Потроху у Спiвака i Андрiйка склалося враження про оточення й iнтереси загиблої жiнки. Але знання цього було дуже загальним i не визначало певного напряму дальшого розшуку. У кожному разi, пiсля всiх розмов кiлькiсть версiй не зменшилася, а навiть побiльшала i працювати доводилося по всiх одночасно. Оперативно-слiдчу групу, незважаючи на прохання Спiвака, не збiльшили, i всi збивалися з нiг.
Версiя куi продест [1] - родичi, насамперед найближчi - обидвi племiнницi разом з їхнiми чоловiками, поки що не пiдтверджувалася. Об'єктивнi данi не давали можливостi грунтуватися на нiй, хоч про неї нiколи не забували i нона залишалася в резервi, як при простенькiй арифметичнiй дiї: три пишемо, два - в умi. Ще треба було працювати над таким її вiдгалуженням, як "найманий вбивця", що теж могло бути вигiдно спадкоємцям. Не знайшла свого пiдтвердження i чергова версiя, яку в таких випадках завжди прокручують щодо ранiше судимих, якi недавно повернулися з колонiї i живуть поблизу або не мають алiбi. Щоправда, цього разу алiбi не спрацьовувало: адже судмедекспертиза не змогла встановити точно не тiльки годину, а й день загибелi Гальчинської, дату встановлювала дуже приблизно. ------[1] К у i п р о д е с т - кому вигiдно (лат.) ------
Залишалася версiя: знайомий, приятель. Судячи з того, що дiзналися про життя Людмили Гальчинської, вона була дуже обережною i не вiдчинила б дверей незнайомiй людинi...
Мiркування капiтана Андрiйка, який раз у раз нетерпляче вiдсовував рукав кiтеля, щоб поглянути на годинник, перебила поява слiдчого. Радник юстицiї втиснувся у кабiнет капiтана i, буркнувши щось про транспорт, став роздягатися. Транспорт - це була ахiлесова п'ята Спiвака. Незважаючи на свiй високий зрiст i довгi ноги, вiн не любив ходити пiшки, а службового авто не мав, тому користувався мiським транспортом i потерпав вiд його невлаштованостi, як i всi кияни. Вiн приховував, що його турбує хвороба судин на ногах, визначена лiкарями як облiтеруючий ендартерiїт, яка примусила його покинути курити, щоб не стимулювати звуження судин.
Роздратований, вiн промовив все одно своїм звичайним тихим голосом:
- Чорт забирай наш транспорт! То йдуть валкою, то пiвгодини жодної машини. Я вам скажу, Остапе Володимировичу: потрапить колись до нас за службове нехлюйство транспортник, я вiдмовлюсь вiд справи, бо боюся за свою об'єктивнiсть.
Андрiйко посмiхнувся - вiн знав, що радник юстицiї, виконуючи свої обов'язки, нiколи не пожертвує об'єктивнiстю i зараз в такий спосiб просто виливає своє обурення.
- Ну, як нашi справи, Остапе Володимировичу? - потираючи з холоду змерзлi руки, спитав Спiвак. - Не прийшла Шумiло?
- Ось-ось буде.
- До речi, як там ваша Iра, одужує?
При згадцi про дружину Андрiйко задоволено посмiхнувся.
- Бiгає, Петре Яковичу. Сьогоднi сама пiшла у крамницю по хлiб. Кажу: я тобi завезу в обiд. "Нi, - вiдповiдає, - у тебе своїх справ вистачає". Знаєте, я нiколи не думав, що така серйозна операцiя так швидко забувається... Ну, важкого Iра ще не пiдiймає, але, бачите, уже ходить на вулицю...
- Не спав я сьогоднi, Володимире Остаповичу, - поскаржився Спiвак. - Непокоять мене масажисти. Подумайте, яка гидота, - молодi хлопцi, а за тридцятку погоджувалися на таке! Мене чим здивував цей запис про масаж сумою тридцять карбованцiв? Скiльки бере приватник за масаж на дому? Ну десятку, п'ятнадцять карбованцiв, а тут - тридцять! А в останньому блокнотi уже сорок. Подумати - сорок карбованцiв! Виявляється, не тiльки за масаж, а ще й за насолоду. Уявляєте собi цю тушу, цю стару бабу! I за мiльйони не мiг би!.. Те, що вона така сексуальна, така невситима була i на старостi... не знаю, гени такi або що... Але щоб молодi хлопцi, медики, за грошi - голови не береться!
Капiтан кивнув: чого тiльки вiн не надивився у карному розшуку!
- Такi i вбити можуть. Дуже легко. У них уже вiдбулося руйнування душi. А цей процес вже почався, може розвиватися, наростати i набирати рiзних форм... А коли взяти до уваги, що Гальчинська могла вiдчинити тiльки знайомiй людинi... Можливо, один iз них прийшов робити масаж...
- У Михайла Звонова, ви знаєте, - алiбi. Вiн той тиждень сам пролежав у лiкарнi з тяжким грипом. А другий?.. Проте не вiдкидаю, Петре Яковичу. Будемо вивчати. Другий, як його, Проць, вам на допитi теж доводив, що мав вiдпустку i весь сiчень провiв на Закарпаттi, у родичiв.
- Ну, це ще не алiбi... Сiв на лiтак чи поїзд, приїхав, вчинив злочин i повернувся. Ще треба перевiряти.
- Мене, Петре Яковичу, iще непокоїть i фото есесiвця, яке ми знайшли у сховцi... Чи не тягнеться ниточка аж туди, у вiйну? Гальчинська щось знала, i її прибрали.
- Я теж про це думав, - вiдповiв Спiвак. - Проте жодної зачiпки. Усе вкрито туманом часу. Крiм того, проти цiєї версiї є просте мiркування: якщо вона ховала якусь таємницю i боялися, щоб не розкрила, то чому чекали стiльки рокiв? Убили б її ранiше...
Пролунав дзвоник. Повiдомляв черговий: "До вас вiдвiдувачка Шумейкова".
- Пропустiть.
- Я надiю покладаю на цю Шумейкову, - зауважив капiтан. - Все-таки приятелька протягом останнiх рокiв, можна сказати, найближча до Гальчинської людина. Двiрничка показала, що вона ходила до неї частiше, нiж племiнницi.
- Будемо сподiватися.
Дверi вiдчинилися, i на порозi стала лiтня жiнка у старомоднiй каракулевiй шубi. Вона пiдозрiло оглянула кабiнет, ковзнула поглядом по раднику юстицiї, який був не у мундирi, а звичайному костюмi, i зупинила його на капiтановi.
- Ви мене викликали? - безпомилково звернулася вона до Андрiйка.
- Так, - кивнув той. - Заходьте, будь ласка... Можете роздягтися.
Жiнка похитала головою i обмежилася тим, що скинула свiй теж каракулевий берет, вiдкривши фарбовану каштанову зачiску.
- Мене звуть Остап Володимирович, - вiдрекомендувався капiтан, лаштуючи пiд руку протокол допиту. - Це, - кивнув на Спiвака, - радник юстицiї Петро Якович Спiвак. А тепер познайомимось з вами. Ми вас допитуємо у справi убивства вашої знайомої Гальчинської Людмили Йосипiвни. Ваше прiзвище, iм'я, по батьковi.
Жiнка глипнула на капiтана, а потiм, мов збагнувши, про що йдеться, мармурово застигла, тiльки на тому мармуровому обличчi з трiщинками - червоними прожилками мiнилися кольори брунатнi, синi, аж до зелених... Отак позеленiвши, вона видихнула:
- Убили! - I осiнила себе хрестом.
- Так. I ми розслiдуємо цю справу. Сподiваємось на вашу допомогу.
- Убили, - спокiйнiше повторила жiнка. - Я так i знала, прости господнi
- Що ви знали?
- Так, так, - не вiдповiдаючи на запитання, промовила жiнка. Рано чи пiзно це мало статися, земля їй пухом!
- Чому? - учепився Андрiйко.
- Ви питали iм'я, по батьковi. Записуйте. Ганна Миколаївна Шумейкова.
- Ганно Миколаївно, - питав Андрiйко, - чому ви вважаєте: "рано чи пiзно це мало статися"? У вас є пiдозри на когось, якiсь факти?
- Нiяких! - тихо вiдповiла жiнка. - Але скiльки я їй радила не мати дружкiв! Не грiшити.
- А конкретно?
- Я нi на кого конкретно не можу вказати...
- Ну, добре, продовжимо по порядку, - i капiтан став заповнювати анкету.
Тим часом Спiвак, який поки що не втручався у розмову, придивлявся до Шумейкової. Вiн знав цю категорiю немолодих жiнок з iнтелiгенцiї, якi провели життя на межi бiдностi, усiляко приховуючи свої нестатки i намагаючись мати пристойний вигляд. Вони живуть на. невеличку зарплатню, "вiд каси до каси", харчуються дешевими продуктами, проте примудряються вiдкладати щомiсяця якусь десятку-двадцятку, щоб раз на рiк дозволити собi нове плаття, кофточку чи пару чобiток. Вони здебiльшого мають освiту, пишаються цим, але саме ця освiта стає на перешкодi, коли з'являється можливiсть заробити грошi якоюсь простою, неквалiфiкованою роботою. Вiднести вiдвiдувачку до цiєї категорiї Спiваку дозволяли витертий на бортах каракуль, роздутi петлi навколо гудзикiв, фасон пальто, пошитого, певно, не один десяток рокiв тому, i водночас скромний, незалежний вираз обличчя. Iнтелiгентська бiднiсть завжди горда, хоч би що говорили!
- Розкажiть, як ви познайомилися з покiйною? - спитав Андрiйко.
Шумейкова уже, здавалося, повнiстю оговталася вiд звiстки про убивство приятельки i, що здивувало капiтана, навiть не приклала хусточки до очей.
- Ви знаєте, що я лiкар, гiнеколог. Спочатку Гальчинська була моєю пацiєнткою.
- А потiм?
Шумейкова iронiчно пiдняла брову:
- Вас що, цiкавлять деталi гiнекологiчного лiкування?
- Ви знаєте, що нас цiкавить.
- Я працювала у полiклiнiцi Шевченкiвського району. Гальчинська прийшла на прийом. Я їй допомогла. Згодом вона попросила вiдвiдати її вдома.
- Приватне лiкування?
- Так. Я стала її постiйним консультантом.
- Коли Гальчинська вперше прийшла до вас?
- Давно. Десь на початку сiмдесятих рокiв. Точно не пригадую.
- А заприятелювали?
- Тут важко точно визначити. Рокiв чотири тому. Пiсля того, як господь бог покликав до себе мого чоловiка. Та й не знаю, чи приятелювали ми.
- У чому виявлялася ваша дружба?
- Гм... - У Шумейкової знову пiдтяглася вгору брова. - Я можу не вiдповiдати на це запитання?
- Маєте право.
- Скажiть, ви знали, що Гальчинська людина багата, має цiнностi?
- Це було видно неозброєним оком.
- Якi в неї були коштовностi?
- Вдома вона носила дiамантовi сережки, на пальцях перснi з рубiнами i дiамантами, один iз яких був дуже великий. Скiльки каратiв, не можу сказати. Вона якось попросила мене сходити з нею до ювелiрiв, щоб оцiнити його. У скупцi сказали, що вони можуть оцiнювати коштовностi вартiстю до двадцяти п'яти тисяч, а коштує перстень набагато бiльше i оцiнити його можна тiльки у Москвi. На вулицi вона боялася його носити.
У схованцi, виявленiй капiтаном Андрiйком, цього коштовного персня, сережок з дiамантами та перснiв з рубiнами не було. Певно, що їх зняв iз своєї жертви вбивця...
- Вона до вас прив'язалася i, очевидно, довiряла?
- У неї бiльше нiкого не було.
- А племiнницi? Все-таки рiдна кров.
- Вона їх побоювалася.
- Чому?
- Спадкоємцi завжди нетерплячi. Хоч грiх так думати на людей.
- Гм, - зауважив Спiвак.
- Я так думаю. Покiйна знала, що я не чекаю вiд неї нiчого. Навпаки. У мене, крiм неї, пiсля чоловiка нiкого не було. Як у багатьох старих пенсiонерок. А ви повиннi розумiти, що таке самотнiсть, яка кiстлявою рукою щодня душить тебе за горло, викликаючи сльози на очах.
Спiвак знову подумав про психологiчне тяжiння бiдних iнтелiгентiв до бiльш щасливих багатих людей, i не тому, що чекали вiд них якихось подачок, Тут справа була глибша: недосяжне для них багатство притягувало магнiтом, кидало вiдблиск i на них, тiльки вiдблиск, але й цього було досить. Вони опиралися цим моральним путам, пiдсвiдоме боролися з ними, терпiли поразку i потай не любили своїх бiльш обласканих долею друзiв. Щось тут було вiд мазохiзму, коли любиш через ненависть i ненавидиш люблячи.
- Мене все-таки цiкавить, чому ви сказали: "рано чи пiзно це могло статися", маючи на увазi убивство. Людмилi Гальчинськiй хтось погрожував, нападав на неї? - спитав Спiвак.
- Нi, таких випадкiв, наскiльки менi вiдомо, не було.
- Чого ж у вас виникло таке побоювання?
- Людмила Йосипiвна, земля їй пухом, була дуже обережна. Вона i на мене сердилася, коли я приходила без попередження. Перед тим, як прийти, мусила дзвонити з дому i сказати, коли приблизно буду. Чужому вона нiколи не вiдчинила б i не пустила б у хату... Але був виняток - її коханцi. Тут вона просто дурiла - прости господи! - i втрачала будь-яку обережнiсть... Я їй не раз казала: "Вони тебе погублять", звичайно не маючи на увазi, що вб'ють. Я говорила про душу. Людмила Йосипiвна не була скупою, особливо для себе... Все, що їй хотiлося, купувала не торгуючись. Так само нiчого не шкодувала коханцям...
- В її роки... - не стримався Андрiйко.
- Так, в її роки, - пiдтвердила Шумейкова. - Я казала: побiйся бога, ти немолода, спокутуй грiхи.
- Ви вiруюча?
- Так.
- А вона?
- Ворог божий, - Шумейкова перехрестилася, - весь час спокутував її. Яка вже тут вiра!
- Ви хотiли навернути її до вiри?
- Я сподiвалась врятувати її душу.
- На цьому й трималися вашi взаємини?
- Часом вона прислухалася до моїх слiв. Поки не приходив черговий спокусник. I тодi знову кидалася у грiх содомський. А я знову молилася за неї i сподiвалася, що господь прийде на помiч.
- Вона платила їм грошi?
- Здається. Або давала подарунки. Точно я не знаю.
- Скажiть як лiкар: чим пояснити таку пiдвищену хтивiсть, можна сказати, старої бабусi... - поцiкавився радник юстицiї.
- Ну, не "старої бабусi", - нiби образилася за покiйну i, певно, трохи за себе Шумейкова. - Пiдвищена статева потреба викликана була якимсь порушенням гiпофiзу. Є порушення, якi роблять людину сексуальним маньяком, здатним на все заради задоволення своєї жаги. Але не можна усе списувати на природу, на її недосконалiсть чи похибки; - людина повинна стримувати свої пристрастi i не пiддаватися дияволу, прости господи, - знову перехрестилася Ганна Миколаївна.
- Ви знали всiх її коханцiв?
- Нi, вона i вiд мене ховалася. Я ж кажу, часом у неї прокидалася совiсть, i вона соромилася мене. А коли траплялася бiда - признавалася i просила допомоги. Три роки тому бог її покарав i вона лежала у венлiкарнi з гонореєю...
- Ви нiколи не питали, звiдки в неї таке багатство?
- Нi. Вона все одно не сказала б.
- Коли ви востаннє бачилися з нею?
- Це було у недiлю, вiсiмнадцятого грудня...
- У вас тодi нiщо не викликало пiдозри? Вона, наприклад, не говорила, що чекає когось у гостi?
- Нi... Але гостi чи гiсть у неї були. Я їй подзвонила у наступний четвер, щоб домовитися про зустрiч у суботу. Але розмова не вiдбулася... Власне, почалася i обiрвалася. - Шумейкова потерла долонею лоба, нiби тiльки зараз щось втямивши. - Сталося так, сказала далi чiтко i визначено. - Дзвоню. Людмила Йосипiвна бере трубку, я говорю, вона слухає, i раптом чую, як дзвонять їй у дверi. Людмила Йосипiвна каже менi: "Хвилиночку. Почекай" - i, певно, кладе трубку бiля телефону. Потiм я чую у трубцi її радiсний скрик: "О, як давно я тебе не бачила!.." Далi слабкий шум розмови - i раптом якийсь короткий гуп, так наче щось упало. Людмила Йосипiвна до телефону бiльше не пiдiйшла. Я довго чекала. Потiм лiнiя обiрвалася, очевидно, трубку було покладено на важiль апарата... Я вирiшила, що завiтав хтось iз її коханцiв i їй уже не до мене.
- I вас не здивувало, що Людмила Йосипiвна, не закiнчивши з вами розмови, не передзвонила вам згодом?
- Нi.
- Ну, гаразд, того дня не зателефонувала. Але минув другий, третiй, нарештi четвертий день...
- Я пробувала подзвонити їй на другий день, але вона трубки не взяла.
- Це не викликало у вас тривоги?
- Нi. Я нiчого такого не подумала... Вона взагалi була людиною не дуже врiвноваженою, частенька на неї находила нудьга, вона називала це "англiйський сплiн". Тодi цiлий день валялася у лiжку, гризла насiння i не вiдповiдала на дзвiнки.
- Гаразд. Давайте ще раз уточнимо дату, коли ви востаннє розмовляли з Гальчинською, - попросив Спiвак.
- Це було у четвер.
- Двадцять другого грудня?
- Так.
- О котрiй годинi?
- Десь пiдвечiр. Може, близько шостої. У кожному разi, надворi вже по-зимовому стемнiло.
- Можливо, її убито саме в цей час, - спiвчутливо промовив капiтан Андрiйко.
- Господи прости, - прошепотiла жiнка.
На кiлька секунд усi замовкли. Урвав мовчанку Спiвак.
- У мене до вас, Ганно Миколаївно, є таке запитання, - сказав слiдчий. - Ось уже минуло три тижнi з того часу, як ваша приятелька перестала вiдповiдати на дзвiнки i сама не подзвонила. Ви не задумувалися чому? Не поцiкавилися?
Жiнка нiчого не вiдповiла.
- Ви не заходили до неї на квартиру?
Шумейкова похитала головою.
- Так я вам скажу чому, - продовжив радник юстицiї. - Ви знали, що її на свiтi уже немає!
- Знала, - тяжко зiтхнула жiнка.
- Чому приховували це з самого початку нашої розмови? Удавали, нiбито це для вас новина?
Жiнка мовчала.
- А я вам скажу, - жорстко промовив слiдчий. - Ви боялися запитання: "Чому не звернулися до нас, не поцiкавилися?" Це ж не чужа була для вас людина. Ви, думаю, не маєте жодного вiдношення до трагедiї Гальчинської. Але чомусь побоялися. Чи, може, я помиляюсь? - додав пiсля паузи Спiвак.
- Нi, ви не помиляєтесь... Для мене самої це була трагiчна новина. Але я нiчого не побоялася.
- Вiд кого ви. дiзналися?
- Вiд сусiдiв.
- Так чому все-таки не прийшли до нас?
- Не хотiла брати грiх на душу - Людмила Йосипiвна уже покiнчила земнi дiла i стояла перед богом. Причому тут ви, - Шумейкова обвела поглядом мiлiцейський кабiнет. - Я знала лише про смерть, що вона померла. А те, що її убили, - Шумейкова знову перехрестилася, - це ви менi зараз сказали.
- Менi здається, особливого вiдгуку ваша дiяльнiсть у Гальчинської не мала, - вкинув капiтан. - Покiйна так i залишилася грiшницею.
- Все в руках божих, - у вiдповiдь на нетактовнiсть капiтана зауважила Шумейкова. - I не нам судити її.
Це було сказано так, наче жiнка замiсть вимовленого слова "нам" мала на думцi - "вам".
- Гаразд, перейдемо до iншого. - Спiвак узяв на столi капiтана верхнiй iз блокнотiв Гальчинської - подивився на його дату. - Вам знайомi такi записники?
- Нi.
- Їх вела Людмила Йосипiвна. Тут є неясностi, i, можливо, ви зможете допомогти дещо розшифрувати... - Вiн погортав блокнот. - Ну, наприклад, хто ще був з iнiцiалом "С"? Це iм'я чи прiзвище? Хто у неї був "С"?
- I нiяких цифр, тiльки дати. Остання позначка п'ятого вересня, - докинув капiтан.
- Вперше чую про якогось "С". - Шумейкова задумалася шепочучи: "С", "С"... - Нi, - i повторила, - не чула такого.
- Деякi записи ми уже розшифрували. Масажистiв, наприклад, iще декого. А от "С" i тут ще один такий самий таємничий iнiцiал "Б" зустрiчаються частенько. Поряд тiльки цифра 10 у цього "Б".
- О, про "Б" я здогадуюсь, - гiрко посмiхнулася Ганна Миколаївна. - Це найдешевший її коханець.
Посмiшка Шумейкової багато що пiдказала спостережливому раднику юстицiї. Певно, вiн не помилявся у своїх мiркуваннях про характер дружби двох самотнiх жiнок. Лiкар, людина з вищою освiтою, Шумейкова нiколи не забувала про багатства Гальчинської, звичайної спiвачки, про всi цi перснi, дiаманти, хоч i сама не зiзнавалася собi в цьому. Вiн звернув увагу, що пальцi Ганни Миколаївни прикрашали лише тоненький золотий перстеньок з червоним камiнцем i обручка, перенесена з правої руки на лiву, певно, пiсля смертi чоловiка. Це його дивувало: адже з усiх медичних фахiв найбiльш прибутковими були професiї дантистiв-технiкiв та гiнекологiв. Очевидно, Шумейкова належала до тiєї рiдкiсної рiзновидностi гiнекологiв, якi не ведуть приватної практики, з тих чи iнших причин не роблять пiдпiльних абортiв тощо.
- Теж коханець?! - не витримав капiтан.
- Ну, якщо я не помиляюсь, йдеться про Бородiя. Цього довелося знати. Людмила Йосипiвна прислала його вставити менi новий замок у дверях. Це - столяр з рембуду, алкоголiк. Цього вона запрошувала найчастiше i напувала горiлкою... Йому вистачало однiєї пляшки "Московської", "Росiйської" або будь-якої, i пiсля цього вiн, очевидно, ставав ручним. Тому - десять, вартiсть пляшки, - Шумейкова не стрималася i знову гiрко посмiхнулася.
- Рембуд Шевченкiвського району?
- Напевне.
- Що iще ви могли б додати у цiй справi? - питав Андрiйко, закiнчуючи писати протокол.
Шумейкова узялася за берет, розумiючи, що допит закiнчився i її зараз вiдпустять.
- Бiльше нiчого.
- Ну ось, прочитайте i пiдпишiть, - пiдсунув жiнцi капiтан заповненi аркушики. - Ось тут.
Жiнка вiдклала берет, узяла з рук капiтана ручку i розписалася не читаючи.
- Гаразд, - пiдсумував Андрiйко. - Ми вам дуже вдячнi за допомогу.
- Якщо пригадаєте що-небудь цiкаве, може, все ж згадаєте, хто цей "С"... Подзвонiть сюди. Це важливо, - вкинув Спiвак.
- У будь-який час, - сказав капiтан. - Ось вам телефон, - i вiн простягнув жiнцi папiрець.
Коли за жiнкою зачинилися дверi, Спiвак задумливо промовив:
- Думаю, Остапе Володимировичу, Шумейкова нам багато допомогла... Тепер ми можемо уточнити алiбi пiдозрюваних. Цей останнiй телефонний дзвiнок i є, певно, рискою мiж життям i смертю Гальчинської...
- Так, Петре Яковичу, - пiдтримав його капiтан. - I визначено годину, що дуже важливо.
- Значить, допоможемо нашому Чубачу встановити час смертi Гальчинської. Експертиза їхня, - посмiхнувся Спiвак, - не змогла цього зробити, так ми їм допоможемо.
- Петре Яковичу, а чи можна довiряти Шумейковiй у всьому? зауважив капiтан - Зокрема, щодо дати її останнього дзвiнка. Вона поводиться дещо пiдозрiло як на меле. Намагалася приховати, наприклад, що й до нашої розмови знала про смерть чи й убивство приятельки... Якщо введе нас в оману, це потягне за собою фальшивi алiбi.
- Як радять древнi, сумнiвайся у всьому. Будемо сумнiватися, Остапе Володимировичу, але у нас нiчого iншого немає... Моя iнтуїцiя пiдказує, що Шумейкоза сказала правду. Яка їй вигода обдурювати кас iз цiєю датою? I потiм, здається, вона iстинно побожна i справдi сподiвалася навернути Гальчинську на шлях праведний. Можливо, тут таки зiграло свою роль i багатство Людмили Йосипiвни. Шумейкова прагнула привернути жiнку до бога, щоб цiнностi не потрапили до якихось грiховодникiв, а на благо церкви i вiруючих.
- Треба думати. Розжувати це.
- Думати, Остапе Володимировичу, нам з вами завжди треба. Це правда.
- I ще одне, Петре Яковичу, що менi спало на думку. Хутро, плаття, iншi речi Гальчинської ми знайшли у племiнниць. А де подiлися той перстень з величезним дiамантом, дiамантовi сережка?.. Може, погане шукали?
- Навряд. З вашим досвiдом, Остапе Володимировичу!.. Ви не могли нiчого пропустити, - зробив комплiмент капiтановi радник юстицiї. - Дiаманти, певно, були на убитiй, i їх забрав убивця. Власне, заради них вiн i пiшов на злочин. Ось Шумейкова розповiла, що вдома Гальчинська чiпляла на себе свої найкращi прикраси i милувалася ними. На вулицi косити їх боялася. А яка жiнка втерпить, щоб не начепити таку красу на себе - хоч вдома! Не для когось, не для публiки, а для самої себе. Є у жiнок така слабинка. - Спiвак замовк на кiлька секунд, потiм сказав: - Що ж, Остапе Володимировичу, я гадаю, можемо пiдвести якiсь пiдсумки i накреслити найближчi заходи. Попробуємо глибше вивчити оточення Гальчинської. Будемо починати з повоєнних рокiв i до останнiх днiв: де працювала, чи були в колективi чоловiки, iм'я або прiзвище яких починалося з лiтери "С", чи були сусiди з таким iнiцiалом, знайомi i навiть знайомi знайомих. I не будемо поки що вiдкидати версiю: родичi, насамперед Гальчинська i Хоменкова з чоловiками. Треба водночас далi опрацьовувати i її. Використайте усi вашi оперативнi можливостi.
- Колосальна робота!
- "Така наша доля, мiй любий козаче", - продекламував слова з вiдомої пiснi Спiвак.
- Знаєте, Петре Яковичу, як хочете, а менi у головi, як кiлок, стирчить iще й отой есесiвець, що на фото. Це ж треба зберiгати це фото! Виходить, у вiйну Гальчинська була мiцно зв'язана з окупацiйною адмiнiстрацiєю, а може, й з гестапо. Поцiкавимось у комiтетi, можливо, щось є у них в архiвi. Проте трагедiя Гальчинської, менi здається, не вiдгомiн далеких часiв, а подiї сучаснi. Але, звичайно, перевiрити не завадить... Петре Яковичу, - раптом благальним тоном звернувся до капiтана Спiвак, - подзвонiть, будь ласка, чи вiльна чергова машина? Якби пiдкинули мене до прокуратури, я був би вдячний...
11
Раух не з'являвся два тижнi. Навiть не подзвонив. Люцiя не знала, що думати. Для чого тодi клопотався, щоб їй дозволили користуватися домашнiм телефоном, який з вересня мовчав? Сама вона не мала кому дзвонити, дiвчата з її курсу розлетiлися хто куди, та й телефони у киян, крiм кiлькох чиновникiв, що пiшли працювати до нiмцiв, в управи, полiцiю тощо, були вiдключенi з мiської мережi.
Проте телефон в її квартирi ще жодного разу не задзвонив. Перевiряючи лiнiю, вона знiмала трубку, слухала гудок i, переконавшись, що телефон працює, нервово клала її назад. А їй було чого нервувати: дивись, пошлють Курта кудись в iнше мiсто, бо фронт весь час рухається вперед, i без його пiдтримки вона стане беззахисною перед суворою дiйснiстю. Гауптштурмфюрер не з'являвся й у кафе, i Люцiя заспокоювала себе тим, що перед Новим роком у нього багато роботи.
Цього пiзнього вечора Люцiя прийшла з "Едельвейса" вкрай роздратована, втомлена, якась зiв'яла. Позначалося нервування в останнi днi, важка робота: наближалося нiмецьке рiздво - вайнахтен - i в "Едельвейсi" хоч i не збiльшилося вiдвiдувачiв, але пили вони, горлали якнайдужче, вiтаючи один одного з близьким рiздвом, з наступним Новим роком, з надiями на перемогу. Голос Люцiї тонув у тому галасi, офiцери слухали не так її, як самих себе, i вона не могла їх перекричати, вiд задимленого повiтря у кафе у неї пiд кiнець вечора стало дерти у горлi. Злякано думала, що навiки загубить тут голос, який вже тодi оперний! Але хоч-не-хоч мала спiвати.
Роздягнувшись, Люцiя запалила примус i поставила у каструлi молоко - склянка теплiї о молока заспокоїла б її горло.
Раптом Люцiя почула шарудiння бiля вхiдних дверей i м'яке клацання замка. Вона злякалася. Вiд природи ляклива, останнiм часом мiсця собi не знаходила.
"Курт?"
Ключi вiд дверей мав тiльки вiн. Але все одно боялася: "А якщо це - "той"?"
"Тi" здатнi на все. Кiлька днiв тому її наздогнав на Малiй Пiдвальнiй молодик у подертому ватнику i облiзлiй кролячiй шапцi. Порiвнявшись, вiн тихо промовив: "Можеш спокутувати грiх перед Батькiвщиною. У тебе є радiо, ми знаємо, i ти запишеш Москву, Левiтана..."
Люцiя вiдсахнулася вiд нього.
"Ми ще зустрiнемось", - кинув вiн i миттю сховався в якомусь пiд'їздi.
Вона пришвидшила крок, її колотило. "Батькiвщина?! А що їй дала та Батькiвщина?.."
Зараз, стоячи у коридорi, вона вiдчула таке ж сполохане серцебиття: "Може, це не Курт, а добираються "тi"? Курт нiколи так довго не морочиться iз замком. Це вони пiдкинули менi паскудну листiвку, ловлять на вулицi i загрожують!"
Вона сторожко стежила за дверима. I враз вiд серця вiдлягло: на порозi посмiхався Курт з великою картонною коробкою у руках.
Люцiя кинулася назустрiч, щоб обiйняти, та вiн тицьнув їй у руки коробку i, звiльнившись, став роздягатися. Повернувшись хутко у коридор, Люцiя встигла перехопити з його рук чорне, облямоване хутром пальто i повiсити на вiшалку. Не пускаючи в кiмнату, зависла на гостевi. Ах, як вона скучила за своїм любим Куртом, уся змучилась, не знаючи, що з ним, де вiн! А вiн такий жорстокий: нi разу не подзвонив. Навiщо тодi їй телефон?! В цю мить їй забулися i косi погляди сусiдiв, похмурi обличчя знайомих людей, погрози лiсовикiв. Бiля Курта вона почувала себе в захистку вiд суворого життя. У дитинствi, - минав їй дванадцятий чи тринадцятий, - холодної дощової осiнньої днини вона, стежачи бiля вiкна за краплинами, що, мов сльози, збiгали вниз по шибцi, вiдчула, як раптом стислося серце. Сама вона була у теплiй хатi, свiтлому захистку, а надворi лютувала осiнь i вiяло близькою зимою, їй подумалось, як гарно, що в неї є сильнi, всемогутнi батьки. Це ж вони сховали її вiд холодного дощу, вiд погроз зими, коли усе покривається снiгом i навiть пташки на знаходять пiд ним собi їжi. А що, коли несподiвано раптом батьки помруть, що буде з нею? Адже сама вона не зможе добути собi нi тепла, нi кусня хлiба...
Версiя куi продест [1] - родичi, насамперед найближчi - обидвi племiнницi разом з їхнiми чоловiками, поки що не пiдтверджувалася. Об'єктивнi данi не давали можливостi грунтуватися на нiй, хоч про неї нiколи не забували i нона залишалася в резервi, як при простенькiй арифметичнiй дiї: три пишемо, два - в умi. Ще треба було працювати над таким її вiдгалуженням, як "найманий вбивця", що теж могло бути вигiдно спадкоємцям. Не знайшла свого пiдтвердження i чергова версiя, яку в таких випадках завжди прокручують щодо ранiше судимих, якi недавно повернулися з колонiї i живуть поблизу або не мають алiбi. Щоправда, цього разу алiбi не спрацьовувало: адже судмедекспертиза не змогла встановити точно не тiльки годину, а й день загибелi Гальчинської, дату встановлювала дуже приблизно. ------[1] К у i п р о д е с т - кому вигiдно (лат.) ------
Залишалася версiя: знайомий, приятель. Судячи з того, що дiзналися про життя Людмили Гальчинської, вона була дуже обережною i не вiдчинила б дверей незнайомiй людинi...
Мiркування капiтана Андрiйка, який раз у раз нетерпляче вiдсовував рукав кiтеля, щоб поглянути на годинник, перебила поява слiдчого. Радник юстицiї втиснувся у кабiнет капiтана i, буркнувши щось про транспорт, став роздягатися. Транспорт - це була ахiлесова п'ята Спiвака. Незважаючи на свiй високий зрiст i довгi ноги, вiн не любив ходити пiшки, а службового авто не мав, тому користувався мiським транспортом i потерпав вiд його невлаштованостi, як i всi кияни. Вiн приховував, що його турбує хвороба судин на ногах, визначена лiкарями як облiтеруючий ендартерiїт, яка примусила його покинути курити, щоб не стимулювати звуження судин.
Роздратований, вiн промовив все одно своїм звичайним тихим голосом:
- Чорт забирай наш транспорт! То йдуть валкою, то пiвгодини жодної машини. Я вам скажу, Остапе Володимировичу: потрапить колись до нас за службове нехлюйство транспортник, я вiдмовлюсь вiд справи, бо боюся за свою об'єктивнiсть.
Андрiйко посмiхнувся - вiн знав, що радник юстицiї, виконуючи свої обов'язки, нiколи не пожертвує об'єктивнiстю i зараз в такий спосiб просто виливає своє обурення.
- Ну, як нашi справи, Остапе Володимировичу? - потираючи з холоду змерзлi руки, спитав Спiвак. - Не прийшла Шумiло?
- Ось-ось буде.
- До речi, як там ваша Iра, одужує?
При згадцi про дружину Андрiйко задоволено посмiхнувся.
- Бiгає, Петре Яковичу. Сьогоднi сама пiшла у крамницю по хлiб. Кажу: я тобi завезу в обiд. "Нi, - вiдповiдає, - у тебе своїх справ вистачає". Знаєте, я нiколи не думав, що така серйозна операцiя так швидко забувається... Ну, важкого Iра ще не пiдiймає, але, бачите, уже ходить на вулицю...
- Не спав я сьогоднi, Володимире Остаповичу, - поскаржився Спiвак. - Непокоять мене масажисти. Подумайте, яка гидота, - молодi хлопцi, а за тридцятку погоджувалися на таке! Мене чим здивував цей запис про масаж сумою тридцять карбованцiв? Скiльки бере приватник за масаж на дому? Ну десятку, п'ятнадцять карбованцiв, а тут - тридцять! А в останньому блокнотi уже сорок. Подумати - сорок карбованцiв! Виявляється, не тiльки за масаж, а ще й за насолоду. Уявляєте собi цю тушу, цю стару бабу! I за мiльйони не мiг би!.. Те, що вона така сексуальна, така невситима була i на старостi... не знаю, гени такi або що... Але щоб молодi хлопцi, медики, за грошi - голови не береться!
Капiтан кивнув: чого тiльки вiн не надивився у карному розшуку!
- Такi i вбити можуть. Дуже легко. У них уже вiдбулося руйнування душi. А цей процес вже почався, може розвиватися, наростати i набирати рiзних форм... А коли взяти до уваги, що Гальчинська могла вiдчинити тiльки знайомiй людинi... Можливо, один iз них прийшов робити масаж...
- У Михайла Звонова, ви знаєте, - алiбi. Вiн той тиждень сам пролежав у лiкарнi з тяжким грипом. А другий?.. Проте не вiдкидаю, Петре Яковичу. Будемо вивчати. Другий, як його, Проць, вам на допитi теж доводив, що мав вiдпустку i весь сiчень провiв на Закарпаттi, у родичiв.
- Ну, це ще не алiбi... Сiв на лiтак чи поїзд, приїхав, вчинив злочин i повернувся. Ще треба перевiряти.
- Мене, Петре Яковичу, iще непокоїть i фото есесiвця, яке ми знайшли у сховцi... Чи не тягнеться ниточка аж туди, у вiйну? Гальчинська щось знала, i її прибрали.
- Я теж про це думав, - вiдповiв Спiвак. - Проте жодної зачiпки. Усе вкрито туманом часу. Крiм того, проти цiєї версiї є просте мiркування: якщо вона ховала якусь таємницю i боялися, щоб не розкрила, то чому чекали стiльки рокiв? Убили б її ранiше...
Пролунав дзвоник. Повiдомляв черговий: "До вас вiдвiдувачка Шумейкова".
- Пропустiть.
- Я надiю покладаю на цю Шумейкову, - зауважив капiтан. - Все-таки приятелька протягом останнiх рокiв, можна сказати, найближча до Гальчинської людина. Двiрничка показала, що вона ходила до неї частiше, нiж племiнницi.
- Будемо сподiватися.
Дверi вiдчинилися, i на порозi стала лiтня жiнка у старомоднiй каракулевiй шубi. Вона пiдозрiло оглянула кабiнет, ковзнула поглядом по раднику юстицiї, який був не у мундирi, а звичайному костюмi, i зупинила його на капiтановi.
- Ви мене викликали? - безпомилково звернулася вона до Андрiйка.
- Так, - кивнув той. - Заходьте, будь ласка... Можете роздягтися.
Жiнка похитала головою i обмежилася тим, що скинула свiй теж каракулевий берет, вiдкривши фарбовану каштанову зачiску.
- Мене звуть Остап Володимирович, - вiдрекомендувався капiтан, лаштуючи пiд руку протокол допиту. - Це, - кивнув на Спiвака, - радник юстицiї Петро Якович Спiвак. А тепер познайомимось з вами. Ми вас допитуємо у справi убивства вашої знайомої Гальчинської Людмили Йосипiвни. Ваше прiзвище, iм'я, по батьковi.
Жiнка глипнула на капiтана, а потiм, мов збагнувши, про що йдеться, мармурово застигла, тiльки на тому мармуровому обличчi з трiщинками - червоними прожилками мiнилися кольори брунатнi, синi, аж до зелених... Отак позеленiвши, вона видихнула:
- Убили! - I осiнила себе хрестом.
- Так. I ми розслiдуємо цю справу. Сподiваємось на вашу допомогу.
- Убили, - спокiйнiше повторила жiнка. - Я так i знала, прости господнi
- Що ви знали?
- Так, так, - не вiдповiдаючи на запитання, промовила жiнка. Рано чи пiзно це мало статися, земля їй пухом!
- Чому? - учепився Андрiйко.
- Ви питали iм'я, по батьковi. Записуйте. Ганна Миколаївна Шумейкова.
- Ганно Миколаївно, - питав Андрiйко, - чому ви вважаєте: "рано чи пiзно це мало статися"? У вас є пiдозри на когось, якiсь факти?
- Нiяких! - тихо вiдповiла жiнка. - Але скiльки я їй радила не мати дружкiв! Не грiшити.
- А конкретно?
- Я нi на кого конкретно не можу вказати...
- Ну, добре, продовжимо по порядку, - i капiтан став заповнювати анкету.
Тим часом Спiвак, який поки що не втручався у розмову, придивлявся до Шумейкової. Вiн знав цю категорiю немолодих жiнок з iнтелiгенцiї, якi провели життя на межi бiдностi, усiляко приховуючи свої нестатки i намагаючись мати пристойний вигляд. Вони живуть на. невеличку зарплатню, "вiд каси до каси", харчуються дешевими продуктами, проте примудряються вiдкладати щомiсяця якусь десятку-двадцятку, щоб раз на рiк дозволити собi нове плаття, кофточку чи пару чобiток. Вони здебiльшого мають освiту, пишаються цим, але саме ця освiта стає на перешкодi, коли з'являється можливiсть заробити грошi якоюсь простою, неквалiфiкованою роботою. Вiднести вiдвiдувачку до цiєї категорiї Спiваку дозволяли витертий на бортах каракуль, роздутi петлi навколо гудзикiв, фасон пальто, пошитого, певно, не один десяток рокiв тому, i водночас скромний, незалежний вираз обличчя. Iнтелiгентська бiднiсть завжди горда, хоч би що говорили!
- Розкажiть, як ви познайомилися з покiйною? - спитав Андрiйко.
Шумейкова уже, здавалося, повнiстю оговталася вiд звiстки про убивство приятельки i, що здивувало капiтана, навiть не приклала хусточки до очей.
- Ви знаєте, що я лiкар, гiнеколог. Спочатку Гальчинська була моєю пацiєнткою.
- А потiм?
Шумейкова iронiчно пiдняла брову:
- Вас що, цiкавлять деталi гiнекологiчного лiкування?
- Ви знаєте, що нас цiкавить.
- Я працювала у полiклiнiцi Шевченкiвського району. Гальчинська прийшла на прийом. Я їй допомогла. Згодом вона попросила вiдвiдати її вдома.
- Приватне лiкування?
- Так. Я стала її постiйним консультантом.
- Коли Гальчинська вперше прийшла до вас?
- Давно. Десь на початку сiмдесятих рокiв. Точно не пригадую.
- А заприятелювали?
- Тут важко точно визначити. Рокiв чотири тому. Пiсля того, як господь бог покликав до себе мого чоловiка. Та й не знаю, чи приятелювали ми.
- У чому виявлялася ваша дружба?
- Гм... - У Шумейкової знову пiдтяглася вгору брова. - Я можу не вiдповiдати на це запитання?
- Маєте право.
- Скажiть, ви знали, що Гальчинська людина багата, має цiнностi?
- Це було видно неозброєним оком.
- Якi в неї були коштовностi?
- Вдома вона носила дiамантовi сережки, на пальцях перснi з рубiнами i дiамантами, один iз яких був дуже великий. Скiльки каратiв, не можу сказати. Вона якось попросила мене сходити з нею до ювелiрiв, щоб оцiнити його. У скупцi сказали, що вони можуть оцiнювати коштовностi вартiстю до двадцяти п'яти тисяч, а коштує перстень набагато бiльше i оцiнити його можна тiльки у Москвi. На вулицi вона боялася його носити.
У схованцi, виявленiй капiтаном Андрiйком, цього коштовного персня, сережок з дiамантами та перснiв з рубiнами не було. Певно, що їх зняв iз своєї жертви вбивця...
- Вона до вас прив'язалася i, очевидно, довiряла?
- У неї бiльше нiкого не було.
- А племiнницi? Все-таки рiдна кров.
- Вона їх побоювалася.
- Чому?
- Спадкоємцi завжди нетерплячi. Хоч грiх так думати на людей.
- Гм, - зауважив Спiвак.
- Я так думаю. Покiйна знала, що я не чекаю вiд неї нiчого. Навпаки. У мене, крiм неї, пiсля чоловiка нiкого не було. Як у багатьох старих пенсiонерок. А ви повиннi розумiти, що таке самотнiсть, яка кiстлявою рукою щодня душить тебе за горло, викликаючи сльози на очах.
Спiвак знову подумав про психологiчне тяжiння бiдних iнтелiгентiв до бiльш щасливих багатих людей, i не тому, що чекали вiд них якихось подачок, Тут справа була глибша: недосяжне для них багатство притягувало магнiтом, кидало вiдблиск i на них, тiльки вiдблиск, але й цього було досить. Вони опиралися цим моральним путам, пiдсвiдоме боролися з ними, терпiли поразку i потай не любили своїх бiльш обласканих долею друзiв. Щось тут було вiд мазохiзму, коли любиш через ненависть i ненавидиш люблячи.
- Мене все-таки цiкавить, чому ви сказали: "рано чи пiзно це могло статися", маючи на увазi убивство. Людмилi Гальчинськiй хтось погрожував, нападав на неї? - спитав Спiвак.
- Нi, таких випадкiв, наскiльки менi вiдомо, не було.
- Чого ж у вас виникло таке побоювання?
- Людмила Йосипiвна, земля їй пухом, була дуже обережна. Вона i на мене сердилася, коли я приходила без попередження. Перед тим, як прийти, мусила дзвонити з дому i сказати, коли приблизно буду. Чужому вона нiколи не вiдчинила б i не пустила б у хату... Але був виняток - її коханцi. Тут вона просто дурiла - прости господи! - i втрачала будь-яку обережнiсть... Я їй не раз казала: "Вони тебе погублять", звичайно не маючи на увазi, що вб'ють. Я говорила про душу. Людмила Йосипiвна не була скупою, особливо для себе... Все, що їй хотiлося, купувала не торгуючись. Так само нiчого не шкодувала коханцям...
- В її роки... - не стримався Андрiйко.
- Так, в її роки, - пiдтвердила Шумейкова. - Я казала: побiйся бога, ти немолода, спокутуй грiхи.
- Ви вiруюча?
- Так.
- А вона?
- Ворог божий, - Шумейкова перехрестилася, - весь час спокутував її. Яка вже тут вiра!
- Ви хотiли навернути її до вiри?
- Я сподiвалась врятувати її душу.
- На цьому й трималися вашi взаємини?
- Часом вона прислухалася до моїх слiв. Поки не приходив черговий спокусник. I тодi знову кидалася у грiх содомський. А я знову молилася за неї i сподiвалася, що господь прийде на помiч.
- Вона платила їм грошi?
- Здається. Або давала подарунки. Точно я не знаю.
- Скажiть як лiкар: чим пояснити таку пiдвищену хтивiсть, можна сказати, старої бабусi... - поцiкавився радник юстицiї.
- Ну, не "старої бабусi", - нiби образилася за покiйну i, певно, трохи за себе Шумейкова. - Пiдвищена статева потреба викликана була якимсь порушенням гiпофiзу. Є порушення, якi роблять людину сексуальним маньяком, здатним на все заради задоволення своєї жаги. Але не можна усе списувати на природу, на її недосконалiсть чи похибки; - людина повинна стримувати свої пристрастi i не пiддаватися дияволу, прости господи, - знову перехрестилася Ганна Миколаївна.
- Ви знали всiх її коханцiв?
- Нi, вона i вiд мене ховалася. Я ж кажу, часом у неї прокидалася совiсть, i вона соромилася мене. А коли траплялася бiда - признавалася i просила допомоги. Три роки тому бог її покарав i вона лежала у венлiкарнi з гонореєю...
- Ви нiколи не питали, звiдки в неї таке багатство?
- Нi. Вона все одно не сказала б.
- Коли ви востаннє бачилися з нею?
- Це було у недiлю, вiсiмнадцятого грудня...
- У вас тодi нiщо не викликало пiдозри? Вона, наприклад, не говорила, що чекає когось у гостi?
- Нi... Але гостi чи гiсть у неї були. Я їй подзвонила у наступний четвер, щоб домовитися про зустрiч у суботу. Але розмова не вiдбулася... Власне, почалася i обiрвалася. - Шумейкова потерла долонею лоба, нiби тiльки зараз щось втямивши. - Сталося так, сказала далi чiтко i визначено. - Дзвоню. Людмила Йосипiвна бере трубку, я говорю, вона слухає, i раптом чую, як дзвонять їй у дверi. Людмила Йосипiвна каже менi: "Хвилиночку. Почекай" - i, певно, кладе трубку бiля телефону. Потiм я чую у трубцi її радiсний скрик: "О, як давно я тебе не бачила!.." Далi слабкий шум розмови - i раптом якийсь короткий гуп, так наче щось упало. Людмила Йосипiвна до телефону бiльше не пiдiйшла. Я довго чекала. Потiм лiнiя обiрвалася, очевидно, трубку було покладено на важiль апарата... Я вирiшила, що завiтав хтось iз її коханцiв i їй уже не до мене.
- I вас не здивувало, що Людмила Йосипiвна, не закiнчивши з вами розмови, не передзвонила вам згодом?
- Нi.
- Ну, гаразд, того дня не зателефонувала. Але минув другий, третiй, нарештi четвертий день...
- Я пробувала подзвонити їй на другий день, але вона трубки не взяла.
- Це не викликало у вас тривоги?
- Нi. Я нiчого такого не подумала... Вона взагалi була людиною не дуже врiвноваженою, частенька на неї находила нудьга, вона називала це "англiйський сплiн". Тодi цiлий день валялася у лiжку, гризла насiння i не вiдповiдала на дзвiнки.
- Гаразд. Давайте ще раз уточнимо дату, коли ви востаннє розмовляли з Гальчинською, - попросив Спiвак.
- Це було у четвер.
- Двадцять другого грудня?
- Так.
- О котрiй годинi?
- Десь пiдвечiр. Може, близько шостої. У кожному разi, надворi вже по-зимовому стемнiло.
- Можливо, її убито саме в цей час, - спiвчутливо промовив капiтан Андрiйко.
- Господи прости, - прошепотiла жiнка.
На кiлька секунд усi замовкли. Урвав мовчанку Спiвак.
- У мене до вас, Ганно Миколаївно, є таке запитання, - сказав слiдчий. - Ось уже минуло три тижнi з того часу, як ваша приятелька перестала вiдповiдати на дзвiнки i сама не подзвонила. Ви не задумувалися чому? Не поцiкавилися?
Жiнка нiчого не вiдповiла.
- Ви не заходили до неї на квартиру?
Шумейкова похитала головою.
- Так я вам скажу чому, - продовжив радник юстицiї. - Ви знали, що її на свiтi уже немає!
- Знала, - тяжко зiтхнула жiнка.
- Чому приховували це з самого початку нашої розмови? Удавали, нiбито це для вас новина?
Жiнка мовчала.
- А я вам скажу, - жорстко промовив слiдчий. - Ви боялися запитання: "Чому не звернулися до нас, не поцiкавилися?" Це ж не чужа була для вас людина. Ви, думаю, не маєте жодного вiдношення до трагедiї Гальчинської. Але чомусь побоялися. Чи, може, я помиляюсь? - додав пiсля паузи Спiвак.
- Нi, ви не помиляєтесь... Для мене самої це була трагiчна новина. Але я нiчого не побоялася.
- Вiд кого ви. дiзналися?
- Вiд сусiдiв.
- Так чому все-таки не прийшли до нас?
- Не хотiла брати грiх на душу - Людмила Йосипiвна уже покiнчила земнi дiла i стояла перед богом. Причому тут ви, - Шумейкова обвела поглядом мiлiцейський кабiнет. - Я знала лише про смерть, що вона померла. А те, що її убили, - Шумейкова знову перехрестилася, - це ви менi зараз сказали.
- Менi здається, особливого вiдгуку ваша дiяльнiсть у Гальчинської не мала, - вкинув капiтан. - Покiйна так i залишилася грiшницею.
- Все в руках божих, - у вiдповiдь на нетактовнiсть капiтана зауважила Шумейкова. - I не нам судити її.
Це було сказано так, наче жiнка замiсть вимовленого слова "нам" мала на думцi - "вам".
- Гаразд, перейдемо до iншого. - Спiвак узяв на столi капiтана верхнiй iз блокнотiв Гальчинської - подивився на його дату. - Вам знайомi такi записники?
- Нi.
- Їх вела Людмила Йосипiвна. Тут є неясностi, i, можливо, ви зможете допомогти дещо розшифрувати... - Вiн погортав блокнот. - Ну, наприклад, хто ще був з iнiцiалом "С"? Це iм'я чи прiзвище? Хто у неї був "С"?
- I нiяких цифр, тiльки дати. Остання позначка п'ятого вересня, - докинув капiтан.
- Вперше чую про якогось "С". - Шумейкова задумалася шепочучи: "С", "С"... - Нi, - i повторила, - не чула такого.
- Деякi записи ми уже розшифрували. Масажистiв, наприклад, iще декого. А от "С" i тут ще один такий самий таємничий iнiцiал "Б" зустрiчаються частенько. Поряд тiльки цифра 10 у цього "Б".
- О, про "Б" я здогадуюсь, - гiрко посмiхнулася Ганна Миколаївна. - Це найдешевший її коханець.
Посмiшка Шумейкової багато що пiдказала спостережливому раднику юстицiї. Певно, вiн не помилявся у своїх мiркуваннях про характер дружби двох самотнiх жiнок. Лiкар, людина з вищою освiтою, Шумейкова нiколи не забувала про багатства Гальчинської, звичайної спiвачки, про всi цi перснi, дiаманти, хоч i сама не зiзнавалася собi в цьому. Вiн звернув увагу, що пальцi Ганни Миколаївни прикрашали лише тоненький золотий перстеньок з червоним камiнцем i обручка, перенесена з правої руки на лiву, певно, пiсля смертi чоловiка. Це його дивувало: адже з усiх медичних фахiв найбiльш прибутковими були професiї дантистiв-технiкiв та гiнекологiв. Очевидно, Шумейкова належала до тiєї рiдкiсної рiзновидностi гiнекологiв, якi не ведуть приватної практики, з тих чи iнших причин не роблять пiдпiльних абортiв тощо.
- Теж коханець?! - не витримав капiтан.
- Ну, якщо я не помиляюсь, йдеться про Бородiя. Цього довелося знати. Людмила Йосипiвна прислала його вставити менi новий замок у дверях. Це - столяр з рембуду, алкоголiк. Цього вона запрошувала найчастiше i напувала горiлкою... Йому вистачало однiєї пляшки "Московської", "Росiйської" або будь-якої, i пiсля цього вiн, очевидно, ставав ручним. Тому - десять, вартiсть пляшки, - Шумейкова не стрималася i знову гiрко посмiхнулася.
- Рембуд Шевченкiвського району?
- Напевне.
- Що iще ви могли б додати у цiй справi? - питав Андрiйко, закiнчуючи писати протокол.
Шумейкова узялася за берет, розумiючи, що допит закiнчився i її зараз вiдпустять.
- Бiльше нiчого.
- Ну ось, прочитайте i пiдпишiть, - пiдсунув жiнцi капiтан заповненi аркушики. - Ось тут.
Жiнка вiдклала берет, узяла з рук капiтана ручку i розписалася не читаючи.
- Гаразд, - пiдсумував Андрiйко. - Ми вам дуже вдячнi за допомогу.
- Якщо пригадаєте що-небудь цiкаве, може, все ж згадаєте, хто цей "С"... Подзвонiть сюди. Це важливо, - вкинув Спiвак.
- У будь-який час, - сказав капiтан. - Ось вам телефон, - i вiн простягнув жiнцi папiрець.
Коли за жiнкою зачинилися дверi, Спiвак задумливо промовив:
- Думаю, Остапе Володимировичу, Шумейкова нам багато допомогла... Тепер ми можемо уточнити алiбi пiдозрюваних. Цей останнiй телефонний дзвiнок i є, певно, рискою мiж життям i смертю Гальчинської...
- Так, Петре Яковичу, - пiдтримав його капiтан. - I визначено годину, що дуже важливо.
- Значить, допоможемо нашому Чубачу встановити час смертi Гальчинської. Експертиза їхня, - посмiхнувся Спiвак, - не змогла цього зробити, так ми їм допоможемо.
- Петре Яковичу, а чи можна довiряти Шумейковiй у всьому? зауважив капiтан - Зокрема, щодо дати її останнього дзвiнка. Вона поводиться дещо пiдозрiло як на меле. Намагалася приховати, наприклад, що й до нашої розмови знала про смерть чи й убивство приятельки... Якщо введе нас в оману, це потягне за собою фальшивi алiбi.
- Як радять древнi, сумнiвайся у всьому. Будемо сумнiватися, Остапе Володимировичу, але у нас нiчого iншого немає... Моя iнтуїцiя пiдказує, що Шумейкоза сказала правду. Яка їй вигода обдурювати кас iз цiєю датою? I потiм, здається, вона iстинно побожна i справдi сподiвалася навернути Гальчинську на шлях праведний. Можливо, тут таки зiграло свою роль i багатство Людмили Йосипiвни. Шумейкова прагнула привернути жiнку до бога, щоб цiнностi не потрапили до якихось грiховодникiв, а на благо церкви i вiруючих.
- Треба думати. Розжувати це.
- Думати, Остапе Володимировичу, нам з вами завжди треба. Це правда.
- I ще одне, Петре Яковичу, що менi спало на думку. Хутро, плаття, iншi речi Гальчинської ми знайшли у племiнниць. А де подiлися той перстень з величезним дiамантом, дiамантовi сережка?.. Може, погане шукали?
- Навряд. З вашим досвiдом, Остапе Володимировичу!.. Ви не могли нiчого пропустити, - зробив комплiмент капiтановi радник юстицiї. - Дiаманти, певно, були на убитiй, i їх забрав убивця. Власне, заради них вiн i пiшов на злочин. Ось Шумейкова розповiла, що вдома Гальчинська чiпляла на себе свої найкращi прикраси i милувалася ними. На вулицi косити їх боялася. А яка жiнка втерпить, щоб не начепити таку красу на себе - хоч вдома! Не для когось, не для публiки, а для самої себе. Є у жiнок така слабинка. - Спiвак замовк на кiлька секунд, потiм сказав: - Що ж, Остапе Володимировичу, я гадаю, можемо пiдвести якiсь пiдсумки i накреслити найближчi заходи. Попробуємо глибше вивчити оточення Гальчинської. Будемо починати з повоєнних рокiв i до останнiх днiв: де працювала, чи були в колективi чоловiки, iм'я або прiзвище яких починалося з лiтери "С", чи були сусiди з таким iнiцiалом, знайомi i навiть знайомi знайомих. I не будемо поки що вiдкидати версiю: родичi, насамперед Гальчинська i Хоменкова з чоловiками. Треба водночас далi опрацьовувати i її. Використайте усi вашi оперативнi можливостi.
- Колосальна робота!
- "Така наша доля, мiй любий козаче", - продекламував слова з вiдомої пiснi Спiвак.
- Знаєте, Петре Яковичу, як хочете, а менi у головi, як кiлок, стирчить iще й отой есесiвець, що на фото. Це ж треба зберiгати це фото! Виходить, у вiйну Гальчинська була мiцно зв'язана з окупацiйною адмiнiстрацiєю, а може, й з гестапо. Поцiкавимось у комiтетi, можливо, щось є у них в архiвi. Проте трагедiя Гальчинської, менi здається, не вiдгомiн далеких часiв, а подiї сучаснi. Але, звичайно, перевiрити не завадить... Петре Яковичу, - раптом благальним тоном звернувся до капiтана Спiвак, - подзвонiть, будь ласка, чи вiльна чергова машина? Якби пiдкинули мене до прокуратури, я був би вдячний...
11
Раух не з'являвся два тижнi. Навiть не подзвонив. Люцiя не знала, що думати. Для чого тодi клопотався, щоб їй дозволили користуватися домашнiм телефоном, який з вересня мовчав? Сама вона не мала кому дзвонити, дiвчата з її курсу розлетiлися хто куди, та й телефони у киян, крiм кiлькох чиновникiв, що пiшли працювати до нiмцiв, в управи, полiцiю тощо, були вiдключенi з мiської мережi.
Проте телефон в її квартирi ще жодного разу не задзвонив. Перевiряючи лiнiю, вона знiмала трубку, слухала гудок i, переконавшись, що телефон працює, нервово клала її назад. А їй було чого нервувати: дивись, пошлють Курта кудись в iнше мiсто, бо фронт весь час рухається вперед, i без його пiдтримки вона стане беззахисною перед суворою дiйснiстю. Гауптштурмфюрер не з'являвся й у кафе, i Люцiя заспокоювала себе тим, що перед Новим роком у нього багато роботи.
Цього пiзнього вечора Люцiя прийшла з "Едельвейса" вкрай роздратована, втомлена, якась зiв'яла. Позначалося нервування в останнi днi, важка робота: наближалося нiмецьке рiздво - вайнахтен - i в "Едельвейсi" хоч i не збiльшилося вiдвiдувачiв, але пили вони, горлали якнайдужче, вiтаючи один одного з близьким рiздвом, з наступним Новим роком, з надiями на перемогу. Голос Люцiї тонув у тому галасi, офiцери слухали не так її, як самих себе, i вона не могла їх перекричати, вiд задимленого повiтря у кафе у неї пiд кiнець вечора стало дерти у горлi. Злякано думала, що навiки загубить тут голос, який вже тодi оперний! Але хоч-не-хоч мала спiвати.
Роздягнувшись, Люцiя запалила примус i поставила у каструлi молоко - склянка теплiї о молока заспокоїла б її горло.
Раптом Люцiя почула шарудiння бiля вхiдних дверей i м'яке клацання замка. Вона злякалася. Вiд природи ляклива, останнiм часом мiсця собi не знаходила.
"Курт?"
Ключi вiд дверей мав тiльки вiн. Але все одно боялася: "А якщо це - "той"?"
"Тi" здатнi на все. Кiлька днiв тому її наздогнав на Малiй Пiдвальнiй молодик у подертому ватнику i облiзлiй кролячiй шапцi. Порiвнявшись, вiн тихо промовив: "Можеш спокутувати грiх перед Батькiвщиною. У тебе є радiо, ми знаємо, i ти запишеш Москву, Левiтана..."
Люцiя вiдсахнулася вiд нього.
"Ми ще зустрiнемось", - кинув вiн i миттю сховався в якомусь пiд'їздi.
Вона пришвидшила крок, її колотило. "Батькiвщина?! А що їй дала та Батькiвщина?.."
Зараз, стоячи у коридорi, вона вiдчула таке ж сполохане серцебиття: "Може, це не Курт, а добираються "тi"? Курт нiколи так довго не морочиться iз замком. Це вони пiдкинули менi паскудну листiвку, ловлять на вулицi i загрожують!"
Вона сторожко стежила за дверима. I враз вiд серця вiдлягло: на порозi посмiхався Курт з великою картонною коробкою у руках.
Люцiя кинулася назустрiч, щоб обiйняти, та вiн тицьнув їй у руки коробку i, звiльнившись, став роздягатися. Повернувшись хутко у коридор, Люцiя встигла перехопити з його рук чорне, облямоване хутром пальто i повiсити на вiшалку. Не пускаючи в кiмнату, зависла на гостевi. Ах, як вона скучила за своїм любим Куртом, уся змучилась, не знаючи, що з ним, де вiн! А вiн такий жорстокий: нi разу не подзвонив. Навiщо тодi їй телефон?! В цю мить їй забулися i косi погляди сусiдiв, похмурi обличчя знайомих людей, погрози лiсовикiв. Бiля Курта вона почувала себе в захистку вiд суворого життя. У дитинствi, - минав їй дванадцятий чи тринадцятий, - холодної дощової осiнньої днини вона, стежачи бiля вiкна за краплинами, що, мов сльози, збiгали вниз по шибцi, вiдчула, як раптом стислося серце. Сама вона була у теплiй хатi, свiтлому захистку, а надворi лютувала осiнь i вiяло близькою зимою, їй подумалось, як гарно, що в неї є сильнi, всемогутнi батьки. Це ж вони сховали її вiд холодного дощу, вiд погроз зими, коли усе покривається снiгом i навiть пташки на знаходять пiд ним собi їжi. А що, коли несподiвано раптом батьки помруть, що буде з нею? Адже сама вона не зможе добути собi нi тепла, нi кусня хлiба...