Пiдпоручик Адамадзе плакав. Вперше за всю вiйну.
Що його потягло назад на Україну, кинуло у вир вiйни, в iм'я чого вiн вирiшив ризикнути життям? Клава? Нi. Та рожева хмарка давно розтала у небi i годилася тiльки для юнкерських сентиментiв. Ненависть до бiльшовикiв? У нього, колишнього пiдпоручика бiлої армiї, ця ненависть давно вивiтрилася, може тому, що князем вiн був безмаєтним, а потiм за два десятилiття сам побував i люмпеном, i пролетарiєм, i експлуатованим, i погляди його, якi не встигли як слiд оформитися в забезпеченiй юностi, у зрiлому вiцi рiзко трансформувалися. I допомагати нiмцям завойовувати Росiю, яку вiн по-своєму любив i за яку бився з червоними, не дуже хотiлося.
Нiмцiв вiн не любив. Добре розумiв, що перемога Гiтлера нiчого особливого для рядової росiйської емiграцiї не дасть. Нiмцi формували i спецiальнi бiлогвардiйськi частини, але вiн вiдмовився в них служити, називаючи про себе тих добровольцiв "сволотою", i записався у залiзничну варту.
Згадуючи свої поневiряння в емiграцiї, вiн знаходив достатньо пiдстав, щоб мститися бiльшовикам, але в нього був свiй iнтерес, який примусив перелетiти через океан i опинитися на окупованiй Українi. Цей iнтерес називався "скарб Апостолова". I Адамадзе сподiвався на допомогу або Клави, або самого банкiра, якщо вiн живий i хоч трохи зберiг глузду.
В емiграцiї, на чужинi, вiн зазнав багато лиха.
Табiр для росiйських втiкачiв, цивiльних i вiйськових, пiд Константинополем був справжнiм пеклом. Одним iз перших концентрацiйних, якi пiзнiше дбанням Сталiна i Гiтлера розповзлися чумними плямами по землi Європи i Азiї вiд Атлантичного до Тихого океанiв. Константинопольський, як належить концтабору, був оточений високим парканом з колючим дротом вгорi, мав вартових, якi не випускали людей у мiсто. Начальство пояснювало такий суворий режим епiдемiєю тифу, що лютувала у таборi, позбавленому будь-яких санiтарних умов i лiкарської допомоги.
Вважалося, що в емiгрантiв i немає потреби ходити в мiсто. На територiї була органiзована канатна фабрика i ще якiсь ремiсничi майстернi, де платили копiйки i годували усякими покидьками. Легше жилося тим цивiльним панкам-втiкачам, що окупували останнi пароплави з Криму, викликаючи обурення таких, як поручик Адамадзе, на очах якого гинули у морських хвилях бойовi офiцери i солдати росiйської армiї.
На територiї табору вiдкрилися комiсiйнi крамницi, в яких спритнi торгiвцi за безцiнь скуповували хутра, дорогоцiннi та антикварнi речi, золото i срiбло, хороший одяг, який зберiгся у чемоданах втiкачiв. При цих крамницях були продуктовi прилавки, де за шаленi грошi можна було купити будь-якi харчi. Мiсцевi торгiвцi викачали цiнностi у росiйських емiгрантiв досить швидко. В мiру того, як порожнiли кишенi втiкачiв, крамницi згортали свою дiяльнiсть i становище табiрникiв дедалi ставало усе тяжчим i безнадiйнiшим. Виїхати з табору дозволялося лише за спецiальним викликом родичiв або друзiв, що постiйно проживали в якiйсь європейськiй країнi або в Америцi i гарантували емiгранту прожитковий мiнiмум або роботу.
В Антона Адамадзе не було жодних цiнностей чи золота, не було й родичiв за кордоном. Становище склалося безнадiйне, i судилася йому смерть чи то з голоду, чи вiд туберкульозу або тифу, що чатували на свої жертви у брудних i взимку неопалюваних бараках.
Але i тут доля усмiхнулася до нього. Вiд джутової фабрики у таборi пiдпоручика Адамадзе врятував полковий товариш, який знайшов родичiв у Бельгiї i, вирвавшись з табору, з часом надiслав звiдти виклик i молодому князевi.
У Бельгiї Адамадзе довго поневiрявся, а прочувши про врангелiвську бiлогвардiйську органiзацiю, яка засилала шпигунiв i диверсантiв у Радянську Росiю, охоче зголосився до неї. Пiсля короткої пiдготовки Адамадзе з групою таких самих шибайголiв, що палали ненавистю до бiльшовицької влади, пiшов на завдання. Проте на кордонi вони потрапили у засiдку, i пiдпоручик врятувався, дякуючи темрявi i своїм прудким ногам.
Зрозумiвши безглуздiсть такої дiяльностi бiлогвардiйцiв, Адамадзе почав шукати iнший шлях у життi. Через деякий час вiн вступив до Бельгiйського колонiального iнженерного училища, що готувало фахiвцiв для роботи у африканських колонiях. Навчання було безплатне, але вступник пiдписував контракт, що зобов'язував пiсля закiнчення вiдпрацювати п'ять рокiв у Бельгiйському Конго, при цьому частка зарплатнi вiдраховувалася за кавчання.
Про Конго Антон Адамадзе згадував як про жахливий сон. Тропiчний лiс пiд скелястими горбами, де майже голiруч чорнi раби видобували слюду. Нестерпна, виснажлива, волога спека, гнила вода, хмари отруйливих комах i особливо велетенськi волохатi павуки, якi мiцною сiткою затягували гiлки дерев i кущiв, павуки, вiд яких неможливо було врятуватися. Прокидаючись вранцi, колишнiй пiдпоручик виявляв, що за нiч вiн опинився пiд липучою сiткою, у центрi якої висiло волохате чудисько, i протягом дня, йдучи прорубаною у джунглях стежкою, весь час наштовхувався на таку саму огидну сiтку з павуками, що коливалася перед очима...
Антон Адамадзе витримав лише два роки, а потiм втiк на узбережжя океану, звiдки, сховавшись у трюмi пароплава, повернувся до Європи.
Зрозумiло, приїхати назад до Бельгiї i працювати там за фахом вiн не мiг. Йому загрожувала в'язниця за невиконання контракту. I почалося звичайне для росiйських емiгрантiв життя: бурлакування, випадковi пiдробiтки, iснування на межi жебрацтва. Колишнього князя врятувало те, що вiн добре грав на пiанiно та iнших музичних iнструментах. Придбавши гiтару, вiн став завсiдником нiчних матроських кабаре у Марселi. Наслухавшись байок про те, як легко робити грошi у далекiй Америцi, вiн найнявся на судно, що пливло до Канади...
Спогади не тiшили Адамадзе. Життя весь час сплутувало його карти i нанiвець зводило його часом нелегкi зусилля. Вступивши в Нiмеччинi до гiтлерiвської армiї, вiн потрапив на Україну. У першi днi вiйни залiзнична варта, в якiй служив колишнiй пiдпоручик, жила бiльш-менш спокiйно. Партизанськi загони ще тiльки формувалися, пiдривники не розгорнули своїх нападiв на залiзницi, у боях взвод Адамадзе участi не брав, i йому здавалося, що все буде так, як вiн планував, що незабаром вiн опиниться у Харковi i знайде Апостолових... Як далi буде дiяти, Антон Нодарович ще не знав, але основнi пункти плану виконувалися. Вiд станцiї Карлiвка, де дислокувався його взвод, до Харкова було рукою подати. Та раптом примхлива доля знову пожартувала з ним. Вночi пiд час обходу колiї вiн оступився на мiсточку i впав на камiння з чотирьохметрової висоти - забив спину i ушкодив праву ногу. Нiмецьке начальство не виявило особливого пiклування про його здоров'я i до вiйськового госпiталю у Харкiв не повезло. Тодi солдати взводу, який складався з рiзно-масного наброду росiйських емiгрантiв та схiдних нацiоналiстiв, покинули, свого командира у маленькiй приватнiй лiкарнi, що вiдкрилася в примiщеннi сiльського медпункту. Лiкар у нiй виявився квалiфiкованим, i Адамадзе почав швидко одужувати...
Одужавши, вiн подався до Харкова. Знову перед ним знайома центральна вулиця - Сумська, величний дiм Апостолова, але в ньому заселилася якась нiмецька установа. I хоч скiльки блукав побiля нього, нiкого з Апостолових не зустрiв. Нарештi йому пощастило, на Благбазi, - так тепер називався жалюгiдний риночок, що збирався на мiсцi колись великого, багатющого, барвистого, стоголосого Благовiщенського базару, - вiн зустрiв закутану у дрантя пiдстаркувату жiнку, що торгувала усяким дрiб'язком i в якiй вiн насилу упiзнав колишню красуню гувернантку Апостолових Єфросинiю Iванiвну. В цьому йому допомiг порцеляновий чайничок з золоченим вензелем "ПА" - "Павло Апостолов", який Єфросинiя Iванiвна продавала з-пiд поли. Злякавшись людини у нiмецькiй шинелi, жiнка притьмом сховала його, але Адамадзе уже примiтив вензель, який багато рокiв тому впав йому в око пiд час званого обiду.
Упiзнавши у чоловiковi того самого юного князя, якому колись допомагала в таємних зустрiчах iз своєю вихованкою, Єфросинiя Iванiвна почала скаржитися на, своє знедолене життя.
У довгiй розмовi Адамадзе дiзнався, що пiсля пограбування банку все рухнуло у сiм'ї Апостолових. Павло Амвросiйович десь зник, з хати у них бiльшовики усе забрали, вони з Клавою ледве не померли з голоду, потiм Клаву зробив своєю коханкою мiлiцiонер Решетняк. З часом цей Решетняк одружився на нiй, пiшов учитися i "з хама став паном", якимсь професором. Невдячна Клава, яку вона, Єфросинiя, у тяжку годину рятувала як рiдну, ставши знову панiєю, не простягла їй руки допомоги. У тисяча дев'ятсот тридцять четвертому роцi Решетняки переїхали до Києва. Була чутка, що Клава знайшла батька i вiддала його до психiатричної лiкарнi.
Бiльше нiчого про колишню любов пiдпоручика Єфросинiя Iванiвна не чула. Не могла вона, звичайно, знати, де подiлися цiнностi банку.
Отже, Харкiв не виправдав сподiвань тепер уже колишнього командира взводу нiмецької залiзничної варти, i, вважаючи себе демобiлiзованим, Антон Адамадзе замислився про своє майбутнє. Зрештою, маючи документи нiмецького вояки, якi у нього ще нiхто не вiдiбрав, вирiшив ще раз спробувати щастя.
В резервi у нього iще залишався Київ, де, iз слiв Єфросинiї Iванiвни, у психiатричнiй лiкарнi перебував старий Апостолов.
Так пiдпоручик Адамадзе опинився у Києвi у маленькiй холоднiй кiмнатцi на вулицi Великiй Василькiвськiй.
Вiн крутився на своєму тапчанi пiд благенькою, пiдбитою вiтром шинелькою i думав гiрку думу. Адже перелiтав через океан, записувався до нiмецької армiї, ризикував бути убитим зовсiм не для того, щоб бринькати на пiанiно iдiотськi пiсеньки i маршi у кафе гладкого кабана Гiллера... Тiкаючи у далекi роки з бiлою армiєю з Криму, наречений гарненької гiмназисточки Клави Апостолової нiяк не думав, що доведеться колись повернутися... Але повернення виявилось безглуздим. Клави Апостолової у Києвi теж не було. Адамадзе довiдався, що вона з чоловiком евакуювалася. Щоправда, пiдтвердилося, що батько її, старий Апостолов, справдi перебуває у психiатричнiй лiкарнi. Тепер треба було зумiти побачитися з ним...
Час минав. Адамадзе усе дужче вiдчував голод. У животi бурчало, погляд його усе частiше зупинявся на натюрмортi з харчами, який вiн знайшов на вулицi i повiсив навпроти тапчана.
Вiн глянув на годинник. Так, час йти у кафе. Слава богу, хоч тут доля не позбиткувалася з нього i вiн зустрiвся з тим Артуром Христофоровичем. Хоч вечерю щодня має.
Адамадзе пiдхопився i став чiпляти до шиї чорного метелика.
7
Гауптштурмфюрер холодно кивнув Люцiї, мовби вперше побачив, i, трохи вiдсторонивши її рукою вiд коридору, пройшов в глиб квартири. В кiмнатi Курт ковзнув поглядом по стiнах з лiтографiями i портретами акторiв, по слониках, що виладналися вервечкою на поличцi з книгами, одсмикнувши завiсу, що затуляла нiшу алькова, заглянув у всi кутки, потiм пiдiйшов до вiкон, якi виходили у двiр, i зазирнув униз. З першого, бiля входу в квартиру, можна було побачити не тiльки подвiр'я, але й вузький простiр мiж будинками, а так само смужку тротуару i вулицi.
Люцiя стояла нi в сих нi в тих. Вона була вкрай збентежена несподiваною появою Курта i його незрозумiлою поведiнкою. Слiдом за гауптштурмфюрером й собi краєм ока заглянула у найближче вiкно. Знайомий краєвид змiнився: на тротуарi бiля їхнього будинку кам'яно застиг автоматник.
Що це - обшук? Вона ж Курта не запрошувала i адреси не давала.
У Люцiї завмерло серце i ноги стали ватяними. Мало того, що гестапiвець з'явився без будь-якого попереджування, вiн ще й тримався так, мовби у чимось пiдозрював її. Але ж вона нi в чому не винна!
I раптом Люцiї стало млосно, i вона, щоб не впасти, оперлася плечем на стiнку. У кутку Курт побачив рiжок рамки, який висовувався з-за пiдсервантника, i витяг. Це було збiльшене сiмейне фото Рахiльки та її батькiв. Несподiвану непрохану нiчну появу Рахiлька нiчим тодi не пояснила, та й пояснювати не було чим - прийшла до своєї господи, та й годi! Сподiвалася застати батькiв, але запiзнилася. З дому Рахiлька нiчого не взяла, крiм фотографiй батькiв, хоч навiщо вони були їй, так чи iнакше приреченiй на смерть, думалося тодi Люцiї. Може, хотiла i на той свiт пiти з батьками на серцi? Але велике сiмейне фото, справлене у дерев'яну раму, Рахiлька не мала як узяти, i Люцiя запхнула його за пiдсервантник, забувши про нього.
Курт Раух витяг фото i спитав, не повертаючи голови:
- Хто такi?
- Жили тут ранiше.
Гауптштурмфюрер мовчав, не випускаючи з рук фото. Вiн нiчого не питав далi, але Люцiя не витримала i сама додала:
- Євреї...
- Бачу, - буркнув есесiвець i шпурнув фото пiд ноги. - Викинь цю гидоту... А як ти тут опинилася? - раптом строго спитав.
- Як? - Люцiя знову розгубилася. Не могла ж вона сказати, що дружила з Рахiлькою i батьки її, тiкаючи з Києва, покинули на неї квартиру.
- Оця училася у нас на хоровому... Жила тут, а я мучилася у гуртожитку, семеро у маленькiй кiмнатцi... Так я вирiшила...
- Експропрiювати... - закiнчив за Люцiю гауптштурмфюрер i повернувся лицем до дiвчини... - Це ви вмiєте. Але в даному випадку зробила правильно. - I тут вперше голос його став м'якший, а на обличчi з'явилося щось схоже на посмiшку. А Люцiя пiдбадьорилась.
- А що ж, - зухвало пiдiграла йому, - пожили вони, й годi... Це ж несправедливо: чому вони розкошували тут, а я душилася у гуртожитку... Тепер моя черга гарно пожити...
Вона жодного разу не назвала iм'я подруги, але при цих словах Рахiлька нiби вродилася серед кiмнати, стала сумним, приреченим привидом, у якого чiтко розпiзнати можна було тiльки очi, якi палали, як двi великi жарини, i невiдомо як тримались у повiтрi перед Люцiєю. Спiвачка змахнула рукою, вiдганяючи мару.
Курт сiв у крiсло:
- Провiтри добре квартиру. Щоб i духу юдиного не було...
Люцiя згiдливе кивнула i, пiднявши з пiдлоги фото, викинула його через кватирку на вулицю.
- Розкажи про всiх своїх сусiдiв, - уже благодушно продовжував далi несподiваний гiсть.
Люцiя докладно описала мешканцiв її поверху i тих, якi жили над нею, на третьому, i внизу, де порядкувала двiрничка.
Курт, здавалося, залишився задоволений сусiдством, але Люцiю не покидала тривога: все ж таки для чого цей несподiваний наскок на її квартиру, що за цим криється, що у Курта на умi? Адже ясно, що про Рахiльку i її нiчну появу Курт нiчого не знає, виходить, була ще якась причина. I тут Люцiю знову охопив страх. Як же вона забула?! А партизанська листiвка?! Певно, її вiн i шукає; Виходить, була провокацiя, може, гестапо, i Курт так перевiряє її, Люцiю.
I дiвчина згадала усi подробицi iсторiї з листiвкою, що налякала її.
У недiлю, пiзно повернувшись з кафе i роздягаючись у коридорi, Люцiя механiчно засунула руку в кишеню. В нiй, як завжди, лежав зiбганий носовичок i маленьке люстерко. Крiм цих знайомих речей, пальцi намацали ще й величенький клапоть паперу. Здивована спiвачка перевiрила штори на вiкнах, тодi ввiмкнула лампу i почала роздивлятися розлiнiєну сторiнку зi шкiльного зошита. На нiй машинкою було надруковано: "Товаришу, не вiр фашистськiй брехнi. Радянськi вiйська повсюди вiдбивають атаки фашистiв..." Люцiя перестала далi читати, злякано оглянулася, мовби хтось у хатi мiг пiддивитися, що в неї в руках. Що ж з ним робити? Не зберiгати ж таке?! Та й викинути нiяк. У кватирку? Знайдуть бiля дому, почнуть трусити всiх, а вона так боїться болю - як заберуть у гестапо, одразу признається... Що ж тодi буде? Хто їй повiрить, що не знає, яким чином цей страшний папiрець опинився у її кишенi?!
Вона ще раз кинула обережний погляд на папiрець. "Знищуйте окупантiв, насамперед офiцерiв i таких катiв, як комендант Києва Ебергардт, як начальник полiцiї..."
На мить майнула думка: "Знайти вранцi Курта, показати йому цю листiвку, хай знайде совєцьких заброд, що таке пишуть... Ох, як вона зараз їх ненавидiла! Яка пiдлiсть - пiдсовувати невиннiй людинi, пiдводити пiд розстрiл.
Проте Люцiя вiдмовилася вiд цiєї думки. Вона не буде встрявати в полiтику, її справа - спiвати, їй треба вижити у цю тяжку годину за будь-яку цiну, не потрапити мiж перехресний вогонь.
Третьокласницею, їдучи з мамою у пiонерський табiр, бачила на станцiї Дебальцево сцену, яка навiк вкарбувалася у пам'ятi. Робiтник, який зчiплював залiзничний состав, подаючи машинiстовi маневрового паровозика сигнали, не уберiгся i потрапив мiж дисками буферiв, що зiйшлися, - з малою Люцiєю сталася iстерика, i вже годi було думати про поїздку у табiр. Нi, нi, нiзащо не потрапити мiж диски! Завжди бути насторожi, завжди вчасно вислизнути з-помiж буферiв.
Люцiя подерла страшний папiрець на найдрiбнiшi клаптики, вона розривала i розривала аркушик, поки її пальцi уже не могли утримати малюсiнькi частинки. Тодi пiшла у туалет i почала кидати їх в унiтаз, та не всi враз, бо вода не зможе усi змити, спустила воду, почекала, поки зникнуть першi папiрчики, тодi ще кинула, iще. Коли у руках нiчого не залишилося, зайвий раз смикнула за шнурок "Еврики" i трохи постояла, поки вода заспокоїлася, перевiряючи, чи не випливе якийсь клаптик нагору.
Тодi повернулася у кiмнату, гарячкове мiркуючи, хто б це мiг пiдкласти їй таку свиню. Звичайно, не доброзичливець, а потайний ворог. Та хто в неї ворог? Ображений, знехтуваний коханець Гiллер? Нi, вiн не посмiв би, та й потрiбна вона йому у кафе: де iще вiн знайде таку слухняну помiчницю? На нiй тримається вечiрнє кафе, бо багато клiєнтiв приходять лише заради неї. Правда, посуду вона вже не миє, Артуру Христофоровичу довелося найняти прибиральницю. Бородатий грузин Антон? Навряд. Йому аби тiльки нажертися, коли з'являється на роботу, i вiдтюкати свою норму на пiанiно, щоб Гiллер не вигнав. До неї вiн ставиться байдуже i старанно виконує замовлений акомпанемент. Помiркувавши, вона вирiшила, що таку свиноту могла вчинити тiльки кирпата Дуська, яка дуже заздрить їй, - їхнi пальта висять у сiнях поряд, непомiтно вкинула - i все.
Але вона, Люцiя, не буде доносити на Дуську, чорт з нею! Головне - не потрапити мiж диски буферiв...
Тим часом гауптштурмфюрер пiдвiвся i пiдiйшов до чорного, лискучого пiанiно. Вiн пiдняв кришку i, стоячи, узяв акорд. Люцiї здалося, що вiн просiяв, почувши глибокий, чистий звук iнструмента.
- "Стейнвей"! - урочисто промовив вiн. - Ти знаєш, що таке... "Стейнвей"? Цього нiхто не знає, тiльки ми - нiмцi, з усiх народiв найчутливiшi до чистоти звука. - Вiн погладив рукою блискучий бiк пiанiно. - Мiй любий "Стейнвей"! - розчулено повторив вiн.
"Як це "його"? - здивовано подумала Люцiя, яка й далi стояла бiля стiнки, дивуючись рiзкiй змiнi настрою гауптштурмфюрера i не знаючи, як далi будуть розвиватися подiї. Втiм, вона уже спостерiгала таке, коли Курт привiз її вночi на свою квартиру. Тодi, випивши, вiн раптом розчулився, почав розповiдати про своє дитинство i витяг з шухляди блискучi кольоровi листiвки з нiмецькими пейзажами. На них були i лiси, i гори, i чудовi долини, мiстечка й села iз гостроверхими кiрхами, вкритими червоною черепицею ошатними будиночками, перед якими зеленiли пiдстриженi газони. Це була його "Гаймат"[1], задля чиєї слави вiн пiшов воювати з дикими слов'янами, якi мусять звiльнити землю для нiмцiв, людей, що вмiють краще господарювати, будувати такi гарнi кiрхи й села, створювати божественну музику i робити чудовi iнструменти. I тодi, i зараз їй не вiрилося, що це той самий гауптштурмфюрер Раух, про якого уже пiшла слава як про вкрай жорстокого i пiдступного садиста. Вона й сама помiчала з естради, як навiть офiцери-армiйцi, коли вiн зрiдка з'являвся в "Едельвейсi", намагалися триматися подалi. ------[1] Г а й м а т - Батькiвщина (нiм.). ------
Раух зняв своє чорне шкiряне пальто, кинув його на диван, а сам опустився на круглий гвинтовий стiлець i, любовно розглядаючи iнструмент, продовжив свою розповiдь:
- Я замолоду жив у Гамбурзi, Люцiє, i робив цi пiанiно. Я працював на музичнiй фабрицi i добре заробляв. Але потiм, коли фюрер покликав, - гауптштурмфюрер не витримав i хвицьнув рукою вгору, - я все покинув i пiшов за ним. Настав час навести новий порядок у розм'яклому, зажирiлому свiтi, i для цього варто вiддати життя. Американськi плутократи, що допомагали нашiй фабрицi, нещадно нас експлуатували, але тепер ми будемо самi господарями фiрми... i назву її змiнимо... Ти сама музикант i мусиш розумiти, що нiмцi - найчутливiший народ у свiтi, з найтоншою душею, i усе, що зв'язане з музикою, мас бути в наших руках i нами визначатися... Ах, мiй любий "Стейнвей", продовжив вiн, звертаючись до пiанiно. - А ти як потрапив у цей варварський край, та ще й до юдиних рук? Хiба для цього великi нiмецькi майстри вдихнули в тебе життя?! Не для чужинцiв з розраяним духом створили тебе нiмецькi руки. А ти стiльки лiт мусив терпiти чужi дотики... Але тепер, мiй любий, ми визволили тебе!..
Нахилившись над iнструментом, вiн заграв щось на мотив весiльної процесiї Вагнера.
Люцiя сiла у крiсло i розчулено слухала його. Гауптштурмфюрер грав недовго. Коли пiдвiвся i став одягатися, спiвачка захоплено похвалила його гру.
Раух самовдоволено посмiхнувся: мовляв, нiмець є нiмець, коли вiн робить що-небудь, то тiльки на найвищому рiвнi.
- Не те що ваш бринькало у кафе, той чорний кавказець. До речi, як ти гадаєш, вiн справдi грузин? Чи не єврей, що хитро ховається?
- Що ти, Курте, - бачачи, що гауптштурмфюрер тепер у доброму настрої, наважилася назвати його на "ти" i по iменi Люцiя. - Який єврей! Вiн грузинський князь i служив у нiмецькiй армiї...
- А з нiмецької армiї потрапив тапером у кафе "Едельвейс"? Цiкава метаморфоза.
- Я не знаю. Здається, вiн був поранений...
- Розберемось... - кивнув Раух i, не прощаючись, швидким кроком вийшов з квартири.
Люцiя ще якусь хвилину стояла серед кiмнати, роздумуючи над несподiваною появою гауптштурмфюрера. Чого йому треба було, що вiн шукав, чого приходив? Вона губилася у здогадах. А чому питав про Адамадзе? Думки безладно роїлися в головi... Боже мiй, а може, це Адамадзе пiдсунув їй у пальто гидку листiвку? А вона його захищала! Не вистачало, щоб цей пiанiст виявився партизаном!
Так роздумуючи, Люцiя механiчно пройшла коридором до дверей, якi ще не встигла за Раухом замкнути, потiм повернулася до кiмнати, не знати навiщо механiчно пiдняла кришку пiанiно, глянула на знайомi золотi лiтери фiрми "Steinway sons", механiчно провела пальцем по клавiшах.
Простенькi чистi звуки гами заспокоювали. Вона пiдiйшла до вiкна i глянула на вулицю; автоматник бiля їхнього дому уже не стояв.
Усе повернулося на своя круги. Люцiя подумала, що бiля її дому кiлька хвилин, поки Раух був у хатi, стояв його чорний автомобiль, а бiля дому чергував солдат. Це її тiшило. Нехай i сусiди знають, що вона не просто кафешантанна спiвачка, а людина, близька до влади. Правда, це не така значуща подiя, як те, що вiдбувається щодня на сусiднiй вулицi, де живе iнша спiвачка, з оперного театру. Та дружить iз найвищими нiмецькими чинами, i бiля її будинку постiйно стоїть не один, а кiлька шикарних чорних лiмузинiв, з яких виходять генерали. Ось кому треба заздрити! Вона, Люцiя, ще тiльки мрiє про оперу, а та уже всього добилася. Проте усе ще попереду. Курт добре розумiється на музицi i хвалив її голос. Якось, при нагодi, коли у нього буде добрий настрiй, вона попросить допомоги. Адже i вiн не простий собi офiцер i належить до високої влади. Вiн зможе влаштувати її в оперний. Треба тiльки почекати, на все свiй час...
8
Пiдiбгавши ноги, капiтан Андрiйко розглядав стареньку бабусю, яка, не роздягаючись, сидiла проти нього за столом i шморгала носом, здавалося, байдужа до всього, що її оточувало: до офiцера iз страшним шрамом через щоку, до того, що її привезли до мiлiцiї, до того, що до кабiнету калька разiв заходили озброєнi мiлiцiонери.
Капiтан Андрiйко, який колись ще лейтенантом працював iз пiдполковником Ковалем, багато перейняв вiд нього. Досвiдчений сищик i вдумливий юрист вчив своїх пiдлеглих не тiльки премудростям розшуку. Втiм, вiн не змiг в однаковiй мiрi прищепити тим, хто працював поруч, свої погляди на людину. Навiть у злочинцевi Коваль шукав дзвiночкiв у душi, якi, сколихнувшись, можуть задзвенiти на добро. Вмiнню логiчно мислити, знаходити правильний шлях розшуку i дiзнання, вивчати усi деталi життя пiдслiдного або свiдка було легше навчити, нiж виховати уважнiсть до людини, з якою мiлiцiя з тих чи iнших причин має справу. Катерина Лисюк, колишня двiрничиха з будинку, в якому проживала загибла Гальчинська, i допитати яку хотiв капiтан, не з'являлася на виклики i не вiдповiдала на повiстки. Остап Володимирович знав, що жiнка дуже стара, вiн подумав, що, певно, їй важко добиратися до райвiддiлу по ожеледi, i, засвоївши лише частину з повчань Коваля, вирiшив допомогти їй, проте не врахував, що робить ведмежу послугу, посилаючи за нею машину. Це вже була не допомога, а швидше примусовий привiд, в той час як дуже просто, незважаючи на величезне навантаження, було б самому пiд'їхати i, до речi, познайомитися з усiєю обстановкою, що оточує свiдка. Посилаючи мiлiцейський "газик", капiтан не згадав свого колишнього наставника. I, нiби виправляючи свою помилку, зараз перш за все поцiкавився станом здоров'я жiнки.
- Слава богу, - коротко вiдповiла Лисюк, шамкаючи майже беззубим ротом, з якого виклично стирчали, коли розкривала рота, два довгих, що залишилися, жовтих зуби.
- Це добре, - стандартно зауважив Андрiйко, мiркуючи, з чого почати розмову про Гальчинську.
- Правда, операцiя була, - додала стара.
- Яка операцiя? - механiчно спитав капiтан, думаючи своє.
- Жовчно-камiнна...
Андрiйко пожвавився:
- Жовчний мiхур? Вирiзали? Так?
Жiнка кивнула.
- А зараз усе нормально?
- Нормально. Тiльки дiєти треба дотримуватися.
З лiкарнi дружина написала Андрiйку: "Уже ноги спускала з лiжка, сказали, скоро дозволять встати". Ця записка втiшила капiтана, а вiдповiдь Лисюк зовсiм заспокоїла, i вiн ласкавiше глянув на жiнку.
Що його потягло назад на Україну, кинуло у вир вiйни, в iм'я чого вiн вирiшив ризикнути життям? Клава? Нi. Та рожева хмарка давно розтала у небi i годилася тiльки для юнкерських сентиментiв. Ненависть до бiльшовикiв? У нього, колишнього пiдпоручика бiлої армiї, ця ненависть давно вивiтрилася, може тому, що князем вiн був безмаєтним, а потiм за два десятилiття сам побував i люмпеном, i пролетарiєм, i експлуатованим, i погляди його, якi не встигли як слiд оформитися в забезпеченiй юностi, у зрiлому вiцi рiзко трансформувалися. I допомагати нiмцям завойовувати Росiю, яку вiн по-своєму любив i за яку бився з червоними, не дуже хотiлося.
Нiмцiв вiн не любив. Добре розумiв, що перемога Гiтлера нiчого особливого для рядової росiйської емiграцiї не дасть. Нiмцi формували i спецiальнi бiлогвардiйськi частини, але вiн вiдмовився в них служити, називаючи про себе тих добровольцiв "сволотою", i записався у залiзничну варту.
Згадуючи свої поневiряння в емiграцiї, вiн знаходив достатньо пiдстав, щоб мститися бiльшовикам, але в нього був свiй iнтерес, який примусив перелетiти через океан i опинитися на окупованiй Українi. Цей iнтерес називався "скарб Апостолова". I Адамадзе сподiвався на допомогу або Клави, або самого банкiра, якщо вiн живий i хоч трохи зберiг глузду.
В емiграцiї, на чужинi, вiн зазнав багато лиха.
Табiр для росiйських втiкачiв, цивiльних i вiйськових, пiд Константинополем був справжнiм пеклом. Одним iз перших концентрацiйних, якi пiзнiше дбанням Сталiна i Гiтлера розповзлися чумними плямами по землi Європи i Азiї вiд Атлантичного до Тихого океанiв. Константинопольський, як належить концтабору, був оточений високим парканом з колючим дротом вгорi, мав вартових, якi не випускали людей у мiсто. Начальство пояснювало такий суворий режим епiдемiєю тифу, що лютувала у таборi, позбавленому будь-яких санiтарних умов i лiкарської допомоги.
Вважалося, що в емiгрантiв i немає потреби ходити в мiсто. На територiї була органiзована канатна фабрика i ще якiсь ремiсничi майстернi, де платили копiйки i годували усякими покидьками. Легше жилося тим цивiльним панкам-втiкачам, що окупували останнi пароплави з Криму, викликаючи обурення таких, як поручик Адамадзе, на очах якого гинули у морських хвилях бойовi офiцери i солдати росiйської армiї.
На територiї табору вiдкрилися комiсiйнi крамницi, в яких спритнi торгiвцi за безцiнь скуповували хутра, дорогоцiннi та антикварнi речi, золото i срiбло, хороший одяг, який зберiгся у чемоданах втiкачiв. При цих крамницях були продуктовi прилавки, де за шаленi грошi можна було купити будь-якi харчi. Мiсцевi торгiвцi викачали цiнностi у росiйських емiгрантiв досить швидко. В мiру того, як порожнiли кишенi втiкачiв, крамницi згортали свою дiяльнiсть i становище табiрникiв дедалi ставало усе тяжчим i безнадiйнiшим. Виїхати з табору дозволялося лише за спецiальним викликом родичiв або друзiв, що постiйно проживали в якiйсь європейськiй країнi або в Америцi i гарантували емiгранту прожитковий мiнiмум або роботу.
В Антона Адамадзе не було жодних цiнностей чи золота, не було й родичiв за кордоном. Становище склалося безнадiйне, i судилася йому смерть чи то з голоду, чи вiд туберкульозу або тифу, що чатували на свої жертви у брудних i взимку неопалюваних бараках.
Але i тут доля усмiхнулася до нього. Вiд джутової фабрики у таборi пiдпоручика Адамадзе врятував полковий товариш, який знайшов родичiв у Бельгiї i, вирвавшись з табору, з часом надiслав звiдти виклик i молодому князевi.
У Бельгiї Адамадзе довго поневiрявся, а прочувши про врангелiвську бiлогвардiйську органiзацiю, яка засилала шпигунiв i диверсантiв у Радянську Росiю, охоче зголосився до неї. Пiсля короткої пiдготовки Адамадзе з групою таких самих шибайголiв, що палали ненавистю до бiльшовицької влади, пiшов на завдання. Проте на кордонi вони потрапили у засiдку, i пiдпоручик врятувався, дякуючи темрявi i своїм прудким ногам.
Зрозумiвши безглуздiсть такої дiяльностi бiлогвардiйцiв, Адамадзе почав шукати iнший шлях у життi. Через деякий час вiн вступив до Бельгiйського колонiального iнженерного училища, що готувало фахiвцiв для роботи у африканських колонiях. Навчання було безплатне, але вступник пiдписував контракт, що зобов'язував пiсля закiнчення вiдпрацювати п'ять рокiв у Бельгiйському Конго, при цьому частка зарплатнi вiдраховувалася за кавчання.
Про Конго Антон Адамадзе згадував як про жахливий сон. Тропiчний лiс пiд скелястими горбами, де майже голiруч чорнi раби видобували слюду. Нестерпна, виснажлива, волога спека, гнила вода, хмари отруйливих комах i особливо велетенськi волохатi павуки, якi мiцною сiткою затягували гiлки дерев i кущiв, павуки, вiд яких неможливо було врятуватися. Прокидаючись вранцi, колишнiй пiдпоручик виявляв, що за нiч вiн опинився пiд липучою сiткою, у центрi якої висiло волохате чудисько, i протягом дня, йдучи прорубаною у джунглях стежкою, весь час наштовхувався на таку саму огидну сiтку з павуками, що коливалася перед очима...
Антон Адамадзе витримав лише два роки, а потiм втiк на узбережжя океану, звiдки, сховавшись у трюмi пароплава, повернувся до Європи.
Зрозумiло, приїхати назад до Бельгiї i працювати там за фахом вiн не мiг. Йому загрожувала в'язниця за невиконання контракту. I почалося звичайне для росiйських емiгрантiв життя: бурлакування, випадковi пiдробiтки, iснування на межi жебрацтва. Колишнього князя врятувало те, що вiн добре грав на пiанiно та iнших музичних iнструментах. Придбавши гiтару, вiн став завсiдником нiчних матроських кабаре у Марселi. Наслухавшись байок про те, як легко робити грошi у далекiй Америцi, вiн найнявся на судно, що пливло до Канади...
Спогади не тiшили Адамадзе. Життя весь час сплутувало його карти i нанiвець зводило його часом нелегкi зусилля. Вступивши в Нiмеччинi до гiтлерiвської армiї, вiн потрапив на Україну. У першi днi вiйни залiзнична варта, в якiй служив колишнiй пiдпоручик, жила бiльш-менш спокiйно. Партизанськi загони ще тiльки формувалися, пiдривники не розгорнули своїх нападiв на залiзницi, у боях взвод Адамадзе участi не брав, i йому здавалося, що все буде так, як вiн планував, що незабаром вiн опиниться у Харковi i знайде Апостолових... Як далi буде дiяти, Антон Нодарович ще не знав, але основнi пункти плану виконувалися. Вiд станцiї Карлiвка, де дислокувався його взвод, до Харкова було рукою подати. Та раптом примхлива доля знову пожартувала з ним. Вночi пiд час обходу колiї вiн оступився на мiсточку i впав на камiння з чотирьохметрової висоти - забив спину i ушкодив праву ногу. Нiмецьке начальство не виявило особливого пiклування про його здоров'я i до вiйськового госпiталю у Харкiв не повезло. Тодi солдати взводу, який складався з рiзно-масного наброду росiйських емiгрантiв та схiдних нацiоналiстiв, покинули, свого командира у маленькiй приватнiй лiкарнi, що вiдкрилася в примiщеннi сiльського медпункту. Лiкар у нiй виявився квалiфiкованим, i Адамадзе почав швидко одужувати...
Одужавши, вiн подався до Харкова. Знову перед ним знайома центральна вулиця - Сумська, величний дiм Апостолова, але в ньому заселилася якась нiмецька установа. I хоч скiльки блукав побiля нього, нiкого з Апостолових не зустрiв. Нарештi йому пощастило, на Благбазi, - так тепер називався жалюгiдний риночок, що збирався на мiсцi колись великого, багатющого, барвистого, стоголосого Благовiщенського базару, - вiн зустрiв закутану у дрантя пiдстаркувату жiнку, що торгувала усяким дрiб'язком i в якiй вiн насилу упiзнав колишню красуню гувернантку Апостолових Єфросинiю Iванiвну. В цьому йому допомiг порцеляновий чайничок з золоченим вензелем "ПА" - "Павло Апостолов", який Єфросинiя Iванiвна продавала з-пiд поли. Злякавшись людини у нiмецькiй шинелi, жiнка притьмом сховала його, але Адамадзе уже примiтив вензель, який багато рокiв тому впав йому в око пiд час званого обiду.
Упiзнавши у чоловiковi того самого юного князя, якому колись допомагала в таємних зустрiчах iз своєю вихованкою, Єфросинiя Iванiвна почала скаржитися на, своє знедолене життя.
У довгiй розмовi Адамадзе дiзнався, що пiсля пограбування банку все рухнуло у сiм'ї Апостолових. Павло Амвросiйович десь зник, з хати у них бiльшовики усе забрали, вони з Клавою ледве не померли з голоду, потiм Клаву зробив своєю коханкою мiлiцiонер Решетняк. З часом цей Решетняк одружився на нiй, пiшов учитися i "з хама став паном", якимсь професором. Невдячна Клава, яку вона, Єфросинiя, у тяжку годину рятувала як рiдну, ставши знову панiєю, не простягла їй руки допомоги. У тисяча дев'ятсот тридцять четвертому роцi Решетняки переїхали до Києва. Була чутка, що Клава знайшла батька i вiддала його до психiатричної лiкарнi.
Бiльше нiчого про колишню любов пiдпоручика Єфросинiя Iванiвна не чула. Не могла вона, звичайно, знати, де подiлися цiнностi банку.
Отже, Харкiв не виправдав сподiвань тепер уже колишнього командира взводу нiмецької залiзничної варти, i, вважаючи себе демобiлiзованим, Антон Адамадзе замислився про своє майбутнє. Зрештою, маючи документи нiмецького вояки, якi у нього ще нiхто не вiдiбрав, вирiшив ще раз спробувати щастя.
В резервi у нього iще залишався Київ, де, iз слiв Єфросинiї Iванiвни, у психiатричнiй лiкарнi перебував старий Апостолов.
Так пiдпоручик Адамадзе опинився у Києвi у маленькiй холоднiй кiмнатцi на вулицi Великiй Василькiвськiй.
Вiн крутився на своєму тапчанi пiд благенькою, пiдбитою вiтром шинелькою i думав гiрку думу. Адже перелiтав через океан, записувався до нiмецької армiї, ризикував бути убитим зовсiм не для того, щоб бринькати на пiанiно iдiотськi пiсеньки i маршi у кафе гладкого кабана Гiллера... Тiкаючи у далекi роки з бiлою армiєю з Криму, наречений гарненької гiмназисточки Клави Апостолової нiяк не думав, що доведеться колись повернутися... Але повернення виявилось безглуздим. Клави Апостолової у Києвi теж не було. Адамадзе довiдався, що вона з чоловiком евакуювалася. Щоправда, пiдтвердилося, що батько її, старий Апостолов, справдi перебуває у психiатричнiй лiкарнi. Тепер треба було зумiти побачитися з ним...
Час минав. Адамадзе усе дужче вiдчував голод. У животi бурчало, погляд його усе частiше зупинявся на натюрмортi з харчами, який вiн знайшов на вулицi i повiсив навпроти тапчана.
Вiн глянув на годинник. Так, час йти у кафе. Слава богу, хоч тут доля не позбиткувалася з нього i вiн зустрiвся з тим Артуром Христофоровичем. Хоч вечерю щодня має.
Адамадзе пiдхопився i став чiпляти до шиї чорного метелика.
7
Гауптштурмфюрер холодно кивнув Люцiї, мовби вперше побачив, i, трохи вiдсторонивши її рукою вiд коридору, пройшов в глиб квартири. В кiмнатi Курт ковзнув поглядом по стiнах з лiтографiями i портретами акторiв, по слониках, що виладналися вервечкою на поличцi з книгами, одсмикнувши завiсу, що затуляла нiшу алькова, заглянув у всi кутки, потiм пiдiйшов до вiкон, якi виходили у двiр, i зазирнув униз. З першого, бiля входу в квартиру, можна було побачити не тiльки подвiр'я, але й вузький простiр мiж будинками, а так само смужку тротуару i вулицi.
Люцiя стояла нi в сих нi в тих. Вона була вкрай збентежена несподiваною появою Курта i його незрозумiлою поведiнкою. Слiдом за гауптштурмфюрером й собi краєм ока заглянула у найближче вiкно. Знайомий краєвид змiнився: на тротуарi бiля їхнього будинку кам'яно застиг автоматник.
Що це - обшук? Вона ж Курта не запрошувала i адреси не давала.
У Люцiї завмерло серце i ноги стали ватяними. Мало того, що гестапiвець з'явився без будь-якого попереджування, вiн ще й тримався так, мовби у чимось пiдозрював її. Але ж вона нi в чому не винна!
I раптом Люцiї стало млосно, i вона, щоб не впасти, оперлася плечем на стiнку. У кутку Курт побачив рiжок рамки, який висовувався з-за пiдсервантника, i витяг. Це було збiльшене сiмейне фото Рахiльки та її батькiв. Несподiвану непрохану нiчну появу Рахiлька нiчим тодi не пояснила, та й пояснювати не було чим - прийшла до своєї господи, та й годi! Сподiвалася застати батькiв, але запiзнилася. З дому Рахiлька нiчого не взяла, крiм фотографiй батькiв, хоч навiщо вони були їй, так чи iнакше приреченiй на смерть, думалося тодi Люцiї. Може, хотiла i на той свiт пiти з батьками на серцi? Але велике сiмейне фото, справлене у дерев'яну раму, Рахiлька не мала як узяти, i Люцiя запхнула його за пiдсервантник, забувши про нього.
Курт Раух витяг фото i спитав, не повертаючи голови:
- Хто такi?
- Жили тут ранiше.
Гауптштурмфюрер мовчав, не випускаючи з рук фото. Вiн нiчого не питав далi, але Люцiя не витримала i сама додала:
- Євреї...
- Бачу, - буркнув есесiвець i шпурнув фото пiд ноги. - Викинь цю гидоту... А як ти тут опинилася? - раптом строго спитав.
- Як? - Люцiя знову розгубилася. Не могла ж вона сказати, що дружила з Рахiлькою i батьки її, тiкаючи з Києва, покинули на неї квартиру.
- Оця училася у нас на хоровому... Жила тут, а я мучилася у гуртожитку, семеро у маленькiй кiмнатцi... Так я вирiшила...
- Експропрiювати... - закiнчив за Люцiю гауптштурмфюрер i повернувся лицем до дiвчини... - Це ви вмiєте. Але в даному випадку зробила правильно. - I тут вперше голос його став м'якший, а на обличчi з'явилося щось схоже на посмiшку. А Люцiя пiдбадьорилась.
- А що ж, - зухвало пiдiграла йому, - пожили вони, й годi... Це ж несправедливо: чому вони розкошували тут, а я душилася у гуртожитку... Тепер моя черга гарно пожити...
Вона жодного разу не назвала iм'я подруги, але при цих словах Рахiлька нiби вродилася серед кiмнати, стала сумним, приреченим привидом, у якого чiтко розпiзнати можна було тiльки очi, якi палали, як двi великi жарини, i невiдомо як тримались у повiтрi перед Люцiєю. Спiвачка змахнула рукою, вiдганяючи мару.
Курт сiв у крiсло:
- Провiтри добре квартиру. Щоб i духу юдиного не було...
Люцiя згiдливе кивнула i, пiднявши з пiдлоги фото, викинула його через кватирку на вулицю.
- Розкажи про всiх своїх сусiдiв, - уже благодушно продовжував далi несподiваний гiсть.
Люцiя докладно описала мешканцiв її поверху i тих, якi жили над нею, на третьому, i внизу, де порядкувала двiрничка.
Курт, здавалося, залишився задоволений сусiдством, але Люцiю не покидала тривога: все ж таки для чого цей несподiваний наскок на її квартиру, що за цим криється, що у Курта на умi? Адже ясно, що про Рахiльку i її нiчну появу Курт нiчого не знає, виходить, була ще якась причина. I тут Люцiю знову охопив страх. Як же вона забула?! А партизанська листiвка?! Певно, її вiн i шукає; Виходить, була провокацiя, може, гестапо, i Курт так перевiряє її, Люцiю.
I дiвчина згадала усi подробицi iсторiї з листiвкою, що налякала її.
У недiлю, пiзно повернувшись з кафе i роздягаючись у коридорi, Люцiя механiчно засунула руку в кишеню. В нiй, як завжди, лежав зiбганий носовичок i маленьке люстерко. Крiм цих знайомих речей, пальцi намацали ще й величенький клапоть паперу. Здивована спiвачка перевiрила штори на вiкнах, тодi ввiмкнула лампу i почала роздивлятися розлiнiєну сторiнку зi шкiльного зошита. На нiй машинкою було надруковано: "Товаришу, не вiр фашистськiй брехнi. Радянськi вiйська повсюди вiдбивають атаки фашистiв..." Люцiя перестала далi читати, злякано оглянулася, мовби хтось у хатi мiг пiддивитися, що в неї в руках. Що ж з ним робити? Не зберiгати ж таке?! Та й викинути нiяк. У кватирку? Знайдуть бiля дому, почнуть трусити всiх, а вона так боїться болю - як заберуть у гестапо, одразу признається... Що ж тодi буде? Хто їй повiрить, що не знає, яким чином цей страшний папiрець опинився у її кишенi?!
Вона ще раз кинула обережний погляд на папiрець. "Знищуйте окупантiв, насамперед офiцерiв i таких катiв, як комендант Києва Ебергардт, як начальник полiцiї..."
На мить майнула думка: "Знайти вранцi Курта, показати йому цю листiвку, хай знайде совєцьких заброд, що таке пишуть... Ох, як вона зараз їх ненавидiла! Яка пiдлiсть - пiдсовувати невиннiй людинi, пiдводити пiд розстрiл.
Проте Люцiя вiдмовилася вiд цiєї думки. Вона не буде встрявати в полiтику, її справа - спiвати, їй треба вижити у цю тяжку годину за будь-яку цiну, не потрапити мiж перехресний вогонь.
Третьокласницею, їдучи з мамою у пiонерський табiр, бачила на станцiї Дебальцево сцену, яка навiк вкарбувалася у пам'ятi. Робiтник, який зчiплював залiзничний состав, подаючи машинiстовi маневрового паровозика сигнали, не уберiгся i потрапив мiж дисками буферiв, що зiйшлися, - з малою Люцiєю сталася iстерика, i вже годi було думати про поїздку у табiр. Нi, нi, нiзащо не потрапити мiж диски! Завжди бути насторожi, завжди вчасно вислизнути з-помiж буферiв.
Люцiя подерла страшний папiрець на найдрiбнiшi клаптики, вона розривала i розривала аркушик, поки її пальцi уже не могли утримати малюсiнькi частинки. Тодi пiшла у туалет i почала кидати їх в унiтаз, та не всi враз, бо вода не зможе усi змити, спустила воду, почекала, поки зникнуть першi папiрчики, тодi ще кинула, iще. Коли у руках нiчого не залишилося, зайвий раз смикнула за шнурок "Еврики" i трохи постояла, поки вода заспокоїлася, перевiряючи, чи не випливе якийсь клаптик нагору.
Тодi повернулася у кiмнату, гарячкове мiркуючи, хто б це мiг пiдкласти їй таку свиню. Звичайно, не доброзичливець, а потайний ворог. Та хто в неї ворог? Ображений, знехтуваний коханець Гiллер? Нi, вiн не посмiв би, та й потрiбна вона йому у кафе: де iще вiн знайде таку слухняну помiчницю? На нiй тримається вечiрнє кафе, бо багато клiєнтiв приходять лише заради неї. Правда, посуду вона вже не миє, Артуру Христофоровичу довелося найняти прибиральницю. Бородатий грузин Антон? Навряд. Йому аби тiльки нажертися, коли з'являється на роботу, i вiдтюкати свою норму на пiанiно, щоб Гiллер не вигнав. До неї вiн ставиться байдуже i старанно виконує замовлений акомпанемент. Помiркувавши, вона вирiшила, що таку свиноту могла вчинити тiльки кирпата Дуська, яка дуже заздрить їй, - їхнi пальта висять у сiнях поряд, непомiтно вкинула - i все.
Але вона, Люцiя, не буде доносити на Дуську, чорт з нею! Головне - не потрапити мiж диски буферiв...
Тим часом гауптштурмфюрер пiдвiвся i пiдiйшов до чорного, лискучого пiанiно. Вiн пiдняв кришку i, стоячи, узяв акорд. Люцiї здалося, що вiн просiяв, почувши глибокий, чистий звук iнструмента.
- "Стейнвей"! - урочисто промовив вiн. - Ти знаєш, що таке... "Стейнвей"? Цього нiхто не знає, тiльки ми - нiмцi, з усiх народiв найчутливiшi до чистоти звука. - Вiн погладив рукою блискучий бiк пiанiно. - Мiй любий "Стейнвей"! - розчулено повторив вiн.
"Як це "його"? - здивовано подумала Люцiя, яка й далi стояла бiля стiнки, дивуючись рiзкiй змiнi настрою гауптштурмфюрера i не знаючи, як далi будуть розвиватися подiї. Втiм, вона уже спостерiгала таке, коли Курт привiз її вночi на свою квартиру. Тодi, випивши, вiн раптом розчулився, почав розповiдати про своє дитинство i витяг з шухляди блискучi кольоровi листiвки з нiмецькими пейзажами. На них були i лiси, i гори, i чудовi долини, мiстечка й села iз гостроверхими кiрхами, вкритими червоною черепицею ошатними будиночками, перед якими зеленiли пiдстриженi газони. Це була його "Гаймат"[1], задля чиєї слави вiн пiшов воювати з дикими слов'янами, якi мусять звiльнити землю для нiмцiв, людей, що вмiють краще господарювати, будувати такi гарнi кiрхи й села, створювати божественну музику i робити чудовi iнструменти. I тодi, i зараз їй не вiрилося, що це той самий гауптштурмфюрер Раух, про якого уже пiшла слава як про вкрай жорстокого i пiдступного садиста. Вона й сама помiчала з естради, як навiть офiцери-армiйцi, коли вiн зрiдка з'являвся в "Едельвейсi", намагалися триматися подалi. ------[1] Г а й м а т - Батькiвщина (нiм.). ------
Раух зняв своє чорне шкiряне пальто, кинув його на диван, а сам опустився на круглий гвинтовий стiлець i, любовно розглядаючи iнструмент, продовжив свою розповiдь:
- Я замолоду жив у Гамбурзi, Люцiє, i робив цi пiанiно. Я працював на музичнiй фабрицi i добре заробляв. Але потiм, коли фюрер покликав, - гауптштурмфюрер не витримав i хвицьнув рукою вгору, - я все покинув i пiшов за ним. Настав час навести новий порядок у розм'яклому, зажирiлому свiтi, i для цього варто вiддати життя. Американськi плутократи, що допомагали нашiй фабрицi, нещадно нас експлуатували, але тепер ми будемо самi господарями фiрми... i назву її змiнимо... Ти сама музикант i мусиш розумiти, що нiмцi - найчутливiший народ у свiтi, з найтоншою душею, i усе, що зв'язане з музикою, мас бути в наших руках i нами визначатися... Ах, мiй любий "Стейнвей", продовжив вiн, звертаючись до пiанiно. - А ти як потрапив у цей варварський край, та ще й до юдиних рук? Хiба для цього великi нiмецькi майстри вдихнули в тебе життя?! Не для чужинцiв з розраяним духом створили тебе нiмецькi руки. А ти стiльки лiт мусив терпiти чужi дотики... Але тепер, мiй любий, ми визволили тебе!..
Нахилившись над iнструментом, вiн заграв щось на мотив весiльної процесiї Вагнера.
Люцiя сiла у крiсло i розчулено слухала його. Гауптштурмфюрер грав недовго. Коли пiдвiвся i став одягатися, спiвачка захоплено похвалила його гру.
Раух самовдоволено посмiхнувся: мовляв, нiмець є нiмець, коли вiн робить що-небудь, то тiльки на найвищому рiвнi.
- Не те що ваш бринькало у кафе, той чорний кавказець. До речi, як ти гадаєш, вiн справдi грузин? Чи не єврей, що хитро ховається?
- Що ти, Курте, - бачачи, що гауптштурмфюрер тепер у доброму настрої, наважилася назвати його на "ти" i по iменi Люцiя. - Який єврей! Вiн грузинський князь i служив у нiмецькiй армiї...
- А з нiмецької армiї потрапив тапером у кафе "Едельвейс"? Цiкава метаморфоза.
- Я не знаю. Здається, вiн був поранений...
- Розберемось... - кивнув Раух i, не прощаючись, швидким кроком вийшов з квартири.
Люцiя ще якусь хвилину стояла серед кiмнати, роздумуючи над несподiваною появою гауптштурмфюрера. Чого йому треба було, що вiн шукав, чого приходив? Вона губилася у здогадах. А чому питав про Адамадзе? Думки безладно роїлися в головi... Боже мiй, а може, це Адамадзе пiдсунув їй у пальто гидку листiвку? А вона його захищала! Не вистачало, щоб цей пiанiст виявився партизаном!
Так роздумуючи, Люцiя механiчно пройшла коридором до дверей, якi ще не встигла за Раухом замкнути, потiм повернулася до кiмнати, не знати навiщо механiчно пiдняла кришку пiанiно, глянула на знайомi золотi лiтери фiрми "Steinway sons", механiчно провела пальцем по клавiшах.
Простенькi чистi звуки гами заспокоювали. Вона пiдiйшла до вiкна i глянула на вулицю; автоматник бiля їхнього дому уже не стояв.
Усе повернулося на своя круги. Люцiя подумала, що бiля її дому кiлька хвилин, поки Раух був у хатi, стояв його чорний автомобiль, а бiля дому чергував солдат. Це її тiшило. Нехай i сусiди знають, що вона не просто кафешантанна спiвачка, а людина, близька до влади. Правда, це не така значуща подiя, як те, що вiдбувається щодня на сусiднiй вулицi, де живе iнша спiвачка, з оперного театру. Та дружить iз найвищими нiмецькими чинами, i бiля її будинку постiйно стоїть не один, а кiлька шикарних чорних лiмузинiв, з яких виходять генерали. Ось кому треба заздрити! Вона, Люцiя, ще тiльки мрiє про оперу, а та уже всього добилася. Проте усе ще попереду. Курт добре розумiється на музицi i хвалив її голос. Якось, при нагодi, коли у нього буде добрий настрiй, вона попросить допомоги. Адже i вiн не простий собi офiцер i належить до високої влади. Вiн зможе влаштувати її в оперний. Треба тiльки почекати, на все свiй час...
8
Пiдiбгавши ноги, капiтан Андрiйко розглядав стареньку бабусю, яка, не роздягаючись, сидiла проти нього за столом i шморгала носом, здавалося, байдужа до всього, що її оточувало: до офiцера iз страшним шрамом через щоку, до того, що її привезли до мiлiцiї, до того, що до кабiнету калька разiв заходили озброєнi мiлiцiонери.
Капiтан Андрiйко, який колись ще лейтенантом працював iз пiдполковником Ковалем, багато перейняв вiд нього. Досвiдчений сищик i вдумливий юрист вчив своїх пiдлеглих не тiльки премудростям розшуку. Втiм, вiн не змiг в однаковiй мiрi прищепити тим, хто працював поруч, свої погляди на людину. Навiть у злочинцевi Коваль шукав дзвiночкiв у душi, якi, сколихнувшись, можуть задзвенiти на добро. Вмiнню логiчно мислити, знаходити правильний шлях розшуку i дiзнання, вивчати усi деталi життя пiдслiдного або свiдка було легше навчити, нiж виховати уважнiсть до людини, з якою мiлiцiя з тих чи iнших причин має справу. Катерина Лисюк, колишня двiрничиха з будинку, в якому проживала загибла Гальчинська, i допитати яку хотiв капiтан, не з'являлася на виклики i не вiдповiдала на повiстки. Остап Володимирович знав, що жiнка дуже стара, вiн подумав, що, певно, їй важко добиратися до райвiддiлу по ожеледi, i, засвоївши лише частину з повчань Коваля, вирiшив допомогти їй, проте не врахував, що робить ведмежу послугу, посилаючи за нею машину. Це вже була не допомога, а швидше примусовий привiд, в той час як дуже просто, незважаючи на величезне навантаження, було б самому пiд'їхати i, до речi, познайомитися з усiєю обстановкою, що оточує свiдка. Посилаючи мiлiцейський "газик", капiтан не згадав свого колишнього наставника. I, нiби виправляючи свою помилку, зараз перш за все поцiкавився станом здоров'я жiнки.
- Слава богу, - коротко вiдповiла Лисюк, шамкаючи майже беззубим ротом, з якого виклично стирчали, коли розкривала рота, два довгих, що залишилися, жовтих зуби.
- Це добре, - стандартно зауважив Андрiйко, мiркуючи, з чого почати розмову про Гальчинську.
- Правда, операцiя була, - додала стара.
- Яка операцiя? - механiчно спитав капiтан, думаючи своє.
- Жовчно-камiнна...
Андрiйко пожвавився:
- Жовчний мiхур? Вирiзали? Так?
Жiнка кивнула.
- А зараз усе нормально?
- Нормально. Тiльки дiєти треба дотримуватися.
З лiкарнi дружина написала Андрiйку: "Уже ноги спускала з лiжка, сказали, скоро дозволять встати". Ця записка втiшила капiтана, а вiдповiдь Лисюк зовсiм заспокоїла, i вiн ласкавiше глянув на жiнку.