Страница:
- А се теж не за наших часiв так ©х прозвали. Тут в дуже давнi часи, ще
як не тiльки що запорожцiв тут не було, а й татарва ще не приходила, так
царював у Кодацi якийсь цар, а у царя була улюблена жiнка. От одна
чарiвниця й позаздрила тiй жiнцi та й набрехала царевi, неначе його
дружина та йому невiрна, а на доказ, бач, пророкувала, нiби жiнка царя
завагiтнi та й народить близнюкiв... А коли воно справдi так i сталося,
так цар той жiнку скарав на смерть, а двох близнюкiв звелiв на отсiй горi
живцем закопати та й насипати над ©х домовинами отсi височеннi могили. От
через те i могили люди Близнюками звуть.
Кiлька хвилин старий козак мовчки переводив сво© очi з одного краю
обрiю до другого, далi ж знову звернувся до Галi.
- Тут, серце, всяка могила на степу, всякий островець на Днiпрi i
навiть всяка скеля на березi говорить про минуле. От, наприклад, бачиш з
захiдного боку Днiпра високий острiв бiля Огрiнi - Кiнським вiн зветься,
так на ньому наш кошовий Сiрко вигубив цiлу татарську орду, а кiлька
десяткiв тисяч невольникiв. шо орда гнала з Укра©ни, визволив на волю... А
ото з правого боку на крутому, високому розi Кодак: так там то вже кровi
нашо© козацько© пролилося!.. I до Хмельниччини було i пiсля
Хмельниччини... Там i зараз запорозька паланка сто©ть...
- Кажiть, тату, краще: була паланка! - похмуро сказав Рогоза.
Сей натяк на скасування Запорозько© Сiчi з усiма ©© паланками дуже
зворушив старого сiчовика.
- Боже мiй, Боже мiй! - сказав вiн, ковтаючи сльози.Що ж тепер з тобою
буде, мiй вiльний, укоханий краю? Чи на те ж нашi батьки обороняли тебе од
бусурманiв, не шкодуючи свого життя, щоб дiстався ти чужим людям на
поталу?
Через хвилину, сумно похиливши голову, старий запорожець сходив з
могили до свого возу, щоб ©хати далi, а слiдом йшли й Галя з Демком.
III
В обiдню пору подорожнi почали з'©здити з велико© гори до Днiпра.
Оббiгаючи ту гору, велика рiчка розлягалася перед очима мандрiвникiв
широким та блискучим, мов загартована криця, пiвколом. У лiву руку понад
Днiпром простяглася широка зелена долина, перерiзана вузенькою, вихилястою
рiчкою, понад котрою жовтiли стрiхи запорозьких зимовникiв.
Та рiчечка звалась Половицею, як i тi кiльканадцять хаток, що тулилися
до не©. По долинi вiльно ходили гурти товару й косяки коней, а в далечинi
понад Днiпром визначалися озера й очерети.
Балан не звертав до Половинi, а прямував горою аж до рогу, що вип'явся
скелями проти Монастирського острова, бо саме на тiм розi, над скелями, й
сидiв зимовником його приятель Глоба.
Запорожець Глоба був курiнним товаришем Дмитра Балана Як i Балан, вiн
козакував за часiв гетьмана Мазепи й кошового отамана Гордi нка; коли ж
запорожцi мусили перейти кошем до Олешок, Глоба не схотiв жити на
бусурманськiй землi та, повернувшись до порогiв, наглядiв собi захисний
куточок над скелями Днiпра проти Монастирського острова i збудував там
собi спершу курiнь, а далi й хату.
Дуже припало Глобi до серця се мiсце i почав вiн порядкувати тут сад i
пасiку, а далi збудував пiд скелями на Днiпровiй протоцi млин i молов
сусiдам борошно.
Працюючи у сво му куточку, Глоба нiкуди не ©здив, жiноцтва не бачив i
через те, мабуть, i не оженився замолоду; коли ж почали люди осiдати
хатами понад Половицею i заявилися тут i дiвчата й удовицi, Глоба був уже
старий, женитись не схотiв i довiку лишився бурлакою. Тiльки рокiв з
десять до зруйнування Сiчi стало старому сумно самому жити в хатi i вiн
прийняв до себе жонатого сiчового товариша Каплана i передав все сво
хатн господарство до рук його жiнки.
Коли нашi подорожнi наблизилися до зимовника Глоби, старi товаришi
Дмитра саме лагодилися обiдати i дуже зрадiли гостям. Каплуниха
заметушилася по хатi i за мить на столi почали з'являтися всякi за©дки, а
далi запарував i смачний борщ: Глоба ж тим часом витяг з комори цiлий
десяток сулiй та сулiйок з вишнiвками, тернiвками, дулiвками й iншими
наливками, що вiн настоював з ягiд та овочiв власного саду.
За чаркою горiлки старi приятелi розбалакалися, пригадуючи сво
козакування, пригоди, бойовища й молодецьку гульню. Розмова протяглася
довго i хоч почалася весело та скiнчилася журливо, бо козаки пригадали
подi© останнiх часiв - пригадали, що нема вже ©хньо© неньки Сiчi
Запорозько©.
- Все минулося!..- сказав наприкiнцi обiду Глоба.Минулося й не
вернеться нiколи, як i нашi молодi лiта. У тебе, Дмитре, он хоч дочка
сть... благословить Бог, так i онуки будуть... вже ж хтось пом'яне; я ж,
як був сiромахою, то так сiромахою мене й поховають i не буде кому про
мене згадати! Ну, та що про се говорити... Ходiмо лiпше я покажу тобi мiй
садок.
Всi, вставши з-за столу, пiшли з хати i зразу опинилися в саду.
Деревами була обсаджена велика обшир Днiпрового берега, що високо
пiднiмався над рiчкою. У всякому кутку саду були окремi дерева: цiлi площi
були пiд вишнями, яблунями, дулями й сливами; понад стежками ж росли
шовковицi, кислицi, каштани, клен, ясен та силенна сила бузку.
Балан, оглядаючи сад, дивувався з того, що всяка рослина в саду була
так вихована, як дитина, i не хотiв йняти вiри, щоб все те зробила одна
людина власноручно; Глоба ж, любуючись наслiдками сво © працi i радiючи на
здивування свого приятеля, весело й гордовито говорив:
- Ось де мо© укоханi дiти! Ось де мо© нащадки на сьому свiтi! Якщо вони
мають душу, то згадають мене пiсля смертi.
Далi Глоба показав Бадановi все сво господарство i повiв у берег
Днiпра, де, притулившись до скелi, шумiв колесами млин i стояли,
прив'язанi до корiння осокорiв, великi й малi човни.
- Забагатiв я! - сказав Глоба Бадановi, коли всi верталися вже до
хати.- Бач: у мене млин, всяка худоба нелiчена, зимовник на двi
половини... Ще й другий зимовник i другий сад сть у долинi бiля рiчки
Половицi... А нащо менi все оте? Менi вже час про спасенi душi подбати.
Вiддам, мабуть, все добро на Самарський Микола©вський монастир, та й сам
пiду туди вiку доживати.
Увесь вечiр приятелi згадували про сво минуле життя та гадали про
майбутню долю Запорожжя i тiльки пiзно пiсля вечерi полягали спати. Ранком
другого дня Глоба наклав приятелю на вiз харчiв i, взявши з млина двох
наймитiв, облагодив великого дуба, щоб ним перевезти гостей разом з ©хнiм
возом i волами на той бiк Днiпра.
Ще не встало сонце, як нашi подорожнi були в дубi i, протягши його
деякий час понад берегом, щоб легше було обминути переднi скелi
Монастирського острова, рушили упоперек широко© рiчки. Демко разом з
наймитами громадив веслами, а на стернi, проводжаючи товариша, сидiв сам
Глоба.
Прудкi хвилi рiчки враз пiдхопили дуба i понесли вниз, неначе
намагаючись кинути його на скелi острова. Та тiльки ©м не пощастило: дужа
рука крем'язного запорожця мiцно держала стерно, направляючи дуба вище тих
скель, на другий бiк велико© рiчки.
За пiвгодини дуб був бiля берега. Наймити допомогли Демковi викотити з
нього воза; запрягти ж було недовго i через кiлька хвилин подорожнi,
попрощавшись з Глобою, по©хали далi, прямуючи помiж пiскуватими кучугурами
та шелюгами верболозiв до Самарського шляху.
Тiльки увечерi, коли вже сiдало сонце, нашi подорожнi в'©хали у
стародавн запорозьке мiсто Самар. Тут у Бадана чимало було побратимiв i
приятелiв, та тiльки старий запорожець, побачивши, що по всiх дворах та
вулицях мiста сновигали драгуни, улани й iншi москалi[1], не схотiв
ставати у Самарi на нiч.
- Цур ©м, тим москалям! - говорив вiн.- Од них i поли врiж та тiкай, бо
без лиха не минеться!
Найбiльше вiн боявся за Галю,- i справдi, поки вони пере©хали мiсто,
москалi дуже зачiпали ©©, вигукуючи всякi соромiцькi прислiв'я та пiснi,
так що бiдна дiвчина врештi почала плакати i з очима загорнулася хусткою.
Проминувши серед мiста нову велику церкву на дев'ять високих бань, вiз
незабаром спустився до рiчки Самар, до того мiсця, де коштом Вiйська
Запорозького содержувався пором, злагоджений з двох дубiв.
Чубатi запорожцi-дубовики вже пошабашили на нiч i сидiли у березi бiля
таганка, дожидаючи, поки вкиплять галушки та смакуючи пах олi©, що ©©
кухар чимало всипав у таганок.
Подорожнiм довелося б тут i ночувати, коли б Глоба не поклав на вiз
побратимовi баклажку з горiлкою. Добрий могорич i щире слово Балана
пiддобрили дубовикiв i вони перевезли подорожнiх на другий бiк рiчки..
За рiчкою вiз потягся лiсом, поринаючи колесами в пiску i пiдкидаючись
на корiннях вiковiчних дубiв. Темрява ночi хутко оповила землю, а за
рясними вiттями дубiв до землi не доходив навiть промiнь зiрок. Проте
старий козак нiколи не забував стежки, по котрiй про©хав хоч один раз за
життя i тепер, не вважаючи на темряву, вiн за пiвгодини потрапив до ворiт
монастиря.
Тут, бiля хреста Божого дому, Балан почував себе в безпецi вiд москалiв
i, не наважуючись турбувати ченцiв уночi, не дозволив Демковi стукати у
ворота, а розташувався на нiч пiд парканом монастиря.
Другого дня ранком за браму вийшов молодий чернець i впустив подорожнiх
у двiр. Балан зразу ж пiшов до отця iгумена перебалакати про свою справу,
але виявилося, що вiнчати в той день не годилося, й iгумен наказав дiждати
завтрiшнього.
Весь ранок Рогоза ходив з Галею по монастирському садочку i поза
огорожею в лiсi. Нiхто не бентежив тут лiсового птаства i воно щебетало,
скрекотiло й виспiвувало по кучерявих дубах так, що здавалося, все повiтря
повне тих звукiв; людського ж голосу тут нiде не чуть було, i здавалося,
що за паркан монастиря не доходять нiякi вiстi з свiта. Здавалося, що тут
дбають тiльки про Бога, а до iншого всiм було байдуже; проте справдi воно
було не так: Самарський монастир був частиною запорозько© душi, i з його
тихих келiй з смутком у серцi прислухалися до того, що дiялося на
Запорожжi.
Навiдався Рогоза i до шпиталю, де лежали покалiченi пiд час останньо©
вiйни запорожцi. Там теж була непорушна тиша й спокiй. Тiльки ченцi ходили
помiж лiжками калiк, перев'язуючи ©хнi рани. I подобалося Демковi се святе
мiсце, так що тепер вiн зрозумiв через що тесть повiз його по шлюб сюди, а
не до iншого мiста.
Смутний ходив по шпиталю Балан.
- За що ж i за кого проливали ви свою кров? - встало в його серцi
питання, коли вiн дивився на покалiчених сiчовикiв.
I гiрка сльозина полилась з ока старого запорожця.
Пiсля обiду молодий послушник покликав Балана й Рогозу до келi©
скарбника колишнього кошового Запорозько© Сiчi Пилипа Хведорова. Старий
чернець Пилип ще не дуже давно був одним з видатнiших дiячiв i лицарiв
Ново© Сiчi Запорозько©. Козакувати вiн почав ще з юнацьких лiт i за часiв
кошового Костя Гордi нка брав участь разом з побратимом Баланом в оборонi
Старо© Сiчi. Врятувався вiн тодi тiльки через свiй незвичайний хист та
силу. Побачивши, що отаман i майже все товариство полягло по окопах побите
й покалiчене, а вороги затопили Сiч сво©м вiйськом, Пилип вкинувсь у
Днiпро i переплив його упоперек. Пiсля того вiн з'явився в Олешкiвськiй
Запорозькiй Сiчi, уславився походами звiдтiля на полякiв, що мордували
правобережну Укра©ну, далi ж допомагав Милашевичу пiд час переходу
запорожцiв з Олешкiвсько© Сiчi на ©хнi стародавнi землi i упорядкував Нову
Сiч на Пiдпiльнiй. У Новiй Сiчi вiн уславився походами на татарськi городи
та турецькi землi i, нарештi, в 1764 роцi був обраний за кошового отамана.
Кошовим отаманом Пилип був не великий час, бо, побачивши, яку велику
силу набула в Сiчi заможна козацька старшина i що вона сама схиля ться до
знищення стародавнiх запорозьких звича©в i рiвноправного товариства, вiн
через рiк сам зрiкся кошевства i пiшов рятуватись у Микола©вську пустинь.
Рогоза не був на Сiчi за часiв кошевства Пилипа i зовсiм його не знав,
Балан же, побачивши у невеликiй келi© сивобородого старця, не пiзнав би в
ньому свого давнього побратима, коли б очi старця не свiтили з-пiд довгих
сивих брiв тим вогнем, що грав ще замолоду.
Старий Дмитро, побожно схрестивши руки, попросив у свого колишнього
побратима благословення, а слiдом по ньому пiдiйшов пiд благословення i
молодий козак.
- Сiдайте, друзi мо© й товаришi... - промовив чернець, показуючи на
лаву - i оповiдайте менi, як сталося те, що розкраяло нашi душi.
- От свiдок всього, що було... - одповiв Балан, показавши на Рогозу.-
Нехай вiн сам тобi розкаже.
Молодий козак розказав про всi подi©, що сталися пiд час скасування
Запорозько© Сiчi, не проминувши й того, як з-пiд престолу церкви свято©
Покрови полковники московського вiйська забрали шухлядку з царськими
грамотами та унiверсалами польських королiв про непорушнiсть запорозьких
вольностей i як пiсля того донськi козаки пообдирали з образiв коштовнi
ризи i на шматки порубали срiбнi царськi врата.
Слухаючи оповiдання Демка, старий чернець заплакав, мов дитина, а
проте, коли Рогоза, побоюючись ще бiльше його хвилювати, спинився, вiн
наказав говорити далi:
- Нехай почую все! Може, скорiше мо серце розiрветься у грудях i не
дасть менi пережити смертi неньки Сiчi. Знаю я, що грiх се мiй великий...
що я повинен думати тiльки про прийдешн царство, але де ж взяти сили, щоб
забути ту тяжку кривду, що нам заподiяли?
Коли Рогоза скiнчив оповiдання на тому, що бiльшiсть козакiв
помандрувала на Дунай, чернець, сумуючи, похитав головою:
- Не матимуть вони там долi, бо за турецьку землю доведеться нашим бити
нас хрещених i се буде нестерпучою мукою всьому товариству. Грiх думати
те, що я думаю, прости мене, Господи, а лiпше було б вам тут битись за
матiр Сiч до загину. Не так вчинили ми, коли впало лихо на Стару Сiч.
Спитай он свого тестя. Ми билися до останнього i не осоромили козацько©
слави, а через те, хоч померла Стара Сiч, так народилася Нова. Правда, що
на все воля Господня. Я буду молитись за тих, що помандрували, шукаючи
ново© долi, бо доля ©хня в руках Господнiх.
Проте думки старого ченця не до Бога слалися: вiн почав згадувати
молодi лiта та морськi походи на бусурманiв i переказувати все, що знав
про славнi часи кошевства Iвана Сiрка. Очi колишнього кошового заграли
вогнем молодого завзяття, а постать його вип'ялася й виросла так, що й
чорний клобук на його головi й ряса здавалися зовсiм не на сво му мiсцi.
Несподiвано в ту хвилину вдарив дзвiн до вечернi. Слова занiмiли на
устах ченця, очi погасли, вся постать його стулилась i зiгнулась, i
колишнiй кошовий, ставши в куток до образiв, почав бити поклони. Побачивши
те, Балан та Рогоза, щоб не перешкоджати Божому чоловiковi i не спокушати
його, вийшли потихеньку з келi© i зачинили за собою дверi.
Одстоявши ранком другого дня в церквi службу, Демко Рогоза й Галя
Баланiвна стали на рушнику i взяли шлюб. Вiнчав Рогозу, як i завжди вiнчав
запорожцiв, сам iгумен i поблагословив ©х на нове життя власною рукою.
Пiсля вiнця Балан повiв молодих вклонитися Пилиповi i разом попрощатися
з ним. Пiд час прощання старий Балан, турбуючись про майбутн життя пiсля
зруйнування Сiчi Запорозько©, заплакав.
- Не сумуй, товаришу! - неначе спокiйно сказав колишнiй кошовий.- На
все бо воля Божа i без його свято© волi не було б зруйновано Сiчi
Запорозько©, Блаженнi кротцi, iже синами Божими нарiкуться! Треба
скорятися волi Господнiй i вiд нього сподiватися милосердя.
За ту нiч, що минула пiсля першо© розмови з козаками,
запорожець-чернець багато передумав i перестраждав i, врештi, в його душi
смиренний чернець, мабуть, перемiг сина вiльно© волi, запорозького
кошового, бо здавалося, що його навчання виходило з щирого серця.
IV
Через кiлька днiв щасливi та веселi молодi поверталися разом з батьком
до Базавлуку. Ще вiз з уквiтчаними волами був далеко од оселi, а вже
назустрiч подорожнiм вибiгли Iван з вгою, а далi повиходили й старi
сусiди. Всi, радiючи, привiтали молодих i предрiкали ©м щасливу долю.
Недовго посидiли всi в хатi, а далi старий Балан пiшов до пасiки
оглядати сво© бджоли, а Галя, вхопивши Демка за руку, потягла його в
садочок. Той садочок був ©й любiший за все на свiтi, бо бiля нього вона
народилася на свiт, по його стежках бiгала сво©ми маленькими дитячими
ноженятами, працювала в ньому бiля квiток та рослин i у вiльний час
спочивала в холодку його кучерявих вишень та яблунь. Всякий кущик, всяке
дерево i навiть квiтка в садочку були ©й знайомi як рiднi дiти й брати.
Вона хутко бiгла тепер стежкою саду вiд куща до куща, вiд дерева до
дерева, оглядаючи ©х i манячи за собою того, хто був ©й тепер найдорожчий
на свiтi,- свого чорновусого красуня Демка. Крiзь вiття кучерявих вишень
та яблунь ©© привiтало сво©м промiнням ясне сонце, а з-помiж зеленого
листу до не© озивалося спiвуче птаство та поглядали на не© сво©ми
рум'яними боками ряснi яблука.
Так, перебiгаючи з одно© стежки саду на другу, молодi вибiгли пiд верби
на берег лиману i на них глянула безкрая, блакитна просторiнь осяяного
сонцем величного лиману.
- Любий мiй! - скрикнула Галя.- Чи на свiтi що чарiвнiше за нашу
оселю?
- Тiльки ти, мо серденятко, чарiвнiша! Чарiвнiша! Чарiвнiша i за ваш
садок i за сей лиман безкра©й i навiть за свiт сонця! - одповiв козак,
пригортаючи до серця свою красуню-дружину.
З того дня почалося щасливе шлюбне життя молодих. Галя ще з дiвоцтва
була дуже упадлива до свого господарства, тепер же пiсля одруження ще
дужче взялася до нього. Демко охоче допомагав ©й в працi коло городу й
баштану i хоч був не призвича ний до того, а проте скоро почав привчатись
до господарювання.
Коли зайшла осiнь i господарськi роботи скiнчилися, Демко разом з
Iваном мало не щоранку виносили на човен сiтi, кошелi, рагелi й iншi
рибальськi знаряддя й ви©здили човном у лиман, а лиманом до©здили до
плавень i верталися тiльки увечерi, привозячи добру здобич. За невеликий
час вони наловили стiльки риби, що ©© не було куди дiвати. Галя роздавала
©© сусiдам, годувала наймитiв i насолила вже двi великi дiжки на зиму, а
козаки все везли та й везли рибу... Та яка все була риба! Блискучi, як
золото, коропи, срiбнi, ситi секрети (судаки), зубастi щуки та чорнi
довгоносi осетри, а що вже було ракiв, так ©х Галя здебiльшого викидала
назад у лиман, лишаючи тiльки таких, що були бiльшi за долоню доброго
козака та ситiшi за годоване порося.
За довгу зиму козаки все-таки занудьгувалися. Рибачити обридло, та пiд
кригою рибальство було й нецiкаве. Демко взявся, було, до тих книжок, що
купив у Самарському монастирi, та тiльки всi вони були про житiя святих i
не цiкавили молодих козакiв. Думки обох запорожцiв полинули до Сiчi, на
Дунай; та й на свою рiдну Сiч, що покинули вони на Пiдпiльнiй, ©м дуже
захотiлося глянути, бо й Демко i Гнат нiяк не могли собi уявити нi того,
що було тепер на Пiдпiльнiй, де пiвроку до того шумiло й гуляло
товариство, нi того, що було на невiдомому, та мному Дуна©. Як на лихо нi
з Пiдпiльно©, нi з Дунаю не доходили до Базавлуку нiякi звiстки через те,
що зимовник Балана стояв осторонь од шляхiв i нiхто до нього не завiтав.
Наприкiнцi зими Рогоза не втерпiв i сказав Галi, що хоче по©хати верхи,
подивитись, що робиться на Пiдпiльнiй, у Сiчi, але Галя прямо уп'ялася в
нього:
- Не ©зди, голубчику! Ти ж говорив, що як випускали вас з Сiчi, так
наказували, щоб i не повертатись до не©. Як же ж ти по©деш туди?.. Тебе
заарештують i заберуть у москалi.
Жалiючи Галю, бо вона вже мала по веснi стати матiр'ю, Демко не хотiв
турбувати ©© i рiшив почекати ще деякий час.
Нарештi зима минула. Степи вкрилися зеленим килимом. Садки й плавнi
почали вбиратися у лист. Понад степом защебетали жайворонки, а в садках
почали удудукати чубатi одуди, забуркотiли горлицi... нарештi закувала й
зозуля, а тут у Галi знайшлася й дитинка - маленький син Миколка.
Нема чого й говорити, що всi тому Миколцi дуже зрадiли. Демковi вже
годi нудьгувати - почав допомагати Галi сповивати сина, та й дiд Дмитро
кiлька разiв на день пiдходив тихенько до колиски глянути на немовлятко.
Скоро почали мiркувати про те, де малого охрестити i зважали за краще
зробити се у найближчiй церквi: у Старому Кодаку.
Як тiльки Галя одужала, Рогоза запряг воза i удвох з Галею повезли
дитину до попа.
Наблизившись до Кодаку, Рогоза побачив, що навкруг старо© фортецi
будувалося чимало хат, а в лiву руку од Кодака, ближче до Половицi,
будувалася нова, велика слобода. Роздивляючись на всi новини та розпитуючи
вулицею у людей, де живе пан-отець, Рогоза наглядiв свого товариша з
Платнирiвського курiня - Гната. Вiн ледве пiзнав Гната, бо той був вбраний
не по-запорозькому i навiть штани на ньому були синi, а не червонi.
- Гнате! - гукнув Рогоза.
Той наблизився i, пiзнавши товариша, почоломкався з ним.
- Ти що тут робиш у Кодацi? - спитав Демко.- Чи не оселився тут?
- Авжеж оселився. У лоцмани, бач, приписався. Нас всiх, запорожцiв, хто
приписався у лоцмани, лишили вiльними i грунту нам дали. Ми будемо повз
пороги проводити берлини, байдаки й плоти.
- А хто не приписався?
- Хто не приписався у лоцмани, тих всiх повернуть у крiпакiв.
У Галi з тих речей похололо на серцi. Рогозi ж вони здавалися
неймовiрними. Може, справдi воно й станеться так з бурлаками, але вiн.
Рогоза, сидить бiля грунту i ма з тестем власний зимовник i все
господарство.
- А що ж то в долинi за нова слобода буду ться?
- То все нашi запорожцi осiдають. Все лоцмани... Через те й село
Лоцманською Кам'янкою прозвали.
- Ну, а товариство, що пiшло на Дунай, якi е чутки?
Гнат зразу злякано оглянувся.
- Не згадуй про Дунай уголос, бо як москалi почують, а ©х тут до бiса
вешта ться, то буде й тобi й менi лихо.
Вiн нахилився ближче до Рогози i почав говорити, поспiшаючись:
- Живуть нашi вiльно у Туркiв по всьому Буджаку. I лимани султан всi ©м
подарував. Приходили звiдтiля мiсяцiв зо два до сього братчики Голка та
Книш, щоб товариство пiдмовляти переходити за Буг до туркiв. Дехто було
вже й пiднявся йти, аж тут москалi Галку й Книша схопили та й забили у
кайдани... Он що. Тепер ми, братику, так тут живемо, як тi мишi: вийдеш з
хати, та й озира шся на всi боки; а в хатi й слова про запорозьку волю не
промов, бо по всiх хатах москалi стоять. Прощай, товаришу, та бережися
тут, щоб у якусь халепу не вскочив.
Тiльки що Рогоза, попрощавшись з товаришем, рушив вулицею далi, як до
воза наблизивсь якийсь московський унтер з двома москалями.
- Що за людина? - гукнув вiн до Рогози, спинивши воза.
Рогоза розказав, по якiй справi при©хав.
- А що ж се за вбрання на тобi? - показав унтер на кармазиновий жупан
козака.
- Запорозьке...
- Щоб зараз менi не було! - почав гримати на Демка унтер, вип'явши на
нього сво© великi баньки.- Нема запорожцiв, не повинно бути й ©хнього
вбрання! Зараз скинь та сховай у возi, бо вже як я сам стягну його з тебе,
то вже бiльше не одягнеш!
Рогоза мусiв скоритись i, сховавши жупана пiд себе, мерщiй погнав волiв
до хати пан-отця.
- Цур ©м i пек, сим москалям,- говорив вiн до Галi стиха.- Коли б
скорiше вихопитися звiдсiля з душею.
Охрестивши дитину, наляканi москалями Демко й Галя, не погодувавши
навiть волiв, зараз же рушили з Кодака i тiльки тодi трохи заспоко©лися,
коли знову в'©хали в степ.
Звiстки, що ©х привезли Демко й Галя з Кодака, дуже засмутили старого
Балана.
- Недобрi звiстки, дiти... - сказав вiн.- Почина ться тут нове
господарювання. Недурно менi серце недобре вiщувало.
- Треба, тату, по©хати нам до Сiчi,- сказав Демко.Треба подивитись, що
там робиться. Може, москалi вже давно пiшли звiдтiля геть... Не довiку ж
©м там стояти. Може, там знову товариство збира ться. Адже чимало тодi
таких було, що поховалися по плавнях, щоб перечекати, поки москалi пiдуть
у свою землю.
До речi Демка пристав i Iван, кажучи, що сором сидiти недалеко Сiчi i
не знати, що там дi ться. Старого козака й самого давно манило до Сiчi -
глянути на не© хоч одним оком хотiлося, i вiн охоче згодився на вимоги
сина й зятя.
Порадившись, козаки рiшили ©хати до Сiчi не кiньми, а човном, через
лиман та Пiдпiльною, бо з плавнi можливо було наблизитись до Сiчi зовсiм
непомiтно i так Само непомiтно можливо було б i переховатись в очеретах
плавнi, коли б трапилася яка-небудь пригода од москалiв.
Галя тепер не сперечалася, бо Демко ©хав разом з батьком i се
заспокоювало ©©. Вона охоче почала збирати подорожнiм всяких харчiв, а
через кiлька день ранком тро козакiв сiли у невеликий човен i ви©хали у
лиман.
Лиман Великi Води недурно так звався у запорожцiв; упоперек його ледве
сягало око, а упродовж лиману берегiв зовсiм не видно було. Дрiбненькою
комашкою здавався на тому просторi запорозький човен i здавалося прямо
неймовiрним, щоб вiн колись пересунувся на другий бiк лиману. Проте Демко
жваво налягав на .весло i легенький човен хутко посувався по прозорiй водi
лиману, немов по сковзанцi, лишаючи позад себе водокрутнi од сплескiв
весел.
Смужка зелено© плавнi на тiм боцi лиману щохвилини ближчала, дерева
пiдiймалися з води все вище, i до снiдання козаки прибули вже до другого
берега i, трохи вiдпочивши, ви©хали у рiчку Пiдпiльню. Тут на гребки сiв
Iван, Демко ж почав снiдати.
З-за гiллястих верб та яворiв, що росли берегами, вже вийшло червоне
сонце, розмальовуючи Пiдпiльню дивовижними кольорами. Плавня вже давно
прокинулася i легкокриле птаство завело сво© веселi пiснi... Проте козаки
не дуже до тих пiсень прислухалися, не дуже й до краси плавнi
придивлялися, бо все те було ©м давно вiдоме. Очi ©хнi з напруженням
придивлялися у той бiк, де була Запорозька Сiч.
По Пiдпiльнiй доводилося гребтись проти води i через те човен посувався
повагом, так що Демко та Iван, гребучи по черзi, у човнi й пообiдали.
Пiсля обiду, коли сонце почало вже схилятись на захiд, Iван радiсно
скрикнув:
- Хрест!
Всi глянули на схiд сонця. Там, над зеленою пущею плавнi, сяяв пiд
промiнням сонця щирим золотом хрест сiчово© церкви свято© Покрови.
Козаки поскидали шапки й почали хреститись.
- Слава Господовi! - сказав старий Балан.
- Церква сто©ть нерухомо!
- А коли церква сто©ть,- скрикнув Демко,- так живе у Сiчi й товариство!
В запалi вiн почав чимдуж налягати на весла, i човен, пiдстрибуючи з
напруги, щодалi все хутчiше бiг у той бiк, де хрест сiчово© церкви то
як не тiльки що запорожцiв тут не було, а й татарва ще не приходила, так
царював у Кодацi якийсь цар, а у царя була улюблена жiнка. От одна
чарiвниця й позаздрила тiй жiнцi та й набрехала царевi, неначе його
дружина та йому невiрна, а на доказ, бач, пророкувала, нiби жiнка царя
завагiтнi та й народить близнюкiв... А коли воно справдi так i сталося,
так цар той жiнку скарав на смерть, а двох близнюкiв звелiв на отсiй горi
живцем закопати та й насипати над ©х домовинами отсi височеннi могили. От
через те i могили люди Близнюками звуть.
Кiлька хвилин старий козак мовчки переводив сво© очi з одного краю
обрiю до другого, далi ж знову звернувся до Галi.
- Тут, серце, всяка могила на степу, всякий островець на Днiпрi i
навiть всяка скеля на березi говорить про минуле. От, наприклад, бачиш з
захiдного боку Днiпра високий острiв бiля Огрiнi - Кiнським вiн зветься,
так на ньому наш кошовий Сiрко вигубив цiлу татарську орду, а кiлька
десяткiв тисяч невольникiв. шо орда гнала з Укра©ни, визволив на волю... А
ото з правого боку на крутому, високому розi Кодак: так там то вже кровi
нашо© козацько© пролилося!.. I до Хмельниччини було i пiсля
Хмельниччини... Там i зараз запорозька паланка сто©ть...
- Кажiть, тату, краще: була паланка! - похмуро сказав Рогоза.
Сей натяк на скасування Запорозько© Сiчi з усiма ©© паланками дуже
зворушив старого сiчовика.
- Боже мiй, Боже мiй! - сказав вiн, ковтаючи сльози.Що ж тепер з тобою
буде, мiй вiльний, укоханий краю? Чи на те ж нашi батьки обороняли тебе од
бусурманiв, не шкодуючи свого життя, щоб дiстався ти чужим людям на
поталу?
Через хвилину, сумно похиливши голову, старий запорожець сходив з
могили до свого возу, щоб ©хати далi, а слiдом йшли й Галя з Демком.
III
В обiдню пору подорожнi почали з'©здити з велико© гори до Днiпра.
Оббiгаючи ту гору, велика рiчка розлягалася перед очима мандрiвникiв
широким та блискучим, мов загартована криця, пiвколом. У лiву руку понад
Днiпром простяглася широка зелена долина, перерiзана вузенькою, вихилястою
рiчкою, понад котрою жовтiли стрiхи запорозьких зимовникiв.
Та рiчечка звалась Половицею, як i тi кiльканадцять хаток, що тулилися
до не©. По долинi вiльно ходили гурти товару й косяки коней, а в далечинi
понад Днiпром визначалися озера й очерети.
Балан не звертав до Половинi, а прямував горою аж до рогу, що вип'явся
скелями проти Монастирського острова, бо саме на тiм розi, над скелями, й
сидiв зимовником його приятель Глоба.
Запорожець Глоба був курiнним товаришем Дмитра Балана Як i Балан, вiн
козакував за часiв гетьмана Мазепи й кошового отамана Гордi нка; коли ж
запорожцi мусили перейти кошем до Олешок, Глоба не схотiв жити на
бусурманськiй землi та, повернувшись до порогiв, наглядiв собi захисний
куточок над скелями Днiпра проти Монастирського острова i збудував там
собi спершу курiнь, а далi й хату.
Дуже припало Глобi до серця се мiсце i почав вiн порядкувати тут сад i
пасiку, а далi збудував пiд скелями на Днiпровiй протоцi млин i молов
сусiдам борошно.
Працюючи у сво му куточку, Глоба нiкуди не ©здив, жiноцтва не бачив i
через те, мабуть, i не оженився замолоду; коли ж почали люди осiдати
хатами понад Половицею i заявилися тут i дiвчата й удовицi, Глоба був уже
старий, женитись не схотiв i довiку лишився бурлакою. Тiльки рокiв з
десять до зруйнування Сiчi стало старому сумно самому жити в хатi i вiн
прийняв до себе жонатого сiчового товариша Каплана i передав все сво
хатн господарство до рук його жiнки.
Коли нашi подорожнi наблизилися до зимовника Глоби, старi товаришi
Дмитра саме лагодилися обiдати i дуже зрадiли гостям. Каплуниха
заметушилася по хатi i за мить на столi почали з'являтися всякi за©дки, а
далi запарував i смачний борщ: Глоба ж тим часом витяг з комори цiлий
десяток сулiй та сулiйок з вишнiвками, тернiвками, дулiвками й iншими
наливками, що вiн настоював з ягiд та овочiв власного саду.
За чаркою горiлки старi приятелi розбалакалися, пригадуючи сво
козакування, пригоди, бойовища й молодецьку гульню. Розмова протяглася
довго i хоч почалася весело та скiнчилася журливо, бо козаки пригадали
подi© останнiх часiв - пригадали, що нема вже ©хньо© неньки Сiчi
Запорозько©.
- Все минулося!..- сказав наприкiнцi обiду Глоба.Минулося й не
вернеться нiколи, як i нашi молодi лiта. У тебе, Дмитре, он хоч дочка
сть... благословить Бог, так i онуки будуть... вже ж хтось пом'яне; я ж,
як був сiромахою, то так сiромахою мене й поховають i не буде кому про
мене згадати! Ну, та що про се говорити... Ходiмо лiпше я покажу тобi мiй
садок.
Всi, вставши з-за столу, пiшли з хати i зразу опинилися в саду.
Деревами була обсаджена велика обшир Днiпрового берега, що високо
пiднiмався над рiчкою. У всякому кутку саду були окремi дерева: цiлi площi
були пiд вишнями, яблунями, дулями й сливами; понад стежками ж росли
шовковицi, кислицi, каштани, клен, ясен та силенна сила бузку.
Балан, оглядаючи сад, дивувався з того, що всяка рослина в саду була
так вихована, як дитина, i не хотiв йняти вiри, щоб все те зробила одна
людина власноручно; Глоба ж, любуючись наслiдками сво © працi i радiючи на
здивування свого приятеля, весело й гордовито говорив:
- Ось де мо© укоханi дiти! Ось де мо© нащадки на сьому свiтi! Якщо вони
мають душу, то згадають мене пiсля смертi.
Далi Глоба показав Бадановi все сво господарство i повiв у берег
Днiпра, де, притулившись до скелi, шумiв колесами млин i стояли,
прив'язанi до корiння осокорiв, великi й малi човни.
- Забагатiв я! - сказав Глоба Бадановi, коли всi верталися вже до
хати.- Бач: у мене млин, всяка худоба нелiчена, зимовник на двi
половини... Ще й другий зимовник i другий сад сть у долинi бiля рiчки
Половицi... А нащо менi все оте? Менi вже час про спасенi душi подбати.
Вiддам, мабуть, все добро на Самарський Микола©вський монастир, та й сам
пiду туди вiку доживати.
Увесь вечiр приятелi згадували про сво минуле життя та гадали про
майбутню долю Запорожжя i тiльки пiзно пiсля вечерi полягали спати. Ранком
другого дня Глоба наклав приятелю на вiз харчiв i, взявши з млина двох
наймитiв, облагодив великого дуба, щоб ним перевезти гостей разом з ©хнiм
возом i волами на той бiк Днiпра.
Ще не встало сонце, як нашi подорожнi були в дубi i, протягши його
деякий час понад берегом, щоб легше було обминути переднi скелi
Монастирського острова, рушили упоперек широко© рiчки. Демко разом з
наймитами громадив веслами, а на стернi, проводжаючи товариша, сидiв сам
Глоба.
Прудкi хвилi рiчки враз пiдхопили дуба i понесли вниз, неначе
намагаючись кинути його на скелi острова. Та тiльки ©м не пощастило: дужа
рука крем'язного запорожця мiцно держала стерно, направляючи дуба вище тих
скель, на другий бiк велико© рiчки.
За пiвгодини дуб був бiля берега. Наймити допомогли Демковi викотити з
нього воза; запрягти ж було недовго i через кiлька хвилин подорожнi,
попрощавшись з Глобою, по©хали далi, прямуючи помiж пiскуватими кучугурами
та шелюгами верболозiв до Самарського шляху.
Тiльки увечерi, коли вже сiдало сонце, нашi подорожнi в'©хали у
стародавн запорозьке мiсто Самар. Тут у Бадана чимало було побратимiв i
приятелiв, та тiльки старий запорожець, побачивши, що по всiх дворах та
вулицях мiста сновигали драгуни, улани й iншi москалi[1], не схотiв
ставати у Самарi на нiч.
- Цур ©м, тим москалям! - говорив вiн.- Од них i поли врiж та тiкай, бо
без лиха не минеться!
Найбiльше вiн боявся за Галю,- i справдi, поки вони пере©хали мiсто,
москалi дуже зачiпали ©©, вигукуючи всякi соромiцькi прислiв'я та пiснi,
так що бiдна дiвчина врештi почала плакати i з очима загорнулася хусткою.
Проминувши серед мiста нову велику церкву на дев'ять високих бань, вiз
незабаром спустився до рiчки Самар, до того мiсця, де коштом Вiйська
Запорозького содержувався пором, злагоджений з двох дубiв.
Чубатi запорожцi-дубовики вже пошабашили на нiч i сидiли у березi бiля
таганка, дожидаючи, поки вкиплять галушки та смакуючи пах олi©, що ©©
кухар чимало всипав у таганок.
Подорожнiм довелося б тут i ночувати, коли б Глоба не поклав на вiз
побратимовi баклажку з горiлкою. Добрий могорич i щире слово Балана
пiддобрили дубовикiв i вони перевезли подорожнiх на другий бiк рiчки..
За рiчкою вiз потягся лiсом, поринаючи колесами в пiску i пiдкидаючись
на корiннях вiковiчних дубiв. Темрява ночi хутко оповила землю, а за
рясними вiттями дубiв до землi не доходив навiть промiнь зiрок. Проте
старий козак нiколи не забував стежки, по котрiй про©хав хоч один раз за
життя i тепер, не вважаючи на темряву, вiн за пiвгодини потрапив до ворiт
монастиря.
Тут, бiля хреста Божого дому, Балан почував себе в безпецi вiд москалiв
i, не наважуючись турбувати ченцiв уночi, не дозволив Демковi стукати у
ворота, а розташувався на нiч пiд парканом монастиря.
Другого дня ранком за браму вийшов молодий чернець i впустив подорожнiх
у двiр. Балан зразу ж пiшов до отця iгумена перебалакати про свою справу,
але виявилося, що вiнчати в той день не годилося, й iгумен наказав дiждати
завтрiшнього.
Весь ранок Рогоза ходив з Галею по монастирському садочку i поза
огорожею в лiсi. Нiхто не бентежив тут лiсового птаства i воно щебетало,
скрекотiло й виспiвувало по кучерявих дубах так, що здавалося, все повiтря
повне тих звукiв; людського ж голосу тут нiде не чуть було, i здавалося,
що за паркан монастиря не доходять нiякi вiстi з свiта. Здавалося, що тут
дбають тiльки про Бога, а до iншого всiм було байдуже; проте справдi воно
було не так: Самарський монастир був частиною запорозько© душi, i з його
тихих келiй з смутком у серцi прислухалися до того, що дiялося на
Запорожжi.
Навiдався Рогоза i до шпиталю, де лежали покалiченi пiд час останньо©
вiйни запорожцi. Там теж була непорушна тиша й спокiй. Тiльки ченцi ходили
помiж лiжками калiк, перев'язуючи ©хнi рани. I подобалося Демковi се святе
мiсце, так що тепер вiн зрозумiв через що тесть повiз його по шлюб сюди, а
не до iншого мiста.
Смутний ходив по шпиталю Балан.
- За що ж i за кого проливали ви свою кров? - встало в його серцi
питання, коли вiн дивився на покалiчених сiчовикiв.
I гiрка сльозина полилась з ока старого запорожця.
Пiсля обiду молодий послушник покликав Балана й Рогозу до келi©
скарбника колишнього кошового Запорозько© Сiчi Пилипа Хведорова. Старий
чернець Пилип ще не дуже давно був одним з видатнiших дiячiв i лицарiв
Ново© Сiчi Запорозько©. Козакувати вiн почав ще з юнацьких лiт i за часiв
кошового Костя Гордi нка брав участь разом з побратимом Баланом в оборонi
Старо© Сiчi. Врятувався вiн тодi тiльки через свiй незвичайний хист та
силу. Побачивши, що отаман i майже все товариство полягло по окопах побите
й покалiчене, а вороги затопили Сiч сво©м вiйськом, Пилип вкинувсь у
Днiпро i переплив його упоперек. Пiсля того вiн з'явився в Олешкiвськiй
Запорозькiй Сiчi, уславився походами звiдтiля на полякiв, що мордували
правобережну Укра©ну, далi ж допомагав Милашевичу пiд час переходу
запорожцiв з Олешкiвсько© Сiчi на ©хнi стародавнi землi i упорядкував Нову
Сiч на Пiдпiльнiй. У Новiй Сiчi вiн уславився походами на татарськi городи
та турецькi землi i, нарештi, в 1764 роцi був обраний за кошового отамана.
Кошовим отаманом Пилип був не великий час, бо, побачивши, яку велику
силу набула в Сiчi заможна козацька старшина i що вона сама схиля ться до
знищення стародавнiх запорозьких звича©в i рiвноправного товариства, вiн
через рiк сам зрiкся кошевства i пiшов рятуватись у Микола©вську пустинь.
Рогоза не був на Сiчi за часiв кошевства Пилипа i зовсiм його не знав,
Балан же, побачивши у невеликiй келi© сивобородого старця, не пiзнав би в
ньому свого давнього побратима, коли б очi старця не свiтили з-пiд довгих
сивих брiв тим вогнем, що грав ще замолоду.
Старий Дмитро, побожно схрестивши руки, попросив у свого колишнього
побратима благословення, а слiдом по ньому пiдiйшов пiд благословення i
молодий козак.
- Сiдайте, друзi мо© й товаришi... - промовив чернець, показуючи на
лаву - i оповiдайте менi, як сталося те, що розкраяло нашi душi.
- От свiдок всього, що було... - одповiв Балан, показавши на Рогозу.-
Нехай вiн сам тобi розкаже.
Молодий козак розказав про всi подi©, що сталися пiд час скасування
Запорозько© Сiчi, не проминувши й того, як з-пiд престолу церкви свято©
Покрови полковники московського вiйська забрали шухлядку з царськими
грамотами та унiверсалами польських королiв про непорушнiсть запорозьких
вольностей i як пiсля того донськi козаки пообдирали з образiв коштовнi
ризи i на шматки порубали срiбнi царськi врата.
Слухаючи оповiдання Демка, старий чернець заплакав, мов дитина, а
проте, коли Рогоза, побоюючись ще бiльше його хвилювати, спинився, вiн
наказав говорити далi:
- Нехай почую все! Може, скорiше мо серце розiрветься у грудях i не
дасть менi пережити смертi неньки Сiчi. Знаю я, що грiх се мiй великий...
що я повинен думати тiльки про прийдешн царство, але де ж взяти сили, щоб
забути ту тяжку кривду, що нам заподiяли?
Коли Рогоза скiнчив оповiдання на тому, що бiльшiсть козакiв
помандрувала на Дунай, чернець, сумуючи, похитав головою:
- Не матимуть вони там долi, бо за турецьку землю доведеться нашим бити
нас хрещених i се буде нестерпучою мукою всьому товариству. Грiх думати
те, що я думаю, прости мене, Господи, а лiпше було б вам тут битись за
матiр Сiч до загину. Не так вчинили ми, коли впало лихо на Стару Сiч.
Спитай он свого тестя. Ми билися до останнього i не осоромили козацько©
слави, а через те, хоч померла Стара Сiч, так народилася Нова. Правда, що
на все воля Господня. Я буду молитись за тих, що помандрували, шукаючи
ново© долi, бо доля ©хня в руках Господнiх.
Проте думки старого ченця не до Бога слалися: вiн почав згадувати
молодi лiта та морськi походи на бусурманiв i переказувати все, що знав
про славнi часи кошевства Iвана Сiрка. Очi колишнього кошового заграли
вогнем молодого завзяття, а постать його вип'ялася й виросла так, що й
чорний клобук на його головi й ряса здавалися зовсiм не на сво му мiсцi.
Несподiвано в ту хвилину вдарив дзвiн до вечернi. Слова занiмiли на
устах ченця, очi погасли, вся постать його стулилась i зiгнулась, i
колишнiй кошовий, ставши в куток до образiв, почав бити поклони. Побачивши
те, Балан та Рогоза, щоб не перешкоджати Божому чоловiковi i не спокушати
його, вийшли потихеньку з келi© i зачинили за собою дверi.
Одстоявши ранком другого дня в церквi службу, Демко Рогоза й Галя
Баланiвна стали на рушнику i взяли шлюб. Вiнчав Рогозу, як i завжди вiнчав
запорожцiв, сам iгумен i поблагословив ©х на нове життя власною рукою.
Пiсля вiнця Балан повiв молодих вклонитися Пилиповi i разом попрощатися
з ним. Пiд час прощання старий Балан, турбуючись про майбутн життя пiсля
зруйнування Сiчi Запорозько©, заплакав.
- Не сумуй, товаришу! - неначе спокiйно сказав колишнiй кошовий.- На
все бо воля Божа i без його свято© волi не було б зруйновано Сiчi
Запорозько©, Блаженнi кротцi, iже синами Божими нарiкуться! Треба
скорятися волi Господнiй i вiд нього сподiватися милосердя.
За ту нiч, що минула пiсля першо© розмови з козаками,
запорожець-чернець багато передумав i перестраждав i, врештi, в його душi
смиренний чернець, мабуть, перемiг сина вiльно© волi, запорозького
кошового, бо здавалося, що його навчання виходило з щирого серця.
IV
Через кiлька днiв щасливi та веселi молодi поверталися разом з батьком
до Базавлуку. Ще вiз з уквiтчаними волами був далеко од оселi, а вже
назустрiч подорожнiм вибiгли Iван з вгою, а далi повиходили й старi
сусiди. Всi, радiючи, привiтали молодих i предрiкали ©м щасливу долю.
Недовго посидiли всi в хатi, а далi старий Балан пiшов до пасiки
оглядати сво© бджоли, а Галя, вхопивши Демка за руку, потягла його в
садочок. Той садочок був ©й любiший за все на свiтi, бо бiля нього вона
народилася на свiт, по його стежках бiгала сво©ми маленькими дитячими
ноженятами, працювала в ньому бiля квiток та рослин i у вiльний час
спочивала в холодку його кучерявих вишень та яблунь. Всякий кущик, всяке
дерево i навiть квiтка в садочку були ©й знайомi як рiднi дiти й брати.
Вона хутко бiгла тепер стежкою саду вiд куща до куща, вiд дерева до
дерева, оглядаючи ©х i манячи за собою того, хто був ©й тепер найдорожчий
на свiтi,- свого чорновусого красуня Демка. Крiзь вiття кучерявих вишень
та яблунь ©© привiтало сво©м промiнням ясне сонце, а з-помiж зеленого
листу до не© озивалося спiвуче птаство та поглядали на не© сво©ми
рум'яними боками ряснi яблука.
Так, перебiгаючи з одно© стежки саду на другу, молодi вибiгли пiд верби
на берег лиману i на них глянула безкрая, блакитна просторiнь осяяного
сонцем величного лиману.
- Любий мiй! - скрикнула Галя.- Чи на свiтi що чарiвнiше за нашу
оселю?
- Тiльки ти, мо серденятко, чарiвнiша! Чарiвнiша! Чарiвнiша i за ваш
садок i за сей лиман безкра©й i навiть за свiт сонця! - одповiв козак,
пригортаючи до серця свою красуню-дружину.
З того дня почалося щасливе шлюбне життя молодих. Галя ще з дiвоцтва
була дуже упадлива до свого господарства, тепер же пiсля одруження ще
дужче взялася до нього. Демко охоче допомагав ©й в працi коло городу й
баштану i хоч був не призвича ний до того, а проте скоро почав привчатись
до господарювання.
Коли зайшла осiнь i господарськi роботи скiнчилися, Демко разом з
Iваном мало не щоранку виносили на човен сiтi, кошелi, рагелi й iншi
рибальськi знаряддя й ви©здили човном у лиман, а лиманом до©здили до
плавень i верталися тiльки увечерi, привозячи добру здобич. За невеликий
час вони наловили стiльки риби, що ©© не було куди дiвати. Галя роздавала
©© сусiдам, годувала наймитiв i насолила вже двi великi дiжки на зиму, а
козаки все везли та й везли рибу... Та яка все була риба! Блискучi, як
золото, коропи, срiбнi, ситi секрети (судаки), зубастi щуки та чорнi
довгоносi осетри, а що вже було ракiв, так ©х Галя здебiльшого викидала
назад у лиман, лишаючи тiльки таких, що були бiльшi за долоню доброго
козака та ситiшi за годоване порося.
За довгу зиму козаки все-таки занудьгувалися. Рибачити обридло, та пiд
кригою рибальство було й нецiкаве. Демко взявся, було, до тих книжок, що
купив у Самарському монастирi, та тiльки всi вони були про житiя святих i
не цiкавили молодих козакiв. Думки обох запорожцiв полинули до Сiчi, на
Дунай; та й на свою рiдну Сiч, що покинули вони на Пiдпiльнiй, ©м дуже
захотiлося глянути, бо й Демко i Гнат нiяк не могли собi уявити нi того,
що було тепер на Пiдпiльнiй, де пiвроку до того шумiло й гуляло
товариство, нi того, що було на невiдомому, та мному Дуна©. Як на лихо нi
з Пiдпiльно©, нi з Дунаю не доходили до Базавлуку нiякi звiстки через те,
що зимовник Балана стояв осторонь од шляхiв i нiхто до нього не завiтав.
Наприкiнцi зими Рогоза не втерпiв i сказав Галi, що хоче по©хати верхи,
подивитись, що робиться на Пiдпiльнiй, у Сiчi, але Галя прямо уп'ялася в
нього:
- Не ©зди, голубчику! Ти ж говорив, що як випускали вас з Сiчi, так
наказували, щоб i не повертатись до не©. Як же ж ти по©деш туди?.. Тебе
заарештують i заберуть у москалi.
Жалiючи Галю, бо вона вже мала по веснi стати матiр'ю, Демко не хотiв
турбувати ©© i рiшив почекати ще деякий час.
Нарештi зима минула. Степи вкрилися зеленим килимом. Садки й плавнi
почали вбиратися у лист. Понад степом защебетали жайворонки, а в садках
почали удудукати чубатi одуди, забуркотiли горлицi... нарештi закувала й
зозуля, а тут у Галi знайшлася й дитинка - маленький син Миколка.
Нема чого й говорити, що всi тому Миколцi дуже зрадiли. Демковi вже
годi нудьгувати - почав допомагати Галi сповивати сина, та й дiд Дмитро
кiлька разiв на день пiдходив тихенько до колиски глянути на немовлятко.
Скоро почали мiркувати про те, де малого охрестити i зважали за краще
зробити се у найближчiй церквi: у Старому Кодаку.
Як тiльки Галя одужала, Рогоза запряг воза i удвох з Галею повезли
дитину до попа.
Наблизившись до Кодаку, Рогоза побачив, що навкруг старо© фортецi
будувалося чимало хат, а в лiву руку од Кодака, ближче до Половицi,
будувалася нова, велика слобода. Роздивляючись на всi новини та розпитуючи
вулицею у людей, де живе пан-отець, Рогоза наглядiв свого товариша з
Платнирiвського курiня - Гната. Вiн ледве пiзнав Гната, бо той був вбраний
не по-запорозькому i навiть штани на ньому були синi, а не червонi.
- Гнате! - гукнув Рогоза.
Той наблизився i, пiзнавши товариша, почоломкався з ним.
- Ти що тут робиш у Кодацi? - спитав Демко.- Чи не оселився тут?
- Авжеж оселився. У лоцмани, бач, приписався. Нас всiх, запорожцiв, хто
приписався у лоцмани, лишили вiльними i грунту нам дали. Ми будемо повз
пороги проводити берлини, байдаки й плоти.
- А хто не приписався?
- Хто не приписався у лоцмани, тих всiх повернуть у крiпакiв.
У Галi з тих речей похололо на серцi. Рогозi ж вони здавалися
неймовiрними. Може, справдi воно й станеться так з бурлаками, але вiн.
Рогоза, сидить бiля грунту i ма з тестем власний зимовник i все
господарство.
- А що ж то в долинi за нова слобода буду ться?
- То все нашi запорожцi осiдають. Все лоцмани... Через те й село
Лоцманською Кам'янкою прозвали.
- Ну, а товариство, що пiшло на Дунай, якi е чутки?
Гнат зразу злякано оглянувся.
- Не згадуй про Дунай уголос, бо як москалi почують, а ©х тут до бiса
вешта ться, то буде й тобi й менi лихо.
Вiн нахилився ближче до Рогози i почав говорити, поспiшаючись:
- Живуть нашi вiльно у Туркiв по всьому Буджаку. I лимани султан всi ©м
подарував. Приходили звiдтiля мiсяцiв зо два до сього братчики Голка та
Книш, щоб товариство пiдмовляти переходити за Буг до туркiв. Дехто було
вже й пiднявся йти, аж тут москалi Галку й Книша схопили та й забили у
кайдани... Он що. Тепер ми, братику, так тут живемо, як тi мишi: вийдеш з
хати, та й озира шся на всi боки; а в хатi й слова про запорозьку волю не
промов, бо по всiх хатах москалi стоять. Прощай, товаришу, та бережися
тут, щоб у якусь халепу не вскочив.
Тiльки що Рогоза, попрощавшись з товаришем, рушив вулицею далi, як до
воза наблизивсь якийсь московський унтер з двома москалями.
- Що за людина? - гукнув вiн до Рогози, спинивши воза.
Рогоза розказав, по якiй справi при©хав.
- А що ж се за вбрання на тобi? - показав унтер на кармазиновий жупан
козака.
- Запорозьке...
- Щоб зараз менi не було! - почав гримати на Демка унтер, вип'явши на
нього сво© великi баньки.- Нема запорожцiв, не повинно бути й ©хнього
вбрання! Зараз скинь та сховай у возi, бо вже як я сам стягну його з тебе,
то вже бiльше не одягнеш!
Рогоза мусiв скоритись i, сховавши жупана пiд себе, мерщiй погнав волiв
до хати пан-отця.
- Цур ©м i пек, сим москалям,- говорив вiн до Галi стиха.- Коли б
скорiше вихопитися звiдсiля з душею.
Охрестивши дитину, наляканi москалями Демко й Галя, не погодувавши
навiть волiв, зараз же рушили з Кодака i тiльки тодi трохи заспоко©лися,
коли знову в'©хали в степ.
Звiстки, що ©х привезли Демко й Галя з Кодака, дуже засмутили старого
Балана.
- Недобрi звiстки, дiти... - сказав вiн.- Почина ться тут нове
господарювання. Недурно менi серце недобре вiщувало.
- Треба, тату, по©хати нам до Сiчi,- сказав Демко.Треба подивитись, що
там робиться. Може, москалi вже давно пiшли звiдтiля геть... Не довiку ж
©м там стояти. Може, там знову товариство збира ться. Адже чимало тодi
таких було, що поховалися по плавнях, щоб перечекати, поки москалi пiдуть
у свою землю.
До речi Демка пристав i Iван, кажучи, що сором сидiти недалеко Сiчi i
не знати, що там дi ться. Старого козака й самого давно манило до Сiчi -
глянути на не© хоч одним оком хотiлося, i вiн охоче згодився на вимоги
сина й зятя.
Порадившись, козаки рiшили ©хати до Сiчi не кiньми, а човном, через
лиман та Пiдпiльною, бо з плавнi можливо було наблизитись до Сiчi зовсiм
непомiтно i так Само непомiтно можливо було б i переховатись в очеретах
плавнi, коли б трапилася яка-небудь пригода од москалiв.
Галя тепер не сперечалася, бо Демко ©хав разом з батьком i се
заспокоювало ©©. Вона охоче почала збирати подорожнiм всяких харчiв, а
через кiлька день ранком тро козакiв сiли у невеликий човен i ви©хали у
лиман.
Лиман Великi Води недурно так звався у запорожцiв; упоперек його ледве
сягало око, а упродовж лиману берегiв зовсiм не видно було. Дрiбненькою
комашкою здавався на тому просторi запорозький човен i здавалося прямо
неймовiрним, щоб вiн колись пересунувся на другий бiк лиману. Проте Демко
жваво налягав на .весло i легенький човен хутко посувався по прозорiй водi
лиману, немов по сковзанцi, лишаючи позад себе водокрутнi од сплескiв
весел.
Смужка зелено© плавнi на тiм боцi лиману щохвилини ближчала, дерева
пiдiймалися з води все вище, i до снiдання козаки прибули вже до другого
берега i, трохи вiдпочивши, ви©хали у рiчку Пiдпiльню. Тут на гребки сiв
Iван, Демко ж почав снiдати.
З-за гiллястих верб та яворiв, що росли берегами, вже вийшло червоне
сонце, розмальовуючи Пiдпiльню дивовижними кольорами. Плавня вже давно
прокинулася i легкокриле птаство завело сво© веселi пiснi... Проте козаки
не дуже до тих пiсень прислухалися, не дуже й до краси плавнi
придивлялися, бо все те було ©м давно вiдоме. Очi ©хнi з напруженням
придивлялися у той бiк, де була Запорозька Сiч.
По Пiдпiльнiй доводилося гребтись проти води i через те човен посувався
повагом, так що Демко та Iван, гребучи по черзi, у човнi й пообiдали.
Пiсля обiду, коли сонце почало вже схилятись на захiд, Iван радiсно
скрикнув:
- Хрест!
Всi глянули на схiд сонця. Там, над зеленою пущею плавнi, сяяв пiд
промiнням сонця щирим золотом хрест сiчово© церкви свято© Покрови.
Козаки поскидали шапки й почали хреститись.
- Слава Господовi! - сказав старий Балан.
- Церква сто©ть нерухомо!
- А коли церква сто©ть,- скрикнув Демко,- так живе у Сiчi й товариство!
В запалi вiн почав чимдуж налягати на весла, i човен, пiдстрибуючи з
напруги, щодалi все хутчiше бiг у той бiк, де хрест сiчово© церкви то