- Знайдiть йому мiсце у хатi. Хай тут ночує, щоб був пiд рукою...
- Iще полiцейських вiзьмете? Чи менi з вами йти?- спитав староста.
- Досить буде його, - кивнув гауптштурмфюрер на молодого полiцая. - Приготуйте йому гостру лопату... Так, так, гостру лопату i ще якийсь чистий мiшок...
Молодий полiцай знайшов мiсце в яру пiд старою, почорнiлою i розтрiснутою вiд старостi трухлявою березою, i коли мiношукач в руках Адамадзе просигналив про метал у землi, почав обережно копати. Гауптштурмфюрер i колишнiй князь, вiдкинувши обережнiсть, нетерпляче пiдганяли його.
Металевий предмет залягав глибоко. Нарештi десь через пiвгодини у глибокiй ямi лопата заскреготiла по металу. Полiцай став навколiшки перед ямою i руками став розгрiбати землю. Адамадзе допомагав йому, i за кiлька хвилин вони пiдняли невелику, довгасту, але важку металеву коробку, на якiй налипла земля.
Швидкими рухами Адамадзе зчистив ту землю саперною лопаткою i спробував пiдняти кришку коробки. Вона була замкнена на внутрiшнi замочки i не пiддавалася.
Тодi гауптштурмфюрер забрав у князя цю коробку, поклав її на землю i лезом лопати, просунутим пiд замочки, зламав їх. Кришка коробки пiднялася, i очам вiдкрилася казкова картина. Навiть у похмурому свiтлi зимового дня алмази, сапфiри, смарагди блищали, променилися, палахкотiли, грали барвами.
Усi стояли над цiєю красою як завороженi. Апостолов, про якого забули, раптом упав на землю i став хапатися за коробку. Адамадзе узяв його за комiр, пiдняв, як малу дитину, i вiдкинув на землю подалi вiд коробки.
Молодий полiцай, рокривши рота, очманiло дивився на небачене багатство i раптом, озираючись, дико завищав. Вiн помiтив, як гауптштурмфюрер швидким рухом вихопив пiстолет.
Грiм пострiлу у вiльному вiд листя зимовому лiсi полетiв ген-ген до безкраю. Гайвороння злякано спурхнуло i загалдiло над кронами. Полiцай упав на землю, пошкрiб в агонiї пальцями снiг бiля коробки з коштовностями, немов востаннє хотiв дотягтися до них, i затих.
Краєм ока Курт Раух помiтив, що Адамадзе зняв автомат iз плеча i тримав палець на гашетцi.
Апостолов схопився на ноги i, петляючи, мов заєць, побiг лiсом.
- Стрiляй!- наказав Адамадзе гауптштурмфюрер. - Стрiляй!
Проте князь не повертав дуло автомата в бiк втiкача, а мовчки скоса стежив за Раухом. Чи боявся, що, поки буде цiлитися в Апостолова, Раух, скориставшись зручною миттю, вистрелить в нього, чи пожалiв нещасного банкiра, який так i не став його тестем.
- Нехай собi. Вiн для нас не шкiдливий, - вiдповiв Адамадзе, зiрко стежачи за напрямом ствола парабелума гауптштурмфюрера, При найменшому небезпечному поруху вiн миттю натиснув би гашетку свого автомата.
- Так що?- спитав коротко, не мiняючи пози. - Над викопаним скарбом знайдуть ще двох дуелянтiв-самогубцiв?
Раух мовчав.
- Ставимо водночас зброю на запобiжник, не змiнюючи пози, - додав Адамадзе владним тоном. Вiн мiг так триматися - в його руках була бiльш грiзна зброя - автомат з повним диском патронiв. I це вже був не той тапер з кафе "Едельвейс", з яким колись познайомила з Раухом спiвачка Люцiя.
Певно, гауптштурмфюрер зрозумiв, що сила на боцi князя. Вiн кивнув, теж не змiнюючи пози.
- Рахую до трьох, гер Раух... I не раджу хитрувати. В мене теж є досвiд. У вас набутий тiльки в пiдвальних катiвнях, та ще й з пiдручними. У мене - колонiальний... Ну, рахую... раз...
- Два, - сказав Раух.
- Три!..
Адамадзе побачив, що гауптштурмфюрер пiдiймає великий палень руки до запобiжника повiльнiше, нiж: годиться.
- Стоп, гер Раух! Повторимо. Рахую знову, але майте на увазi: ще раз затримаєтесь, змушений буду натиснути на гашетку... Не будьте жаднюгою, вам i половини цього добра вистачить - i вам, i дiтям вашим, онукам i правнукам, якщо вони у вас будуть колись... Отже, рахую... раз... два... три..
Обоє одночасно поставали зброю на запобiжники, i обоє одночасно полегшено зiтхнули.
- Тепер, - запропонував Адамадзе, - витягнемо обойми i висиплемо патрони на землю. Згода? Раух кивнув.
- Ну, знову рахую... раз... два... три..
Коли патрони полетiли вниз, князь узяв автомат на ремiнь, гауптштурмфюрер сховав пiстолет у кобуру i пробурчав:
- Тепер ми обеззброєнi.
- Зате живi, - з посмiхом парирував йому Адамадзе. - А знаєте, ви дуже ризикували. Ви стояли до мене пiд таким кутом, що менi легше було б вас зрешетити, нiж вам стрельнути в мене. Оцiнiть моє благородство, гер гауптштурмфюрере.
- Хтозна. Думаю, вам i однiєї моєї кулi вистачило б, не треба й автоматної черги.
Поки компаньйони торгувалися i тягли жеребки життя i смертi, Павло Амвросiйовкч Апостолов зник з очей. Обоє тiльки зараз звернули увагу на те, що його нiде не видно.
- Пропаде, - пожалiв Адамадзе. - Замерзне в лiсi або загине голодною смертю.
Раух на те тiльки знизав плечима. Цi слов'яни абсолютно незрозумiлi люди. Ну що тепер цьому князю до якогось божевiльного?
Гауптштурмфюрер нахилився, закрив пошкоджену кришку коробки i запхав її у мiшок. Князь хотiв пiдняти мiношукач i лопату.
- Покиньте, - зневажливо зауважив Раух.
- А. що з цим?- спитав Адамадзе, кивнувши на труп полiцая.
- Ворогiв рейху ми не ховаємо, - жорстко вiдмовив гауптштурмфюрер, пiдiймаючи на плечi мiшок iз металевою скринькою. - Важкенька, - з приємнiстю мовив далi, маючи на увазi скриньку.
- Я можу понести, - запропонував Адамадзе.
- Нi, нi, - заперечив Раух. - Своя ноша. У вас, здається, кажуть: свiй тягар не тяжить. Хе... хе, - вiн нарештi теж задоволене посмiхнувся.
- До речi, половина у мiшку чужа, - в тон йому нагадав князь.
- Нiчого, нiчого... А ви будете мене i скарб охороняти...
Вони рушили пологим схилом яру, пiднялися на вiльний простiр i попрямували до села.
...Товарно-пасажирський поїзд Харкiв - Київ, який ходив дуже нерегулярно, в цей день зовсiм застряг пiд Харковом, де партизани зiрвали мiст. Диспетчер сказав гауптштурмфюреровi, що пiд вечiр через станцiю має проходити з Кременчука вiйськовий ешелон, який тут зупинятиметься.
Уже лягали на землю важкi зимовi присмерки, коли ешелон, постукуючи на стрiлках, став уповiльнювати хiд. Раух знайшов пiдполковника, начальника поїзда, вiдрекомендувався i попросив окреме купе, бо везе документи державної ваги.
Через кiлька хвилин вiн i Адамадзе сидiли у купе пасажирського вагона, причепленого до вiйськового ешелону з танками.
Поїзд, пришвидшуючи хiд, м'яко постукував на рейках, вагон приємно погойдувало, i промерзлi в лiсi пiсля безсонної ночi у хатi старости, повнiй блощиць, гауптштурмфюрер i Адамадзе ледве переборювали сон. Вiд втоми нудило. Нервовий стрес, який цiлий день мiцно тримав їх у своїх лабетах, потроху спадав, i очi самi заплющувалися. Проте вони мусили тримати їх вiдкритими i сторожко стежити один за одним i, головне, за мiшком з коробкою коштовностей. Постелi в купе не було, i Раух поклав мiшок у кутку лави, накривши, як подушкою, своєю утепленою чорною шинеллю iз хутровою облямiвкою.
Вiн не лягав, боячись заснути, i так само, як Адамадзе, сидiв, ледь похитуючись, раз у раз схоплюючись i розплющуючи очi, щоб переконатися, що князь так само, як i вiн, незворушно сидить навпроти за столиком, i заспокiйливо вiдчути бiля свого тiла ребра залiзної коробки, накритої шинеллю.
Кожний з партнерiв складав у думцi свої плани.
Для гауптштурмфюрера головним завданням було спокiйно, без будь-яких ексцесiв, дiстатися до Києва, а там, прямо на станцiї, наказати схопити Адамадзе i, запроторивши у свою гестапiвську катiвню, знищити, позбувшись таким чином єдиного свiдка злочину проти iнтересiв Гаймат. Курту Рауху, незважаючи на свої заслуги i чин, треба було врятувати не тiльки коштовностi, а й саме життя. Адже так само, як вiн знищить у Києвi колишнього князя, знищать i його вищi бонзи, якщо пронюхають про незлiченнi багатства Апостолова. "Дойчланд, Дойчланд - юбер алес!" [1] Крiм, звичайно, багатства. ------[1] "Нiмеччина, Нiмеччина понад усе!" (Нiм.) ------
Отже, щоб не привернути до себе уваги, вiн не може непомiтно позбутися зараз, у ешелонi, цього слов'янського виродка... Головне - тихо, непомiтно, вужем прослизнути у свою нору i сховати в нiй цiнностi. Найменша необачнiсть може привести до краху. Йому треба боятися абсолютно всiх i всього, адже навколо такого багатства створюється наелектризоване поле кровi i смертi...
Адамадзе тим часом думав свою гiрку думу. Вiн їхав назустрiч смертi. Розумiв, що гауптштурмфюрер зараз обмiрковує спосiб тихенько розправитися з ним i вiдкладає це тiльки до приходу ешелону у Київ. Дорогою можна було б втекти вiд нього. Але князь хотiв не тiльки врятувати життя, але й багатство, яке вiн вважав своїм. Зрозумiло, подбати про це треба саме тепер, поки ешелон в дорозi. Але як це зробити? Смiливостi надавало йому те, що гауптштурмфюрер був обеззброєний, - жодного патрона в парабелумi, - i те, що вiдчував себе господарем знайденого добра, а гауптштурмфюрера грабiжником, з яким має право боротися до кiнця.
Двоє спiльникiв-ворогiв сторожко похитувалися один проти одного на протилежних полицях вагона, i поїзд нiс їх усе далi в нiч.
Десь за годину Адамадзе, помiтивши, що гауптштурмфюрер, спершись лiктем на столик, кiлька секунд пiдряд не розплющує очей, обережно торкнувся мiшка. Самими кiнчиками пальцiв учепився у мiшковину i потяг її на себе. Раух хитнувся, розплющив очi, кинув дикий погляд на князя, що вже забрав свою руку вiд мiшка, i, вiдчувши пiд боком твердий рiжок коробки, заспокоївся.
Але сон був дужчий вiд гауптштурмфюрера, i Раух знову заплющив очi.
Адамадзе повторив свiй прийом. Не поспiшаючи, сантиметр за сантиметром, сторожко зупиняючись, витягав з-пiд боку Рауха мiшок з коробкою. Прокидаючись на мить, той не вiдчував небезпеки - коробка була поруч. Як на щастя князя, ешелон уповiльнив хiд, ледве повз, i можна було стрибнути з вагона.
Коли залишилося Адамадзе лише кiлька сантиметрiв, щоб повнiстю витягти коробку, нерви його не витримали. Вiн смикнув дужче, нiж слiд було, i, схопивши коробку обома руками, вискочив у коридор, їхнє купе було першим вiд тамбура i князь, опинившись в ньому, кинувся вiдчиняти дверi. Чорна нiч розкрила свої обiйми. В обличчя вдарив холодний вiтер iз снiгом i на мить ошелешив його. Секундна затримка стала фатальною для Адамадзе. Гауптштурмфюрер наздогнав його i вчепився в мiшок. Мовчки, важко дихаючи, вони боролися у тамбурi, видираючи один в одного здобич. Зимовий вiтер лiпив їм в обличчя колючим снiгом, та в гарячцi борнi вони цього не вiдчували.
Нарештi гауптштурмфюрер, молодший i мiцнiший вiд Адамадзе, в якусь мить зловчився i збив князя на порозi з нiг. Той, хапаючись за стiни вагона, випустив з рук мiшок i упав униз, у чорну снiгову круговерть.
Тим часом ешелон, минувши станцiю, уже збiльшував хiд. Курт Раух зачинив дверi вагона i, похитуючись, кульгаючи, повернувся iз здобиччю у коридор. У коридорi було темно i порожньо, i вiн полегшено зiтхнув...
16
Це була вузька нарада оперативно-слiдчої групи, якщо її так можна було назвати, учасником якої були тiльки двоє: слiдчий Спiвак i капiтан Андрiйко. Строки розшуку i слiдства пiдтискали, радилися майже щодня, i вiдривати усiх причетних до розшуку убивцi Гальчинської для участi у нарадах було недоцiльно. Основнi питання здебiльшого вирiшували при коротких зустрiчах слiдчий Спiвак i капiтан.
Цього разу Андрiйко порадував радника юстицiї тим, що знайшов, хто ховався пiд лiтерою "С" у записнику убитої жiнки: Хоча це був гаданий висновок, адже, крiм Славова, можливо, iснував серед знайомих Гальчинської ще якийсь "С", але з усiх бокiв Славов-Громославов найбiльше пiдходив до версiї "убивця - "С". З розповiдей знайомих i спiвробiтникiв Славова, це був високий молодик з кущиками чорних вусикiв пiд носом, нервовий. Помiтною рисою характеру була жадiбнiсть. Ласий до грошей, вiн цiкавився багатими жiнками, навiть якийсь час жив на утриманнi буфетницi з ресторану що годувала i одягала його. Закiнчив у свiй час музичне училище, працював хормейстером по великих клубах, непогано грав на гiтарi i спiвав, але виступав тiльки у платних концертах.
Словесний портрет актора i диригента Громославова цiлком спiвпадав з уявним образом потенцiального убивцi Гальчинської, тим бiльше що, з розповiдей хористок, вiн з якогось часу видiлив з усiх, навiть молодих i гарненьких, стару Гальчинську i став вiдверто упадати бiля неї.
Але подальше повiдомлення капiтана про те, що, як виявилося, Вiктор Iванович Славов чотири мiсяцi тому виїхав з Києва, помiнявши квартиру на Севастополь, позбавило слiдчого оптимiзму.
- Так усе гарно складалося, зав'язувалося в один вузол, поскаржився капiтан. - Подумайте тiльки: з'ясували, хто ховається пiд "С", установили, що це приятель Гальчинської, а тут раптом - давно виїхав! Втiм, - закiнчив свою розповiдь Андрiйко, - ми перевiримо, чи не з'являвся вiн за цей час у Києвi, чи не заходив до Гальчинської.
- Цiлком можливо, - ухопився за цей план Спiвак: - Це, правда, не дуже просто. Але наша мiлiцiя, я сподiваюсь, легко встановить iстину, - пiдлестився слiдчий.
- Якщо Славов користувався послугами Аерофлоту, - зауважив капiтан. - Там записують прiзвище за паспортом пасажира. Перевiримо корiнцi квиткiв... Але якщо приїхав поїздом чи машиною, буде складнiше. Та й iз авiаторами непросто. Кожної доби з обох аеропортiв Жулян i Борисполя вилiтають десятки лiтакiв iз сотнями пасажирiв на борту в усi областi i мiста Союзу, а так само i за кордон. Якщо перевiряти, скажiмо, весь грудень до кiнця року, а може, трохи й пiсля нього, то доведеться переглянути сотнi тисяч або й бiльше корiнцiв. Збожеволiти! Кожний корiнець перегорни, уважно прочитай прiзвище...
- Але наш карний розшук роботи не боїться.
- Еге ж, - почухав потилицю капiтан, - кепкуєте! А доведеться i вам посидiти за тими корiнцями. Ми вам дозволимо, - пожартував Андрiйко. - Та коли говорити серйозно, - додав вiн, - доведеться попросити у начальника людей. Самим нам не впоратися.
- Гаразд, - пiдсумував Спiвак, потираючи щоки i нiс. - Що iще у нас є, Остапе Володимировичу?
- Та наче нiчого, якщо не рахувати, що менi знову снився есесiвець, що на фото.
- Та ну вас, - засмiявся радник юстицiї. - Так i в мене часом бувало: щось втелющиться в голову i переслiдує як мара.
- Та я нiчого, просто так, - признався капiтан. - Є деякi додатковi деталi про Бородiя, але вони не мiняють картини. Працюємо й над версiєю "племiнницi", успiху поки що нема.
- А знаєте, що я вам скажу, Остапе Володимировичу, щодо племiнниць, - зауважив Спiвак, - вбивство чи не вбивство, а обох все одно доведеться притягати до карної вiдповiдальностi по статтi сто сороковiй за крадiжку майна, особливо огидної, аморальної, оскiльки крадено у мертвої людини, коли господар, у даному разi Гальчинська, не мiг захистити своє добро. Або навiть по статтi двiстi шiстдесятiй - як за мародерство.
- Маєте рацiю, Петре Яковичу, - погодився капiтан. - Жiночки хоч i не кримiногеннi особи, але правопорушення є, i закон має сказати своє слово,
- Так, у вас все, Остапе Володимировичу?- повернувся до справи убивства Гальчинської радник юстицiї.
- Та наче все на сьогоднi.
- Тодi слухайте, - продовжив Спiвак. - Учора на другому допитi лiкар Шумейкова дещо згадала. Вона розповiла, що Людмила Гальчинська давно збиралася поїхати в Баку щось продати з коштовностей, бо їй знадобилися грошi. Проте так i не з'їздила. Вона довго вагалася. Шумейкова сказала: "Боялася покинути хату, хоч i не признавалася в цьому. Я запропонувала, що поживу у неї, поки вона буде в Баку, так Людмила Йосипiвна чомусь страшенно розгнiвалася... На моє запитання: "Чому збиралася саме в Баку?" Шумейкова вiдповiла: "Не знаю". Так само Шумейкова не знає, до кого конкретно в Баку збиралася звернутися Гальчинська... Але, певно, хтось iз знайомих або й родичiв, ще нами не виявлених, у неї в Баку є... Яка ваша думка з приводу цього факту?
- Будемо опрацьовувати як ще одну версiю?- запитально подивився на слiдчого капiтан. Проте, оскiльки той мовчав, додав: - Але матерiалу навiть не нуль, а нуль з мiнусом... Єдине, що можемо зараз зробити, то це попросити бакинцiв, якi тримають на оцi своїх скупникiв коштовностей, що-небудь з'ясувати... Якщо їм пощастить установити, що Гальчинська хоч раз приїздила в Баку i до кого... тодi ми серйозно i за цю версiю вiзьмемось, я так думаю... А поки що розпорошувати сили не слiд...
У цей момент у дверi кабiнету Андрiйка постукали.
- Увiйдiть!- вигукнув капiтан i, повернувшись до Спiвака, сказав: - Я приготував невеличкий сюрприз.
Дверi вiдчинилися. Це справдi була несподiванка для Спiвака. У дверях стояв полковник Коваль. Вiн скинув волохату хутряну шапку i урочисто промовив:
- Здравiя бажаю!
Андрiйко пiдхопився з-за столу. Спiвак теж пiдвiвся i простяг руку полковниковi:
- Скiльки лiт, скiльки зим! Я вже думав, що ви десь узяли дiлянку i огiрки вирощуєте в теплицях... Хiба можна отак зникати?.. Прекрасний сюрприз ви приготували, Остапе Володимировичу, - повернувся до капiтана.
- Для мене це теж приємна несподiванка, Петре Яковичу, - сказав Коваль. - Радий вас бачити.
- Як живете, як справи?- поцiкавився Коваль, роздягаючись Проценти ростуть? Я маю на увазi розкритi справи.
Дмитро Iванович давненько не вiдвiдував мiське управлiння i з цiкавiстю розглядався, чи змiнилося щось вiдтодi, як вiн пiшов на пенсiю. Зараз йому здавалося, що все не так, як було.
- Проценти ростуть, але кiлькiсть нерозкритих справ теж росте. Злочиннiсть збiльшується. Борсаємось, як жаба в болотi, нiяк не вилiземо на сухе мiсце. Та ви нашi болячки i без нас знаєте. На собi вiдчували Одне слово, легше працювати не стало... - говорив капiтан Андрiйко. - От i зараз цiкава випливла справа, i хочемо з вами порадитися. Тому i потурбував вас, Дмитре Iвановичу. Адже так? звернувся вiн до Спiвака...
- Безумовно, - вiдповiв радник, юстицiї. - Але не приховуйте, Остапе Володимировичу, що про це ми з вами давно мрiяли, коли не змогли знайти вiдповiдь на запитання: "Звiдки у Людмили Гальчинської таке багатство?"
Спiвак розумiв, що запрошення капiтаном Коваля жодною мiрою не є акцiєю на зло йому.
Полковник Коваль щиро поважав Спiвака, зблизившись з ним, коли разом розслiдували кiлька кримiнальних справ. Радник юстицiї був професiоналом високого класу. Бiда прокуратури, як вважав Дмитро Iванович, який мав великий досвiд спiвпрацi з нею, що слiдство проводять звичайно молодi працiвники, люди лише з кiлькарiчним практичним досвiдом. Тiльки-но такий слiдчий вб'ється в пiр'я, набере досвiду, як його висувають у прокурори, а на його мiсце приходить новий випускник юрфаку. Таким чином слiдчi найчастiше є просто резервом для юридичної номенклатури. Спiвак працював слiдчим довго i не згоджувався на вищу, прокурорську, посаду. Вiн любив практичну роботу, щоденну боротьбу iз конкретним злом. В свою чергу, радник юстицiї знав полковника Коваля не тiльки iз розповiдей спiвробiтникiв, не тiльки iз сищицьких легенд про нього, газети "Радянський мiлiцiонер" та iнших друкованих органiв. Працюючи разом з Дмитром Iвановичем, вiн не раз захоплювався гострим розумом, тонкою логiкою, iнтуїцiєю полковника, його спiвчуттям до людини, хто б вона не була.
- Ну що ж, - промовив капiтан Андрiйко. - Перейдемо, Дмитре Iвановичу, до наших баранiв, як ви любите говорити... У нас тут цiкава справа. Пам'ятаєте, як ми з вами розшукували убивцю реемiгранта з Канади Гущака i скарб Харкiвського банку Апостолова, що його було вивезено i сховано у двадцятих роках?..
Коваль закивав.
Вiн уважно розглядав капiтана Андрiйка. Давно не зустрiчався iз своїм колишнiм помiчником i тепер дивувався, як той змiнився за цi роки. Андрiйко погладшав, здавалося, став не таким поворотким i рухливим, i шрам на щоцi, огрубiвши, надав обличчю бiльшої суворостi.
Капiтан далi коротко розповiв про убивство Людмили Гальчинської i сказав, що порадитись iз полковником його наштовхнула дивна схожiсть знайдених в убитої жiнки коштовностей на тi стрази, пiдробки iз простого скла пiд алмази, якi були знайденi пiд час будiвництва нафтопроводу пiд Києвом. Тодi юрисконсультом Козубом було убито Андрiя Гущака.
- Спочатку, коли вперше побачив їх, - говорив далi капiтан, я не повiрив своїм очам, а чим бiльше мiркував над цим, усе дужче переконувався, що не помилився. Однак одна голова добре, а три, -капiтан посмiхнувся в бiк Спiвака, - краще. I думаю, що зараз ми розрубаємо цей вузол. Не заперечуєте, Петро Яковичу?- спитав капiтан, витягаючи з кишенi ключ i прямуючи до високого металевого сейфа у кутку кабiнета. - Правда, без понятих ми нiби порушуємо закон, але потiм знову опечатаємо... Хочу вам, Дмитре Iвановичу показати цi речi... Признаєте чи нi?
Вiн iще раз глянув на Спiвака. Той мовчки кивнув.
- Ми тут у себе тримаємо як речовi докази... А вам показуємо для пiзнання. Маємо право, якщо вважати це звичайним слiдчим експериментом; - хитро посмiхнувся Андрiйко. - Тiльки так.
- Протокол будете складати? - в свою чергу пожартував полковник. - Правопорушники!
- На цей раз обiйдемося без нього, Дмитре Iвановичу.
Поки капiтан вiдчиняв замки сейфа, виймав скриньку з коштовностями, знайденими у Гальчинської, у пам'ятi Коваля перебiгла давня iсторiя розшукiв убивцi реемiгранта Гущака, якi вiн проводив разом з Андрiйком, тодi ще лейтенантом...
Це було в роки громадянської вiйни. Ховаючи вiд бiльшовикiв цiнностi Кредитного банку, що iснував у тодiшнiй столицi України Харковi, керуючий банком Апостолов за допомогою анархiстського загону на чолi з отаманом Андрiєм Гущаком вивiз i закопав коштовностi бiля залiзничної станцiї Лiсова, пiд Києвом. Мiсце було вiдоме тiльки трьом: самому Апостолову, Андрiю Гущаку i, як виявилося пiзнiше, ще й колишньому спiвробiтнику чека Козубу.
Через багато рокiв пiсля Великої Вiтчизняної вiйни постарiлий Гущак, який втiк пiсля цiєї акцiї, вирiшив повернутися на Україну i вiддати Батькiвщинi схованi ним i Апостоловим багатства. Тим часом колишнiй банкiр опинився у психiатричнiй лiкарнi, бо зазнав тодi ж тяжкого стресу, до якого спричинилася втрата багатства i сiм'ї.
По дорозi до сховки на станцiї Лiсовiй реемiгранта Гущака пiдстерiг Козуб, який i штовхнув колишнього спiльника пiд колеса електрички... Та нiхто з них не знав, що у сховку на Лiсовiй Апостолов поклав не справжнi алмази, а так званi "стрази" - пiдробку i що на цю сховку, прокладаючи трасу газопроводу, давно натрапили будiвельники, якi й здали знахiдку до музею...
Тепер виявилося, що справжнi коштовностi були в iншому мiсцi i невiдомо як потрапили до рук спiвачки Людмили Гальчинської...
Капiтан обережно вiдчинив дерев'яну скриньку, у якiй тепер зберiгалися знайденi коштовностi, i блиск дiамантiв освiтив кiмнату.
Полковник Коваль схилився, над ними. Пiсля розслiдування справи загибелi реемiгранта Гущака бiля станцiї Лiсової вiн поцiкавився вмiстом скарбу, схованого Гущаком там. Виявилося, що в тому тайнику, випадково розкопаному будiвельниками, були рiзнi фiнансовi документи, векселi внутрiшнi i закордоннi, якi втратили свою силу, i трохи iноземної валюти. Крiм того, у окремому шкiряному саквояжi лежали загорнутi в замшу алмази та iнше дорогоцiнне камiння, кiлька золотих перснiв з дiамантами. Як виявилося, усi дорогоцiннi камiнцi, серед них i великi алмази, були майстерною пiдробкою iз звичайного скла, що їх називають "стразами", а золотi перснi - iз мiдяного сплаву.
- Так, вони, вони... такi самi... - зрештою вимовив Коваль.
- Ювелiрною експертизою встановлено, що справжнi, - зауважив радник юстицiї...
- Я добре пам'ятаю оцей дiамант, - показав полковник на великий прозорий камiнець, що мiнився свiтлими вогнями. I сережки дуже схожi. - Пiсля самогубства Козуба ми з Остапом Володимировичем ходили до музею, де зберiгалися тi фальшивки, цiкавилися: що ж було знайдено будiвельниками, заради чого Козуб пiшов на вбивство, - пояснив Коваль Спiваку. - Так, Остапе Володимировичу?
- I не раз. Я, наприклад, заходив до музею тричi.
- Що ж виходить? - мiркував вголос полковник. - Виходить, що у Апостолова були двi сховки. Одна з фальшивими алмазами, а друга iз справжнiми. I Гущак знав про обидвi... Чого вiн спочатку подався у Лiсову, де були фальшивi?
- Думаю, йому кортiло подивитися одну й другу, - сказав Андрiйко. - Тiльки до другої, а втiм, i до першої, вiн таки не добрався... Перешкодив Козуб...
- Якби дiзнатися, де була сховка iз цими справжнiми дiамантами, - зауважив Коваль. - Ясно, що цi кiлька дрiбничок не складають усього скарбу. Де ж решта? Думаю, не могла ця сама Гальчинська пустити за вiтром скарби цiлого банку.
- Так. Вона не дуже шикувала, хоч нi в чому собi не вiдмовляла, - сказав Спiвак,
- Навiть у платних коханцях! - вкинув капiтан.
- Але як це все потрапило до її рук - от у чому питання. Звичайна естрадна спiвачка нiбито без якихось широких зв'язкiв... - говорив далi радник юстицiї.
- Якщо не брати до уваги того гестапiвця, бiс його мамi! - вкинув капiтан.
- Ну, не привiз же вiн їй цiнностi з Берлiна!
- Може, Апостолов саме в неї i ховав, тут була та сама друга його сховка, - припустив капiтан,
- Нi, нi! - категорично вiдкинув таку версiю Коваль. - Навiть найулюбленiшiй коханцi Апостолов не довiрив би такi скарби. Крiм усього, у нього в той час була молода дружина, колишня вихователька доньки Клави, iм'я її, здається, було Єфросинiя Iванiвна, їй у крайньому разi довiрив би.
- Навряд, Дмитре Iвановичу. До неї першої прийшли б з обшуком.
- Бачу, що ця знахiдка у Гальчинської породжує бiльше запитань, нiж є вiдповiдей, - зiтхнув Спiвак. - Але тим часом нам треба шукати вбивцю Гальчинської.
- Добре, повернемось до наших баранiв, - посмiхнувся Андрiйко, навмисне вживаючи улюблену приказку Коваля.
Дмитро Iванович зрозумiв капiтана i у вiдповiдь добродушно кивнув: мовляв, повертайтеся, Остапе Володимировичу, до ваших баранiв, до ваших справ, я не маю претензiй...
17
Час минав, Минали днi, мiсяцi. Громами, пожежами, вибухами прокотилася над головою Люцiї на захiд вiйна. Київ було визволено, i мiсто потроху поверталося до нормального життя. Центральний проспект - Хрещатик - i прилеглi до нього вулицi iще лежали в руїнах. Влiтку досить було найменшого подуву вiтру, щоб над купами цегли рудим туманом пiдiймався у повiтря тонкий пил. Люди обережно ходили по вузьких, нерiвних стежках серед битої цегли. Ще було голодно у мiстi, люди жили гаслами i надiями. Панувала ейфорiя, яка охопила все суспiльство, загальне пiднесення духу, яке долало навiть гiркий сум за полеглими у вiйнi, за безвинними жертвами Молоха.
- Iще полiцейських вiзьмете? Чи менi з вами йти?- спитав староста.
- Досить буде його, - кивнув гауптштурмфюрер на молодого полiцая. - Приготуйте йому гостру лопату... Так, так, гостру лопату i ще якийсь чистий мiшок...
Молодий полiцай знайшов мiсце в яру пiд старою, почорнiлою i розтрiснутою вiд старостi трухлявою березою, i коли мiношукач в руках Адамадзе просигналив про метал у землi, почав обережно копати. Гауптштурмфюрер i колишнiй князь, вiдкинувши обережнiсть, нетерпляче пiдганяли його.
Металевий предмет залягав глибоко. Нарештi десь через пiвгодини у глибокiй ямi лопата заскреготiла по металу. Полiцай став навколiшки перед ямою i руками став розгрiбати землю. Адамадзе допомагав йому, i за кiлька хвилин вони пiдняли невелику, довгасту, але важку металеву коробку, на якiй налипла земля.
Швидкими рухами Адамадзе зчистив ту землю саперною лопаткою i спробував пiдняти кришку коробки. Вона була замкнена на внутрiшнi замочки i не пiддавалася.
Тодi гауптштурмфюрер забрав у князя цю коробку, поклав її на землю i лезом лопати, просунутим пiд замочки, зламав їх. Кришка коробки пiднялася, i очам вiдкрилася казкова картина. Навiть у похмурому свiтлi зимового дня алмази, сапфiри, смарагди блищали, променилися, палахкотiли, грали барвами.
Усi стояли над цiєю красою як завороженi. Апостолов, про якого забули, раптом упав на землю i став хапатися за коробку. Адамадзе узяв його за комiр, пiдняв, як малу дитину, i вiдкинув на землю подалi вiд коробки.
Молодий полiцай, рокривши рота, очманiло дивився на небачене багатство i раптом, озираючись, дико завищав. Вiн помiтив, як гауптштурмфюрер швидким рухом вихопив пiстолет.
Грiм пострiлу у вiльному вiд листя зимовому лiсi полетiв ген-ген до безкраю. Гайвороння злякано спурхнуло i загалдiло над кронами. Полiцай упав на землю, пошкрiб в агонiї пальцями снiг бiля коробки з коштовностями, немов востаннє хотiв дотягтися до них, i затих.
Краєм ока Курт Раух помiтив, що Адамадзе зняв автомат iз плеча i тримав палець на гашетцi.
Апостолов схопився на ноги i, петляючи, мов заєць, побiг лiсом.
- Стрiляй!- наказав Адамадзе гауптштурмфюрер. - Стрiляй!
Проте князь не повертав дуло автомата в бiк втiкача, а мовчки скоса стежив за Раухом. Чи боявся, що, поки буде цiлитися в Апостолова, Раух, скориставшись зручною миттю, вистрелить в нього, чи пожалiв нещасного банкiра, який так i не став його тестем.
- Нехай собi. Вiн для нас не шкiдливий, - вiдповiв Адамадзе, зiрко стежачи за напрямом ствола парабелума гауптштурмфюрера, При найменшому небезпечному поруху вiн миттю натиснув би гашетку свого автомата.
- Так що?- спитав коротко, не мiняючи пози. - Над викопаним скарбом знайдуть ще двох дуелянтiв-самогубцiв?
Раух мовчав.
- Ставимо водночас зброю на запобiжник, не змiнюючи пози, - додав Адамадзе владним тоном. Вiн мiг так триматися - в його руках була бiльш грiзна зброя - автомат з повним диском патронiв. I це вже був не той тапер з кафе "Едельвейс", з яким колись познайомила з Раухом спiвачка Люцiя.
Певно, гауптштурмфюрер зрозумiв, що сила на боцi князя. Вiн кивнув, теж не змiнюючи пози.
- Рахую до трьох, гер Раух... I не раджу хитрувати. В мене теж є досвiд. У вас набутий тiльки в пiдвальних катiвнях, та ще й з пiдручними. У мене - колонiальний... Ну, рахую... раз...
- Два, - сказав Раух.
- Три!..
Адамадзе побачив, що гауптштурмфюрер пiдiймає великий палень руки до запобiжника повiльнiше, нiж: годиться.
- Стоп, гер Раух! Повторимо. Рахую знову, але майте на увазi: ще раз затримаєтесь, змушений буду натиснути на гашетку... Не будьте жаднюгою, вам i половини цього добра вистачить - i вам, i дiтям вашим, онукам i правнукам, якщо вони у вас будуть колись... Отже, рахую... раз... два... три..
Обоє одночасно поставали зброю на запобiжники, i обоє одночасно полегшено зiтхнули.
- Тепер, - запропонував Адамадзе, - витягнемо обойми i висиплемо патрони на землю. Згода? Раух кивнув.
- Ну, знову рахую... раз... два... три..
Коли патрони полетiли вниз, князь узяв автомат на ремiнь, гауптштурмфюрер сховав пiстолет у кобуру i пробурчав:
- Тепер ми обеззброєнi.
- Зате живi, - з посмiхом парирував йому Адамадзе. - А знаєте, ви дуже ризикували. Ви стояли до мене пiд таким кутом, що менi легше було б вас зрешетити, нiж вам стрельнути в мене. Оцiнiть моє благородство, гер гауптштурмфюрере.
- Хтозна. Думаю, вам i однiєї моєї кулi вистачило б, не треба й автоматної черги.
Поки компаньйони торгувалися i тягли жеребки життя i смертi, Павло Амвросiйовкч Апостолов зник з очей. Обоє тiльки зараз звернули увагу на те, що його нiде не видно.
- Пропаде, - пожалiв Адамадзе. - Замерзне в лiсi або загине голодною смертю.
Раух на те тiльки знизав плечима. Цi слов'яни абсолютно незрозумiлi люди. Ну що тепер цьому князю до якогось божевiльного?
Гауптштурмфюрер нахилився, закрив пошкоджену кришку коробки i запхав її у мiшок. Князь хотiв пiдняти мiношукач i лопату.
- Покиньте, - зневажливо зауважив Раух.
- А. що з цим?- спитав Адамадзе, кивнувши на труп полiцая.
- Ворогiв рейху ми не ховаємо, - жорстко вiдмовив гауптштурмфюрер, пiдiймаючи на плечi мiшок iз металевою скринькою. - Важкенька, - з приємнiстю мовив далi, маючи на увазi скриньку.
- Я можу понести, - запропонував Адамадзе.
- Нi, нi, - заперечив Раух. - Своя ноша. У вас, здається, кажуть: свiй тягар не тяжить. Хе... хе, - вiн нарештi теж задоволене посмiхнувся.
- До речi, половина у мiшку чужа, - в тон йому нагадав князь.
- Нiчого, нiчого... А ви будете мене i скарб охороняти...
Вони рушили пологим схилом яру, пiднялися на вiльний простiр i попрямували до села.
...Товарно-пасажирський поїзд Харкiв - Київ, який ходив дуже нерегулярно, в цей день зовсiм застряг пiд Харковом, де партизани зiрвали мiст. Диспетчер сказав гауптштурмфюреровi, що пiд вечiр через станцiю має проходити з Кременчука вiйськовий ешелон, який тут зупинятиметься.
Уже лягали на землю важкi зимовi присмерки, коли ешелон, постукуючи на стрiлках, став уповiльнювати хiд. Раух знайшов пiдполковника, начальника поїзда, вiдрекомендувався i попросив окреме купе, бо везе документи державної ваги.
Через кiлька хвилин вiн i Адамадзе сидiли у купе пасажирського вагона, причепленого до вiйськового ешелону з танками.
Поїзд, пришвидшуючи хiд, м'яко постукував на рейках, вагон приємно погойдувало, i промерзлi в лiсi пiсля безсонної ночi у хатi старости, повнiй блощиць, гауптштурмфюрер i Адамадзе ледве переборювали сон. Вiд втоми нудило. Нервовий стрес, який цiлий день мiцно тримав їх у своїх лабетах, потроху спадав, i очi самi заплющувалися. Проте вони мусили тримати їх вiдкритими i сторожко стежити один за одним i, головне, за мiшком з коробкою коштовностей. Постелi в купе не було, i Раух поклав мiшок у кутку лави, накривши, як подушкою, своєю утепленою чорною шинеллю iз хутровою облямiвкою.
Вiн не лягав, боячись заснути, i так само, як Адамадзе, сидiв, ледь похитуючись, раз у раз схоплюючись i розплющуючи очi, щоб переконатися, що князь так само, як i вiн, незворушно сидить навпроти за столиком, i заспокiйливо вiдчути бiля свого тiла ребра залiзної коробки, накритої шинеллю.
Кожний з партнерiв складав у думцi свої плани.
Для гауптштурмфюрера головним завданням було спокiйно, без будь-яких ексцесiв, дiстатися до Києва, а там, прямо на станцiї, наказати схопити Адамадзе i, запроторивши у свою гестапiвську катiвню, знищити, позбувшись таким чином єдиного свiдка злочину проти iнтересiв Гаймат. Курту Рауху, незважаючи на свої заслуги i чин, треба було врятувати не тiльки коштовностi, а й саме життя. Адже так само, як вiн знищить у Києвi колишнього князя, знищать i його вищi бонзи, якщо пронюхають про незлiченнi багатства Апостолова. "Дойчланд, Дойчланд - юбер алес!" [1] Крiм, звичайно, багатства. ------[1] "Нiмеччина, Нiмеччина понад усе!" (Нiм.) ------
Отже, щоб не привернути до себе уваги, вiн не може непомiтно позбутися зараз, у ешелонi, цього слов'янського виродка... Головне - тихо, непомiтно, вужем прослизнути у свою нору i сховати в нiй цiнностi. Найменша необачнiсть може привести до краху. Йому треба боятися абсолютно всiх i всього, адже навколо такого багатства створюється наелектризоване поле кровi i смертi...
Адамадзе тим часом думав свою гiрку думу. Вiн їхав назустрiч смертi. Розумiв, що гауптштурмфюрер зараз обмiрковує спосiб тихенько розправитися з ним i вiдкладає це тiльки до приходу ешелону у Київ. Дорогою можна було б втекти вiд нього. Але князь хотiв не тiльки врятувати життя, але й багатство, яке вiн вважав своїм. Зрозумiло, подбати про це треба саме тепер, поки ешелон в дорозi. Але як це зробити? Смiливостi надавало йому те, що гауптштурмфюрер був обеззброєний, - жодного патрона в парабелумi, - i те, що вiдчував себе господарем знайденого добра, а гауптштурмфюрера грабiжником, з яким має право боротися до кiнця.
Двоє спiльникiв-ворогiв сторожко похитувалися один проти одного на протилежних полицях вагона, i поїзд нiс їх усе далi в нiч.
Десь за годину Адамадзе, помiтивши, що гауптштурмфюрер, спершись лiктем на столик, кiлька секунд пiдряд не розплющує очей, обережно торкнувся мiшка. Самими кiнчиками пальцiв учепився у мiшковину i потяг її на себе. Раух хитнувся, розплющив очi, кинув дикий погляд на князя, що вже забрав свою руку вiд мiшка, i, вiдчувши пiд боком твердий рiжок коробки, заспокоївся.
Але сон був дужчий вiд гауптштурмфюрера, i Раух знову заплющив очi.
Адамадзе повторив свiй прийом. Не поспiшаючи, сантиметр за сантиметром, сторожко зупиняючись, витягав з-пiд боку Рауха мiшок з коробкою. Прокидаючись на мить, той не вiдчував небезпеки - коробка була поруч. Як на щастя князя, ешелон уповiльнив хiд, ледве повз, i можна було стрибнути з вагона.
Коли залишилося Адамадзе лише кiлька сантиметрiв, щоб повнiстю витягти коробку, нерви його не витримали. Вiн смикнув дужче, нiж слiд було, i, схопивши коробку обома руками, вискочив у коридор, їхнє купе було першим вiд тамбура i князь, опинившись в ньому, кинувся вiдчиняти дверi. Чорна нiч розкрила свої обiйми. В обличчя вдарив холодний вiтер iз снiгом i на мить ошелешив його. Секундна затримка стала фатальною для Адамадзе. Гауптштурмфюрер наздогнав його i вчепився в мiшок. Мовчки, важко дихаючи, вони боролися у тамбурi, видираючи один в одного здобич. Зимовий вiтер лiпив їм в обличчя колючим снiгом, та в гарячцi борнi вони цього не вiдчували.
Нарештi гауптштурмфюрер, молодший i мiцнiший вiд Адамадзе, в якусь мить зловчився i збив князя на порозi з нiг. Той, хапаючись за стiни вагона, випустив з рук мiшок i упав униз, у чорну снiгову круговерть.
Тим часом ешелон, минувши станцiю, уже збiльшував хiд. Курт Раух зачинив дверi вагона i, похитуючись, кульгаючи, повернувся iз здобиччю у коридор. У коридорi було темно i порожньо, i вiн полегшено зiтхнув...
16
Це була вузька нарада оперативно-слiдчої групи, якщо її так можна було назвати, учасником якої були тiльки двоє: слiдчий Спiвак i капiтан Андрiйко. Строки розшуку i слiдства пiдтискали, радилися майже щодня, i вiдривати усiх причетних до розшуку убивцi Гальчинської для участi у нарадах було недоцiльно. Основнi питання здебiльшого вирiшували при коротких зустрiчах слiдчий Спiвак i капiтан.
Цього разу Андрiйко порадував радника юстицiї тим, що знайшов, хто ховався пiд лiтерою "С" у записнику убитої жiнки: Хоча це був гаданий висновок, адже, крiм Славова, можливо, iснував серед знайомих Гальчинської ще якийсь "С", але з усiх бокiв Славов-Громославов найбiльше пiдходив до версiї "убивця - "С". З розповiдей знайомих i спiвробiтникiв Славова, це був високий молодик з кущиками чорних вусикiв пiд носом, нервовий. Помiтною рисою характеру була жадiбнiсть. Ласий до грошей, вiн цiкавився багатими жiнками, навiть якийсь час жив на утриманнi буфетницi з ресторану що годувала i одягала його. Закiнчив у свiй час музичне училище, працював хормейстером по великих клубах, непогано грав на гiтарi i спiвав, але виступав тiльки у платних концертах.
Словесний портрет актора i диригента Громославова цiлком спiвпадав з уявним образом потенцiального убивцi Гальчинської, тим бiльше що, з розповiдей хористок, вiн з якогось часу видiлив з усiх, навiть молодих i гарненьких, стару Гальчинську i став вiдверто упадати бiля неї.
Але подальше повiдомлення капiтана про те, що, як виявилося, Вiктор Iванович Славов чотири мiсяцi тому виїхав з Києва, помiнявши квартиру на Севастополь, позбавило слiдчого оптимiзму.
- Так усе гарно складалося, зав'язувалося в один вузол, поскаржився капiтан. - Подумайте тiльки: з'ясували, хто ховається пiд "С", установили, що це приятель Гальчинської, а тут раптом - давно виїхав! Втiм, - закiнчив свою розповiдь Андрiйко, - ми перевiримо, чи не з'являвся вiн за цей час у Києвi, чи не заходив до Гальчинської.
- Цiлком можливо, - ухопився за цей план Спiвак: - Це, правда, не дуже просто. Але наша мiлiцiя, я сподiваюсь, легко встановить iстину, - пiдлестився слiдчий.
- Якщо Славов користувався послугами Аерофлоту, - зауважив капiтан. - Там записують прiзвище за паспортом пасажира. Перевiримо корiнцi квиткiв... Але якщо приїхав поїздом чи машиною, буде складнiше. Та й iз авiаторами непросто. Кожної доби з обох аеропортiв Жулян i Борисполя вилiтають десятки лiтакiв iз сотнями пасажирiв на борту в усi областi i мiста Союзу, а так само i за кордон. Якщо перевiряти, скажiмо, весь грудень до кiнця року, а може, трохи й пiсля нього, то доведеться переглянути сотнi тисяч або й бiльше корiнцiв. Збожеволiти! Кожний корiнець перегорни, уважно прочитай прiзвище...
- Але наш карний розшук роботи не боїться.
- Еге ж, - почухав потилицю капiтан, - кепкуєте! А доведеться i вам посидiти за тими корiнцями. Ми вам дозволимо, - пожартував Андрiйко. - Та коли говорити серйозно, - додав вiн, - доведеться попросити у начальника людей. Самим нам не впоратися.
- Гаразд, - пiдсумував Спiвак, потираючи щоки i нiс. - Що iще у нас є, Остапе Володимировичу?
- Та наче нiчого, якщо не рахувати, що менi знову снився есесiвець, що на фото.
- Та ну вас, - засмiявся радник юстицiї. - Так i в мене часом бувало: щось втелющиться в голову i переслiдує як мара.
- Та я нiчого, просто так, - признався капiтан. - Є деякi додатковi деталi про Бородiя, але вони не мiняють картини. Працюємо й над версiєю "племiнницi", успiху поки що нема.
- А знаєте, що я вам скажу, Остапе Володимировичу, щодо племiнниць, - зауважив Спiвак, - вбивство чи не вбивство, а обох все одно доведеться притягати до карної вiдповiдальностi по статтi сто сороковiй за крадiжку майна, особливо огидної, аморальної, оскiльки крадено у мертвої людини, коли господар, у даному разi Гальчинська, не мiг захистити своє добро. Або навiть по статтi двiстi шiстдесятiй - як за мародерство.
- Маєте рацiю, Петре Яковичу, - погодився капiтан. - Жiночки хоч i не кримiногеннi особи, але правопорушення є, i закон має сказати своє слово,
- Так, у вас все, Остапе Володимировичу?- повернувся до справи убивства Гальчинської радник юстицiї.
- Та наче все на сьогоднi.
- Тодi слухайте, - продовжив Спiвак. - Учора на другому допитi лiкар Шумейкова дещо згадала. Вона розповiла, що Людмила Гальчинська давно збиралася поїхати в Баку щось продати з коштовностей, бо їй знадобилися грошi. Проте так i не з'їздила. Вона довго вагалася. Шумейкова сказала: "Боялася покинути хату, хоч i не признавалася в цьому. Я запропонувала, що поживу у неї, поки вона буде в Баку, так Людмила Йосипiвна чомусь страшенно розгнiвалася... На моє запитання: "Чому збиралася саме в Баку?" Шумейкова вiдповiла: "Не знаю". Так само Шумейкова не знає, до кого конкретно в Баку збиралася звернутися Гальчинська... Але, певно, хтось iз знайомих або й родичiв, ще нами не виявлених, у неї в Баку є... Яка ваша думка з приводу цього факту?
- Будемо опрацьовувати як ще одну версiю?- запитально подивився на слiдчого капiтан. Проте, оскiльки той мовчав, додав: - Але матерiалу навiть не нуль, а нуль з мiнусом... Єдине, що можемо зараз зробити, то це попросити бакинцiв, якi тримають на оцi своїх скупникiв коштовностей, що-небудь з'ясувати... Якщо їм пощастить установити, що Гальчинська хоч раз приїздила в Баку i до кого... тодi ми серйозно i за цю версiю вiзьмемось, я так думаю... А поки що розпорошувати сили не слiд...
У цей момент у дверi кабiнету Андрiйка постукали.
- Увiйдiть!- вигукнув капiтан i, повернувшись до Спiвака, сказав: - Я приготував невеличкий сюрприз.
Дверi вiдчинилися. Це справдi була несподiванка для Спiвака. У дверях стояв полковник Коваль. Вiн скинув волохату хутряну шапку i урочисто промовив:
- Здравiя бажаю!
Андрiйко пiдхопився з-за столу. Спiвак теж пiдвiвся i простяг руку полковниковi:
- Скiльки лiт, скiльки зим! Я вже думав, що ви десь узяли дiлянку i огiрки вирощуєте в теплицях... Хiба можна отак зникати?.. Прекрасний сюрприз ви приготували, Остапе Володимировичу, - повернувся до капiтана.
- Для мене це теж приємна несподiванка, Петре Яковичу, - сказав Коваль. - Радий вас бачити.
- Як живете, як справи?- поцiкавився Коваль, роздягаючись Проценти ростуть? Я маю на увазi розкритi справи.
Дмитро Iванович давненько не вiдвiдував мiське управлiння i з цiкавiстю розглядався, чи змiнилося щось вiдтодi, як вiн пiшов на пенсiю. Зараз йому здавалося, що все не так, як було.
- Проценти ростуть, але кiлькiсть нерозкритих справ теж росте. Злочиннiсть збiльшується. Борсаємось, як жаба в болотi, нiяк не вилiземо на сухе мiсце. Та ви нашi болячки i без нас знаєте. На собi вiдчували Одне слово, легше працювати не стало... - говорив капiтан Андрiйко. - От i зараз цiкава випливла справа, i хочемо з вами порадитися. Тому i потурбував вас, Дмитре Iвановичу. Адже так? звернувся вiн до Спiвака...
- Безумовно, - вiдповiв радник, юстицiї. - Але не приховуйте, Остапе Володимировичу, що про це ми з вами давно мрiяли, коли не змогли знайти вiдповiдь на запитання: "Звiдки у Людмили Гальчинської таке багатство?"
Спiвак розумiв, що запрошення капiтаном Коваля жодною мiрою не є акцiєю на зло йому.
Полковник Коваль щиро поважав Спiвака, зблизившись з ним, коли разом розслiдували кiлька кримiнальних справ. Радник юстицiї був професiоналом високого класу. Бiда прокуратури, як вважав Дмитро Iванович, який мав великий досвiд спiвпрацi з нею, що слiдство проводять звичайно молодi працiвники, люди лише з кiлькарiчним практичним досвiдом. Тiльки-но такий слiдчий вб'ється в пiр'я, набере досвiду, як його висувають у прокурори, а на його мiсце приходить новий випускник юрфаку. Таким чином слiдчi найчастiше є просто резервом для юридичної номенклатури. Спiвак працював слiдчим довго i не згоджувався на вищу, прокурорську, посаду. Вiн любив практичну роботу, щоденну боротьбу iз конкретним злом. В свою чергу, радник юстицiї знав полковника Коваля не тiльки iз розповiдей спiвробiтникiв, не тiльки iз сищицьких легенд про нього, газети "Радянський мiлiцiонер" та iнших друкованих органiв. Працюючи разом з Дмитром Iвановичем, вiн не раз захоплювався гострим розумом, тонкою логiкою, iнтуїцiєю полковника, його спiвчуттям до людини, хто б вона не була.
- Ну що ж, - промовив капiтан Андрiйко. - Перейдемо, Дмитре Iвановичу, до наших баранiв, як ви любите говорити... У нас тут цiкава справа. Пам'ятаєте, як ми з вами розшукували убивцю реемiгранта з Канади Гущака i скарб Харкiвського банку Апостолова, що його було вивезено i сховано у двадцятих роках?..
Коваль закивав.
Вiн уважно розглядав капiтана Андрiйка. Давно не зустрiчався iз своїм колишнiм помiчником i тепер дивувався, як той змiнився за цi роки. Андрiйко погладшав, здавалося, став не таким поворотким i рухливим, i шрам на щоцi, огрубiвши, надав обличчю бiльшої суворостi.
Капiтан далi коротко розповiв про убивство Людмили Гальчинської i сказав, що порадитись iз полковником його наштовхнула дивна схожiсть знайдених в убитої жiнки коштовностей на тi стрази, пiдробки iз простого скла пiд алмази, якi були знайденi пiд час будiвництва нафтопроводу пiд Києвом. Тодi юрисконсультом Козубом було убито Андрiя Гущака.
- Спочатку, коли вперше побачив їх, - говорив далi капiтан, я не повiрив своїм очам, а чим бiльше мiркував над цим, усе дужче переконувався, що не помилився. Однак одна голова добре, а три, -капiтан посмiхнувся в бiк Спiвака, - краще. I думаю, що зараз ми розрубаємо цей вузол. Не заперечуєте, Петро Яковичу?- спитав капiтан, витягаючи з кишенi ключ i прямуючи до високого металевого сейфа у кутку кабiнета. - Правда, без понятих ми нiби порушуємо закон, але потiм знову опечатаємо... Хочу вам, Дмитре Iвановичу показати цi речi... Признаєте чи нi?
Вiн iще раз глянув на Спiвака. Той мовчки кивнув.
- Ми тут у себе тримаємо як речовi докази... А вам показуємо для пiзнання. Маємо право, якщо вважати це звичайним слiдчим експериментом; - хитро посмiхнувся Андрiйко. - Тiльки так.
- Протокол будете складати? - в свою чергу пожартував полковник. - Правопорушники!
- На цей раз обiйдемося без нього, Дмитре Iвановичу.
Поки капiтан вiдчиняв замки сейфа, виймав скриньку з коштовностями, знайденими у Гальчинської, у пам'ятi Коваля перебiгла давня iсторiя розшукiв убивцi реемiгранта Гущака, якi вiн проводив разом з Андрiйком, тодi ще лейтенантом...
Це було в роки громадянської вiйни. Ховаючи вiд бiльшовикiв цiнностi Кредитного банку, що iснував у тодiшнiй столицi України Харковi, керуючий банком Апостолов за допомогою анархiстського загону на чолi з отаманом Андрiєм Гущаком вивiз i закопав коштовностi бiля залiзничної станцiї Лiсова, пiд Києвом. Мiсце було вiдоме тiльки трьом: самому Апостолову, Андрiю Гущаку i, як виявилося пiзнiше, ще й колишньому спiвробiтнику чека Козубу.
Через багато рокiв пiсля Великої Вiтчизняної вiйни постарiлий Гущак, який втiк пiсля цiєї акцiї, вирiшив повернутися на Україну i вiддати Батькiвщинi схованi ним i Апостоловим багатства. Тим часом колишнiй банкiр опинився у психiатричнiй лiкарнi, бо зазнав тодi ж тяжкого стресу, до якого спричинилася втрата багатства i сiм'ї.
По дорозi до сховки на станцiї Лiсовiй реемiгранта Гущака пiдстерiг Козуб, який i штовхнув колишнього спiльника пiд колеса електрички... Та нiхто з них не знав, що у сховку на Лiсовiй Апостолов поклав не справжнi алмази, а так званi "стрази" - пiдробку i що на цю сховку, прокладаючи трасу газопроводу, давно натрапили будiвельники, якi й здали знахiдку до музею...
Тепер виявилося, що справжнi коштовностi були в iншому мiсцi i невiдомо як потрапили до рук спiвачки Людмили Гальчинської...
Капiтан обережно вiдчинив дерев'яну скриньку, у якiй тепер зберiгалися знайденi коштовностi, i блиск дiамантiв освiтив кiмнату.
Полковник Коваль схилився, над ними. Пiсля розслiдування справи загибелi реемiгранта Гущака бiля станцiї Лiсової вiн поцiкавився вмiстом скарбу, схованого Гущаком там. Виявилося, що в тому тайнику, випадково розкопаному будiвельниками, були рiзнi фiнансовi документи, векселi внутрiшнi i закордоннi, якi втратили свою силу, i трохи iноземної валюти. Крiм того, у окремому шкiряному саквояжi лежали загорнутi в замшу алмази та iнше дорогоцiнне камiння, кiлька золотих перснiв з дiамантами. Як виявилося, усi дорогоцiннi камiнцi, серед них i великi алмази, були майстерною пiдробкою iз звичайного скла, що їх називають "стразами", а золотi перснi - iз мiдяного сплаву.
- Так, вони, вони... такi самi... - зрештою вимовив Коваль.
- Ювелiрною експертизою встановлено, що справжнi, - зауважив радник юстицiї...
- Я добре пам'ятаю оцей дiамант, - показав полковник на великий прозорий камiнець, що мiнився свiтлими вогнями. I сережки дуже схожi. - Пiсля самогубства Козуба ми з Остапом Володимировичем ходили до музею, де зберiгалися тi фальшивки, цiкавилися: що ж було знайдено будiвельниками, заради чого Козуб пiшов на вбивство, - пояснив Коваль Спiваку. - Так, Остапе Володимировичу?
- I не раз. Я, наприклад, заходив до музею тричi.
- Що ж виходить? - мiркував вголос полковник. - Виходить, що у Апостолова були двi сховки. Одна з фальшивими алмазами, а друга iз справжнiми. I Гущак знав про обидвi... Чого вiн спочатку подався у Лiсову, де були фальшивi?
- Думаю, йому кортiло подивитися одну й другу, - сказав Андрiйко. - Тiльки до другої, а втiм, i до першої, вiн таки не добрався... Перешкодив Козуб...
- Якби дiзнатися, де була сховка iз цими справжнiми дiамантами, - зауважив Коваль. - Ясно, що цi кiлька дрiбничок не складають усього скарбу. Де ж решта? Думаю, не могла ця сама Гальчинська пустити за вiтром скарби цiлого банку.
- Так. Вона не дуже шикувала, хоч нi в чому собi не вiдмовляла, - сказав Спiвак,
- Навiть у платних коханцях! - вкинув капiтан.
- Але як це все потрапило до її рук - от у чому питання. Звичайна естрадна спiвачка нiбито без якихось широких зв'язкiв... - говорив далi радник юстицiї.
- Якщо не брати до уваги того гестапiвця, бiс його мамi! - вкинув капiтан.
- Ну, не привiз же вiн їй цiнностi з Берлiна!
- Може, Апостолов саме в неї i ховав, тут була та сама друга його сховка, - припустив капiтан,
- Нi, нi! - категорично вiдкинув таку версiю Коваль. - Навiть найулюбленiшiй коханцi Апостолов не довiрив би такi скарби. Крiм усього, у нього в той час була молода дружина, колишня вихователька доньки Клави, iм'я її, здається, було Єфросинiя Iванiвна, їй у крайньому разi довiрив би.
- Навряд, Дмитре Iвановичу. До неї першої прийшли б з обшуком.
- Бачу, що ця знахiдка у Гальчинської породжує бiльше запитань, нiж є вiдповiдей, - зiтхнув Спiвак. - Але тим часом нам треба шукати вбивцю Гальчинської.
- Добре, повернемось до наших баранiв, - посмiхнувся Андрiйко, навмисне вживаючи улюблену приказку Коваля.
Дмитро Iванович зрозумiв капiтана i у вiдповiдь добродушно кивнув: мовляв, повертайтеся, Остапе Володимировичу, до ваших баранiв, до ваших справ, я не маю претензiй...
17
Час минав, Минали днi, мiсяцi. Громами, пожежами, вибухами прокотилася над головою Люцiї на захiд вiйна. Київ було визволено, i мiсто потроху поверталося до нормального життя. Центральний проспект - Хрещатик - i прилеглi до нього вулицi iще лежали в руїнах. Влiтку досить було найменшого подуву вiтру, щоб над купами цегли рудим туманом пiдiймався у повiтря тонкий пил. Люди обережно ходили по вузьких, нерiвних стежках серед битої цегли. Ще було голодно у мiстi, люди жили гаслами i надiями. Панувала ейфорiя, яка охопила все суспiльство, загальне пiднесення духу, яке долало навiть гiркий сум за полеглими у вiйнi, за безвинними жертвами Молоха.