- Що ви робите тут, Абуладзе? - суворо спитав полковник, обмацуючи долонею голову. - Чому напали на мене?
Ошелешений старий, вiддихуючись пiсля борюкання, мовчав.
- Адамадзе, - нарештi промовив вiн. - Не Абуладзе, а Адамадзе.
- Нехай Адамадзе... - погодився Коваль. - То чого ви, Адамадзе, напали на мене? - повторив своє запитання.
- А ви хто такий? - трохи оговтавшись, в свою чергу обурився старий. - Ви самi напали на мене!
- Полковник мiлiцiї Коваль, Дмитро Iванович, - назвав себе той. - Не упiзнали? Я був у кабiнетi, коли з вами розмовляв капiтан Андрiйко.
- Я злякався. I оборонявся...
- Що вам треба було у чужiй квартирi?
Тепер Адамадзе покiрно пробурмотiв щось невиразне i, здавалося, не збирався бiльше тiкати. Проте вiдповiдi на запитання полковника вiн не давав.
Коваль помацав голову.
- Чим це ви мене садонули?
В руках у Адамадзе нiчого не було, i полковник згадав, як пiд час сутички щось важке, брязкаючи, полетiло вниз. Вiн пошукав поглядом на площадцi шапку, яка впала з голови. Полковницька смушкова шапка, що врятувала його, зараз лежала на пiдлозi, добре пом'ята ногами. Адамадзе простежив за поглядом полковника, теж побачив шапку i, поки Коваль надумався, сам кинувся до неї. Пiдняв i, обтрушуючи пилюку, подав господаревi.
- Ви заарештуєте мене? - спитав, вглядаючись в обличчя полковника.
Дмитро Iванович не вiдповiв.
- Ну, i чорт з вами, - пробурмотiв старий. - Ведiть. Не первина менi.
- Ходiмте, - сказав полковник, обережно примощуючи зiм'яту шапку на головi. - А де ваша? - спитав Адамадзе.
- У мене немає, - признався той. - У мене тепер нiчого немає: нi дому, нi роботи... I я дуже слабую...
Вони рушили униз: затриманий попереду, Коваль за ним. Дмитро Iванович був переконаний, що Адамадзе повнiстю вiддався на його волю i тiкати бiльше не буде.
Внизу, пiд сходами, Коваль побачив короткий залiзний прут.
- Вiн? - кивнув на залiзяку.
Адамадзе смиренно пiдтвердив.
- Дякуючи шапцi, - сердито буркнув полковник, та ще слава богу, що рука у вас слабка, бо й череп розкроїли б.
- Арештуйте мене, - попросив Адамадзе. - Менi тепер все одно.
- То чого ж ви добиралися у квартиру загиблої жiнки? - знову спитав Коваль.
- Я голодний... Працював сторожем на Русанiвських садах у дачному кооперативi. Лiто минуло, сторожiв скоротили, мене вигнали - старий, нiкому не потрiбний. Пенсiї не заслужив у Радянської влади, хоч лягай та помирай. Та й здоров'я нiкудишнє. От i наважився... Вистежив: квартира порожня, вечорами не свiтиться... А пiдiйшов, помацав дверi - опечатанi, злякався мати справу з мiлiцiєю... А тут - ви...
Коваль i Адамадзе разом вийшли на темну вулицю.
- Йдiть додому, - сказав полковник.
Адамадзе не рушив з мiсця.
Дмитро Iванович, думаючи, що той не зрозумiв його, повторив:
- Ви вiльнi. Йдiть додому i не практикуйтесь бiльше iз залiзяками на людських головах.
- Додому! - гiрко промовив старий. - До якого "дому"? Живу у покинутiй господарями халупi, у собачiй будцi. Не знаю, чи переживу у нiй зиму... Ходив у полiклiнiку - не приймають, прописки немає, я рiк як з колонiї. Ви ж знаєте замкнене коло: житла немає - не прописують, а прописувати не хочуть, бо немає житлоплощi...
- Гм, - буркнув Коваль. - Подивиться вас лiкар... А де ваша, як ви кажете, будка?
- Там-таки, на садах... На Тринадцятiй лiнiї...
Дмитро Iванович знову скинув шапку i торкнувся голови. На нiй уже спухла гуля, i уражене мiсце нестерпно нило.
Адамадзе покiрно топтався бiля Коваля, нiби чекав ще якихось наказiв вiд нього. Та полковник обережно натяг шапку на голову i мовчки пiшов вулицею, щоправда, не до гастроному, а на зупинку трамвая, щоб дiстатися до метро. На Адамадзе вiн i не глянув, переконаний, що той бiльше не полiзе до опечатаної квартири Гальчинської...
20
Думки про старого грузина, з яким зiткнувся на темнiй площадцi бiля квартири Гальчинської, не покидали Коваля. I не тому, що гуля на головi кiлька днiв болiсно нагадувала про сутичку. Найбiльше тому, що Дмитро Iванович не мiг знайти вiдповiдi на своє запитання: чому двiчi пiдряд, i обидва рази в зв'язку з квартирою убитої, в поле його зору потрапляє цей Адамадзе? Старий грузин, - полковник це вiдчував, а iнтуїцiя рiдко йому зраджувала, - ховає якусь таємницю. Чи не зв'язана вона iз скарбами Апостолова? Адже дорогоцiнностi Гальчинської були iз того ж скарбу...
Адамадзе крутився не бiля якогось iншого будинку, яких у Києвi десятки тисяч, не бiля якоїсь iншої квартири, а саме бiля тiєї, де жила Гальчинська.
Та який зв'язок мiг бути мiж скарбом Апостолова, спiвачкою Гальчинською i цим старим грузином?!
Голова у Коваля пухла не так вiд удару, як вiд цих думок.
Iз справи про вбивство колишньої спiвачки, з документiв i розповiдi самого Адамадзе полковник в загальних рисах знав iсторiю цiєї людини: молодий юнкер, що втiк iз бiлою армiєю за кордон, через багато рокiв повернувся на Україну з нiмцями, служив у полiцiї, не догодив начальству, втiк, ховався у лiсах, пiсля вiйни був засуджений як полiцай на десять рокiв, потiм iще на стiльки ж, рiк як повернувся до Києва. Пiсля убивства Гальчинської був затриманий на прохання жильцiв будинку. Ним зацiкавився i капiтан Андрiйко, маючи на увазi вигук спiвачки: "Ах, як давно я тебе не бачила!" Гальчинська й справдi довгий час не зустрiчалася з Адамадзе, який двадцять рокiв був у таборах. Але, оскiльки нiяких даних про знайомство цих двох людей у Андрiйка не було i у жодних свiдченнях численних друзiв i знайомих спiвачки Адамадзе не згадувався, нiхто нiчого про нього не знав, старий грузин недовго цiкавив капiтана, i пiсля першої ж розмови Андрiйко вiдпустив його...
Коваль вирiшив знайти Адамадзе, i через кiлька днiв, коли надворi трохи приморозило, перестав падати з неба мокрий снiг, вирушив на Русанiвськi сади.
Цi десятки коротеньких, вузьких пiщаних провулкiв-"лiнiй", розташованих паралельно, так, що кожний з них вiз до днiпрової затоки, об'єднаних назвою "Русанiвськi сади", були добре знайомi полковниковi.
Колись вiн i сам вiдпочивав на Русанiвськiй затоцi, на припнутому до берега списаному пароплавi, але найбiльше це невеличке дачне селище, розташоване на Лiвобережжi, запам'яталося Дмитру Iвановичу в зв'язку iз трагедiєю на дев'ятiй лiнiї - отруєнням гостями з Англiї пенсiонера Бориса Залiщука.
Так уже склалося у професiйному життi iнспектора Коваля, що вiн згадував дати, роки, тi чи iншi вулицi i мiста в зв'язку з розслiдуванням якоїсь трагедiї, розшуком злочинця i, не в останню чергу, врятуванням людини вiд загибелi. Так само як письменник лiчить свої роки i подiї вiд виходу книг, художник - вiд виставок, режисер - вiд фiльмiв та постановок, ним здiйснених.
Тепер полковниковi треба було пройти трохи далi вiд метро, в глиб селища до лiнiї Тринадцятої.
Вiн пiшов єдиною, теж пiщаною, центральною вулицею, яка розрiзала лiнiї на двi половини: лiву - ближчу до рiчки i праву - трохи вiддаленiшу вiд води. Опинившись на Тринадцятiй, на роздорiжжi, вiн, помiркувавши, повернув лiворуч, до Днiпра. Там, як пригадував, стояли старi халупки, злiпленi чи збитi нашвидкуруч пiсля вiйни першими поселенцями лiвого берега, зв'язаного з мiстом тодi лише випадковим човновим перевозом.
Поблукавши спорожнiлими дачними вуличками, заглядаючи на подвiр'я покинутих лiтнiх осель, де нишпорили здичавiлi кiшки i собаки, Коваль зрештою наскочив на збиту з дощок, колись обмазану глиною i побiлену, але з часом дощами i снiгом облуплену хатинку, iз залiзної труби якої курився димок. Це була єдина оселя на всьому шляху Коваля, в якiй жеврiло життя.
Вiн ступив на малюсiньке, нiчим не обгороджене подвiр'я, якщо його можна було так назвати, бо хижка стояла безпосередньо на березi, на пiску, неподалiк урiзу води i, певно, заливалася пiд час повенi, наблизився до невисоких дверей, геть залатаних диктом, i постукав.
Йому не вiдповiли.
Вiн обережно вiдхилив дверi. У малюсiнькiй кiмнатцi, схожiй на камеру-одиночку, на iмпровiзованому з дощок лiжку бiля залiзної грубки типу "буржуйки" часiв громадянської вiйни, змайстрованої iз залiзної дiжки, поверх старої латаної ковдри лежав одягнений чоловiк. Чоловiк повернув голову i почав пiдводитися. Пiдiймався вiн важко, нiби над силу, i Коваль зрозумiв, що чоловiк хворий.
Дмитро Iванович не помилився. Це був Адамадзе. Зараз при свiтлi ранку старий грузин здавався iще дужче змарнiлим, жовтi щоки його запали, сива борода теж вилискувала жовтизною, а у великих чорних очах таївся бiль.
Адамадзе знiтився, побачивши Коваля, в очах старого промайнув не подив, а страх.
- Чим зобов'язаний? - спитав вiн.
- Прогулювався i вирiшив завiтати, - пожартував полковник.
Старий грузин хотiв у вiдповiдь iронiчно посмiхнутися, але тiльки скривився.
- Ви слабуєте?
- Так. Щось нездужається... Та й роки, усе чiпляється...
- В таких умовах i молодiсть не врятує.
Дмитро Iванович обвiв поглядом кiмнатку: саморобна, грубо збита поличка з каструлею, двома мисками i металевим кухлем, старий латаний плащ на стiнi, на цвяху, нiякого бiльше одягу, крiм того, що на чоловiковi, великi, колись утепленi, розбитi черевики бiля тапчана. Струмочки холодного повiтря проривалися iз щiлин хижi, i хмарка тепла не вiдлiтала далеко вiд грубки.
- Еге ж, - резюмував полковник. - Умови! Як ви зиму перебуваєте тут? А у лютому морозець може й притиснути. Грудень i сiчень цього року теплi, а лютий не любить жартувати. На те вiн - лютий... Як ви дiйшли до такого життя, пане грузинський князю?! - спiвчутливо промовив Коваль.
Адамадзе кинув на полковника злий погляд i нiчого не вiдповiв.
- Не дивуйтесь, я дещо знаю про вас. Коли допитував капiтан, ви сказали, що працюєте сторожем на цих садах... А тепер що ж залишилось? Бродяжничати?
- Чого вам треба вiд мене? - скипiв Адамадзе.
- А нiчого, - спокiйно вiдповiв Коваль. - Дозвольте пiдкинути у грубку, бо вигорiла, - нахилився вiн до лантушка, з якого висипалося вугiлля... До речi, на якi грошi живете? Адже день бог неодмiнно дає, а харчi як вийде.
- У мене ще є вiд минулої зарплатнi... У всякому разi, не краду.
- Так, так, - задумливо промовив полковник. - Щось треба з вами робити. Насамперед поїдете до полiклiнiки, я домовлюсь, щоб прийняли, можливо, влаштують до лiкарнi. А далi побачимо...
Адамадзе пiдозрiло глянув на полковника.
- Чому ви маєте пiклуватися про мене? Адже я належу до тих, кого колись називали "бiлогвардiйською сволотою", а пiзнiше - "фашистськими лакузами", одне слово - "ворог".
- Просто по-людському. Людина не повинна жити в таких умовах...
- Ви на Колимi нiколи не сидiли? - ущипливо буркнув грузин. Людина й не таке може витримати, особливо коли вона - "ворог".
- Я думаю, - спокiйно зауважив Коваль, - ми з вами один з одним уже давно розрахувалися. Я - своїми помилками, ви - своїми бiдами. Судячи з. розповiдi капiтана Андрiйка, на ваших руках немає кровi, хiба що з часiв громадянської вiйни. Але ви тодi були зеленим юнкером, обдуреним iдеєю порятунку Росiї, i проти вас iшли так само iз зброєю в руках... Може, тiльки пiд час служби в полiцiї...
- Дуже короткочасної, - вкинув Адамадзе, - яка, слава богу, не закiнчилася розстрiлом, як бувало з тими, хто уникав каральних операцiй... Я вчасно зумiв утекти вiд гестапо... То була цiла епопея, дуже тяжка... Я два роки ховався у лiсових нетрях, жив як звiр... Та про це довго розповiдати...
- Правда, нещодавно ви знову вчинили як заклятий "ворог". У мене гуля на головi й досi ниє.
Адамадзе опустив очi.
- Це жарт, - сказав по паузi Коваль. - У мене до вас тiльки одне питання. Прiзвище "Апостолов" для вас нiчого не значить?
Вiн пильно глянув на старого грузина. Проте жоден м'яз на обличчi Адамадзе не ворухнувся. Так наче чоловiк чекав цього запитання i був готовий до нього.
- Вперше чую, - вiдповiв той. - Як ви кажете - "Апостолов"? А хто вiн такий?
- Ну, не чули, то й не треба, - погодився полковник. - А я гадав, що колись ви знали цю людину... Виходить, помилився. Повернемося, як кажуть французи, до наших баранiв... Якщо маєте бажання, розкажiть докладнiше вашу бiографiю. З того, що ви розповiли капiтановi, я зрозумiв, що вона дуже складна... Але тодi, в мiлiцiї, ви були вкрай лаконiчнi.
- Що це, допит?
- Нi в якому разi, - вiдповiв Коваль. - Не маю права. Просто дружня розмова.
- Гм, - гмукнув старий. - Дружня! Проте будь ласка! Менi немає що приховувати. Стiльки допитiв пережив за життя!.. Висвiтили мене вашi, як на рентгенi... Але будь ласка... Тiльки що розповiдати? Було всякого. I на коневi, i пiд конем. Найбiльше пiд конем. На долю, кажуть, не скаржаться, але для мене вона найчастiше мачухою була... Так що вас цiкавить?
- Як ви потрапили на службу до нiмцiв? Адже загалом росiйська емiграцiя у вiйну була на боцi Радянського Союзу...
- Росiйська емiграцiя рiзною була. Однi допомагали, хто як мiг, Росiї коштами, опором, iншi записувалися в нiмецьку армiю у спецiальнi бiлогвардiйськi частини. Я не був iдейним емiгрантом. До гасла "За вiру, царя i Батькiвщину" пiсля того, як постаршав i трохи розiбрався у полiтицi, збайдужiв. Тому згодився пiти у залiзничну сторожу, куди набирали вiйськовополонених, якi в такий спосiб вибиралися з таборiв i рятувалися вiд голоду й смертi. Iнакше я не потрапив би знову до Росiї. Нiмцi якраз охоче брали на таку службу колишнiх офiцерiв, бо ми знали мову.
- У вас тут були якiсь iнтереси? Маєток або iще щось?
- Нi. Я не сподiвався на якiсь особливi статки, якщо переможуть нiмцi. Будучи командиром купки таких, з дозволу сказати, солдатiв, якi не дуже ревно несли службу на невеличкiй станцiї, боялися на крок вiдiйти вiд залiзницi, а декотрi поглядали у бiк лiсу, подумуючи, чи не чкурнути й собi додому, я швидко розчарувався i в нiмцях, i в туманному iдеалi "Батькiвщини", розтоптаної бiльшовиками, вiд яких її треба визволити. I скоро вирiшив, що "визволяти" й не варто.
Якось на станцiї зустрiвся з одним iз колишнiх помiщикiв, що повернулися iз нiмцями на свої землi. Вiн, зiтхаючи, розповiв, як його, отамана антибiльшовицького загону в роки громадянської вiйни, зустрiли колишнi сподвижники. Повернувшись у своє село, знайшов кiлька дядькiв, якi колись пiд його проводом вовчою зграєю гасали по повiту i якось уцiлiли за Радянської влади. Скинувши шапки i опустивши очi, вони стояли перед своїм паном у примiщеннi колишньої сiльради.
Пригадуючи їхнi iмена, помiщик привiтав сподвижникiв з визволенням з-пiд бiльшовицького гнiту i закiнчив свою коротку промову так:
"Дякуючи армiї великого фюрера, усе повертається на круги своя. I тепер я можу нагородити вас, христолюбивих воїнiв проти бiльшовицької зарази, за вiрну службу.
- Тобi, Петре, - звернувся вiн до одного з чоловiкiв, що стояв попереду, - даю десять десятин родючого грунту. Вiдмiряєш вiд Хрещатої балки у бiк Китай-лiсу... Тобi, Iване, - звернувся до другого, - так само десять - вiд Олiйникового гаю до шляху... Тобi, Павле..."
Дядьки слухали, згiдливе кивали, але обличчя їхнi не свiтилися радiстю. Вони переступали з ноги на ногу, бгали у руках картузи, шапки i вiдводили очi.
Отаман помiтив це i спитав:
"Щось ви не дуже радiєте, добродiї? Скажи, Петре..."
"Вельми дякуємо, пане отамане, за вашу ласку, - вклонився чоловiк. - Та от яка бiда. Як ту землю обробити? Коня, не кажу вже трактора, немає. Знову ж таки реманент. Нi плуга, нi сiвалки, та й засiяти нiчим. Дякуємо, пане отамане, але ж i робити на тiй землi нiкому, вдома лише старi баби, хлопцiв погнали на вiйну, а дiвок уже кличуть до Германiї їхати..."
Чоловiк замовк i ще раз вклонився.
"А ви? - уже сердито звернувся до решти колишнiй помiщик. - Вам теж земля не з руки? Наприклад, ось тобi", - спитав молодшого чоловiка.
"Та я хiба... - вклонився той. - Дякуємо уклiнно. - Але ж i в мене нi коня, нi зерна. Хоч плач..."
Вислухавши селян, отаман сiв за стiл, обхопив руками голову i гiрко промовив: "Господи, що з вами бiльшовики поробили, що ви вiд землi вiдмовляєтесь... Стiльки кровi за неї проллято!.. Господи, господи... I все даремно". I вiн заплакав.
Дядьки похмуро мовчали, бгали у руках шапки i дивилися собi пiд ноги.
Таку iсторiю розповiв менi на станцiї той чоловiк, - продовжив Адамадзе. - I тодi я теж подумав, що проливати кров за "святу Русь", тим бiльше за Русь пiд нiмцями, не варто... А незабаром сталася зi мною бiда - упав iз мiстка i пошкодив ногу... Солдати вiднесли мене у сiльську лiкарню... Тут, повiльно одужуючи, я зазнав ще одного морального стресу. Не вiрив своїм очам, що сiльська лiкарня обладнана за Радянської влади у колишньому маєтку старого хiрурга, який лiкує мене... Виходить, не всiх бiльшовики розстрiляли, не всю iнтелiгенцiю знищили... - закiнчив Адамадзе. - Це перевернуло мою душу...
- Але, незважаючи на таке ваше прозрiння, ви, одужавши, знову подалися служити нiмцям у полiцiю, - зауважив Коваль.
- Бачите, я спочатку здобував шматок хлiба грою на пiанiно... Я добре грав i на пiанiно, i на iнших iнструментах, i це мене рятувало вiд голодної смертi i в емiграцiї, i у вiйну, в Києвi...
- Вас що, музикантом взяли до полiцiї?
- Нi, звичайно. Я грав якийсь час у кафе, мене помiтив гауптштурмфюрер i, довiдавшись, що я служив у нiмецькiй залiзничнiй вартi, запропонував йти в полiцiю.
- У якому кафе ви грали?
- Я вже не пам'ятаю назви. Здається, звалося просто "Кафе". Ну, а щодо служби в полiцiї, то категорично заявляю: у мене руки не в кровi, я всiляко уникав каральних операцiй, намагався не йти на облави... Тому невдовзi викликав велике незадоволення начальства. Справа запахла пiдвалами гестапо або Бабиним яром, i я втiк. Побоюючись, щоб мене не знайшли, ховався у лiсових хащах на Полiссi, в таких диких, пропащих мiсцях, куди не те що нiмцi, а й партизани не заглядали. Викопав землянку, обклав деревом i прожив з отакою пiччю, - Адамадзе кивнув на свою "буржуйку", - двi зими. Влiтку i восени збирав ягоди, коренi, у маленькому озерцi ловив пiчкурiв, iнодi сильцем - птахiв, вiд хлiба i м'яса вiдвик. Мав автомат, але стрельнути боявся, щоб не притягти чиєїсь уваги, не вiдкрити схованки. Одне слово, жив як той Робiнзон, ще якийсь час, то ходив би голий, бо повнiстю обносився... Та коли влiтку сорок четвертого прислухався до гуркоту гармат, що з дня у день посувався усе далi на захiд, здогадався, що Київ визволено, i вийшов з лiсу.
- Ви не боялися повернутися до мiста, де служили в полiцiї? Адже вас легко було упiзнати.
- Не так i легко. Я дуже змiнився за тi два роки, що прожив у лiсi пустельником. Сам себе не впiзнавав. Проте, - Адамадзе тяжко зiтхнув, - ви правi, мене упiзнали i заарештували... Десять рокiв таборiв, а потiм iще майже десять додатково, бо я при найменшiй нагодi тiкав, мене ловили i додавали нових рокiв... А потiм iще й поселення...
- Ви могли вибрати iнше мiсто, де вас нiхто не знав.
- Я дуже полюбив Київ.
Коваль вiдчув, що Адамадзе з ним не щирий, чогось не договорює. Не все зв'язувалося в його розповiдi, не все було логiчним.
Полковник аналiзував те, що говорив Адамадзе. Розповiдь, як тiкав i ховався вiд гестапо, звучала правдоподiбно. А от мотиви, що привели колишнього бiлогвардiйського пiдпоручика до нiмецької армiї, не викликали вiри. Й справдi, Адамадзе не був iдейним борцем з бiльшовизмом. Що ж тодi штовхнуло його в обiйми гiтлерiвських служб?
Почуття Коваля були суперечливi. З одного боку, кредо полковника за всi роки його служби, хоч з якими викривленими душами стикався, грунтувалося на вiрi в людину i вiн вважав, що часом не докази, факти виявляють iстину, а довiр'я людинi, яка внутрiшньо сама терпить вiд того, що приховує iстину. Але, з другого боку, вiн не мiг вiдмовитися зараз вiд iнтуїцiї, яка пiдказувала, що Адамадзе замовчує головне.
Проте Дмитро Iванович не висловлював вголос недовiри, не пiдловлював, боячись, щоб старий не образився i не замкнувся в собi. Чого-чого, а терплячостi у Дмитра Iвановича вистачало...
Вони ще довго розмовляли. Коваль спiвчутливо поглядав на жовте, запале обличчя колишнього князя. Жалюгiдний, хворобливий вигляд старого не мiг не викликати спiвчуття...
* * *
Коваль дотримав своєї обiцянки. Знайомий Дмитру Iвановичу лiкар не тiльки оглянув Адамадзе, але й влаштував його на обстеження у районну лiкарню.
Правда, незабаром приятель подзвонив полковниковi i повiдомив, що справи його протеже кепськi: запущений, невилiковний цироз печiнки. Адамадзе виписали з лiкарнi додому, оскiльки чоловiк був приречений i нiяке лiкування не допомагало. Дмитро Iванович теж знав, що в таких випадках, як неоперабельний рак, остання стадiя цирозу тощо, вiд хворого намагаються позбутися, мовляв, щоб останнi днi людина провела не в казеннiй палатi, а у власнiй хатi, серед близьких, а насправдi, щоб не псувати своєї статистики i не морочитися з неминучим похороном.
Та в Адамадзе не було нi хати, нi рiднi, i Дмитровi Iвановичу довелося використати увесь свiй авторитет, щоб, приховавши його хворобу, влаштувати у Будинок старих на околицi мiста. Це було дуже нелегко i вдалося тiльки тому, що директором будинку був колишнiй пiдлеглий полковника, який, сам не першої молодостi, вiдслуживши у мiлiцiї, перебрав цю посаду...
... Через кiлька днiв пiсля того, як Адамадзе поселився у Будинку старих, полковник вирiшив вiдвiдати його.
Сама будiвля, до якої увiйшов, розшукуючи старого грузина, була далеко не новою, навiть вiтхою, i пасувала до бiльшостi її мешканцiв. Цей ще дореволюцiйний будинок готельного типу, який тодi називався "Пансiонат "Умебльованi кiмнати", у тридцятих роках став звичайною багатоквартирною оселею, а пiсля вiйки був розгороджений на маленькi комiрки i переданий соцзабезу.
Варто було Дмитру Iвановичу переступити порiг, як у нiс вдарили специфiчнi пахощi запраної бiлизни, кухнi i ще чогось невиразного, але завжди вiдчутного у обжитих комунальних оселях.
Довгий коридор не вiдзначався чистотою, у ньому, попiд стiнами, тиснулося кiлька зiгнутих життям, скособочених постатей. З прочинених дверей уздовж коридору долiтали тихi розмови, в однiй кiмнатi. сидячи на лiжку, плакав дiдок. У бiльшостi вiджилих, безпомiчних мешканцiв були погаслi, вiдчуженi обличчя, хоча, коли полковник посувався коридором, дехто з цiкавiстю поглядав на нього, прицiнюючись, чи не новий це пожилець. Коваль раптом злякано уявив себе на їхньому мiсцi - зрештою нiхто не застрахований вiд несподiваних поворотiв долi! Адже тiльки у такiй знедоленiй країнi, як стара Росiя, могло народитися у народi гiрке, безнадiйне прислiв'я: вiд тюрми i вiд торби не зарiкайся. I потiм воно надовго визначило долю суспiльства.
Полковник поквапливо минав коридор, в кiнцi якого були сходи на другий поверх. Вiн щойно прогулявся ожилим, передвесняним мiстом. Навiть у кам'яних джунглях вiдчувався подих близької весни. Вiтри з Атлантики i Середземномор'я несподiвано принесли рiзке потеплiння. Небо стало високим i синiм. Неприбраний за зиму снiг на вулицях став сiрим, дiрчастим i осiв, заспiвали струмочки, заметушилися, зацвiрiнчали горобцi, ожили дерева обдуренi раннiм теплом, i на гiлочках їхнiх набубнявiли бруньки. Та найбiльше наближення весни вiдчувалося у повiтрi. Воно стало запашним, з присмаком чогось п'янкого. З кожним ковтком його у грудях ставало легше, на душi безжурно i безтурботно. Пiсля такого свiтлого ранку хирлявi постатi у темному коридорi здалися Ковалю тiнями з потойбiчного свiту. "Що завгодно, - подумалося Дмитру Iвановичу, - тiльки не завершити ось так життя". I його знову штрикнула болем згадка про Наталку, якiй присвятив мало не все життя i яка, виїхавши, вiдчужилася вiд батька, покинувши його повнiстю на пiклування Ружени.
Долаючи неприємне почуття, Коваль пройшов коридором i пiднявся на другий поверх, вiдшукуючи потрiбну кiмнату.
Бiля дверей кiмнати, де жив Адамадзе, полковник зупинився. З-за них долiтав тихий дзвiн гiтари i хрипкий голос старого грузина. Коваль прислухався.
"Мелькают Арбатом знакомые лица, - спiвав Адамадзе, - цыганки проносятся в снах. Подайте бокалы, поручик Голицын, корнет Оболенский, налейте вина..."
Дмитро Iванович потоптався бiля дверей, не хотiв заважати, розумiв, що старому зараз не до нього. Вирiшив дочекатися кiнця пiснi.
"Четвертые сутки пылают станицы, - тим часом долiтало з кiмнати. - Потеет дождями донская земля. Не падайте духом, поручик Голицын, корнет Оболенский, седлайте коня..."
Однак з сусiдньої кiмнати вийшло двоє дiдiв iз свiтлим пушком на головi, схожих на близнят, i Ковалю стало незручно стовбичити пiд дверима. Вiн постукав i вiдчинив дверi. Адамадзе був сам у кiмнатцi, яка вiдразу неприємно вражала: сiрi, без шпалерiв, поквацянi колись невиразною фарбою стiни, якi взялися плямами, єдине брудне вiкно, вичовгана ногами пiдлога з такими чорними, затертими маленькими килимками бiля кожного з двох лiжок, нiби вони лежали на цьому мiсцi вiд часiв потопу. Тiшили око тiльки кольоровi фотографи, розвiшанi над одним лiжком, та горщик iз невеликим зеленим кактусом на пiдвiконнi.
Вiн сидiв на лiжку, застеленому сiрою картатою ковдрою, якi можна побачити тiльки в казенних мiсцях, i, схиливши голову, сумно перебирав струни гiтари. Побачивши Дмитра Iвановича, вiдклав гiтару i здивовано промовив:
- Ви?.. - I вiдразу додав: - Дуже добре, що прийшли. Думав, бiльше вас не побачу... А нам треба ще раз поговорити... Сiдайте на оце лiжко, - показав на друге лiжко, що стояло навпроти. - Стiльцi розвалилися, забрали на ремонт. А сусiда звечора гостює в онукiв...
Ошелешений старий, вiддихуючись пiсля борюкання, мовчав.
- Адамадзе, - нарештi промовив вiн. - Не Абуладзе, а Адамадзе.
- Нехай Адамадзе... - погодився Коваль. - То чого ви, Адамадзе, напали на мене? - повторив своє запитання.
- А ви хто такий? - трохи оговтавшись, в свою чергу обурився старий. - Ви самi напали на мене!
- Полковник мiлiцiї Коваль, Дмитро Iванович, - назвав себе той. - Не упiзнали? Я був у кабiнетi, коли з вами розмовляв капiтан Андрiйко.
- Я злякався. I оборонявся...
- Що вам треба було у чужiй квартирi?
Тепер Адамадзе покiрно пробурмотiв щось невиразне i, здавалося, не збирався бiльше тiкати. Проте вiдповiдi на запитання полковника вiн не давав.
Коваль помацав голову.
- Чим це ви мене садонули?
В руках у Адамадзе нiчого не було, i полковник згадав, як пiд час сутички щось важке, брязкаючи, полетiло вниз. Вiн пошукав поглядом на площадцi шапку, яка впала з голови. Полковницька смушкова шапка, що врятувала його, зараз лежала на пiдлозi, добре пом'ята ногами. Адамадзе простежив за поглядом полковника, теж побачив шапку i, поки Коваль надумався, сам кинувся до неї. Пiдняв i, обтрушуючи пилюку, подав господаревi.
- Ви заарештуєте мене? - спитав, вглядаючись в обличчя полковника.
Дмитро Iванович не вiдповiв.
- Ну, i чорт з вами, - пробурмотiв старий. - Ведiть. Не первина менi.
- Ходiмте, - сказав полковник, обережно примощуючи зiм'яту шапку на головi. - А де ваша? - спитав Адамадзе.
- У мене немає, - признався той. - У мене тепер нiчого немає: нi дому, нi роботи... I я дуже слабую...
Вони рушили униз: затриманий попереду, Коваль за ним. Дмитро Iванович був переконаний, що Адамадзе повнiстю вiддався на його волю i тiкати бiльше не буде.
Внизу, пiд сходами, Коваль побачив короткий залiзний прут.
- Вiн? - кивнув на залiзяку.
Адамадзе смиренно пiдтвердив.
- Дякуючи шапцi, - сердито буркнув полковник, та ще слава богу, що рука у вас слабка, бо й череп розкроїли б.
- Арештуйте мене, - попросив Адамадзе. - Менi тепер все одно.
- То чого ж ви добиралися у квартиру загиблої жiнки? - знову спитав Коваль.
- Я голодний... Працював сторожем на Русанiвських садах у дачному кооперативi. Лiто минуло, сторожiв скоротили, мене вигнали - старий, нiкому не потрiбний. Пенсiї не заслужив у Радянської влади, хоч лягай та помирай. Та й здоров'я нiкудишнє. От i наважився... Вистежив: квартира порожня, вечорами не свiтиться... А пiдiйшов, помацав дверi - опечатанi, злякався мати справу з мiлiцiєю... А тут - ви...
Коваль i Адамадзе разом вийшли на темну вулицю.
- Йдiть додому, - сказав полковник.
Адамадзе не рушив з мiсця.
Дмитро Iванович, думаючи, що той не зрозумiв його, повторив:
- Ви вiльнi. Йдiть додому i не практикуйтесь бiльше iз залiзяками на людських головах.
- Додому! - гiрко промовив старий. - До якого "дому"? Живу у покинутiй господарями халупi, у собачiй будцi. Не знаю, чи переживу у нiй зиму... Ходив у полiклiнiку - не приймають, прописки немає, я рiк як з колонiї. Ви ж знаєте замкнене коло: житла немає - не прописують, а прописувати не хочуть, бо немає житлоплощi...
- Гм, - буркнув Коваль. - Подивиться вас лiкар... А де ваша, як ви кажете, будка?
- Там-таки, на садах... На Тринадцятiй лiнiї...
Дмитро Iванович знову скинув шапку i торкнувся голови. На нiй уже спухла гуля, i уражене мiсце нестерпно нило.
Адамадзе покiрно топтався бiля Коваля, нiби чекав ще якихось наказiв вiд нього. Та полковник обережно натяг шапку на голову i мовчки пiшов вулицею, щоправда, не до гастроному, а на зупинку трамвая, щоб дiстатися до метро. На Адамадзе вiн i не глянув, переконаний, що той бiльше не полiзе до опечатаної квартири Гальчинської...
20
Думки про старого грузина, з яким зiткнувся на темнiй площадцi бiля квартири Гальчинської, не покидали Коваля. I не тому, що гуля на головi кiлька днiв болiсно нагадувала про сутичку. Найбiльше тому, що Дмитро Iванович не мiг знайти вiдповiдi на своє запитання: чому двiчi пiдряд, i обидва рази в зв'язку з квартирою убитої, в поле його зору потрапляє цей Адамадзе? Старий грузин, - полковник це вiдчував, а iнтуїцiя рiдко йому зраджувала, - ховає якусь таємницю. Чи не зв'язана вона iз скарбами Апостолова? Адже дорогоцiнностi Гальчинської були iз того ж скарбу...
Адамадзе крутився не бiля якогось iншого будинку, яких у Києвi десятки тисяч, не бiля якоїсь iншої квартири, а саме бiля тiєї, де жила Гальчинська.
Та який зв'язок мiг бути мiж скарбом Апостолова, спiвачкою Гальчинською i цим старим грузином?!
Голова у Коваля пухла не так вiд удару, як вiд цих думок.
Iз справи про вбивство колишньої спiвачки, з документiв i розповiдi самого Адамадзе полковник в загальних рисах знав iсторiю цiєї людини: молодий юнкер, що втiк iз бiлою армiєю за кордон, через багато рокiв повернувся на Україну з нiмцями, служив у полiцiї, не догодив начальству, втiк, ховався у лiсах, пiсля вiйни був засуджений як полiцай на десять рокiв, потiм iще на стiльки ж, рiк як повернувся до Києва. Пiсля убивства Гальчинської був затриманий на прохання жильцiв будинку. Ним зацiкавився i капiтан Андрiйко, маючи на увазi вигук спiвачки: "Ах, як давно я тебе не бачила!" Гальчинська й справдi довгий час не зустрiчалася з Адамадзе, який двадцять рокiв був у таборах. Але, оскiльки нiяких даних про знайомство цих двох людей у Андрiйка не було i у жодних свiдченнях численних друзiв i знайомих спiвачки Адамадзе не згадувався, нiхто нiчого про нього не знав, старий грузин недовго цiкавив капiтана, i пiсля першої ж розмови Андрiйко вiдпустив його...
Коваль вирiшив знайти Адамадзе, i через кiлька днiв, коли надворi трохи приморозило, перестав падати з неба мокрий снiг, вирушив на Русанiвськi сади.
Цi десятки коротеньких, вузьких пiщаних провулкiв-"лiнiй", розташованих паралельно, так, що кожний з них вiз до днiпрової затоки, об'єднаних назвою "Русанiвськi сади", були добре знайомi полковниковi.
Колись вiн i сам вiдпочивав на Русанiвськiй затоцi, на припнутому до берега списаному пароплавi, але найбiльше це невеличке дачне селище, розташоване на Лiвобережжi, запам'яталося Дмитру Iвановичу в зв'язку iз трагедiєю на дев'ятiй лiнiї - отруєнням гостями з Англiї пенсiонера Бориса Залiщука.
Так уже склалося у професiйному життi iнспектора Коваля, що вiн згадував дати, роки, тi чи iншi вулицi i мiста в зв'язку з розслiдуванням якоїсь трагедiї, розшуком злочинця i, не в останню чергу, врятуванням людини вiд загибелi. Так само як письменник лiчить свої роки i подiї вiд виходу книг, художник - вiд виставок, режисер - вiд фiльмiв та постановок, ним здiйснених.
Тепер полковниковi треба було пройти трохи далi вiд метро, в глиб селища до лiнiї Тринадцятої.
Вiн пiшов єдиною, теж пiщаною, центральною вулицею, яка розрiзала лiнiї на двi половини: лiву - ближчу до рiчки i праву - трохи вiддаленiшу вiд води. Опинившись на Тринадцятiй, на роздорiжжi, вiн, помiркувавши, повернув лiворуч, до Днiпра. Там, як пригадував, стояли старi халупки, злiпленi чи збитi нашвидкуруч пiсля вiйни першими поселенцями лiвого берега, зв'язаного з мiстом тодi лише випадковим човновим перевозом.
Поблукавши спорожнiлими дачними вуличками, заглядаючи на подвiр'я покинутих лiтнiх осель, де нишпорили здичавiлi кiшки i собаки, Коваль зрештою наскочив на збиту з дощок, колись обмазану глиною i побiлену, але з часом дощами i снiгом облуплену хатинку, iз залiзної труби якої курився димок. Це була єдина оселя на всьому шляху Коваля, в якiй жеврiло життя.
Вiн ступив на малюсiньке, нiчим не обгороджене подвiр'я, якщо його можна було так назвати, бо хижка стояла безпосередньо на березi, на пiску, неподалiк урiзу води i, певно, заливалася пiд час повенi, наблизився до невисоких дверей, геть залатаних диктом, i постукав.
Йому не вiдповiли.
Вiн обережно вiдхилив дверi. У малюсiнькiй кiмнатцi, схожiй на камеру-одиночку, на iмпровiзованому з дощок лiжку бiля залiзної грубки типу "буржуйки" часiв громадянської вiйни, змайстрованої iз залiзної дiжки, поверх старої латаної ковдри лежав одягнений чоловiк. Чоловiк повернув голову i почав пiдводитися. Пiдiймався вiн важко, нiби над силу, i Коваль зрозумiв, що чоловiк хворий.
Дмитро Iванович не помилився. Це був Адамадзе. Зараз при свiтлi ранку старий грузин здавався iще дужче змарнiлим, жовтi щоки його запали, сива борода теж вилискувала жовтизною, а у великих чорних очах таївся бiль.
Адамадзе знiтився, побачивши Коваля, в очах старого промайнув не подив, а страх.
- Чим зобов'язаний? - спитав вiн.
- Прогулювався i вирiшив завiтати, - пожартував полковник.
Старий грузин хотiв у вiдповiдь iронiчно посмiхнутися, але тiльки скривився.
- Ви слабуєте?
- Так. Щось нездужається... Та й роки, усе чiпляється...
- В таких умовах i молодiсть не врятує.
Дмитро Iванович обвiв поглядом кiмнатку: саморобна, грубо збита поличка з каструлею, двома мисками i металевим кухлем, старий латаний плащ на стiнi, на цвяху, нiякого бiльше одягу, крiм того, що на чоловiковi, великi, колись утепленi, розбитi черевики бiля тапчана. Струмочки холодного повiтря проривалися iз щiлин хижi, i хмарка тепла не вiдлiтала далеко вiд грубки.
- Еге ж, - резюмував полковник. - Умови! Як ви зиму перебуваєте тут? А у лютому морозець може й притиснути. Грудень i сiчень цього року теплi, а лютий не любить жартувати. На те вiн - лютий... Як ви дiйшли до такого життя, пане грузинський князю?! - спiвчутливо промовив Коваль.
Адамадзе кинув на полковника злий погляд i нiчого не вiдповiв.
- Не дивуйтесь, я дещо знаю про вас. Коли допитував капiтан, ви сказали, що працюєте сторожем на цих садах... А тепер що ж залишилось? Бродяжничати?
- Чого вам треба вiд мене? - скипiв Адамадзе.
- А нiчого, - спокiйно вiдповiв Коваль. - Дозвольте пiдкинути у грубку, бо вигорiла, - нахилився вiн до лантушка, з якого висипалося вугiлля... До речi, на якi грошi живете? Адже день бог неодмiнно дає, а харчi як вийде.
- У мене ще є вiд минулої зарплатнi... У всякому разi, не краду.
- Так, так, - задумливо промовив полковник. - Щось треба з вами робити. Насамперед поїдете до полiклiнiки, я домовлюсь, щоб прийняли, можливо, влаштують до лiкарнi. А далi побачимо...
Адамадзе пiдозрiло глянув на полковника.
- Чому ви маєте пiклуватися про мене? Адже я належу до тих, кого колись називали "бiлогвардiйською сволотою", а пiзнiше - "фашистськими лакузами", одне слово - "ворог".
- Просто по-людському. Людина не повинна жити в таких умовах...
- Ви на Колимi нiколи не сидiли? - ущипливо буркнув грузин. Людина й не таке може витримати, особливо коли вона - "ворог".
- Я думаю, - спокiйно зауважив Коваль, - ми з вами один з одним уже давно розрахувалися. Я - своїми помилками, ви - своїми бiдами. Судячи з. розповiдi капiтана Андрiйка, на ваших руках немає кровi, хiба що з часiв громадянської вiйни. Але ви тодi були зеленим юнкером, обдуреним iдеєю порятунку Росiї, i проти вас iшли так само iз зброєю в руках... Може, тiльки пiд час служби в полiцiї...
- Дуже короткочасної, - вкинув Адамадзе, - яка, слава богу, не закiнчилася розстрiлом, як бувало з тими, хто уникав каральних операцiй... Я вчасно зумiв утекти вiд гестапо... То була цiла епопея, дуже тяжка... Я два роки ховався у лiсових нетрях, жив як звiр... Та про це довго розповiдати...
- Правда, нещодавно ви знову вчинили як заклятий "ворог". У мене гуля на головi й досi ниє.
Адамадзе опустив очi.
- Це жарт, - сказав по паузi Коваль. - У мене до вас тiльки одне питання. Прiзвище "Апостолов" для вас нiчого не значить?
Вiн пильно глянув на старого грузина. Проте жоден м'яз на обличчi Адамадзе не ворухнувся. Так наче чоловiк чекав цього запитання i був готовий до нього.
- Вперше чую, - вiдповiв той. - Як ви кажете - "Апостолов"? А хто вiн такий?
- Ну, не чули, то й не треба, - погодився полковник. - А я гадав, що колись ви знали цю людину... Виходить, помилився. Повернемося, як кажуть французи, до наших баранiв... Якщо маєте бажання, розкажiть докладнiше вашу бiографiю. З того, що ви розповiли капiтановi, я зрозумiв, що вона дуже складна... Але тодi, в мiлiцiї, ви були вкрай лаконiчнi.
- Що це, допит?
- Нi в якому разi, - вiдповiв Коваль. - Не маю права. Просто дружня розмова.
- Гм, - гмукнув старий. - Дружня! Проте будь ласка! Менi немає що приховувати. Стiльки допитiв пережив за життя!.. Висвiтили мене вашi, як на рентгенi... Але будь ласка... Тiльки що розповiдати? Було всякого. I на коневi, i пiд конем. Найбiльше пiд конем. На долю, кажуть, не скаржаться, але для мене вона найчастiше мачухою була... Так що вас цiкавить?
- Як ви потрапили на службу до нiмцiв? Адже загалом росiйська емiграцiя у вiйну була на боцi Радянського Союзу...
- Росiйська емiграцiя рiзною була. Однi допомагали, хто як мiг, Росiї коштами, опором, iншi записувалися в нiмецьку армiю у спецiальнi бiлогвардiйськi частини. Я не був iдейним емiгрантом. До гасла "За вiру, царя i Батькiвщину" пiсля того, як постаршав i трохи розiбрався у полiтицi, збайдужiв. Тому згодився пiти у залiзничну сторожу, куди набирали вiйськовополонених, якi в такий спосiб вибиралися з таборiв i рятувалися вiд голоду й смертi. Iнакше я не потрапив би знову до Росiї. Нiмцi якраз охоче брали на таку службу колишнiх офiцерiв, бо ми знали мову.
- У вас тут були якiсь iнтереси? Маєток або iще щось?
- Нi. Я не сподiвався на якiсь особливi статки, якщо переможуть нiмцi. Будучи командиром купки таких, з дозволу сказати, солдатiв, якi не дуже ревно несли службу на невеличкiй станцiї, боялися на крок вiдiйти вiд залiзницi, а декотрi поглядали у бiк лiсу, подумуючи, чи не чкурнути й собi додому, я швидко розчарувався i в нiмцях, i в туманному iдеалi "Батькiвщини", розтоптаної бiльшовиками, вiд яких її треба визволити. I скоро вирiшив, що "визволяти" й не варто.
Якось на станцiї зустрiвся з одним iз колишнiх помiщикiв, що повернулися iз нiмцями на свої землi. Вiн, зiтхаючи, розповiв, як його, отамана антибiльшовицького загону в роки громадянської вiйни, зустрiли колишнi сподвижники. Повернувшись у своє село, знайшов кiлька дядькiв, якi колись пiд його проводом вовчою зграєю гасали по повiту i якось уцiлiли за Радянської влади. Скинувши шапки i опустивши очi, вони стояли перед своїм паном у примiщеннi колишньої сiльради.
Пригадуючи їхнi iмена, помiщик привiтав сподвижникiв з визволенням з-пiд бiльшовицького гнiту i закiнчив свою коротку промову так:
"Дякуючи армiї великого фюрера, усе повертається на круги своя. I тепер я можу нагородити вас, христолюбивих воїнiв проти бiльшовицької зарази, за вiрну службу.
- Тобi, Петре, - звернувся вiн до одного з чоловiкiв, що стояв попереду, - даю десять десятин родючого грунту. Вiдмiряєш вiд Хрещатої балки у бiк Китай-лiсу... Тобi, Iване, - звернувся до другого, - так само десять - вiд Олiйникового гаю до шляху... Тобi, Павле..."
Дядьки слухали, згiдливе кивали, але обличчя їхнi не свiтилися радiстю. Вони переступали з ноги на ногу, бгали у руках картузи, шапки i вiдводили очi.
Отаман помiтив це i спитав:
"Щось ви не дуже радiєте, добродiї? Скажи, Петре..."
"Вельми дякуємо, пане отамане, за вашу ласку, - вклонився чоловiк. - Та от яка бiда. Як ту землю обробити? Коня, не кажу вже трактора, немає. Знову ж таки реманент. Нi плуга, нi сiвалки, та й засiяти нiчим. Дякуємо, пане отамане, але ж i робити на тiй землi нiкому, вдома лише старi баби, хлопцiв погнали на вiйну, а дiвок уже кличуть до Германiї їхати..."
Чоловiк замовк i ще раз вклонився.
"А ви? - уже сердито звернувся до решти колишнiй помiщик. - Вам теж земля не з руки? Наприклад, ось тобi", - спитав молодшого чоловiка.
"Та я хiба... - вклонився той. - Дякуємо уклiнно. - Але ж i в мене нi коня, нi зерна. Хоч плач..."
Вислухавши селян, отаман сiв за стiл, обхопив руками голову i гiрко промовив: "Господи, що з вами бiльшовики поробили, що ви вiд землi вiдмовляєтесь... Стiльки кровi за неї проллято!.. Господи, господи... I все даремно". I вiн заплакав.
Дядьки похмуро мовчали, бгали у руках шапки i дивилися собi пiд ноги.
Таку iсторiю розповiв менi на станцiї той чоловiк, - продовжив Адамадзе. - I тодi я теж подумав, що проливати кров за "святу Русь", тим бiльше за Русь пiд нiмцями, не варто... А незабаром сталася зi мною бiда - упав iз мiстка i пошкодив ногу... Солдати вiднесли мене у сiльську лiкарню... Тут, повiльно одужуючи, я зазнав ще одного морального стресу. Не вiрив своїм очам, що сiльська лiкарня обладнана за Радянської влади у колишньому маєтку старого хiрурга, який лiкує мене... Виходить, не всiх бiльшовики розстрiляли, не всю iнтелiгенцiю знищили... - закiнчив Адамадзе. - Це перевернуло мою душу...
- Але, незважаючи на таке ваше прозрiння, ви, одужавши, знову подалися служити нiмцям у полiцiю, - зауважив Коваль.
- Бачите, я спочатку здобував шматок хлiба грою на пiанiно... Я добре грав i на пiанiно, i на iнших iнструментах, i це мене рятувало вiд голодної смертi i в емiграцiї, i у вiйну, в Києвi...
- Вас що, музикантом взяли до полiцiї?
- Нi, звичайно. Я грав якийсь час у кафе, мене помiтив гауптштурмфюрер i, довiдавшись, що я служив у нiмецькiй залiзничнiй вартi, запропонував йти в полiцiю.
- У якому кафе ви грали?
- Я вже не пам'ятаю назви. Здається, звалося просто "Кафе". Ну, а щодо служби в полiцiї, то категорично заявляю: у мене руки не в кровi, я всiляко уникав каральних операцiй, намагався не йти на облави... Тому невдовзi викликав велике незадоволення начальства. Справа запахла пiдвалами гестапо або Бабиним яром, i я втiк. Побоюючись, щоб мене не знайшли, ховався у лiсових хащах на Полiссi, в таких диких, пропащих мiсцях, куди не те що нiмцi, а й партизани не заглядали. Викопав землянку, обклав деревом i прожив з отакою пiччю, - Адамадзе кивнув на свою "буржуйку", - двi зими. Влiтку i восени збирав ягоди, коренi, у маленькому озерцi ловив пiчкурiв, iнодi сильцем - птахiв, вiд хлiба i м'яса вiдвик. Мав автомат, але стрельнути боявся, щоб не притягти чиєїсь уваги, не вiдкрити схованки. Одне слово, жив як той Робiнзон, ще якийсь час, то ходив би голий, бо повнiстю обносився... Та коли влiтку сорок четвертого прислухався до гуркоту гармат, що з дня у день посувався усе далi на захiд, здогадався, що Київ визволено, i вийшов з лiсу.
- Ви не боялися повернутися до мiста, де служили в полiцiї? Адже вас легко було упiзнати.
- Не так i легко. Я дуже змiнився за тi два роки, що прожив у лiсi пустельником. Сам себе не впiзнавав. Проте, - Адамадзе тяжко зiтхнув, - ви правi, мене упiзнали i заарештували... Десять рокiв таборiв, а потiм iще майже десять додатково, бо я при найменшiй нагодi тiкав, мене ловили i додавали нових рокiв... А потiм iще й поселення...
- Ви могли вибрати iнше мiсто, де вас нiхто не знав.
- Я дуже полюбив Київ.
Коваль вiдчув, що Адамадзе з ним не щирий, чогось не договорює. Не все зв'язувалося в його розповiдi, не все було логiчним.
Полковник аналiзував те, що говорив Адамадзе. Розповiдь, як тiкав i ховався вiд гестапо, звучала правдоподiбно. А от мотиви, що привели колишнього бiлогвардiйського пiдпоручика до нiмецької армiї, не викликали вiри. Й справдi, Адамадзе не був iдейним борцем з бiльшовизмом. Що ж тодi штовхнуло його в обiйми гiтлерiвських служб?
Почуття Коваля були суперечливi. З одного боку, кредо полковника за всi роки його служби, хоч з якими викривленими душами стикався, грунтувалося на вiрi в людину i вiн вважав, що часом не докази, факти виявляють iстину, а довiр'я людинi, яка внутрiшньо сама терпить вiд того, що приховує iстину. Але, з другого боку, вiн не мiг вiдмовитися зараз вiд iнтуїцiї, яка пiдказувала, що Адамадзе замовчує головне.
Проте Дмитро Iванович не висловлював вголос недовiри, не пiдловлював, боячись, щоб старий не образився i не замкнувся в собi. Чого-чого, а терплячостi у Дмитра Iвановича вистачало...
Вони ще довго розмовляли. Коваль спiвчутливо поглядав на жовте, запале обличчя колишнього князя. Жалюгiдний, хворобливий вигляд старого не мiг не викликати спiвчуття...
* * *
Коваль дотримав своєї обiцянки. Знайомий Дмитру Iвановичу лiкар не тiльки оглянув Адамадзе, але й влаштував його на обстеження у районну лiкарню.
Правда, незабаром приятель подзвонив полковниковi i повiдомив, що справи його протеже кепськi: запущений, невилiковний цироз печiнки. Адамадзе виписали з лiкарнi додому, оскiльки чоловiк був приречений i нiяке лiкування не допомагало. Дмитро Iванович теж знав, що в таких випадках, як неоперабельний рак, остання стадiя цирозу тощо, вiд хворого намагаються позбутися, мовляв, щоб останнi днi людина провела не в казеннiй палатi, а у власнiй хатi, серед близьких, а насправдi, щоб не псувати своєї статистики i не морочитися з неминучим похороном.
Та в Адамадзе не було нi хати, нi рiднi, i Дмитровi Iвановичу довелося використати увесь свiй авторитет, щоб, приховавши його хворобу, влаштувати у Будинок старих на околицi мiста. Це було дуже нелегко i вдалося тiльки тому, що директором будинку був колишнiй пiдлеглий полковника, який, сам не першої молодостi, вiдслуживши у мiлiцiї, перебрав цю посаду...
... Через кiлька днiв пiсля того, як Адамадзе поселився у Будинку старих, полковник вирiшив вiдвiдати його.
Сама будiвля, до якої увiйшов, розшукуючи старого грузина, була далеко не новою, навiть вiтхою, i пасувала до бiльшостi її мешканцiв. Цей ще дореволюцiйний будинок готельного типу, який тодi називався "Пансiонат "Умебльованi кiмнати", у тридцятих роках став звичайною багатоквартирною оселею, а пiсля вiйки був розгороджений на маленькi комiрки i переданий соцзабезу.
Варто було Дмитру Iвановичу переступити порiг, як у нiс вдарили специфiчнi пахощi запраної бiлизни, кухнi i ще чогось невиразного, але завжди вiдчутного у обжитих комунальних оселях.
Довгий коридор не вiдзначався чистотою, у ньому, попiд стiнами, тиснулося кiлька зiгнутих життям, скособочених постатей. З прочинених дверей уздовж коридору долiтали тихi розмови, в однiй кiмнатi. сидячи на лiжку, плакав дiдок. У бiльшостi вiджилих, безпомiчних мешканцiв були погаслi, вiдчуженi обличчя, хоча, коли полковник посувався коридором, дехто з цiкавiстю поглядав на нього, прицiнюючись, чи не новий це пожилець. Коваль раптом злякано уявив себе на їхньому мiсцi - зрештою нiхто не застрахований вiд несподiваних поворотiв долi! Адже тiльки у такiй знедоленiй країнi, як стара Росiя, могло народитися у народi гiрке, безнадiйне прислiв'я: вiд тюрми i вiд торби не зарiкайся. I потiм воно надовго визначило долю суспiльства.
Полковник поквапливо минав коридор, в кiнцi якого були сходи на другий поверх. Вiн щойно прогулявся ожилим, передвесняним мiстом. Навiть у кам'яних джунглях вiдчувався подих близької весни. Вiтри з Атлантики i Середземномор'я несподiвано принесли рiзке потеплiння. Небо стало високим i синiм. Неприбраний за зиму снiг на вулицях став сiрим, дiрчастим i осiв, заспiвали струмочки, заметушилися, зацвiрiнчали горобцi, ожили дерева обдуренi раннiм теплом, i на гiлочках їхнiх набубнявiли бруньки. Та найбiльше наближення весни вiдчувалося у повiтрi. Воно стало запашним, з присмаком чогось п'янкого. З кожним ковтком його у грудях ставало легше, на душi безжурно i безтурботно. Пiсля такого свiтлого ранку хирлявi постатi у темному коридорi здалися Ковалю тiнями з потойбiчного свiту. "Що завгодно, - подумалося Дмитру Iвановичу, - тiльки не завершити ось так життя". I його знову штрикнула болем згадка про Наталку, якiй присвятив мало не все життя i яка, виїхавши, вiдчужилася вiд батька, покинувши його повнiстю на пiклування Ружени.
Долаючи неприємне почуття, Коваль пройшов коридором i пiднявся на другий поверх, вiдшукуючи потрiбну кiмнату.
Бiля дверей кiмнати, де жив Адамадзе, полковник зупинився. З-за них долiтав тихий дзвiн гiтари i хрипкий голос старого грузина. Коваль прислухався.
"Мелькают Арбатом знакомые лица, - спiвав Адамадзе, - цыганки проносятся в снах. Подайте бокалы, поручик Голицын, корнет Оболенский, налейте вина..."
Дмитро Iванович потоптався бiля дверей, не хотiв заважати, розумiв, що старому зараз не до нього. Вирiшив дочекатися кiнця пiснi.
"Четвертые сутки пылают станицы, - тим часом долiтало з кiмнати. - Потеет дождями донская земля. Не падайте духом, поручик Голицын, корнет Оболенский, седлайте коня..."
Однак з сусiдньої кiмнати вийшло двоє дiдiв iз свiтлим пушком на головi, схожих на близнят, i Ковалю стало незручно стовбичити пiд дверима. Вiн постукав i вiдчинив дверi. Адамадзе був сам у кiмнатцi, яка вiдразу неприємно вражала: сiрi, без шпалерiв, поквацянi колись невиразною фарбою стiни, якi взялися плямами, єдине брудне вiкно, вичовгана ногами пiдлога з такими чорними, затертими маленькими килимками бiля кожного з двох лiжок, нiби вони лежали на цьому мiсцi вiд часiв потопу. Тiшили око тiльки кольоровi фотографи, розвiшанi над одним лiжком, та горщик iз невеликим зеленим кактусом на пiдвiконнi.
Вiн сидiв на лiжку, застеленому сiрою картатою ковдрою, якi можна побачити тiльки в казенних мiсцях, i, схиливши голову, сумно перебирав струни гiтари. Побачивши Дмитра Iвановича, вiдклав гiтару i здивовано промовив:
- Ви?.. - I вiдразу додав: - Дуже добре, що прийшли. Думав, бiльше вас не побачу... А нам треба ще раз поговорити... Сiдайте на оце лiжко, - показав на друге лiжко, що стояло навпроти. - Стiльцi розвалилися, забрали на ремонт. А сусiда звечора гостює в онукiв...