Страница:
— Чи жонатий пан хорунжий і герой Котигорошко?
— Ні, ще не жонатий, бо ще молодий.
— А скільки вам років, що ви такий молодий?
— Ще навіть двадцяти чотирьох нема.
— А, то ми вам знайдемо наречену. Чи не хотіли би познайомитися з Русалкою Дніпровою?
— З русалкою, а… а… як?
— Це титул першої красуні Києва, герою ви наш, — Русалка Дніпровая.
— Чи є у пана хорунжого-героя родина?
— Є, звичайно. Батько — землевласник, має велику ферму неподалік Чернівців, є також мама, сестра і шестеро братів.
— А чи не вирощує ваш батько на своїх ланах горох? Тріснути його в золотий зуб, подумав Котигорошко, дивлячись на кругле лице з неохайними вусиками журналіста з авторучкою, який спитав про горох, чи, може, краще — графином об лисіючу голову.
— З гороху мій батько має основний зиск, бо, крім іншого, володіє лінією з консервування зеленого горошку.
— А чи не виробництва вашого батька консерви із зеленим горошком імпортують імператор Китаю та президент Гелії?
— Атож. Мало того, мій батько є офіційним постачальником зеленого горошку до столу самого президента України.
— Ух ти!
Круглолиций із золотим зубом здивовано витріщився на Котигорошка, він мав намір так дошкульно-дотепно (ну так, як він це вміє) підколоти цього самозакоханого героя, а воно, дивись, як є. Виходить, що цей хлопчина в офіцерських погонах досить-таки небідний. Треба міняти психологію, бо тут пахне грішми.
— Пане Котигорошку, — із золотим зубом пхав під Котигорошкові очі розкішну візитку, — я хочу вам відрекомендуватися як автор найцікавішого запитання, ну про зелений горошок, я головний редактор газети «Шість тисяч відсотків» Малинобур Сертифікатенко, маю ідею, яка вас, без сумніву, зацікавить.
— Не слухайте його, пане полковнику, — бризнув слиною бородатий журналіст у завеликих штанях, — він бреше!
Із золотим зубом не образився на колегу, а весело засміявся, далі пхав до Котигорошкового рота свою візитку.
— Гаразд, пане Малиненку, — здався Котигорошко, — прийдіть завтра пополудні, а зараз я мушу приділити увагу вашим колєжанкам.
На Котигорошка накинулися журналістки. Його знімали телекамери, під ніс пхали диктофони, знимкували фотографи, аж поки йому не стало зле. Радше так здалося ревнивій медсестрі, яка оголосила про це журналістам і заходилася виганяти їх з персональної палати героя. Герой же давно виділив із журналістського натовпу одну особу — серйозну зосереджену дівчину і непомітно подав їй знак, мовляв, запишись. Після того, як вони разом з Котигорошком подолали затятий опір медсестри, журналістка сіла біля його ліжка на стільчик. Потім дала команду своєму оператору поки що не знімати і відрекомендувалась:
— Ярина Савойська, телеканал КГБ.
— Вишнеслав Котигорошко, хорунжий ВНУ.
Обоє не зрозуміло чому засміялись.
Вже давно, відколи світ, відомо, що такі смішки добром не закінчуються. Хіба, можливо, хтось вважає добром шлюб. Але між кінцем і початком є чимало часу, наповненого надзвичайно приємними подіями.
— Пане Котигорошку…
Ярина почала розпитувати його, спочатку — про банальне, а потім перейшла на різні вельми розумні речі, мовляв, чи усвідомлював він свою екзистенцію в пограничній ситуації під час здійснення подвигу, чи не відчував він підсвідомої протестної реакції інстинкту збереження виду, коли вбивав собі подібного, хай ворога, але — теж людину, чи не з'являлось у такі моменти надмірне сексуальне збудження як компенсаторна відповідь на виклик небуття у формі смерти, чи не викликало перебування на війні гіпертрофованого потягу до Бога як сублімації…
Ярина Савойська була філософом.
Котигорошко спочатку з'ясував, як до неї звертатись — «пані» чи «панна», а коли виявилось, що — панна, дуже завзято давав відповіді на її хитромудрі запитання.
Він щось говорив, навіть вживав вчені слова з її лексикону, але мало вникав у зміст розмови, більше роздивлявся свою співрозмовницю. Зачіска вміло змодельована під недбалий інтелектуальний стиль, чорно-зелені свої очиська часто примружує, мабуть, багато читає лежачи, обличчя з впадинами під вилицями, кажуть, що це свідчить про аристократичність, «перчик» має на щоці, що би це означало?
— А чи дуже важкою є ваша рана, пане Котигорошку?
— Рана?!
Він мало не видав їй цю страшну військову таємницю про своє «героїчне поранення», але вчасно схаменувся — як-не-як він розмовляє з журналісткою, до того ж телеканалу, який має репутацію опозиційного.
— Заживає, панно Ярино. Ще тиждень і випишусь.
— Видужуйте, Вишнеславе.
Котигорошко ледь не схопився з ліжка.
Наступні дні він утішався славою. Мало того, що його показували на всіх телеканалах, а світлини прикрашали перші шпальти газет і обкладинки ілюстрованих журналів, головні і неголовні редактори вважали за потрібне самим принести в «героєву палату» свіже своє видання з матеріалом про Котигорошка, а телевізійники і радійники дарували «на пам'ять» відео– та аудіокасети із записами передач «про героя». Лише від одного телеканалу більше ніхто не приходив. Від КГБ. Тому Котигорошко трохи нервувався. Що це вона собі дозволяє? Чого зволікає? Чому не приходить з відеокасетою, не дивиться запобігливо в очі, не натякає на побачення, як це роблять інші? Дограється же ж. Може так статися, що коли вона прийде, вже буде пізно.
Та з телеканалу КГБ справді ніхто не приходив до героя. Вони лише один раз передали інтерв'ю Ярини Савойської з хорунжим Котигорошком і — все! От нахаби.
Ну нічого, думав ображений Котигорошко, ось випишусь зі шпиталю, одягну свою чорну уніформу, надзвичайні чоботи з блискучими халявами, ордени-медалі пришпилю… Він уявляв собі, як іде Хрещатиком у чорнім строї з червоною нарукавною пов'язкою, халяви чобіт засліплюють своїм блиском перехожих, які повертають голови за ним, як соняхи за сонцем, на шиї у нього пречудовий і рідкісний Бронзовий Хрест Майбутнього — відзнака найобраніших з обраних, ліву руку він недбало опустив на ефес іранської золотої шаблі з діамантами, а правою він раз по раз вітається зі своїми шанувальниками, прикладаючи три пальці до дашка такого гонорового чорного кашкета зі срібним тризубом… А ось до нього підбігає і вона, пихата журналістка КГБ, панна… як там її… панна Піринейська чи як? Щось белькоче про якесь інтерв'ю, чи не погодиться пан хорунжий на ще одне, мовляв, глядачі вимагають, хочуть більше знати про такого великого героя, і ось вона, Ярина… Португальська чи що… дуже чемно просить пана Котигорошка про ще одну зустріч. У студії. Як щодо завтра? Він же із заклопотаним виглядом витягує із кишені записника, гортає його уважно і каже панні Вандейській, що завтра, на превеликий жаль, він не може, як також і післязавтра, і післяпіслязавтра, тиждень у нього наперед розписаний по хвилинах. А коли??!
Котигорошко дивиться в її нещасні чорно-зелені очі і виявляє поблажливість — винятково для неї — завтра. А поки що він запрошує панну журналістку на каву. Ярина Арагонська не тямиться від щастя, а Котигорошко галантно згинає ліву руку, за яку вона чемно береться, і він веде її у кав'ярню.
Весь Хрещатик вмліває від заздрощів.
Замість усього цього вже вкотре прийшов головний редактор газети «6000%» — цей кругляк Сертифікатенко. Він, дізнавшись, що Котигорошко завтра виписується зі шпиталю, почав пропонувати «панови Вишнеславу» різноманітні варіанти проводження часу.
— Нас з вами чекають у сауні, пане Вишнеславе, олігарх Цукренко мріє з вами познайомитись, тож на завтра готує шикарне бонно плезіро. Будуть дорогі курви, вишукане вино, горілки, м'яса…
— А післязавтра поїдемо на Десну, пане Вишнеславе, олігарх Ковбасевич мріє з вами познайомитись, там він злупить молоденького бичка і трьох баранців, це ніби рибалка, але самі знаєте…
— А ще треба післязавтра завітати у ресторацію «Два когути», там будуть хлопці з адміністрації президента і заступник, самі знаєте кого, Дерилев Бумбляк мріє з вами… а може, вже на «ти» перейдемо, га, Вишнеславе?..
Котигорошко дивився на цього немолодого вже, лисіючого товстого напівтверезого дядька і думав зовсім про інше. Чому так є? Чому всі журналісти і особливо журналістки організували паломництво до його палати, а вона його ігнорує. Вона — Ярина Савойська (вже навіть якби хотів, то не забув би це екзотичне прізвище) з телеканалу КГБ, про який кажуть, що він не надто шанує владу і навіть дозволяє собі (звичайно, в рамках пристойного) іронізувати із самого президента Трипільського. Але треба вигнати цього із золотим зубом, бо він уже далеко заходить.
— Ви що собі дозволяєте, редакторе газети, забув якої, щось там з нулями?! Яке «ти»? Ми ж вами курей у дитинстві разом не крали! Словом, ідіть до дідька і не заважайте мені готуватися до завтрашньої дефіляди Хрещатиком!
У повній формі, з орденами, халявами і шаблею іранського походження герой України хорунжий Котигорошко пройшовся Хрещатиком туди-назад вісімнадцять разів. Спочатку на нього оглядалися з цікавістю і захопленням, а потім — з якоюсь тривогою і зловтіхою. Багато хто заклопотано похитував головою і поцокуючи язиком зітхав: бої на Кавказі марно не минають, пошкодило онде чоловікови, молодий, гарний і вже трохи не в собі. Коли до Котигорошка дійшло, що його мають за тихопомішаного вар'ята, він, згораючи зі встиду, побіг у першу-ліпшу побічну вулицю, зупинив таксівку і кинув люто водієви:
— Поїхали, але швидко, потім скажу куди! Трохи оговтавшись, Котигорошко примирливим тоном сказав водієви:
— Адреси я не знаю, але мені потрібно потрапити на телеканал КГБ.
Водій розуміюче кивнув головою і почав робити лівий поворот.
На КГБ ніхто не верещав з радости, побачивши знаменитого чи не на весь світ хорунжого Котигорошка, дехто чемно вітався, дехто просто окидав його поглядом, деякі дівчата чарівно посміхались.
Щодо Ярини Савойської, то на неї треба було зачекати — вона готувала до випуску свій репортаж.
Блискучий герой України чекав на журналістку дві години, а потім ще стільки вмовляв її піти з ним на каву. Стомлена, виснажена роботою панна Савойська зрештою погодилась, але не сьогодні, а наступного дня.
Котигорошко мало не плакав.
IV Ентузіазм патріота
— Що???
— А що, по-твоєму, Вишнеславе, вчинили ці триста командос сімнадцять років тому?
— Як що? Врятували Україну від остаточного економічного краху, політичного хаосу та моральної деградації, у що завела її кліка так званого президента Вовкослава!
— Але ж ти не можеш заперечити, що той самий Вовкослав став президентом внаслідок всенародних виборів?
— І народ може помилятися, Ярино, хто ж міг знати, що Вовкослав — прихований агент впливу Атлантиди. Якби не генерал Трипільський з трьома сотнями бійців, то Вовкослав ще за рік-два розвалив би Україну вщент. Адже він збирався надати державну незалежність Старій Европі!
— Але все-таки Трипільський вчинив військовий переворот, Вишнеславе, і треба речі називати своїми іменами.
Це я, Ваша ексклюзивносте, майже дослівно навів найнебезпечніший (поки що) фрагмент розмови ГК з ЖС. Тепер Ви помітили, до чого воно йде?
No3
Наші підопічні розмовляли про літературу. На той час ГК виявляв літературні смаки, властиві будь-якому достойному українському старшині, але я не знаю, що буде завтра. Адже ЖС давала йому читати (на одну ніч, як кажуть у їхніх колах) романи цього чорнописця Конона Любослава, філософські есеї знаменитого на весь цивілізований світ єретика Яра Микено-критського та поезії відомого циніка і святотатця Колоброда-Зарічного, якого навіть у Атлантиді перекладають і читають.
І наш ГК читав. Читав, читав!
No4
Славетний на всю державу український старшина в чині хорунжого одягався у цивільне! Що я мушу зазначити? Просто люди не цінують того, що мають, та якби я мав право носити військову уніформу і такі чоботи з високими халявами, та я би спав навіть у… Даруйте мені, пане генерале.
Одягнувся, значить, наш ГК у картату сорочку, у сині генуезькі штани (це вона його навчила), спортивні черевики, і пішли вони з ЖС на дискотеку.
Я не певен, Ваша ексклюзивносте, що кожен, хто відвідує ці нічні клуби з танцями і вживанням алкогольних напоїв та інших як дозволених, так і заборонених стимуляторів, неодмінно має стати на слизьку стежину державної зради, але досвід свідчить, що кожен, хто зрадив Батьківщину, починав з дискотеки. Бо яку тут закономірність можна простежити?! Спочатку він (вона, воно) ходить на дискотеку, а потім зраджує Батьківщину!
Як відомо, у тих нічних клубах, де вони танцюють, темно, і не все завжди можна роздивитися так, як цього вимагає професійне зовнішнє спостереження, тому я не можу стверджувати на всі сто відсотків, але є висока ймовірність того, що ГК і ЖС цілувались.
No5
Вони знову говорили про історію. ГК і ЖС каталися Дніпром на пароплаві, і ГК зізнався, що його улюблений історичний персонаж, якого він має за взірець воїна і мудрого державця, це — давньоукраїнський імператор Мечипан Завойовник.
І знову ця ЖС вчила ГК НЕ любити свою Вітчизну та її славну історію. Ось фрагмент їхньої розмови.
— Ось так колись цією рікою плив на бойових лодьях імператор Мечипан Завойовник зі своїми залізними полками завойовувати Царгород.
— Звичайно, Вишнеславе, Мечипан — великий полководець, він на той час був генієм військової думки, але за нинішніми уявленнями твій Мечипан — військовий злочинець.
— Та що ти таке говориш, Ярино, засновник Української імперії — злочинець?
— А хто, як не він, радше давньоукраїнські солдати за його наказом вирізали усе населення Царгорода?
— А що було робити, не брати Царгород? Якби українська армія не взяла це місто, то де гарантія, що через якийсь час його б не зруйнували рицарі-хрестоносці і теж би попалили там усе й вирізали, а через кілька століть чи не захопила би Царгород Туранія? Хіба греки змогли би відстояти свою столицю від цих агресорів? А так українська залога вберегла Царгород.
— Але тоді, у ті часи, навіщо імператор Мечипан вирізав усе грецьке і негрецьке населення Царгорода, Вишнеславе?
— Е, Ярино, я прощаю йому за терміном давности, ті греки все одно би померли, від старости чи від хвороб, а так ми маємо Царгород — другу столицю України.
— А якби було навпаки, якби тоді грецький імператор Василь Василій взяв Київ і вирізав у ньому усіх геть давньоукрів, що би на це сказав?
— Що? Що переможців не судять, Ярино.
Оце, Ваша ексклюзивносте, майже точно відтворена розмова наших голуб'ят у тій частині, звичайно, яка тим чи іншим чином має стосунок до державної безпеки. Бо чого, пане генерале, я остерігаюсь? Якщо кожен другий український офіцер заведе собі подібну Ярину і кожна з них навчить його, що Мечипан Великий — військовий злочинець, то яку ми будемо мати армію? Що залишиться від ВНУ?
No6
ГК знову був одягнутий у партикуляр і в такому вигляді разом з ЖС прогулювався Києвом. В університетському парку вони стали свідками акту вандалізму: кілька не зовсім тверезих студентів (не дивно було б, якби це чинили могилянці, але виходить, що університетці такі ж самі) причепилися до пам'ятника Президентови Трипільському 0.0. і виробляли з ним різні кумедні штуки. Хлопці вкладали у руку бронзовій статуї (а Ви ж знаєте, які щирі і красномовні у нашого Президента жести) пляшки з пивом та запалені цигарки, один одягнув пана Трипільського у дірявий капелюх, який цей лайдак купив за одна гривну і двадцять шагів у професійного жебрака, що має постійне робоче місце на розі вулиці Володимирської і бульвару Тараса Шевченка, одна з дівуль-студенток нафарбувала бронзовому панови Президентови губи фіолетовою помадою, а також ці хулігани проробляли з бронзовою статуєю нечемну процедуру, відому у босяцько-молодіжному середовищі під назвою «давати саєчку».
Наші підопічні ГК і ЖС не тільки не вжили якихось заходів (ну хоча 6 викликати офіцерів поліції) щодо припинення цієї наруги, а цілком спокійно за усім цим спостерігали і навіть сміялись, а ЖС ще й до того фотографувала пам'ятник у найгіршому його вигляді. Я не здивуюсь, якщо до Дня народження нашого Президента цей знимок з'явиться в паскудних опозиційних газетах.
Мені не дивно з ЖС — відомо, як ці кагебісти люблять нашого Президента, але — ГК! У мене, Ваша ексклюзивносте, просто бракує слів.
Сподіваюся, що своєю скромною роботою позаштатного (поки що? Бо я все-таки маю надію стати врешті-решт одним із шеренгових бійців невидимого фронту під Вашою залізною рукою) спостерігача я приніс хай невелику, але посутню користь священній справі захисту безпеки нашої рідної Держави.
З повагою і надією Патріот
(дані і координати в конверті).
V Нове призначення
— Ні, ще не жонатий, бо ще молодий.
— А скільки вам років, що ви такий молодий?
— Ще навіть двадцяти чотирьох нема.
— А, то ми вам знайдемо наречену. Чи не хотіли би познайомитися з Русалкою Дніпровою?
— З русалкою, а… а… як?
— Це титул першої красуні Києва, герою ви наш, — Русалка Дніпровая.
— Чи є у пана хорунжого-героя родина?
— Є, звичайно. Батько — землевласник, має велику ферму неподалік Чернівців, є також мама, сестра і шестеро братів.
— А чи не вирощує ваш батько на своїх ланах горох? Тріснути його в золотий зуб, подумав Котигорошко, дивлячись на кругле лице з неохайними вусиками журналіста з авторучкою, який спитав про горох, чи, може, краще — графином об лисіючу голову.
— З гороху мій батько має основний зиск, бо, крім іншого, володіє лінією з консервування зеленого горошку.
— А чи не виробництва вашого батька консерви із зеленим горошком імпортують імператор Китаю та президент Гелії?
— Атож. Мало того, мій батько є офіційним постачальником зеленого горошку до столу самого президента України.
— Ух ти!
Круглолиций із золотим зубом здивовано витріщився на Котигорошка, він мав намір так дошкульно-дотепно (ну так, як він це вміє) підколоти цього самозакоханого героя, а воно, дивись, як є. Виходить, що цей хлопчина в офіцерських погонах досить-таки небідний. Треба міняти психологію, бо тут пахне грішми.
— Пане Котигорошку, — із золотим зубом пхав під Котигорошкові очі розкішну візитку, — я хочу вам відрекомендуватися як автор найцікавішого запитання, ну про зелений горошок, я головний редактор газети «Шість тисяч відсотків» Малинобур Сертифікатенко, маю ідею, яка вас, без сумніву, зацікавить.
— Не слухайте його, пане полковнику, — бризнув слиною бородатий журналіст у завеликих штанях, — він бреше!
Із золотим зубом не образився на колегу, а весело засміявся, далі пхав до Котигорошкового рота свою візитку.
— Гаразд, пане Малиненку, — здався Котигорошко, — прийдіть завтра пополудні, а зараз я мушу приділити увагу вашим колєжанкам.
На Котигорошка накинулися журналістки. Його знімали телекамери, під ніс пхали диктофони, знимкували фотографи, аж поки йому не стало зле. Радше так здалося ревнивій медсестрі, яка оголосила про це журналістам і заходилася виганяти їх з персональної палати героя. Герой же давно виділив із журналістського натовпу одну особу — серйозну зосереджену дівчину і непомітно подав їй знак, мовляв, запишись. Після того, як вони разом з Котигорошком подолали затятий опір медсестри, журналістка сіла біля його ліжка на стільчик. Потім дала команду своєму оператору поки що не знімати і відрекомендувалась:
— Ярина Савойська, телеканал КГБ.
— Вишнеслав Котигорошко, хорунжий ВНУ.
Обоє не зрозуміло чому засміялись.
Вже давно, відколи світ, відомо, що такі смішки добром не закінчуються. Хіба, можливо, хтось вважає добром шлюб. Але між кінцем і початком є чимало часу, наповненого надзвичайно приємними подіями.
— Пане Котигорошку…
Ярина почала розпитувати його, спочатку — про банальне, а потім перейшла на різні вельми розумні речі, мовляв, чи усвідомлював він свою екзистенцію в пограничній ситуації під час здійснення подвигу, чи не відчував він підсвідомої протестної реакції інстинкту збереження виду, коли вбивав собі подібного, хай ворога, але — теж людину, чи не з'являлось у такі моменти надмірне сексуальне збудження як компенсаторна відповідь на виклик небуття у формі смерти, чи не викликало перебування на війні гіпертрофованого потягу до Бога як сублімації…
Ярина Савойська була філософом.
Котигорошко спочатку з'ясував, як до неї звертатись — «пані» чи «панна», а коли виявилось, що — панна, дуже завзято давав відповіді на її хитромудрі запитання.
Він щось говорив, навіть вживав вчені слова з її лексикону, але мало вникав у зміст розмови, більше роздивлявся свою співрозмовницю. Зачіска вміло змодельована під недбалий інтелектуальний стиль, чорно-зелені свої очиська часто примружує, мабуть, багато читає лежачи, обличчя з впадинами під вилицями, кажуть, що це свідчить про аристократичність, «перчик» має на щоці, що би це означало?
— А чи дуже важкою є ваша рана, пане Котигорошку?
— Рана?!
Він мало не видав їй цю страшну військову таємницю про своє «героїчне поранення», але вчасно схаменувся — як-не-як він розмовляє з журналісткою, до того ж телеканалу, який має репутацію опозиційного.
— Заживає, панно Ярино. Ще тиждень і випишусь.
— Видужуйте, Вишнеславе.
Котигорошко ледь не схопився з ліжка.
Наступні дні він утішався славою. Мало того, що його показували на всіх телеканалах, а світлини прикрашали перші шпальти газет і обкладинки ілюстрованих журналів, головні і неголовні редактори вважали за потрібне самим принести в «героєву палату» свіже своє видання з матеріалом про Котигорошка, а телевізійники і радійники дарували «на пам'ять» відео– та аудіокасети із записами передач «про героя». Лише від одного телеканалу більше ніхто не приходив. Від КГБ. Тому Котигорошко трохи нервувався. Що це вона собі дозволяє? Чого зволікає? Чому не приходить з відеокасетою, не дивиться запобігливо в очі, не натякає на побачення, як це роблять інші? Дограється же ж. Може так статися, що коли вона прийде, вже буде пізно.
Та з телеканалу КГБ справді ніхто не приходив до героя. Вони лише один раз передали інтерв'ю Ярини Савойської з хорунжим Котигорошком і — все! От нахаби.
Ну нічого, думав ображений Котигорошко, ось випишусь зі шпиталю, одягну свою чорну уніформу, надзвичайні чоботи з блискучими халявами, ордени-медалі пришпилю… Він уявляв собі, як іде Хрещатиком у чорнім строї з червоною нарукавною пов'язкою, халяви чобіт засліплюють своїм блиском перехожих, які повертають голови за ним, як соняхи за сонцем, на шиї у нього пречудовий і рідкісний Бронзовий Хрест Майбутнього — відзнака найобраніших з обраних, ліву руку він недбало опустив на ефес іранської золотої шаблі з діамантами, а правою він раз по раз вітається зі своїми шанувальниками, прикладаючи три пальці до дашка такого гонорового чорного кашкета зі срібним тризубом… А ось до нього підбігає і вона, пихата журналістка КГБ, панна… як там її… панна Піринейська чи як? Щось белькоче про якесь інтерв'ю, чи не погодиться пан хорунжий на ще одне, мовляв, глядачі вимагають, хочуть більше знати про такого великого героя, і ось вона, Ярина… Португальська чи що… дуже чемно просить пана Котигорошка про ще одну зустріч. У студії. Як щодо завтра? Він же із заклопотаним виглядом витягує із кишені записника, гортає його уважно і каже панні Вандейській, що завтра, на превеликий жаль, він не може, як також і післязавтра, і післяпіслязавтра, тиждень у нього наперед розписаний по хвилинах. А коли??!
Котигорошко дивиться в її нещасні чорно-зелені очі і виявляє поблажливість — винятково для неї — завтра. А поки що він запрошує панну журналістку на каву. Ярина Арагонська не тямиться від щастя, а Котигорошко галантно згинає ліву руку, за яку вона чемно береться, і він веде її у кав'ярню.
Весь Хрещатик вмліває від заздрощів.
Замість усього цього вже вкотре прийшов головний редактор газети «6000%» — цей кругляк Сертифікатенко. Він, дізнавшись, що Котигорошко завтра виписується зі шпиталю, почав пропонувати «панови Вишнеславу» різноманітні варіанти проводження часу.
— Нас з вами чекають у сауні, пане Вишнеславе, олігарх Цукренко мріє з вами познайомитись, тож на завтра готує шикарне бонно плезіро. Будуть дорогі курви, вишукане вино, горілки, м'яса…
— А післязавтра поїдемо на Десну, пане Вишнеславе, олігарх Ковбасевич мріє з вами познайомитись, там він злупить молоденького бичка і трьох баранців, це ніби рибалка, але самі знаєте…
— А ще треба післязавтра завітати у ресторацію «Два когути», там будуть хлопці з адміністрації президента і заступник, самі знаєте кого, Дерилев Бумбляк мріє з вами… а може, вже на «ти» перейдемо, га, Вишнеславе?..
Котигорошко дивився на цього немолодого вже, лисіючого товстого напівтверезого дядька і думав зовсім про інше. Чому так є? Чому всі журналісти і особливо журналістки організували паломництво до його палати, а вона його ігнорує. Вона — Ярина Савойська (вже навіть якби хотів, то не забув би це екзотичне прізвище) з телеканалу КГБ, про який кажуть, що він не надто шанує владу і навіть дозволяє собі (звичайно, в рамках пристойного) іронізувати із самого президента Трипільського. Але треба вигнати цього із золотим зубом, бо він уже далеко заходить.
— Ви що собі дозволяєте, редакторе газети, забув якої, щось там з нулями?! Яке «ти»? Ми ж вами курей у дитинстві разом не крали! Словом, ідіть до дідька і не заважайте мені готуватися до завтрашньої дефіляди Хрещатиком!
У повній формі, з орденами, халявами і шаблею іранського походження герой України хорунжий Котигорошко пройшовся Хрещатиком туди-назад вісімнадцять разів. Спочатку на нього оглядалися з цікавістю і захопленням, а потім — з якоюсь тривогою і зловтіхою. Багато хто заклопотано похитував головою і поцокуючи язиком зітхав: бої на Кавказі марно не минають, пошкодило онде чоловікови, молодий, гарний і вже трохи не в собі. Коли до Котигорошка дійшло, що його мають за тихопомішаного вар'ята, він, згораючи зі встиду, побіг у першу-ліпшу побічну вулицю, зупинив таксівку і кинув люто водієви:
— Поїхали, але швидко, потім скажу куди! Трохи оговтавшись, Котигорошко примирливим тоном сказав водієви:
— Адреси я не знаю, але мені потрібно потрапити на телеканал КГБ.
Водій розуміюче кивнув головою і почав робити лівий поворот.
На КГБ ніхто не верещав з радости, побачивши знаменитого чи не на весь світ хорунжого Котигорошка, дехто чемно вітався, дехто просто окидав його поглядом, деякі дівчата чарівно посміхались.
Щодо Ярини Савойської, то на неї треба було зачекати — вона готувала до випуску свій репортаж.
Блискучий герой України чекав на журналістку дві години, а потім ще стільки вмовляв її піти з ним на каву. Стомлена, виснажена роботою панна Савойська зрештою погодилась, але не сьогодні, а наступного дня.
Котигорошко мало не плакав.
IV Ентузіазм патріота
Начальнику таємної державної поліції України— Героям-путчистам, ти хочеш сказати, Вишнеславе?
генерал-полковнику Б.Копитовичу від Патріота.
Ваша ексклюзивносте!
Яко патріот Держави, Нації і нашого Президента я не можу бути байдужим. Бо мені не все одно, що коїться у нашій славній Україні, особливо, коли одних, може й заслужено, я нічого не кажу, але щоби аж так! Тобто одних підносять до високих чинів-орденів, а інших, які готові служити вірою і невірою, я хотів сказати душею й тілом, недобачають. Ваша ексклюзивносте, тричі я мав честь подавати документи у Вашу службу і тричі же мені відмовляли. Чого? Чи я не патріот? Маю надію, що тепер, після моєї такої копіткої роботи із запобігання, хай теоретично, але можливої загрози безпеці Держави, прочитавши цей звіт щодо моєї добровільної ініціативи, Ви зміните думку про мою енергійну особу і дасте вказівку, аби прийняти мене в Поліцію (в мене є хист до зовнішнього спостереження).
Як лише прибув у Київ з Кавказького фронту цей офіцерик (я нічого не кажу, герой — то герой) Котигорошко, я про всяк випадок взяв його під спостереження. А що? Перед законом усі рівні. Спочатку, поки цей герой Котигорошко (далі: ГК) лежав у шпиталі, я нічого підозрілого не зафіксував, і вже було хотів знімати спостереження, коли раптом у коло осіб, що спілкувалися з ГК, потрапила журналістка з непевного телеканалу КГБ, очевидно, відома Вам, Ярина Савойська. Вже те, що вона закінчила цей розплідник єресі — Києво-Могилянську Академію, — мусило би насторожити чесного патріота України. Тому я подвоїв пильність.
У мене ще була надія, що, дотримуючись дарованої усім українцям Богом і Президентом рівности в правах, наш ГК поспілкується зі згаданою журналісткою Савойською (далі: ЖС), як з усіма решта, та й усе. Але згодом сталося те, що я розцінюю як тривожний сигнал. Чи як накажете, Ваша ексклюзивносте, розцінювати такий факт, коли герой, звитяжець і орденоносець — взірець для підростаючого покоління — водиться з без п'яти хвилин дисиденткою, журналісткою-критиканткою, до того ж могилянкою?!
Отож, виписавшись зі шпиталю, ГК почав бігати за ЖС (у сенсі залицятися до неї, як то парубок до дівчини, так, якби мало було теж гарних — а ЖС таки дуже гарна — дівчат у наших патріотичних жіночих організаціях).
Аж поки ГК не виїхав у Чернівці відвідувати родину, вони зустрічались кожного дня. І так тривало тиждень!
Доводжу до Вашого відома шість епізодів, які, на мою думку, свідчать про те, що ГК потрапив під деструктивний вплив ЖС і може згодом опинитися на загрозливому для державної безпеки шляху.
No1
У кав'ярні на Хрещатику ГК і ЖС пили каву і їли канапки з сиром. Коли ГК запропонував випити «чогось міцнішого», ЖС погодилась, він спитав, чого б вона бажала — горілки з перцем чи, може, спотикача. ЖС знущально розсміялась і повідомила, що вся прогресивна київська публіка вже давно не п'є ці загумінкові (так і сказала) напої, а забажала або кельтського віскі, або гельського коньяку. І що б Ви думали? Наш патріот пройнявся накинутою йому зневагою до наших національних напоїв і пив разом з ЖС віскі. Мало того, він з ентузіазмом розповідав їй, як ще курсантом Чернівецького військового інституту імени 300 Героїв-парашутистів полюбляв цей іноземний напій, нехтуючи, як уже було сказано, продукцією національного товаровиробника.
No2
Першого травня, коли вся Україна відзначає чергову річницю Великої Національної революції, наші голуб'ята ГК і ЖС гуляли собі Хрещатиком, яко ж і решта посполитих. Коли ГК натякнув, що було б непогано, якби він, випускник військового інституту імени 300 Героїв-парашутистів, «цієї знаменної днини» (треба віддати належне ГК, що він сказав саме так і без будь-якої іронії, але ніхто не дасть гарантії, що ГК збереже і надалі патріотичний пафос, коли буде водитися з цією ЖС) поклав «якісь сякі-такі квіти» (ось воно — вплив дисидентки) до підніжжя пам'ятника героям-парашутистам.
— Що???
— А що, по-твоєму, Вишнеславе, вчинили ці триста командос сімнадцять років тому?
— Як що? Врятували Україну від остаточного економічного краху, політичного хаосу та моральної деградації, у що завела її кліка так званого президента Вовкослава!
— Але ж ти не можеш заперечити, що той самий Вовкослав став президентом внаслідок всенародних виборів?
— І народ може помилятися, Ярино, хто ж міг знати, що Вовкослав — прихований агент впливу Атлантиди. Якби не генерал Трипільський з трьома сотнями бійців, то Вовкослав ще за рік-два розвалив би Україну вщент. Адже він збирався надати державну незалежність Старій Европі!
— Але все-таки Трипільський вчинив військовий переворот, Вишнеславе, і треба речі називати своїми іменами.
Це я, Ваша ексклюзивносте, майже дослівно навів найнебезпечніший (поки що) фрагмент розмови ГК з ЖС. Тепер Ви помітили, до чого воно йде?
No3
Наші підопічні розмовляли про літературу. На той час ГК виявляв літературні смаки, властиві будь-якому достойному українському старшині, але я не знаю, що буде завтра. Адже ЖС давала йому читати (на одну ніч, як кажуть у їхніх колах) романи цього чорнописця Конона Любослава, філософські есеї знаменитого на весь цивілізований світ єретика Яра Микено-критського та поезії відомого циніка і святотатця Колоброда-Зарічного, якого навіть у Атлантиді перекладають і читають.
І наш ГК читав. Читав, читав!
No4
Славетний на всю державу український старшина в чині хорунжого одягався у цивільне! Що я мушу зазначити? Просто люди не цінують того, що мають, та якби я мав право носити військову уніформу і такі чоботи з високими халявами, та я би спав навіть у… Даруйте мені, пане генерале.
Одягнувся, значить, наш ГК у картату сорочку, у сині генуезькі штани (це вона його навчила), спортивні черевики, і пішли вони з ЖС на дискотеку.
Я не певен, Ваша ексклюзивносте, що кожен, хто відвідує ці нічні клуби з танцями і вживанням алкогольних напоїв та інших як дозволених, так і заборонених стимуляторів, неодмінно має стати на слизьку стежину державної зради, але досвід свідчить, що кожен, хто зрадив Батьківщину, починав з дискотеки. Бо яку тут закономірність можна простежити?! Спочатку він (вона, воно) ходить на дискотеку, а потім зраджує Батьківщину!
Як відомо, у тих нічних клубах, де вони танцюють, темно, і не все завжди можна роздивитися так, як цього вимагає професійне зовнішнє спостереження, тому я не можу стверджувати на всі сто відсотків, але є висока ймовірність того, що ГК і ЖС цілувались.
No5
Вони знову говорили про історію. ГК і ЖС каталися Дніпром на пароплаві, і ГК зізнався, що його улюблений історичний персонаж, якого він має за взірець воїна і мудрого державця, це — давньоукраїнський імператор Мечипан Завойовник.
І знову ця ЖС вчила ГК НЕ любити свою Вітчизну та її славну історію. Ось фрагмент їхньої розмови.
— Ось так колись цією рікою плив на бойових лодьях імператор Мечипан Завойовник зі своїми залізними полками завойовувати Царгород.
— Звичайно, Вишнеславе, Мечипан — великий полководець, він на той час був генієм військової думки, але за нинішніми уявленнями твій Мечипан — військовий злочинець.
— Та що ти таке говориш, Ярино, засновник Української імперії — злочинець?
— А хто, як не він, радше давньоукраїнські солдати за його наказом вирізали усе населення Царгорода?
— А що було робити, не брати Царгород? Якби українська армія не взяла це місто, то де гарантія, що через якийсь час його б не зруйнували рицарі-хрестоносці і теж би попалили там усе й вирізали, а через кілька століть чи не захопила би Царгород Туранія? Хіба греки змогли би відстояти свою столицю від цих агресорів? А так українська залога вберегла Царгород.
— Але тоді, у ті часи, навіщо імператор Мечипан вирізав усе грецьке і негрецьке населення Царгорода, Вишнеславе?
— Е, Ярино, я прощаю йому за терміном давности, ті греки все одно би померли, від старости чи від хвороб, а так ми маємо Царгород — другу столицю України.
— А якби було навпаки, якби тоді грецький імператор Василь Василій взяв Київ і вирізав у ньому усіх геть давньоукрів, що би на це сказав?
— Що? Що переможців не судять, Ярино.
Оце, Ваша ексклюзивносте, майже точно відтворена розмова наших голуб'ят у тій частині, звичайно, яка тим чи іншим чином має стосунок до державної безпеки. Бо чого, пане генерале, я остерігаюсь? Якщо кожен другий український офіцер заведе собі подібну Ярину і кожна з них навчить його, що Мечипан Великий — військовий злочинець, то яку ми будемо мати армію? Що залишиться від ВНУ?
No6
ГК знову був одягнутий у партикуляр і в такому вигляді разом з ЖС прогулювався Києвом. В університетському парку вони стали свідками акту вандалізму: кілька не зовсім тверезих студентів (не дивно було б, якби це чинили могилянці, але виходить, що університетці такі ж самі) причепилися до пам'ятника Президентови Трипільському 0.0. і виробляли з ним різні кумедні штуки. Хлопці вкладали у руку бронзовій статуї (а Ви ж знаєте, які щирі і красномовні у нашого Президента жести) пляшки з пивом та запалені цигарки, один одягнув пана Трипільського у дірявий капелюх, який цей лайдак купив за одна гривну і двадцять шагів у професійного жебрака, що має постійне робоче місце на розі вулиці Володимирської і бульвару Тараса Шевченка, одна з дівуль-студенток нафарбувала бронзовому панови Президентови губи фіолетовою помадою, а також ці хулігани проробляли з бронзовою статуєю нечемну процедуру, відому у босяцько-молодіжному середовищі під назвою «давати саєчку».
Наші підопічні ГК і ЖС не тільки не вжили якихось заходів (ну хоча 6 викликати офіцерів поліції) щодо припинення цієї наруги, а цілком спокійно за усім цим спостерігали і навіть сміялись, а ЖС ще й до того фотографувала пам'ятник у найгіршому його вигляді. Я не здивуюсь, якщо до Дня народження нашого Президента цей знимок з'явиться в паскудних опозиційних газетах.
Мені не дивно з ЖС — відомо, як ці кагебісти люблять нашого Президента, але — ГК! У мене, Ваша ексклюзивносте, просто бракує слів.
Сподіваюся, що своєю скромною роботою позаштатного (поки що? Бо я все-таки маю надію стати врешті-решт одним із шеренгових бійців невидимого фронту під Вашою залізною рукою) спостерігача я приніс хай невелику, але посутню користь священній справі захисту безпеки нашої рідної Держави.
З повагою і надією Патріот
(дані і координати в конверті).
V Нове призначення
Хорунжого Котигорошка було викликано в Генеральний штаб ВНУ до одного дуже малопомітного генерала. Мало хто у збройних силах України знав, що взагалі існує цей генерал-полковник А.АДоброзол і управління «М», яке він уже десяток років очолює. Бо все було надтаємно.
Котигорошко ввійшов у приймальню, за двері з табличкою — «Управління «М», і відрекомендувався ад'ютантови. Ад'ютант була жінка, досить молода, але вже старша чином за Котигорошка — на погонах вона мала три срібні ромби поручника.
— Прошу сідати, пане хорунжий, і трохи зачекати, — вимовила вона офіційним тоном, а згодом трохи людяніше: —
Кави? Чаю? Мінеральної води?
— Чаю, дуже міцного, чорного, з медом й цитриною, — показав себе Котигорошко. А що, герой України прийшов, а не якийсь засмоктаний чотовий з віддаленої залоги.
Ад'ютант не здивувалася, а по селектору продублювала замовлення. Через сім хвилин прийшла офіціянтка у, без сумніву, замалій на неї уніформі, в яку ледве вміщалися груди, стегна і решта, з погонами вістуна і поставила перед Котигорошком тацю з чайником, горнятком і різними ласощами: печивом, шоколадом, канапками з кав'яром і, звичайно, покраяним лимоном і медом у розетці.
— Дякую, — пробурмотів Котигорошко і налив собі чаю. Зробивши ковток, він знічев'я почав розглядати ад'ютанта.
Висока довгонога синьоока блондинка з пружними персами. Нудно. Бюрократичний стандарт. Але чому в неї такий високий чин? Як правило, такі особи вище, як до чотара ніколи не дослужуються.
— Вишнеславе, — несподівано широко посміхнувшись, звернулася ад'ютант до Котигорошка, від чого він зненацька гримнув іранською шаблею об паркет, — ви ще не стомилися від слави?
— Якої слави? — не второпав Котигорошко.
— Та я маю на увазі, що останні тижні ви не залишаєте без роботи наших журналістів, — ад'ютант дивилася на нього веселими очима. Котигорошко змушений був визнати, що посмішка в неї відкрита і приємна, проте в глибині очей мінився вольовий нежіночий блиск.
— Я знайома майже з усіма теле-, радіо– та газетними матеріалами про вас, — продовжувала ад'ютант, — і мушу сказати, що, за винятком телеканалу КГБ, усі хибують на поверхневість, ура-патріотизм і казенний фальш.
— Цілком з вами згоден, — втішився Котигорошко з двох речей, по-перше, від того, що так гарно поціновано роботу небайдужої йому Ярини, а по-друге, що ад'ютант, виявляється, не є стовідсотковою дурепою. — Моє правило — ніколи не відмовляти журналістам, — кинув Котигорошко таким тоном, ніби усе життя за ним полювали і полюють причіпливі працівники пера і мікрофона.
Защебетав телефон, ад'ютант взяла слухавку і через хвилину, сказавши «Гаразд!», звернулася до Котигорошка:
— Пане хорунжий, на вас чекає генерал-полковник, — і ще раз так приємно посміхнувшись додала: — Щасти вам, Вишнеславе.
Генерал Доброзол дуже намагався виглядати старим і немічним: одягав завеликі сорочки, ходив погано поголеним, носив великі окуляри з простим склом і охоче демонстрував свої невеликі залисини, хоча насправді це був шістдесятитрирічний міцний стрункий чоловік, повний життєвих сил, з прекрасним зором й своїми зубами. Маскуватись під хворого і літнього спонукали особливості генералової служби — він боявся навроку.
— Трохи розважила вас Небослава? — спитав генерал Котигорошка гарним баритоном, якому його власник безуспішно намагався надати старечої деренчливости.
— Яка Небослава, — простодушно перепитав Котигорошко, припускаючи, що мова може йти і про офіціянтку, — пане генерал-полковнику?..
— Поручник Небослава Кощун, — перебив його генерал, — мій ад'ютант. Чи не правда, чудова дівчина?!
— Саме так, пане генерал-полковнику! — клацнув підборами Котигорошко.
— Та ви розслабтеся, хорунжий, прошу сідати, — вказав на шкіряні крісла в кутку, а не на офіційний стіл, генерал, — розмова для вас, очевидно, буде незвичною.
Вони сіли в крісла.
— То що? — тоном, в якому Котигорошко вловив напускну бадьорість, за якою ховалося щось хворобливе, — сподобалась вам Небослава?
Котигорошко ввійшов у приймальню, за двері з табличкою — «Управління «М», і відрекомендувався ад'ютантови. Ад'ютант була жінка, досить молода, але вже старша чином за Котигорошка — на погонах вона мала три срібні ромби поручника.
— Прошу сідати, пане хорунжий, і трохи зачекати, — вимовила вона офіційним тоном, а згодом трохи людяніше: —
Кави? Чаю? Мінеральної води?
— Чаю, дуже міцного, чорного, з медом й цитриною, — показав себе Котигорошко. А що, герой України прийшов, а не якийсь засмоктаний чотовий з віддаленої залоги.
Ад'ютант не здивувалася, а по селектору продублювала замовлення. Через сім хвилин прийшла офіціянтка у, без сумніву, замалій на неї уніформі, в яку ледве вміщалися груди, стегна і решта, з погонами вістуна і поставила перед Котигорошком тацю з чайником, горнятком і різними ласощами: печивом, шоколадом, канапками з кав'яром і, звичайно, покраяним лимоном і медом у розетці.
— Дякую, — пробурмотів Котигорошко і налив собі чаю. Зробивши ковток, він знічев'я почав розглядати ад'ютанта.
Висока довгонога синьоока блондинка з пружними персами. Нудно. Бюрократичний стандарт. Але чому в неї такий високий чин? Як правило, такі особи вище, як до чотара ніколи не дослужуються.
— Вишнеславе, — несподівано широко посміхнувшись, звернулася ад'ютант до Котигорошка, від чого він зненацька гримнув іранською шаблею об паркет, — ви ще не стомилися від слави?
— Якої слави? — не второпав Котигорошко.
— Та я маю на увазі, що останні тижні ви не залишаєте без роботи наших журналістів, — ад'ютант дивилася на нього веселими очима. Котигорошко змушений був визнати, що посмішка в неї відкрита і приємна, проте в глибині очей мінився вольовий нежіночий блиск.
— Я знайома майже з усіма теле-, радіо– та газетними матеріалами про вас, — продовжувала ад'ютант, — і мушу сказати, що, за винятком телеканалу КГБ, усі хибують на поверхневість, ура-патріотизм і казенний фальш.
— Цілком з вами згоден, — втішився Котигорошко з двох речей, по-перше, від того, що так гарно поціновано роботу небайдужої йому Ярини, а по-друге, що ад'ютант, виявляється, не є стовідсотковою дурепою. — Моє правило — ніколи не відмовляти журналістам, — кинув Котигорошко таким тоном, ніби усе життя за ним полювали і полюють причіпливі працівники пера і мікрофона.
Защебетав телефон, ад'ютант взяла слухавку і через хвилину, сказавши «Гаразд!», звернулася до Котигорошка:
— Пане хорунжий, на вас чекає генерал-полковник, — і ще раз так приємно посміхнувшись додала: — Щасти вам, Вишнеславе.
Генерал Доброзол дуже намагався виглядати старим і немічним: одягав завеликі сорочки, ходив погано поголеним, носив великі окуляри з простим склом і охоче демонстрував свої невеликі залисини, хоча насправді це був шістдесятитрирічний міцний стрункий чоловік, повний життєвих сил, з прекрасним зором й своїми зубами. Маскуватись під хворого і літнього спонукали особливості генералової служби — він боявся навроку.
— Трохи розважила вас Небослава? — спитав генерал Котигорошка гарним баритоном, якому його власник безуспішно намагався надати старечої деренчливости.
— Яка Небослава, — простодушно перепитав Котигорошко, припускаючи, що мова може йти і про офіціянтку, — пане генерал-полковнику?..
— Поручник Небослава Кощун, — перебив його генерал, — мій ад'ютант. Чи не правда, чудова дівчина?!
— Саме так, пане генерал-полковнику! — клацнув підборами Котигорошко.
— Та ви розслабтеся, хорунжий, прошу сідати, — вказав на шкіряні крісла в кутку, а не на офіційний стіл, генерал, — розмова для вас, очевидно, буде незвичною.
Вони сіли в крісла.
— То що? — тоном, в якому Котигорошко вловив напускну бадьорість, за якою ховалося щось хворобливе, — сподобалась вам Небослава?