Страница:
Служитель підозріло подивився на горбаня, на його сина, на зелену скриньку і, зітхнувши, погодився, що це дійсно смішно. Поставив на перепустках великі чорні печаті, акуратно згорнув, поклав на стіл перед Купхейпом.
— Коли закінчите писати, подзвоніть, — і показав на стіні жовту кнопку, — я поки піду.
Горбань кинувся дописувать. Він так поспішав, що піт у нього виступав не тільки на підборідді й верхній губі, а й на лисині. Нарешті, здається, все. Пробіг очима написане, закрив книгу, взяв перепустки.
— Запам’ятай, Чакте, за апарат зніму голову. Нікому й пальцем! Там, у кабінеті Хича, я поклопочу, щоб тебе пропустили з апаратом. Сиди тут і ні з місця! Зрозумів?
Із цими словами горбань натиснув на жовту кнопку. Служитель, взявши товсту книгу, повів горбаня та Івана до іншого залу, якось дивно обладнаного.
Вздовж стін стояли меблі, зовні дуже схожі на ті, що прикрашають роздягальні земних лазень. Це були довгі пластмасові лави з невисокими спинками, поділені перегородками у такий спосіб, що кожне відокремлене місце міг зайняти тільки один мислячий організм. У залі пахло милом, парою і ще чимсь невідомим, схожим на скипидар. Було дуже тихо. На відміну від усіх інших приміщень, зовсім не чутно було пульсуючого дзвону.
Всяк, хто заходив, одразу ж займав одне з відділень лави і, склавши руки, застигав у молитовній позі. Сіли й Купхейп з Іваном.
Несподівано, ніби здалеку-здалеку, почувся співучий, мелодійний дзвін. Це був не той нудотний і остогидлий Голос Безсмертного. Сповнений солодкої, млосної печалі, дзвін все Зростав, гучнішав, аж поки не зазвучав на повну силу. І саме в ту мить — праворуч і ліворуч одночасно — відсунулося по кілька панелей. До залу танцюючими пружними кроками повільно вступило десятків зо два струнких випещених юнаків у формі Легіону Любові. Молодики ступали і вигиналися так, наче підлога під ними була м’яка. Стрункими рядами один за одним входили вони до залу, несучи на головах іскристо-прозорі посудини: щось на зразок великих кришталевих полумисків. Над полумисками здіймалася густа пара. В залі ще сильніш запахло милом.
Молоді слуги Любові увійшли й стали так, що перед кожним удостоєним аудієнції було по одному легіонеру. Поставивши долі свої паруючі посудини, молодики присіли навпочіпки.
Плив печальний співучий дзвін. Зненацька, немов по команді, всі легіонери схилилися, припали кожен до ніг свого удостоєного і спритними швидкими рухами почали їх роззувати.
Вже від самого дотику білих з жовтуватими нігтиками пальців Івана занудило, і він було відсмикнув ноги, але горбань поглянув на нього так, що Бідило мусив скоритися.
Роззувши всіх удостоєних, легіонери рухами священнослужителів почали обмивати їм ноги в сяючих, кришталевих полумисках. Плив, плакав співучий дзвін… Розчулені удостоєні витирали щасливі сльози.
Нарешті і з цим ритуалом було покінчено. Легіонери граціозно-танцюючою ходою покинули зал, виносячи з собою не , тільки іскристі посудини, але й взуття. Дзвін затих.
З’явилося кілька шхуфів і простелили від ніг кожного удостоєного і до протилежної стіни по вузенькому килимку. Килимки ці були густо намащені якоюсь чорною фарбою. В залі міцно запахло скипидаром. І тоді кожен удостоєний встав голими вимитими ногами на свій килимок і пішов по ньому до протилежної стіни. Підійшов до стіни і Бідило.
Кілька секунд всі стояли мовчки. Раптом щось клацнуло, і в стіні перед кожним відкрився прохід до вузенького коридорчика, підлога якого була застелена чимсь білим. Іван ступив через доріг, і одразу ж на білому відбився чіткий слід його великої ступні. Отака біда! Бідило нахилився і побачив, що під ногами в нього величезний паперовий бланк з друкованим написом: «Іван Васильович Бідило. Справа 742018. Відтиски ніг». Над написом красувалася кольорова емблема Легіону.
Коридорчик виходив на широченну, як поле, Внутрішню площу Великого Кільця. В центрі височів знайомий уже по розповідях шістдесятидев’ятикутний Палац Безсмертного.
Удостоєні вишикувались, і чемний служитель повів їх навколо Палацу. Видовище було грандіозне. Кожна з граней зеленого хмарочоса так і сяяла пластмасовими полірованими плитами. З купола хитким стовпом било в небо зелено-золотаве світло. Пульсуючий Зелений Дзвін бринів тут особливо різко й чітко. Здавалося, дзвенів сам Палац.
У центрі кожної грані, біля помпезних, тьмяно вилискуючих сходів, ніби нежива, застигла численна варта. Жовті пластмасові штахети не давали підходити до стін Палацу ближче, ніж на триста—чотириста кроків. Увесь простір між штахетами і Палацом був вкритий товстим шаром куряви, немов застелений жовтим оксамитом. Багато років ніхто, видно, не ступав уже по цій землі. Вартові, змінюючись, заходять у Палац, там і живуть. А свідки теж з Палацу нікуди не виходять.
Служитель довго вів удостоєних попід штахетами, аж поки попереду не замаячила зелена арка над нешироким проходом. Вся процесія вийшла крізь браму на вузеньку бетоновану стежку, що вела до сходів Палацу. Біля цього ґанку теж стояла озброєна варта, але вже не така численна й урочиста.
Служитель показав охоронцям якісь папери, і ті розступилися, пропускаючи удостоєних до святая-святих всієї щактифської державності, до заповітних апартаментів Хича.
У величезному залі, в протилежному його кінці, сяяла висока панель. Сліпучим вогнем горіли на ній викарбувані слова:
ІМЕНЕМ БЕЗСМЕРТНОГО!
ХИЧ
МИСЛЯЧИЙ
ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ
В залі вешталося чимало уже мислячих організмів — як удостоєних (Іван впізнавав їх по босих ногах та чорних підошвах), так і місцевих хичистів і легіонерів.
Чемний служитель пояснив, що кожного викличуть по прізвищу, а поки вони можуть розважатися, як забагнеться.
— Бачите он натовп? То працює великий кейф. Є буфет. Отже, відпочивайте.
Горбань і Бідило підійшли ближче до кейфу. Закінчувалась передача про події в Країні Підземного Полум’я. Так Званий еопський революційний уряд почував себе дуже непевно. Нещодавно через інші країни звернувся він до щактифського уряду з пропозицією припинити бойові дії та укласти мирну угоду.
«Волею Безсмертного, — писав Хичеві голова уряду Еоп, — ми поки що вороги. Але події складаються так, що ми повинні забути чвари і поєднати свої зусилля в боротьбі з епідемією хакахо, яка все більше й більше розповсюджується. Тіні червоної смерті однаково ненависні як нашому революційному, так і вашому консервативному урядові».
Раз у раз передача переривалася, і на екрані під скрегіт і свист спикту спалахували веління Безсмертного:
«Купуйте одеколон «Зелений сум»! Стережіться підробок! Тільки в крамницях Сорок четвертої ячі! Тільки у нас! Тільки у нас! Купуйте одеколон «Зелений сум»! Так повелів Безсмертний!»
«Їжте мариновані метелики! Тільки в кондитерських П’ятдесят першої ячі! Тільки у нас, тільки у нас! їжте мариновані метелики! Так повелів Безсмертний»!
«Передплачуйте «Сатиричний вісник»! Тільки у нас! Тільки у нас! Тільки «Сатиричний вісник», фінансований Тридцять сьомою ячею, друкується на ніжному оксамитовому папері. Передплачуйте «Сатиричний вісник»! Так повелів Безсмертний!»
Екран згасав і в ту ж мить спалахував: відновлювалась передача про події на еопському фронті. За даними агентурної розвідки, на території Країни-12 загрозливо поширюється несхильницький рух. Було вже кілька спроб перервати магістральну еопську артерію. Уряд Країни Підземного Полум’я вже неспроможний придушити всі несхильницькі заворушення.
Екран гасне і знову спалахує. Новий диктор проголошує урочистим басом:
— Увага! Увага! Увага! Іменем Безсмертного — увага! Громадяни Щактиф можуть спати спокійно: Хич мислить! Слухайте промову Хича Дев’ятнадцятого Мислячого: «Корисність і поживність дистильованої води».
Купхейпа від хвилювання завжди хилило на сон. Не раз і не два засинав він у приймальнях, чекаючи аудієнцій сильних світу цього. От і зараз почав було вже стоячи клювати носом, але тирада про поживність води пролунала так гучно, що миттю збудила його. Струснув головою, наче хотів скинути невідчепний сон, побрів до буфету в другий кінець залу, Іван за ним.
За прилавком стояв товстий служитель з обличчям державного діяча. Віддалік, за двома зсунутими столами, їло й випивало чимале і вже досить веселе товариство.
Купхейп замовив собі склянку безалкогольного «пхе», сів за крайній столик. Трохи далі вмостився Бідило. Горбань сьорбав жовтий напій, тер лоба, але дрімота й тут не відступалася. Так і не допив «пхе», похилився, тицьнувся носом у чарку.
Іван знічев’я придивлявся до веселої компанії. Пили вони аж ніяк не «пхе». Пузаті чудернацькі пляшки поблискували темною, майже чорною «кров’ю Безсмертного» — єдиним у Щактиф алкогольним напоєм. Час від часу хтось із п’яних підводився, непевною рукою піднімав келих, проголошував тост.
— Ха-а!! — одностайно вигукували його колеги.
Ось підвівся зовсім уже п’яний служитель. Поки він базікав, «кров Безсмертного» лилася через край келиха. Неслухняним язиком розповів він якусь фантастичну історію про служителя, що все своє свідоме життя намагався зробити з губи халяву і таки домігся.
— Вип’ємо, брати, за тих, у кого до самої смерті звичайні губи!
— Ха-а!! — заревіли «брати».
Купхейп мирно спав, поклавши голову прямо на стіл. З великого гучномовця, що поблискував на стелі в центрі залу, раз у раз долинали прізвища тих, кого викликали до кабінету Хича.
— Брати! — хрипів, розмахуючи келихом ще один горілчаний брат. — Брати! Хто наші генерали? Хто вони, оті шефи, що командують нашими інститутами? Дурні й невігласи! Вип’ємо за те, щоб інститутами керували справді високовчені, благородні істоти.
— Ха-а-а!! — ще гучніше зарепетували п’яні.
Це вже було зовсім сміливо, аж надто сміливо, як на щактифські умови… Іван озирнувся: за сусідніми столиками сиділо чимало легіонерів і хичистів. Всі вони, безперечно, чули крамольний тост. Чули і — ніякої уваги…
— Ваша схильність, — звернувся Іван до легіонера, який тихо й мирно допивав свою чарку «пхе», — ваша схильність, чи не скажете меиі, хто ці особи? — І Бідило показав на п’яних служителів.
— Які? Ах, ті… — і з поблажливою усмішкою легіонер махнув рукою. — Звичайнісінькі хіміки, фізики, будівельники, ну й всякі інші… їх сьогодні нагородили медалями «За особливу слухняність». От вони й обмивають нагороди. Іч як розбалакались! А правда, цікаво послухати? Нехай хоч тут язики почешуть, за стінами Палацу Безсмертного ми їм цього не дозволяємо. Ні, взагалі хлопці хороші, тихі, як кошенята. Слухняні хлопці. Майже всі — добровільні агенти Легіону…
Купхейп прокинувся, схопився, підозріло поглянув на Івана:
— Нас не викликали?
Саме в цю мить з великого гучномовця, що блищав посеред стелі, долинув урочистий бас:
— Купхейп Х’юп Купеп! Іван Васильович Бідило! Хич Дев’ятнадцятий Мислячий чекає вас.
…Ось він стоїть — Купхейп Х’юп Купеп, експерт Вищої Ради Слуг свідків Безсмертного, ось він стоїть у дивному, неосяжному кабінеті Хича Мислячого, стоїть і плаче… Сльози щастя течуть по зморшкуватих щоках, язик — мов дерев’яний. Діждався, діждався-таки…
А кабінет і справді незвичайний. Уздовж стін — шафи, шафи, шафи… Крізь їх каламутне скло чорніють тисячі шухляд. Пізніше Бідило дізнався, що то була картотека особистих ворогів Хича. І якби Купхейп не приховав того страшного Іванового злочину (чхнув невчасно), то і його, Іванова, картка зберігалася б зараз в одній із цих шухляд.
У глибині приміщення чітким строєм виструнчилися, мов неживі, хичисти особистої охорони. А в центрі, на високому помості, стискаючи важелі якогось пульта управління, що здалеку скидався на письмове бюро, у величній позі володаря і пророка стояв високий мислячий організм.
Бідило з цікавістю розглядав постать Мислячого: «Іч, в халаті легіонера… Голова довгаста, вуха стирчать, а обличчя…» І тут Іванові стало не по собі, охопило моторошне відчуття нереальності всього навколишнього. Де ж обличчя?.. Там, де у всіх звичайних мислячих істот очі, брови, ніс, губи, — у Хича неясно туманилася мутна пляма. Хич був безликий. Так, саме безликий. Голова була, шия була, навіть вуха стирчали, а от обличчя — обличчя ніякого! Неясні риси проступали, мінилися, рухалися в отій туманній плямі. І хоч крізь скляну стелю ясно світило сонце, Іван в тій плямі так нічого й не роздивився.
Хич Мислячий хитнув головою, і в ту ж мить у нього з’явилося обличчя.
— Мені читали ваш запис у Книзі Справ. Знаю про ваші дослідження. Чого ви чекаєте від мене? — промовив Хич Дев’ятнадцятий якимось дуже знайомим голосом. Іван глянув — диво! — і обличчя знайоме… Та це Сач Кепст! Викапаний Сач Кепст! Та ж херувимська посмішка, ті ж медові інтонації, той же тьмяний алюмінієвий блиск очей.
— Ваша схильність, — нарешті заговорив Купхейп, — ваша найнижча схильність. Я не посмів записати у Книзі Справ ту головну справу, що привела мене до вас…
— Чому? — Хич хитнув головою, і в ту ж мить перед ошелешеними відвідувачами перетворився на зовсім іншу особу. Це був уже не солодко ласкавий редактор «Цікавої газети», а гордий, сповнений величі депутат парламенту Ф’юче Пехфект.
— Чому? — з артистичним, ораторським жестом повторив Хич-Ф’юче, і очі його сповнилися благородним блиском непідкупного політичного лідера. — Чому, я вас питаю, ви це зробили?!
— Ваша найнижча схильність… — забелькотав ні живий ні мертвий горбань. — Основна моя справа така секретна, така державно важлива, що про неї я можу розповісти тільки вам. Моя справа… Справа в тім, що апаратура спіритографічної установки, так званий жовтий екран, сприймає, як відомо, лише імпульси архаїчного, або, як ще його інакше називають, «образного мислення». На жовтому екрані ми можемо побачити тільки картини, які уявляє піддослідний. Думки ж його, тобто мислення поняттями, спіритограф не сприймає.
Я винайшов апарат «ХА», Апарат для Підслухування Думок. Скорочено АПД. Я винайшов АПД… Віднині ви зможете знати все, що думає про вас кожен громадянин Щактиф.
— А що він, цей громадянин, про мене думає? — вкрадливим голосом запитав Хич, хитнув головою і в ту ж мить Знову змінився. Тепер він був як дві краплі води схожий на їх Шістдесят дев’яту схильність. — Так що ж він думає про мене? Чи не змогли б ви більш детально поінформувати?
— Ваша найнижча схильність, — ввічливо відповідав Купхейп, — в Залі Запису Справ сидить мій син Чакт з моїм АПД. Скажіть, будь ласка, щоб його пропустили сюди разом з апаратом.
— Один момент, — спритним рухом Хич Мислячий шарпнув важелі. Загуло, застрекотало, задзенькало, за прозорими стінками пульта-бюро закрутилися золоті коліщатка, блиснули іскри.
— Кімната-3. Чакта, апарат, — неприродно ввічливим голосом Шістдесят дев’ятого наказав Хич, хитнув головою і миттю знову змінився. — Як це прекрасно, — продовжував він, — як це чудесно, що цей феноменальний апарат винайшли саме ви!.. Ах, ви такий милий…
Іван не переставав дивуватися: перед ним стояв уже не в’їдливо-пильний шеф Легіону Любові, а щирий і придуркуватий добряга К’юс. Ах, він так зрадів!.. Такий прекрасний винахід!..
Вхідна панель розчинилася, на порозі з’явився Чакт із Зеленою скринькою в руках.
— Ось, ваша схильність, мій винахід, скромний плід відданого вам інтелекту!.. — І, взявши в сина апарат, Купхейп Зійшов на поміст, поставив його перед Хичем на пульт-бюро. — Ось, дивіться, я натискаю на цю кнопку, переводжу стрілку з нуля на цей знак і цим важельком вмикаю усю систему. Тепер АПД повинен нагрітися. Через двадцять—тридцять цот апарат тихенько клацне і почне діяти. Діє він так: той, чиї думки ви хочете підслухати, повинен знаходитися поруч, біля самого апарата. Це конструктивний недолік АПД, згодом я його, звичайно, усуну. Так от, ви розмовляєте з якимось своїм підданим, він вам відповідатиме, а ви нишком подивитеся на АПД і на цьому екрані прочитаєте всі його справжні думки.
Розповівши все і настроївши АПД, горбань повернувся на своє місце біля самої вхідної панелі.
— Ах, як це мило… — Хич-К’юс був просто зворушений. — Скажіть, чим я можу віддячити вам за такий прекрасний дарунок?
— Ваша схильність! — Купхейп тільки й чекав цього запитання. Добре продуманими, мабуть, заздалегідь вивченими напам’ять фразами він коротко розповів усю історію залицянь Великого Перукаря і дав зрозуміти, що дочка йому край необхідна як асистент у подальших дослідженнях проблем хакахо (жест у бік Івана), а після Свята Пітьми вона — це ж так природно! — може завагітніти. Потім Купхейп коротко розповів про всю значимість його досліджень таємничої Іванової душі.
— О-о!.. Я вас зрозумів!.. Це я зроблю, — ласкаво замуркотав Хич-К’юс, — це я зроблю. Ось тільки дам наказ Державній Машині…
Хич знову посунув важелі.
— Великого Перукаря до мене, — наказав Хич. По підлозі пройшов глухий гул.
— Е-е… Крім того… Ваша схильність, я б хотів просити вас, — Купхейп, як той коваль, спішить, клепле, поки тепле, — посада у мене всього тільки експерт, експерт спіритики… Кажуть, член Ради Щуйс — скоро у відставку… Чи не можна було б мені…
— Можна! Звичайно, можна! Для вас… О! Прошу, прошу!..
До кабінету уже входив високий служитель з благородним лицем професора. Іван одразу впізнав: саме цей державний діяч голив його колись на своєму перукарському ювілеї.
Великий Перукар і Генеральний Цензор Поезії піднявся на поміст і став поряд з Хичем.
— Друже дорогий, як ти живеш? — запитав Хич у Великого Перукаря. — Я хочу призначити тебе своїм заступником. Ти згоден?
— О мій державний друже!.. Це такий злет! — і Перукар медово всміхнувся. — Як я живу? Як може жити вірний схильник, безмежно відданий своєму уряду? Тільки щасливо! Ви навіть не уявляєте, яке це щастя… — І Великий Перукар почав докладно описувати свої почуття.
Хич-К’юс радісно посміхався. Він так любив слухати про щастя своїх підданих… І хтозна, може, й довго б іще він слухав і радів, радів і слухав, та в зеленій скриньці щось клацнуло, і екран на ній засвітився.
— Я такий щасливий, — майже виспівував Великий Перукар. — Спасибі, спасибі вам за все і особливо за нове призначення! Це такий злет! Я так люблю вас! Скільки я вам добра бажаю! Щоб вам тисячу років жити!
«ЩОБ ТИ ЗДОХ ДО ВЕЧОРА! МОЖЕ Б, Я НАРЕШТІ ЗАЙНЯВ ТВОЄ МІСЦЕ!» — прочитав Хич на екрані зеленої скриньки.
Де й ділася щасливо-придуркувата К’юсова посмішка! Хич хитнув головою, і обличчя його знову різко змінилось. І не тільки обличчя.
Іванові аж подих перехопило від цих, зовсім уже фантастичних метаморфоз: перед Великим Перукарем стояв розгніваний і грізний Кап Шкеч.
— Шмаркач! Мерзотник! — прохрипів він, захлинаючись від люті. — Порушник священної клятви! Зрадник!
— Ваша найнижча схильність! Я вас не розумію! Чим я накликав таку незаслужену немилість? — і Перукар в театральному пориві простяг руки до Хича. — Я весь ваш! Я відданий вам слуга!
«ПРОНЮХАВ-ТАКИ, ПРОКЛЯТИЙ, ПРО МОЇ ЗВ’ЯЗКИ З ЕОПСЬКИМИ ФІНАНСИСТАМИ!» — прочитав Хич на екрані АПД справжні думки Великого Перукаря.
— Киптип’як! Брудний шхуф! Геть!! — проревів Хич, не тямлячи себе від люті.
Великий Перукар відсахнувся, задкуючи, зійшов з помосту і вже внизу, недалеко від Бідила і горбаня, впав на коліна:
— Невинен я! Обмовили мене!
Хич зиркнув на екран АПД, але на такій відстані зелена скринька уже не діяла. І тоді рвучкими владними рухами вхопив голова щактифського уряду важелі Державної Машини. Підземний гул пройшов по кабінету. Підлога затремтіла і враз розверзлася під Великим Перукарем. Пекельний вогонь сяйнув із прірви. І знову все стулилося — ніхто наче і не стояв на тому місці…
— Так буде з кожним, хто подумає погано про Хича Мислячого, — сказав Хич Мислячий, хитнув головою і раптом сів прямо на пульт-бюро. Сів та ще й ногу на ногу поклав. Обличчя в нього було вже зовсім інше.
— Е-е…сідайте там… — і недбало показав рукою кудись в глиб кабінету. Тепер він був викапаний Пейт Фикт: і голос, і поза, і обличчя — все в ньому було істинно лакейське.
Купхейп і Бідило озирнулися. За спинами в них, у самому кінці кабінету, стояло, виявляється, кілька м’яких крісел. Іван сів. Дивлячись на нього, і горбань боязко притулився на краєчку.
— Е-е… Ви тут, здається, просили у нас якусь посаду… — промовив Хич-Фикт. — В Раді Слуг, чи що… Ми зараз вирішили утворити при Нашій Особистій Канцелярії спеціальну Службу Підслухування Думок. Це, значить, скорочено буде СПД. СПД… Гм! Нам здається, що це… е-е… звучить! Так от ми вам пропонуємо очолити СПД. Ви будете контролювати думки всіх. Всіх, крім свідків і, звичайно, нас. Ви згодні? — Хич знову хитнув головою і ще раз змінив обличчя.
Легко зіскочивши з пульта-бюро, красивою і аж наче граціозною ходою підійшов до горбаня, поклав йому руки на плечі.
— Ви будете моїм першим помічником, вайважливішою особою після мене. Ви будете перевіряти всіх, а вас… — Хич якось дивно, начебто грайливо, всміхнувся, — а вас буду перевіряти тільки я… Тільки я. Невже ви не згодні? Це ж таки пікантно…
Іван аж очі протер: у Хича Мислячого в цю мить було обличчя її — можновладної повії, вродливої дружини Пейта Фикта. Аж наче духами дорогими запахло… Що за чудасія! Голова уряду схожий на всіх своїх підданих… І тут Бідило зрозумів, що не Хич схожий на них, а вони всі — кожен зокрема і всі разом — схожі на свого мислячого володаря. Схожі? Ні, тут щось більше…
«А що, як кожен з них навіть не існує як окремий мислячий організм, а є тільки одним з проявів, одною з невід’ємних іпостасей можновладного правителя Країни Блаженного Спокою? І справді, так воно, мабуть, і є, — подумав Іван. — Всі оті сім Купхейпових аудієнцій у сильних світу цього і були зустрічами із самим Хичем».
— Ви згодні? — грайливо всміхаючись, запитав Хич-Вона.
Ще б пак!
— Згоден… — не тямлячи себе від щастя, прошепотів Купхейп. — Я згоден!.. На все згоден…
— Ну от і добре, — звичайним уже голосом промовив Хич і швидкими кроками пішов до помосту.
Ось він знову стоїть на узвишші, руки — на важелях Державної Машини, голова гордо піднята, а обличчя… Обличчя в нього… Обличчя знову нема.
Стоїть, стискаючи важелі, стоїть всесильний і безликий, грізний стоїть, і сонце в нього над головою.
Сонце в зеніті. Сонце слави Щактиф…
Коли Купхейп з Чактом та Іваном поверталися додому, на всіх перехрестях уже гриміли гучномовці:
«Увага! Увага! Увага!
Хич мислить! Хич ехип! Істина подолає червону смерть. Правда переможе хакахо. Хич Дев’ятнадцятий бажає знати своїх підданих. Хич Мислячий буде знати всю правду.
Всім! Всім! Всім!
Хич мислить! Хич ехип! Іменем Безсмертного вердикт номер дві тисячі сто сорок перший.
Віднині при Особистій Канцелярії Хича утворюється Служба Підслухування Думок. Хай живе СПД — очі і вуха Хича!
Благочестивим іменем Безсмертного шефом СПД та генеральним цензором всіх думок призначається Купхейп Х’юп Купеп.
Так бажає Безсмертний!
Так повелів Хич!
Так буде!»
По дорозі додому Купхейп був іще ласкавіший до Івана. Взяв під руку і солоденьким голоском повідомив, що завтра на початку пори великого спокою Чакт знову їде у відрядження, буде інспектувати педагогічні комбінати. На цей раз він відвідає не тільки Провінцію-13—2, але й кілька суміжних із нею. Потім Купхейп іще ласкавіше всміхнувся і сказав, що бере до уваги Іванову бездоганну поведінку і відпускає його разом з Чактом.
— Поїдьте відпочиньте трохи. Ви ж з Чактом такі друзі. Думаю, вам нудно не буде. У мене тільки одне прохання: в Провінції-13—1 вам треба буде з’явитися до професора Ципфіка. Ну, я не знаю, може, й пожити у нього трохи доведеться, поки Чакт інспектуватиме інші провінції. Добу-дві, не більше. Хто такий Ципфік? О, це прекрасний, високогуманний вчений, мій давній приятель. Він хоче вас оглянути і, можливо, поставити два—три невинні досліди. Отже, завтра ви з Чактом рушаєте. Як я вам заздрю…
Після вечері, гуляючи біля очисного басейну, Бідило зустрів Шата.
— Завтра з Чактом їдеш у відрядження, — повідомив несхильник.
— Знаю, — відповів Іван.
— Нічого ти ще не знаєш. До Ципфіка заїжджати не будете. Горбань хоче здихатися тебе, ти йому вже не потрібний. Здати ж свого піддослідного легіонерам він чомусь не бажає. Ципфік робить досліди над шхуфами, всі, хто потрапляє до його лабораторій, гинуть страшною смертю. Цього майже ніхто не знає. Нічого… Скоро й про це загримить наш гроунд. Несхильницький центр вирішив: ти приймеш пропозицію горбаня і завтра їдеш з Чактом. Відвідаєте, як буде вимагати ваша офіційна інструкція, Провінції-13—4, 13—3 й проінспектуєте місцеві педкомбінати. Повторюю: до Провінції-13—2 діяти точно за інструкцією. В Провінції-13—2 одразу ж за центральним готелем є озеро Спокою. Там, на березі, біля пам’ятника Хичу Першому протягом чотирьох діб рівно о двадцять сьомій тоці нуль-нуль сидітиме шхуф з забинтованою головою. Підійдеш до нього, скажеш: «Ваша схильність, ви не знаєте, де можна купити кишенькове видання промов Хича Мислячого?» Шхуф повинен відповісти: «Ходімте, я проведу вас до книгарні, мені якраз по дорозі». Добре запам’ятай, це — пароль.
— Коли закінчите писати, подзвоніть, — і показав на стіні жовту кнопку, — я поки піду.
Горбань кинувся дописувать. Він так поспішав, що піт у нього виступав не тільки на підборідді й верхній губі, а й на лисині. Нарешті, здається, все. Пробіг очима написане, закрив книгу, взяв перепустки.
— Запам’ятай, Чакте, за апарат зніму голову. Нікому й пальцем! Там, у кабінеті Хича, я поклопочу, щоб тебе пропустили з апаратом. Сиди тут і ні з місця! Зрозумів?
Із цими словами горбань натиснув на жовту кнопку. Служитель, взявши товсту книгу, повів горбаня та Івана до іншого залу, якось дивно обладнаного.
Вздовж стін стояли меблі, зовні дуже схожі на ті, що прикрашають роздягальні земних лазень. Це були довгі пластмасові лави з невисокими спинками, поділені перегородками у такий спосіб, що кожне відокремлене місце міг зайняти тільки один мислячий організм. У залі пахло милом, парою і ще чимсь невідомим, схожим на скипидар. Було дуже тихо. На відміну від усіх інших приміщень, зовсім не чутно було пульсуючого дзвону.
Всяк, хто заходив, одразу ж займав одне з відділень лави і, склавши руки, застигав у молитовній позі. Сіли й Купхейп з Іваном.
Несподівано, ніби здалеку-здалеку, почувся співучий, мелодійний дзвін. Це був не той нудотний і остогидлий Голос Безсмертного. Сповнений солодкої, млосної печалі, дзвін все Зростав, гучнішав, аж поки не зазвучав на повну силу. І саме в ту мить — праворуч і ліворуч одночасно — відсунулося по кілька панелей. До залу танцюючими пружними кроками повільно вступило десятків зо два струнких випещених юнаків у формі Легіону Любові. Молодики ступали і вигиналися так, наче підлога під ними була м’яка. Стрункими рядами один за одним входили вони до залу, несучи на головах іскристо-прозорі посудини: щось на зразок великих кришталевих полумисків. Над полумисками здіймалася густа пара. В залі ще сильніш запахло милом.
Молоді слуги Любові увійшли й стали так, що перед кожним удостоєним аудієнції було по одному легіонеру. Поставивши долі свої паруючі посудини, молодики присіли навпочіпки.
Плив печальний співучий дзвін. Зненацька, немов по команді, всі легіонери схилилися, припали кожен до ніг свого удостоєного і спритними швидкими рухами почали їх роззувати.
Вже від самого дотику білих з жовтуватими нігтиками пальців Івана занудило, і він було відсмикнув ноги, але горбань поглянув на нього так, що Бідило мусив скоритися.
Роззувши всіх удостоєних, легіонери рухами священнослужителів почали обмивати їм ноги в сяючих, кришталевих полумисках. Плив, плакав співучий дзвін… Розчулені удостоєні витирали щасливі сльози.
Нарешті і з цим ритуалом було покінчено. Легіонери граціозно-танцюючою ходою покинули зал, виносячи з собою не , тільки іскристі посудини, але й взуття. Дзвін затих.
З’явилося кілька шхуфів і простелили від ніг кожного удостоєного і до протилежної стіни по вузенькому килимку. Килимки ці були густо намащені якоюсь чорною фарбою. В залі міцно запахло скипидаром. І тоді кожен удостоєний встав голими вимитими ногами на свій килимок і пішов по ньому до протилежної стіни. Підійшов до стіни і Бідило.
Кілька секунд всі стояли мовчки. Раптом щось клацнуло, і в стіні перед кожним відкрився прохід до вузенького коридорчика, підлога якого була застелена чимсь білим. Іван ступив через доріг, і одразу ж на білому відбився чіткий слід його великої ступні. Отака біда! Бідило нахилився і побачив, що під ногами в нього величезний паперовий бланк з друкованим написом: «Іван Васильович Бідило. Справа 742018. Відтиски ніг». Над написом красувалася кольорова емблема Легіону.
Коридорчик виходив на широченну, як поле, Внутрішню площу Великого Кільця. В центрі височів знайомий уже по розповідях шістдесятидев’ятикутний Палац Безсмертного.
Удостоєні вишикувались, і чемний служитель повів їх навколо Палацу. Видовище було грандіозне. Кожна з граней зеленого хмарочоса так і сяяла пластмасовими полірованими плитами. З купола хитким стовпом било в небо зелено-золотаве світло. Пульсуючий Зелений Дзвін бринів тут особливо різко й чітко. Здавалося, дзвенів сам Палац.
У центрі кожної грані, біля помпезних, тьмяно вилискуючих сходів, ніби нежива, застигла численна варта. Жовті пластмасові штахети не давали підходити до стін Палацу ближче, ніж на триста—чотириста кроків. Увесь простір між штахетами і Палацом був вкритий товстим шаром куряви, немов застелений жовтим оксамитом. Багато років ніхто, видно, не ступав уже по цій землі. Вартові, змінюючись, заходять у Палац, там і живуть. А свідки теж з Палацу нікуди не виходять.
Служитель довго вів удостоєних попід штахетами, аж поки попереду не замаячила зелена арка над нешироким проходом. Вся процесія вийшла крізь браму на вузеньку бетоновану стежку, що вела до сходів Палацу. Біля цього ґанку теж стояла озброєна варта, але вже не така численна й урочиста.
Служитель показав охоронцям якісь папери, і ті розступилися, пропускаючи удостоєних до святая-святих всієї щактифської державності, до заповітних апартаментів Хича.
У величезному залі, в протилежному його кінці, сяяла висока панель. Сліпучим вогнем горіли на ній викарбувані слова:
ІМЕНЕМ БЕЗСМЕРТНОГО!
ХИЧ
МИСЛЯЧИЙ
ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ
В залі вешталося чимало уже мислячих організмів — як удостоєних (Іван впізнавав їх по босих ногах та чорних підошвах), так і місцевих хичистів і легіонерів.
Чемний служитель пояснив, що кожного викличуть по прізвищу, а поки вони можуть розважатися, як забагнеться.
— Бачите он натовп? То працює великий кейф. Є буфет. Отже, відпочивайте.
Горбань і Бідило підійшли ближче до кейфу. Закінчувалась передача про події в Країні Підземного Полум’я. Так Званий еопський революційний уряд почував себе дуже непевно. Нещодавно через інші країни звернувся він до щактифського уряду з пропозицією припинити бойові дії та укласти мирну угоду.
«Волею Безсмертного, — писав Хичеві голова уряду Еоп, — ми поки що вороги. Але події складаються так, що ми повинні забути чвари і поєднати свої зусилля в боротьбі з епідемією хакахо, яка все більше й більше розповсюджується. Тіні червоної смерті однаково ненависні як нашому революційному, так і вашому консервативному урядові».
Раз у раз передача переривалася, і на екрані під скрегіт і свист спикту спалахували веління Безсмертного:
«Купуйте одеколон «Зелений сум»! Стережіться підробок! Тільки в крамницях Сорок четвертої ячі! Тільки у нас! Тільки у нас! Купуйте одеколон «Зелений сум»! Так повелів Безсмертний!»
«Їжте мариновані метелики! Тільки в кондитерських П’ятдесят першої ячі! Тільки у нас, тільки у нас! їжте мариновані метелики! Так повелів Безсмертний»!
«Передплачуйте «Сатиричний вісник»! Тільки у нас! Тільки у нас! Тільки «Сатиричний вісник», фінансований Тридцять сьомою ячею, друкується на ніжному оксамитовому папері. Передплачуйте «Сатиричний вісник»! Так повелів Безсмертний!»
Екран згасав і в ту ж мить спалахував: відновлювалась передача про події на еопському фронті. За даними агентурної розвідки, на території Країни-12 загрозливо поширюється несхильницький рух. Було вже кілька спроб перервати магістральну еопську артерію. Уряд Країни Підземного Полум’я вже неспроможний придушити всі несхильницькі заворушення.
Екран гасне і знову спалахує. Новий диктор проголошує урочистим басом:
— Увага! Увага! Увага! Іменем Безсмертного — увага! Громадяни Щактиф можуть спати спокійно: Хич мислить! Слухайте промову Хича Дев’ятнадцятого Мислячого: «Корисність і поживність дистильованої води».
Купхейпа від хвилювання завжди хилило на сон. Не раз і не два засинав він у приймальнях, чекаючи аудієнцій сильних світу цього. От і зараз почав було вже стоячи клювати носом, але тирада про поживність води пролунала так гучно, що миттю збудила його. Струснув головою, наче хотів скинути невідчепний сон, побрів до буфету в другий кінець залу, Іван за ним.
За прилавком стояв товстий служитель з обличчям державного діяча. Віддалік, за двома зсунутими столами, їло й випивало чимале і вже досить веселе товариство.
Купхейп замовив собі склянку безалкогольного «пхе», сів за крайній столик. Трохи далі вмостився Бідило. Горбань сьорбав жовтий напій, тер лоба, але дрімота й тут не відступалася. Так і не допив «пхе», похилився, тицьнувся носом у чарку.
Іван знічев’я придивлявся до веселої компанії. Пили вони аж ніяк не «пхе». Пузаті чудернацькі пляшки поблискували темною, майже чорною «кров’ю Безсмертного» — єдиним у Щактиф алкогольним напоєм. Час від часу хтось із п’яних підводився, непевною рукою піднімав келих, проголошував тост.
— Ха-а!! — одностайно вигукували його колеги.
Ось підвівся зовсім уже п’яний служитель. Поки він базікав, «кров Безсмертного» лилася через край келиха. Неслухняним язиком розповів він якусь фантастичну історію про служителя, що все своє свідоме життя намагався зробити з губи халяву і таки домігся.
— Вип’ємо, брати, за тих, у кого до самої смерті звичайні губи!
— Ха-а!! — заревіли «брати».
Купхейп мирно спав, поклавши голову прямо на стіл. З великого гучномовця, що поблискував на стелі в центрі залу, раз у раз долинали прізвища тих, кого викликали до кабінету Хича.
— Брати! — хрипів, розмахуючи келихом ще один горілчаний брат. — Брати! Хто наші генерали? Хто вони, оті шефи, що командують нашими інститутами? Дурні й невігласи! Вип’ємо за те, щоб інститутами керували справді високовчені, благородні істоти.
— Ха-а-а!! — ще гучніше зарепетували п’яні.
Це вже було зовсім сміливо, аж надто сміливо, як на щактифські умови… Іван озирнувся: за сусідніми столиками сиділо чимало легіонерів і хичистів. Всі вони, безперечно, чули крамольний тост. Чули і — ніякої уваги…
— Ваша схильність, — звернувся Іван до легіонера, який тихо й мирно допивав свою чарку «пхе», — ваша схильність, чи не скажете меиі, хто ці особи? — І Бідило показав на п’яних служителів.
— Які? Ах, ті… — і з поблажливою усмішкою легіонер махнув рукою. — Звичайнісінькі хіміки, фізики, будівельники, ну й всякі інші… їх сьогодні нагородили медалями «За особливу слухняність». От вони й обмивають нагороди. Іч як розбалакались! А правда, цікаво послухати? Нехай хоч тут язики почешуть, за стінами Палацу Безсмертного ми їм цього не дозволяємо. Ні, взагалі хлопці хороші, тихі, як кошенята. Слухняні хлопці. Майже всі — добровільні агенти Легіону…
Купхейп прокинувся, схопився, підозріло поглянув на Івана:
— Нас не викликали?
Саме в цю мить з великого гучномовця, що блищав посеред стелі, долинув урочистий бас:
— Купхейп Х’юп Купеп! Іван Васильович Бідило! Хич Дев’ятнадцятий Мислячий чекає вас.
…Ось він стоїть — Купхейп Х’юп Купеп, експерт Вищої Ради Слуг свідків Безсмертного, ось він стоїть у дивному, неосяжному кабінеті Хича Мислячого, стоїть і плаче… Сльози щастя течуть по зморшкуватих щоках, язик — мов дерев’яний. Діждався, діждався-таки…
А кабінет і справді незвичайний. Уздовж стін — шафи, шафи, шафи… Крізь їх каламутне скло чорніють тисячі шухляд. Пізніше Бідило дізнався, що то була картотека особистих ворогів Хича. І якби Купхейп не приховав того страшного Іванового злочину (чхнув невчасно), то і його, Іванова, картка зберігалася б зараз в одній із цих шухляд.
У глибині приміщення чітким строєм виструнчилися, мов неживі, хичисти особистої охорони. А в центрі, на високому помості, стискаючи важелі якогось пульта управління, що здалеку скидався на письмове бюро, у величній позі володаря і пророка стояв високий мислячий організм.
Бідило з цікавістю розглядав постать Мислячого: «Іч, в халаті легіонера… Голова довгаста, вуха стирчать, а обличчя…» І тут Іванові стало не по собі, охопило моторошне відчуття нереальності всього навколишнього. Де ж обличчя?.. Там, де у всіх звичайних мислячих істот очі, брови, ніс, губи, — у Хича неясно туманилася мутна пляма. Хич був безликий. Так, саме безликий. Голова була, шия була, навіть вуха стирчали, а от обличчя — обличчя ніякого! Неясні риси проступали, мінилися, рухалися в отій туманній плямі. І хоч крізь скляну стелю ясно світило сонце, Іван в тій плямі так нічого й не роздивився.
Хич Мислячий хитнув головою, і в ту ж мить у нього з’явилося обличчя.
— Мені читали ваш запис у Книзі Справ. Знаю про ваші дослідження. Чого ви чекаєте від мене? — промовив Хич Дев’ятнадцятий якимось дуже знайомим голосом. Іван глянув — диво! — і обличчя знайоме… Та це Сач Кепст! Викапаний Сач Кепст! Та ж херувимська посмішка, ті ж медові інтонації, той же тьмяний алюмінієвий блиск очей.
— Ваша схильність, — нарешті заговорив Купхейп, — ваша найнижча схильність. Я не посмів записати у Книзі Справ ту головну справу, що привела мене до вас…
— Чому? — Хич хитнув головою, і в ту ж мить перед ошелешеними відвідувачами перетворився на зовсім іншу особу. Це був уже не солодко ласкавий редактор «Цікавої газети», а гордий, сповнений величі депутат парламенту Ф’юче Пехфект.
— Чому? — з артистичним, ораторським жестом повторив Хич-Ф’юче, і очі його сповнилися благородним блиском непідкупного політичного лідера. — Чому, я вас питаю, ви це зробили?!
— Ваша найнижча схильність… — забелькотав ні живий ні мертвий горбань. — Основна моя справа така секретна, така державно важлива, що про неї я можу розповісти тільки вам. Моя справа… Справа в тім, що апаратура спіритографічної установки, так званий жовтий екран, сприймає, як відомо, лише імпульси архаїчного, або, як ще його інакше називають, «образного мислення». На жовтому екрані ми можемо побачити тільки картини, які уявляє піддослідний. Думки ж його, тобто мислення поняттями, спіритограф не сприймає.
Я винайшов апарат «ХА», Апарат для Підслухування Думок. Скорочено АПД. Я винайшов АПД… Віднині ви зможете знати все, що думає про вас кожен громадянин Щактиф.
— А що він, цей громадянин, про мене думає? — вкрадливим голосом запитав Хич, хитнув головою і в ту ж мить Знову змінився. Тепер він був як дві краплі води схожий на їх Шістдесят дев’яту схильність. — Так що ж він думає про мене? Чи не змогли б ви більш детально поінформувати?
— Ваша найнижча схильність, — ввічливо відповідав Купхейп, — в Залі Запису Справ сидить мій син Чакт з моїм АПД. Скажіть, будь ласка, щоб його пропустили сюди разом з апаратом.
— Один момент, — спритним рухом Хич Мислячий шарпнув важелі. Загуло, застрекотало, задзенькало, за прозорими стінками пульта-бюро закрутилися золоті коліщатка, блиснули іскри.
— Кімната-3. Чакта, апарат, — неприродно ввічливим голосом Шістдесят дев’ятого наказав Хич, хитнув головою і миттю знову змінився. — Як це прекрасно, — продовжував він, — як це чудесно, що цей феноменальний апарат винайшли саме ви!.. Ах, ви такий милий…
Іван не переставав дивуватися: перед ним стояв уже не в’їдливо-пильний шеф Легіону Любові, а щирий і придуркуватий добряга К’юс. Ах, він так зрадів!.. Такий прекрасний винахід!..
Вхідна панель розчинилася, на порозі з’явився Чакт із Зеленою скринькою в руках.
— Ось, ваша схильність, мій винахід, скромний плід відданого вам інтелекту!.. — І, взявши в сина апарат, Купхейп Зійшов на поміст, поставив його перед Хичем на пульт-бюро. — Ось, дивіться, я натискаю на цю кнопку, переводжу стрілку з нуля на цей знак і цим важельком вмикаю усю систему. Тепер АПД повинен нагрітися. Через двадцять—тридцять цот апарат тихенько клацне і почне діяти. Діє він так: той, чиї думки ви хочете підслухати, повинен знаходитися поруч, біля самого апарата. Це конструктивний недолік АПД, згодом я його, звичайно, усуну. Так от, ви розмовляєте з якимось своїм підданим, він вам відповідатиме, а ви нишком подивитеся на АПД і на цьому екрані прочитаєте всі його справжні думки.
Розповівши все і настроївши АПД, горбань повернувся на своє місце біля самої вхідної панелі.
— Ах, як це мило… — Хич-К’юс був просто зворушений. — Скажіть, чим я можу віддячити вам за такий прекрасний дарунок?
— Ваша схильність! — Купхейп тільки й чекав цього запитання. Добре продуманими, мабуть, заздалегідь вивченими напам’ять фразами він коротко розповів усю історію залицянь Великого Перукаря і дав зрозуміти, що дочка йому край необхідна як асистент у подальших дослідженнях проблем хакахо (жест у бік Івана), а після Свята Пітьми вона — це ж так природно! — може завагітніти. Потім Купхейп коротко розповів про всю значимість його досліджень таємничої Іванової душі.
— О-о!.. Я вас зрозумів!.. Це я зроблю, — ласкаво замуркотав Хич-К’юс, — це я зроблю. Ось тільки дам наказ Державній Машині…
Хич знову посунув важелі.
— Великого Перукаря до мене, — наказав Хич. По підлозі пройшов глухий гул.
— Е-е… Крім того… Ваша схильність, я б хотів просити вас, — Купхейп, як той коваль, спішить, клепле, поки тепле, — посада у мене всього тільки експерт, експерт спіритики… Кажуть, член Ради Щуйс — скоро у відставку… Чи не можна було б мені…
— Можна! Звичайно, можна! Для вас… О! Прошу, прошу!..
До кабінету уже входив високий служитель з благородним лицем професора. Іван одразу впізнав: саме цей державний діяч голив його колись на своєму перукарському ювілеї.
Великий Перукар і Генеральний Цензор Поезії піднявся на поміст і став поряд з Хичем.
— Друже дорогий, як ти живеш? — запитав Хич у Великого Перукаря. — Я хочу призначити тебе своїм заступником. Ти згоден?
— О мій державний друже!.. Це такий злет! — і Перукар медово всміхнувся. — Як я живу? Як може жити вірний схильник, безмежно відданий своєму уряду? Тільки щасливо! Ви навіть не уявляєте, яке це щастя… — І Великий Перукар почав докладно описувати свої почуття.
Хич-К’юс радісно посміхався. Він так любив слухати про щастя своїх підданих… І хтозна, може, й довго б іще він слухав і радів, радів і слухав, та в зеленій скриньці щось клацнуло, і екран на ній засвітився.
— Я такий щасливий, — майже виспівував Великий Перукар. — Спасибі, спасибі вам за все і особливо за нове призначення! Це такий злет! Я так люблю вас! Скільки я вам добра бажаю! Щоб вам тисячу років жити!
«ЩОБ ТИ ЗДОХ ДО ВЕЧОРА! МОЖЕ Б, Я НАРЕШТІ ЗАЙНЯВ ТВОЄ МІСЦЕ!» — прочитав Хич на екрані зеленої скриньки.
Де й ділася щасливо-придуркувата К’юсова посмішка! Хич хитнув головою, і обличчя його знову різко змінилось. І не тільки обличчя.
Іванові аж подих перехопило від цих, зовсім уже фантастичних метаморфоз: перед Великим Перукарем стояв розгніваний і грізний Кап Шкеч.
— Шмаркач! Мерзотник! — прохрипів він, захлинаючись від люті. — Порушник священної клятви! Зрадник!
— Ваша найнижча схильність! Я вас не розумію! Чим я накликав таку незаслужену немилість? — і Перукар в театральному пориві простяг руки до Хича. — Я весь ваш! Я відданий вам слуга!
«ПРОНЮХАВ-ТАКИ, ПРОКЛЯТИЙ, ПРО МОЇ ЗВ’ЯЗКИ З ЕОПСЬКИМИ ФІНАНСИСТАМИ!» — прочитав Хич на екрані АПД справжні думки Великого Перукаря.
— Киптип’як! Брудний шхуф! Геть!! — проревів Хич, не тямлячи себе від люті.
Великий Перукар відсахнувся, задкуючи, зійшов з помосту і вже внизу, недалеко від Бідила і горбаня, впав на коліна:
— Невинен я! Обмовили мене!
Хич зиркнув на екран АПД, але на такій відстані зелена скринька уже не діяла. І тоді рвучкими владними рухами вхопив голова щактифського уряду важелі Державної Машини. Підземний гул пройшов по кабінету. Підлога затремтіла і враз розверзлася під Великим Перукарем. Пекельний вогонь сяйнув із прірви. І знову все стулилося — ніхто наче і не стояв на тому місці…
— Так буде з кожним, хто подумає погано про Хича Мислячого, — сказав Хич Мислячий, хитнув головою і раптом сів прямо на пульт-бюро. Сів та ще й ногу на ногу поклав. Обличчя в нього було вже зовсім інше.
— Е-е…сідайте там… — і недбало показав рукою кудись в глиб кабінету. Тепер він був викапаний Пейт Фикт: і голос, і поза, і обличчя — все в ньому було істинно лакейське.
Купхейп і Бідило озирнулися. За спинами в них, у самому кінці кабінету, стояло, виявляється, кілька м’яких крісел. Іван сів. Дивлячись на нього, і горбань боязко притулився на краєчку.
— Е-е… Ви тут, здається, просили у нас якусь посаду… — промовив Хич-Фикт. — В Раді Слуг, чи що… Ми зараз вирішили утворити при Нашій Особистій Канцелярії спеціальну Службу Підслухування Думок. Це, значить, скорочено буде СПД. СПД… Гм! Нам здається, що це… е-е… звучить! Так от ми вам пропонуємо очолити СПД. Ви будете контролювати думки всіх. Всіх, крім свідків і, звичайно, нас. Ви згодні? — Хич знову хитнув головою і ще раз змінив обличчя.
Легко зіскочивши з пульта-бюро, красивою і аж наче граціозною ходою підійшов до горбаня, поклав йому руки на плечі.
— Ви будете моїм першим помічником, вайважливішою особою після мене. Ви будете перевіряти всіх, а вас… — Хич якось дивно, начебто грайливо, всміхнувся, — а вас буду перевіряти тільки я… Тільки я. Невже ви не згодні? Це ж таки пікантно…
Іван аж очі протер: у Хича Мислячого в цю мить було обличчя її — можновладної повії, вродливої дружини Пейта Фикта. Аж наче духами дорогими запахло… Що за чудасія! Голова уряду схожий на всіх своїх підданих… І тут Бідило зрозумів, що не Хич схожий на них, а вони всі — кожен зокрема і всі разом — схожі на свого мислячого володаря. Схожі? Ні, тут щось більше…
«А що, як кожен з них навіть не існує як окремий мислячий організм, а є тільки одним з проявів, одною з невід’ємних іпостасей можновладного правителя Країни Блаженного Спокою? І справді, так воно, мабуть, і є, — подумав Іван. — Всі оті сім Купхейпових аудієнцій у сильних світу цього і були зустрічами із самим Хичем».
— Ви згодні? — грайливо всміхаючись, запитав Хич-Вона.
Ще б пак!
— Згоден… — не тямлячи себе від щастя, прошепотів Купхейп. — Я згоден!.. На все згоден…
— Ну от і добре, — звичайним уже голосом промовив Хич і швидкими кроками пішов до помосту.
Ось він знову стоїть на узвишші, руки — на важелях Державної Машини, голова гордо піднята, а обличчя… Обличчя в нього… Обличчя знову нема.
Стоїть, стискаючи важелі, стоїть всесильний і безликий, грізний стоїть, і сонце в нього над головою.
Сонце в зеніті. Сонце слави Щактиф…
Коли Купхейп з Чактом та Іваном поверталися додому, на всіх перехрестях уже гриміли гучномовці:
«Увага! Увага! Увага!
Хич мислить! Хич ехип! Істина подолає червону смерть. Правда переможе хакахо. Хич Дев’ятнадцятий бажає знати своїх підданих. Хич Мислячий буде знати всю правду.
Всім! Всім! Всім!
Хич мислить! Хич ехип! Іменем Безсмертного вердикт номер дві тисячі сто сорок перший.
Віднині при Особистій Канцелярії Хича утворюється Служба Підслухування Думок. Хай живе СПД — очі і вуха Хича!
Благочестивим іменем Безсмертного шефом СПД та генеральним цензором всіх думок призначається Купхейп Х’юп Купеп.
Так бажає Безсмертний!
Так повелів Хич!
Так буде!»
По дорозі додому Купхейп був іще ласкавіший до Івана. Взяв під руку і солоденьким голоском повідомив, що завтра на початку пори великого спокою Чакт знову їде у відрядження, буде інспектувати педагогічні комбінати. На цей раз він відвідає не тільки Провінцію-13—2, але й кілька суміжних із нею. Потім Купхейп іще ласкавіше всміхнувся і сказав, що бере до уваги Іванову бездоганну поведінку і відпускає його разом з Чактом.
— Поїдьте відпочиньте трохи. Ви ж з Чактом такі друзі. Думаю, вам нудно не буде. У мене тільки одне прохання: в Провінції-13—1 вам треба буде з’явитися до професора Ципфіка. Ну, я не знаю, може, й пожити у нього трохи доведеться, поки Чакт інспектуватиме інші провінції. Добу-дві, не більше. Хто такий Ципфік? О, це прекрасний, високогуманний вчений, мій давній приятель. Він хоче вас оглянути і, можливо, поставити два—три невинні досліди. Отже, завтра ви з Чактом рушаєте. Як я вам заздрю…
Після вечері, гуляючи біля очисного басейну, Бідило зустрів Шата.
— Завтра з Чактом їдеш у відрядження, — повідомив несхильник.
— Знаю, — відповів Іван.
— Нічого ти ще не знаєш. До Ципфіка заїжджати не будете. Горбань хоче здихатися тебе, ти йому вже не потрібний. Здати ж свого піддослідного легіонерам він чомусь не бажає. Ципфік робить досліди над шхуфами, всі, хто потрапляє до його лабораторій, гинуть страшною смертю. Цього майже ніхто не знає. Нічого… Скоро й про це загримить наш гроунд. Несхильницький центр вирішив: ти приймеш пропозицію горбаня і завтра їдеш з Чактом. Відвідаєте, як буде вимагати ваша офіційна інструкція, Провінції-13—4, 13—3 й проінспектуєте місцеві педкомбінати. Повторюю: до Провінції-13—2 діяти точно за інструкцією. В Провінції-13—2 одразу ж за центральним готелем є озеро Спокою. Там, на березі, біля пам’ятника Хичу Першому протягом чотирьох діб рівно о двадцять сьомій тоці нуль-нуль сидітиме шхуф з забинтованою головою. Підійдеш до нього, скажеш: «Ваша схильність, ви не знаєте, де можна купити кишенькове видання промов Хича Мислячого?» Шхуф повинен відповісти: «Ходімте, я проведу вас до книгарні, мені якраз по дорозі». Добре запам’ятай, це — пароль.