ну побачила б його оця Купхейпова нишпорка біля штахетів. Ну то й що з того? Сказав би: гуляю тут. Таку дурницю впоров…
А Шат тим часом впритул підійшов до куща, оглянув його і, зламавши кілька молодих їстівних гілочок, пішов своєю дорогою. Іван з полегкістю зітхнув. Визирнув — нікого нема. Вибрався на алею, ще раз озирнувся — пусто…
Стрибок — і біля штейпу. От біда! Треба ж було заздалегідь вийняти уламок. Швидше! Швидше! А він, клятий, — як на зло! — зачепився, застряв у кишені — не виймається та й годі! Ще зусилля… Нарешті! Аж упрів. Ось він. Разом з кишенею вирвав.
Затиснувши залізяку, Бідило замахується, і раптом ззаду — зовсім близько! — важкі кроки. Озирнувся — хичист. Здоровенний, на голову вищий, сопе, відстібує ПС.
«Шат!.. Привів, собака!..»
Рвонувся, ударом ноги вибив зброю. Мить — і зчепилися, покотились по бетоновому майданчику. Спершу перемагав Іван. Він брав спритністю, розумом, а не силою. Ось він уже поклав хичиста на* спину, ось уже коліном на груди надавив. Зараз, зараз Іван дотягнеться, схопить ПС… Ще ривок, ще… і віддасть ворог душу Сонячному Вседержителю.
Та хичист напружився, випорснув з-під Іванового коліна. І от уже Бідило лежить на спині. Хичист важко дихає, пускає слину і все мацає, мацає рукою — шукає ПС. Іван робить неймовірні зусилля, але вирватися не може: хичист сильніший…
Невже все? Невже кінець? Так безглуздо…
А хичист тягнеться й тягнеться. Ось вона, плеската чорна скринька з блискучим рефлектором… Ось вона…
Іван напружує всі сили, намагається відповзти, і це йому вдається. Тепер вже ворогові ніяк не дотягтися до смертоносної зброї.
Хичист сатаніє від люті. Чіпкими, немов залізними пальцями стискає, душить Івана за горло.
Світ темніє в очах… Невже отак йому і вмирати під цим слинявим одороблом? А не годен він такої честі! Ні, як вмирати, то вже справжньою смертю! Стоячи вмирати!
Як рвонув — де й сила взялась! Випручався з-під засапаного хичиста, зіп’явся на коліна, а той давить, гне до землі.
І в цю мить Бідило знову побачив Шата.
Ну, все! Тепер уже й справді кінець…
А Шат підбігає, хапає ПС, прицілюється, яскраве сяйво засліплює Івана. «Кінець… кінець, — дзвенить у голові. — Кінець…» Та що це? Руки ворога слабнуть. Іван розплющує очі: диво! Хичист обм’якнув, сунеться додолу, падає, як важкий лантух. Все це відбулося так несподівано, що Бідило не зразу отямився.
— Поможи! — просить Шат, тягнучи за ноги труп до хифового парку. — Поможи! Хіба не бачиш, не подужаю! Сюди, сюди, до басейну. Підважуй, перекидай через борт! Так, так, ще раз… — Кремезне тіло перехилилось через поручні, звісилося і, нарешті, важко плюхнулося в прозору рідину. Рідина закипіла, вкрилася рясними бульбашками.
— Все… — з полегкістю зітхнув Шат. — Ходім звідси.
Пішли далеко, через парк, через вулицю, знову в якийсь парк. Сіли на лаві.
— Дурницю ти, однодумче, замислив, — мовив Шат, і — диво! — навіть голос у нього був не такий, як завжди: чіткий, упевнений. — Дурницю, кажу, замислив! Ти ж знаєш, що на переліт до Білої треба зважуватися тільки у крайньому випадку? Невже тобі Орро не говорив? А може, ти ще й далі кудись хотів? Може, в Еоп?
— Ні… — винувато всміхнувся Бідило.
— І з яких це ти міркувань? Тобі ж особисто нічого не загрожувало…
— Не можу я так більше! Не можу!..
— Що ж, мабуть, твоя правда… Тепер і я вже бачу — не можеш. Сьогодні ж поговорю з нашими. Треба з тобою щось робити… Ти вже знаєш, що Орро заарештовано? Запам’ятай, щодоби після сніданку я — біля очисного басейну. Приходь. В усіх інших місцях ти й надалі повинен ставитися до мене з тим же благородним презирством, як і раніше. Ясно?
— Ясно! — кивнув Іван. — Все ясно, товаришу!..
Встали. Шат взяв Івана за руку, а руки у них однакові, м’язисті, міцні. Подивилися один одному в вічі, всміхнулися:
— Ну, ууммб, однодумче!
— Ууммб!
В приймальній Капа Шкеча Купхейпові сказали, що їх генеральська схильність недавно була тут, а зараз вона перебуває в центральному клубі хичистів на урочистих ювілейних зборах.
— А чий же ювілей відзначається?
— Відзначається урочиста ювілейна дата, — пояснили Купхейпові. — Десять років минуло з тої доби, коли генерал Кап Шкеч прийняв під своє командування Інститут музикознавства, після чого в щактифській музиці лишилися тільки три жанри: гімн, спикт і стройовий марш.
— А збори надовго? З генералом ми не розминемося?
— Не розминетесь. Скоро вони не закінчать.
В центральному клубі, куди незабаром прийшли Купхейп З Іваном, збори тільки почалися.
В залі на сцені, біля чорної трибуни, стояв плюгавенький мислячий організм і хрипко рикав. Так, саме рикав, бо інакше ніяк не можна було назвати різкі, гаркаві вигуки, за допомогою яких оратор викладав свої погляди на освіту, культуру, військову справу і взагалі на весь історичний розвиток Країни Безсмертного.
— Пункт перший: що у нас діється. Шхуфи їдять нашу їжу, п’ють наш «пхе». У шхуфів — права. Так, так, у шхуфів права! Ось вони: відповідати на всі запитання, ні про що не запитувать. Слухатись хазяїнів, не обмірковувати їх накази.
Скільки прав! Ганьба!
Вищі цивільні школи виховують розніжених нікчемностей. Зник бойовий дух. Військових шкіл мало. Прикро! Хич каже: хто володіє шлунками, той володіє серцями, хто володіє серцями, той володіє всім. Брехня! Служителі не дають ходу військовим. Сором!
Переходжу до другого пункту: що у нас буде діятись. Шхуфи перестануть працювати. Хакахо заполонить світ. Ганьба!
Переходжу до третього пункту: що у нас повинно було б діятись і що треба зробити для того, щоб діялося саме те, що повинно було б діятись. Закрити всі цивільні школи, відкрити військові. До бісового батька владу над шлунками! Розігнать парламент! Палац Великого Кільця розвалити гравітаційними гарматами! Хай живе озброєна сила! Тільки ми, військові, оновимо світ! Тільки ми зробимо все, бо нам все дозволено!
Втричі збільшити армію! Закрити Притулки Блаженних Учнів і відкрити в них казарми. Хворим на хакахо — смерть!
Хай живе війна! Війна всім планетам! Війна всім галактикам! Війна всесвіту! Ехип!
— Ехи-и-ип!! — вирвалося із сотень горлянок. Всі встали. В залі зазвучав гімн хичистів:
Нам все пробачиться!
Ах, совість, совість…
Совість і честь,
Совість і честь, —
Ха-а!
Нам все дозволено!
Ах, ми не знаєм
Ні зла, ні добра,
Ні зла, ні добра, —
Ха-а!
Генерал гордо кивав головою.
Зал ревів, клекотав.
Довго, дуже довго крізь густий натовп схвильованих поплічників божественної надістоти продиралися Купхейп та Іван. Але всьому бува кінець, і от вони вже у просторім світлім фойє. Ввічливий, літній служитель розповів їм, як розшукати генерала, а потім ще й провести взявся.
Кап Шкеч сидів у невеличкій, затишній кімнаті для особливо почесних гостей і колупав зубочисткою свої на диво криві й великі зуби. Це було улюблене його заняття під час відпочинку.
Купхейп подав йому К’юсів пакет і сказав, що вони від К’юса.
— О-о… — генерал здивовано звів брови. — Він досі живий? Як він себе почуває? Все, мабуть, філософствує?.. — і, всміхаючись, запитав з поблажливим презирством: — Ви теж, напевне, філософ?
— Ні, я шукаю засоби боротьби з хакахо. А цей…
— Момент! — генерал заглибився у читання К’юсового листа. — Так… Умгу… Ясно… Ну добре! — Шкеч недбало кинув листа. — Брат сказав правду: я влаштую вам зустріч із Хичем, хоч вважаю, що цього ви даремно домагаєтесь. Не так треба боротися з хакахо. Знищувати всіх хворих — і квит! Від душі раджу: покиньте свої наукові химери, йдіть в армію. Я теж іду. Геть кидаю цю музику і приймаю дивізію. Хочете до мене в штаб? З вас би вийшов непоганий писар… Ну то як, згода?
— Ваша схильність, я мушу… У мене державна справа…
— Ну добре, добре! Нехай буде ваш чорт старшим.
Генерал дістав жовтий папірець, швидким крупним почерком щось начеркав-начеркав, поклав у зелений конверт, заклеїв, подумав, а потім ще й на конверті написав щось.
— Візьміть. Адреса тут вказана. Особа, до якої я вас посилаю, — всемогутня. Немає жодного державного діяча в нашій країні, який би не був зобов’язаний їй своєю кар’єрою. Певен, не пізніш, як післязавтра, вас прийме Хич Мислячий! Ехип!
— Ехип! — вигукнув Купхейп і хотів було хвацько, по-військовому повернутися, та, як видно, перестарався і трошки не впав. — Ехип, — повторив він і клацнув все ж таки каблуками.
Поки горбань виробляв перед генералом усі ті військові реверанси, Іван встиг краєм ока прочитати напис па конверті.
Адреса виведена була за всіма правилами військової пунктуальності:
«Планета-1, Країна-1, Місто-1, Палац Безсмертного».
З не меншою пунктуальністю перелічувалися й титули адресата:
«Пейту Фикту, служителю, схильнику, Головному Лакею Хича Дев’ятнадцятого Мислячого у власні руки».
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Правда про голубу Вамбію. Спіритологічний дослід. Купхейп Х’юп Купеп падає до ніг красуні.
— Питаєш, чи можна вірити «Вічному спокою»? Жодній нашій газеті не можна до кінця вірити. Он бачиш? — і Шат показав на очисний басейн. — Швидше ота помийниця перетвориться на океан, аніж наша преса перестане приправляти краплями правди калюжі смердючої брехні.
— Ну, а все-таки, що з Чактом?
— Чакт живий і здоровий — тут газета не збрехала. А все інше, що ти прочитав про нього у «Вічному спокої», — чистісінька інформація, тобто брехня по-нашому, по-вамбськи. Ти вамбську хоч трохи розумієш?
— Ні, — признався Бідило.
— Ну нічого, скоро вивчиш. У мене гарні новини: вирішено перевести тебе на нелегальне становище. Будемо готувати втечу.
— А Чакт? Теж зі мною?
— З Чактом доведеться трохи почекати. Ніхто, звичайно, не вірить отій інформації, але Чакт — служитель. Тут зайва обережність не завадить.
— Значить, як і раніше, Чактові нічого не говорити?
— Жодного слова. Ой! — схопився Шат. — Я й забув! Котра зараз? Ану глянь, у тебе очі молодші.
— Дев’ятнадцять тоц, п’ятдесят чотири цоти, — подивився Бідило на великий тоццойт академії, що світився крізь чагарі хифового парку.
— Добре, що я згадав, — заспокоївся Шат. — Через півтоци з’явиться великий гроунд. Не сиди в приміщенні, виходь на дах. Це тобі обов’язково треба послухати. Ну, ууммб, однодумче!
— Ууммб, — відповів Іван.
На верхньому штейподромі академії, біля самого входу до Кип-Кейпу, Бідило стрів горбаня. Останнім часом Купхейп різко змінився до свого піддослідного, став якимсь неприродно ввічливим, навіть ласкавим. «З чого б це? — дивувався Бідило. — Не інакше як нову халепу якусь замислив на мою голову…»
— Добре, дуже добре, що я вас побачив! — забелькотав горбань, поплескуючи Івана по плечу. — Зараз ми рушимо до самого Пейта Фикта. Бачу, бачу, стомили вас оті приймальні та кабінети. Ну нічого, нічого, дорогенький. Як тільки доб’юся аудієнції в Хича, одразу ж дам вам перепочинок. Може, навіть поїдете кудись. Помандруєте, розважитесь — це вам аж ніяк не завадить. Чи не так?
Іван хотів було запитать, де, в яких місцях прийдеться йому мандрувати і розважатися, але так і не запитав: над містом починалося щось незвичайне.
Зелений Дзвін — Вічний Голос Безсмертного — спершу змовк, а потім задзвенів якось по-новому — тривожно, немов на сполох.
З-за обрію, з-за жовтого туманного виднокола, сунула-виповзала червона сяюча хмара. Випливала, хутко наближалася і все зростала, збільшувалася на очах. Уже й сонце Закрила. Тривожне, багрове сяйво оповило столицю… І враз загриміло, зарокотало небо:
— Ууммб!
Сотні зелених променів вдарило з будинків у грізне червоне сяйво.
Купхейпа мов вітром здуло. Жодного білого халата на штейподромі — де-не-де лише бовваніли чорно-жовті постаті: шхуфи не боялись гроунда.
А хмара рокотала й рокотала. Глибокий бас про щось урочисто розповідав на звучній незнаній мові. «На вамбській, мабуть, — подумав Іван. — Та й гарна ж яка…»
Широкі промені хиталися, падали, злітали, впиналися в червону хмару, мов вогненні бичі. Хмара блимала, проте голос не замовкав — велично й владно гримів і гримів над притихлим Містом-1. І так було довго. Нарешті, дійшовши найвищого напруження, бас знову пророкотав:
— Ууммб! — і замовк.
Одразу ж стало чути вібруючий, тривожний дзвін. Але хмара не згасала, число променів потроїлось.
І знову загримів голос, та вже не вамбською, а добре знайомою щактифською мовою:
— Тісніш, однодумці! Слухайте! Слухайте! Слухайте! Віднині кожні п’ятдесят діб гримітиме над столицею голос великого гроунда! Ми розкажемо правду про наш народ, про нашу голубу Вамбію. Слухайте, слухайте правду! Слухайте нашу правду!
Книга Схилянь — книга брехні. Ніякий Сонячний Вседержитель, ніякий Безсмертний не дарував вічного дня Країні Блаженного Спокою. Сто сотень віків тому на просторах теперішньої Щактиф шуміли фіалковолисті ліси. Сині лани хвилювалися під грозовим небом. Червоні сади квітли на голубих буграх. Земля наша — така родюча, така щедра — яскраво-голубою тоді була.
Слухайте, слухайте правду про нашу голубу Вамбію!
Сто сотень віків тому утворилася держава свідків. Велетенські реактивні установки Збудовані були на її території. Це їх надпотужна сила так притишила обертання планети навколо осі, що, кружляючи навкруг сонця, вона весь час тримається до нього тільки щактифським боком.
Червоне небо грізно гуло, і грім отой, — широкий, всемогутній, — радісно відлунював в Івановій серці.
Хмара все збільшувалась і збільшувалась, а зелені промені зблякли, стали жовкнуть, потім один по одному безсило згасли. І тоді сотні бойових штейпів знялися в повітря, ревучим кільцем оточили гроунд. Зарохкали, загуркотали гравітаційні гармати. У червонім сяйві заблимали спалахи розривів. Але ніщо — ні моторний гул, ні гарматний рохкіт, ані рев вибухів — не змогло заглушити рокочучого голосу гнівного неба:
— Слухайте, слухайте правду про нашу голубу Вамбію! Сто сотень віків тому свідки вирішили монополізувати сонце. Майже всі держави (всі, крім Дервердас) оголосили тоді війну Щактиф. Почався аптахетоп — всепланетна війна народів. Мільйони трудівників гинули в битвах, виборюючи для своїх дітей право на безплатне сонце. А ракетні установки все гриміли й гриміли, обертання планети все уповільнювалось… Майже всі країни (всі, крім Дервердас) напружували в борні останні сили. Та свідки перемагали. І перемагали вони тому, що в державах їх супротивників теж панували свої, тубільні багатії. Країна за країною скорялась армадам Безсмертного. Штейп за штейпом, навантажені тетраедрами, відлітали до нових колоній. Тисячі водолазів тягли по океанському дну транспланетні лінії теплопередачі. Свідки розгортали торгівлю краденим сонячним теплом… Пливли віки…
Іван оглянув небо: червоне сяйво немов зупинилося. Бойові штейпи, так нічого і не вдіявши йому, один за одним сідали на штейподроми. І тоді вступив у двобій Голос Безсмертного — Зелений Дзвін став раптом таким гучним, що на якусь мить заглушив гуркотання гроунда. Але тільки на мить.
Глибокий бас тєяі посилився, перекрив дзвін. Але й дзвін погучнішав. І ця титанічна дуель тривала кілька цот. Кілька нот боролися над столицею двоє непримиренних ворогів: Зелений Дзвін і грім червоного неба, Вічний Голос Безсмертного і бас несхильнинького гроунда…
І здався Зелении Дзвін, затих, став ледве чутним. А небо гриміло так, що аж пластмасові плити штейподрому здригалися під ногами в Івана:
— Слухайте, слухайте правду про нашу голубу Вамбію! Аптахетоп закінчився. Настав день миру. Майже всі держави (всі, крім Дервердас) скорилися, втратили незалежність. А дервердаський уряд одразу ж після оголошення аптахетопу приєднався до держави Щактиф, оголосивши землю свою вільною і ні від кого не залежною колонією країни Безсмертного.
Пливли віки… Сто сотень вамбських віків минуло… Настала доба Щактиф. Вічний день, нерухоме повітря, запаморочливе тепло змінили природу Вамбії. Зникли фіалково-листі ліси, вигоріли сині ниви, навіть грунт пожовк, переродився. Не стало голубої Вамбії… Тільки бур’яни-хифи, що раніше кущилися на смітниках, заполонили ниви й сади. Але й хифи змінилися: з трав’янистих рослин вони стали деревами — улюбленими деревами свідків…
— Питаєш, чи можна вірити «Вічному спокою»? Жодній нашій газеті не можна до кінця вірити. Он бачиш? — і Шат показав на очисний басейн. — Швидше ота помийниця перетвориться на океан, аніж наша преса перестане приправляти краплями правди калюжі смердючої брехні.
— Ну, а все-таки, що з Чактом?
— Чакт живий і здоровий — тут газета не збрехала. А все інше, що ти прочитав про нього у «Вічному спокої», — чистісінька інформація, тобто брехня по-нашому, по-вамбськи. Ти вамбську хоч трохи розумієш?
— Ні, — признався Бідило.
— Ну нічого, скоро вивчиш. У мене гарні новини: вирішено перевести тебе на нелегальне становище. Будемо готувати втечу.
— А Чакт? Теж зі мною?
— З Чактом доведеться трохи почекати. Ніхто, звичайно, не вірить отій інформації, але Чакт — служитель. Тут зайва обережність не завадить.
— Значить, як і раніше, Чактові нічого не говорити?
— Жодного слова. Ой! — схопився Шат. — Я й забув! Котра зараз? Ану глянь, у тебе очі молодші.
— Дев’ятнадцять тоц, п’ятдесят чотири цоти, — подивився Бідило на великий тоццойт академії, що світився крізь чагарі хифового парку.
— Добре, що я згадав, — заспокоївся Шат. — Через півтоци з’явиться великий гроунд. Не сиди в приміщенні, виходь на дах. Це тобі обов’язково треба послухати. Ну, ууммб, однодумче!
— Ууммб, — відповів Іван.
На верхньому штейподромі академії, біля самого входу до Кип-Кейпу, Бідило стрів горбаня. Останнім часом Купхейп різко змінився до свого піддослідного, став якимсь неприродно ввічливим, навіть ласкавим. «З чого б це? — дивувався Бідило. — Не інакше як нову халепу якусь замислив на мою голову…»
— Добре, дуже добре, що я вас побачив! — забелькотав горбань, поплескуючи Івана по плечу. — Зараз ми рушимо до самого Пейта Фикта. Бачу, бачу, стомили вас оті приймальні та кабінети. Ну нічого, нічого, дорогенький. Як тільки доб’юся аудієнції в Хича, одразу ж дам вам перепочинок. Може, навіть поїдете кудись. Помандруєте, розважитесь — це вам аж ніяк не завадить. Чи не так?
Іван хотів було запитать, де, в яких місцях прийдеться йому мандрувати і розважатися, але так і не запитав: над містом починалося щось незвичайне.
Зелений Дзвін — Вічний Голос Безсмертного — спершу змовк, а потім задзвенів якось по-новому — тривожно, немов на сполох.
З-за обрію, з-за жовтого туманного виднокола, сунула-виповзала червона сяюча хмара. Випливала, хутко наближалася і все зростала, збільшувалася на очах. Уже й сонце Закрила. Тривожне, багрове сяйво оповило столицю… І враз загриміло, зарокотало небо:
— Ууммб!
Сотні зелених променів вдарило з будинків у грізне червоне сяйво.
Купхейпа мов вітром здуло. Жодного білого халата на штейподромі — де-не-де лише бовваніли чорно-жовті постаті: шхуфи не боялись гроунда.
А хмара рокотала й рокотала. Глибокий бас про щось урочисто розповідав на звучній незнаній мові. «На вамбській, мабуть, — подумав Іван. — Та й гарна ж яка…»
Широкі промені хиталися, падали, злітали, впиналися в червону хмару, мов вогненні бичі. Хмара блимала, проте голос не замовкав — велично й владно гримів і гримів над притихлим Містом-1. І так було довго. Нарешті, дійшовши найвищого напруження, бас знову пророкотав:
— Ууммб! — і замовк.
Одразу ж стало чути вібруючий, тривожний дзвін. Але хмара не згасала, число променів потроїлось.
І знову загримів голос, та вже не вамбською, а добре знайомою щактифською мовою:
— Тісніш, однодумці! Слухайте! Слухайте! Слухайте! Віднині кожні п’ятдесят діб гримітиме над столицею голос великого гроунда! Ми розкажемо правду про наш народ, про нашу голубу Вамбію. Слухайте, слухайте правду! Слухайте нашу правду!
Книга Схилянь — книга брехні. Ніякий Сонячний Вседержитель, ніякий Безсмертний не дарував вічного дня Країні Блаженного Спокою. Сто сотень віків тому на просторах теперішньої Щактиф шуміли фіалковолисті ліси. Сині лани хвилювалися під грозовим небом. Червоні сади квітли на голубих буграх. Земля наша — така родюча, така щедра — яскраво-голубою тоді була.
Слухайте, слухайте правду про нашу голубу Вамбію!
Сто сотень віків тому утворилася держава свідків. Велетенські реактивні установки Збудовані були на її території. Це їх надпотужна сила так притишила обертання планети навколо осі, що, кружляючи навкруг сонця, вона весь час тримається до нього тільки щактифським боком.
Червоне небо грізно гуло, і грім отой, — широкий, всемогутній, — радісно відлунював в Івановій серці.
Хмара все збільшувалась і збільшувалась, а зелені промені зблякли, стали жовкнуть, потім один по одному безсило згасли. І тоді сотні бойових штейпів знялися в повітря, ревучим кільцем оточили гроунд. Зарохкали, загуркотали гравітаційні гармати. У червонім сяйві заблимали спалахи розривів. Але ніщо — ні моторний гул, ні гарматний рохкіт, ані рев вибухів — не змогло заглушити рокочучого голосу гнівного неба:
— Слухайте, слухайте правду про нашу голубу Вамбію! Сто сотень віків тому свідки вирішили монополізувати сонце. Майже всі держави (всі, крім Дервердас) оголосили тоді війну Щактиф. Почався аптахетоп — всепланетна війна народів. Мільйони трудівників гинули в битвах, виборюючи для своїх дітей право на безплатне сонце. А ракетні установки все гриміли й гриміли, обертання планети все уповільнювалось… Майже всі країни (всі, крім Дервердас) напружували в борні останні сили. Та свідки перемагали. І перемагали вони тому, що в державах їх супротивників теж панували свої, тубільні багатії. Країна за країною скорялась армадам Безсмертного. Штейп за штейпом, навантажені тетраедрами, відлітали до нових колоній. Тисячі водолазів тягли по океанському дну транспланетні лінії теплопередачі. Свідки розгортали торгівлю краденим сонячним теплом… Пливли віки…
Іван оглянув небо: червоне сяйво немов зупинилося. Бойові штейпи, так нічого і не вдіявши йому, один за одним сідали на штейподроми. І тоді вступив у двобій Голос Безсмертного — Зелений Дзвін став раптом таким гучним, що на якусь мить заглушив гуркотання гроунда. Але тільки на мить.
Глибокий бас тєяі посилився, перекрив дзвін. Але й дзвін погучнішав. І ця титанічна дуель тривала кілька цот. Кілька нот боролися над столицею двоє непримиренних ворогів: Зелений Дзвін і грім червоного неба, Вічний Голос Безсмертного і бас несхильнинького гроунда…
І здався Зелении Дзвін, затих, став ледве чутним. А небо гриміло так, що аж пластмасові плити штейподрому здригалися під ногами в Івана:
— Слухайте, слухайте правду про нашу голубу Вамбію! Аптахетоп закінчився. Настав день миру. Майже всі держави (всі, крім Дервердас) скорилися, втратили незалежність. А дервердаський уряд одразу ж після оголошення аптахетопу приєднався до держави Щактиф, оголосивши землю свою вільною і ні від кого не залежною колонією країни Безсмертного.
Пливли віки… Сто сотень вамбських віків минуло… Настала доба Щактиф. Вічний день, нерухоме повітря, запаморочливе тепло змінили природу Вамбії. Зникли фіалково-листі ліси, вигоріли сині ниви, навіть грунт пожовк, переродився. Не стало голубої Вамбії… Тільки бур’яни-хифи, що раніше кущилися на смітниках, заполонили ниви й сади. Але й хифи змінилися: з трав’янистих рослин вони стали деревами — улюбленими деревами свідків…