Герасименко Юрий. Коли вмирає Безсмертний

   Отакий стиль запровадив наш Хич. Все, що хоч трохи відрізнялося від нього, було раз і назавжди скасовано. Скасована була і вся попередня щактифська архітектура з усіма її течіями та жанрами. І тепер…
   — Друже, подивись…
   Чакт глянув на пам’ятник і аж схопився з місця. Біля постаменту по бетонованому майданчику прогулювався високий кремезний шхуф. На голові його поблискував звичайний чорний шолом з металевими горбиками на тім’яній частині. Походивши трохи, шхуф сів на лаву і зняв шолом. Голова його була забинтована.
   — Ходім! — шарпнувся Чакт. — Ходім скоріше!
   — Не роби дурниць, — тихо проговорив Іван. — За нами можуть слідкувати.
   Друзі встали і з незалежним виглядом, ніби знічев’я прогулюються по алеї, не поспішаючи пішли до пам’ятника. Шхуф теж ніякої уваги на них, відкинувся на спинку лави, дивиться у небо.
   У Івана все аж співало, аж тьохкало в грудях: ще кілька десятків кроків — і вони серед однодумців, у глибокому, надійному підпіллі. Ще кілька десятків кроків… Кілька десятків… І тут Чакт не витримав.
   — Скажіть, де можна купити промови Великого Перукаря? — вигукнув він, хоча до шхуфа було не так і близько.
   Шхуф здригнувся, з-під лоба подивився на Чакта і… не відповів жодного слова.
   — Провокатор! Пароля не знає! — прошепотів вкрай переляканий Чакт і спинився.
   Іван стиснув друга за лікоть.
   — Дурень! Сам ти нічого не знаєш, іди й мовчи!
   Нарешті вони рядом, зовсім рядом. І в цю мить шхуф встав з лави, надів на голову шолом і неквапною вайлуватою ходою побрів у бічну алею. Іван прискорив кроки! Треба ж було цьому Чактові переплутати пароль!
   — Ваша схильність! — гукнув Бідило, наздоганяючи шхуфа. — Ви не знаєте, де можна купити кишенькове видання промов Хича Мислячого?
   Шхуф спинився, уважно подивився великими стомленими очима. Він був незграбний і водночас красивий: могутні руки з товстими вузлуватими пальцями, високе чисте чоло, чорні острішкуваті брови, круте підборіддя. Іванові він одразу сподобався.
   — Ходімте, — густим басом промовив шхуф, — я проведу вас до книгарні. Мені якраз по дорозі.
   Яке щастя! Це була умовна відповідь на пароль!
   Шхуф одвернувся і пішов собі, наче нічого й не сталося. Друзі — слідом, не тямлячи себе від радості.
   Минули хифовий парк, пройшли кілька кварталів по Великому Радіальному Проспекту, завернули на Кільцеву. Попереду на високому будинку Іван прочитав напис: «ІМЕНЕМ БЕЗСМЕРТНОГО, КНИГАРНЯ СВІДКІВ ДЕСЯТОЇ ЯЧІ». Шхуф повів друзів прямо до магазину.
   Відкрив їм низенький худорлявий служитель.
   — Нові покупці? — запитав він і весело підморгнув шхуфу. — Які книжки цікавлять ваші найнижчі схильності?
   — Кишенькове видання промов Хича, — пробасив шхуф і теж посміхнувся.
   — О, та це ж унікальне видання! Ну, ходімте, ходімте, — і служитель повів трьох «покупців» крізь чималу залу з прилавками і книжковими полицями по якомусь темному коридору, по хитких сходах спершу угору, потім вниз і, нарешті, зупинився. Клацнула кнопка, і перед друзями відкрився прохід до невеличкої, яскраво освітленої кімнати. В кутку височіли напіврозвалені штабелі якихось книжок, погризених шкідниками, вкритих пилюкою.
   «Промови Хича Сімнадцятого Красномовного» — поблискував золотом товстезний том-скринька. «Іменем Безсмертного, благочестиві виступи Хича П’ятнадцятого Гнучкого» — біліло на чорній пластмасі ще товстішої книги.
   — Утиль? — запитав Іван.
   — Сховище унікумів!— потираючи від задоволення руки, відповів служитель. — Скарбниця щактифської цивілізації. Сідайте, сідайте, друзі! Давайте знайомитись — Рейндз! — і служитель торкнувся пучками своїх скронь.
   — Анб, — пробасив кремезний шхуф.
   Іван і Чакт назвали свої імена.
   — Як добралися? — запитав служитель.
   — Спасибі, добре.
   — А в тебе, Анбе, як справи? Чому так запізнився?
   — Причепився хвіст. Півтори тоци водив його по всіх околицях. Зайшов до Гуртожитку 209. Ждав. Тихцем визирнув — стоїть, клятий. Довелося лізти через вентиляційну трубу. І — все гаразд.
   — Бачите, — звернувся Рейндз до Івана і Чакта, — як у нашій справі важлива пильність? Анбе, хто на цей раз був? «Штучне око»? Ну, я так і знав. Запам’ятайте, друзі, цього легіонера. Його головна прикмета: праве око штучне. Цей шпиг особливо небезпечний, він сам колишній несхильник. Ну, а тепер давай, Іване, свій дарунок, викладай пакет.
   Бідило кахикнув, показав очима на Чакта, але Рейндз або справді не розумів, або намагався показати, що не розуміє.
   — Я питаю про пакет. Давай пакет, ти його не загубив, сподіваюсь?
   — Який пакет? — здивувався Чакт.
   — Та розумієш… — знітився Іван. — Як це тобі пояснити…
   — А просто пояснити — та й квит, — Рейндз підійшов до Івана. — Давай пакет, потім поясниш. Потерпить трохи твій приятель.
   Іванові нічого не лишалося робити, як витягти пакет і подати його Рейндзові.
   — Що це все означає? — якимсь незнайомим, хрипким голосом запитав Чакт.
   — А те означає… — почав Рейндз, розриваючи пакет і витягуючи звідти кілька тоненьких папірців. — Несхильницький центр прийняв рішення: пакет передати Іваном. Чому саме Іваном? Іван — син земного шхуфа, а ви — служитель. Я теж служитель і знаю, як важко нам заслужити довір’я. Та коли ви чесна енборра, настане час — і вам будуть довіряти. І потім ще одна причина: з Іваном ми встановили зв’язок набагато раніше, ніж з вами. Ще до того, коли ви тут розшукували після вибуху академічного штейпу наші сліди, Бідило виконував уже доручення несхильницького керівництва.
   — Це правда?! — Чакт різко повернувся до Івана.
   — Правда, — відповів Бідило, густо червоніючи.
   — Дворушник… — голосно прошепотів Чакт.
   — Ніякий він не дворушник, — спокійно пояснив Рейндз. — Він чесно виконував наказ.
   — Чесно… — тихо промовив Чакт, немов щось обмірковуючи. — Чесно… А я, значить… — Враз схопився, кинувся до виходу, гарячково, метушливо обмацав одвірок — кнопки нема, плечем натиснув. — Пустіть! А я вас шукав… Мріяв… Не вірите, так не знущайтесь! Пустіть!
   — Куди ваша схильність так поспішає? — в’їдливо примружився Рейндз. — Ви шукали несхильників? Ми несхильники. Не подобаємось? Не ввічливі, правда? Звісно, у Легіоні вас би не так зустріли… Там усі ввічливі, тактовні — тонкі душі!..
   Чакт зігнувся, як від удару, прихилився до стіни.
   — Ну, це вже дурниці… — пробасив Анб. — І завжди ви, служителі, перегинаєте. Надто ви жорстокі до своїх колишніх колег. — Шхуф підвівся, вайлувато підійшов до Чакта, як хлопчика, погладив по голові широчезною, темною від праці п’ятірнею. — Ну, не журіться, друже! Якби ми, шхуфи, після кожної образи отак розкисали — країна потонула б у наших сльозах… Рейндз, покинь ти вже свої папірці! Хіба не бачиш, енборра от-от заплаче…
   «Енборра… Що за дивне слово?» — подумав Іван.
   — Нехай плаче, — спокійно сказав Рейндз. — Я теж плакав, коли вперше прийшов до несхильників…
   Але Чакт не плакав. Притулився до Анба. як підліток до батька. Шхуф гладив його по голові, басив, задоволено посміхаючись:
   — Отак краще… Так краще… Рейндз, давай-но хлопцям шхуфський одяг, нехай перевдягаються.
   Рейндз дістав із шафи два шоломи і два чорно-жовті комбінезони з номерами на спинах. Чактові припав № 34149, Іванові № 34148.
   — Ці комбінезони, — пояснив Рейндз, — належали несхильникам з металургійного комбінату. Хлопці за наказом центру переправлені у підпільну лабораторію гроундів. Ви станете на їх місця біля конвейєра. Шеф цеху п’є без просипу і нічого не помітить, а шеф зміни — своя енборра.
   — Що таке енборра? — не витримав Іван.
   — Енборра? — перепитав Анб. — Ну, це важко пояснити. Скажу коротко. Хичисти й служителі всіх, і себе в тому числі, називають «топо». Це так принизливо — ми ж не тварини, не особні! Ми маємо горді душі, вільний розум, могутні руки. Ми не топо, ми енборра!
   — Люди! — здогадався Іван.
   Людина… Та невже він вперше вимовив це горде слово на щактифській землі? Енборра… Енборра — значить людина!
   Тьмяні кубічні зали, десятки, сотні столиків. За столами — шхуфи. Низенькі, карячконогі роботи з кубічними головами подають страви.
   Чого тільки нема на підносах! М’ясо — і смажене, й парене, і запечене — жирне біле киптип’якове м’ясо; і мариновані равлики; і всілякі салати з хифового листя; і паштети із солоних метеликів; і різноманітні синтетичні страви — якісь зелені каші, чорні драглі — все це жирне, Ситне і в необмеженій кількості…
   На стінах сяють золотими буквами величезні плакати: «Будь ситим, задоволеним і спокійним — так повелів Безсмертний!», «Шхуф з повним шлунком — найкращий шхуф», «Їж і ні про що не думай!», «Іменем Безсмертного, їж!»
   Та шхуфи чомусь майже не їли. Задумливо, знехотя копирсалися виделками у розкішних витончених стравах щактифської кухні. А більшість зовсім поклали виделки і сиділи, обхопивши голови руками. Гнітюче, напружене мовчання панувало в залі. Шхуфи думали…
   За столиком у кутку сидів Анб, Бідило і Чакт — біля нього. Чакт ні-ні та й погляне на Івана, погляне й опустить очі. Іван же навіть глянути не може — і не винен, а все одно соромно якось… Нарешті Анб підводиться, за ним Бідило і Чакт.
   — Ходімте, друзі, покажу вам ваші спальні.
   І знову довгий, тьмяно освітлений коридор, точнісінько такий, як в учбовому комбінаті. Біля панелі з номером 34149 Анб зупинився.
   — Оце ваша спальня, — сказав він Чакту. — А це твоя, — і показав Іванові на сусідню панель з номером 34148.
   «До Чакта на ви, до мене на ти — як це все-таки образливо для Чакта», — подумав Іван і з щирим жалем подивився на друга.
   — Зараз — спати, — м’яко наказав Анб. — Завтра вставати рано. За дві тоци до початку пори малого спокою я зайду за вами. Спать!
   Анб повернувся і пішов. Чакт і Бідило залишилися стояти, як і стояли. Кожен мовчав, дивився собі під ноги.
   — Чакте, — нарешті не витримав Іван, — ну за що ти на мене гніваєшся? Вірю я тобі, в усьому вірю! Та не міг же я порушувати наказ.
   Чакт, не підіймаючи очей, круто повернувся, зник у своїй спальні. Іван кинувся за ним, але панель засунулась.
   Похнюплений, похмурий, Бідило пішов до себе. Спальня була теж трикутна, ліжко таке ж, як і в учбовому комбінаті. Подушка, ковдра, простирадло — все це білосніжне і на вигляд зовсім нове. Особливо свіжою здавалась біла, пухка подушка. Та коли Іван уважніше придивився, то посередині на ній помітив вм’ятину, а в ній сіру пляму.
   Шат колись розповідав, що білизну в Щактиф не перуть, а на кілька цот скидають у спеціальний басейн. Кислота з’їдає весь бруд. Щактифські синтетичні тканини такі міцні, що їх не то кислота, а й не всякий вогонь бере.
   Так що ж то за пляма на подушці? Невже бруд?
   Іван уважно придивляється і з полегкістю зітхає — ні, то був не бруд. Вм’ятина від голови, сіра пляма — просто шхуф, який спав на цій подушці, видно, завжди лягав щокою на одне й те ж місце і тканина витерлась. Та чи один шхуф?
   На стінах спальні — плакати: «Іменем Безсмертного — спи»! «Думки перешкоджають сну», «Хочеш бути щасливим? Спи і не думай!»
   Але Іван думав: скільки ж поколінь металося в тривожному безсонні на цьому білосніжному, вічно свіжому ложі?.. Скільки неприкаяних шхуфських голів, гарячих од бунтарських думок, терлося об цю подушку, поки не з’явилася на ній сіра пляма…
   Роздягнувся, ліг і теж поклав свою неспокійну голову прямо у темну вм’ятину.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

   «Штучне око» пильнує. Червоний Вогонь. «Вставайте, вамби!»
   Чакт розбудив Івана за кілька цот до того, як мав прийти Анб. Розбудив, міцно обняв.
   — Іване, прости, вибач!.. — заговорив він гаряче, скоромовкою. — Такий уже я… Аж самому гидко тепер. Служительська пиха заговорила: як же так, мені — й не довіряють!.. Ти можеш вибачити? Ну чого ти мовчиш? Ну хоч вилай… Іван схопився, згріб Чакта в обійми, підняв високо над головою:
   — Не прощу! От зараз підкину і не впіймаю. Боїшся? Чакт щасливо сміявся.
   Увійшов Анб.
   — О, тут уже повний мир! Ну, ходімте, ходімте, нам ще поснідати треба. Гайда.
   Анб пішов попереду, Чакт з Бідилом — за ним. На сходах, продираючись крізь натовп трудівників, що теж поспішали до їдальні, Іван помітив шхуфа із штучним оком. «Клята нишпорка! — вилаявся в думках. — Уже в гуртожиток проліз. Чого це він на мене так дивиться?»
   На комбінат прибули за півтоци до початку роботи. У довжезному — кінця не видно — коридорі праворуч і ліворуч панелі, панелі, панелі з номерами. Анб відшукав 34149, натиснув кнопку. Затишна кабінка. Глибоке зручне крісло перед довгим — від стіни до стіни — столом. Підійшовши ближче, друзі побачили, що то не стіл, а частина конвейєра.
   Анб наказав Чактові сісти і спеціальними пасками прив’язав його до спинки крісла. Тепер Чакт міг ворушити тільки руками.
   — Для чого це? — здивувався Іван.
   — Під кінець зміни шхуф так стомлюється, що інколи падає з крісла.
   На конвейєрі — він поки що не рухався — тьмяно поблискувала велика деталь з двома нагвинтованими штирами. Тут же, біля деталі, лежала гайка.
   — Вимагається одне, — пояснював Чактові Анб, — встигнути, поки деталь рухається повз вас, закрутити цю гайку на оцьому штирі, а звідси, — Анб показав на високий ящик, що стояв біля крісла, — взяти ще одну і покласти на конвейєр біля деталі. Якщо впораєтесь швидко, може лишитись з півтоци на відпочинок.
   — І все? — здивувався Чакт. — Ну так це зовсім не важко!
   — Подивимось на вас після зміни, — всміхнувся Анб. — Ходім, Іване.
   В кабіні 34148 було все точнісінько таке, як і в попередній. Робота теж проста: закрутити гайку на другому штирі і покласти на конвейєр якийсь блискучий шворінь — цілий ящик цих залізяк стояв біля крісла.
   — Для чого кабіни? — запитав Іван.
   — Щоб мислячі організми не спілкувались одне з одним. Сідай мерщій, прив’язуйся. Зараз увімкнуть конвейєр.
   Анб вийшов, панель за ним щільно засунулась. Іван сів, посміхаючись: «Така дурниця! Зовсім, мабуть, не важко!» Неквапно почав прив’язуватись і ледве встиг: під ногами загуло, задвигтіло, конвейєр посунувся.
   Бідило вхопив гайку, швиденько закрутив її. Вихопив з ящика шворінь — він виявився дуже важким — хотів покласти, як і годилося, біля деталі, але вона вже упливла в сусідню кабінку. Ледве встиг просунути шворінь в щілину між стіною і конвейєром. А на зміну цій деталі вже під’їжджала друга. Сяк-так з цією упорався — третя пливе…
   Важкувато довелося Іванові, а Чактові, видно, ще важче. Деталі від нього приходили з ледь-ледь накрученими гайками. Добре хоч другі гайки класти встигав… Наприкінці зміни Іван так стомився, що, якби не паски, й справді упав би з крісла.
   Після роботи удвох із Чактом пішли до Анба. Сиділи довго — спочивали, мріяли, вчились вамбської мови. Попливли, посунули дні за днями Іванового шхуфського життя. Дні за днями, як деталі на конвейєрі…
   Якось після роботи до Іванової кімнати завітав Анб.
   — Ходім.
   — Куди?
   Анб підійшов впритул і ледве чутно прошепотів, не дивлячись на Івана:
   — Сьогодні наші збори. Іван підвівся:
   — А Чакт?
   — За Чактом зайде інший однодумець. На таємні збори можна ходити лише по двоє.
   На околиці, біля величезного розваленого будинку, прогулювались дві гарненькі шхуфки. Одна з них, молодша, щось тихенько мугикала. Іван прислухався. Пісня знайома:
   Зоряний шхуф — енборра…
   Велетень наш — енборра…
   — Хич ехип, красуні! Підете зі мною на Свято Пітьми? — звернувся до них Анб і підморгнув Івану.
   — Ехип, красеню! Спасибі, з тобою і без свята темно! — задиркувато всміхнулася молодша і злегка кивнула в бік руїн: проходьте, мовляв, все в порядку.
   …Під низьким задимленим склепінням на чорній кам’яній брилі слабо світяться кілька кишенькових ліхтариків. Глибокий морок. Крім цих блідих вогників і частини навислого склепіння, нічого не видно. Що це — кімната, зал?
   Напружене мовчання. Пітьма дихає десятками грудей.
   — Всі? — десь із глибини запитує глухий бас.
   — Ерба і Чакта немає, — відповідає дівочий голос.
   — Якого Чакта?
   — Новоприбулого. Служителя з Міста-1.
   І знову мовчання. Глухі кроки, дівочий голос:
   — Всі! Тепер всі.
   — Дозорці на місцях?
   — Всі на місцях.
   — Запалюйте Червоний Вогонь!
   Чиїсь руки розібрали ліхтарики, направили на кам’яну брилу, освітили її. З пітьми виступило дві постаті. На камінь з шурхотом лягли оберемки хифових гілляк. Клацнули камінці, посипались іскри. Затлів, зажеврів зірочкою сухий ґнотик. Темний велетень — аж тепер Іван роздивився, що то був Анб, — подув на жаринку, червоно спалахнув язичок полум’я, такий земний, давно не бачений, рідний… Запалений ґнотик Анб поклав під сухе галуззя.
   — Однодумці, в коло! — пролунав все той же глухий бас.
   — Однодумці, в коло…
   — Однодумці, в коло…
   — Однодумці…
   — Однодумці… — лунко відгукуються в пітьмі хрипкі й співучі голоси. Рух у темряві, шарудіння, кроки — і от уже навкруг брили десятки облич, десятки грудей, плечем до плеча — коло. Тісне, нерозривне коло.
   — Всі однодумці в колі?
   — Всі в колі… Всі однодумці… Всі… Всі в колі… — лунають голоси.
   — Ууммб! — владно гримить бас.
   — Ууммб… — відлунює в Івановій серці. Анб, Чакт поруч у сталевому кільці однодумців. Сльози на очах в Івана, сльози щастя — так би і вмерти…
   — Ууммб! — глухо і всемогутньо виривається з десятків грудей. Вогник блимає — слабенький, ледве живий, от-от погасне… Ні. не згасне, життям Бідило присягне — не згасне! Однодумці затулять його, захистять. Всі нахиляються — суцільне коло облич, — диханням своїм роздмухують крихітний, полохливий вогник. І він розгоряється, охоплює, живий, сяючий, темне сухе галуззя. Тріск, шерех — і буйне червоне полум’я пожадливо лиже склепіння, рветься в задимлений отвір.
   На середину кола до вогнища виходить високий широколобий шхуф.
   — Умбренд, керівник організації всього Тринадцятого сектора, — пошепки пояснює Анб.
   — Енборра! — звучить глухий бас Умбренда. — Ви вже багато чули про нашого іншопланетного однодумця, про землянина Івана. Ви вже знаєте, що на тій Івановій планеті перемогли шхуфи. Прийде час — ми теж переможемо! Зараз Іван Бідило біля нашого Червоного Вогню.
   — Він тут!..
   — Він тут!..
   Глухий гомін, схвильовані, радісні обличчя…
   — Хай вийде!
   — Хай вийде до Вогню!..
   Умбренд наближається до Івана, просить вийти до вогнища. Іван робить кілька кроків.
   Гул, вигуки, десятки рук тягнуться.
   — Іван!..
   — Ось він! Ось він!
   — Земля!..
   — Енборра!
   Бідило хотів щось сказати, але не міг від хвилювання й слова вимовити і, махнувши рукою, повернувся в коло.
   — Пісню! Пісню! — загуло навкруг.
   І змовкло. Тріщать гілляки, полум’я шумить у темному отворі… Тихо-тихо виводять печальні дівочі голоси:
   Шхуфу не треба думать…
   Шхуфу не можна думать…
   Суне, суне час-конвейер, —
   Ніколи шхуфу думать…
   Ніколи глянуть вгору,
   Ніяк поглянуть вгору…
   Годі! Годі! Встань, енборра!
   Встань, подивися вгору.
   Вогник у тьмянім небі,
   Зірка в туманнім небі —
   Сяє, сяє знак червоний
   В нашім імлистім небі.
   Світлого світу вісник,
   Вільного світу вісник…
   — Воля! Воля! Прийде воля! —
   Ось він — землянин-вісник.
   Зоряний шхуф — енборра!
   Велетень наш — енборра!
   Славен, славен, тричі славен
   Син трударя — енборра!
   І знову гул, голоси, вигуки…
   — Народна пісня… — шепоче Анб Іванові на вухо. — Шхуфи склали про тебе. Вся Вамбія співає…
   — Однодумці! — рокоче голос керівника. Навкруги поступово заспокоюються, вигуки мовкнуть. Тиша.
   — Однодумці, — задумливо починає Умбренд, — кожен новонароджений — завжди енборра. Він народжується для волі і боротьби. Народжується… І з цієї миті вся наша велетенська держава повстає проти його світлої істоти. Біопедагогіка і контррозвідка, вояччина і розпуста — що тільки не застосовує підла еліта, щоб із маленької, радісної, непокірної енборра виховати тупого й слухняного топо. Всі засоби підхожі для Хича. А скільки їх у нього, тих засобів… Сьогодні поговоримо про один із них. «Не турбуйтеся! Ні в чому не сумнівайтеся!» — читаємо на плакатах ми, шхуфи Щактиф. «Не думайте, за вас мислить Хич Мислячий!» Бояться свідки, що трудівники думати почнуть, а подумавши, зрозуміють, для чого наказано їм усе життя носити на голові оцю штуку.
   Умбренд високо підняв звичайний шхуфський шолом. Червоні відблиски затанцювали на його полірованій поверхні. Вогнище розгорялося.
   — Як ви знаєте, — продовжував керівник, — скейп — це особлива енергія мозку. Мало того, що свідки привласнюють плоди нашої праці, вони ще й мозок наш вважають своєю власністю. В цьому шоломі вмонтовано складне обладнання, що, будучи настроєним у резонанс скейповим коливанням, вбирає і конденсує цю енергію. А мозок здорового шхуфа, як відомо, за десять діб виробляє стільки скейпу, що його було б цілком досить для двотоцної безперебійної роботи двигуна бойового штейпу. Якби не скейп, свідки давно б уже спробували замінити живих шхуфів новітніми роботами. І вигідніше це для наших хазяїнів, і спокійніше. Та свідки ніколи цього не зроблять. Знищивши шхуфів, з кого вони тоді смоктатимуть енергію? Хто-хто, а свідки знають: кожен шхуф — живий генератор скейпу.
   Умбренд говорив неголосно, проте слова його лунко віддавалися під низьким склепінням. Вогнище кидало багряні бліки на зосереджені обличчя однодумців. Бідило напружено вслухався: знайомий голос, — глухий, глибокий, врочистий… Де ж його чув Іван? А чув же, і не десь, а тут, на щактифській землі…
   — Не Хич, не парламент, — звучить бас Умбрепда, — не служителі й не хичисти правлять державою і планетою. Світом володарюють свідки. Багато віків тому закінчився аптахетоп. Відтоді й понині тисячами артерій тече скейп до Палацу Безсмертного. Кому потрібно стільки енергії? Три чверті йде на підтримання Золотої Завіси та Головного Прожектора Спокою. Близько чверті споживають свідки.
   Свідки дуже старі. Ровесники самої щактифської держави. Від енергетичного живлення давно вже вони переродилися: спершу стали безплідними, а потім і безсмертними. Свідки нічого не їдять, крім іа та самих себе. Інколи, під час так званих «благочестивих змагань во славу Безсмертного», начисто з’їдають вони слабших і переможених. В основному ж свідки живляться нашим скейпом.
   Служителі й хичисти шоломів не носять. В їх житлах і службових приміщеннях встановлені спеціальні тетраедри, які і без шоломів можуть вбирати трохи енергії. Але й ту мізерну кількість скейпу еліта майже не віддає, схиляється нерегулярно, і ніхто її по-справжньому не контролює.
   Знають свідки: шхуфське хакахо, це так зване «нечестиве соціальне захворювання», аж ніяк не загрожує нашим служителям і хичистам. Щоправда, трапляються і серед них окремі топо, в яких прокидається енборра, але це буває дуже і дуже рідко. Воно й зрозуміло: вільні думки, бунтарські поривання народжуються і живуть тільки у шхуфському трудовому братстві.
   Зате наші шоломи легіонери перевіряють. Та скільки не дивляться — досі ще не знайшли в них нічого крамольного. А шоломи у нас, несхильників, незвичайні… Вони так оброблені в потаємних майстернях, що всмоктують і конденсують лише незначну частину енергії. Це зовсім не шкідливо для дорослої енборра. Але й цієї енергії ми не віддаємо свідкам. Ми збираємо її у спеціальних портативних установках і передаємо до підпільних лабораторій гроундів. Це наш скейп, наша сконденсована ненависть гримить над містами і селищами Щактиф! Кожен несхильник скромними своїми енергетичними внесками наближає час визволення голубої Вамбії!
   «Своєрідне енергетичне донорство… — подумав Іван. — Цікаво…»
   Умбренд замовк. Тиша така — чутно, як дихають десятки грудей.
   Бідило напружено згадує: де ж він все-таки чув цей бас…
   — Однодумці! — в голосі Умбренда мідь гніву. — Не було, нема й не буде ненависнішого знака, ніж знак зеленого тетраедра! Знак тетраедра на державнім гербі. Знак тетраедра на прапорі Хича. Знак тетраедра на смертному стандартному мішку шхуфа… Геть зелені тетраедри з нашої голубої Вамбії! Геть підлу еліту з блакитної землі батьків!
   І враз Бідило все пригадав — то ж він, оцей глибокий глухий бас, рокотав у залах і коридорах академії, коли з’являлося там червоне сяйво гроунда! То ж цей голос, здолавши Зелений Дзвін, гримів над столицею про древню, голубу Вамбію…
   Від подиву в Івана аж подих перехопило.
   — Запам’ятаймо, вкарбуймо в серця, — рокоче голос Умбренда, — перший ворог — свідки Безсмертного. Другий ворог — підла еліта на чолі з Хичем, покровителем перукарів. Але брехня, недовго вже їм смоктати скейп трудівників планети. Гряде свято грізне і світле! Ууммб, енборра!
   І раптом десь угорі, в темряві, рвучко відсунулася вхідна панель. Струнка дівоча постать звелася в отворі.
   — Одно-оду-умці! — несамовитим од радості голосом закричала дівчина. — Однодумці! В Еоп… — і захлинулася. — В Еоп — шхуфська революція! Народ заарештовує свідків! Тетраедри висаджено в повітря! Ууммб!
   Всі встали.
   Встали з мороку, осяяні багровим полум’ям.
   — Гімн, — владно наказує Умбренд.
   — Гімн… — хитнулося полум’я.
   В тиші глибокого підземелля глухо і всемогутньо зринула грізна пісня:
   Ууммб!
   Ууммб!
   Ууммб!..
   — А-а-а-а-а-а-а-а-а-а!.. — широко, багатоголосо підхопив хор.