- Значить, ви, Катерино Пилипiвно, з тисяча дев'ятсот сорокового року до тисяча дев'ятсот п'ятдесят восьмого, тобто протягом вiсiмнадцяти рокiв, були двiрничкою у цьому будинку, - встановлював Андрiйко, i далi вглядаючись у маленьке, зморщене, як печене яблуко, безбарвне личко старої, облямоване хусткою, на якому, мов двi засушенi пелюстки барвiнку, свiтилися уже вицвiлi, колись голубi, очицi.
- Служила, - пiдтвердила жiнка.
- I при окупацiї.
- Так.
- Нiмцi добре платили?
- Управа пайок давала, i електрику дозволяли палити. Тiльки тяжко було.
- Чому тяжко?
- Щось не так, зразу - розстрiл. За те розстрiл, за це розстрiл. Не знаєш, вiд чого берегтися. Єврей чи комунiст сховався на горищi або у пiдвалi - розстрiл, партизан листiвку приклеїв на твоєму домi - розстрiл, хтось не зареєструвався в управi або чужий приїхав до родичiв, а ти не побiг у полiцiю, - теж розстрiл... Не знала, з якого боку чекати...
- Так ви усiх мешканцiв знали.
- Аякже.
- А цього теж? - Капiтан вийняв з папки невеличке фото гауптштурмфюрера. - Вiн жив у вашому домi?
Лисюк довго вглядалася пiдслiпуватими очима у фото, зрештою прошамкала:
- Кажись, вiн. До Люськи ходив. Його усi боялися. З автоматником приїде, бувало, увесь дiм винюхає, як нишпорка. Я й досi як згадаю... - Стара зiщулилася.
- "Люська" - це Людмила Гальчинська, яку вбили у своїй квартирi?
Стара кивнула.
- Розкажiть, що ви знаєте про неї.
Жiнка знизала плечима: мовляв, що розповiдати?
- З якого часу ви її знаєте?
- Як поселилася.
- Коли?
- У вiйну. Вона спiвала у кафе на Великiй Василькiвськiй, потiм у якомусь театрi, - згадала жiнка. - А цей, - кивнула на фото, - до неї досить часто наїжджав.
- У неї iще були знайомi серед офiцерiв?
- Не пригадую... Це бiля другої такої, неподалiк вiд нас, що спiвала у театрi, Окiпної на прiзвище, i її подруги-нiмкенi товклося багато офiцерiв, чорнi великi автомобiлi раз у раз пiд'їжджали до їхнього дому. Люди ходили протилежним боком вулицi, а дехто взагалi цей квартал обминав. А потiм нiмцi пронюхали, що вони пiдпiльницi, i обох закатували.
Капiтан Андрiйко, знаючи героїчну i трагiчну водночас iсторiю київських пiдпiльниць Раїси Окiпної та Євгенiї Бремер, тяжко зiтхнув разом з Лисюк.
- А до нас тiльки один цей гестапiвець приїздив.
- А партизани не навiдувалися?
- Не знаю, - похитала головою стара. - Не чула у нас про таких. На нашiй вулицi не було...
- Як ви гадаєте, Катерино Пилипiвко, хто мiг убити Гальчинську?
- Цього нiхто не знає.
- Поки що, - зауважив Андрiйко, - поки що, - повторив вiн. - А ми з вами, Катерино Пилипiвно, зробимо так, щоб узнати, "хто" i "чому"... Так, кажете, скоро пiсля операцiї вiдчули себе нормально i змогли навiть працювати. Адже робота у вас важка: i лопатою гребти, i мiтлою махати, взимку i лiд сколювати. А тачку тягати?.. Коли у вас була операцiя?
- Зараз згадаю, - не дивуючись раптовому запитанню, вiдповiла жiнка, поправила хустку i пожувала зморшкуватими губами. - Пiсля вiйни через три роки, - нарештi згадала вона.
- У сорок восьмому, виходить, а ви пiсля того ще десять рокiв працювали двiрничкою.
- Так.
- А зараз?
- Уже давно на пенсiї.
Капiтан Андрiйко хотiв спитати: "Яка пенсiя, скiльки?" - але стримав свою цiкавiсть. Вiдомо, яка може бути ця пенсiя. Та жiнка сама додала: - Сорок три карбованцi...
- Маєте чоловiка?
- Дiд мiй давно богу душу вiддав... Дiти допомагають...
- Так, так, - повторив капiтан. - Значить, тодi, у вiйну, нi нiмцi, нi партизани, на вашу думку, претензiй до Гальчинської не мали.
- Звiдки менi таке знати?
- Ну, не знати, але здогадуватися про що-небудь.
- I не здогадуюсь. Вона з людьми ладила, була гарна, привiтна. А щодо партизанiв чи там пiдпiльникiв, не знаю, не помiчала, хоч, правду сказати, повинна була усе помiчати, аякже - двiрничка! Якби щось таке у моєму домi вiдбувалося i нiмцi примiтили - я живою не була б зараз...
Версiя про помсту або про те, що Людмила Гальчинська знала якусь таємницю з вiйни i хтось тiльки тепер пiшов на вбивство, аби жiнка не проговорилася, щоб хтось носив стiльки рокiв у душi ненависть до неї, явно провалювалася...
- А ви часом не помiтили, Катерино Пилипiвно, хто-небудь чужий до неї в цi днi приїздив, наш чи, може, iноземець?
- Не знаю. Я тепер рiдко з дому виходжу, а з вiкон моїх тiльки шматок асфальту видно. Не знаю, не знаю...
- А Радянська влада до Гальчинської нiяких претензiй пiсля вiйни не пред'являла, не знаєте? За зв'язки iз гестапо або iще за щось...
- По-моєму, нiяких. До неї у цiй квартирi жили євреї, так вони пiшли у Бабин яр... А за того гестапiвця?.. Не знаю... Та якi там у неї зв'язки були, просто гуляла, та й усе... Вона з усiма гуляла, невситима баба, прости господи. Як нiмцi утекли, прийшли радянськi. Вона одразу закрутила з якимсь нашим офiцером з комендатури... Гарненька була i гульлива, от i знаходила собi швиденько хахаля...
- Ну що ж, молодiсть, - примирливо зауважив капiтан. - Замужем вона не була?
- Не була. А нащот молодостi, так вона, прости господи, i з сивою косою мужикiв заводила. I коли розтовстiла, як дiжка, то й тодi не цуралася... Я знаю...
- Значить, тiльки з чоловiками мала справу?
- Аз ким iще?! Правда, була в неї i подружка.
- Хто така?
- Якась лiкарка чи медсестра.
- Як її звати, прiзвище?
- Прiзвища не знаю, а звати Вiра Миколаївна. Гальчинська так її й називала - "Вiра Миколаївна", а та її - "Людмила Йосипiвна", сама чула.
- Де працює ця Вiра Миколаївна або де живе?
Лисюк знизала плечима.
- Мабуть, уже на пенсiї, вона молодша за покiйну, але теж, видно, за шiстдесят має... Де живе?.. - пiдтисла сухенькi губи двiрничка. - Де живе? - повторила задумливо. - Десь на Ширмi.
Капiтан кивнув. Вiн знав, що кiлька вулиць, розкиданих на крутих горбах навпроти "Совських озер", ще до революцiї забудованих приватними оселями, люди називають "Ширмою". "Ну, що ж, - подумав, - знайти цю Вiру Миколаївну за такими даними не проблема. Можливо, розмова з нею проллє якесь свiтло на трагедiю".
У нього не було вiдчуття, що уже натрапив на правильний слiд. Але наперед нiхто не може вгадати, що саме виявиться ниточкою до клубочка i хто вкаже на цю нитку. Викликаючи до себе колишню двiрничку, Андрiйко не сподiвався, що стара жiнка дасть йому цiкавий матерiал для роздуму. Але так часто буває: де сподiваєшся, там нiчого, а несподiвано, випадково - i є улов. Ось i про подругу йому нiхто не згадав - нi племiнницi Гальчинської, нi сусiди.
- Ну, що ж, Катерино Пилипiвно, - пiдвiвся капiтан. - Дякую вам за розмову...
- Я iще ось згадала, - не поспiшала йти двiрничка. - Ще один приходив до неї, як прийшли нiмцi. Немолодий чорнявий полiцай, кавказький чоловiк. Як нiмцi утекли, ще раз бачила його бiля нашого дому, але вже без пов'язки i карабiна.
- Хто вiн? - спитав капiтан.
- Просто бачила, а знати не знала.
- Ну, гаразд, Катерино Пилипiвно. Вас пiдвезти додому? На вулицi слизько.
Жiнка похитала головою.
- Не турбуйтесь. Я тут на тролейбус сяду, а на Львiвськiй на трамвай перейду. П'ятнадцятий - прямiсiнько до хати.
- Ну, як хочете, - погодився капiтан, знаючи, що машин у вiддiлi не вистачає i за них усi воюють. Вiн провiв жiнку до дверей i, вже вiдчиняючи їх перед нею, спитав:
- А болi не тривожать вас тепер?
Лисюк не зрозумiла його.
- Якi болi?
- У печiнцi. Ви ж без жовчного.
- Слава богу, - вiдповiла стара жiнка, i капiтан Андрiйко iз задоволенням зачинив за нею дверi.
9
А ось i лiкарня. За високою металевою решiткою брами в глибинi просторого подвiр'я виднiвся центральний корпус, за ним меншi бiлi будiвлi. Адамадзе натиснув на кнопку бiля брами. Незабаром з кам'яної халабуди, посiрiлої пiд осiннiми дощами, яка правила за прохiдну, визирнув сторож.
- Одчиняй! - коротко наказав Адамадзе. Ставши за рекомендацiєю гауптштурмфюрера Рауха старшим полiцаєм, вiн знову набув постави i командирського голосу.
Нарукавна полiцейська пов'язка на пальтi, карабiн за плечима справили на сторожа вiдповiдне враження, i вiн завовтузився бiля замка хвiртки.
- Де реєстратура, начальство? - питав Адамадзе.
- Прошу пана, - показав на корпус сторож. - Реєстратура на першому поверсi, начальство - на другому.
Адамадзе рiшуче попрямував через подвiр'я. Вiн наближався до своєї мети i не замислювався над можливими наслiдками нi з ким не погодженої iнiцiативи. Щоб досягти мети, в iм'я якої вiй покинув благословенну Канаду, перелетiв океан, начепив нiмецьку шинелю, сам стрiляв i ховався вiд куль, треба було дiяти не оглядаючись.
- Є у вас хворий Апостолов? - строго спитав Адамадзе чергового лiкаря. Ним виявилася немолода чорнява жiнка, у якої на вкритому бородавками обличчi пробивалися справжнi вусики.
Вона злякано подивилася на вiдвiдувача, на його карабiн за спиною, на полiцейську пов'язку на рукавi i кивнула.
- Вiн нам потрiбен.
Лiкар розгубилася:
- Забираєте його?
- Нi. Маю поговорити.
Лiкар знизала плечима:
- А що з ним говорити?
- Це вже наша справа... Але перед цим - iз вами. Розкажете про його хворобу, чи є надiя...
- Одну хвилину, - заметушилася жiнка. - Це не мiй хворий. Я зараз покличу головного.
За кiлька хвилин вона повернулася з огрядним чолов'ягою у розхристаному халатi, з-пiд якого визирали тоненькi пiдтяжки. Головний втупив у вiдвiдувача гострий, пронизливий, як у кiбця, погляд. Ранiше Адамадзе думав, що такi очi можуть бути тiльки у худющих людей.
- Маю перевiрити, чи є у вас хворий Апостолов, з'ясувати, що з ним... До речi, - додав Адамадзе, - ним цiкавиться сам пан комендант.
Трикутне, теж мало не пташине обличчя головного лiкаря набрало догiдливого виразу. Вiн кивнув i повiв Адамадзе у прийомний покiй, там розкрив принесену йому папку з iсторiєю хвороби i став гортати її. Адамадзе скинув з плеча карабiн, поставив його у куток, розстебнув пальто i сiв на табурет, готовий слухати лiкаря. Поки той щось вичитував з паперiв, мигцем оглянув загратовану кiмнату iз столом, двома незастеленими панцирними лiжками i грубими табуретами.
Тим часом лiкар заговорив:
- За даними, записаними у iсторiю, хворий Апостолов перебуває у лiкарнi уже шiсть рокiв. Його здала на лiкування з дозволу вiддiлу охорони здоров'я рiдна дочка - Клавдiя Павлiвна Решетняк. Вона його й вiдвiдувала. Тепер у зв'язку з вiйною не знаю як буде. Хворий спокiйний, пройшов неодноразовий курс лiкування, але результатiв немає, стан його не змiнюється нi на краще, нi на гiрше. Дiагноз шизофренiя з безперервно прогредiєнтним перебiгом. Паранойяльний синдром... Я хочу пояснити вам важливу деталь, - лiкар скинув на Адамадзе свiй гострий погляд. - Шизофренiя, та ще й у параноїчнiй формi, - тяжке, майже невилiковне захворювання. Древнi греки називали це "руйнуванням мозку", що приводить до повного слабоумства. Не знаю, чим такий хворий може цiкавити пана коменданта...
- А це вже справа не ваша! - суворо зауважив Адамадзе. - Ви краще скажiть, чи можна щось зробити. Хоч трохи полiпшити його стан. Якщо для цього потрiбнi якiсь закордоннi лiки, то допоможемо...
- Такi хворi найважче пiддаються лiкуванню, я вже пояснив вам це, з буйними легше... У Апостолова ми пробували викликати навiть iнсулiновий шок, щоб вивести iз психiчної рiвноваги, але безуспiшно... Ми на це пiшли, бо вважаємо, що в основi його захворювання мiг бути шок, якесь раптове, несподiване i надзвичайно сильне хвилювання, стрес. Життя багате на такi явища. Часто захворювання лiкується тим самим, що його викликало, у певних випадках отрута може стати протиотрутою... Втiм, цi нашi заходи i методи вас, певно, не дуже цiкавлять.
- Нi, чого ж... Так ви кажете "шок", - замислився Адамадзе. "Шок", - повторив вiн. - Ну що ж, може, колись i вилiкуєте. Мали б високу подяку вiд влади. Ми беремо пiд контроль стан здоров'я Апостолова.
Адамадзе говорив "ми", i це "ми" були досить невизначеним, але, наляканий шалом ненавистi, вакханалiєю людогубства, розстрiлiв, якi принесли у Київ нiмцi, лiкар розумiв, що треба пiдкорятися будь-якому представниковi нової влади.
- Я хотiв би побачити цього хворого.
- Одну хвилинку! - Головний гукнув санiтара, i той принiс халат i накинув його зверху на пальто Адамадзе.
- Зброю залиште тут, - зауважив лiкар, помiтивши, що той потягся за своїм карабiном, - i годинник знiмiть. Найменший блиск, особливо металу, зброї, може викликати неадекватну реакцiю аж до нападу. Навiть у небуйнiй палатi. За карабiн не турбуйтесь - у нас все замикається.
Лiкар вийняв iз кишенi халата ручку i вставив її у дверi. Тепер Адамадзе звернув увагу, що дверi були без ручок.
Разом вийшли у довгий, бiлий, порожнiй коридор, в якому дверi були по один бiк, а загратованi вiкна - по другий. I тут жоднi з дверей теж не мали ручок.
Лiкар вiдчинив своєю найближчi. Адамадзе побачив велику, свiтлу, загратовану кiмнату, у якiй стояло два десятки лiжок з панцирними сiтками. Картина, яка вiдкрилася очам Антона Нодаровича, вражала: декотрi хворi лежали на залiзi без постелi, яка валялася поряд, на пiдлозi, дехто був напiвголий, у розiрванiй пiжамi, на одному з лiжок двоє, умостившись валетом, накрилися ковдрою з головами, ще один залiз пiд лiжко i невiдомо кому показував звiдти язика. У палатi було гамiрно, хтось звискував, хтось реготав, панував густий, важкий, рiзкий дух.
Найбiльше вразив Адамадзе хворий, який, розчепiрившись, як жаба, висiв на решiтцi майже пiд стелею, прилипаючи усiм тiлом до високого вiкна. Страшенно худий, виснажений, вiн нагадав Адамадзе зоопарк, мавп, якi лазять по клiтцi, запнутiй металевою сiткою.
- Ото Наполеон, - показав лiкар на чоловiка, який, гордо схрестивши руки на грудях, нерухомо дивився кудись перед собою. Наполеонiв у нас троє. А це... - Вiн не встиг продовжити свою розповiдь, як до нього наблизився статечний чоловiк, цiлком нормальний на вигляд, i перебив його:
- Я прошу випустити мене. Я не псих. Справа в тому, що мене вже вилiкували, i вдома менi буде затишнiше. У мене є дружина, дуже дбайлива, i вона так само, як тут санiтари, зможе давати менi лiки. А потiм людинi треба все-таки жити в нормальнiй атмосферi. Чи не так?
Слухаючи цього чоловiка, Адамадзе подумав, що й справдi тут тримають i здорових людей. У нього з'явилася надiя, що й Апостолов не такий уже й божевiльний i зможе логiчно помислити, вiдповiдаючи на його запитання. Вiн з нетерпiнням чекав, коли лiкар покаже йому Павла Амвросiйовича, упiзнати якого зараз сам не мiг, хоч обмацував поглядом кожного хворого.
- Так, так... - заспокiйливо вiдповiв лiкар чоловiковi. - Маєте рацiю. Ми подумаємо.
Обличчя хворого засяяло.
- Дякую вам, - зворушено промовив вiн. - Бо тут усi брешуть, а я не можу цього терпiти. От стоїть, - кивнув, - Наполеон! I ви щойно сказали, я чув, що це - Наполеон. А який же вiн Наполеон?! Нi в нього, нi у вас немає документiв, що це правда, у кожному разi, я не бачив їх...
Хворий пiдiйшов майже впритул до лiкаря. Кремезний санiтар з великими, як граблi, руками пiдвiвся з табуретки у кутку палати i одним порухом вiдсунув його.
- Тобi все сказали. Йди на своє мiсце.
Лiкар кивнув Адамадзе - мовляв, бачите!
- А он i ваш Апостолов, - показав на сивого, худорлявого, страшенно блiдого сухенького чоловiчка, що мирно сидiв на лiжку у кутку.
"Апостолов?!" Адамадзе нiзащо не упiзнав би у цьому чоловiчковi вальяжного, високого, як йому колись здавалося, солiдного банкiра, батька Клави. У нього навiть майнула думка: "А може, лiкар помиляється, чи це пiдставна особа, яку тримають тут пiд iм'ям Апостолова?"
- Я хочу поговорити з ним в окремому примiщеннi, - заявив Адамадзе.
Лiкар узяв Апостолова за руку i, як малу дитину, мовчки повiв у приймальний покiй, де перед цим розмовляв з Адамадзе.
- Розмова має бути без свiдкiв, - зауважив Адамадзе, побачивши, що у кiмнатi умощується на стiльцi громило санiтар.
- За нашими правилами... - почав головний лiкар.
- Мене не цiкавлять вашi правила. Ви що, побоюєтесь, що хворий накинеться на мене?.. - вперше посмiхнувся Адамадзе. Й справдi було б смiшно подумати, що маленький, знiчений Апостолов завдасть якоїсь шкоди кремезному полiцаю. - Вiн же у вас, кажете, спокiйний...
Пташине обличчя головного лiкаря незадоволено скривилося, але жестом вiн наказав санiтаровi вийти, за ним i сам пiшов. Адамадзе почув, як клацнув за ким замок у дверях.
Антон Нодарович скинув з плечей халат, накрив ним карабiн, що стояв у кутку. Апостолов спокiйно стежив за ним.
- Пане Апостолов, - намагаючись надати своєму голосу якнайбiльшої приязнi, почав Адамадзе, - ви, звичайно, не пiзнаєте мене. Правду сказати, вас теж було нелегко признати. Скiльки часу минуло! Я - Антон Адамадзе, грузинський князь, наречений вашої доньки Клави... Не раз обiдав у вашому домi, в Харковi, пам'ятаєте, я тодi був юнкером...
Апостолов незворушно сидiв перед Адамадзе, дивився на нього, не змигнувши оком, i невiдомо, чув його чи нi.
- Ви мене чуєте, Павле Амвросiйовичу?
Апостолов раптом захiхiкав i враз замовк. Адамадзе потроху домальовував у своїй уявi образ колишнього банкiра. Овал обличчя, невеличка сiдловинка на грудкуватому носi, рiденька борiдка, якiсь невловимi порухи викликали у нього стертий пензлем часу образ нареченої i цим самим пiдтвердили, що перед ким саме Апостолов.
- Я у вас часто бував у домi. Пам'ятаю Клаву, вашого маленького Арсена, їхню гувернантку Єфросинiю Iванiвну... У вас був багатий, навiть розкiшний дiм...
Адамадзе iз спiвчуттям знову згадав дiм Апостолова. Що зробила революцiя з людиною! Вона перевернула свiт i знищила таких поважних, розумних людей, як цей банкiр, як сам вiн, Адамадзе, зламавши їм життя, перетворивши кого на мерцiв, iнших на божевiльних або, як його, на одвiчного бурлаку, шукача невловимого щастя.
На мить йому знову згадався той перший обiд в сiм'ї Клави, якого був удостоєний пiсля тривалого захоплення дiвчиною i освiдчення їй. Вiй почувався як на гарячiй печi. Ловлячи на собi не дуже доброзичливi погляди Клавиної матерi - гладкої, хворої дами, вiн втрачав апетит i майже не торкався вишуканих страв, якi подавав пiдстаркуватий лакей. Обiдали мовчки, лише Клавина матiр, iм'я й по батьковi якої вiн давно забув, питала його, де живуть батьки, який у них маєток, чи справдi вiн родовий князь. Вiн пiк ракiв, вiдповiдав невлад i ледве дочекався кiнця цього довгого, виснажливого обiду. Згодом, коли вдруге i втретє побував у царствi Клави, тримався спокiйнiше i звернув увагу на рiзьбленi, червоного дерева меблi, на темнi великi картини у позолочених рамах, на красу кришталевої люстри, яка пiд трiпотливим вогнем свiчок розкидала навколо сяйнi промiнцi.
У Адамадзе знову защемiло серце чи вiд жалю до себе, вiд жалю за втрачений раєм, чи вiд жалю до старого, знищеного Апостолова. Та зрештою не для спогадiв вiн прийшов сьогоднi до божевiльнi, ризикуючи тим, що начальство довiдається i не схвалить цей похiд.
Старий завовтузився на лавi. Адамадзе постукав у дверi. Вiдразу клацнув замок, i на порозi вирiс санiтар.
- Гляньте, що з ним.
- Ах ти! - накинувся на хворого санiтар i витяг з кiмнати, - Мий потiм за ним!
Через кiлька хвилин санiтар вштовхнув Апостолова назад у кiмнату. Адамадзе раптом охопив сумнiв, чи вийде з його затiї що-небудь. Але нi, вiн мусив дiзнатися про таємницю скарбу, хоч би йому сто разiв довелося прийти сюди.
- Павле Амвросiйовичу, - почав знову з самого початку, - мене звуть Антон, я дружив з вашою донькою Клавою, ми збиралися побратися. Я бував у вашому домi. У вас була велика квартира - цiлий поверх, другий, а на першому був банк, пiд ним пiдвали, сховища... Ви впiзнаєте мене?
Апостолов нiяк не реагував на слова Адамадзе.
- Мене звуть Антон, а вашу доню - Клавою... Так?
Апостолов захiхiкав. Блаженний усмiх осяяв його лице.
- Клава, Клава, ваша дочка, Клава, - ще раз повторив Адамадзе.
Старий раптом кивнув.
Адамадзе пiднiсся духом. Йому навiть здалося, що вицвiлi очi Апостолова спалахнули розумними вогниками.
- Ну, от i чудово, - радо промовив вiн. - А я Адамадзе, Антон Адамадзе, юнкер Антон, грузинський князь... Подивiться на мене, подивiться уважно. Упiзнали?.. У вас у Харковi був великий Кредитний банк, який обiкрали бiльшовики... Але ви дещо сховали... Правильно! Сховали.
Адамадзе пiдхопився з стiльця i радо вдарив себе по стегнах.
- Адже сховали, Павле Амвросiйовичу, я знаю.
Апостолов пожвавився i теж пiдхопився, повторюючи жести Адамадзе.
- А де, Павле Амвросiйовичу, де сховали?..
Хворий i далi радо ляпав себе по стегнах i повторював: "А де? Де? Де?" Вiн навiть став пiдстрибувати в такт цим словам.
- Сядьте, - наказав, втрачаючи терпiння, Адамадзе. - Сядьте, пане Апостолов.
Оскiльки хворий не зрозумiв, що йому наказують, князь силомiць посадив його назад на стiлець. - Сидiть спокiйно, пане Апостолов, i згадуйте.
Хворий покiрно закивав.
- Я - Апостол, - сказав вiн. - Тринадцятий.
- А Гущака ви пам'ятаєте? - спитав Адамадзе. - Андрiя Гущака? Ви з ним удвох закопали золото i дiаманти. Пам'ятаєте, Павле Амвросiйовичу?
Той зробив такий двозначний жест руками, який можна було зрозумiти i як "так, i "як "нi", i просто непевнiсть. I раптом старий заплакав.
Вiн плакав щедро, сльози рясно зрошували його блiде i худе обличчя.
- Тихше, тихше, - як мiг, заспокоював його Адамадзе. Вiн навiть витер своїм носовичком сльози на обличчi хворого.
- Ну зарили, ну закопали, ну що з того. А плакати не треба. I де ви закопали? Пiд Харковом, Полтавою? У Києвi? Нi? У Люботинi, Мерефi, у Ков'ягах чи у Лубнах, Миргородi... - Адамадзе повiльно називав мало не усi населенi пункти Харкiвщини i Полтавщини, водночас пильно спостерiгаючи за виразом обличчя хворого, сподiваючись, що знайома географiчна назва викличе у нього якiсь живi асоцiацiї, якусь реакцiю i це вiдiб'ється в очах, на обличчi.
Проте ця спроба теж виявилася марною.
Адамадзе, кленучи у душi Апостолова, гарячкове мiркував, чим можна розворушити старого. Не мiг довго морочитися iз хворим. Це викличе, зрештою, пiдозру у лiкарiв. Тим бiльше що у погано опалюваному примiщеннi було холоднувато, Апостолов закляк, зiщулився, очi його погасли.
Антон Нодарович згадав, що головний лiкар не дозволив заносити у палату нiчого блискучого, бо це спровоковує хворих. Вiн розстебнув сорочку i витяг невеличкий золотий медальйончик, теплий вiд тiла, який носив на грудях як талiсман.
Навiть у сiрому осiнньому свiтлi, що пробивалося крiзь грати, медальйон засвiтився, заграв вогнем.
- Павле Амвросiйовичу, - ще раз спитав майже благальне Адамадзе, - скажiть, де ви сховали свої дiаманти, золото. Я їх вам принесу, адже ви самi не зможете їх викопати. Ось такi речi, - вiн показав медальйончик. - Я викопаю i вам принесу.
- Ах-ох, ах-ох, - заохкав Апостолов, немов приворожений блиском золота, не зводячи погляду з медальйона. - Бог дав, бог узяв... Ти - сатана, - розпрямившись, зло тицьнув вiн пальцем на Адамадзе. Вiддай! Вiддай! - Вiн раптом кинувся на князя i вчепився в горлянку з такою силою, що той ледве вiдiрвав його вiд себе i силомiць посадив на стiлець, ледве стримуючись, щоб не вдарити.
- Менi холодно, - обм'як вiдразу Апостолов. Уся агресивнiсть його зникла, i вiн знову заплакав. Великi, як горох, сльози покотилися по його щоках.
Адамадзе постукав у дверi i сказав санiтаровi, який вiдiмкнув їх, вiдвести хворого у палату. Вiн скинув халат, узяв на плече карабiн i вийшов у прийомний покiй. Вiра в те, що йому пощастить вивiдати у Апостолова мiсце сховки, похитнулася. Гiркi думки обсiли його. Згори спустився головний лiкар. У очах його, що холодно поблискували, ховалися цiкавiсть i настороженiсть.
- Я ще прийду, - зло буркнув Адамадзе i нагадав: - Сподiваюсь, ви розумiєте, що дiяльнiсть полiцiї не пiдлягає розголошенню. - Лiкар згiдливо кивнув i утримався вiд запитань...
10
Капiтан Андрiйко з нетерпiнням чекав слiдчого Спiвака. У них уже вiдбулося кiлька нарад у повному складi оперативно-слiдчої групи, на яких пiдсумували те, що зроблено, розглянули в свiтлi нових фактiв безлiч версiй, однi з яких пiд тиском добутих вiдомостей блiдли, iншi пiд впливом тих самих даних виходили наперед i захоплювали своєю, здавалось, абсолютною вiрогiднiстю.
Спiвак i капiтан, спостерiгаючи хвилювання Гальчинської на допитi, агресивну поведiнку, вирiшили провести обшук на квартирi в обох племiнниць. Ця акцiя дала разючi результати. Крiм ощадної книжки, за якою безрезультатно ганявся капiтан Андрiйко i про яку сказала сама Оксана Павлiвна, у неї знайшли тiтчинi плаття, чорну лискучу ондатрову шубу, своїми розмiрами явно не на племiнницю, дорогi антикварнi дрiбнички з квартири убитої i переписанi облiгацiї, а друга родичка - Хоменкова - виявилася бiльш скромною: в її шафi знайшли тiльки одну рiч убитої: корковий палантин. Пiсля допиту, пiд час якого обидвi обливалися слiзьми, жiнки призналися, що забрали цi речi з квартири тiтки, коли лейтенант залишив їх там самих чекати машини з моргу. Зiзнання родичок ще раз викликали у душi капiтана Андрiйка на адресу чергового лейтенанта Кучеренка не дуже теплi слова, якi рвалися з язика, але не могли злетiти в присутностi жiнок.
Уже провели колосальну роботу, щоб установити знайомих з допомогою записних книжок Людмили Гальчинської, їх було шiсть. По однiй на кожний новий рiк, усi однаковi, однiєї фабрики i купленi, очевидно, водночас в однiй крамницi. Слiдчий Петро Спiвак i капiтан Андрiйко скрупульозно вивчали кожну сторiнку, кожний запис, навiть кожну лiтеру, iнiцiал, обiрваний крапкою, за яким ховалася невiдома людина, можливо, найважливiша для слiдства. Тi рядки, в яких все було зрозумiло - прiзвища, адреси, телефони, дали можливiсть оперативнiй групi розшукати низку знайомих Людмили Гальчинської, вивчити їхнє життя, оточення i, зiбравши потрiбнi вiдомостi, викликати для розмови.
Хто тiльки не потрапив у велику сiтку, розкинуту оперативниками за допомогою записiв у блокнотах загиблої! Дверi кабiнетiв каштана Андрiйка, лейтенанта Задорожного, та й самого слiдчого, який, коли довелося допитувати знаменитого режисера кiно, композитора, народного артиста та iнших вiдомих людей, брав їх на себе, не зачинялися. До двохсот свiдкiв допитали, справа розбухла вже на 10 томiв.
- Служила, - пiдтвердила жiнка.
- I при окупацiї.
- Так.
- Нiмцi добре платили?
- Управа пайок давала, i електрику дозволяли палити. Тiльки тяжко було.
- Чому тяжко?
- Щось не так, зразу - розстрiл. За те розстрiл, за це розстрiл. Не знаєш, вiд чого берегтися. Єврей чи комунiст сховався на горищi або у пiдвалi - розстрiл, партизан листiвку приклеїв на твоєму домi - розстрiл, хтось не зареєструвався в управi або чужий приїхав до родичiв, а ти не побiг у полiцiю, - теж розстрiл... Не знала, з якого боку чекати...
- Так ви усiх мешканцiв знали.
- Аякже.
- А цього теж? - Капiтан вийняв з папки невеличке фото гауптштурмфюрера. - Вiн жив у вашому домi?
Лисюк довго вглядалася пiдслiпуватими очима у фото, зрештою прошамкала:
- Кажись, вiн. До Люськи ходив. Його усi боялися. З автоматником приїде, бувало, увесь дiм винюхає, як нишпорка. Я й досi як згадаю... - Стара зiщулилася.
- "Люська" - це Людмила Гальчинська, яку вбили у своїй квартирi?
Стара кивнула.
- Розкажiть, що ви знаєте про неї.
Жiнка знизала плечима: мовляв, що розповiдати?
- З якого часу ви її знаєте?
- Як поселилася.
- Коли?
- У вiйну. Вона спiвала у кафе на Великiй Василькiвськiй, потiм у якомусь театрi, - згадала жiнка. - А цей, - кивнула на фото, - до неї досить часто наїжджав.
- У неї iще були знайомi серед офiцерiв?
- Не пригадую... Це бiля другої такої, неподалiк вiд нас, що спiвала у театрi, Окiпної на прiзвище, i її подруги-нiмкенi товклося багато офiцерiв, чорнi великi автомобiлi раз у раз пiд'їжджали до їхнього дому. Люди ходили протилежним боком вулицi, а дехто взагалi цей квартал обминав. А потiм нiмцi пронюхали, що вони пiдпiльницi, i обох закатували.
Капiтан Андрiйко, знаючи героїчну i трагiчну водночас iсторiю київських пiдпiльниць Раїси Окiпної та Євгенiї Бремер, тяжко зiтхнув разом з Лисюк.
- А до нас тiльки один цей гестапiвець приїздив.
- А партизани не навiдувалися?
- Не знаю, - похитала головою стара. - Не чула у нас про таких. На нашiй вулицi не було...
- Як ви гадаєте, Катерино Пилипiвко, хто мiг убити Гальчинську?
- Цього нiхто не знає.
- Поки що, - зауважив Андрiйко, - поки що, - повторив вiн. - А ми з вами, Катерино Пилипiвно, зробимо так, щоб узнати, "хто" i "чому"... Так, кажете, скоро пiсля операцiї вiдчули себе нормально i змогли навiть працювати. Адже робота у вас важка: i лопатою гребти, i мiтлою махати, взимку i лiд сколювати. А тачку тягати?.. Коли у вас була операцiя?
- Зараз згадаю, - не дивуючись раптовому запитанню, вiдповiла жiнка, поправила хустку i пожувала зморшкуватими губами. - Пiсля вiйни через три роки, - нарештi згадала вона.
- У сорок восьмому, виходить, а ви пiсля того ще десять рокiв працювали двiрничкою.
- Так.
- А зараз?
- Уже давно на пенсiї.
Капiтан Андрiйко хотiв спитати: "Яка пенсiя, скiльки?" - але стримав свою цiкавiсть. Вiдомо, яка може бути ця пенсiя. Та жiнка сама додала: - Сорок три карбованцi...
- Маєте чоловiка?
- Дiд мiй давно богу душу вiддав... Дiти допомагають...
- Так, так, - повторив капiтан. - Значить, тодi, у вiйну, нi нiмцi, нi партизани, на вашу думку, претензiй до Гальчинської не мали.
- Звiдки менi таке знати?
- Ну, не знати, але здогадуватися про що-небудь.
- I не здогадуюсь. Вона з людьми ладила, була гарна, привiтна. А щодо партизанiв чи там пiдпiльникiв, не знаю, не помiчала, хоч, правду сказати, повинна була усе помiчати, аякже - двiрничка! Якби щось таке у моєму домi вiдбувалося i нiмцi примiтили - я живою не була б зараз...
Версiя про помсту або про те, що Людмила Гальчинська знала якусь таємницю з вiйни i хтось тiльки тепер пiшов на вбивство, аби жiнка не проговорилася, щоб хтось носив стiльки рокiв у душi ненависть до неї, явно провалювалася...
- А ви часом не помiтили, Катерино Пилипiвно, хто-небудь чужий до неї в цi днi приїздив, наш чи, може, iноземець?
- Не знаю. Я тепер рiдко з дому виходжу, а з вiкон моїх тiльки шматок асфальту видно. Не знаю, не знаю...
- А Радянська влада до Гальчинської нiяких претензiй пiсля вiйни не пред'являла, не знаєте? За зв'язки iз гестапо або iще за щось...
- По-моєму, нiяких. До неї у цiй квартирi жили євреї, так вони пiшли у Бабин яр... А за того гестапiвця?.. Не знаю... Та якi там у неї зв'язки були, просто гуляла, та й усе... Вона з усiма гуляла, невситима баба, прости господи. Як нiмцi утекли, прийшли радянськi. Вона одразу закрутила з якимсь нашим офiцером з комендатури... Гарненька була i гульлива, от i знаходила собi швиденько хахаля...
- Ну що ж, молодiсть, - примирливо зауважив капiтан. - Замужем вона не була?
- Не була. А нащот молодостi, так вона, прости господи, i з сивою косою мужикiв заводила. I коли розтовстiла, як дiжка, то й тодi не цуралася... Я знаю...
- Значить, тiльки з чоловiками мала справу?
- Аз ким iще?! Правда, була в неї i подружка.
- Хто така?
- Якась лiкарка чи медсестра.
- Як її звати, прiзвище?
- Прiзвища не знаю, а звати Вiра Миколаївна. Гальчинська так її й називала - "Вiра Миколаївна", а та її - "Людмила Йосипiвна", сама чула.
- Де працює ця Вiра Миколаївна або де живе?
Лисюк знизала плечима.
- Мабуть, уже на пенсiї, вона молодша за покiйну, але теж, видно, за шiстдесят має... Де живе?.. - пiдтисла сухенькi губи двiрничка. - Де живе? - повторила задумливо. - Десь на Ширмi.
Капiтан кивнув. Вiн знав, що кiлька вулиць, розкиданих на крутих горбах навпроти "Совських озер", ще до революцiї забудованих приватними оселями, люди називають "Ширмою". "Ну, що ж, - подумав, - знайти цю Вiру Миколаївну за такими даними не проблема. Можливо, розмова з нею проллє якесь свiтло на трагедiю".
У нього не було вiдчуття, що уже натрапив на правильний слiд. Але наперед нiхто не може вгадати, що саме виявиться ниточкою до клубочка i хто вкаже на цю нитку. Викликаючи до себе колишню двiрничку, Андрiйко не сподiвався, що стара жiнка дасть йому цiкавий матерiал для роздуму. Але так часто буває: де сподiваєшся, там нiчого, а несподiвано, випадково - i є улов. Ось i про подругу йому нiхто не згадав - нi племiнницi Гальчинської, нi сусiди.
- Ну, що ж, Катерино Пилипiвно, - пiдвiвся капiтан. - Дякую вам за розмову...
- Я iще ось згадала, - не поспiшала йти двiрничка. - Ще один приходив до неї, як прийшли нiмцi. Немолодий чорнявий полiцай, кавказький чоловiк. Як нiмцi утекли, ще раз бачила його бiля нашого дому, але вже без пов'язки i карабiна.
- Хто вiн? - спитав капiтан.
- Просто бачила, а знати не знала.
- Ну, гаразд, Катерино Пилипiвно. Вас пiдвезти додому? На вулицi слизько.
Жiнка похитала головою.
- Не турбуйтесь. Я тут на тролейбус сяду, а на Львiвськiй на трамвай перейду. П'ятнадцятий - прямiсiнько до хати.
- Ну, як хочете, - погодився капiтан, знаючи, що машин у вiддiлi не вистачає i за них усi воюють. Вiн провiв жiнку до дверей i, вже вiдчиняючи їх перед нею, спитав:
- А болi не тривожать вас тепер?
Лисюк не зрозумiла його.
- Якi болi?
- У печiнцi. Ви ж без жовчного.
- Слава богу, - вiдповiла стара жiнка, i капiтан Андрiйко iз задоволенням зачинив за нею дверi.
9
А ось i лiкарня. За високою металевою решiткою брами в глибинi просторого подвiр'я виднiвся центральний корпус, за ним меншi бiлi будiвлi. Адамадзе натиснув на кнопку бiля брами. Незабаром з кам'яної халабуди, посiрiлої пiд осiннiми дощами, яка правила за прохiдну, визирнув сторож.
- Одчиняй! - коротко наказав Адамадзе. Ставши за рекомендацiєю гауптштурмфюрера Рауха старшим полiцаєм, вiн знову набув постави i командирського голосу.
Нарукавна полiцейська пов'язка на пальтi, карабiн за плечима справили на сторожа вiдповiдне враження, i вiн завовтузився бiля замка хвiртки.
- Де реєстратура, начальство? - питав Адамадзе.
- Прошу пана, - показав на корпус сторож. - Реєстратура на першому поверсi, начальство - на другому.
Адамадзе рiшуче попрямував через подвiр'я. Вiн наближався до своєї мети i не замислювався над можливими наслiдками нi з ким не погодженої iнiцiативи. Щоб досягти мети, в iм'я якої вiй покинув благословенну Канаду, перелетiв океан, начепив нiмецьку шинелю, сам стрiляв i ховався вiд куль, треба було дiяти не оглядаючись.
- Є у вас хворий Апостолов? - строго спитав Адамадзе чергового лiкаря. Ним виявилася немолода чорнява жiнка, у якої на вкритому бородавками обличчi пробивалися справжнi вусики.
Вона злякано подивилася на вiдвiдувача, на його карабiн за спиною, на полiцейську пов'язку на рукавi i кивнула.
- Вiн нам потрiбен.
Лiкар розгубилася:
- Забираєте його?
- Нi. Маю поговорити.
Лiкар знизала плечима:
- А що з ним говорити?
- Це вже наша справа... Але перед цим - iз вами. Розкажете про його хворобу, чи є надiя...
- Одну хвилину, - заметушилася жiнка. - Це не мiй хворий. Я зараз покличу головного.
За кiлька хвилин вона повернулася з огрядним чолов'ягою у розхристаному халатi, з-пiд якого визирали тоненькi пiдтяжки. Головний втупив у вiдвiдувача гострий, пронизливий, як у кiбця, погляд. Ранiше Адамадзе думав, що такi очi можуть бути тiльки у худющих людей.
- Маю перевiрити, чи є у вас хворий Апостолов, з'ясувати, що з ним... До речi, - додав Адамадзе, - ним цiкавиться сам пан комендант.
Трикутне, теж мало не пташине обличчя головного лiкаря набрало догiдливого виразу. Вiн кивнув i повiв Адамадзе у прийомний покiй, там розкрив принесену йому папку з iсторiєю хвороби i став гортати її. Адамадзе скинув з плеча карабiн, поставив його у куток, розстебнув пальто i сiв на табурет, готовий слухати лiкаря. Поки той щось вичитував з паперiв, мигцем оглянув загратовану кiмнату iз столом, двома незастеленими панцирними лiжками i грубими табуретами.
Тим часом лiкар заговорив:
- За даними, записаними у iсторiю, хворий Апостолов перебуває у лiкарнi уже шiсть рокiв. Його здала на лiкування з дозволу вiддiлу охорони здоров'я рiдна дочка - Клавдiя Павлiвна Решетняк. Вона його й вiдвiдувала. Тепер у зв'язку з вiйною не знаю як буде. Хворий спокiйний, пройшов неодноразовий курс лiкування, але результатiв немає, стан його не змiнюється нi на краще, нi на гiрше. Дiагноз шизофренiя з безперервно прогредiєнтним перебiгом. Паранойяльний синдром... Я хочу пояснити вам важливу деталь, - лiкар скинув на Адамадзе свiй гострий погляд. - Шизофренiя, та ще й у параноїчнiй формi, - тяжке, майже невилiковне захворювання. Древнi греки називали це "руйнуванням мозку", що приводить до повного слабоумства. Не знаю, чим такий хворий може цiкавити пана коменданта...
- А це вже справа не ваша! - суворо зауважив Адамадзе. - Ви краще скажiть, чи можна щось зробити. Хоч трохи полiпшити його стан. Якщо для цього потрiбнi якiсь закордоннi лiки, то допоможемо...
- Такi хворi найважче пiддаються лiкуванню, я вже пояснив вам це, з буйними легше... У Апостолова ми пробували викликати навiть iнсулiновий шок, щоб вивести iз психiчної рiвноваги, але безуспiшно... Ми на це пiшли, бо вважаємо, що в основi його захворювання мiг бути шок, якесь раптове, несподiване i надзвичайно сильне хвилювання, стрес. Життя багате на такi явища. Часто захворювання лiкується тим самим, що його викликало, у певних випадках отрута може стати протиотрутою... Втiм, цi нашi заходи i методи вас, певно, не дуже цiкавлять.
- Нi, чого ж... Так ви кажете "шок", - замислився Адамадзе. "Шок", - повторив вiн. - Ну що ж, може, колись i вилiкуєте. Мали б високу подяку вiд влади. Ми беремо пiд контроль стан здоров'я Апостолова.
Адамадзе говорив "ми", i це "ми" були досить невизначеним, але, наляканий шалом ненавистi, вакханалiєю людогубства, розстрiлiв, якi принесли у Київ нiмцi, лiкар розумiв, що треба пiдкорятися будь-якому представниковi нової влади.
- Я хотiв би побачити цього хворого.
- Одну хвилинку! - Головний гукнув санiтара, i той принiс халат i накинув його зверху на пальто Адамадзе.
- Зброю залиште тут, - зауважив лiкар, помiтивши, що той потягся за своїм карабiном, - i годинник знiмiть. Найменший блиск, особливо металу, зброї, може викликати неадекватну реакцiю аж до нападу. Навiть у небуйнiй палатi. За карабiн не турбуйтесь - у нас все замикається.
Лiкар вийняв iз кишенi халата ручку i вставив її у дверi. Тепер Адамадзе звернув увагу, що дверi були без ручок.
Разом вийшли у довгий, бiлий, порожнiй коридор, в якому дверi були по один бiк, а загратованi вiкна - по другий. I тут жоднi з дверей теж не мали ручок.
Лiкар вiдчинив своєю найближчi. Адамадзе побачив велику, свiтлу, загратовану кiмнату, у якiй стояло два десятки лiжок з панцирними сiтками. Картина, яка вiдкрилася очам Антона Нодаровича, вражала: декотрi хворi лежали на залiзi без постелi, яка валялася поряд, на пiдлозi, дехто був напiвголий, у розiрванiй пiжамi, на одному з лiжок двоє, умостившись валетом, накрилися ковдрою з головами, ще один залiз пiд лiжко i невiдомо кому показував звiдти язика. У палатi було гамiрно, хтось звискував, хтось реготав, панував густий, важкий, рiзкий дух.
Найбiльше вразив Адамадзе хворий, який, розчепiрившись, як жаба, висiв на решiтцi майже пiд стелею, прилипаючи усiм тiлом до високого вiкна. Страшенно худий, виснажений, вiн нагадав Адамадзе зоопарк, мавп, якi лазять по клiтцi, запнутiй металевою сiткою.
- Ото Наполеон, - показав лiкар на чоловiка, який, гордо схрестивши руки на грудях, нерухомо дивився кудись перед собою. Наполеонiв у нас троє. А це... - Вiн не встиг продовжити свою розповiдь, як до нього наблизився статечний чоловiк, цiлком нормальний на вигляд, i перебив його:
- Я прошу випустити мене. Я не псих. Справа в тому, що мене вже вилiкували, i вдома менi буде затишнiше. У мене є дружина, дуже дбайлива, i вона так само, як тут санiтари, зможе давати менi лiки. А потiм людинi треба все-таки жити в нормальнiй атмосферi. Чи не так?
Слухаючи цього чоловiка, Адамадзе подумав, що й справдi тут тримають i здорових людей. У нього з'явилася надiя, що й Апостолов не такий уже й божевiльний i зможе логiчно помислити, вiдповiдаючи на його запитання. Вiн з нетерпiнням чекав, коли лiкар покаже йому Павла Амвросiйовича, упiзнати якого зараз сам не мiг, хоч обмацував поглядом кожного хворого.
- Так, так... - заспокiйливо вiдповiв лiкар чоловiковi. - Маєте рацiю. Ми подумаємо.
Обличчя хворого засяяло.
- Дякую вам, - зворушено промовив вiн. - Бо тут усi брешуть, а я не можу цього терпiти. От стоїть, - кивнув, - Наполеон! I ви щойно сказали, я чув, що це - Наполеон. А який же вiн Наполеон?! Нi в нього, нi у вас немає документiв, що це правда, у кожному разi, я не бачив їх...
Хворий пiдiйшов майже впритул до лiкаря. Кремезний санiтар з великими, як граблi, руками пiдвiвся з табуретки у кутку палати i одним порухом вiдсунув його.
- Тобi все сказали. Йди на своє мiсце.
Лiкар кивнув Адамадзе - мовляв, бачите!
- А он i ваш Апостолов, - показав на сивого, худорлявого, страшенно блiдого сухенького чоловiчка, що мирно сидiв на лiжку у кутку.
"Апостолов?!" Адамадзе нiзащо не упiзнав би у цьому чоловiчковi вальяжного, високого, як йому колись здавалося, солiдного банкiра, батька Клави. У нього навiть майнула думка: "А може, лiкар помиляється, чи це пiдставна особа, яку тримають тут пiд iм'ям Апостолова?"
- Я хочу поговорити з ним в окремому примiщеннi, - заявив Адамадзе.
Лiкар узяв Апостолова за руку i, як малу дитину, мовчки повiв у приймальний покiй, де перед цим розмовляв з Адамадзе.
- Розмова має бути без свiдкiв, - зауважив Адамадзе, побачивши, що у кiмнатi умощується на стiльцi громило санiтар.
- За нашими правилами... - почав головний лiкар.
- Мене не цiкавлять вашi правила. Ви що, побоюєтесь, що хворий накинеться на мене?.. - вперше посмiхнувся Адамадзе. Й справдi було б смiшно подумати, що маленький, знiчений Апостолов завдасть якоїсь шкоди кремезному полiцаю. - Вiн же у вас, кажете, спокiйний...
Пташине обличчя головного лiкаря незадоволено скривилося, але жестом вiн наказав санiтаровi вийти, за ним i сам пiшов. Адамадзе почув, як клацнув за ким замок у дверях.
Антон Нодарович скинув з плечей халат, накрив ним карабiн, що стояв у кутку. Апостолов спокiйно стежив за ним.
- Пане Апостолов, - намагаючись надати своєму голосу якнайбiльшої приязнi, почав Адамадзе, - ви, звичайно, не пiзнаєте мене. Правду сказати, вас теж було нелегко признати. Скiльки часу минуло! Я - Антон Адамадзе, грузинський князь, наречений вашої доньки Клави... Не раз обiдав у вашому домi, в Харковi, пам'ятаєте, я тодi був юнкером...
Апостолов незворушно сидiв перед Адамадзе, дивився на нього, не змигнувши оком, i невiдомо, чув його чи нi.
- Ви мене чуєте, Павле Амвросiйовичу?
Апостолов раптом захiхiкав i враз замовк. Адамадзе потроху домальовував у своїй уявi образ колишнього банкiра. Овал обличчя, невеличка сiдловинка на грудкуватому носi, рiденька борiдка, якiсь невловимi порухи викликали у нього стертий пензлем часу образ нареченої i цим самим пiдтвердили, що перед ким саме Апостолов.
- Я у вас часто бував у домi. Пам'ятаю Клаву, вашого маленького Арсена, їхню гувернантку Єфросинiю Iванiвну... У вас був багатий, навiть розкiшний дiм...
Адамадзе iз спiвчуттям знову згадав дiм Апостолова. Що зробила революцiя з людиною! Вона перевернула свiт i знищила таких поважних, розумних людей, як цей банкiр, як сам вiн, Адамадзе, зламавши їм життя, перетворивши кого на мерцiв, iнших на божевiльних або, як його, на одвiчного бурлаку, шукача невловимого щастя.
На мить йому знову згадався той перший обiд в сiм'ї Клави, якого був удостоєний пiсля тривалого захоплення дiвчиною i освiдчення їй. Вiй почувався як на гарячiй печi. Ловлячи на собi не дуже доброзичливi погляди Клавиної матерi - гладкої, хворої дами, вiн втрачав апетит i майже не торкався вишуканих страв, якi подавав пiдстаркуватий лакей. Обiдали мовчки, лише Клавина матiр, iм'я й по батьковi якої вiн давно забув, питала його, де живуть батьки, який у них маєток, чи справдi вiн родовий князь. Вiн пiк ракiв, вiдповiдав невлад i ледве дочекався кiнця цього довгого, виснажливого обiду. Згодом, коли вдруге i втретє побував у царствi Клави, тримався спокiйнiше i звернув увагу на рiзьбленi, червоного дерева меблi, на темнi великi картини у позолочених рамах, на красу кришталевої люстри, яка пiд трiпотливим вогнем свiчок розкидала навколо сяйнi промiнцi.
У Адамадзе знову защемiло серце чи вiд жалю до себе, вiд жалю за втрачений раєм, чи вiд жалю до старого, знищеного Апостолова. Та зрештою не для спогадiв вiн прийшов сьогоднi до божевiльнi, ризикуючи тим, що начальство довiдається i не схвалить цей похiд.
Старий завовтузився на лавi. Адамадзе постукав у дверi. Вiдразу клацнув замок, i на порозi вирiс санiтар.
- Гляньте, що з ним.
- Ах ти! - накинувся на хворого санiтар i витяг з кiмнати, - Мий потiм за ним!
Через кiлька хвилин санiтар вштовхнув Апостолова назад у кiмнату. Адамадзе раптом охопив сумнiв, чи вийде з його затiї що-небудь. Але нi, вiн мусив дiзнатися про таємницю скарбу, хоч би йому сто разiв довелося прийти сюди.
- Павле Амвросiйовичу, - почав знову з самого початку, - мене звуть Антон, я дружив з вашою донькою Клавою, ми збиралися побратися. Я бував у вашому домi. У вас була велика квартира - цiлий поверх, другий, а на першому був банк, пiд ним пiдвали, сховища... Ви впiзнаєте мене?
Апостолов нiяк не реагував на слова Адамадзе.
- Мене звуть Антон, а вашу доню - Клавою... Так?
Апостолов захiхiкав. Блаженний усмiх осяяв його лице.
- Клава, Клава, ваша дочка, Клава, - ще раз повторив Адамадзе.
Старий раптом кивнув.
Адамадзе пiднiсся духом. Йому навiть здалося, що вицвiлi очi Апостолова спалахнули розумними вогниками.
- Ну, от i чудово, - радо промовив вiн. - А я Адамадзе, Антон Адамадзе, юнкер Антон, грузинський князь... Подивiться на мене, подивiться уважно. Упiзнали?.. У вас у Харковi був великий Кредитний банк, який обiкрали бiльшовики... Але ви дещо сховали... Правильно! Сховали.
Адамадзе пiдхопився з стiльця i радо вдарив себе по стегнах.
- Адже сховали, Павле Амвросiйовичу, я знаю.
Апостолов пожвавився i теж пiдхопився, повторюючи жести Адамадзе.
- А де, Павле Амвросiйовичу, де сховали?..
Хворий i далi радо ляпав себе по стегнах i повторював: "А де? Де? Де?" Вiн навiть став пiдстрибувати в такт цим словам.
- Сядьте, - наказав, втрачаючи терпiння, Адамадзе. - Сядьте, пане Апостолов.
Оскiльки хворий не зрозумiв, що йому наказують, князь силомiць посадив його назад на стiлець. - Сидiть спокiйно, пане Апостолов, i згадуйте.
Хворий покiрно закивав.
- Я - Апостол, - сказав вiн. - Тринадцятий.
- А Гущака ви пам'ятаєте? - спитав Адамадзе. - Андрiя Гущака? Ви з ним удвох закопали золото i дiаманти. Пам'ятаєте, Павле Амвросiйовичу?
Той зробив такий двозначний жест руками, який можна було зрозумiти i як "так, i "як "нi", i просто непевнiсть. I раптом старий заплакав.
Вiн плакав щедро, сльози рясно зрошували його блiде i худе обличчя.
- Тихше, тихше, - як мiг, заспокоював його Адамадзе. Вiн навiть витер своїм носовичком сльози на обличчi хворого.
- Ну зарили, ну закопали, ну що з того. А плакати не треба. I де ви закопали? Пiд Харковом, Полтавою? У Києвi? Нi? У Люботинi, Мерефi, у Ков'ягах чи у Лубнах, Миргородi... - Адамадзе повiльно називав мало не усi населенi пункти Харкiвщини i Полтавщини, водночас пильно спостерiгаючи за виразом обличчя хворого, сподiваючись, що знайома географiчна назва викличе у нього якiсь живi асоцiацiї, якусь реакцiю i це вiдiб'ється в очах, на обличчi.
Проте ця спроба теж виявилася марною.
Адамадзе, кленучи у душi Апостолова, гарячкове мiркував, чим можна розворушити старого. Не мiг довго морочитися iз хворим. Це викличе, зрештою, пiдозру у лiкарiв. Тим бiльше що у погано опалюваному примiщеннi було холоднувато, Апостолов закляк, зiщулився, очi його погасли.
Антон Нодарович згадав, що головний лiкар не дозволив заносити у палату нiчого блискучого, бо це спровоковує хворих. Вiн розстебнув сорочку i витяг невеличкий золотий медальйончик, теплий вiд тiла, який носив на грудях як талiсман.
Навiть у сiрому осiнньому свiтлi, що пробивалося крiзь грати, медальйон засвiтився, заграв вогнем.
- Павле Амвросiйовичу, - ще раз спитав майже благальне Адамадзе, - скажiть, де ви сховали свої дiаманти, золото. Я їх вам принесу, адже ви самi не зможете їх викопати. Ось такi речi, - вiн показав медальйончик. - Я викопаю i вам принесу.
- Ах-ох, ах-ох, - заохкав Апостолов, немов приворожений блиском золота, не зводячи погляду з медальйона. - Бог дав, бог узяв... Ти - сатана, - розпрямившись, зло тицьнув вiн пальцем на Адамадзе. Вiддай! Вiддай! - Вiн раптом кинувся на князя i вчепився в горлянку з такою силою, що той ледве вiдiрвав його вiд себе i силомiць посадив на стiлець, ледве стримуючись, щоб не вдарити.
- Менi холодно, - обм'як вiдразу Апостолов. Уся агресивнiсть його зникла, i вiн знову заплакав. Великi, як горох, сльози покотилися по його щоках.
Адамадзе постукав у дверi i сказав санiтаровi, який вiдiмкнув їх, вiдвести хворого у палату. Вiн скинув халат, узяв на плече карабiн i вийшов у прийомний покiй. Вiра в те, що йому пощастить вивiдати у Апостолова мiсце сховки, похитнулася. Гiркi думки обсiли його. Згори спустився головний лiкар. У очах його, що холодно поблискували, ховалися цiкавiсть i настороженiсть.
- Я ще прийду, - зло буркнув Адамадзе i нагадав: - Сподiваюсь, ви розумiєте, що дiяльнiсть полiцiї не пiдлягає розголошенню. - Лiкар згiдливо кивнув i утримався вiд запитань...
10
Капiтан Андрiйко з нетерпiнням чекав слiдчого Спiвака. У них уже вiдбулося кiлька нарад у повному складi оперативно-слiдчої групи, на яких пiдсумували те, що зроблено, розглянули в свiтлi нових фактiв безлiч версiй, однi з яких пiд тиском добутих вiдомостей блiдли, iншi пiд впливом тих самих даних виходили наперед i захоплювали своєю, здавалось, абсолютною вiрогiднiстю.
Спiвак i капiтан, спостерiгаючи хвилювання Гальчинської на допитi, агресивну поведiнку, вирiшили провести обшук на квартирi в обох племiнниць. Ця акцiя дала разючi результати. Крiм ощадної книжки, за якою безрезультатно ганявся капiтан Андрiйко i про яку сказала сама Оксана Павлiвна, у неї знайшли тiтчинi плаття, чорну лискучу ондатрову шубу, своїми розмiрами явно не на племiнницю, дорогi антикварнi дрiбнички з квартири убитої i переписанi облiгацiї, а друга родичка - Хоменкова - виявилася бiльш скромною: в її шафi знайшли тiльки одну рiч убитої: корковий палантин. Пiсля допиту, пiд час якого обидвi обливалися слiзьми, жiнки призналися, що забрали цi речi з квартири тiтки, коли лейтенант залишив їх там самих чекати машини з моргу. Зiзнання родичок ще раз викликали у душi капiтана Андрiйка на адресу чергового лейтенанта Кучеренка не дуже теплi слова, якi рвалися з язика, але не могли злетiти в присутностi жiнок.
Уже провели колосальну роботу, щоб установити знайомих з допомогою записних книжок Людмили Гальчинської, їх було шiсть. По однiй на кожний новий рiк, усi однаковi, однiєї фабрики i купленi, очевидно, водночас в однiй крамницi. Слiдчий Петро Спiвак i капiтан Андрiйко скрупульозно вивчали кожну сторiнку, кожний запис, навiть кожну лiтеру, iнiцiал, обiрваний крапкою, за яким ховалася невiдома людина, можливо, найважливiша для слiдства. Тi рядки, в яких все було зрозумiло - прiзвища, адреси, телефони, дали можливiсть оперативнiй групi розшукати низку знайомих Людмили Гальчинської, вивчити їхнє життя, оточення i, зiбравши потрiбнi вiдомостi, викликати для розмови.
Хто тiльки не потрапив у велику сiтку, розкинуту оперативниками за допомогою записiв у блокнотах загиблої! Дверi кабiнетiв каштана Андрiйка, лейтенанта Задорожного, та й самого слiдчого, який, коли довелося допитувати знаменитого режисера кiно, композитора, народного артиста та iнших вiдомих людей, брав їх на себе, не зачинялися. До двохсот свiдкiв допитали, справа розбухла вже на 10 томiв.