Страница:
Палає Червоний Вогонь в крові.
Палає Червоний Вогонь в крові.
Ууммб!
Вставайте, вамби!Вставайте, вамби!
На смертний
Бій!
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Палає Червоний Вогонь в крові.
Ууммб!
Вставайте, вамби!Вставайте, вамби!
На смертний
Бій!
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Біда приходить зненацька. Таємничий вибух. Другий Триєдиний Комплекс у дії. Пробудження.
Друзі йшли безлюдним прямим проспектом. Йшли обнявшись, міцно притиснувшись один до одного. Минала пора великого спокою, і сонна тиша бриніла стамованим дзвоном: Голос Безсмертного ніколи не замовкав.
Ні попереду, де в жовтому серпанку далини звужувався проспект, ні позаду, ні в бічних кільцевих — ані душі. Друзі йшли і тихо-тихо співали.
Ми забули своїх матерів… —
урочисто виводив Чакт.
Ми забули своїх матерів… —
окселентував Бідило і раптом замовк, замислився.
— Про що думаєш?
— Так… Пісню мамину згадав. У дитинстві було дивлюсь у вікно: сонце заходить, сніги синіють… А мати підійде, пригорне і тихесенько так:
Срібний човник, золоте весельце.
Плине Йвасик лісовим озерцем…
А знаєш, яке в нас вечірнє небо? Глибоке, синє — точнісінько як лісове озеро…
— Гарна пісня… — зітхнув Чакт. — Який ти щасливий…
Друзі давно вже йдуть. Далеко позаду лишилася руїна з підземеллям, де палав Червоний Вогонь, уже й гуртожиток свій пройшли — не хочеться додому, на душі ясно, радісно… Коли мішали гуртожиток, Іван знову побачив знайомого вже шпига. «Штучне око» пильно подивився на двох друзів, але за ними не пішов.
— Гарна пісня… — знову зітхнув Чакт. — Ану ще її заспівай…
Іван міцніше обняв друга і раптом — що це? — спинився. Попереду, в далечині, марширують якісь служителі. Тісною шеренгою перегородили проспект, хутко наближаються.
— Легіонери… — розгублено прошепотів Чакт.
— Так, це справді вони, — погодився Іван. — Ну то й що? Звичайний дозор. Слуги Любові бережуть наш спокій. Ходім сюди, краще з ними не мати справи…
Бідило потягнув товариша в бічну кільцеву, але й там назустріч їм сунула шеренга легіонерів.
— Що за причина? — Іван повернув ліворуч, але й там йшли легіонери.
— Стій, Чакте, тут щось не гаразд. — Роздивляючись на всі боки, Бідило напружено міркував: — Ану ходім назад. Це, видно, облава якась…
— Мерщій, мерщій! — хвилювався Чакт.
— Спокійно, друже, не панікуй. Бачиш, попереду путь вільна. Дійдемо до наступної кільцевої, повернемо, а потім…
— Ой! — Чакт міцно притиснувся до Івана. — Дивись! Дивись!
Попереду теж ішли легіонери. Чіткою шеренгою вони щільно перегородили проспект. Останній вихід наглухо перекрито.
«В будинок! Заховатися в будинок!» — майнула блискавична думка. Вхопив за руку Чакта, кинувся до першої вхідної панелі. Та скільки не тиснув на сигнальну кнопку, скільки не гамселив кулаками, панелі, так і не відсунулась. Друзі кинулися до другого будинку, але й там не пустили. До третього — те ж саме.
Чакта трусила нервова лихоманка.
— Пора великого спокою… — бурмотав він. — Всі сплять… Всі сплять…
— Брехня. Он, бачиш, панель відсунута, на порозі хтось стоїть… Ану бігом, встигнемо ще…
Друзі побігли. «Тільки б встигнути… Тільки б вскочити… — Іван напружував усі сили. — А там справа сама покаже… У кожному будинку є входи до загальноміських підземних складів. Тільки б встигнути…»
Пружною, танцюючою ходою з чотирьох боків зближалися слуги Любові. Дуже швидко вони йшли, але друзі бігли ще швидше. Уже ясно видно, хто стоїть на порозі, — в білому, газета в руках, швейцар, напевне. Ось уже близько, зовсім близько… І тут швейцар, який досі з такою цікавістю спостерігав облаву, зрозумів, мабуть: двоє зацькованих шхуфів біжать саме до нього. Служитель з газетою миттю сховався в отворі, вхідна панель хутко засунулась. З усією силою вдарив Іван у панель — і не хитнулася. Що робити?
— Давай удвох! Давай удвох! — метушився Чакт. — Удвох!..
Та було вже пізно. Щільні шеренги легіонерів, відтіснивши Чакта, зімкнулися навколо Бідила.
— Пустіть! Я з ним! Ми вдвох! — несамовито закричав Чакт, продираючись крізь нерухомі ряди слуг Любові. — Ми разом! Пустіть…
Даремно. Вужчало й вужчало жовтаво-біле коло легіонерів. Наперед виступив шпиг із штучним оком. Не встиг Іван отямитись, як одноокий підійшов і поцілував просто в губи. Десятки холодних мокрих ротів притислося до обличчя й рук. Бідило аж застогнав від огиди.
Рвонувся, трусонув плечима: скинути б! Скинути б оцю погань! Дарма… Міцно тримаються, як п’явки…
Руки й ноги як ватяні — сили нема… Що ж це з ним діється?..
Віддалік, просто посеред вулиці, опустився великий штейп. Спритними рухами зв’язували легіонери майже непритомного Бідила. Зв’язавши, потягли в штейп.
Загули, задвигтіли двигуни. Хмарою знялася пилюка… Коли вона розвіялася, на проспекті можна було побачити одну-єдину постать. То був Чакт. Закинувши голову, приклавши долоню до очей, дивився він, як вище й вище підіймається штейп легіонерів. І тут — за бортом… Навіть легіонери не вважають його справжнім несхильником!
А штейп уже набрав висоту, став розвертатися. На металевому череві блиснула проти сонця емблема Легіону: круглясте серце обвиває зелена змійка. Змійка тягнеться голівкою до метелика, що сидить зверху, на серці. Метелик теж тягнеться голівкою до змії. Збійка й метелик цілуються..
В кімнаті просторо, крім ложа — ніяких меблів. Мертва тиша, білий туманний присмерк. Підлога тепла, м’яка, як пружинний матрац. Ледь торкнешся — спалахує світло. Напроти ложа — вхідна панель. Та як же її відсунути? Ні праворуч, ні ліворуч кнопок нема… Постукав по панелі — жодного звуку. Вдарив кулаком — як у подушку, вилаявся і не почув власного голосу.
«Німа кімната…» — згадав Іван. Колись у такому ж приміщенні, в такому ж адамовому костюмі вперше він зустрівся з Купхейпом і Чактом. Тільки та кімната була значно більша.
«Цивілізація… — подумав похмуро. — Навіть тишу перетворили на засіб катування… Висиди в такій глухоті, через три доби збожеволієш…»
Зігнувся, побрів до ложа, а в голові все бриніло й бриніло:
Срібний човник, золоте весельце.
Плине Йвасик лісовим озерцем…
Враз спинився, прислухався: в гнітючому мовчанні виразно почувся Голос Безсмертного.
Дзвін гучнішав, наближався і, нарешті, зазвучав на повну силу. Панель рвучко відсунулась. Двоє дебелих легіонерів, ставши при вході, жестами наказали вийти. Мусив коритися.
Підлога в коридорі ще м’якіша. Ноги грузли в ній, як у болоті. Легіонери підштовхували кулаками в спину. Йти було важко, Іван ледве-ледве дибав, у той час як конвоїри танцюючими пружними кроками йшли зовсім легко.
«Так от чому у легіонерів така дивна хода: звикли вистрибувати по м’якому, і на твердому пританцьовують», — подумав Бідило і трохи не впав.
Саме в цю мить і хитнув підлогу далекий грім. Посипалося зі стелі. Праворуч зі скреготом розкололась стіна. Денне жовтаве світло залило коридор.
Іван інстинктивно рвонувся, кинувся тікати, але одразу ж звалився під ноги легіонерам. Бігти по такій підлозі було неможливо. Вхопивши під руки, легіонери міцно тримали в’язня.
Голос Безсмертного змовк. Знялося гучне торохтіння, ритмічний стукіт, немов незримі барабанщики вдарили у десяток барабанів. Хрипкий металевий баритон лунко забубонів:
— Всіх учнів у сьомий зал. Всіх учнів у сьомий зал. Всіх учнів у сьомий зал.
Легіонери підхопили Івана, потягли по коридору. Поворот, ще поворот… Рвучко відсунулася панель. Удар у спину, і Бідило покотився по сходах. Панель з грюкотом засунулась.
…Помацав голову — наче ціла. На щоці — кров, розбив, мабуть, як падав. Підвівся, став роздивлятися.
Широкий зал. Кругом такі ж голяки, як і він. Ні, не зовсім такі: на грудях у кожного темніє випалений номер, на голові — звичайний шхуфський шолом з білим написом «УЧЕНЬ».
В залі сутінки. Дві товсті тріщини, мов білі блискавки, розгалужуються по жовтому склу стелі. Сонце просвічує крізь неї.
Боліла голова, нила, як побита, спина. «Щось веселе у них починається, може, ще не все загублено. У всякому разі, треба берегти сили», — подумав і ліг, де стояв, просто на м’яку підлогу.
Іван уже не сумнівався, що перебував у Притулку Блаженних Учнів. Он скільки їх у цьому залі — виснажених, ледве живих. Хто походжає, хто сидить, а хто, як і Бідило, лежить, світить ребрами на підлозі.
Час від часу відсуваються вхідні панелі. Легіонери вкидають у зал нових і нових «учнів».
Поруч, спиною до Івана, лежить білявий, страшенно худий підліток.
— Як вас звуть? — питає Іван. В’язень повертається, і Бідило бачить, що то зовсім не підліток, а старий-престарий дід з запалими щоками і ротом, сивими бровами. На грудях чотиризначне число, на голові — шолом…
— Ук, — відповів дід, торкаючись пучками до скронь. — Мене звуть Ук. А вас як?
— Іван.
— Вамб?
— Ні, українець.
— Не знаю такої нації… Звідки ви?
— З Землі. З планети Земля.
— Жартуєте, такої планети нема…
— Є. В сонячній системі.
— Цікаво… Ніколи не чув! Як приємно побалакати з живою істотою… Ми, блаженні учні, не маємо такої можливості. Навіть наглядачам заборонено з нами розмовляти. З учнями мають право говорити тільки «старші брати» — так звуть у нас слідчих. От я сюди потрапив зовсім юним, а й досі ні з ким, крім слідчого, не говорив. Ви — перший.
— Скільки ж вам років? — запитав Іван.
Ук сказав, що точно він не знає, бо давно вже загубив лік, але йому здається, що він зовсім ще молодий. І, поглянувши на Івана, додав:
— Такий, мабуть, як ви…
В Івана стислося серце.
— Розкажіть мені, друже мій, вашу історію, — попросив Ук. — Дуже вже я люблю всякі історії слухати… Розкажіть. Більше такої нагоди не трапиться. Тут ніколи нічого не трапляється…
— А що ж трапилося зараз? Чому всіх зігнали до цього залу?
— Якийсь вибух… Не знаю… А зігнали тому, мабуть, що од вибуху пообвалювалися стіни і учні могли розбігтися. Взагалі ми бачимося тільки на допитах. Туди приводять одразу по кілька учнів. Поки одного допитують, інші слухають, дивляться. На декого уже саме споглядання тортур так впливає, що, коли доходить його черга, він без допиту в усьому зізнається. Отак по запитаннях і відповідях і взнаємо, кого в чому звинувачують.
— А в чому ж звинувачують вас?
— Я донощик.
— Що?
— Я донощик.
— Отаке диво! Та у вас же за це медалями нагороджують! Мабуть, ви щось переплутали…
— Нічого не переплутав. Я справді донощик. Тільки я донощик незвичайний, я переступив державну межу.
— Яку межу?
— Е-е… Бачу, треба вам це докладніше пояснить. Будете слухать?
— Звичайно!
— Так от. Мені став поперек дороги не один якийсь мій ближній, не сотня їх і навіть не тисяча — мені почала заважати вся щактифська держава. А за щактифськими законами всякий донос не повинен переступати державних меж. Я ж усе, що наболіло в мене на ближніх моїх, вирішив викласти у сатиричному художньому творі. Але я не тільки написав цей твір, а ще й примудрився опублікувати його, тобто ПОСЛАВ ДОНОС У МАЙБУТНЄ.
У майбутньому (в цьому, мабуть, і Хич не сумнівається) не буде ненависної Держави Блаженного Спокою, зникнуть свідки і підла еліта. В майбутньому на нашій Вамбії буде інша, справедлива держава…
Отже, як пояснив мені на допиті старший брат, мій донос, переступивши державну межу Щактиф, іде зараз у майбутнє до іншої грядущої держави (книгу встигли розкупить), і за це мене до самого скону будуть вчити. Вчити любові. Любові до старших братів — слідчих, любові до молодших братів — нишпорок, любові до жовтих шхуфів і взагалі до всього жовтого і зеленого.
— Хто такі жовті шхуфи?
— Зрадники свого кола. Підробляють собі потроху… За доноси платять поштучно. Як особливий привілей цим шхуфам дозволено носити жовті комбінезони. Та цур їм! І говорити про них гидко… Трохи помовчали.
— Що це за номери у всіх? — запитав Іван.
Ук здивовано поглянув на Іванові волохаті груди.
— О, та ви ще не позначені?! Ще свіжак!
— Що? Який «свіжак»? — здивувався Іван.
— Ви, бачу, зовсім ще зелені… — зітхнув Ук. — «Свіжаками», або «метеликами», старші брати звуть тих учнів, які ще не пройшли позначення. Позначення роблять, коли учень пройде через другий, або як його ще інакше називають, Термо-звуко-гастрономічний Комплекс. Після цього учня присплять і в сонного спеціальними приладами — зовсім без болю — випікають па грудях ВІЧНИЙ НОМЕР. Тоді ж і вічний шолом надівають. Це звичайний шолом схильника, але надівається він гак (спеціальна металева дужка під підборіддям), що блаженний учень не зніме вже його до самої смерті. Тільки коли помре, дужку під підборіддям розпилюють і шолом знімають.
— А ви вже пройшли всі комплекси? Який з них найважчий?
— Всі пройшов. Найстрашніший третій, так званий «Третій Активний».
— Що ж воно за диво?
— О, це дійсно диво. Протягом трьох діб учневі в кровоносні судини вливають спеціальну речовину. Після двадцяти чотирьох ін’єкцій він, при повній свідомості, губить всяку волю і робить все, що йому не накажуть. Учня ставлять перед об’єктивом кейфопередавача і примушують спершу танцювати, потім співати державний гімн і, нарешті, публічно (все це передається в ефір) «викривати», лаяти, обпльовувати друзів, знайомих — всіх своїх близьких і рідних. Учень залишається при повній свідомості, відчуває непереборну огиду до всього, що виробляє перед кейфооб’єктивом, а спинитись не може. Дехто, коли закінчувалась дія ін’єкцій, бився головою об стіну.
— Ви теж пройшли через це випробування?
— Пройшов, але перед об’єктивом не виступав: ін’єкції не на всіх діють.
— А на кого ж діють?
— Та от… Був тут один лакей. За киптип’якове м’ясо сюди потрапив.
— Як за м’ясо?
— А так. Купив шматок щойно звареного киптип’якового м’яса і загорнув у свіжу газету. Через кілька цот м’ясо протухло. Лакей приятелеві розповів: от, мовляв, диво, — від свіжої газети свіже м’ясо завонялося. А приятель той був таємним легіонером — молодшим братом Легіону. Лакея зацапали. Виявляється, в газеті, в яку він загортав м’ясо, була надрукована промова Хича про благопристойність і благородство.
Отому лакеєві так добре підійшов третій комплекс, що він і без ін’єкцій виступав перед кейфооб’єктивом.
— А де ж зараз цей учень?
— Він уже не учень. За двісті років це перший випадок, коли учня випустили з притулку. Зараз він служить на центральній кейфостудії головним коментатором з політичних питань. А недавно… Е, стривайте, чому це все я розповідаю і розповідаю? Тепер ваша черга! Розкажіть мені якусь історію! Я так люблю всякі історії… Про себе розкажіть!
— Ну добре, коли вже таке бажання…
Але розповісти Іван не встиг: ожив, забринів, заколихався Голос Безсмертного. Одна за одною стали відсуватися панелі. Легіонери виводили блаженних учнів.
Потягли й Ука. Старий, ледве стримуючи сльози, прощався з Іваном. Прощався, мабуть, навіки…
І от у величезному залі — один Бідило. Лежати набридло. Встав, пішов попід стінами, знічев’я роздивлявся тріщини, обмірковував щойно пережите. Арешт, вибух, Сьомий зал… У Івана не було жодного сумніву щодо причин арешту: легіонери дізналися, що Чакт і Бідило перекинулись до несхильників. Але чому ж не взяли Чакта? Дивно… А що це за вибух у Притулку Блаженних Учнів?
Зі скреготом відсунулась панель — і на порозі встали двоє дебелих слуг Любові.
Приміщення, куди притягли Івана, вражало своєю гнітючою урочистістю. І стіни, й стеля, що вигиналася крутим склепінням, пофарбовані були в два кольори: чорний і золотий. Чорні колони сяяли золотими капітелями, на чорних стінах і стелі світилися золотими серцями емблеми Легіону. І хоч десятки плафонів сліпили очі — в залі стояв присмерк.
Високі сходи вели на поміст, на якому височів чорний металевий стіл. 3-за столу в сяючій золотій мантії підвівся високий легіонер.
Ті двоє, що привели Івана, спинилися біля входу. Тут же стовбичило кілька учнів під охороною чотирьох слуг Любові.
— Іменем Безсмертного, підійдіть! — велично і владно проголосив високий.
Іван, втопаючи у м’яких сходинах, піднявся на узвишшя, став недалеко від чорного столу.
— Ви Іван Васильович Бідило?
— Я.
— Ви прилетіли з планети Земля на штейпі «В-18»?
— Я.
— Відповідайте правду, всю правду і тільки правду. Питання номер один: які секретні інструкції одержали ви перед відльотом на нашу планету?
— Ніяких.
— Роблю перше попередження — ви говорите неправду. Нам все відомо. Питання номер два: чи входили у ваші секретні завдання підготовка всещактифського збройного повстання і повалення уряду Хича? Чи ставили перед вами таку мету?
— Не ставили.
— Роблю друге попередження. Ви знову говорите неправду. Питання номер три: чи входила у ваше завдання антиурядова пропаганда, яку ви почали одразу ж при першому знайомстві з громадянами Країни Блаженного Спокою? Це теж завдання чи ваша особиста ініціатива?
— Я нічого не розумію, — чесно признався Іван. — Яка пропаганда?
— Ну, знаєте, всьому буває край! — легіонер не на жарт розгнівався. — А ваша поведінка там, на березі, невдовзі після прильоту, це не пропаганда? Генерал Хипіц звернувся до вас з урочистим привітанням. «Хич ехип!» — сказав він. А ви? Що відповіли ви? Не прикидайтесь дурником! — закричав легіонер. — Нам все відомо! Їх схильність Купхейп Х’юп Купеп чесно і відверто про все розповів. Про все: і про ваш злочин, і про те, як він приховав цей злочин з любові до вас!
— Я просто чхнув.
— Мовчать! — крикнув легіонер і так стукнув кулаком по столу, що аж загуло. — Ви розумієте, що справа не в фізіологічному акті, викликаному вашим нежитем. Ви не такий дурний, як хочете себе показать! Ви самі пояснили їх схильності Купхейпу Х’юпу Купепу, що своїм «апчхи» ви образили керівника нашого уряду: «Начхачи — значить виразити зневагу» — так, здається, звучить це на вашій тарабарській мові? Хіба це не є антиурядовою пропагандою? Відповідайте правду, всю правду і тільки правду!
— Мені нема чого відповідати. Я все сказав.
— Сто перший! — гарикнув легіонер.
— Я! — відгукнувся один із дебелих слуг Любові, які стовбичили біля входу.
— Програму дев’ять, освітлення двадцять сім! Учневі крісло. Швидко!
Слуга Любові прожогом кинувся в коридор, легіонер стомлено сів за стіл. У ту ж мить слуга повернувся, поставив біля Івана велике м’яке крісло, мотнувся в протилежний кінець приміщення і там, у темнім кутку, став клацати якимись перемикачами.
Дивні дива почали діятися в тьмяному залі! З похмурого, чорно-золотого він став раптом світлим, зеленкувато-жовтим. Лагідні світляні зайчики попливли по стінах. Десь згори долинули приглушені звуки спикту.
— Ех, друже мій, друже мій… — задумливо проговорив все той же легіонер і раптом сумно, лагідно посміхнувся: — Сідайте, сідайте… Давайте знайомитися, я ваш старший брат…
Іван сів. Аж тепер він помітив, що у високого легіонера маленькі поросячі очиці.
— Я ваш старший брат, — продовжував легіонер. — І я вам співчуваю. Вам справді дуже не пощастило. Ах, допит, допит… — і легіонер зітхнув. — Як це архаїчно! Були б у нас зараз Купхейпові АПД, ми 6 і без допиту зафіксували думки ваші… Та що поробиш, за право виробляти АПД досі ще змагаються всі ячі, і тому серійне виробництво поки що не налагоджене. Отже, доведеться вас все ж допитувати, а це, повірте мені, не так уже й приємно… Ви мені чомусь з першого погляду сподобалися… Як старший брат, від щирого серця раджу: будьте відверті! Будьте відверті, і не буде ніяких допитів. Отже, ви скажете зараз правду, всю правду і тільки правду. Чи не так? Я вас слухаю…
— Я сказав все.
— Ні, любий мій… — хижо й солодко всміхнувся старший брат. — Ні, ви ще не все сказали… Але ви скажете. Скажете все, що знаєте, і навіть все, чого не знаєте… Любий мій, ви в надійних руках! Ніколи — чуєте? — ніколи в житті ми з вами не розлучимось…
— Брехня… — пророкотав ззаду спокійний глухий голос.
Миттю все змінилося. Зал знову став грізним, чорно-золотим. Іван озирнувся: просто на нього сунувся гроунд. Багряне сяйво заливало зал. На чорній підлозі тремтіли перелякані легіонери. Блаженні учні біля входу падали на коліна, руки простягали до червоного дива, плакали, сміялися… Старший брат шмигнув під сталевий сгіл.
— Скоро, скоро воля! — голосом Умбренда гримів гроунд.
Ближче, ближче… Мить — і червоне сяйво охопило Івана, і уже не в залі — в серці зарокотав знайомий бас:
— Скоро! Скоро!.. Ууммб!
Радісна, незнана сила заграла, аж забриніла в м’язах. Радісно і врочисто стало на душі.
Гроунд проплив, пройшов крізь стіну, зник.
Кілька секунд в залі ніхто не рухався…
Потім з-під столу визирнув старший брат. Боязко озираючись, підвівся. Повставали й інші легіонери. Івана ніби не помічають. Нарешті старший брат розправив свою золоту мантію, сів за стіл і вже природним голосом наказав:
— Сто перший!
— Я… — відгукнувся слуга Любові.
— Учня в Зал-2.
— Слухаюсь!..
Величезний зал білів ложами. Біля кожного — два столики. На одному — склянки, ампули, шприци. На другому — кейфопередавач і пухкі папки — особові справи блаженних учнів. У головах стояли такі ж, як і в спальнях педкомбінату, пластмасові тумби з рефлекторами інтенсифікаторів та білі шафи з пультами управління.
На ложах у викручених, неприродних позах тремтіли, сіпалися, здригалися блаженні учні. Три стіни і стеля в залі були зовсім прозорі. Крізь них видно було густий, дбайливо оброблений хифовий парк, кілька фонтанів, очисний басейн. Праворуч за парком біліли, аж поблискували маленькі, мабуть пластмасові, будиночки, теж кубічні, але з вікнами і навіть з клумбами біля ґанків. На клумбах витанцьовували Знайомі вже Іванові рухливі квіти — великі, завбільшки з полумисок, з гнучкими довгими пелюстками. Будиночки огороджені високим штахетом, на вхідній брамі напис: «ІМЕНЕМ БЕЗСМЕРТНОГО! ВХІД ТІЛЬКИ ДЛЯ ЛЕГІОНЕРІВ».
Слуги Любові підвели Івана до вільного ложа.
Підійшов старший брат.
— Лягайте!
А сам присів до столика, присунув кейфопередавач.
— Служителів. Двох. Ложе сто двадцять перше, — наказав у мікрофон і схилився, заглибився у папери.
Підбігло двоє служителів.
— Лягайте! — знову наказав Іванові старший брат.
— А мені, братику, щось, знаєш… Не хочеться мені щось лягати… — повільно промовив Іван, роздивляючись хифові зарості.
Старший брат кивнув служителям. Ті вхопили за руки, натиснули на плечі… Рвонувся — даремно… Служителі як ведмеді. Тільки сопуть і давлять, давлять, живосилом кладуть на ложе.
— Ет, що вже тут губити, крім своїх ланцюгів! — Бідило зібрав всі сили… Ривок! І служителі, мов лантухи, — врізнобіч!
Перестрибнув через ложе, збив з ніг якогось легіонера і — боком, з розгону в прозору стіну! Аж загуло! А на стіні — жодної тріщинки… Одскочив, вхопив важкий металевий стілець, замахнувся і… вже не встиг. Підбігли, скрутили, зв’язаного потягли і так до ложа прив’язали, що й головою не поворухнути.
— Ну навіщо це? — всміхається до Івана старший брат. — Навіщо? Заспокоїлись? Тепер слухайте уважно, — легіонер сів у крісло. — Ми гуманні… Подивіться на цей старовинний парк, на ці вілли (там, до речі, ми живемо), на прекрасні квіти… Ви все бачите? Бачите? Я питаю, відповідайте!
— Бачу… — Іванові й справді видно і парк, і будинки легіонерів.
— Так от, — продовжував старший брат, — ми гуманні… Ми конкретно показуємо нашим учням і дерева, і квіти, і небо, і сонце, і… і таке інше. Ми показуємо, а ви подивіться і подумайте: весь цей світ, всю цю красу можна навік загубити, якщо не сказати правду, всю правду і тільки правду. Ну то як, будете говорити? Востаннє питаю, будете?
— Буду… — прошепотів Іван. — Нахиліться… Погано мені…
Старший брат охоче присів на край ложа, нахилився.
— Кажіть.
— Ще нижче… — зовсім тихо прошепотів Іван і заплющив очі.
Легіонер ще нахилився.
— Нижче, нижче… — майже беззвучно попросив Іван.
Старший брат встав з ложа і нахилився так низько, що трохи не торкнувся вухом Іванових губ. Бідило потихеньку розплющив очі і раптом страшним, оглушливим басом ревнув просто у вухо старшому братові:
— Ууммб!
Легіонер відсахнувся, немов від ляпаса, застиг з виряченими очима, а потім кинувся на служників, затупотів, закричав не своїм голосом:
— Чого стоїте? Починайте! Негайно починайте! Він у нас заговорить! Він заговорить сьогодні! Хух, прокляття… — і, витираючи рясний піт, плюхнувся в крісло.
Іван так реготав, що аж сльози виступили.
Служителі заметушилися біля Івана. Наділи йому на голову шолом. До шолома припасували криву металеву трубку. Один кінець трубки встромили Бідилові в губи, другий з’єднали з шлангом, що тягнувся з білої шафи. Ні ворухнути головою, ні викинути з рота кінець трубки Іван не міг.
— Готово, — сказав перший служитель.
— Вмикаю, — сказав другий.
І в ту ж мить постіль (і матрац, і подушка) стала теплою. Млосне, неприємне тепло полилося по жилах. Трубка в роті забулькала, і з неї стала сочитися огидно-солодка рідина. У вуха забубоніли навушники: в праве гугняві голоси наспівували державний щактифський гімн, у ліве звучав знайомий уже Іванові мінливий голос самого Хича. Другий Триєдиний Комплекс вступив у дію.
— Коли заговорить, покличете, — старший брат важко підвівся з крісла. — Я буду в парку…
Іван тяжко дихав. Солодке тепло туманило голову. Нудило від рідини, що крапля за краплею вливалася в рот. І все ж таки окремі речення з промови Хича він розібрав. Хич Дев’ятнадцятий говорив про свободу.
Друзі йшли безлюдним прямим проспектом. Йшли обнявшись, міцно притиснувшись один до одного. Минала пора великого спокою, і сонна тиша бриніла стамованим дзвоном: Голос Безсмертного ніколи не замовкав.
Ні попереду, де в жовтому серпанку далини звужувався проспект, ні позаду, ні в бічних кільцевих — ані душі. Друзі йшли і тихо-тихо співали.
Ми забули своїх матерів… —
урочисто виводив Чакт.
Ми забули своїх матерів… —
окселентував Бідило і раптом замовк, замислився.
— Про що думаєш?
— Так… Пісню мамину згадав. У дитинстві було дивлюсь у вікно: сонце заходить, сніги синіють… А мати підійде, пригорне і тихесенько так:
Срібний човник, золоте весельце.
Плине Йвасик лісовим озерцем…
А знаєш, яке в нас вечірнє небо? Глибоке, синє — точнісінько як лісове озеро…
— Гарна пісня… — зітхнув Чакт. — Який ти щасливий…
Друзі давно вже йдуть. Далеко позаду лишилася руїна з підземеллям, де палав Червоний Вогонь, уже й гуртожиток свій пройшли — не хочеться додому, на душі ясно, радісно… Коли мішали гуртожиток, Іван знову побачив знайомого вже шпига. «Штучне око» пильно подивився на двох друзів, але за ними не пішов.
— Гарна пісня… — знову зітхнув Чакт. — Ану ще її заспівай…
Іван міцніше обняв друга і раптом — що це? — спинився. Попереду, в далечині, марширують якісь служителі. Тісною шеренгою перегородили проспект, хутко наближаються.
— Легіонери… — розгублено прошепотів Чакт.
— Так, це справді вони, — погодився Іван. — Ну то й що? Звичайний дозор. Слуги Любові бережуть наш спокій. Ходім сюди, краще з ними не мати справи…
Бідило потягнув товариша в бічну кільцеву, але й там назустріч їм сунула шеренга легіонерів.
— Що за причина? — Іван повернув ліворуч, але й там йшли легіонери.
— Стій, Чакте, тут щось не гаразд. — Роздивляючись на всі боки, Бідило напружено міркував: — Ану ходім назад. Це, видно, облава якась…
— Мерщій, мерщій! — хвилювався Чакт.
— Спокійно, друже, не панікуй. Бачиш, попереду путь вільна. Дійдемо до наступної кільцевої, повернемо, а потім…
— Ой! — Чакт міцно притиснувся до Івана. — Дивись! Дивись!
Попереду теж ішли легіонери. Чіткою шеренгою вони щільно перегородили проспект. Останній вихід наглухо перекрито.
«В будинок! Заховатися в будинок!» — майнула блискавична думка. Вхопив за руку Чакта, кинувся до першої вхідної панелі. Та скільки не тиснув на сигнальну кнопку, скільки не гамселив кулаками, панелі, так і не відсунулась. Друзі кинулися до другого будинку, але й там не пустили. До третього — те ж саме.
Чакта трусила нервова лихоманка.
— Пора великого спокою… — бурмотав він. — Всі сплять… Всі сплять…
— Брехня. Он, бачиш, панель відсунута, на порозі хтось стоїть… Ану бігом, встигнемо ще…
Друзі побігли. «Тільки б встигнути… Тільки б вскочити… — Іван напружував усі сили. — А там справа сама покаже… У кожному будинку є входи до загальноміських підземних складів. Тільки б встигнути…»
Пружною, танцюючою ходою з чотирьох боків зближалися слуги Любові. Дуже швидко вони йшли, але друзі бігли ще швидше. Уже ясно видно, хто стоїть на порозі, — в білому, газета в руках, швейцар, напевне. Ось уже близько, зовсім близько… І тут швейцар, який досі з такою цікавістю спостерігав облаву, зрозумів, мабуть: двоє зацькованих шхуфів біжать саме до нього. Служитель з газетою миттю сховався в отворі, вхідна панель хутко засунулась. З усією силою вдарив Іван у панель — і не хитнулася. Що робити?
— Давай удвох! Давай удвох! — метушився Чакт. — Удвох!..
Та було вже пізно. Щільні шеренги легіонерів, відтіснивши Чакта, зімкнулися навколо Бідила.
— Пустіть! Я з ним! Ми вдвох! — несамовито закричав Чакт, продираючись крізь нерухомі ряди слуг Любові. — Ми разом! Пустіть…
Даремно. Вужчало й вужчало жовтаво-біле коло легіонерів. Наперед виступив шпиг із штучним оком. Не встиг Іван отямитись, як одноокий підійшов і поцілував просто в губи. Десятки холодних мокрих ротів притислося до обличчя й рук. Бідило аж застогнав від огиди.
Рвонувся, трусонув плечима: скинути б! Скинути б оцю погань! Дарма… Міцно тримаються, як п’явки…
Руки й ноги як ватяні — сили нема… Що ж це з ним діється?..
Віддалік, просто посеред вулиці, опустився великий штейп. Спритними рухами зв’язували легіонери майже непритомного Бідила. Зв’язавши, потягли в штейп.
Загули, задвигтіли двигуни. Хмарою знялася пилюка… Коли вона розвіялася, на проспекті можна було побачити одну-єдину постать. То був Чакт. Закинувши голову, приклавши долоню до очей, дивився він, як вище й вище підіймається штейп легіонерів. І тут — за бортом… Навіть легіонери не вважають його справжнім несхильником!
А штейп уже набрав висоту, став розвертатися. На металевому череві блиснула проти сонця емблема Легіону: круглясте серце обвиває зелена змійка. Змійка тягнеться голівкою до метелика, що сидить зверху, на серці. Метелик теж тягнеться голівкою до змії. Збійка й метелик цілуються..
В кімнаті просторо, крім ложа — ніяких меблів. Мертва тиша, білий туманний присмерк. Підлога тепла, м’яка, як пружинний матрац. Ледь торкнешся — спалахує світло. Напроти ложа — вхідна панель. Та як же її відсунути? Ні праворуч, ні ліворуч кнопок нема… Постукав по панелі — жодного звуку. Вдарив кулаком — як у подушку, вилаявся і не почув власного голосу.
«Німа кімната…» — згадав Іван. Колись у такому ж приміщенні, в такому ж адамовому костюмі вперше він зустрівся з Купхейпом і Чактом. Тільки та кімната була значно більша.
«Цивілізація… — подумав похмуро. — Навіть тишу перетворили на засіб катування… Висиди в такій глухоті, через три доби збожеволієш…»
Зігнувся, побрів до ложа, а в голові все бриніло й бриніло:
Срібний човник, золоте весельце.
Плине Йвасик лісовим озерцем…
Враз спинився, прислухався: в гнітючому мовчанні виразно почувся Голос Безсмертного.
Дзвін гучнішав, наближався і, нарешті, зазвучав на повну силу. Панель рвучко відсунулась. Двоє дебелих легіонерів, ставши при вході, жестами наказали вийти. Мусив коритися.
Підлога в коридорі ще м’якіша. Ноги грузли в ній, як у болоті. Легіонери підштовхували кулаками в спину. Йти було важко, Іван ледве-ледве дибав, у той час як конвоїри танцюючими пружними кроками йшли зовсім легко.
«Так от чому у легіонерів така дивна хода: звикли вистрибувати по м’якому, і на твердому пританцьовують», — подумав Бідило і трохи не впав.
Саме в цю мить і хитнув підлогу далекий грім. Посипалося зі стелі. Праворуч зі скреготом розкололась стіна. Денне жовтаве світло залило коридор.
Іван інстинктивно рвонувся, кинувся тікати, але одразу ж звалився під ноги легіонерам. Бігти по такій підлозі було неможливо. Вхопивши під руки, легіонери міцно тримали в’язня.
Голос Безсмертного змовк. Знялося гучне торохтіння, ритмічний стукіт, немов незримі барабанщики вдарили у десяток барабанів. Хрипкий металевий баритон лунко забубонів:
— Всіх учнів у сьомий зал. Всіх учнів у сьомий зал. Всіх учнів у сьомий зал.
Легіонери підхопили Івана, потягли по коридору. Поворот, ще поворот… Рвучко відсунулася панель. Удар у спину, і Бідило покотився по сходах. Панель з грюкотом засунулась.
…Помацав голову — наче ціла. На щоці — кров, розбив, мабуть, як падав. Підвівся, став роздивлятися.
Широкий зал. Кругом такі ж голяки, як і він. Ні, не зовсім такі: на грудях у кожного темніє випалений номер, на голові — звичайний шхуфський шолом з білим написом «УЧЕНЬ».
В залі сутінки. Дві товсті тріщини, мов білі блискавки, розгалужуються по жовтому склу стелі. Сонце просвічує крізь неї.
Боліла голова, нила, як побита, спина. «Щось веселе у них починається, може, ще не все загублено. У всякому разі, треба берегти сили», — подумав і ліг, де стояв, просто на м’яку підлогу.
Іван уже не сумнівався, що перебував у Притулку Блаженних Учнів. Он скільки їх у цьому залі — виснажених, ледве живих. Хто походжає, хто сидить, а хто, як і Бідило, лежить, світить ребрами на підлозі.
Час від часу відсуваються вхідні панелі. Легіонери вкидають у зал нових і нових «учнів».
Поруч, спиною до Івана, лежить білявий, страшенно худий підліток.
— Як вас звуть? — питає Іван. В’язень повертається, і Бідило бачить, що то зовсім не підліток, а старий-престарий дід з запалими щоками і ротом, сивими бровами. На грудях чотиризначне число, на голові — шолом…
— Ук, — відповів дід, торкаючись пучками до скронь. — Мене звуть Ук. А вас як?
— Іван.
— Вамб?
— Ні, українець.
— Не знаю такої нації… Звідки ви?
— З Землі. З планети Земля.
— Жартуєте, такої планети нема…
— Є. В сонячній системі.
— Цікаво… Ніколи не чув! Як приємно побалакати з живою істотою… Ми, блаженні учні, не маємо такої можливості. Навіть наглядачам заборонено з нами розмовляти. З учнями мають право говорити тільки «старші брати» — так звуть у нас слідчих. От я сюди потрапив зовсім юним, а й досі ні з ким, крім слідчого, не говорив. Ви — перший.
— Скільки ж вам років? — запитав Іван.
Ук сказав, що точно він не знає, бо давно вже загубив лік, але йому здається, що він зовсім ще молодий. І, поглянувши на Івана, додав:
— Такий, мабуть, як ви…
В Івана стислося серце.
— Розкажіть мені, друже мій, вашу історію, — попросив Ук. — Дуже вже я люблю всякі історії слухати… Розкажіть. Більше такої нагоди не трапиться. Тут ніколи нічого не трапляється…
— А що ж трапилося зараз? Чому всіх зігнали до цього залу?
— Якийсь вибух… Не знаю… А зігнали тому, мабуть, що од вибуху пообвалювалися стіни і учні могли розбігтися. Взагалі ми бачимося тільки на допитах. Туди приводять одразу по кілька учнів. Поки одного допитують, інші слухають, дивляться. На декого уже саме споглядання тортур так впливає, що, коли доходить його черга, він без допиту в усьому зізнається. Отак по запитаннях і відповідях і взнаємо, кого в чому звинувачують.
— А в чому ж звинувачують вас?
— Я донощик.
— Що?
— Я донощик.
— Отаке диво! Та у вас же за це медалями нагороджують! Мабуть, ви щось переплутали…
— Нічого не переплутав. Я справді донощик. Тільки я донощик незвичайний, я переступив державну межу.
— Яку межу?
— Е-е… Бачу, треба вам це докладніше пояснить. Будете слухать?
— Звичайно!
— Так от. Мені став поперек дороги не один якийсь мій ближній, не сотня їх і навіть не тисяча — мені почала заважати вся щактифська держава. А за щактифськими законами всякий донос не повинен переступати державних меж. Я ж усе, що наболіло в мене на ближніх моїх, вирішив викласти у сатиричному художньому творі. Але я не тільки написав цей твір, а ще й примудрився опублікувати його, тобто ПОСЛАВ ДОНОС У МАЙБУТНЄ.
У майбутньому (в цьому, мабуть, і Хич не сумнівається) не буде ненависної Держави Блаженного Спокою, зникнуть свідки і підла еліта. В майбутньому на нашій Вамбії буде інша, справедлива держава…
Отже, як пояснив мені на допиті старший брат, мій донос, переступивши державну межу Щактиф, іде зараз у майбутнє до іншої грядущої держави (книгу встигли розкупить), і за це мене до самого скону будуть вчити. Вчити любові. Любові до старших братів — слідчих, любові до молодших братів — нишпорок, любові до жовтих шхуфів і взагалі до всього жовтого і зеленого.
— Хто такі жовті шхуфи?
— Зрадники свого кола. Підробляють собі потроху… За доноси платять поштучно. Як особливий привілей цим шхуфам дозволено носити жовті комбінезони. Та цур їм! І говорити про них гидко… Трохи помовчали.
— Що це за номери у всіх? — запитав Іван.
Ук здивовано поглянув на Іванові волохаті груди.
— О, та ви ще не позначені?! Ще свіжак!
— Що? Який «свіжак»? — здивувався Іван.
— Ви, бачу, зовсім ще зелені… — зітхнув Ук. — «Свіжаками», або «метеликами», старші брати звуть тих учнів, які ще не пройшли позначення. Позначення роблять, коли учень пройде через другий, або як його ще інакше називають, Термо-звуко-гастрономічний Комплекс. Після цього учня присплять і в сонного спеціальними приладами — зовсім без болю — випікають па грудях ВІЧНИЙ НОМЕР. Тоді ж і вічний шолом надівають. Це звичайний шолом схильника, але надівається він гак (спеціальна металева дужка під підборіддям), що блаженний учень не зніме вже його до самої смерті. Тільки коли помре, дужку під підборіддям розпилюють і шолом знімають.
— А ви вже пройшли всі комплекси? Який з них найважчий?
— Всі пройшов. Найстрашніший третій, так званий «Третій Активний».
— Що ж воно за диво?
— О, це дійсно диво. Протягом трьох діб учневі в кровоносні судини вливають спеціальну речовину. Після двадцяти чотирьох ін’єкцій він, при повній свідомості, губить всяку волю і робить все, що йому не накажуть. Учня ставлять перед об’єктивом кейфопередавача і примушують спершу танцювати, потім співати державний гімн і, нарешті, публічно (все це передається в ефір) «викривати», лаяти, обпльовувати друзів, знайомих — всіх своїх близьких і рідних. Учень залишається при повній свідомості, відчуває непереборну огиду до всього, що виробляє перед кейфооб’єктивом, а спинитись не може. Дехто, коли закінчувалась дія ін’єкцій, бився головою об стіну.
— Ви теж пройшли через це випробування?
— Пройшов, але перед об’єктивом не виступав: ін’єкції не на всіх діють.
— А на кого ж діють?
— Та от… Був тут один лакей. За киптип’якове м’ясо сюди потрапив.
— Як за м’ясо?
— А так. Купив шматок щойно звареного киптип’якового м’яса і загорнув у свіжу газету. Через кілька цот м’ясо протухло. Лакей приятелеві розповів: от, мовляв, диво, — від свіжої газети свіже м’ясо завонялося. А приятель той був таємним легіонером — молодшим братом Легіону. Лакея зацапали. Виявляється, в газеті, в яку він загортав м’ясо, була надрукована промова Хича про благопристойність і благородство.
Отому лакеєві так добре підійшов третій комплекс, що він і без ін’єкцій виступав перед кейфооб’єктивом.
— А де ж зараз цей учень?
— Він уже не учень. За двісті років це перший випадок, коли учня випустили з притулку. Зараз він служить на центральній кейфостудії головним коментатором з політичних питань. А недавно… Е, стривайте, чому це все я розповідаю і розповідаю? Тепер ваша черга! Розкажіть мені якусь історію! Я так люблю всякі історії… Про себе розкажіть!
— Ну добре, коли вже таке бажання…
Але розповісти Іван не встиг: ожив, забринів, заколихався Голос Безсмертного. Одна за одною стали відсуватися панелі. Легіонери виводили блаженних учнів.
Потягли й Ука. Старий, ледве стримуючи сльози, прощався з Іваном. Прощався, мабуть, навіки…
І от у величезному залі — один Бідило. Лежати набридло. Встав, пішов попід стінами, знічев’я роздивлявся тріщини, обмірковував щойно пережите. Арешт, вибух, Сьомий зал… У Івана не було жодного сумніву щодо причин арешту: легіонери дізналися, що Чакт і Бідило перекинулись до несхильників. Але чому ж не взяли Чакта? Дивно… А що це за вибух у Притулку Блаженних Учнів?
Зі скреготом відсунулась панель — і на порозі встали двоє дебелих слуг Любові.
Приміщення, куди притягли Івана, вражало своєю гнітючою урочистістю. І стіни, й стеля, що вигиналася крутим склепінням, пофарбовані були в два кольори: чорний і золотий. Чорні колони сяяли золотими капітелями, на чорних стінах і стелі світилися золотими серцями емблеми Легіону. І хоч десятки плафонів сліпили очі — в залі стояв присмерк.
Високі сходи вели на поміст, на якому височів чорний металевий стіл. 3-за столу в сяючій золотій мантії підвівся високий легіонер.
Ті двоє, що привели Івана, спинилися біля входу. Тут же стовбичило кілька учнів під охороною чотирьох слуг Любові.
— Іменем Безсмертного, підійдіть! — велично і владно проголосив високий.
Іван, втопаючи у м’яких сходинах, піднявся на узвишшя, став недалеко від чорного столу.
— Ви Іван Васильович Бідило?
— Я.
— Ви прилетіли з планети Земля на штейпі «В-18»?
— Я.
— Відповідайте правду, всю правду і тільки правду. Питання номер один: які секретні інструкції одержали ви перед відльотом на нашу планету?
— Ніяких.
— Роблю перше попередження — ви говорите неправду. Нам все відомо. Питання номер два: чи входили у ваші секретні завдання підготовка всещактифського збройного повстання і повалення уряду Хича? Чи ставили перед вами таку мету?
— Не ставили.
— Роблю друге попередження. Ви знову говорите неправду. Питання номер три: чи входила у ваше завдання антиурядова пропаганда, яку ви почали одразу ж при першому знайомстві з громадянами Країни Блаженного Спокою? Це теж завдання чи ваша особиста ініціатива?
— Я нічого не розумію, — чесно признався Іван. — Яка пропаганда?
— Ну, знаєте, всьому буває край! — легіонер не на жарт розгнівався. — А ваша поведінка там, на березі, невдовзі після прильоту, це не пропаганда? Генерал Хипіц звернувся до вас з урочистим привітанням. «Хич ехип!» — сказав він. А ви? Що відповіли ви? Не прикидайтесь дурником! — закричав легіонер. — Нам все відомо! Їх схильність Купхейп Х’юп Купеп чесно і відверто про все розповів. Про все: і про ваш злочин, і про те, як він приховав цей злочин з любові до вас!
— Я просто чхнув.
— Мовчать! — крикнув легіонер і так стукнув кулаком по столу, що аж загуло. — Ви розумієте, що справа не в фізіологічному акті, викликаному вашим нежитем. Ви не такий дурний, як хочете себе показать! Ви самі пояснили їх схильності Купхейпу Х’юпу Купепу, що своїм «апчхи» ви образили керівника нашого уряду: «Начхачи — значить виразити зневагу» — так, здається, звучить це на вашій тарабарській мові? Хіба це не є антиурядовою пропагандою? Відповідайте правду, всю правду і тільки правду!
— Мені нема чого відповідати. Я все сказав.
— Сто перший! — гарикнув легіонер.
— Я! — відгукнувся один із дебелих слуг Любові, які стовбичили біля входу.
— Програму дев’ять, освітлення двадцять сім! Учневі крісло. Швидко!
Слуга Любові прожогом кинувся в коридор, легіонер стомлено сів за стіл. У ту ж мить слуга повернувся, поставив біля Івана велике м’яке крісло, мотнувся в протилежний кінець приміщення і там, у темнім кутку, став клацати якимись перемикачами.
Дивні дива почали діятися в тьмяному залі! З похмурого, чорно-золотого він став раптом світлим, зеленкувато-жовтим. Лагідні світляні зайчики попливли по стінах. Десь згори долинули приглушені звуки спикту.
— Ех, друже мій, друже мій… — задумливо проговорив все той же легіонер і раптом сумно, лагідно посміхнувся: — Сідайте, сідайте… Давайте знайомитися, я ваш старший брат…
Іван сів. Аж тепер він помітив, що у високого легіонера маленькі поросячі очиці.
— Я ваш старший брат, — продовжував легіонер. — І я вам співчуваю. Вам справді дуже не пощастило. Ах, допит, допит… — і легіонер зітхнув. — Як це архаїчно! Були б у нас зараз Купхейпові АПД, ми 6 і без допиту зафіксували думки ваші… Та що поробиш, за право виробляти АПД досі ще змагаються всі ячі, і тому серійне виробництво поки що не налагоджене. Отже, доведеться вас все ж допитувати, а це, повірте мені, не так уже й приємно… Ви мені чомусь з першого погляду сподобалися… Як старший брат, від щирого серця раджу: будьте відверті! Будьте відверті, і не буде ніяких допитів. Отже, ви скажете зараз правду, всю правду і тільки правду. Чи не так? Я вас слухаю…
— Я сказав все.
— Ні, любий мій… — хижо й солодко всміхнувся старший брат. — Ні, ви ще не все сказали… Але ви скажете. Скажете все, що знаєте, і навіть все, чого не знаєте… Любий мій, ви в надійних руках! Ніколи — чуєте? — ніколи в житті ми з вами не розлучимось…
— Брехня… — пророкотав ззаду спокійний глухий голос.
Миттю все змінилося. Зал знову став грізним, чорно-золотим. Іван озирнувся: просто на нього сунувся гроунд. Багряне сяйво заливало зал. На чорній підлозі тремтіли перелякані легіонери. Блаженні учні біля входу падали на коліна, руки простягали до червоного дива, плакали, сміялися… Старший брат шмигнув під сталевий сгіл.
— Скоро, скоро воля! — голосом Умбренда гримів гроунд.
Ближче, ближче… Мить — і червоне сяйво охопило Івана, і уже не в залі — в серці зарокотав знайомий бас:
— Скоро! Скоро!.. Ууммб!
Радісна, незнана сила заграла, аж забриніла в м’язах. Радісно і врочисто стало на душі.
Гроунд проплив, пройшов крізь стіну, зник.
Кілька секунд в залі ніхто не рухався…
Потім з-під столу визирнув старший брат. Боязко озираючись, підвівся. Повставали й інші легіонери. Івана ніби не помічають. Нарешті старший брат розправив свою золоту мантію, сів за стіл і вже природним голосом наказав:
— Сто перший!
— Я… — відгукнувся слуга Любові.
— Учня в Зал-2.
— Слухаюсь!..
Величезний зал білів ложами. Біля кожного — два столики. На одному — склянки, ампули, шприци. На другому — кейфопередавач і пухкі папки — особові справи блаженних учнів. У головах стояли такі ж, як і в спальнях педкомбінату, пластмасові тумби з рефлекторами інтенсифікаторів та білі шафи з пультами управління.
На ложах у викручених, неприродних позах тремтіли, сіпалися, здригалися блаженні учні. Три стіни і стеля в залі були зовсім прозорі. Крізь них видно було густий, дбайливо оброблений хифовий парк, кілька фонтанів, очисний басейн. Праворуч за парком біліли, аж поблискували маленькі, мабуть пластмасові, будиночки, теж кубічні, але з вікнами і навіть з клумбами біля ґанків. На клумбах витанцьовували Знайомі вже Іванові рухливі квіти — великі, завбільшки з полумисок, з гнучкими довгими пелюстками. Будиночки огороджені високим штахетом, на вхідній брамі напис: «ІМЕНЕМ БЕЗСМЕРТНОГО! ВХІД ТІЛЬКИ ДЛЯ ЛЕГІОНЕРІВ».
Слуги Любові підвели Івана до вільного ложа.
Підійшов старший брат.
— Лягайте!
А сам присів до столика, присунув кейфопередавач.
— Служителів. Двох. Ложе сто двадцять перше, — наказав у мікрофон і схилився, заглибився у папери.
Підбігло двоє служителів.
— Лягайте! — знову наказав Іванові старший брат.
— А мені, братику, щось, знаєш… Не хочеться мені щось лягати… — повільно промовив Іван, роздивляючись хифові зарості.
Старший брат кивнув служителям. Ті вхопили за руки, натиснули на плечі… Рвонувся — даремно… Служителі як ведмеді. Тільки сопуть і давлять, давлять, живосилом кладуть на ложе.
— Ет, що вже тут губити, крім своїх ланцюгів! — Бідило зібрав всі сили… Ривок! І служителі, мов лантухи, — врізнобіч!
Перестрибнув через ложе, збив з ніг якогось легіонера і — боком, з розгону в прозору стіну! Аж загуло! А на стіні — жодної тріщинки… Одскочив, вхопив важкий металевий стілець, замахнувся і… вже не встиг. Підбігли, скрутили, зв’язаного потягли і так до ложа прив’язали, що й головою не поворухнути.
— Ну навіщо це? — всміхається до Івана старший брат. — Навіщо? Заспокоїлись? Тепер слухайте уважно, — легіонер сів у крісло. — Ми гуманні… Подивіться на цей старовинний парк, на ці вілли (там, до речі, ми живемо), на прекрасні квіти… Ви все бачите? Бачите? Я питаю, відповідайте!
— Бачу… — Іванові й справді видно і парк, і будинки легіонерів.
— Так от, — продовжував старший брат, — ми гуманні… Ми конкретно показуємо нашим учням і дерева, і квіти, і небо, і сонце, і… і таке інше. Ми показуємо, а ви подивіться і подумайте: весь цей світ, всю цю красу можна навік загубити, якщо не сказати правду, всю правду і тільки правду. Ну то як, будете говорити? Востаннє питаю, будете?
— Буду… — прошепотів Іван. — Нахиліться… Погано мені…
Старший брат охоче присів на край ложа, нахилився.
— Кажіть.
— Ще нижче… — зовсім тихо прошепотів Іван і заплющив очі.
Легіонер ще нахилився.
— Нижче, нижче… — майже беззвучно попросив Іван.
Старший брат встав з ложа і нахилився так низько, що трохи не торкнувся вухом Іванових губ. Бідило потихеньку розплющив очі і раптом страшним, оглушливим басом ревнув просто у вухо старшому братові:
— Ууммб!
Легіонер відсахнувся, немов від ляпаса, застиг з виряченими очима, а потім кинувся на служників, затупотів, закричав не своїм голосом:
— Чого стоїте? Починайте! Негайно починайте! Він у нас заговорить! Він заговорить сьогодні! Хух, прокляття… — і, витираючи рясний піт, плюхнувся в крісло.
Іван так реготав, що аж сльози виступили.
Служителі заметушилися біля Івана. Наділи йому на голову шолом. До шолома припасували криву металеву трубку. Один кінець трубки встромили Бідилові в губи, другий з’єднали з шлангом, що тягнувся з білої шафи. Ні ворухнути головою, ні викинути з рота кінець трубки Іван не міг.
— Готово, — сказав перший служитель.
— Вмикаю, — сказав другий.
І в ту ж мить постіль (і матрац, і подушка) стала теплою. Млосне, неприємне тепло полилося по жилах. Трубка в роті забулькала, і з неї стала сочитися огидно-солодка рідина. У вуха забубоніли навушники: в праве гугняві голоси наспівували державний щактифський гімн, у ліве звучав знайомий уже Іванові мінливий голос самого Хича. Другий Триєдиний Комплекс вступив у дію.
— Коли заговорить, покличете, — старший брат важко підвівся з крісла. — Я буду в парку…
Іван тяжко дихав. Солодке тепло туманило голову. Нудило від рідини, що крапля за краплею вливалася в рот. І все ж таки окремі речення з промови Хича він розібрав. Хич Дев’ятнадцятий говорив про свободу.