- Вiчна проблема, - скривився Спiвак. - Коли уже хоч ви, оперативники, будете мати транспорт? Ну, розумiю, нас, прокуратуру, обдiляють, але щоб вас не забезпечили?!
З цими словами, пропустивши вперед працiвникiв мiлiцiї, вiн вийшов у коридор i замкнув свiй кабiнет.
* * *
Через кiлька хвилин уся оперативно-слiдча група була на розi Веронського i Гегелiвської. Тяжкий дух у кiмнатi убитої не вивiтрився, i лейтенант Задорожний повiдчиняв вiкна.
Обшук тривав довго. Понятi - сусiдка з другого поверху, яка була i тодi, коли Кучеренко зламав замок, i дiдуган з першого поверху, що жив якраз пiд квартирою убитої, - незабаром втомилися i покiрно сидiли у м'яких крiслах посеред кiмнати.
Квартира Людмили Гальчинської була однокiмнатною, але великою, значно бiльшою, нiж повоєннi квартири, з просторим альковом в глибинi її. Напхана скульптурами давньоримських богiв, серед яких найгарнiшою була висока бiла мармурова статуя Венери, вона нагадувала музей. Це враження пiдсилювали i картини у почорнiлих вiд часу важких багетових рамах, серед яких висiли не тiльки копiї, а й оригiнальнi пейзажi С.Василькiвського та О.Мурашка. У буфетi, на кухнi, оперативники побачили цiлу батарею дорогих вiрменських та грузинських коньякiв, шампанського i порожнiх пляшок, у платяних шафах лежали купи чудової постiльної бiлизни.
Нi дверi, нi обстановка у квартирi не були порушенi, якщо не рахувати зламаного лейтенантом Кучеренком замка. Судмедексперт Чубач за допомогою спецiальної хiмiчної речовини насамперед почав перевiряти стiни коридору, де ранiше лежав труп жiнки. I хоч на око вони були чистi, але лiкар виявив незначнi слiди бризок кровi, якi свiдчили, що вбивство сталося саме у коридорi.
Найбiльше зацiкавили оперативникiв вiдбитки пальцiв у квартирi, якi не належали Гальчинськiй. Цi слiди були на телефоннiй трубцi, на дверцятах i ручках обох шаф, на дерев'яному бильцi лiжка.
I слiдчий, i оперативники почали якнайретельнiше оглядати речi убитої жiнки. Нишпорили по квартирi, намагаючись вiднайти ще якiсь слiди убивць. Що всiх вiдразу вразило, так це бруд, якась зумисна захланнiсть квартири. Багатство виразно пiдкреслювало нехлюйство жiнки, яка, судячи з туалетiв, флаконiв "Крiстiан Дiор", "Естер Лаудер", усiляких закордонних кремiв, що захаращували столик, любила гарно вбиратися, робила собi дорогий макiяж i напахчувалася парфумами. У шафах серед нової, ще не стеленої, бiлизни навалом лежала брудна, сукнi були скрученi i позатикуванi повсюди; на кухнi, у мийцi, купою громадився брудний посуд, а двi пари iмпортних зимових чобiткiв iз засохлою грязюкою на каблуках та рантах валялися у кутку.
Капiтан Андрiйко, який уже знав про величенький ощадний рахунок Людмили Гальчинської, завзято шукав книжку. Шухляди убитої Гальчинської усе бiльше розкривали перед ним таємницi господинi квартири. В однiй iз них натрапив на альбом, присвячений господинi квартири, - одягнена, напiводягнена, майже роздягнена молоденька, струнка, зваблива дiвчина рокiв вiсiмнадцяти-двадцяти, так само гарна i пiзнiше, десь у двадцять п'ять - тридцять, потiм огряднiша, але все iще приємна жiнка, i, нарештi, пенсiйного вiку, гладка, опасиста, немов набубнявiла, iз змiненими рисами обличчя. Вона, певно, уже все зрозумiла, змирилася i перестала знiматися на весь зрiст, як пiд час стрункої молодостi, а увiчнювала на фото тiльки погруддя.
Потiм на капiтана чекало несподiване вiдкриття. У старої жiнки зберiгався iндiйський трактат "Сто способiв кохання", на сторiнках якого оголенi виконавцi демонстрували усi цi варiанти, ще кiлька книжок такого ж штибу, одна з них навiть нiмецькою мовою. Знайденi були цiлi комплекти порнографiчних фото, на яких було знято таке, що понятi, сусiдка убитої Гальчинської i дiдок з першого поверху, навiть поглянути не схотiли, хоч мусили б знати, про що згодом пiдписуватимуть у протоколi обшуку. Навiть такий досвiдчений сищик, як Андрiйко, кинувши погляд на цi фото, ледве не вилаявся брутально, але, згадавши, що у кiмнатi присутня жiнка, тiльки сплюнув на пiдлогу.
Образ нещасної жiнки, що потерпiла вiд рук мерзенних убивць, потроху затьмарювався в його душi, i вона вже не викликала такого спiвчуття, як на початку обшуку.
- Ну й бабуся! - не втримався Задорожний, розглядаючи фото. Сексуальна бандитка... - засмiявся вiн. - Але що робить з людиною час!
- Вона стала кругла, як яблуко, - зауважила сусiдка, - але була здорова. Так котилася вгору по сходах, що я, молодша, ледве встигала за нею.
Вигук Задорожного про час, про який у сум'яттi днiв, клопотiв життя людина забуває, на мить зачепив i капiтана, i Спiвака, якi теж не були молодими, i, певно, тiльки лiкар Чубач, що звик бути свiдком людського згоряння у часi, не вiдчув миттєвого поштрику у серцi.
Тим часом Спiвак знайшов справдi цiннi для слiдства документи - записники господарки квартири, їх було шiсть, на кожний рiк, усi пронумерованi. Виготовленi з гарного бiлого паперу, у темнiй ледериновiй обкладинцi, певно, купованi в однiй i тiй самiй крамницi в один i той самий час, вони були скуйовдженi, чорнi вiд пальцiв по краях, але цiлком читабельнi. Вiн почав гортати їх, вглядаючись у кожну сторiнку, у кожну нотатку, цифру, у прiзвища, телефони, адреси, сподiваючись згодом знайти у цих записах ниточку до загадкового клубка таємничого убивства. З одного iз записникiв випав складений учетверо аркушик, на якому були стовпчики з номерами облiгацiй внутрiшньої, званої у побутi "золотою", позики. В однiй колонцi - список по п'ятдесят карбованцiв, у другiй - по двадцять п'ять, а усього - на десять тисяч карбованцiв. Проте самих облiгацiй поки що не знайшли. Певно, Гальчинська сховала їх в iншому мiсцi, а список тримала "нагорi", перевiряючи за ним таблицi тиражiв.
Капiтан Андрiйко задоволене мугикнув, коли побачив у руках радника юстицiї таку знахiдку, i ще наполегливiше став вишукувати ощадну книжку i облiгацiї. Розумiючи, що убивцi чи поодинокий грабiжник навряд могли забрати книжку, бо, одержуючи грошi, пiймалися б, капiтан перетрусив книжки, яких, крiм уже названих порнографiчних, було небагато, повитрушував бiлизну, попiднiмав подушки на крiслах i на диванi, покопався у шухлядах шафи i, нiчого таки не знайшовши, задумливо став бiля шафи, постукуючи по нiй пальцями.
Раптом щось нiби сколихнуло його. Щось. Але що саме? Вiн не знав. Завмер бiля шафи, тамуючи подих, з надiєю, що блискавична iнтуїцiя повернеться до нього. Дарма. I, перевiвши подих, вiн знову механiчно застукав пальцями по шафi. О леле! Один звук густiший, глухий, другий - дзвiнкiший, ясний. Ще раз, ще раз!.. Так лiкар вистукує груди хворого...
Капiтан зрозумiв, що у шафi мiж поличками є порожнина. Тайник!
- Петре Яковичу! - гукнув вiн. - Хлопцi, а йдiть-но сюди! - Вiн демонстративно постукав по полiрованiй стiнцi, потiм вiдчинив дверцята i витяг двi шухляди, витрусив просто на пiдлогу рiзнi хусточки, панчохи, колготки. - Ось у цiй, - стукав по дну, - тайник.
Тайник просто вiдкривався. Не треба було нiчого вiдгвинчувати, вiдбивати, ламати, просто над дном шухлядки було зроблене друге дно, i кришка цього тайничка була фальшивим дном шухлядки, на яке господиня клала своє легеньке шмаття. Досить було пiдчепити кiнчиком ножа це фальшиве дно, як воно пiднiмалося.
Усi збилися навколо журнального столика, на якому капiтан Андрiйко поставив шухляду.
Тайник виблискував, пломенiв вогнем, мерехтiв барвистими iскрами - обручка з великим дiамантом, браслет, вкритий рубiновими краплями, золота ящiрка iз смарагдовими очима...
Спiвак обережно витяг з-пiд цих дорогоцiнних прикрас фотографiю якогось молодика в есесiвському мундирi, потiм нiмецький аусвайс на iм'я Люцiї Гальчинської - актриси оперного театру, арбайтскарту з вiдмiтками бiржi працi. На маленьких фото цих документiв була та сама юна красуня, яку бачили на знiмках в альбомi.
- Тут може бути версiя, - зауважив лейтенант Задорожний, - якась таємниця ще з часiв Великої Вiтчизняної. Про щось могла знати, i їй вирiшили замкнути рота.
- Не будемо вiдмовлятися вiд жодної, поки не вийдемо на шлях, - погодився Спiвак.
Капiтан Андрiйко тяжко зiтхнув. Ощадкнижки i тут не було. Його, бiдолаху, нiби заклинило на цiй книжцi, хоч вона, власне, нiчого не вирiшувала. Але ж де могла подiтися?!
- Будемо переписувати цiнностi у протокол, - сказав Спiвак i поглянув на понятих. Вони стояли мов завороженi, не вiдриваючи очей вiд бурхливої краси вогню, що бризкав iз шухляди.
Капiтан Андрiйко склав докладний опис дорогоцiнностей, зазначивши iндивiдуальнi ознаки кожної речi. В якусь хвилину йому здалося, що десь вiн уже бачив такий дiамант, який палахкотiв зараз на обручцi. Але де - нiяк пригадати не мiг.
- Мiльйони! - не витримала сусiдка Гальчинської i сплеснула руками. - Подумати тiльки!
- Ну, мiльйони чи не мiльйони - це нам скажуть експерти-товарознавцi, - пояснив понятим Спiвак. - Зараз ми ще раз перевiримо, чи все правильно записано, упакуємо, ви розпишетесь на протоколi, i опечатаємо. Потiм разом з вами вiдвеземо на експертизу, i фахiвцi визначать цiну кожної речi...
Облiгацiї внутрiшньої "золотої" позики знайти теж не пощастило. I у тайнику їх не було. Це дратувало капiтана Андрiйка. Вiн був сищик, який не обминав при обшуку жодної дрiбницi i, як вважав досi, знаходив усе потрiбне, хоч би як воно було приховане...
4
Чоловiк рокiв пiд сорок з темним, типово кавказьким обличчям, невеличкою горбинкою на носi i великою чорною бородою, у якiй пробивалися бiлi ниточки, низько схилився над пiанiно i грав, не оглядаючись на зал, де пили i гуляли нiмецькi офiцери. Кафе "Едельвейс" було приватним, iснувало з дозволу нiмцiв i лише для нiмцiв. За пiанiно сидiв Антон Адамадзе, той самий грузин, колишнiй врангелiвський офiцер, до якого ревнував спiвачку Люцiю хазяїн кафе Артур Христофорович Гiллер.
Жiнок у залi не було, i двоє пiдпилих армiйських лейтенантiв танцювали удвох на вiльнiй вiд столикiв площадцi пiд невеличкою естрадою.
Спiвачка Люцiя готувалася до виходу. Вона вже не нервує, як у першi днi, коли, виходячи перед нiмецькими офiцерами, вiдчувала скутiсть i, спiваючи, вiдводила очi убiк вiд своїх слухачiв.
Зараз крiзь пропалену у завiсi дiрочку вона спокiйно розглядала вiдвiдувачiв. Декого вона вже запримiтила, пiзнавала; в "Едельвейса", хоч кафе вiдкрилося недавно, уже з'явилися свої завсiдники. Майже усi столики зайнято - здебiльшого молодi офiцери, якi добре набралися, двоє з них уже почали сваритися.
Тим часом тапер закiнчив свою iмпровiзацiю. Люцiя ще раз поправила на собi коротеньке плаття, яке вiдкривало вище колiн її стрункi ноги, з великим вирiзом на тугих грудях, що аж рвалися на волю, торкнулася рукою пишної зачiски i, вiдштовхнувшись високим каблучком вiд пiдлоги, вистрибнула на сцену. Завсiдники зустрiли її оплесками. Вона зрадiла: її знають i вiтають! Вiдповiла глибоким реверансом, а випроставшись, грайливо гойднула стегнами.
Потiм пiдiйшла до тапера, хоч вiн наперед знав її програму, i щось шепнула йому.
Як завжди, почала з улюбленої офiцерами "Розамунди". Трохи знаючи нiмецьку зi школи, де мову викладав її батько, з його домашнiх урокiв, Люцiя ще й тепер, як тiльки випадала вiльна хвилина, учила її. Найбiльше за все хотiлося стати справжньою нiмкенею, прилучитися хоч як-небудь, якимсь боком до великої нацiї, що володiє свiтом, i розмовляти без акценту, аби з вимови нiхто не мiг розпiзнати у нiй слов'янки.
Взяла першу ноту. Чистий, сильний голос спiвачки, знайома легка мелодiя заколисували. Дехто почав пiдспiвувати, п'яно похитуючись на стiльцi.
Люцiя була певна в собi, сама милувалася перед дзеркалом гарним обличчям, знала, що усмiшка її подобається чоловiкам, якось театральний ловелас сказав, що вона у неї медова, зваблива, спокуслива, нiби говорить, що Люцiя без опору готова вiддатися на ласку кавалера. I чоловiки божеволiли бiля дiвчини.
Скiнчивши пiд оплески "Розамунду" i вихиливши фужер вина з рук молодого офiцера, який пiдбiг до невисокої естради, Люцiя звеселiла, остаточно розслабилася i, бажаючи догодити пiдпилому товариству, пританцьовуючи, заспiвала не дуже пристойну пiсеньку:
Як майора я любила
До майора спать ходила,
За пiвкiло маргарини
Цiлувала три години...
Невмiло перекладена самою Люцiєю на нiмецьку, пiсенька звучала особливо вульгарно. За столиками вона викликала захоплення, вигуки, смiх, оплески. Один з лiтнiх офiцерiв посилав Люцiї поцiлунки i високо пiднiмав якийсь пакунок, що, на його думку, символiзував отi самi "пiвкiло маргарини".
Та ось дверi у кафе знову прочинилися - i до зали увiйшов черговий гiсть.
У Люцiї закалатало серце. Це був той самий офiцер у есесiвськiй формi, що нагримав на Артура Христофоровича i доброзичливо розпитував її. Високий, стрункий, у чорному мундирi зi свастикою на рукавi. Люцiя побачила, що на шиї, пiдпертiй твердим бiлим комiрцем, висить залiзний хрест. "О, це велике цабе!" - подумалося їй.
Його помiтили й iншi присутнi в залi. Гамiр ущух. Лiтнiй офiцер, який посилав через весь зал поцiлунки, опустився на стiлець i заходився акуратно наливати собi з пляшки вина, прагнучи не розлити його.
Гауптштурмфюрер пройшов у куток зали до вiльного столика, на якому стояла табличка з написом "Зайнято!"
Люцiя занервувала. Уже не так вiльно пiдгецувала на сценi, забула про сп'янiлих офiцерiв.
Тим часом нового вiдвiдувача угледiв i хазяїн. Вiн грудкою пiдкотився до столика i, вiдштовхнувши єдину офiцiантку - руду Дуську, яку Люцiя органiчно ненавидiла, вклонився гостевi.
Руда, кирпата Дуська недавно зв'язалася з якимсь нiмцем iз iнтендантської установи "Рюстунгскомандо". Її ревнивий покровитель обiцяв забрати коханку з кафе, де гуляють офiцери, обiцяв улаштувати продавщицею у крамницю, в якiй видають хлiб по картках. У голодному, замордованому Києвi це була сита, престижна робота. Тому Дуська стала нехтувати службою у кафе, прибiгала лише увечерi, коли вiдчинялися дверi "Едельвейса", i уся брудна робота - прибирання, миття посуду тощо - тепер випадала на долю бiдолашної спiвачки.
Курт Раух щось замовив, i Артур Христофорович разом з Дуською зникли на кухнi. Есесiвець пильно подивився на Люцiю. Вона обiрвала дурну пiсеньку i розпачливо перебирала у пам'ятi свiй репертуар, не знаючи, що заспiвати далi. На її жаль, репертуар у неї був вкрай бiдний, можна сказати, жалюгiдний... Що ж заспiвати? Хiба що їхнiй гiмн: "Дойчланд, дойчланд юбер аллес..."
Вона не наважилася. Хто зна, як це сприймуть нiмцi.
Тим часом Дуська принесла есесiвцю пляшку шампанського, той налив собi вина, вiдпив з фужера i знову вперся в Люцiю поглядом. Погляд у нього був важкий. "Хто вiн менi такий зрештою? - заспокоювала Люцiя себе. - Ну що з того, що гестапо? Я нiчим не завинила перед новою владою. Я цiлком лояльна".
Ось зайшло iще двоє армiйських офiцерiв, але, огледiвшись, сiли не бiля Рауха за вiльний столик, а притулилися за чужим.
Пiд оплески Люцiя випурхнула з естради за лаштунки. Стримуючи калатання серця, стояла за завiсою i крiзь пропалену у нiй дiрку знову стежила за залою. Тепер, коли у задимленому вiд сигарет залi попливли звуки чергового танго, виконуваного Антоном Адамадзе, Раух долив собi шампанського, але не випив, а про щось замислився.
Люцiї протягом вечора ще двiчi треба було виходити на сцену. Вона гарячкове обдумувала, що спiватиме.
Сама Люцiя любила лiричнi пiснi. У них вона виливала тугу за мирним життям, яке зруйнувала вiйна, обiрвала навчання у музичнiй школi, позбавила мрiї про консерваторiю, i тiльки випадкове знайомство з хазяїном кафе "Едельвейс" фольксдойчем Артуром Христофоровичем Гiллером, який якраз напитував собi в кафе спiвачку, дало їй шматок хлiба i трохи заспокоїло. Цей щасливий випадок свiдчив, що доля не вiдцуралася її, що не все пропало у життi, що якось вийде iз скрути, пристосується до воєнного часу, до нового порядку. Iз жахом спостерiгала, як потерпають жителi мiста, що скнiють без хлiба, без свiтла у своїх неопалюваних квартирах, як носять злиденне шмаття на ринок, щоби не вмерти з голоду. А у неї, дякуючи боговi, є i хлiбна арбайткартка, електрика у квартирi; вона має право не вiдчувати себе такою знедоленою, як iншi, у замерзлому Києвi. А там, дивись, скiнчиться вiйна, буде консерваторiя, i вона здiйснить свою мрiю про оперну сцену... Та до того часу треба прожити, вижити за будь-яку цiну...
Останнi днi у неї були багатi на подiї, що бентежили її. Поява її колишньої подруги в квартирi, де нинi на всiх правах жила вона, Люцiя... А тепер iсторiя з цим молодим, гарним гестапiвцем. Це ж неспроста вiн пильно дивиться на неї. Вдень вона дуже злякалася його появи. Але гестапiвець був ласкавий. Тепер знову не зводить iз неї чiпкого погляду. Що в нього на умi? I чого вiн тодi вдень заїхав до "Едельвейса"? Тiльки випити кухоль пива? Чи не пронюхав все-таки про Рахiльку? А раптом двiрничиха бачила її або iще хтось? Рахiльку, звичайно, упiймали, i вона розказала, що приходила на свою квартиру...
Люцiю кинуло в жар.
У залi знову стало гамiрно. Нi, певно, лiрикою не проймеш цих пiдпилих завойовникiв. Хiба ось цю, що наспiвала їй недавно стара дама, яка повернулася з емiграцiї. Вона ж iще не переклала її. Але - нiчого, щось зрозумiють i росiйською...
I Люцiя заспiвала, фривольними жестами пiдкреслюючи змiст.
Не глядите вы так
Сквозь прищуренный глаз
Вы, сеньоры, бароны, миледи,
Я за двадцать минут
Опьянеть не смогла б
От стакана холодного бренди.
Ведь я - институтка,
Я - дочь камергера!
Я - фея из бара,
Я - черная моль!
Коротюсiньке платтячко, пiдсмикуючись, допомагало Люцiї створювати образ "феї з бару", "чорної молi". I багато поглядiв знову хтиво обмацували її гнучку постать.
Мой отец в октябре
Убежать не успел,
Но для белых он сделал немало.
фронт пришел...
И холодное слово - "расстрел"!
Был суров приговор трибунала.
И вот я - проститутка,
Я - фея из бара,
Я - фея из бара,
Я - черная моль.
Я сказала полковнику:
"Нате, возьмите!
Не донской же валютой
За это платить!
Вы мне марками, друг, заплатите,
Ну, а все остальное - дорожная пыль..."
Ведь я - проститутка...
Люцiя кiнчила спiвати. Не чуючи оплескiв, смiху, чкурнула за дерев'яну загородку, що вiддiляла вiд зали закуток бiля кухнi, швиденько одяглася i вийшла на вулицю.
Спiвачка глибоко вдихнула холодне вечiрнє повiтря. Воно заспокоювало. Позаду залишилася гомiнлива задушна зала, розтанув у пiтьмi осiннього вечора пронизливий погляд гестапiвця. Тепер додому, додому! Сховатися серед стiн, за замкненими дверима, забути про всi тривоги.
Їй не пощастило. Враз почула, як вiдчинилися дверi кафе:
- Момент!
Секунду не могла оглянутися, завмерла. Потiм рвучко повернулася i побачила того самого гауптштурмфюрера. Здається, вiн посмiхався.
- Панi Люцiя...
- Ви знаєте моє iм'я?
- Я все знаю... Панi Люцiя поспiшає додому?
У синьому свiтлi замаскованої лампочки над дверима кафе посмiшка офiцера здалася кривою, пiдступною.
- Так. Пiзнiй час.
- Я вас вiдвезу. - Вiн узяв дiвчину пiд руку, мовби галантний кавалер, i Люцiя вiдчула, як у неї пiдтинаються ноги.
- Нi, нi, дякую, - спромоглася прошепотiти вона пересохлими губами. - Менi тут недалеко... Та й подихати хотiла дорогою пiсля прокуреного кафе... Така задуха у залi, я спiвати не могла...
- Проте спiвала гарно, - сказав нiмець, пiдводячи Люцiю до машини. - А для прогулянок зараз запiзно. Комендантська година.
Люцiя поправила на руцi пов'язку, яку носили тiльки працiвники нiмецьких установ. Фольксдойче Гiллер таки багато зробив для неї! Есесiвець помiтив її жест.
- Все одно краще поїхати, - посмiхнувся, вiдчиняючи дверцята машини. - Сiдайте... До речi, мене звуть Курт Раух... У вас не зовсiм слов'янське iм'я, - сказав, умощуючись за кермом, - в кожному разi, не росiйське i не українське. Ви не католичка, не полька?
- Нi, - промимрила Люцiя. - Це я, - запинаючись, додала, - сама себе так назвала... - Ой, як їй не хотiлося зiзнаватися! - А за документами я - Люда, Людмила...
Раух кивнув. Машина плавно рушила з мiсця.
- А у вас, у Дойчланд, буває таке iм'я?.. - спитала, осмiлiвши, Люцiя.
- Це iм'я романське, в Iталiї найбiльше, але трапляється рiдко й у нас, на пiвднi...
- Хто вашi батьки? - питав Раух, ведучи машину вгору темною Великою Василькiвською.
- Службовцi в маленькому мiстечку. Вчителi. До Києва я приїхала вчитися у музичнiй школi. Зараз я втратила з ними зв'язок. Нiчого про них не знаю i хвилююся.
- Втекли вiд нового порядку? - строго спитав гауптштурмфюрер. - Вони що, комунiсти чи євреї?
- Нi, нi, - злякалася Люцiя. Якi комунiсти, якi євреї? Помилуй, господь! - Вона мимоволi пiдняла руку, щоб перехреститися, але на сидiннi було тiснувато i рука, тицьнувшись у плече, опустилася. Ми православнi з дiда-прадiда. Просто живуть на Донбасi. Вашi, - вона хотiла сказати "нашi", але не наважилася, - ще не визволили їх з-пiд бiльшовицького гнiту.
- Не сумуйте, Люцiя, - заспокоїв Раух. - Скоро вся Росiя буде вiльна i ви зустрiнетесь з батьками. До речi, звiдки ви так добре знаєте нiмецьку?
- Батько викладав її у школi. I я полюбила цю чудову мову.
- О! - задоволене вiдгукнувся гауптштурмфюрер. - Вiдразу видно, що ви не належите до тiєї упослiдженої юрби, яку у вас називали народом.
Енергiйним кивком Люцiя пiдтвердила комплiмент нiмця.
- Де ви живете? - аж тепер спитав Раух.
Люцiя розглянулася. Здається, вони пiдiймаються з Хрещатика на Володимирську.
- На Бульварно-Кудрявськiй, на розi з Гоголiвською... Зараз прямо їхати...
- Я знаю, як їхати, - обiрвав її гауптштурмфюрер, але, виїхавши на Володимирську, раптом повернув праворуч.
- Нi, не туди! Ви не знаєте, - торкнула дiвчина його за рукав.
- Я все знаю, - суворо повторив офiцер. - I не треба, люба Люцiє, хапати мене за руки. Так можна потрапити в аварiю.
Люцiя знову злякалася. Куди ж її везуть? Вони пiд'їжджали до великого темного будинку, що бовванiв у темрявi вулицi, i дiвчина завмерла вiд страху...
Але ось, не зупиняючись, вони проминули страшний будинок. У Люцiї вiдлягло вiд серця. Гауптштурмфюрер вiз її не до своєї темницi, в гестапо, а кудись далi. Зрештою, вона згодна на все, тiльки щоб не у той страшний будинок, який кияни, наче чумний, обходили стороною...
Десь за пiвгодини машина зупинилася перед гранчастою металевою брамою. Раух вийшов, вiдчинив браму, потiм заїхали у двiр. Гауптштурмфюрер гречно допомiг Люцiї вилiзти з автомобiля.
Поки що нiчого страшного не вiдбувалося.
Пiдсвiчуючи лiхтариком, офiцер вiдчинив квартиру i, тримаючи Люцiю за руку, завiв у велику темну кiмнату. Поки морочився iз шторами, навпомацки опускаючи їх, дiвчина стояла серед кiмнати, ще не вiдаючи своєї долi, але уже заспокоюючись, якось iнстинктивно вiдчуваючи, що гауптштурмфюрер прихильний до неї.
Свiтло, несподiвано спалахнувши, болiсно штрикнуло в очi. Воно голкувате вiддзеркалилось на кришталевих вазах, полiрованих меблях, скляних дверях. Люцiя на мить заплющилась, а вiдкривши очi, побачила, що Раух порпається у холодильнику, який стояв тут-таки, бiля дверей, виймає пляшку шампанського i ставить на стiл коробку цукерок.
Стояла серед кiмнати, забувши роздягтися, i господаревi довелося нагадати, що пальто треба повiсити у коридорi...
Вони пили з великих кришталевих фужерiв, i есесiвець трохи розбалакався. Люцiя здивувалася: скiльки вона знала, скiльки чула про цих нiмцiв, одягнених у чорнi мундири, якi запанiбрата iз смертю, вiд яких усi намагаються триматися подалi... Вона думала, що вони не можуть поводитися як звичайнi люди, розмовляти на житейськi теми.
Раух нiчого не говорив про велич нiмецького народу, про перемоги армiї. Розповiдав про мiсто свого дитинства, улюблений Ашафенбург, який лежить серед зелених горбiв на березi величного Рейну, про Гамбург - одне з кращих мiст свiту, де вiн жив перед вiйною, їй подумалося, що, може, гауптштурмфюреровi схотiлося у домашнiй обстановцi забути на якусь хвильку про свою службу, кривавi розправи... Адже спочатку, коли стежила за ким у кафе, вражав похмурим поглядом, усiм своїм виглядом створюючи навколо себе тяжку атмосферу.
Якщо так, вона залюбки допоможе йому розслабитися, вiдпочити з нею. I Люцiя подарувала йому свою ласкаву, медову посмiшку.
Її раптом охопила ейфорiя, яка буває тим дужчою, чим бiльшою здавалася небезпека, що минула, чим сильнiшим був страх, який пропав. Гауптштурмфюрер здався їй простим, дуже милим (а коли скинув свiй чорний мундир i залишився у сорочцi - подумки мало не назвала його "парубком") - одне слово, здавався чудовою людиною, i за те, що своєю доброзичливою поведiнкою звiльнив її вiд залiзних лещат страху, ладна була розцiлувати його. Їй не заважало, що вона не все розумiла з його розповiдi, часом лише окремi слова, окремi фрази, бо говорив на якомусь незнайомому їй дiалектi, але хоч би що вiн промовляв, їй подобалось.
I не помiтила, як на столi, крiм шампанського, з'явився коньяк, як сп'янiла, як почала називати гауптштурмфюрера Куртом, а вiн те слухав i не заперечував.
- - Ну, тепер спiвай! - раптом наказав вiн.
Вона не вiдразу зрозумiла, якої пiснi вiн хоче.
- Спiвай! - раптом розлютився вiн, i у Люцiї мороз побiг поза шкiрою вiд цього погляду.
- Що спiвати? - злякано спитала вона.
- Не знаєш? - погляд Курта став колючим. - А цю пiсню ти знаєш?!
Вiн пiдхопився з крiсла, похитуючись, пiдiйшов до пiанiно, що стояло пiд стiнкою, вiдкинув кришку, i дiвчина зацiпенiла: гауптштурмфюрер грав "Iнтернацiонал"!
- Пане Раух, пане Раух! Що ви робите?! - тiльки й могла скрикнути вона.
- Спiвай! - гримнув нiмець. - Спiвай! Ви всi це знаєте. Усi спiваєте! Я не люблю брехнi!
Перелякана на смерть Люцiя ледве розтулила рота i хрипко почала:
"Повстаньте, гнанi i голоднi..."
- Голоснiше! - наказав гестапiвець, педалюючи пiанiно.
Мало не зомлiвши, Люцiя пустила "пiвня". Голос не слухався її.
- Вас усiх треба стрiляти! - вигукнув Раух.
Люцiю охопила байдужiсть. Отже, все було оманою - i розмова про дитинство, про улюблену батькiвщину, i посмiшка, i шампанське? Хто вiн такий, цей гестапiвець, такий, як усi? Чому не боїться грати "Iнтернацiонал" на всю вулицю? Переодягнений пiдпiльник? Неможливо. Пiдпiльник не викривав би себе так... Нi, це звичайнiсiнька гестапiвська провокацiя... Ач, якi погляди кидав на неї вiд пiанiно - перевiряв її реакцiю.
З цими словами, пропустивши вперед працiвникiв мiлiцiї, вiн вийшов у коридор i замкнув свiй кабiнет.
* * *
Через кiлька хвилин уся оперативно-слiдча група була на розi Веронського i Гегелiвської. Тяжкий дух у кiмнатi убитої не вивiтрився, i лейтенант Задорожний повiдчиняв вiкна.
Обшук тривав довго. Понятi - сусiдка з другого поверху, яка була i тодi, коли Кучеренко зламав замок, i дiдуган з першого поверху, що жив якраз пiд квартирою убитої, - незабаром втомилися i покiрно сидiли у м'яких крiслах посеред кiмнати.
Квартира Людмили Гальчинської була однокiмнатною, але великою, значно бiльшою, нiж повоєннi квартири, з просторим альковом в глибинi її. Напхана скульптурами давньоримських богiв, серед яких найгарнiшою була висока бiла мармурова статуя Венери, вона нагадувала музей. Це враження пiдсилювали i картини у почорнiлих вiд часу важких багетових рамах, серед яких висiли не тiльки копiї, а й оригiнальнi пейзажi С.Василькiвського та О.Мурашка. У буфетi, на кухнi, оперативники побачили цiлу батарею дорогих вiрменських та грузинських коньякiв, шампанського i порожнiх пляшок, у платяних шафах лежали купи чудової постiльної бiлизни.
Нi дверi, нi обстановка у квартирi не були порушенi, якщо не рахувати зламаного лейтенантом Кучеренком замка. Судмедексперт Чубач за допомогою спецiальної хiмiчної речовини насамперед почав перевiряти стiни коридору, де ранiше лежав труп жiнки. I хоч на око вони були чистi, але лiкар виявив незначнi слiди бризок кровi, якi свiдчили, що вбивство сталося саме у коридорi.
Найбiльше зацiкавили оперативникiв вiдбитки пальцiв у квартирi, якi не належали Гальчинськiй. Цi слiди були на телефоннiй трубцi, на дверцятах i ручках обох шаф, на дерев'яному бильцi лiжка.
I слiдчий, i оперативники почали якнайретельнiше оглядати речi убитої жiнки. Нишпорили по квартирi, намагаючись вiднайти ще якiсь слiди убивць. Що всiх вiдразу вразило, так це бруд, якась зумисна захланнiсть квартири. Багатство виразно пiдкреслювало нехлюйство жiнки, яка, судячи з туалетiв, флаконiв "Крiстiан Дiор", "Естер Лаудер", усiляких закордонних кремiв, що захаращували столик, любила гарно вбиратися, робила собi дорогий макiяж i напахчувалася парфумами. У шафах серед нової, ще не стеленої, бiлизни навалом лежала брудна, сукнi були скрученi i позатикуванi повсюди; на кухнi, у мийцi, купою громадився брудний посуд, а двi пари iмпортних зимових чобiткiв iз засохлою грязюкою на каблуках та рантах валялися у кутку.
Капiтан Андрiйко, який уже знав про величенький ощадний рахунок Людмили Гальчинської, завзято шукав книжку. Шухляди убитої Гальчинської усе бiльше розкривали перед ним таємницi господинi квартири. В однiй iз них натрапив на альбом, присвячений господинi квартири, - одягнена, напiводягнена, майже роздягнена молоденька, струнка, зваблива дiвчина рокiв вiсiмнадцяти-двадцяти, так само гарна i пiзнiше, десь у двадцять п'ять - тридцять, потiм огряднiша, але все iще приємна жiнка, i, нарештi, пенсiйного вiку, гладка, опасиста, немов набубнявiла, iз змiненими рисами обличчя. Вона, певно, уже все зрозумiла, змирилася i перестала знiматися на весь зрiст, як пiд час стрункої молодостi, а увiчнювала на фото тiльки погруддя.
Потiм на капiтана чекало несподiване вiдкриття. У старої жiнки зберiгався iндiйський трактат "Сто способiв кохання", на сторiнках якого оголенi виконавцi демонстрували усi цi варiанти, ще кiлька книжок такого ж штибу, одна з них навiть нiмецькою мовою. Знайденi були цiлi комплекти порнографiчних фото, на яких було знято таке, що понятi, сусiдка убитої Гальчинської i дiдок з першого поверху, навiть поглянути не схотiли, хоч мусили б знати, про що згодом пiдписуватимуть у протоколi обшуку. Навiть такий досвiдчений сищик, як Андрiйко, кинувши погляд на цi фото, ледве не вилаявся брутально, але, згадавши, що у кiмнатi присутня жiнка, тiльки сплюнув на пiдлогу.
Образ нещасної жiнки, що потерпiла вiд рук мерзенних убивць, потроху затьмарювався в його душi, i вона вже не викликала такого спiвчуття, як на початку обшуку.
- Ну й бабуся! - не втримався Задорожний, розглядаючи фото. Сексуальна бандитка... - засмiявся вiн. - Але що робить з людиною час!
- Вона стала кругла, як яблуко, - зауважила сусiдка, - але була здорова. Так котилася вгору по сходах, що я, молодша, ледве встигала за нею.
Вигук Задорожного про час, про який у сум'яттi днiв, клопотiв життя людина забуває, на мить зачепив i капiтана, i Спiвака, якi теж не були молодими, i, певно, тiльки лiкар Чубач, що звик бути свiдком людського згоряння у часi, не вiдчув миттєвого поштрику у серцi.
Тим часом Спiвак знайшов справдi цiннi для слiдства документи - записники господарки квартири, їх було шiсть, на кожний рiк, усi пронумерованi. Виготовленi з гарного бiлого паперу, у темнiй ледериновiй обкладинцi, певно, купованi в однiй i тiй самiй крамницi в один i той самий час, вони були скуйовдженi, чорнi вiд пальцiв по краях, але цiлком читабельнi. Вiн почав гортати їх, вглядаючись у кожну сторiнку, у кожну нотатку, цифру, у прiзвища, телефони, адреси, сподiваючись згодом знайти у цих записах ниточку до загадкового клубка таємничого убивства. З одного iз записникiв випав складений учетверо аркушик, на якому були стовпчики з номерами облiгацiй внутрiшньої, званої у побутi "золотою", позики. В однiй колонцi - список по п'ятдесят карбованцiв, у другiй - по двадцять п'ять, а усього - на десять тисяч карбованцiв. Проте самих облiгацiй поки що не знайшли. Певно, Гальчинська сховала їх в iншому мiсцi, а список тримала "нагорi", перевiряючи за ним таблицi тиражiв.
Капiтан Андрiйко задоволене мугикнув, коли побачив у руках радника юстицiї таку знахiдку, i ще наполегливiше став вишукувати ощадну книжку i облiгацiї. Розумiючи, що убивцi чи поодинокий грабiжник навряд могли забрати книжку, бо, одержуючи грошi, пiймалися б, капiтан перетрусив книжки, яких, крiм уже названих порнографiчних, було небагато, повитрушував бiлизну, попiднiмав подушки на крiслах i на диванi, покопався у шухлядах шафи i, нiчого таки не знайшовши, задумливо став бiля шафи, постукуючи по нiй пальцями.
Раптом щось нiби сколихнуло його. Щось. Але що саме? Вiн не знав. Завмер бiля шафи, тамуючи подих, з надiєю, що блискавична iнтуїцiя повернеться до нього. Дарма. I, перевiвши подих, вiн знову механiчно застукав пальцями по шафi. О леле! Один звук густiший, глухий, другий - дзвiнкiший, ясний. Ще раз, ще раз!.. Так лiкар вистукує груди хворого...
Капiтан зрозумiв, що у шафi мiж поличками є порожнина. Тайник!
- Петре Яковичу! - гукнув вiн. - Хлопцi, а йдiть-но сюди! - Вiн демонстративно постукав по полiрованiй стiнцi, потiм вiдчинив дверцята i витяг двi шухляди, витрусив просто на пiдлогу рiзнi хусточки, панчохи, колготки. - Ось у цiй, - стукав по дну, - тайник.
Тайник просто вiдкривався. Не треба було нiчого вiдгвинчувати, вiдбивати, ламати, просто над дном шухлядки було зроблене друге дно, i кришка цього тайничка була фальшивим дном шухлядки, на яке господиня клала своє легеньке шмаття. Досить було пiдчепити кiнчиком ножа це фальшиве дно, як воно пiднiмалося.
Усi збилися навколо журнального столика, на якому капiтан Андрiйко поставив шухляду.
Тайник виблискував, пломенiв вогнем, мерехтiв барвистими iскрами - обручка з великим дiамантом, браслет, вкритий рубiновими краплями, золота ящiрка iз смарагдовими очима...
Спiвак обережно витяг з-пiд цих дорогоцiнних прикрас фотографiю якогось молодика в есесiвському мундирi, потiм нiмецький аусвайс на iм'я Люцiї Гальчинської - актриси оперного театру, арбайтскарту з вiдмiтками бiржi працi. На маленьких фото цих документiв була та сама юна красуня, яку бачили на знiмках в альбомi.
- Тут може бути версiя, - зауважив лейтенант Задорожний, - якась таємниця ще з часiв Великої Вiтчизняної. Про щось могла знати, i їй вирiшили замкнути рота.
- Не будемо вiдмовлятися вiд жодної, поки не вийдемо на шлях, - погодився Спiвак.
Капiтан Андрiйко тяжко зiтхнув. Ощадкнижки i тут не було. Його, бiдолаху, нiби заклинило на цiй книжцi, хоч вона, власне, нiчого не вирiшувала. Але ж де могла подiтися?!
- Будемо переписувати цiнностi у протокол, - сказав Спiвак i поглянув на понятих. Вони стояли мов завороженi, не вiдриваючи очей вiд бурхливої краси вогню, що бризкав iз шухляди.
Капiтан Андрiйко склав докладний опис дорогоцiнностей, зазначивши iндивiдуальнi ознаки кожної речi. В якусь хвилину йому здалося, що десь вiн уже бачив такий дiамант, який палахкотiв зараз на обручцi. Але де - нiяк пригадати не мiг.
- Мiльйони! - не витримала сусiдка Гальчинської i сплеснула руками. - Подумати тiльки!
- Ну, мiльйони чи не мiльйони - це нам скажуть експерти-товарознавцi, - пояснив понятим Спiвак. - Зараз ми ще раз перевiримо, чи все правильно записано, упакуємо, ви розпишетесь на протоколi, i опечатаємо. Потiм разом з вами вiдвеземо на експертизу, i фахiвцi визначать цiну кожної речi...
Облiгацiї внутрiшньої "золотої" позики знайти теж не пощастило. I у тайнику їх не було. Це дратувало капiтана Андрiйка. Вiн був сищик, який не обминав при обшуку жодної дрiбницi i, як вважав досi, знаходив усе потрiбне, хоч би як воно було приховане...
4
Чоловiк рокiв пiд сорок з темним, типово кавказьким обличчям, невеличкою горбинкою на носi i великою чорною бородою, у якiй пробивалися бiлi ниточки, низько схилився над пiанiно i грав, не оглядаючись на зал, де пили i гуляли нiмецькi офiцери. Кафе "Едельвейс" було приватним, iснувало з дозволу нiмцiв i лише для нiмцiв. За пiанiно сидiв Антон Адамадзе, той самий грузин, колишнiй врангелiвський офiцер, до якого ревнував спiвачку Люцiю хазяїн кафе Артур Христофорович Гiллер.
Жiнок у залi не було, i двоє пiдпилих армiйських лейтенантiв танцювали удвох на вiльнiй вiд столикiв площадцi пiд невеличкою естрадою.
Спiвачка Люцiя готувалася до виходу. Вона вже не нервує, як у першi днi, коли, виходячи перед нiмецькими офiцерами, вiдчувала скутiсть i, спiваючи, вiдводила очi убiк вiд своїх слухачiв.
Зараз крiзь пропалену у завiсi дiрочку вона спокiйно розглядала вiдвiдувачiв. Декого вона вже запримiтила, пiзнавала; в "Едельвейса", хоч кафе вiдкрилося недавно, уже з'явилися свої завсiдники. Майже усi столики зайнято - здебiльшого молодi офiцери, якi добре набралися, двоє з них уже почали сваритися.
Тим часом тапер закiнчив свою iмпровiзацiю. Люцiя ще раз поправила на собi коротеньке плаття, яке вiдкривало вище колiн її стрункi ноги, з великим вирiзом на тугих грудях, що аж рвалися на волю, торкнулася рукою пишної зачiски i, вiдштовхнувшись високим каблучком вiд пiдлоги, вистрибнула на сцену. Завсiдники зустрiли її оплесками. Вона зрадiла: її знають i вiтають! Вiдповiла глибоким реверансом, а випроставшись, грайливо гойднула стегнами.
Потiм пiдiйшла до тапера, хоч вiн наперед знав її програму, i щось шепнула йому.
Як завжди, почала з улюбленої офiцерами "Розамунди". Трохи знаючи нiмецьку зi школи, де мову викладав її батько, з його домашнiх урокiв, Люцiя ще й тепер, як тiльки випадала вiльна хвилина, учила її. Найбiльше за все хотiлося стати справжньою нiмкенею, прилучитися хоч як-небудь, якимсь боком до великої нацiї, що володiє свiтом, i розмовляти без акценту, аби з вимови нiхто не мiг розпiзнати у нiй слов'янки.
Взяла першу ноту. Чистий, сильний голос спiвачки, знайома легка мелодiя заколисували. Дехто почав пiдспiвувати, п'яно похитуючись на стiльцi.
Люцiя була певна в собi, сама милувалася перед дзеркалом гарним обличчям, знала, що усмiшка її подобається чоловiкам, якось театральний ловелас сказав, що вона у неї медова, зваблива, спокуслива, нiби говорить, що Люцiя без опору готова вiддатися на ласку кавалера. I чоловiки божеволiли бiля дiвчини.
Скiнчивши пiд оплески "Розамунду" i вихиливши фужер вина з рук молодого офiцера, який пiдбiг до невисокої естради, Люцiя звеселiла, остаточно розслабилася i, бажаючи догодити пiдпилому товариству, пританцьовуючи, заспiвала не дуже пристойну пiсеньку:
Як майора я любила
До майора спать ходила,
За пiвкiло маргарини
Цiлувала три години...
Невмiло перекладена самою Люцiєю на нiмецьку, пiсенька звучала особливо вульгарно. За столиками вона викликала захоплення, вигуки, смiх, оплески. Один з лiтнiх офiцерiв посилав Люцiї поцiлунки i високо пiднiмав якийсь пакунок, що, на його думку, символiзував отi самi "пiвкiло маргарини".
Та ось дверi у кафе знову прочинилися - i до зали увiйшов черговий гiсть.
У Люцiї закалатало серце. Це був той самий офiцер у есесiвськiй формi, що нагримав на Артура Христофоровича i доброзичливо розпитував її. Високий, стрункий, у чорному мундирi зi свастикою на рукавi. Люцiя побачила, що на шиї, пiдпертiй твердим бiлим комiрцем, висить залiзний хрест. "О, це велике цабе!" - подумалося їй.
Його помiтили й iншi присутнi в залi. Гамiр ущух. Лiтнiй офiцер, який посилав через весь зал поцiлунки, опустився на стiлець i заходився акуратно наливати собi з пляшки вина, прагнучи не розлити його.
Гауптштурмфюрер пройшов у куток зали до вiльного столика, на якому стояла табличка з написом "Зайнято!"
Люцiя занервувала. Уже не так вiльно пiдгецувала на сценi, забула про сп'янiлих офiцерiв.
Тим часом нового вiдвiдувача угледiв i хазяїн. Вiн грудкою пiдкотився до столика i, вiдштовхнувши єдину офiцiантку - руду Дуську, яку Люцiя органiчно ненавидiла, вклонився гостевi.
Руда, кирпата Дуська недавно зв'язалася з якимсь нiмцем iз iнтендантської установи "Рюстунгскомандо". Її ревнивий покровитель обiцяв забрати коханку з кафе, де гуляють офiцери, обiцяв улаштувати продавщицею у крамницю, в якiй видають хлiб по картках. У голодному, замордованому Києвi це була сита, престижна робота. Тому Дуська стала нехтувати службою у кафе, прибiгала лише увечерi, коли вiдчинялися дверi "Едельвейса", i уся брудна робота - прибирання, миття посуду тощо - тепер випадала на долю бiдолашної спiвачки.
Курт Раух щось замовив, i Артур Христофорович разом з Дуською зникли на кухнi. Есесiвець пильно подивився на Люцiю. Вона обiрвала дурну пiсеньку i розпачливо перебирала у пам'ятi свiй репертуар, не знаючи, що заспiвати далi. На її жаль, репертуар у неї був вкрай бiдний, можна сказати, жалюгiдний... Що ж заспiвати? Хiба що їхнiй гiмн: "Дойчланд, дойчланд юбер аллес..."
Вона не наважилася. Хто зна, як це сприймуть нiмцi.
Тим часом Дуська принесла есесiвцю пляшку шампанського, той налив собi вина, вiдпив з фужера i знову вперся в Люцiю поглядом. Погляд у нього був важкий. "Хто вiн менi такий зрештою? - заспокоювала Люцiя себе. - Ну що з того, що гестапо? Я нiчим не завинила перед новою владою. Я цiлком лояльна".
Ось зайшло iще двоє армiйських офiцерiв, але, огледiвшись, сiли не бiля Рауха за вiльний столик, а притулилися за чужим.
Пiд оплески Люцiя випурхнула з естради за лаштунки. Стримуючи калатання серця, стояла за завiсою i крiзь пропалену у нiй дiрку знову стежила за залою. Тепер, коли у задимленому вiд сигарет залi попливли звуки чергового танго, виконуваного Антоном Адамадзе, Раух долив собi шампанського, але не випив, а про щось замислився.
Люцiї протягом вечора ще двiчi треба було виходити на сцену. Вона гарячкове обдумувала, що спiватиме.
Сама Люцiя любила лiричнi пiснi. У них вона виливала тугу за мирним життям, яке зруйнувала вiйна, обiрвала навчання у музичнiй школi, позбавила мрiї про консерваторiю, i тiльки випадкове знайомство з хазяїном кафе "Едельвейс" фольксдойчем Артуром Христофоровичем Гiллером, який якраз напитував собi в кафе спiвачку, дало їй шматок хлiба i трохи заспокоїло. Цей щасливий випадок свiдчив, що доля не вiдцуралася її, що не все пропало у життi, що якось вийде iз скрути, пристосується до воєнного часу, до нового порядку. Iз жахом спостерiгала, як потерпають жителi мiста, що скнiють без хлiба, без свiтла у своїх неопалюваних квартирах, як носять злиденне шмаття на ринок, щоби не вмерти з голоду. А у неї, дякуючи боговi, є i хлiбна арбайткартка, електрика у квартирi; вона має право не вiдчувати себе такою знедоленою, як iншi, у замерзлому Києвi. А там, дивись, скiнчиться вiйна, буде консерваторiя, i вона здiйснить свою мрiю про оперну сцену... Та до того часу треба прожити, вижити за будь-яку цiну...
Останнi днi у неї були багатi на подiї, що бентежили її. Поява її колишньої подруги в квартирi, де нинi на всiх правах жила вона, Люцiя... А тепер iсторiя з цим молодим, гарним гестапiвцем. Це ж неспроста вiн пильно дивиться на неї. Вдень вона дуже злякалася його появи. Але гестапiвець був ласкавий. Тепер знову не зводить iз неї чiпкого погляду. Що в нього на умi? I чого вiн тодi вдень заїхав до "Едельвейса"? Тiльки випити кухоль пива? Чи не пронюхав все-таки про Рахiльку? А раптом двiрничиха бачила її або iще хтось? Рахiльку, звичайно, упiймали, i вона розказала, що приходила на свою квартиру...
Люцiю кинуло в жар.
У залi знову стало гамiрно. Нi, певно, лiрикою не проймеш цих пiдпилих завойовникiв. Хiба ось цю, що наспiвала їй недавно стара дама, яка повернулася з емiграцiї. Вона ж iще не переклала її. Але - нiчого, щось зрозумiють i росiйською...
I Люцiя заспiвала, фривольними жестами пiдкреслюючи змiст.
Не глядите вы так
Сквозь прищуренный глаз
Вы, сеньоры, бароны, миледи,
Я за двадцать минут
Опьянеть не смогла б
От стакана холодного бренди.
Ведь я - институтка,
Я - дочь камергера!
Я - фея из бара,
Я - черная моль!
Коротюсiньке платтячко, пiдсмикуючись, допомагало Люцiї створювати образ "феї з бару", "чорної молi". I багато поглядiв знову хтиво обмацували її гнучку постать.
Мой отец в октябре
Убежать не успел,
Но для белых он сделал немало.
фронт пришел...
И холодное слово - "расстрел"!
Был суров приговор трибунала.
И вот я - проститутка,
Я - фея из бара,
Я - фея из бара,
Я - черная моль.
Я сказала полковнику:
"Нате, возьмите!
Не донской же валютой
За это платить!
Вы мне марками, друг, заплатите,
Ну, а все остальное - дорожная пыль..."
Ведь я - проститутка...
Люцiя кiнчила спiвати. Не чуючи оплескiв, смiху, чкурнула за дерев'яну загородку, що вiддiляла вiд зали закуток бiля кухнi, швиденько одяглася i вийшла на вулицю.
Спiвачка глибоко вдихнула холодне вечiрнє повiтря. Воно заспокоювало. Позаду залишилася гомiнлива задушна зала, розтанув у пiтьмi осiннього вечора пронизливий погляд гестапiвця. Тепер додому, додому! Сховатися серед стiн, за замкненими дверима, забути про всi тривоги.
Їй не пощастило. Враз почула, як вiдчинилися дверi кафе:
- Момент!
Секунду не могла оглянутися, завмерла. Потiм рвучко повернулася i побачила того самого гауптштурмфюрера. Здається, вiн посмiхався.
- Панi Люцiя...
- Ви знаєте моє iм'я?
- Я все знаю... Панi Люцiя поспiшає додому?
У синьому свiтлi замаскованої лампочки над дверима кафе посмiшка офiцера здалася кривою, пiдступною.
- Так. Пiзнiй час.
- Я вас вiдвезу. - Вiн узяв дiвчину пiд руку, мовби галантний кавалер, i Люцiя вiдчула, як у неї пiдтинаються ноги.
- Нi, нi, дякую, - спромоглася прошепотiти вона пересохлими губами. - Менi тут недалеко... Та й подихати хотiла дорогою пiсля прокуреного кафе... Така задуха у залi, я спiвати не могла...
- Проте спiвала гарно, - сказав нiмець, пiдводячи Люцiю до машини. - А для прогулянок зараз запiзно. Комендантська година.
Люцiя поправила на руцi пов'язку, яку носили тiльки працiвники нiмецьких установ. Фольксдойче Гiллер таки багато зробив для неї! Есесiвець помiтив її жест.
- Все одно краще поїхати, - посмiхнувся, вiдчиняючи дверцята машини. - Сiдайте... До речi, мене звуть Курт Раух... У вас не зовсiм слов'янське iм'я, - сказав, умощуючись за кермом, - в кожному разi, не росiйське i не українське. Ви не католичка, не полька?
- Нi, - промимрила Люцiя. - Це я, - запинаючись, додала, - сама себе так назвала... - Ой, як їй не хотiлося зiзнаватися! - А за документами я - Люда, Людмила...
Раух кивнув. Машина плавно рушила з мiсця.
- А у вас, у Дойчланд, буває таке iм'я?.. - спитала, осмiлiвши, Люцiя.
- Це iм'я романське, в Iталiї найбiльше, але трапляється рiдко й у нас, на пiвднi...
- Хто вашi батьки? - питав Раух, ведучи машину вгору темною Великою Василькiвською.
- Службовцi в маленькому мiстечку. Вчителi. До Києва я приїхала вчитися у музичнiй школi. Зараз я втратила з ними зв'язок. Нiчого про них не знаю i хвилююся.
- Втекли вiд нового порядку? - строго спитав гауптштурмфюрер. - Вони що, комунiсти чи євреї?
- Нi, нi, - злякалася Люцiя. Якi комунiсти, якi євреї? Помилуй, господь! - Вона мимоволi пiдняла руку, щоб перехреститися, але на сидiннi було тiснувато i рука, тицьнувшись у плече, опустилася. Ми православнi з дiда-прадiда. Просто живуть на Донбасi. Вашi, - вона хотiла сказати "нашi", але не наважилася, - ще не визволили їх з-пiд бiльшовицького гнiту.
- Не сумуйте, Люцiя, - заспокоїв Раух. - Скоро вся Росiя буде вiльна i ви зустрiнетесь з батьками. До речi, звiдки ви так добре знаєте нiмецьку?
- Батько викладав її у школi. I я полюбила цю чудову мову.
- О! - задоволене вiдгукнувся гауптштурмфюрер. - Вiдразу видно, що ви не належите до тiєї упослiдженої юрби, яку у вас називали народом.
Енергiйним кивком Люцiя пiдтвердила комплiмент нiмця.
- Де ви живете? - аж тепер спитав Раух.
Люцiя розглянулася. Здається, вони пiдiймаються з Хрещатика на Володимирську.
- На Бульварно-Кудрявськiй, на розi з Гоголiвською... Зараз прямо їхати...
- Я знаю, як їхати, - обiрвав її гауптштурмфюрер, але, виїхавши на Володимирську, раптом повернув праворуч.
- Нi, не туди! Ви не знаєте, - торкнула дiвчина його за рукав.
- Я все знаю, - суворо повторив офiцер. - I не треба, люба Люцiє, хапати мене за руки. Так можна потрапити в аварiю.
Люцiя знову злякалася. Куди ж її везуть? Вони пiд'їжджали до великого темного будинку, що бовванiв у темрявi вулицi, i дiвчина завмерла вiд страху...
Але ось, не зупиняючись, вони проминули страшний будинок. У Люцiї вiдлягло вiд серця. Гауптштурмфюрер вiз її не до своєї темницi, в гестапо, а кудись далi. Зрештою, вона згодна на все, тiльки щоб не у той страшний будинок, який кияни, наче чумний, обходили стороною...
Десь за пiвгодини машина зупинилася перед гранчастою металевою брамою. Раух вийшов, вiдчинив браму, потiм заїхали у двiр. Гауптштурмфюрер гречно допомiг Люцiї вилiзти з автомобiля.
Поки що нiчого страшного не вiдбувалося.
Пiдсвiчуючи лiхтариком, офiцер вiдчинив квартиру i, тримаючи Люцiю за руку, завiв у велику темну кiмнату. Поки морочився iз шторами, навпомацки опускаючи їх, дiвчина стояла серед кiмнати, ще не вiдаючи своєї долi, але уже заспокоюючись, якось iнстинктивно вiдчуваючи, що гауптштурмфюрер прихильний до неї.
Свiтло, несподiвано спалахнувши, болiсно штрикнуло в очi. Воно голкувате вiддзеркалилось на кришталевих вазах, полiрованих меблях, скляних дверях. Люцiя на мить заплющилась, а вiдкривши очi, побачила, що Раух порпається у холодильнику, який стояв тут-таки, бiля дверей, виймає пляшку шампанського i ставить на стiл коробку цукерок.
Стояла серед кiмнати, забувши роздягтися, i господаревi довелося нагадати, що пальто треба повiсити у коридорi...
Вони пили з великих кришталевих фужерiв, i есесiвець трохи розбалакався. Люцiя здивувалася: скiльки вона знала, скiльки чула про цих нiмцiв, одягнених у чорнi мундири, якi запанiбрата iз смертю, вiд яких усi намагаються триматися подалi... Вона думала, що вони не можуть поводитися як звичайнi люди, розмовляти на житейськi теми.
Раух нiчого не говорив про велич нiмецького народу, про перемоги армiї. Розповiдав про мiсто свого дитинства, улюблений Ашафенбург, який лежить серед зелених горбiв на березi величного Рейну, про Гамбург - одне з кращих мiст свiту, де вiн жив перед вiйною, їй подумалося, що, може, гауптштурмфюреровi схотiлося у домашнiй обстановцi забути на якусь хвильку про свою службу, кривавi розправи... Адже спочатку, коли стежила за ким у кафе, вражав похмурим поглядом, усiм своїм виглядом створюючи навколо себе тяжку атмосферу.
Якщо так, вона залюбки допоможе йому розслабитися, вiдпочити з нею. I Люцiя подарувала йому свою ласкаву, медову посмiшку.
Її раптом охопила ейфорiя, яка буває тим дужчою, чим бiльшою здавалася небезпека, що минула, чим сильнiшим був страх, який пропав. Гауптштурмфюрер здався їй простим, дуже милим (а коли скинув свiй чорний мундир i залишився у сорочцi - подумки мало не назвала його "парубком") - одне слово, здавався чудовою людиною, i за те, що своєю доброзичливою поведiнкою звiльнив її вiд залiзних лещат страху, ладна була розцiлувати його. Їй не заважало, що вона не все розумiла з його розповiдi, часом лише окремi слова, окремi фрази, бо говорив на якомусь незнайомому їй дiалектi, але хоч би що вiн промовляв, їй подобалось.
I не помiтила, як на столi, крiм шампанського, з'явився коньяк, як сп'янiла, як почала називати гауптштурмфюрера Куртом, а вiн те слухав i не заперечував.
- - Ну, тепер спiвай! - раптом наказав вiн.
Вона не вiдразу зрозумiла, якої пiснi вiн хоче.
- Спiвай! - раптом розлютився вiн, i у Люцiї мороз побiг поза шкiрою вiд цього погляду.
- Що спiвати? - злякано спитала вона.
- Не знаєш? - погляд Курта став колючим. - А цю пiсню ти знаєш?!
Вiн пiдхопився з крiсла, похитуючись, пiдiйшов до пiанiно, що стояло пiд стiнкою, вiдкинув кришку, i дiвчина зацiпенiла: гауптштурмфюрер грав "Iнтернацiонал"!
- Пане Раух, пане Раух! Що ви робите?! - тiльки й могла скрикнути вона.
- Спiвай! - гримнув нiмець. - Спiвай! Ви всi це знаєте. Усi спiваєте! Я не люблю брехнi!
Перелякана на смерть Люцiя ледве розтулила рота i хрипко почала:
"Повстаньте, гнанi i голоднi..."
- Голоснiше! - наказав гестапiвець, педалюючи пiанiно.
Мало не зомлiвши, Люцiя пустила "пiвня". Голос не слухався її.
- Вас усiх треба стрiляти! - вигукнув Раух.
Люцiю охопила байдужiсть. Отже, все було оманою - i розмова про дитинство, про улюблену батькiвщину, i посмiшка, i шампанське? Хто вiн такий, цей гестапiвець, такий, як усi? Чому не боїться грати "Iнтернацiонал" на всю вулицю? Переодягнений пiдпiльник? Неможливо. Пiдпiльник не викривав би себе так... Нi, це звичайнiсiнька гестапiвська провокацiя... Ач, якi погляди кидав на неї вiд пiанiно - перевiряв її реакцiю.