Страница:
«Будь уважним…» — непевним старечим почерком дописав Орро і, дивлячись Іванові у вічі, проговорив тихо:
— Бажаю вам щастя, ваша схильність…
У білій, світлій приймальній, що своєю чистотою нагадувала передпокій великої лікарні, чекало вже з десяток відвідувачів. За всіма ознаками особи ті були дуже видатні, дуже благородні і водночас дуже демократичні. Відчувалося, що це давні і добрі друзі.
Носатий вів Купхейпа урочисто, з лагідною обережністю підтримував за талію. І таке його ставлення до горбаня справило враження на благородних осіб. Немов по команді, всі вони, крім одного, старенького в окулярах, встали. У крайнього — молодого, жвавого до вертлявості — захват і заздрощі в блискучих очах. Захват і ревнощі…
Бідило це помітив. Проходячи повз молодика, гордо відкопилив губу і з поблажливою зверхністю поплескав його по плечу.
— А в вас щось є…
Молодик аж подавився від несподіваного щастя.
— Я завжди… Ви не помилилися…
Та Іван вже не почув його. Разом з Купхейпом і носатим хичистом він увійшов до кабінету, на вхідній панелі якого яскравою зеленою фарбою намальовано було число 69.
В глибині довгої кімнати з-за велетенського письмового столу із полірованих металевих плит встав маленький, миршавенький служитель з блідим, аж наче прозорим личком.
«Оце і є шеф Легіону Любові? — здивовано подумав Іван. — Отаке вутле…»
За спиною шефа висів величезний портрет Хича Мислячого.
— Ваша Шістдесят дев’ята схильність, — спинившись біля самого порога, шанобливо вклонився носатий, — їх схильність (жест в бік Купхейпа) прийшли до вас з листом від самого Ф’юче Пехфекта.
— Друзі Пехфекта — мої друзі, — хрипкуватим баритоном оголосив блідолиций. — Прошу, прошу, сідайте, — і сам сів у глибоке крісло. Купхейп і Бідило сіли на крісла, що стояли при самому вході.
Чимось незрозуміло тривожним віяло від всієї постаті шефа — від його мініатюрного личка з правильними, навіть красивими рисами, від його білого, надзвичайної свіжості халата, від його тендітних блідих пальчиків з білими нігтиками.
Голос у шефа доброзичливий, м’який, обличчя лагідне, а очі… Очі жили своїм, незалежним життям.
— Мій друг Ф’юче Пехфект, — пильно вдивляючись Купхейпові в лице, шеф ласкаво усміхнувся, — пише в цьому документі, що у вас є державної ваги справа, про яку ви хочете доповісти самому Хичу. Депутат просить влаштувати вам аудієнцію у Хича Мислячого. Розкажіть мені якнайдетальніше, в чому полягає ваша державна справа…
Купхейпа не треба довго просити. Коротко розповівши про свої дослідження, горбань перейшов до найголовнішого.
— Ви тільки збагніть, у цієї істоти на верхніх кінцівках залишки мозолів. Ось подивіться, — вхопивши чіпкими старечими пальцями Іванову руку, Купхейп помахав нею в повітрі. — Ось вони! Класичні! Як у підручнику! Так, так, мозолі! Типова, незмінна ознака шхуфа. І в той же час цей шхуф наділений гнучким, сильним інтелектом!
Іван знав наперед, що буде говоритись далі, і тому пропускав мимо вух всі теревені горбаня. Куди цікавіше було дивитись, як реагує на Купхейпову тріскотню шеф Легіону Любові.
Кожною рискою свого безбарвного обличчя він так і випромінював доброзичливість, ласку, душевне тепло. Але очі… Очі були спокійні, холодні, пильні.
— Отже, я довів, — продовжував Купхейп, — що так звана Іванова душа за всіма вимірами ідентична так званій душі шхуфа-несхильника, стандарт ХЦ-112-к.
— Чим займався і займається ваш батько? Він живий?
— Вмер. Батько був науковцем. Так от, як я вже казав, Іванова душа…
— Де працює ваш син?
— У мене в інституті. До останніх днів він займався разом зі мною дослідженням Іванової душі. Ми певні, що, як я вже казав… — Купхейпа несло мов на хвилях.
Шеф, мило всміхаючись, ледве помітним рухом натиснув на сталевому столі якусь кнопку. На порозі виріс похмурий хичист:
— Слухаю, ваша схильність.
— Дос’є номер 900209.
— Слухаюсь, ваша схильність, — і зник так само безшумно, як і з’явився.
— Ви мене заінтригували, — всміхався шеф. — Ви певні, що зможете перемогти хакахо? Мій друже, це так цікаво! Я вірю кожному вашому слову. Шкода, що ми познайомились так пізно…
На порозі знову з’явився похмурий хичист з товстою чорною папкою. Якимись дивними, пружними кроками йшов він до столу шефа… Ніби пританцьовував. Не знав Іван, що в інших, куди печальніших обставинах знову він побачить таку ж ходу.
Шеф недбало махнув рукою, хичист зник, як тінь.
— Ваша схильність, — говорив далі Купхейп, — мені край необхідно домогтися аудієнції Хича. Це в інтересах держави…
Шеф якимось особливим оцінюючим поглядом зміряв горбаня і розгорнув чорну папку.
— Так, так, я вас уважно слухаю, — сказав він, заглибившись у читання. — Розкажіть мені, дорогий друже, усе спочатку…
Шеф гортав сторінку за сторінкою папери, підшиті у чорній папці:
— Розкажіть мені ще раз, що там ви відкрили ну і… взагалі…
Купхейп слухняно почав спочатку. Говорив він докладно, Зі смаком, не поспішаючи. Прохання шефа розцінив як знак особливої зацікавленості. А коли це так, зовсім не в Купхейпових інтересах стрибати з п’ятого на десяте…
Отже, горбань не поспішав. Він настільки детально викладав суть справи, так заглибився в історію, ба навіть у передісторію вивчення хакахо, що, коли шеф, дочитавши останню сторінку, загорнув чорне дос’є, Купхейп тільки наближався до прильоту Івана Бідила.
— Ну досить, — шеф відсунув папку, — все ясно.
Купхейп здивувався:
— Я ще не закінчив…
— Не треба. Мені все ясно.
— Ваша схильність, так ви влаштуєте зустріч?
— Яку зустріч? А-а… зустріч з Хичем… Ну, якщо вже так кортить, будь ласка!
— Так ви влаштуєте?
Шеф Легіону Любові солодко всміхнувся:
— От що, дорогий друже мій, я вас дуже довго слухав, тепер послухайте мене. Перейдемо до діла. Хич Дев’ятнадцятий Мислячий править повними шлунками. А хто править шлунками, той володіє серцями. Хто ж править серцями — той володіє світом. Хич Мислячий — вірний схильник Безсмертного. Отже, через Хича серцями шхуфів править сам Сонячний Вседержитель. І поки шхуф — вірний схильник, він не криється перед Безсмертним та його слугами. Серце шхуфа — ніс Безсмертного! Але тільки здоровий ніс відчуває найтонші запахи. Хакахо, ця зловісна соціальна пошесть, надовго може притупити святий нюх.
Дуже радий, що знайшов спільника. Я теж борюся з хакахо.
Для того, щоб виявити одного несхильника або ціле їхнє підпільне братство, є у мене тисячі пильних очей і вух.
Для того, щоб вплинути, вирвати несхильницьку душу з лап червоної смерті, є у мене тисячі пристрасних проповідників.
Для того, щоб ізолювати тих, на кого вже не діє слово Безсмертного, для того, щоб допомогти цим найслабшим, а значить, і найулюбленішим братам нашим, є в мене тисячі й тисячі вірних і спритних рук, сотні й сотні Будинків Блаженних Учнів.
Підіб’ємо підсумки: ви шукаєте засоби боротьби з хакахо. Для чого шукать? Я вже знайшов їх.
Так, так, знайшов і, на противагу деяким вашим колегам-винахідникам, не роблю з них секрету. Навіть більше, я закликаю вас взяти ці мої засоби собі на озброєння. Пропоную бойовий союз! Поєднаємо наші зусилля.
— Ваша схильність, ви обіцяли влаштувати мені зустріч З Хичем…
— От далася вам ця зустріч! Давайте так: спершу домовимося про нашу з вами спільну роботу, а потім і про зустріч побалакаємо. Отже, про ваші нові обов’язки. Через кожні п’ять діб на початку пори великого спокою ми з вами будемо зустрічатись. Ви мені розповідатимете, що ви чули-бачили цікавенького, чи не з’явилися серед ваших приятелів підозрілі на хакахо, ну і так далі. А потім, коли…
— Ваша схильність… Ви ж обіцяли… — Купхейп трохи не плакав.
— Фе, ну знаєте, це вже просто банально, — шеф гидливо скривився. — Ви, мабуть, неправильно зрозуміли наше гасло: «Як фот, будьте пильні і мудрі, як фит, смиренні і лагідні»… Запам’ятайте: «смиренні і лагідні», але не сентиментальні. Ну, нічого, ми вас перевиховаємо, не таких виховували. Ось, — висунувши з столу металеву шухляду, шеф дістав паперовий бланк, — ось прочитайте текст договору і внизу, під словами «згоден вічно служити, ваш навіки», поставте свій підпис.
Купхейп, мов сновида, підійшов до столу, взяв бланк і, так і тримаючи його в простягнутій руці, пішов назад до свого крісла, в другий кінець кімнати.
— І не треба вагатися, — ласкаво переконував шеф. — Оті літератори, чи як їх там… оті перодряпи, що прийому мого чекають, третю добу ходять, просять, а вам я сам пропоную.
«Літератори, — відзначив у думках Іван. — Ті, що в приймальній, — літератори. Самі просять… От їх якраз і треба мені! Але як взнати прізвища?»
— Ну, так за чим зупинка? — продовжував шеф. — Підписуйте договір і за роботу. Тільки й діла, що черкнути кілька літер.
— Ваша схильність, — аж тремтів Купхейп, не знаючи, як вплинути на упертого шефа, — ваша схильність, у мене діти…
— Я знаю, що ви скажете далі, — шеф потягнувся і зі смаком позіхнув.— Ви скажете, що ваші діти хочуть їсти. Чи не так? Можете буть спокійним, грошима вас не обидимо. За фізичний труд держава наша не платить. А за службу… Добра служба — це добрі гроші… Так було завжди, і я не прибічник будь-яких реформ взагалі й зокрема в цьому напрямку.
Мене завжди в священний трепет приводять слова, написані на фронтонах наших Будинків Блаженних Учнів: «Віра. Любов. Непорушність». Ви, здається, вирішили? Ну от і добре, підписуйтесь. Про решту домовимося пізніш.
— Ваша схильність… — прошепотів Купхейп. — Я дуже вас поважаю. Навіть — між нами — люблю вашу роботу… Але я… я мушу закінчити свою. Це теж важливо… — і раптом, махнувши рукою, горбань став навколішки: — Влаштуйте мені зустріч з Хичем!.. Ви ж обіцяли! Благаю… Виконайте обіцянку! Ви ж чесна істота!
Це була та остання крапля, що вже перелилася через край. Шефу явно стало не по собі.
Чому? Він сам, напевне, не знав. Можливо, відчув у тих словах якийсь образливий натяк для самого щактифського суспільного ладу, а можливо — так воно, мабуть, і було — у шефа просто виробилася своєрідна хвороблива нетерпимість до такої, надзвичайно рідкісної в щактифському житті якості, як чесність. У всякому разі, коли в його присутності хтось говорив про чесність, шеф Легіону Любові відчував особисту образу.
Саме тому він і схопився, проліз між масивним металевим столом і пригвинченим до підлоги кріслом, пружними, такими ж як і у похмурого хичиста, танцюючими кроками побіг через кабінет до переляканого вкрай горбаня, який все ще стояв навколішках.
«Ну все, — подумав Іван, — зараз вліпить йому…»
І справді, шеф підбіг до горбаня, розмахнувся і… вихопив із тремтячих Купхейпових пальців непідписаний бланк договору. Побіг до столу, відсапуючись, проліз у крісло, натиснув кнопку.
Знову з’явився похмурий хичист. Панель лишилася незасунутою. Іван — він сидів біля самого входу — побачив, як, витягуючи шию, вертлявий молодик намагався почути, що ж говориться там, у кабінеті шефа…
— С-сейп! Слухай, Сейп, оцих двох… оцих двох… — шеф аж захлинався від люті, — цих двох друзів… виведи їх, моїх друзів, як належить…
Похмурий Сейп вхопив Івана і Купхейпа попід руки. Т коли вони уже виходили в зал для відвідувачів, з кабінету долинуло ще раз: «М-моїх дорогих друзів…» Панель засунулась. Хичист кудись зник. Літератори миттю оточили Бідила і горбаня. Лише один — високий худорлявий дід у темних окулярах — лишився сидіти, як і сидів.
Вертлявий молодик ліз просто Купхейпові в вічі. Він буквально засипав питаннями, не чекаючи відповіді на них:
— Ви особистий друг шефа? Ви часто з ним стрічаєтесь? Правда, шеф сьогодні в доброму гуморі? Це з вами ваш брат? Друг? Син? Чому ви мовчите? — Але тільки Купхейп хотів щось сказати, як молодик знову торохтів: — Ви любите шефа? Шеф вас любить? Ви «Кремом радості» мажете своє обличчя?
Бідило напружив увагу, жодного звуку не пропускав: прізвища! Прізвища цих суб’єктів!..
А вертлявий тим часом від вигуків перейшов до більш поширених речень:
— О, шеф мій давній знайомий! Він так прекрасно до мене ставиться! Ось, бачите, мій номер перший, — і молодик показав у себе на грудях приколотий папірець з номером «1». Тепер тільки Іван помітив, що на грудях у всіх присутніх теж біліли папірці з різними номерами. Найбільший, сьомий, був у високого діда в окулярах.
— Аякже, перший номер! — продовжував молодик. — Я перший у черзі, мене першого сьогодні прийме їх Шістдесят дев’ята схильність! І це, — я вам відверто скажу, — зовсім не випадково. Шеф, звичайно, прочитав уже мою ліро-космічну епопею-памфлет «Любов на кратері».
— О, це дійсно прекрасний твір, — не проговорив — проспівав соковитим контральто дебелий літератор з пухким підборіддям і з номером «2» на опуклих грудях. — Це чу-до-ово! Це чудесно!
— Ти, мабуть, перебільшуєш… — цнотливо засоромився перший номер. — А мені твоя остання поетична збірка здається неперевершеним зразком. Чорт забери, як це майстерно! Як тонко й оригінально! І досі обкладинка твоя стоїть перед очима! Ви уявіть, — звернувся він до Купхейпа, — по жовтій палітурці навскоси з нижнього лівого кутка в правий верхній звивистим ланцюжком заголовок «Зелений сум»… А З верхнього лівого кутка в правий нижній, теж навскоси, — підзаголовок: «Інтимно-мінорна акварель»… Ні, заздрю! Від всієї душі заздрю!
«І чому вони ніяк не називають один одного? — непокоївся Іван. — А що, як всі оці літератори безіменні — з самими номерами?»
— Так, це справді найкраще, що має нині наша література, — злим голосом, ніби якусь лайку, проговорив високий хворобливого вигляду літератор з маленькими жовтими очицями й зеленкуватим лицем. На запалих грудях його білів папірець з номером «3». — Як би я хотів, щоб мої недостойні, мої нікчемні, мої бездарні твори хоч на крихітку наблизилися до того неперевершеного рівня, до якого так сміливо злетіли ваші!
— О-о!..
— О-о!.. Завів скромник! — дуетом загули літератори № 1 та № 2.
— А ваш маленький шедевр для дітей молодшого віку! — аж захлинався номер перший. — Хіба це не геніально? «Страшне вбивство в чорному тупику»… Вже у самій назві яка лапідарність! Яка свіжість!
— А ваша критика! Це ж епохально! — підспівував йому літератор № 2.
Купхейп, нарешті, прийшов до тями:
— Вибачайте, дорогі друзі, я дуже радий з вами познайомитись, але поспішаю… Змушений вас покинути.
— О, ми розуміємо, розуміємо! — хором забубоніли номери 1, 2, 3 та всі інші, крім 7-го, що продовжував мовчки сидіти, з усмішкою вдивляючись в Івана та горбаня.
— Один момент, зараз я надпишу… так… Ось… Прийміть, будь ласка, — і номер перший подав Купхейпу свою космічну епопею-памфлет з автографом: «Другу шефа — моєму другу!»
— І у мене прийміть!
— І у мене!
— У мене теж!
— І в нас!
— Ось візьміть!
Всі шість пронумерованих (крім сьомого) побажали подарувати свої книжки особистому другу шефа.
— Та куди ж я їх всі візьму? Спасибі! Спасибі! — ледве встигав Купхейп приймати щедрі дари.
У Івана відлягло від серця: на книжках стояли прізвища авторів. Деякі з них Бідило встиг уже прочитати і запам’ятать. «Тільки б не забути, — турбувався Іван, — тільки б не забути…»
Взявши Купхейпа під руку, потихеньку потягнув його до виходу: ясно було, за кого їх прийняли, і дуже не хотілося розчаровувати діячів щактифського красного письменства.
Нарешті горбань з Іваном вийшли з приймальної. Але на цьому їхні пригоди аж ніяк не закінчилися.
Довгий, здавалося, нескінченний коридор раз у раз повертав то праворуч, то ліворуч. Вікон не було. Тільки й світла, що з вхідних панелей, верхні половини яких напівпрозорі. З-за панелей — голоси, то погрозливі, то благальні. За одною чорною, непрозорою панеллю глухо і безутішно ридала жінка.
І раптом Іван почув ззаду швидкі кроки. 3а ними неначе хтось гнався. І справді, за наступним поворотом їх наздогнав літератор № 1.
— Ваша схильність, — молодик відсапався, витер з вузенького чола рясний піт. — Як щирий мислячий організм, я мушу вас застерегти: не довіряйте ньому лірикові! Ну тому, товстому, що за мною в черзі…
— Отому, що з другим номером?
— Еге!
— Чому ж йому не можна довіряти?
— О, ви його ще не знаєте! Це така аморальна потвора… По-перше, в нього, коли він ще вчився у педкомбінаті, була незадовільна оцінка. Він не знав біографії Хича! По-друге, він немитою рукою потиснув руку їх Шістдесят дев’ятої схильності — це я сам бачив! І взагалі він гермафродит і плагіатор! Всі свої книжки з моїх списує!
Ви тільки не думайте, що я проти нього щось маю! Що ви! Що ви! Я чисто з принципових позицій! Він навіть мій дру.Г Він друг, але істина, — ви розумієте? — істина! Істина дорожча. Правда над усе! І взагалі я хочу вам сказати, що вся оця братія, вся — від другого номера до сьомого — таємні, добре замасковані несхильники. По них давно вже плаче Будинок Блаженних Учнів! Але сьомий!.. Ми самі прийшли, а його сюди викликали. О, це небезпечний ворог! Це ідейний противник влади Хича! В журналі, який він редагує, в останньому номері…
— Я вам дуже вдячний за інформацію. Але я… Я поспішаю. Маю честь!
Номер перший відстав. А за наступним поворотом їх, так само засапавшись, наздогнав другий номер.
— О ваша схильність, мені вас так жаль! — забриніло його співуче контральто. — Чорні душі ввели вас в оману! Все, що ви чули від цього негідника, підла брехня.
— Від якого негідника?
— Ну, звичайно ж, від першого номера! Ніякої дружби у нього з шефом нема. Все вигадки. І в черзі він перший тільки через свою спритність. О, я його знаю… Він, коли 6 міг, давно б уже Палац Безсмертного висадив у повітря!
— О?!
— Так, так! Не вірте жодному його слову. Він таємний несхильник, і всі вони, всі — законспіровані несхильним. От, наприклад, третій. Ну, той, що в черзі за мною. Ви знаєте, які ідеї пропагує він у своїй бездарній дитячій повісті? Його «Страшне вбивство в чорному тупику» — це нічим не прикрита антидержавна пропаганда!
— А чому ж мовчить критика?
— А тому й мовчить, що він сам критик! Бояться його.
— Нічого не розумію. До побачення, я поспішаю.
— Е, ні, стривайте, я вам ще не сказав головного. Сьомий номер, редактор «Філософського вісника», — шпигун і диверсант. Про це давно вже всі знають.
— Вибачте, я мушу йти. До побачення.
Але не встигли горбань та Бідило зробити й ста кроків, як їх наздогнав літератор № 3. Від швидкого бігу його зеленкувате обличчя стало зовсім зеленим.
— Два слова, — категорично прорік він, перегородивши Купхейпові дорогу. — Два слова. Всі, з ким ви говорили, — державні злочинці. А найбільше — сьомий. Це не простий шпигун, це добре законспірований вождь повстанців Країни Підземного Полум’я.
— Але, даруйте, як же він покинув своїх бійців, хто ж зараз керує повстанням?
— Його брат. А цього послали сюди, щоб підготувати в Щактиф державний переворот.
— Прощавайте, я поспішаю.
— Не забудьте мого попередження.
Але на цьому не закінчилися їхні сьогоднішні поневіряння: уже перед самим виходом виявилось, що горбань загубив десь перепустку, — в кабінеті, напевне, з переляку залишив.
Носатого вже не було, у вестибюлі чергував інший хичист.
— Як це так? — здивувався він. — Без перепустки? Ні, без перепустки не випущу.
— А що ж нам робити?
Хичист вилаявся, замкнув вхідну панель, пішов до приймальної шефа.
Сіли в крісла. Горбань мовчав, сумовито схиливши голову. А Іван думками був уже в академії, в кімнаті друга. Орро казав, що сьогодні Чакт має повернутися до Міста-1 з тим, щоб завтра летіти до Провінції-13—2.
Чекали довго. У вестибюлі тихо, безлюдно. Почулися кроки — ні, не хичист. До них підійшов високий дід у темних окулярах.
— К’юс, — відрекомендувався він.
На грудях у старого білів іще папірець з номером «7».
— Як вам сподобались мої колеги? Чи не правда — милі, достойні істоти? Вони мене так люблять… Все хвалять, хвалять, аж незручно… Я дуже радий, що саме сьогодні викликав мене шеф — інакше б я не познайомився з вами. Ви теж були у шефа? І, напевно, з якимось проханням? Він такий гуманний, хоч і лаяв мене сьогодні… Він вам допоміг? Мовчите… Мабуть, не зовсім допоміг… Розкажіть мені, будь ласка, в двох словах вашу справу, може, я що пораджу.
Купхейп з недовірою подивився на нього, а потім, збиваючись і плутаючись, виклав з горем пополам суть своєї справи.
— Ясно, ясно… — задумливо проказав сьомий. — Здається, я все зрозумів… Трудне діло… Не знаю, що тут можна порадити… — І К’юс зітхнув, замислився. — Ну, добре, — нарешті сказав він, потираючи лоб. — Доби через дві приходьте до мене: Дванадцята Кільцева, 510, 17 поверх, редакція «Філософського вісника». Спробую вам допомогти. До побачення, — і К’юс пішов у якийсь бічний коридор.
Як тільки хичист випустив їх із приміщення Легіону, горбань плюнув спересердя і висипав усі книжки Іванові на оберемок.
— Нести? — запитав Бідило.
— Хоч зараз викиньте. Мені вони не потрібні.
Певна річ, викидати Іван не став. Заніс до своєї кімнати. Про всяк випадок — а що, як забуде? — огризком олівця на шматку газети переписав пронумерованих літераторів. Тільки на одній книзі чомусь не було прізвища і, подумавши, Бідило записав назву її. Зім’яв список, вийшла невеличка кулька, заховав у кишеню. Тепер швидше до Орро!
Та Орро вдома не було. Жаль… Так хотілося якнайскорше передати список… Доведеться зайти пізніше. Перестрибуючи одразу по кілька сходинок, подався до Чакта.
Йшов, а в грудях так і співало: ні, немарно, немарно прожив він оцю добу!
Чакт зустрів радісними обіймами.
— Клянусь смертю Безсмертного, все буде гаразд! Завтра на три доби відлітаю до Міста-13—2. Через три доби почнеться нове життя! Ну не хмурся! Чого ти одразу насупився? Думаєш, не знайду несхильників? Тяжко тобі? Знаю, тяжко… — Чакт посмутнів. — Ех, друже! Чого б я тільки не віддав зараз, щоб визволити тебе!.. Послухай, — Чакт присунувся ближче. — Ти віриш мені?
— Вірю.
— Ну, так от, я обов’язково — чуєш? — обов’язково зв’яжуся з несхильниками! Ми будемо з ними! Будемо! Ні, ти таки не віриш мені…
Бідило мовчав. Де й дівся його бадьорий настрій.
— Ти що, нездужаєш?
— Та так… — зітхнув Іван.
— Може, ти гніваєшся? Може, образив тебе ненароком?
— Ні.
— Щось ти, Іване, приховуєш від мене… Правда?
— Вигадав таке… — Бідило вимушено всміхнувся. — Ти через три доби повернешся?
— А… так от чого ти такий насуплений! Три доби… Нічого, витримаєш! Зате потім життя почнеться! — і Чакт Знову гаряче заговорив про зв’язок з несхильниками.
Іван мовчав. Ніколи він не думав, що так тяжко сказати другові неправду, збрехати у вічі товаришеві. Так тяжко… Тяжко й боляче…
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
— Бажаю вам щастя, ваша схильність…
У білій, світлій приймальній, що своєю чистотою нагадувала передпокій великої лікарні, чекало вже з десяток відвідувачів. За всіма ознаками особи ті були дуже видатні, дуже благородні і водночас дуже демократичні. Відчувалося, що це давні і добрі друзі.
Носатий вів Купхейпа урочисто, з лагідною обережністю підтримував за талію. І таке його ставлення до горбаня справило враження на благородних осіб. Немов по команді, всі вони, крім одного, старенького в окулярах, встали. У крайнього — молодого, жвавого до вертлявості — захват і заздрощі в блискучих очах. Захват і ревнощі…
Бідило це помітив. Проходячи повз молодика, гордо відкопилив губу і з поблажливою зверхністю поплескав його по плечу.
— А в вас щось є…
Молодик аж подавився від несподіваного щастя.
— Я завжди… Ви не помилилися…
Та Іван вже не почув його. Разом з Купхейпом і носатим хичистом він увійшов до кабінету, на вхідній панелі якого яскравою зеленою фарбою намальовано було число 69.
В глибині довгої кімнати з-за велетенського письмового столу із полірованих металевих плит встав маленький, миршавенький служитель з блідим, аж наче прозорим личком.
«Оце і є шеф Легіону Любові? — здивовано подумав Іван. — Отаке вутле…»
За спиною шефа висів величезний портрет Хича Мислячого.
— Ваша Шістдесят дев’ята схильність, — спинившись біля самого порога, шанобливо вклонився носатий, — їх схильність (жест в бік Купхейпа) прийшли до вас з листом від самого Ф’юче Пехфекта.
— Друзі Пехфекта — мої друзі, — хрипкуватим баритоном оголосив блідолиций. — Прошу, прошу, сідайте, — і сам сів у глибоке крісло. Купхейп і Бідило сіли на крісла, що стояли при самому вході.
Чимось незрозуміло тривожним віяло від всієї постаті шефа — від його мініатюрного личка з правильними, навіть красивими рисами, від його білого, надзвичайної свіжості халата, від його тендітних блідих пальчиків з білими нігтиками.
Голос у шефа доброзичливий, м’який, обличчя лагідне, а очі… Очі жили своїм, незалежним життям.
— Мій друг Ф’юче Пехфект, — пильно вдивляючись Купхейпові в лице, шеф ласкаво усміхнувся, — пише в цьому документі, що у вас є державної ваги справа, про яку ви хочете доповісти самому Хичу. Депутат просить влаштувати вам аудієнцію у Хича Мислячого. Розкажіть мені якнайдетальніше, в чому полягає ваша державна справа…
Купхейпа не треба довго просити. Коротко розповівши про свої дослідження, горбань перейшов до найголовнішого.
— Ви тільки збагніть, у цієї істоти на верхніх кінцівках залишки мозолів. Ось подивіться, — вхопивши чіпкими старечими пальцями Іванову руку, Купхейп помахав нею в повітрі. — Ось вони! Класичні! Як у підручнику! Так, так, мозолі! Типова, незмінна ознака шхуфа. І в той же час цей шхуф наділений гнучким, сильним інтелектом!
Іван знав наперед, що буде говоритись далі, і тому пропускав мимо вух всі теревені горбаня. Куди цікавіше було дивитись, як реагує на Купхейпову тріскотню шеф Легіону Любові.
Кожною рискою свого безбарвного обличчя він так і випромінював доброзичливість, ласку, душевне тепло. Але очі… Очі були спокійні, холодні, пильні.
— Отже, я довів, — продовжував Купхейп, — що так звана Іванова душа за всіма вимірами ідентична так званій душі шхуфа-несхильника, стандарт ХЦ-112-к.
— Чим займався і займається ваш батько? Він живий?
— Вмер. Батько був науковцем. Так от, як я вже казав, Іванова душа…
— Де працює ваш син?
— У мене в інституті. До останніх днів він займався разом зі мною дослідженням Іванової душі. Ми певні, що, як я вже казав… — Купхейпа несло мов на хвилях.
Шеф, мило всміхаючись, ледве помітним рухом натиснув на сталевому столі якусь кнопку. На порозі виріс похмурий хичист:
— Слухаю, ваша схильність.
— Дос’є номер 900209.
— Слухаюсь, ваша схильність, — і зник так само безшумно, як і з’явився.
— Ви мене заінтригували, — всміхався шеф. — Ви певні, що зможете перемогти хакахо? Мій друже, це так цікаво! Я вірю кожному вашому слову. Шкода, що ми познайомились так пізно…
На порозі знову з’явився похмурий хичист з товстою чорною папкою. Якимись дивними, пружними кроками йшов він до столу шефа… Ніби пританцьовував. Не знав Іван, що в інших, куди печальніших обставинах знову він побачить таку ж ходу.
Шеф недбало махнув рукою, хичист зник, як тінь.
— Ваша схильність, — говорив далі Купхейп, — мені край необхідно домогтися аудієнції Хича. Це в інтересах держави…
Шеф якимось особливим оцінюючим поглядом зміряв горбаня і розгорнув чорну папку.
— Так, так, я вас уважно слухаю, — сказав він, заглибившись у читання. — Розкажіть мені, дорогий друже, усе спочатку…
Шеф гортав сторінку за сторінкою папери, підшиті у чорній папці:
— Розкажіть мені ще раз, що там ви відкрили ну і… взагалі…
Купхейп слухняно почав спочатку. Говорив він докладно, Зі смаком, не поспішаючи. Прохання шефа розцінив як знак особливої зацікавленості. А коли це так, зовсім не в Купхейпових інтересах стрибати з п’ятого на десяте…
Отже, горбань не поспішав. Він настільки детально викладав суть справи, так заглибився в історію, ба навіть у передісторію вивчення хакахо, що, коли шеф, дочитавши останню сторінку, загорнув чорне дос’є, Купхейп тільки наближався до прильоту Івана Бідила.
— Ну досить, — шеф відсунув папку, — все ясно.
Купхейп здивувався:
— Я ще не закінчив…
— Не треба. Мені все ясно.
— Ваша схильність, так ви влаштуєте зустріч?
— Яку зустріч? А-а… зустріч з Хичем… Ну, якщо вже так кортить, будь ласка!
— Так ви влаштуєте?
Шеф Легіону Любові солодко всміхнувся:
— От що, дорогий друже мій, я вас дуже довго слухав, тепер послухайте мене. Перейдемо до діла. Хич Дев’ятнадцятий Мислячий править повними шлунками. А хто править шлунками, той володіє серцями. Хто ж править серцями — той володіє світом. Хич Мислячий — вірний схильник Безсмертного. Отже, через Хича серцями шхуфів править сам Сонячний Вседержитель. І поки шхуф — вірний схильник, він не криється перед Безсмертним та його слугами. Серце шхуфа — ніс Безсмертного! Але тільки здоровий ніс відчуває найтонші запахи. Хакахо, ця зловісна соціальна пошесть, надовго може притупити святий нюх.
Дуже радий, що знайшов спільника. Я теж борюся з хакахо.
Для того, щоб виявити одного несхильника або ціле їхнє підпільне братство, є у мене тисячі пильних очей і вух.
Для того, щоб вплинути, вирвати несхильницьку душу з лап червоної смерті, є у мене тисячі пристрасних проповідників.
Для того, щоб ізолювати тих, на кого вже не діє слово Безсмертного, для того, щоб допомогти цим найслабшим, а значить, і найулюбленішим братам нашим, є в мене тисячі й тисячі вірних і спритних рук, сотні й сотні Будинків Блаженних Учнів.
Підіб’ємо підсумки: ви шукаєте засоби боротьби з хакахо. Для чого шукать? Я вже знайшов їх.
Так, так, знайшов і, на противагу деяким вашим колегам-винахідникам, не роблю з них секрету. Навіть більше, я закликаю вас взяти ці мої засоби собі на озброєння. Пропоную бойовий союз! Поєднаємо наші зусилля.
— Ваша схильність, ви обіцяли влаштувати мені зустріч З Хичем…
— От далася вам ця зустріч! Давайте так: спершу домовимося про нашу з вами спільну роботу, а потім і про зустріч побалакаємо. Отже, про ваші нові обов’язки. Через кожні п’ять діб на початку пори великого спокою ми з вами будемо зустрічатись. Ви мені розповідатимете, що ви чули-бачили цікавенького, чи не з’явилися серед ваших приятелів підозрілі на хакахо, ну і так далі. А потім, коли…
— Ваша схильність… Ви ж обіцяли… — Купхейп трохи не плакав.
— Фе, ну знаєте, це вже просто банально, — шеф гидливо скривився. — Ви, мабуть, неправильно зрозуміли наше гасло: «Як фот, будьте пильні і мудрі, як фит, смиренні і лагідні»… Запам’ятайте: «смиренні і лагідні», але не сентиментальні. Ну, нічого, ми вас перевиховаємо, не таких виховували. Ось, — висунувши з столу металеву шухляду, шеф дістав паперовий бланк, — ось прочитайте текст договору і внизу, під словами «згоден вічно служити, ваш навіки», поставте свій підпис.
Купхейп, мов сновида, підійшов до столу, взяв бланк і, так і тримаючи його в простягнутій руці, пішов назад до свого крісла, в другий кінець кімнати.
— І не треба вагатися, — ласкаво переконував шеф. — Оті літератори, чи як їх там… оті перодряпи, що прийому мого чекають, третю добу ходять, просять, а вам я сам пропоную.
«Літератори, — відзначив у думках Іван. — Ті, що в приймальній, — літератори. Самі просять… От їх якраз і треба мені! Але як взнати прізвища?»
— Ну, так за чим зупинка? — продовжував шеф. — Підписуйте договір і за роботу. Тільки й діла, що черкнути кілька літер.
— Ваша схильність, — аж тремтів Купхейп, не знаючи, як вплинути на упертого шефа, — ваша схильність, у мене діти…
— Я знаю, що ви скажете далі, — шеф потягнувся і зі смаком позіхнув.— Ви скажете, що ваші діти хочуть їсти. Чи не так? Можете буть спокійним, грошима вас не обидимо. За фізичний труд держава наша не платить. А за службу… Добра служба — це добрі гроші… Так було завжди, і я не прибічник будь-яких реформ взагалі й зокрема в цьому напрямку.
Мене завжди в священний трепет приводять слова, написані на фронтонах наших Будинків Блаженних Учнів: «Віра. Любов. Непорушність». Ви, здається, вирішили? Ну от і добре, підписуйтесь. Про решту домовимося пізніш.
— Ваша схильність… — прошепотів Купхейп. — Я дуже вас поважаю. Навіть — між нами — люблю вашу роботу… Але я… я мушу закінчити свою. Це теж важливо… — і раптом, махнувши рукою, горбань став навколішки: — Влаштуйте мені зустріч з Хичем!.. Ви ж обіцяли! Благаю… Виконайте обіцянку! Ви ж чесна істота!
Це була та остання крапля, що вже перелилася через край. Шефу явно стало не по собі.
Чому? Він сам, напевне, не знав. Можливо, відчув у тих словах якийсь образливий натяк для самого щактифського суспільного ладу, а можливо — так воно, мабуть, і було — у шефа просто виробилася своєрідна хвороблива нетерпимість до такої, надзвичайно рідкісної в щактифському житті якості, як чесність. У всякому разі, коли в його присутності хтось говорив про чесність, шеф Легіону Любові відчував особисту образу.
Саме тому він і схопився, проліз між масивним металевим столом і пригвинченим до підлоги кріслом, пружними, такими ж як і у похмурого хичиста, танцюючими кроками побіг через кабінет до переляканого вкрай горбаня, який все ще стояв навколішках.
«Ну все, — подумав Іван, — зараз вліпить йому…»
І справді, шеф підбіг до горбаня, розмахнувся і… вихопив із тремтячих Купхейпових пальців непідписаний бланк договору. Побіг до столу, відсапуючись, проліз у крісло, натиснув кнопку.
Знову з’явився похмурий хичист. Панель лишилася незасунутою. Іван — він сидів біля самого входу — побачив, як, витягуючи шию, вертлявий молодик намагався почути, що ж говориться там, у кабінеті шефа…
— С-сейп! Слухай, Сейп, оцих двох… оцих двох… — шеф аж захлинався від люті, — цих двох друзів… виведи їх, моїх друзів, як належить…
Похмурий Сейп вхопив Івана і Купхейпа попід руки. Т коли вони уже виходили в зал для відвідувачів, з кабінету долинуло ще раз: «М-моїх дорогих друзів…» Панель засунулась. Хичист кудись зник. Літератори миттю оточили Бідила і горбаня. Лише один — високий худорлявий дід у темних окулярах — лишився сидіти, як і сидів.
Вертлявий молодик ліз просто Купхейпові в вічі. Він буквально засипав питаннями, не чекаючи відповіді на них:
— Ви особистий друг шефа? Ви часто з ним стрічаєтесь? Правда, шеф сьогодні в доброму гуморі? Це з вами ваш брат? Друг? Син? Чому ви мовчите? — Але тільки Купхейп хотів щось сказати, як молодик знову торохтів: — Ви любите шефа? Шеф вас любить? Ви «Кремом радості» мажете своє обличчя?
Бідило напружив увагу, жодного звуку не пропускав: прізвища! Прізвища цих суб’єктів!..
А вертлявий тим часом від вигуків перейшов до більш поширених речень:
— О, шеф мій давній знайомий! Він так прекрасно до мене ставиться! Ось, бачите, мій номер перший, — і молодик показав у себе на грудях приколотий папірець з номером «1». Тепер тільки Іван помітив, що на грудях у всіх присутніх теж біліли папірці з різними номерами. Найбільший, сьомий, був у високого діда в окулярах.
— Аякже, перший номер! — продовжував молодик. — Я перший у черзі, мене першого сьогодні прийме їх Шістдесят дев’ята схильність! І це, — я вам відверто скажу, — зовсім не випадково. Шеф, звичайно, прочитав уже мою ліро-космічну епопею-памфлет «Любов на кратері».
— О, це дійсно прекрасний твір, — не проговорив — проспівав соковитим контральто дебелий літератор з пухким підборіддям і з номером «2» на опуклих грудях. — Це чу-до-ово! Це чудесно!
— Ти, мабуть, перебільшуєш… — цнотливо засоромився перший номер. — А мені твоя остання поетична збірка здається неперевершеним зразком. Чорт забери, як це майстерно! Як тонко й оригінально! І досі обкладинка твоя стоїть перед очима! Ви уявіть, — звернувся він до Купхейпа, — по жовтій палітурці навскоси з нижнього лівого кутка в правий верхній звивистим ланцюжком заголовок «Зелений сум»… А З верхнього лівого кутка в правий нижній, теж навскоси, — підзаголовок: «Інтимно-мінорна акварель»… Ні, заздрю! Від всієї душі заздрю!
«І чому вони ніяк не називають один одного? — непокоївся Іван. — А що, як всі оці літератори безіменні — з самими номерами?»
— Так, це справді найкраще, що має нині наша література, — злим голосом, ніби якусь лайку, проговорив високий хворобливого вигляду літератор з маленькими жовтими очицями й зеленкуватим лицем. На запалих грудях його білів папірець з номером «3». — Як би я хотів, щоб мої недостойні, мої нікчемні, мої бездарні твори хоч на крихітку наблизилися до того неперевершеного рівня, до якого так сміливо злетіли ваші!
— О-о!..
— О-о!.. Завів скромник! — дуетом загули літератори № 1 та № 2.
— А ваш маленький шедевр для дітей молодшого віку! — аж захлинався номер перший. — Хіба це не геніально? «Страшне вбивство в чорному тупику»… Вже у самій назві яка лапідарність! Яка свіжість!
— А ваша критика! Це ж епохально! — підспівував йому літератор № 2.
Купхейп, нарешті, прийшов до тями:
— Вибачайте, дорогі друзі, я дуже радий з вами познайомитись, але поспішаю… Змушений вас покинути.
— О, ми розуміємо, розуміємо! — хором забубоніли номери 1, 2, 3 та всі інші, крім 7-го, що продовжував мовчки сидіти, з усмішкою вдивляючись в Івана та горбаня.
— Один момент, зараз я надпишу… так… Ось… Прийміть, будь ласка, — і номер перший подав Купхейпу свою космічну епопею-памфлет з автографом: «Другу шефа — моєму другу!»
— І у мене прийміть!
— І у мене!
— У мене теж!
— І в нас!
— Ось візьміть!
Всі шість пронумерованих (крім сьомого) побажали подарувати свої книжки особистому другу шефа.
— Та куди ж я їх всі візьму? Спасибі! Спасибі! — ледве встигав Купхейп приймати щедрі дари.
У Івана відлягло від серця: на книжках стояли прізвища авторів. Деякі з них Бідило встиг уже прочитати і запам’ятать. «Тільки б не забути, — турбувався Іван, — тільки б не забути…»
Взявши Купхейпа під руку, потихеньку потягнув його до виходу: ясно було, за кого їх прийняли, і дуже не хотілося розчаровувати діячів щактифського красного письменства.
Нарешті горбань з Іваном вийшли з приймальної. Але на цьому їхні пригоди аж ніяк не закінчилися.
Довгий, здавалося, нескінченний коридор раз у раз повертав то праворуч, то ліворуч. Вікон не було. Тільки й світла, що з вхідних панелей, верхні половини яких напівпрозорі. З-за панелей — голоси, то погрозливі, то благальні. За одною чорною, непрозорою панеллю глухо і безутішно ридала жінка.
І раптом Іван почув ззаду швидкі кроки. 3а ними неначе хтось гнався. І справді, за наступним поворотом їх наздогнав літератор № 1.
— Ваша схильність, — молодик відсапався, витер з вузенького чола рясний піт. — Як щирий мислячий організм, я мушу вас застерегти: не довіряйте ньому лірикові! Ну тому, товстому, що за мною в черзі…
— Отому, що з другим номером?
— Еге!
— Чому ж йому не можна довіряти?
— О, ви його ще не знаєте! Це така аморальна потвора… По-перше, в нього, коли він ще вчився у педкомбінаті, була незадовільна оцінка. Він не знав біографії Хича! По-друге, він немитою рукою потиснув руку їх Шістдесят дев’ятої схильності — це я сам бачив! І взагалі він гермафродит і плагіатор! Всі свої книжки з моїх списує!
Ви тільки не думайте, що я проти нього щось маю! Що ви! Що ви! Я чисто з принципових позицій! Він навіть мій дру.Г Він друг, але істина, — ви розумієте? — істина! Істина дорожча. Правда над усе! І взагалі я хочу вам сказати, що вся оця братія, вся — від другого номера до сьомого — таємні, добре замасковані несхильники. По них давно вже плаче Будинок Блаженних Учнів! Але сьомий!.. Ми самі прийшли, а його сюди викликали. О, це небезпечний ворог! Це ідейний противник влади Хича! В журналі, який він редагує, в останньому номері…
— Я вам дуже вдячний за інформацію. Але я… Я поспішаю. Маю честь!
Номер перший відстав. А за наступним поворотом їх, так само засапавшись, наздогнав другий номер.
— О ваша схильність, мені вас так жаль! — забриніло його співуче контральто. — Чорні душі ввели вас в оману! Все, що ви чули від цього негідника, підла брехня.
— Від якого негідника?
— Ну, звичайно ж, від першого номера! Ніякої дружби у нього з шефом нема. Все вигадки. І в черзі він перший тільки через свою спритність. О, я його знаю… Він, коли 6 міг, давно б уже Палац Безсмертного висадив у повітря!
— О?!
— Так, так! Не вірте жодному його слову. Він таємний несхильник, і всі вони, всі — законспіровані несхильним. От, наприклад, третій. Ну, той, що в черзі за мною. Ви знаєте, які ідеї пропагує він у своїй бездарній дитячій повісті? Його «Страшне вбивство в чорному тупику» — це нічим не прикрита антидержавна пропаганда!
— А чому ж мовчить критика?
— А тому й мовчить, що він сам критик! Бояться його.
— Нічого не розумію. До побачення, я поспішаю.
— Е, ні, стривайте, я вам ще не сказав головного. Сьомий номер, редактор «Філософського вісника», — шпигун і диверсант. Про це давно вже всі знають.
— Вибачте, я мушу йти. До побачення.
Але не встигли горбань та Бідило зробити й ста кроків, як їх наздогнав літератор № 3. Від швидкого бігу його зеленкувате обличчя стало зовсім зеленим.
— Два слова, — категорично прорік він, перегородивши Купхейпові дорогу. — Два слова. Всі, з ким ви говорили, — державні злочинці. А найбільше — сьомий. Це не простий шпигун, це добре законспірований вождь повстанців Країни Підземного Полум’я.
— Але, даруйте, як же він покинув своїх бійців, хто ж зараз керує повстанням?
— Його брат. А цього послали сюди, щоб підготувати в Щактиф державний переворот.
— Прощавайте, я поспішаю.
— Не забудьте мого попередження.
Але на цьому не закінчилися їхні сьогоднішні поневіряння: уже перед самим виходом виявилось, що горбань загубив десь перепустку, — в кабінеті, напевне, з переляку залишив.
Носатого вже не було, у вестибюлі чергував інший хичист.
— Як це так? — здивувався він. — Без перепустки? Ні, без перепустки не випущу.
— А що ж нам робити?
Хичист вилаявся, замкнув вхідну панель, пішов до приймальної шефа.
Сіли в крісла. Горбань мовчав, сумовито схиливши голову. А Іван думками був уже в академії, в кімнаті друга. Орро казав, що сьогодні Чакт має повернутися до Міста-1 з тим, щоб завтра летіти до Провінції-13—2.
Чекали довго. У вестибюлі тихо, безлюдно. Почулися кроки — ні, не хичист. До них підійшов високий дід у темних окулярах.
— К’юс, — відрекомендувався він.
На грудях у старого білів іще папірець з номером «7».
— Як вам сподобались мої колеги? Чи не правда — милі, достойні істоти? Вони мене так люблять… Все хвалять, хвалять, аж незручно… Я дуже радий, що саме сьогодні викликав мене шеф — інакше б я не познайомився з вами. Ви теж були у шефа? І, напевно, з якимось проханням? Він такий гуманний, хоч і лаяв мене сьогодні… Він вам допоміг? Мовчите… Мабуть, не зовсім допоміг… Розкажіть мені, будь ласка, в двох словах вашу справу, може, я що пораджу.
Купхейп з недовірою подивився на нього, а потім, збиваючись і плутаючись, виклав з горем пополам суть своєї справи.
— Ясно, ясно… — задумливо проказав сьомий. — Здається, я все зрозумів… Трудне діло… Не знаю, що тут можна порадити… — І К’юс зітхнув, замислився. — Ну, добре, — нарешті сказав він, потираючи лоб. — Доби через дві приходьте до мене: Дванадцята Кільцева, 510, 17 поверх, редакція «Філософського вісника». Спробую вам допомогти. До побачення, — і К’юс пішов у якийсь бічний коридор.
Як тільки хичист випустив їх із приміщення Легіону, горбань плюнув спересердя і висипав усі книжки Іванові на оберемок.
— Нести? — запитав Бідило.
— Хоч зараз викиньте. Мені вони не потрібні.
Певна річ, викидати Іван не став. Заніс до своєї кімнати. Про всяк випадок — а що, як забуде? — огризком олівця на шматку газети переписав пронумерованих літераторів. Тільки на одній книзі чомусь не було прізвища і, подумавши, Бідило записав назву її. Зім’яв список, вийшла невеличка кулька, заховав у кишеню. Тепер швидше до Орро!
Та Орро вдома не було. Жаль… Так хотілося якнайскорше передати список… Доведеться зайти пізніше. Перестрибуючи одразу по кілька сходинок, подався до Чакта.
Йшов, а в грудях так і співало: ні, немарно, немарно прожив він оцю добу!
Чакт зустрів радісними обіймами.
— Клянусь смертю Безсмертного, все буде гаразд! Завтра на три доби відлітаю до Міста-13—2. Через три доби почнеться нове життя! Ну не хмурся! Чого ти одразу насупився? Думаєш, не знайду несхильників? Тяжко тобі? Знаю, тяжко… — Чакт посмутнів. — Ех, друже! Чого б я тільки не віддав зараз, щоб визволити тебе!.. Послухай, — Чакт присунувся ближче. — Ти віриш мені?
— Вірю.
— Ну, так от, я обов’язково — чуєш? — обов’язково зв’яжуся з несхильниками! Ми будемо з ними! Будемо! Ні, ти таки не віриш мені…
Бідило мовчав. Де й дівся його бадьорий настрій.
— Ти що, нездужаєш?
— Та так… — зітхнув Іван.
— Може, ти гніваєшся? Може, образив тебе ненароком?
— Ні.
— Щось ти, Іване, приховуєш від мене… Правда?
— Вигадав таке… — Бідило вимушено всміхнувся. — Ти через три доби повернешся?
— А… так от чого ти такий насуплений! Три доби… Нічого, витримаєш! Зате потім життя почнеться! — і Чакт Знову гаряче заговорив про зв’язок з несхильниками.
Іван мовчав. Ніколи він не думав, що так тяжко сказати другові неправду, збрехати у вічі товаришеві. Так тяжко… Тяжко й боляче…
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Шедеври щактифської літератури. Куди дівають сміття? Сад Філософів.
Оце вже друга доба, як Чакт у відрядженні. Немов живе щось відірвалося від Іванового серця… Ніколи не думав, що цей тендітний щактифський юнак стане таким близьким…
Другу добу не може застати Орро, список досі не передав. Сьогодні, тільки прокинувся, одразу ж у вестибюль — і знову Орро нема. Що З ним? Може, нещастя яке?
Знехотя поснідав, довго розглядав книжки.
Ліро-космічну епопею-памфлет просто не зміг читати. Не кращою здалася й інтимно-мінорна акварель «Зелений сум». Власне, вона, може, й була кращою, та Іван, скільки не вчитувався, так нічого й не зрозумів.
Книга починалася однойменним віршем:
ЗЕЛЕНИЙ СУМ
Зелений сум судомить паралель,
Параболами гребує ракета.
А білий сміх, і чорний хрип газети,
І жовтий жах заповнюють готель…
І все навкруг серпанковим стає.
Зелений сум закреслює образу.
Я шепочу: «Ти мій, моя, моє…
Я твій, твоя, твоє…
І всі ми разом!»
Іван пробував читати з кінця, пробував строфи міняти місцями, але до змісту так і не докопався. Покинувши «акварель», проглянув ще кілька книжок. Взяв збірку критичних статей, автор яких пробував ветеринарним градусником виміряти температуру поезії, але й цю книгу теж не хотілося читати. Продивився творіння якогось Сопа Сивого — дві трагічні повісті з життя дервердасівських інтелектуалів — і, позіхаючи, взяв останню книжку.
Це була якраз та, без прізвища автора. Називалася вона «Повісті невідомого про відомих». Під заголовком дрібнесеньким шрифтом було надруковано: «Збірка анонімних легенд».
Що твори цього збірника належали саме до жанру легендарного, Бідило пересвідчився з першої сторінки. Другої читати уже не став.
Склав книжки в кутку на підлозі. Що з ними робить? Купхейпові не потрібні, Іванові теж не тішили ока. Викинути? Але куди?
Ніде, ні в приміщенні, ні на вулицях, не бачив Іван урн для сміття. Кидати ж просто на чистий брук Бідило не міг: з дитинства привчили поважати труд електромонтера, що регулював механізми роботів-прибиральниць.
Подумав, подумав і вирішив — нехай поки полежать тут.
Знову пішов до Орро і знову не застав.
На вулицях Академічного острова щойно закінчилося ранкове схиляння. Шхуфи розходилися від тетраедрів тихо, ледве чутно наспівуючи. Бідило прислухався.
Барро доррeq \o (е;ґ)н енбeq \o (о;ґ)рра…
Ману гарду енбeq \o (о;ґ)рра… —
замріяно виводив молодий шхуф на якійсь незнайомій нові. Помітивши Бідила, замовк.
Недалеко від пам’ятника Хичу Приємному ув’язався легіонер. Ніби зовсім і не дивиться, але, куди не повернеш, — не відстає. Це скоро набридло, і Бідило спинився біля поручнів набережної. Легіонер, оглядаючись, пройшов мимо.
Оце вже друга доба, як Чакт у відрядженні. Немов живе щось відірвалося від Іванового серця… Ніколи не думав, що цей тендітний щактифський юнак стане таким близьким…
Другу добу не може застати Орро, список досі не передав. Сьогодні, тільки прокинувся, одразу ж у вестибюль — і знову Орро нема. Що З ним? Може, нещастя яке?
Знехотя поснідав, довго розглядав книжки.
Ліро-космічну епопею-памфлет просто не зміг читати. Не кращою здалася й інтимно-мінорна акварель «Зелений сум». Власне, вона, може, й була кращою, та Іван, скільки не вчитувався, так нічого й не зрозумів.
Книга починалася однойменним віршем:
ЗЕЛЕНИЙ СУМ
Зелений сум судомить паралель,
Параболами гребує ракета.
А білий сміх, і чорний хрип газети,
І жовтий жах заповнюють готель…
І все навкруг серпанковим стає.
Зелений сум закреслює образу.
Я шепочу: «Ти мій, моя, моє…
Я твій, твоя, твоє…
І всі ми разом!»
Іван пробував читати з кінця, пробував строфи міняти місцями, але до змісту так і не докопався. Покинувши «акварель», проглянув ще кілька книжок. Взяв збірку критичних статей, автор яких пробував ветеринарним градусником виміряти температуру поезії, але й цю книгу теж не хотілося читати. Продивився творіння якогось Сопа Сивого — дві трагічні повісті з життя дервердасівських інтелектуалів — і, позіхаючи, взяв останню книжку.
Це була якраз та, без прізвища автора. Називалася вона «Повісті невідомого про відомих». Під заголовком дрібнесеньким шрифтом було надруковано: «Збірка анонімних легенд».
Що твори цього збірника належали саме до жанру легендарного, Бідило пересвідчився з першої сторінки. Другої читати уже не став.
Склав книжки в кутку на підлозі. Що з ними робить? Купхейпові не потрібні, Іванові теж не тішили ока. Викинути? Але куди?
Ніде, ні в приміщенні, ні на вулицях, не бачив Іван урн для сміття. Кидати ж просто на чистий брук Бідило не міг: з дитинства привчили поважати труд електромонтера, що регулював механізми роботів-прибиральниць.
Подумав, подумав і вирішив — нехай поки полежать тут.
Знову пішов до Орро і знову не застав.
На вулицях Академічного острова щойно закінчилося ранкове схиляння. Шхуфи розходилися від тетраедрів тихо, ледве чутно наспівуючи. Бідило прислухався.
Барро доррeq \o (е;ґ)н енбeq \o (о;ґ)рра…
Ману гарду енбeq \o (о;ґ)рра… —
замріяно виводив молодий шхуф на якійсь незнайомій нові. Помітивши Бідила, замовк.
Недалеко від пам’ятника Хичу Приємному ув’язався легіонер. Ніби зовсім і не дивиться, але, куди не повернеш, — не відстає. Це скоро набридло, і Бідило спинився біля поручнів набережної. Легіонер, оглядаючись, пройшов мимо.