Страница:
— Це не злочин? Та ви знаєте, що вважається політичним злочином у державі Щактиф?! Ви чули, за що арештовано філософа Хеца Піца? Позавчора на перехресті 17-ї Кільцевої та 3-го Радіального, показуючи на портрет Хича Мислячого, що висів на стіні, Хец голосно вигукнув: «О! Яке інтелектуальне обличчя!» Його тут же схопили. Не розумієте за що? Легіон офіційно повідомив: вигук філософа був злочинно двозначний. А Кут Пхат? У нього тик, нервова судома. Коли розхвилюється — морщить носа. І треба ж було йому розхвилюватися, слухаючи промову Хича, та ще й у присутності легіонерів. От і порівняйте тепер: Кут Пхат тільки носа наморщив, а Бідило начхав.
І взагалі давайте говорить відверто. Чим більше я читаю в Івановій душі, тим більшу відчуваю образу (голос Купхейпа знову нервово затремтів). Так, так, саме образу! Особисту образу! На його верхніх кінцівках — ти, Чакте, сам бачив — виразні сліди фізичної праці. Іван — шхуф. Звичайний робочий шхуф. Істота, яка за всіма біологічними та соціальними законами може тільки працювати, їсти, спати й плодитися. Думати шхуф не може.
І от — ні, ви тільки уявіть! — Іван Бідило, цей потворний космічний шхуф, виявляється, вміє думати. Він думає, та ще й як!
Мозолі й інтелект! Нахабний виклик всій нашій цивілізації! Ні, це справді страшно. Робіть, що хочете, але мене, як відданого служителя, як принципового, чесного інтелектуала, це глибоко ображає! Хет, засунь панель.
— Ну, татуню…
— Батьку, — голос Чакта, — я теж вважаю: хоч раз нам треба поговорити відверто. Я ж знаю, для чого тобі все це потрібно: і досліди, і відомості про земну економіку, і навіть твій таємничий «ХА». Кар’єра? Я не вгадав?
— Синку, який чесний, відданий служитель не думає насамперед про кар’єру?
— Отже, я вгадав. А тепер слухай: твій апарат — це ще справа майбутнього. А піддослідний Іван, проблеми хакахо і таке інше — це вже сучасне. Я ж знаю: ти домагаєшся місця члена Вищої Ради Слуг. Так? Я вгадав? Ти сам розумієш, що за ці кілька діб, на які ти зважуєшся залишити піддослідного в академії, роботи наукової ти не завершиш і про економіку Землі нічого не дізнаєшся. Отже, місце члена Вищої Ради…— Чакт виразно свиснув.— Гадаю, ти мене зрозумів.
І знову мовчання. Бідило заплющив очі: ще хто загляне. Нехай думають, що він досі не опритомнів.
Незрозуміло, чому за нього гак заступається Чакт… Теж, мабуть, цікавиться «таємничою Івановою душею». Досліднички… Мозолі, кажуть, на верхніх кінцівках…
І згадалось Іванові, як перед самим відльотом п’ять днів разом з другом своїм — іспанським космонавтом Хозе — садив яблуні перед піонерським палацом. Фізична праця давно вже стала одним з найважливіших засобів тренування і підготовки космонавтів в усіх країнах Соціалістичної Землі. Але то було не просте тренування. 3а чесну, сумлінну наукову працю нагородили двох друзів путівками до садівничої бригади. Як він скучив уже за лопатою, за добрим — тривожним і лагідним — запахом сирої землі…
— Ну що ж, — знову чути Купхейпів голос. — Здається мені… Я хотів сказати… Одне слово, ти, Чакте, мабуть, маєш рацію. Так, так, ти правий, синку, ніхто про це, звісно, не взнає. Несхильники? Привид хакахо? Та коли вже їх так боятися, то й жити неможливо. Одного не збагну лишень, як ти міг, такий обачний, врівноважений, і таку вигідну роботу покинути… Знаєш, синку, я часто думаю… Хет, ти нарешті засунеш панель?!
Панель рвучко засунулась, і про що часто думає Купхейп, Бідило так і не взнав.
А знати б треба…
Ні, справа не тільки в тому, що горбань кожної миті може видати його легіонерам. З Купхейпової балаканини Знову — у котрий раз — дихнуло Іванові в обличчя забуте, мертве, земне, давно поховане революціями… І боляче, й гидко…
Хто вони, оті несхильники, яких так боїться горбань? Революціонери? Підпільники?
До кімнати увійшов Шат. Присунув столик впритул до ложа, вийшов. Через хвилину повернувся із знайомими уже скриньками, теками, пакетами.
Дивний він якийсь… Кремезний, вилицюватий, у комбінезоні з чорно-жовтої, розмальованої, мов шахова дошка, матерії. На спині зеленою фарбою номер написано: 9803. Обличчя немов неживе, очі майже заплющені, та якщо відвернутися від нього, а потім несподівано повернутись, на якусь мить майне зовсім інше обличчя: розумне, похмуре, погляд пильний, пронизливий.
«Звичайний Купхейпів шпиг, — одразу вирішив Іван, — до мене приставлений».
Розіклавши приладдя для навчання, Шат зник так само нечутно, як і з’явився.
Легкою, веселою ходою увійшла Хет.
— О нещасний, молодий злочинцю. Ви мене пам’ятаєте? — з манірною безпосередністю защебетала вона. — Мене звуть Хетат Ааф. Запам’ятайте: Хетат. Можна просто Хет. Знайте, я ваша рятівниця! Так, так, це правда! Ви повинні мене… ну хоча б поважали! Ви мене розумієте? От і добре. А тепер, мій хлопчику, уважно слухайте, що я вам пораджу. Ви дуже мило пояснили моєму таткові ваш злочинний інцидент там, на березі моря. Так от, раджу: не здумайте його ще комусь пояснювати. Ви мене розумієте? От і чудесно! А зараз продовжимо наші вправи. Сьогодні вашим учителем щактифської мови буду я.
Мова! Краса і сила трудівничої душі, гордий голос легенд і світла печаль кохання, давня давнина і далеке майбутнє — все в ній, в мові, в кожній мові кожного народу…
Більше тижня вивчає Бідило мову щактиф. Ні, не вірить він, не хоче вірити, що цілий народ мислить і говорить таким убогим, чудернацьким суржиком — не хоче, не може вірити!
Необразна, перенасичена абревіатурами, вона, ця Хичова мова, й граматику має якусь химерну, на алгебру схожу. А словник? Навіть поняття «ЛЮДИНА» немає — ТОПО, особень, мислячий організм… Фонетика — жодного дзвінкого приголосного, в абетці — глухі, редуковані, зітерті звуки…
Була колись на Землі паперова, народжена в кабінетах, мова волапeq \o (ю;ґ)к. Була, та немає, — давно й забули про неї. А може, й ця штучно створена? Може, й цю, щактифську, вигадали Купхейпи та Хичі Мислячі?
Так воно, мабуть, і є.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
І взагалі давайте говорить відверто. Чим більше я читаю в Івановій душі, тим більшу відчуваю образу (голос Купхейпа знову нервово затремтів). Так, так, саме образу! Особисту образу! На його верхніх кінцівках — ти, Чакте, сам бачив — виразні сліди фізичної праці. Іван — шхуф. Звичайний робочий шхуф. Істота, яка за всіма біологічними та соціальними законами може тільки працювати, їсти, спати й плодитися. Думати шхуф не може.
І от — ні, ви тільки уявіть! — Іван Бідило, цей потворний космічний шхуф, виявляється, вміє думати. Він думає, та ще й як!
Мозолі й інтелект! Нахабний виклик всій нашій цивілізації! Ні, це справді страшно. Робіть, що хочете, але мене, як відданого служителя, як принципового, чесного інтелектуала, це глибоко ображає! Хет, засунь панель.
— Ну, татуню…
— Батьку, — голос Чакта, — я теж вважаю: хоч раз нам треба поговорити відверто. Я ж знаю, для чого тобі все це потрібно: і досліди, і відомості про земну економіку, і навіть твій таємничий «ХА». Кар’єра? Я не вгадав?
— Синку, який чесний, відданий служитель не думає насамперед про кар’єру?
— Отже, я вгадав. А тепер слухай: твій апарат — це ще справа майбутнього. А піддослідний Іван, проблеми хакахо і таке інше — це вже сучасне. Я ж знаю: ти домагаєшся місця члена Вищої Ради Слуг. Так? Я вгадав? Ти сам розумієш, що за ці кілька діб, на які ти зважуєшся залишити піддослідного в академії, роботи наукової ти не завершиш і про економіку Землі нічого не дізнаєшся. Отже, місце члена Вищої Ради…— Чакт виразно свиснув.— Гадаю, ти мене зрозумів.
І знову мовчання. Бідило заплющив очі: ще хто загляне. Нехай думають, що він досі не опритомнів.
Незрозуміло, чому за нього гак заступається Чакт… Теж, мабуть, цікавиться «таємничою Івановою душею». Досліднички… Мозолі, кажуть, на верхніх кінцівках…
І згадалось Іванові, як перед самим відльотом п’ять днів разом з другом своїм — іспанським космонавтом Хозе — садив яблуні перед піонерським палацом. Фізична праця давно вже стала одним з найважливіших засобів тренування і підготовки космонавтів в усіх країнах Соціалістичної Землі. Але то було не просте тренування. 3а чесну, сумлінну наукову працю нагородили двох друзів путівками до садівничої бригади. Як він скучив уже за лопатою, за добрим — тривожним і лагідним — запахом сирої землі…
— Ну що ж, — знову чути Купхейпів голос. — Здається мені… Я хотів сказати… Одне слово, ти, Чакте, мабуть, маєш рацію. Так, так, ти правий, синку, ніхто про це, звісно, не взнає. Несхильники? Привид хакахо? Та коли вже їх так боятися, то й жити неможливо. Одного не збагну лишень, як ти міг, такий обачний, врівноважений, і таку вигідну роботу покинути… Знаєш, синку, я часто думаю… Хет, ти нарешті засунеш панель?!
Панель рвучко засунулась, і про що часто думає Купхейп, Бідило так і не взнав.
А знати б треба…
Ні, справа не тільки в тому, що горбань кожної миті може видати його легіонерам. З Купхейпової балаканини Знову — у котрий раз — дихнуло Іванові в обличчя забуте, мертве, земне, давно поховане революціями… І боляче, й гидко…
Хто вони, оті несхильники, яких так боїться горбань? Революціонери? Підпільники?
До кімнати увійшов Шат. Присунув столик впритул до ложа, вийшов. Через хвилину повернувся із знайомими уже скриньками, теками, пакетами.
Дивний він якийсь… Кремезний, вилицюватий, у комбінезоні з чорно-жовтої, розмальованої, мов шахова дошка, матерії. На спині зеленою фарбою номер написано: 9803. Обличчя немов неживе, очі майже заплющені, та якщо відвернутися від нього, а потім несподівано повернутись, на якусь мить майне зовсім інше обличчя: розумне, похмуре, погляд пильний, пронизливий.
«Звичайний Купхейпів шпиг, — одразу вирішив Іван, — до мене приставлений».
Розіклавши приладдя для навчання, Шат зник так само нечутно, як і з’явився.
Легкою, веселою ходою увійшла Хет.
— О нещасний, молодий злочинцю. Ви мене пам’ятаєте? — з манірною безпосередністю защебетала вона. — Мене звуть Хетат Ааф. Запам’ятайте: Хетат. Можна просто Хет. Знайте, я ваша рятівниця! Так, так, це правда! Ви повинні мене… ну хоча б поважали! Ви мене розумієте? От і добре. А тепер, мій хлопчику, уважно слухайте, що я вам пораджу. Ви дуже мило пояснили моєму таткові ваш злочинний інцидент там, на березі моря. Так от, раджу: не здумайте його ще комусь пояснювати. Ви мене розумієте? От і чудесно! А зараз продовжимо наші вправи. Сьогодні вашим учителем щактифської мови буду я.
Мова! Краса і сила трудівничої душі, гордий голос легенд і світла печаль кохання, давня давнина і далеке майбутнє — все в ній, в мові, в кожній мові кожного народу…
Більше тижня вивчає Бідило мову щактиф. Ні, не вірить він, не хоче вірити, що цілий народ мислить і говорить таким убогим, чудернацьким суржиком — не хоче, не може вірити!
Необразна, перенасичена абревіатурами, вона, ця Хичова мова, й граматику має якусь химерну, на алгебру схожу. А словник? Навіть поняття «ЛЮДИНА» немає — ТОПО, особень, мислячий організм… Фонетика — жодного дзвінкого приголосного, в абетці — глухі, редуковані, зітерті звуки…
Була колись на Землі паперова, народжена в кабінетах, мова волапeq \o (ю;ґ)к. Була, та немає, — давно й забули про неї. А може, й ця штучно створена? Може, й цю, щактифську, вигадали Купхейпи та Хичі Мислячі?
Так воно, мабуть, і є.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Промінь погасаючої зірки. Видатна подія громадського життя, Другий державний злочин Івана Бідила.
Над входом блимнув зелений вогник. Ого, його вже стали попереджать! До кімнати увійшла Хет.
— Як спалося? Яка земна красуня осяяла ваші сни? Цікаво, чи називають на Землі коханок іменами зірок? До речі, ви знаєте, як перекладається моє повне ім’я? Хетат Ааф — це значить: останній промінь зірки, що гасне в пітьмі щастя. Батько запевняє: це дуже красиво. А ви як гадаєте? — І раптом, наблизивши своє обличчя до Іванового, майже пошепки запитала: — Ви знаєте, що таке пітьма?..
Іван нічого не відповів. Замріяним, дуже земним голосом Хетат сказала:
— Я вірю, ми ще стрінемося на Святі Пітьми…
Над вхідною панеллю знову блимнув сигнальний вогник. Увійшов Шат.
— Ваша схильність, — звернувся він до Хетат глухим, безбарвним голосом. — Вам пакет від їх схильності експерта Вищої Ради Слуг Купхейпа Х’юпа Купепа.
— Від батька? Хіба він не вдома? Де він?
— В Палаці Великого Кільця.
Хетат надірвала пакет, витягла жовтий бланк. Тільки почала читати, як одразу ж здивовано підвела свої тоненькі, пофарбовані в зелений колір брови.
— Ясно… — і, згортаючи бланк, грайливо всміхнулася до Івана. — Батько хотів взяти вас з собою на прогулянку. Але прогулянка відкладається. Мій друже, ви удостоїлись високої честі. Через півтори тоци ви зможете взяти участь у видатній події нашого громадського життя. Що, зацікавились? Ні, ні, не розкажу, нехай покортить! Ходімте.
«Чи ти бачив таке: подія громадського життя… — міркував Бідило, йдучи за Шатом і Хет. — Ну що ж, подивимось, що воно за громадськість у цих мислячих організмів…»
Зненацька всі троє спинилися: з глибини тьмяного коридора біг якийсь розхристаний, переляканий особень у білому халаті.
— Хакахо! — кричав він, махаючи руками. — Привид хакахо!
І тільки-но Іван хотів запитати, що сталося, як долинув неясний гул і з-за повороту коридора випливло червоне сяйво.
Вже вдруге бачить Іван це дивовижне явище. Невеличка світна хмарка, похитиючись, мов на незримих хвилях, пливе назустріч. З наближенням її гучнішає глухий гул.
Хет спершу остовпіла, а потім, прийшовши до тями, кинулася прожогом у найближчу кімнату. 3а нею, оглядаючись на Івана, зайшов Шат. Бідило спинився біля відсунутої панелі, але ховатись не став: дуже вже його зацікавило це незвичайне явище.
Сяйво наближалося й наближалося. Гул зростав.
І зненацька глухий, глибокий голос розкотився у коридорі:
— Ууммб! Смерть Безсмертному!..
Затрепетало, немов пульсуючи, червоне сяйво. Голос гучнішав — і воно світилося яскравіше, замовкав — тьмянішало.
— Смерть Хичу! Смерть Дев’ятнадцятому! Двадцятому не бувать!
З-за рогу вибігла ціла юрба топо в чорно-зеленому одязі. Вони кричали, погрожували якоюсь чудернацькою зброєю, щось на зразок рушниць з прозорими розтрубами на дулах.
З усіх сил хоробрі воїни робили вигляд, що женуться і ніяк не можуть наздогнати сяюче й рокочуче диво, а воно ж пливло-сунулося зовсім повільно.
Воїни на бігу прицілилися, з розтрубів вихопились вогненні пунктири. Сяйво блимнуло, голос здригнувся, перервався, але в ту ж мить загуркотав з потроєною силою:
— Смерть!.. Смерть Безсмертному!..
Голос пройшов повз Івана, сяюча хмарка наблизилась до жовтої пластмасової стіни, немов прилипла до неї, почала швидко зменшуватись. Стіна круг неї зарожевіла, зробилась прозорою.
Мить — і сяйво вже пливло в якомусь залі, що смутно темнів чорними шафами крізь прозору пляму. І вже там глухо рокотав голос, там, затуливши вуха долонями, тікали від нього перелякані чорно-зелені.
— Що це було? — запитав Іван.
Хет тільки рукою махнула.
…На плоскому даху академії стояла знайома сигароподібна машина. Іван знав уже, що це так званий штейп — гравітаційний повітряний корабель.
Бідило з насолодою вдихав вологе, некімнатне повітря. Але й подихати як слід не дали: Шат ввічливо запросив до кабіни, натиснув на пульті управління велику зелену кнопку. Під ногами загули двигуни. Минуло кілька цот, Шат знову натиснув на ту ж кнопку, двигуни замовкли. Бідило визирнув в ілюмінатор — штейп висів уже на чималій висоті.
«Зелена кнопка — гравітаційні двигуни… Що ж, на такому кораблику і втекти можна… — подумав Іван. — Але куди, куди тікати?»
Шат натиснув жовту кнопку, і десь позаду, в кормовій частині корабля, м’яко і глухо завуркотало. Штейп швидко поплив над столицею.
«Жовта кнопка, — відзначив Іван, — двигуни руху…»
Невеличкий тоццойт, вмонтований у пульт, блимав світними цифрами. Корабель мчав до Палацу Великого Кільця.
Тільки-но Бідило вийшов із штейпу, як його підхопили під руки двоє ввічливих чорно-зелених.
Ліфт, коридори, застелені іскристими килимами. Десятки, сотні високочолих, надзвичайно чемних осіб у білому. Часом крізь їх натовп пробиралися якісь інші особи — гнучкі, теж у білому, але з чорними шарфами на шиях. Вони з захватом дивилися на Івана. Пекуча заздрість, полум’яне бажання догодить світилося в їх очах. Декотрі з них вибігали наперед і шанобливо розправляли зморшки на килимі.
Івана привели у величезний порожній зал, всадовили на сцені в якесь незвичайне м’яке крісло.
Чорно-зелені пішли, Бідило лишився один. Роздивився: та це ж той самий зал, що показував Купхейп на жовтому екрані, коли пояснював, хто такий Хич. Зал засідань парламенту…
Праворуч, у глибині, відсунулася панель, і поважно ввійшов один із високочолих. За ним другий, третій… Зал поступово заповнювався. Високі, лисі, статечні особи з благородними блідими обличчями неквапно сідали, займали кращі місця.
Іван з цікавістю роздивлявся: ось вона, громадськість… Безперечно, всі оті високочолі вельми видатні діячі, мабуть, вчені, а може, письменники…
Згодом, як зал уже наполовину наповнився, права бічна панель хутко засунулась і одночасно відсунулась ліва.
Жужмом, давлячи й перелазячи одне через одного, ринули з проходу гнучкі істоти у чорних шарфах.
В залі вони поправляли шарфи, обсмикували одяг і вже з поважним виглядом — і ми, мовляв, чогось варті! — сідали. Місця вони займали задні і бокові.
«Якісь старорежимні перукарі-підлабузники», — подумав Бідило. На Землі давним-давно вже зникли такі професії, як швейцар, перукар, офіціантка. Багато років їх з успіхом замінюють спритні роботи.
Нарешті всі розмістилися. Глибока тиша запанувала в залі. На сцену вийшов якийсь вертлявий мислячий організм З чорним шарфом на шиї і, жваво жестикулюючи, довго промовляв з високої зеленої трибуни. І якось так дивно він говорив, що Бідило, розуміючи кожне речення, майже до кінця промови не міг збагнути, про що ж, власне, йде мова.
Нарешті він дещо зрозумів: тут, у цьому залі, має зараз початися урочисте ювілейне вшанування якогось дуже видатного культурного діяча Щактиф.
«Отакої! — здивувався Бідило. — При чому ж тут я?»
А промовець все говорив і говорив. У химерні, викручені візерунки запліталися його безбарвні фрази. І знов Бідило не розуміє, який фах у ювіляра, хто він такий.
Та ось промовець закінчив і, оголосивши, що зараз має виступити сам ювіляр, під загальні оплески зійшов з трибуни.
В бурі овацій на сцену вийшла висока особа в білому.
«От хоч зараз, з самої промови ювіляра дізнаюсь, який фах у нього», — подумав Бідило, але й тут його чекало розчарування.
Виголосивши кілька урочистих фраз про священну місію мистецтва у наближенні смертних до Безсмертного, ювіляр заявив, що збирається торкнутись найважливіших, найактуальніших проблем своєї творчої діяльності.
«Художник… Звичайно, художник, — вирішив Іван. — Цікаво, який у них живопис, напевне, теж на два кольори — зелений і жовтий…»
— Несистематичне і несумлінне схиляння, — продовжував ювіляр, — нещирість і душевні лінощі призвели до того, що в наших колах — вже серед самої еліти! — з’явилося чимало неблагочестивих осіб.
«Та ні, це, мабуть, якийсь служитель культу», — подумав Бідило.
Але промовець кількома новими реченнями довів нікчемність і цієї Іванової догадки. Відзначивши падіння благочестя серед молоді, ювіляр авторитетно заявив:
— Давно вже немає серед наших мислячих організмів жодного особня з пристойною рослинністю на голові. Рослинність на голові та обличчі — ось що було колись основним об’єктом нашої древньої, зовсім тепер забутої, благородної справи, нашої колись такої високої творчості, що давно вже перетворилась на священне, ритуальне дійство.
Нарешті з театральною сльозою в голосі ювіляр закликав усіх до боротьби за благочестя. «Воно і тільки воно спроможне оздоровити всіх особнів, а значить, менше стане істот З відсутністю рослинності на голові й обличчі».
Виголосивши цю тираду, ювіляр замовк, вклонився і твердими, чіткими кроками вийшов за сцену.
Не менш як чверть тоци не вщухали овації. Деякі гнучкі плакали, втираючись чорними шарфами. Втирали сльози й розчулені високочолі.
На сцену знову виліз вертлявий і, дочекавшись, поки зал вщухне, урочисто проголосив:
— Зараз геніальний ювіляр покаже, як колись, дуже і дуже давно, ваші предки виконували свою місію. Це не буде той звичайний ритуальний танець, який бачите ви на кожному з’їзді партії, очолюваної нашим ювіляром. Як відомо, в тому священному танці кожне па, кожен рух тільки символізує той чи інший момент давно забутого прекрасного акту творчості пращурів.
О щастя! — вигинався вертлявий. — О нечувана радість! Зараз ви побачите не танець, що імітує творчість, а справжню, живу творчість, високе мистецтво ваших прапрадідів! Але, — вертлявий вклонився, — ювіляр просить вибачення у всіх своїх благородних колег і навіть у нас, недостойних, з милості допущених на ці урочисті збори; ювіляр вибачається, що висока честь бути об’єктом показу його мистецтва випала не громадянинові Щактиф, а якомусь іншопланетному космонавту, що оце не так давно, вперше, до речі, в нашій історії, прилетів з якоїсь там Землі. Кажуть, що про це у свій час навіть писалося в усіх газетах, але хто, — вертлявий скривився, — який справжній інтелектуал читає у нас газети? Новини, сенсації, всесвітні плітки — хіба це пристойно для аристократа думки?!
В задніх рядах залу схвально загули, промовець самовдоволено посміхнувся.
— Самий цей факт, — продовжував вертлявий, — я маю на увазі приліт космонавта, явище настільки дріб’язкове перед величчю нашого сьогоднішнього свята, що про нього, може, й не слід було б тут згадувати, але згадати все ж довелося, оскільки саме цього космонавта за рішенням Вищої Ради Слуг призначено об’єктом сьогоднішнього показу.
Геніальний ювіляр поділяє патріотичне невдоволення присутніх, та що поробиш: на превеликий жаль, в усій країні Безсмертного не знайшлося жодного топо з потрібною гущиною рослинності на щоках і підборідді. Саме тому і вирішили використати космонавта, який — і це, до речі, єдине, що в ньому є цікавого, — має в достатку вищезазначену рослинність.
Аж тепер тільки зрозумів Бідило, якого фаху був ювіляр.
Вертлявий спритно зіскочив у зал. За сценою вдарили барабани, сліпучі промені жовтих прожекторів схрестилися на Івановому чолі.
Великий ювіляр знову вийшов на сцену. Урочистим жестом священнослужителя наказав Іванові відкинути голову. Тонко загув якийсь механізм, і Іванові щоки та підборіддя, що й справді густо заросли волоссям, залила біла пінява маса.
Високо піднявши над головою блискучий, схожий на шаблю інструмент, великий ювіляр ступив на авансцену.
— Хич ехип! — тричі вигукнув він, стрясаючи «шаблею».
— Ехип! — в єдиному пориві видихнув широчезний зал. У передніх рядах ридали.
Івана душив сміх: оце так «подія громадського життям! Оце так громадськість! І справді, куди йому, простому космонавту, до Великого Перукаря, до лідера партії! Яку ж це він партію очолює? Напевне, Прогресивних Перукарів… Феноменально, як говорить Купхейп. Ні, при всій своїй ницості горбань все ж таки незрівнянно вищий од цих особнів.
Тим часом, повернувшись до космонавта, ювіляр розпочав роботу. Та чи можна було назвати роботою все, що творив З Івановим обличчям цей достойний діяч щактифської цивілізації! Ні, це була не робота і навіть не творчість!
Священнодіяння, натхнення, екстаз — ось що це було! Іван тільки кректав та мружився від насолоди. Ні, треба віддати належне оцим щактифцям, ніколи ще в житті Івана так не голили!
Рокотали барабани, немилосердно сліпили прожектори, та Великий Перукар нічого, здавалося, не помічав. Як кожен справжній художник, у хвилини натхнення він забував все.
Виголивши, причесавши, цей геній своєї справи врочистим жестом факіра наказав Іванові встати.
— Ми давно вже по-справжньому нікого не голимо і не стрижемо, — проголосив ювіляр в урочистій, дзвінкій тиші. — Давно вже всі перукарні перетворилися на клуби. Держава поклала на нас інші — високі й нелегкі — обов’язки. Своєю пильністю ми вірно служимо Хичу Мислячому. Але в душі… в душі… — голос ювіляра затремтів, — в душі ми лишаємось перукарями!..
В громі оплесків зал встає. Довго не вщухають овації. Великий Перукар вклоняється і з гордо піднятою головою йде за сцену. Схвильовані глядачі покидають зал.
— Бідило!
Іван поглянув униз — біля сцени стояв Чакт.
— Скоренько злазьте, ходімте, — сказав він, — вас чекає батько.
— Ваша схильність, — ввічливо звернувся Іван до Чакта, — чи не скажете ви мені, хто оті особи з чорними шарфами на шиях? Перукарі?
— Поети-сатирики.
— А оті поважні, високочолі? Напевне, якісь письменники?
— Перукарі.
Це останнє відкриття зовсім розвеселило Івана: ні, панове шановна громадськість, з вами таки варто було познайомитись…
Назад до штейпу ніхто уже не вів Бідила під руки. По іскристому килиму пройшли вони з Чактом до ліфта, піднялися на дах.
Біля штейпу ще здалеку Іван побачив Купхейпа. Горбань теж помітив Івана, якось метушливо озирнувся і, коли Бідило підійшов ближче, викинув вбік стиснутий кулак:
— Хич ехип!
Вигукнув і уважно дивиться: чи не встругне, мовляв, це космічне створіння ще якусь штуку…
Та Іван, на превелике здивування горбаня, став, наче по команді «струнко», і, як годилося, відповів:
— Ехип!
Ще й рукою із стиснутим кулаком махнув.
Це просто зворушило Купхейпа! Іван виправляється! Іван зрозумів свою провину!
Задоволено всміхаючись, горбань сів у кабіну штейпу і, не засуваючи панелі, взявся розглядати якусь книжку. Чакт порався біля моторів. Іван походжав, обмірковував щойно бачене.
Купхейп довго клацав кнопками, висував і одразу ж, мабуть не читаючи, засував пластмасові сторінки і нарешті, позіхаючи, сховав книгу. Виліз з кабіни, пішов глянути, чи скоро там, мовляв, Чакт закінчить.
У цю мить далеко попереду з якогось зелено-жовтого смугастого павільйону вибіг Шат.
— Ваша схильність, заждіть! Заждіть, ваша схильність! Не відлітайте! — загукав він і, відсапуючись, попрямував до горбаня.
— В чому справа? — запитав Купхейп.
— Ваша схильність, — Шат витирав рясний піт. — Їх схильність Великий Перукар Щактиф незадоволені, що ваша схильність не були на ювілейному вшануванні їх схильності. Їх схильність запрошує вашу схильність негайно ж відвідати їх схильність.
— А де зараз Великий Перукар?
— Їх схильність перебувають зараз на банкеті, влаштованому на честь ювілею їх схильності.
— Ясно. Можеш іти. Чакте!
— Зараз! Уже закінчую, — з-за кормової частини корабля визирнув Чакт. — Зараз, батьку, через п’ять—шість цот будемо вже в повітрі.
— Я нікуди не полечу. Мушу йти на ювілейний банкет.
— А я?
— Як хочеш. Лети сам…
— Івана взять? Ти ж хотів перевірити на ньому третій спіритологічний комплекс. Це можу зробити я. Наберу висоту…
— Ну, якщо бажаєш, — Купхейп недовірливо поглянув на Чакта, — можеш взяти. Тільки… Ти ж сам все розумієш…
Ось уже дві тоци, як штейп летить над голою, кам’янистою рівниною. Іван дивиться в ілюмінатор — мертвий степ, все ті ж насипи на ньому. Сплітаються, розгалужуються, знов сплітаються.
Ні, навіть там, у чорній пітьмі космосу, не відчував Бідило себе таким самотнім, як у цьому дрібному й метушливому світі мислячих особнів. Жодної живої, по-справжньому живої душі… От був би в Івана друг… Друг? Звідки він тут? Чи не оцей Купхейпів порідок може стати його товаришем?
Штейп знижувався. Біля невеличкого озерця жовтіло кільканадцять кубічних будинків. Дзвін, ледве чутний на висоті, знов почав гучнішати. Спускалися, як і піднімались, по вертикальній лінії. Не минуло й п’яти цот, як штейп м’яко ліг металевим черевом на вологий жовтий пісок.
Вийшли з кабіни. Праворуч тьмяно світилося дзеркало озера, ліворуч жовтіли кам’яні куби будівель. Кілька будинків стояли осторонь. Огороджені високою стіною з металевою брамою, вони дуже нагадували якийсь завод. Пізніше Іван довідався, що це дійсно був харчовий комбінат, або, як говорили тут, «комбінована добувальня».
Високий насип тягнувся з степу і закінчувався біля заводської брами зеленим присадкуватим тетраедром[1].
Трохи віддалік у великому чотирикутному басейні клекотала, булькала, вирувала зелена маса. Троє огрядних молодиків, перехилившись через поручні, зосереджено плювали в басейн. На них були якісь незвичайні халати — білі, з жовтуватим відливом і аж наче сяючі, такі чисті.
Побачивши молодиків, Чакт злякався, обсмикнув на собі одяг, критично оглянув Івана і раптом зашепотів щось зовсім незрозуміле:
Фі-фе!
Сорок дев’ять
Сто один
Сто один
Фі-фе!
Іван хотів спитати, що оце означає, та, зазирнувши до басейну, аж відсахнувся від несподіванки й огиди: в густій масі звивалися велетенські зелені черви! Товстезні, завтовшки з добру колоду, і, напевне, довгі, вони то спліталися в клубок, то розпліталися, важко сопучи й хлюпаючи.
Чакт — він уже не шепотів, але був все ще якийсь розгублений — коротко пояснив, що тварин цих називають киптип’яками і розводять їх на м’ясо. Киптип’яки дуже швидко ростуть, статі не мають, розмножуються діленням. Щоденно від кожного киптип’яка відрізають більшу частину його тіла, та на другу добу він знову такий же, як був.
— Дуже милі створіння, — пробелькотав один з молодиків, — точнісінько такі, як наш Хич! — І пильно вдивляючись, оцінюючи, яке враження справило на Чакта це ультра-крамольне порівняння, запитав: — Ви теж так думаєте?
— Що ви?! — затремтів Чакт. — Як можна таке говорити?! Я над усе на світі люблю Хича Мислячого! — бідолаха так хвилювався, що аж спітнів.
Молодик з явним невдоволенням зиркнув на Чакта і, позіхаючи, відвернувся. Він виглядав досить товстеньким, хоч і поступався в цьому перед другим молодиком. Але всіх перевершив третій — він був майже квадратний.
— Ваші схильності, — звернувся Чакт до молодиків, — чи не скажете мені, де зараз кулінар Пейч?
— На заводі, — хвацько плюнувши в басейн, відповів найтовщий. — Пейч на заводі, варених киптип’яків смакує.
І, з усіх сил намагаючись посміхнутись, пожартував:
— Пейч — киптип’як!
— Іване, — звернувся Чакт до Бідила, на щось, видно, зважуючись у думках, — Іване, якщо я вас тут залишу цот на двадцять, ви… того… ви нічого тут не накоїте?
— Ну що ви! — всміхнувся Бідило. — Йдіть сміливо, я вас не підведу.
Над входом блимнув зелений вогник. Ого, його вже стали попереджать! До кімнати увійшла Хет.
— Як спалося? Яка земна красуня осяяла ваші сни? Цікаво, чи називають на Землі коханок іменами зірок? До речі, ви знаєте, як перекладається моє повне ім’я? Хетат Ааф — це значить: останній промінь зірки, що гасне в пітьмі щастя. Батько запевняє: це дуже красиво. А ви як гадаєте? — І раптом, наблизивши своє обличчя до Іванового, майже пошепки запитала: — Ви знаєте, що таке пітьма?..
Іван нічого не відповів. Замріяним, дуже земним голосом Хетат сказала:
— Я вірю, ми ще стрінемося на Святі Пітьми…
Над вхідною панеллю знову блимнув сигнальний вогник. Увійшов Шат.
— Ваша схильність, — звернувся він до Хетат глухим, безбарвним голосом. — Вам пакет від їх схильності експерта Вищої Ради Слуг Купхейпа Х’юпа Купепа.
— Від батька? Хіба він не вдома? Де він?
— В Палаці Великого Кільця.
Хетат надірвала пакет, витягла жовтий бланк. Тільки почала читати, як одразу ж здивовано підвела свої тоненькі, пофарбовані в зелений колір брови.
— Ясно… — і, згортаючи бланк, грайливо всміхнулася до Івана. — Батько хотів взяти вас з собою на прогулянку. Але прогулянка відкладається. Мій друже, ви удостоїлись високої честі. Через півтори тоци ви зможете взяти участь у видатній події нашого громадського життя. Що, зацікавились? Ні, ні, не розкажу, нехай покортить! Ходімте.
«Чи ти бачив таке: подія громадського життя… — міркував Бідило, йдучи за Шатом і Хет. — Ну що ж, подивимось, що воно за громадськість у цих мислячих організмів…»
Зненацька всі троє спинилися: з глибини тьмяного коридора біг якийсь розхристаний, переляканий особень у білому халаті.
— Хакахо! — кричав він, махаючи руками. — Привид хакахо!
І тільки-но Іван хотів запитати, що сталося, як долинув неясний гул і з-за повороту коридора випливло червоне сяйво.
Вже вдруге бачить Іван це дивовижне явище. Невеличка світна хмарка, похитиючись, мов на незримих хвилях, пливе назустріч. З наближенням її гучнішає глухий гул.
Хет спершу остовпіла, а потім, прийшовши до тями, кинулася прожогом у найближчу кімнату. 3а нею, оглядаючись на Івана, зайшов Шат. Бідило спинився біля відсунутої панелі, але ховатись не став: дуже вже його зацікавило це незвичайне явище.
Сяйво наближалося й наближалося. Гул зростав.
І зненацька глухий, глибокий голос розкотився у коридорі:
— Ууммб! Смерть Безсмертному!..
Затрепетало, немов пульсуючи, червоне сяйво. Голос гучнішав — і воно світилося яскравіше, замовкав — тьмянішало.
— Смерть Хичу! Смерть Дев’ятнадцятому! Двадцятому не бувать!
З-за рогу вибігла ціла юрба топо в чорно-зеленому одязі. Вони кричали, погрожували якоюсь чудернацькою зброєю, щось на зразок рушниць з прозорими розтрубами на дулах.
З усіх сил хоробрі воїни робили вигляд, що женуться і ніяк не можуть наздогнати сяюче й рокочуче диво, а воно ж пливло-сунулося зовсім повільно.
Воїни на бігу прицілилися, з розтрубів вихопились вогненні пунктири. Сяйво блимнуло, голос здригнувся, перервався, але в ту ж мить загуркотав з потроєною силою:
— Смерть!.. Смерть Безсмертному!..
Голос пройшов повз Івана, сяюча хмарка наблизилась до жовтої пластмасової стіни, немов прилипла до неї, почала швидко зменшуватись. Стіна круг неї зарожевіла, зробилась прозорою.
Мить — і сяйво вже пливло в якомусь залі, що смутно темнів чорними шафами крізь прозору пляму. І вже там глухо рокотав голос, там, затуливши вуха долонями, тікали від нього перелякані чорно-зелені.
— Що це було? — запитав Іван.
Хет тільки рукою махнула.
…На плоскому даху академії стояла знайома сигароподібна машина. Іван знав уже, що це так званий штейп — гравітаційний повітряний корабель.
Бідило з насолодою вдихав вологе, некімнатне повітря. Але й подихати як слід не дали: Шат ввічливо запросив до кабіни, натиснув на пульті управління велику зелену кнопку. Під ногами загули двигуни. Минуло кілька цот, Шат знову натиснув на ту ж кнопку, двигуни замовкли. Бідило визирнув в ілюмінатор — штейп висів уже на чималій висоті.
«Зелена кнопка — гравітаційні двигуни… Що ж, на такому кораблику і втекти можна… — подумав Іван. — Але куди, куди тікати?»
Шат натиснув жовту кнопку, і десь позаду, в кормовій частині корабля, м’яко і глухо завуркотало. Штейп швидко поплив над столицею.
«Жовта кнопка, — відзначив Іван, — двигуни руху…»
Невеличкий тоццойт, вмонтований у пульт, блимав світними цифрами. Корабель мчав до Палацу Великого Кільця.
Тільки-но Бідило вийшов із штейпу, як його підхопили під руки двоє ввічливих чорно-зелених.
Ліфт, коридори, застелені іскристими килимами. Десятки, сотні високочолих, надзвичайно чемних осіб у білому. Часом крізь їх натовп пробиралися якісь інші особи — гнучкі, теж у білому, але з чорними шарфами на шиях. Вони з захватом дивилися на Івана. Пекуча заздрість, полум’яне бажання догодить світилося в їх очах. Декотрі з них вибігали наперед і шанобливо розправляли зморшки на килимі.
Івана привели у величезний порожній зал, всадовили на сцені в якесь незвичайне м’яке крісло.
Чорно-зелені пішли, Бідило лишився один. Роздивився: та це ж той самий зал, що показував Купхейп на жовтому екрані, коли пояснював, хто такий Хич. Зал засідань парламенту…
Праворуч, у глибині, відсунулася панель, і поважно ввійшов один із високочолих. За ним другий, третій… Зал поступово заповнювався. Високі, лисі, статечні особи з благородними блідими обличчями неквапно сідали, займали кращі місця.
Іван з цікавістю роздивлявся: ось вона, громадськість… Безперечно, всі оті високочолі вельми видатні діячі, мабуть, вчені, а може, письменники…
Згодом, як зал уже наполовину наповнився, права бічна панель хутко засунулась і одночасно відсунулась ліва.
Жужмом, давлячи й перелазячи одне через одного, ринули з проходу гнучкі істоти у чорних шарфах.
В залі вони поправляли шарфи, обсмикували одяг і вже з поважним виглядом — і ми, мовляв, чогось варті! — сідали. Місця вони займали задні і бокові.
«Якісь старорежимні перукарі-підлабузники», — подумав Бідило. На Землі давним-давно вже зникли такі професії, як швейцар, перукар, офіціантка. Багато років їх з успіхом замінюють спритні роботи.
Нарешті всі розмістилися. Глибока тиша запанувала в залі. На сцену вийшов якийсь вертлявий мислячий організм З чорним шарфом на шиї і, жваво жестикулюючи, довго промовляв з високої зеленої трибуни. І якось так дивно він говорив, що Бідило, розуміючи кожне речення, майже до кінця промови не міг збагнути, про що ж, власне, йде мова.
Нарешті він дещо зрозумів: тут, у цьому залі, має зараз початися урочисте ювілейне вшанування якогось дуже видатного культурного діяча Щактиф.
«Отакої! — здивувався Бідило. — При чому ж тут я?»
А промовець все говорив і говорив. У химерні, викручені візерунки запліталися його безбарвні фрази. І знов Бідило не розуміє, який фах у ювіляра, хто він такий.
Та ось промовець закінчив і, оголосивши, що зараз має виступити сам ювіляр, під загальні оплески зійшов з трибуни.
В бурі овацій на сцену вийшла висока особа в білому.
«От хоч зараз, з самої промови ювіляра дізнаюсь, який фах у нього», — подумав Бідило, але й тут його чекало розчарування.
Виголосивши кілька урочистих фраз про священну місію мистецтва у наближенні смертних до Безсмертного, ювіляр заявив, що збирається торкнутись найважливіших, найактуальніших проблем своєї творчої діяльності.
«Художник… Звичайно, художник, — вирішив Іван. — Цікаво, який у них живопис, напевне, теж на два кольори — зелений і жовтий…»
— Несистематичне і несумлінне схиляння, — продовжував ювіляр, — нещирість і душевні лінощі призвели до того, що в наших колах — вже серед самої еліти! — з’явилося чимало неблагочестивих осіб.
«Та ні, це, мабуть, якийсь служитель культу», — подумав Бідило.
Але промовець кількома новими реченнями довів нікчемність і цієї Іванової догадки. Відзначивши падіння благочестя серед молоді, ювіляр авторитетно заявив:
— Давно вже немає серед наших мислячих організмів жодного особня з пристойною рослинністю на голові. Рослинність на голові та обличчі — ось що було колись основним об’єктом нашої древньої, зовсім тепер забутої, благородної справи, нашої колись такої високої творчості, що давно вже перетворилась на священне, ритуальне дійство.
Нарешті з театральною сльозою в голосі ювіляр закликав усіх до боротьби за благочестя. «Воно і тільки воно спроможне оздоровити всіх особнів, а значить, менше стане істот З відсутністю рослинності на голові й обличчі».
Виголосивши цю тираду, ювіляр замовк, вклонився і твердими, чіткими кроками вийшов за сцену.
Не менш як чверть тоци не вщухали овації. Деякі гнучкі плакали, втираючись чорними шарфами. Втирали сльози й розчулені високочолі.
На сцену знову виліз вертлявий і, дочекавшись, поки зал вщухне, урочисто проголосив:
— Зараз геніальний ювіляр покаже, як колись, дуже і дуже давно, ваші предки виконували свою місію. Це не буде той звичайний ритуальний танець, який бачите ви на кожному з’їзді партії, очолюваної нашим ювіляром. Як відомо, в тому священному танці кожне па, кожен рух тільки символізує той чи інший момент давно забутого прекрасного акту творчості пращурів.
О щастя! — вигинався вертлявий. — О нечувана радість! Зараз ви побачите не танець, що імітує творчість, а справжню, живу творчість, високе мистецтво ваших прапрадідів! Але, — вертлявий вклонився, — ювіляр просить вибачення у всіх своїх благородних колег і навіть у нас, недостойних, з милості допущених на ці урочисті збори; ювіляр вибачається, що висока честь бути об’єктом показу його мистецтва випала не громадянинові Щактиф, а якомусь іншопланетному космонавту, що оце не так давно, вперше, до речі, в нашій історії, прилетів з якоїсь там Землі. Кажуть, що про це у свій час навіть писалося в усіх газетах, але хто, — вертлявий скривився, — який справжній інтелектуал читає у нас газети? Новини, сенсації, всесвітні плітки — хіба це пристойно для аристократа думки?!
В задніх рядах залу схвально загули, промовець самовдоволено посміхнувся.
— Самий цей факт, — продовжував вертлявий, — я маю на увазі приліт космонавта, явище настільки дріб’язкове перед величчю нашого сьогоднішнього свята, що про нього, може, й не слід було б тут згадувати, але згадати все ж довелося, оскільки саме цього космонавта за рішенням Вищої Ради Слуг призначено об’єктом сьогоднішнього показу.
Геніальний ювіляр поділяє патріотичне невдоволення присутніх, та що поробиш: на превеликий жаль, в усій країні Безсмертного не знайшлося жодного топо з потрібною гущиною рослинності на щоках і підборідді. Саме тому і вирішили використати космонавта, який — і це, до речі, єдине, що в ньому є цікавого, — має в достатку вищезазначену рослинність.
Аж тепер тільки зрозумів Бідило, якого фаху був ювіляр.
Вертлявий спритно зіскочив у зал. За сценою вдарили барабани, сліпучі промені жовтих прожекторів схрестилися на Івановому чолі.
Великий ювіляр знову вийшов на сцену. Урочистим жестом священнослужителя наказав Іванові відкинути голову. Тонко загув якийсь механізм, і Іванові щоки та підборіддя, що й справді густо заросли волоссям, залила біла пінява маса.
Високо піднявши над головою блискучий, схожий на шаблю інструмент, великий ювіляр ступив на авансцену.
— Хич ехип! — тричі вигукнув він, стрясаючи «шаблею».
— Ехип! — в єдиному пориві видихнув широчезний зал. У передніх рядах ридали.
Івана душив сміх: оце так «подія громадського життям! Оце так громадськість! І справді, куди йому, простому космонавту, до Великого Перукаря, до лідера партії! Яку ж це він партію очолює? Напевне, Прогресивних Перукарів… Феноменально, як говорить Купхейп. Ні, при всій своїй ницості горбань все ж таки незрівнянно вищий од цих особнів.
Тим часом, повернувшись до космонавта, ювіляр розпочав роботу. Та чи можна було назвати роботою все, що творив З Івановим обличчям цей достойний діяч щактифської цивілізації! Ні, це була не робота і навіть не творчість!
Священнодіяння, натхнення, екстаз — ось що це було! Іван тільки кректав та мружився від насолоди. Ні, треба віддати належне оцим щактифцям, ніколи ще в житті Івана так не голили!
Рокотали барабани, немилосердно сліпили прожектори, та Великий Перукар нічого, здавалося, не помічав. Як кожен справжній художник, у хвилини натхнення він забував все.
Виголивши, причесавши, цей геній своєї справи врочистим жестом факіра наказав Іванові встати.
— Ми давно вже по-справжньому нікого не голимо і не стрижемо, — проголосив ювіляр в урочистій, дзвінкій тиші. — Давно вже всі перукарні перетворилися на клуби. Держава поклала на нас інші — високі й нелегкі — обов’язки. Своєю пильністю ми вірно служимо Хичу Мислячому. Але в душі… в душі… — голос ювіляра затремтів, — в душі ми лишаємось перукарями!..
В громі оплесків зал встає. Довго не вщухають овації. Великий Перукар вклоняється і з гордо піднятою головою йде за сцену. Схвильовані глядачі покидають зал.
— Бідило!
Іван поглянув униз — біля сцени стояв Чакт.
— Скоренько злазьте, ходімте, — сказав він, — вас чекає батько.
— Ваша схильність, — ввічливо звернувся Іван до Чакта, — чи не скажете ви мені, хто оті особи з чорними шарфами на шиях? Перукарі?
— Поети-сатирики.
— А оті поважні, високочолі? Напевне, якісь письменники?
— Перукарі.
Це останнє відкриття зовсім розвеселило Івана: ні, панове шановна громадськість, з вами таки варто було познайомитись…
Назад до штейпу ніхто уже не вів Бідила під руки. По іскристому килиму пройшли вони з Чактом до ліфта, піднялися на дах.
Біля штейпу ще здалеку Іван побачив Купхейпа. Горбань теж помітив Івана, якось метушливо озирнувся і, коли Бідило підійшов ближче, викинув вбік стиснутий кулак:
— Хич ехип!
Вигукнув і уважно дивиться: чи не встругне, мовляв, це космічне створіння ще якусь штуку…
Та Іван, на превелике здивування горбаня, став, наче по команді «струнко», і, як годилося, відповів:
— Ехип!
Ще й рукою із стиснутим кулаком махнув.
Це просто зворушило Купхейпа! Іван виправляється! Іван зрозумів свою провину!
Задоволено всміхаючись, горбань сів у кабіну штейпу і, не засуваючи панелі, взявся розглядати якусь книжку. Чакт порався біля моторів. Іван походжав, обмірковував щойно бачене.
Купхейп довго клацав кнопками, висував і одразу ж, мабуть не читаючи, засував пластмасові сторінки і нарешті, позіхаючи, сховав книгу. Виліз з кабіни, пішов глянути, чи скоро там, мовляв, Чакт закінчить.
У цю мить далеко попереду з якогось зелено-жовтого смугастого павільйону вибіг Шат.
— Ваша схильність, заждіть! Заждіть, ваша схильність! Не відлітайте! — загукав він і, відсапуючись, попрямував до горбаня.
— В чому справа? — запитав Купхейп.
— Ваша схильність, — Шат витирав рясний піт. — Їх схильність Великий Перукар Щактиф незадоволені, що ваша схильність не були на ювілейному вшануванні їх схильності. Їх схильність запрошує вашу схильність негайно ж відвідати їх схильність.
— А де зараз Великий Перукар?
— Їх схильність перебувають зараз на банкеті, влаштованому на честь ювілею їх схильності.
— Ясно. Можеш іти. Чакте!
— Зараз! Уже закінчую, — з-за кормової частини корабля визирнув Чакт. — Зараз, батьку, через п’ять—шість цот будемо вже в повітрі.
— Я нікуди не полечу. Мушу йти на ювілейний банкет.
— А я?
— Як хочеш. Лети сам…
— Івана взять? Ти ж хотів перевірити на ньому третій спіритологічний комплекс. Це можу зробити я. Наберу висоту…
— Ну, якщо бажаєш, — Купхейп недовірливо поглянув на Чакта, — можеш взяти. Тільки… Ти ж сам все розумієш…
Ось уже дві тоци, як штейп летить над голою, кам’янистою рівниною. Іван дивиться в ілюмінатор — мертвий степ, все ті ж насипи на ньому. Сплітаються, розгалужуються, знов сплітаються.
Ні, навіть там, у чорній пітьмі космосу, не відчував Бідило себе таким самотнім, як у цьому дрібному й метушливому світі мислячих особнів. Жодної живої, по-справжньому живої душі… От був би в Івана друг… Друг? Звідки він тут? Чи не оцей Купхейпів порідок може стати його товаришем?
Штейп знижувався. Біля невеличкого озерця жовтіло кільканадцять кубічних будинків. Дзвін, ледве чутний на висоті, знов почав гучнішати. Спускалися, як і піднімались, по вертикальній лінії. Не минуло й п’яти цот, як штейп м’яко ліг металевим черевом на вологий жовтий пісок.
Вийшли з кабіни. Праворуч тьмяно світилося дзеркало озера, ліворуч жовтіли кам’яні куби будівель. Кілька будинків стояли осторонь. Огороджені високою стіною з металевою брамою, вони дуже нагадували якийсь завод. Пізніше Іван довідався, що це дійсно був харчовий комбінат, або, як говорили тут, «комбінована добувальня».
Високий насип тягнувся з степу і закінчувався біля заводської брами зеленим присадкуватим тетраедром[1].
Трохи віддалік у великому чотирикутному басейні клекотала, булькала, вирувала зелена маса. Троє огрядних молодиків, перехилившись через поручні, зосереджено плювали в басейн. На них були якісь незвичайні халати — білі, з жовтуватим відливом і аж наче сяючі, такі чисті.
Побачивши молодиків, Чакт злякався, обсмикнув на собі одяг, критично оглянув Івана і раптом зашепотів щось зовсім незрозуміле:
Фі-фе!
Сорок дев’ять
Сто один
Сто один
Фі-фе!
Іван хотів спитати, що оце означає, та, зазирнувши до басейну, аж відсахнувся від несподіванки й огиди: в густій масі звивалися велетенські зелені черви! Товстезні, завтовшки з добру колоду, і, напевне, довгі, вони то спліталися в клубок, то розпліталися, важко сопучи й хлюпаючи.
Чакт — він уже не шепотів, але був все ще якийсь розгублений — коротко пояснив, що тварин цих називають киптип’яками і розводять їх на м’ясо. Киптип’яки дуже швидко ростуть, статі не мають, розмножуються діленням. Щоденно від кожного киптип’яка відрізають більшу частину його тіла, та на другу добу він знову такий же, як був.
— Дуже милі створіння, — пробелькотав один з молодиків, — точнісінько такі, як наш Хич! — І пильно вдивляючись, оцінюючи, яке враження справило на Чакта це ультра-крамольне порівняння, запитав: — Ви теж так думаєте?
— Що ви?! — затремтів Чакт. — Як можна таке говорити?! Я над усе на світі люблю Хича Мислячого! — бідолаха так хвилювався, що аж спітнів.
Молодик з явним невдоволенням зиркнув на Чакта і, позіхаючи, відвернувся. Він виглядав досить товстеньким, хоч і поступався в цьому перед другим молодиком. Але всіх перевершив третій — він був майже квадратний.
— Ваші схильності, — звернувся Чакт до молодиків, — чи не скажете мені, де зараз кулінар Пейч?
— На заводі, — хвацько плюнувши в басейн, відповів найтовщий. — Пейч на заводі, варених киптип’яків смакує.
І, з усіх сил намагаючись посміхнутись, пожартував:
— Пейч — киптип’як!
— Іване, — звернувся Чакт до Бідила, на щось, видно, зважуючись у думках, — Іване, якщо я вас тут залишу цот на двадцять, ви… того… ви нічого тут не накоїте?
— Ну що ви! — всміхнувся Бідило. — Йдіть сміливо, я вас не підведу.