Кожелянко Василь. Котигорошко

   Про це блискуче весілля багато писала не лише жовта, а й офіційна преса (все-таки не абихто, а Герой України одружується), і навіть пройшло кілька сюжетів по державному телебаченню: Котигорошко весь у парадному строї, орденах-медалях, шаблях-аксельбантах несе на руках Небославу у фантастично модній і вишуканій весільній сукні…
   Коли Котигорошко прибув після відпустки на службу — в управління «М», його ждали дві новини: йому присвоєно чергове військове звання — сотник та призначено в управління «М» начальником відділу з питань структурної реформи, тобто безпосередньо він мав займатися розгортанням сотні бойової магії в полк. Отож він залишився в Києві, тому, яко Героєви України та булавному старшині, уряд виділив йому квартиру в самому центрі.
   З Яриною Котигорошко так і не поговорив.

XII Ключ

   — Тож, кажете, світло, ієрофанте?
   — Світло, ваша екселенціє.
   — Але ж будь-яке світло мусить мати своє джерело, бо навіть похмурої днини, коли сіється сіре безрадісне світло, ми знаємо, що десь там за пеленою хмар є золоте сонце.
   — Дуже правильно, ваша екселенціє, надзвичайно правильно, ви навели напрочуд вдалу аналогію: хмарної днини ми спостерігаємо світло, позбавлені можливости бачити джерело, ось тут і з'являється можливість випробувати людську особину на предмет наближення до мудрости і осягнення істини: профан або буде заперечувати існування сонця і оголосить світло якоюсь самоорганізуючою матерією, або вимагатиме навести йому негайні докази існування сонця, тоді, коли втаємничений, навіть якщо й ніколи не побачить сонця, завжди буде вірити у його існування, бо він просто ЗНАЄ, що сонце — є!
   — Отож світло астральне йде від Бога, ієрофанте?
   — Трохи спрощуючи, ваша екселенціє, — так!
   — І — далі?
   — Далі, ваша екселенціє, це астральне світло виступає таким собі будівельним матеріялом, з якого на астральному плані будується усе те, що згодом проявляється у матеріяльному світі у грубих формах.
   — Згодом — це коли, ієрофанте?
   — Дуже грамотне запитання, ваша екселенціє. Справа в тому, що вживати категорію «час» коректно лише стосовно матеріяльного плану, бо на вищих планах — астральному, обох ментальних і далі догори, часу у земному розумінні нема. Час, як і простір, — категорії самодостатні, проте відносні щодо земного (чи якогось іншого), але обов'язково матеріяльного спостерігача. Тому те, що будується у астралі, не може бути виміряне ні в просторових координатах, ні по часовій лінії. Воно може бути поміщене у ці координати, але цілком, без будь-яких наслідків для своєї сутности. Це, наприклад, якби ви, ваша екселенціє, складали подумки свій новий указ для підданих, а тим часом особу вашу везли б на авті, потім на надзвуковому лайнері «Кондор», затим опустили би на підводному човні у глибини океану, потім ви прибули би в Київ і непорушно лежали би на канапі — все одно весь цей час мисленна структура указу існувала би сама по собі, просторово-часові зміщення не впливали би на суть самого указу.
   — Трохи кострубате порівняння, ієрофанте, але суть зрозуміла. Отож в астралі з цього так званого світла будується усе те, що згодом матеріялізується у земній формі. Що ми можемо з цього мати?
   — Є дві ужиткові для земних особин людського роду речі, ваша екселенціє. Перша корисна, друга — красива.
   — Починайте з корисного, ієрофанте.
   — Якщо хтось із земних зуміє своїм духовним зором осягнути астральний план, іншими словами, інформаційну мережу своєї підсвідомости підключити до астральної системи, то він зможе ПОБАЧИТИ минуле, теперішнє і майбутнє тієї матеріяльної сутности, яка його цікавить. Це може бути доля людини чи — країни, чи навіть усього всесвіту.
   — Це як побачити, ієрофанте?
   — А так, товаришу, ой, вибачте, пане… тобто, ваша екселенціє, якби якийсь мандрівник захотів вивчити, скажімо, географію Карпат і робив би це із зав'язаними (чомусь) очима, обмацуючи рівчаки, горбики, ямки та каміння, і на підставі цих дотиків описував би ландшафт і флору гір. Це земне розуміння і сприйняття сущого. А тепер уявімо собі, що цього допитливого обсерватора якась невідома сила переміщує на вершину Говерли і йому розв'язують очі. Це за ясної літньої погоди, зазначте. Що побачить наш географ?
   — Усі чи майже усі гори!
   — Принаймні ту частину гір, яка йому наразі є цікавою, ваша екселенціє.
   — І водночас, ієрофанте!
   — Водночас, ваша екселенціє. Ось це і є бачення на астральному плані. Ви одночасно спостерігаєте минуле, теперішнє і майбутнє — всю базу даних водночас! Що вас найбільше цікавить, ваша екселенціє?
   — Та ви знаєте, ієрофанте, але я би волів не знати ВСЬОГО.
   — Нема проблем, ваша екселенціє. Я можу взагалі нічого не бачити.
   — Поки що, ієрофанте, мені досить того, що я знаю, а що красивого ми здобудемо від опанування розуміння природи астрального світла?
   — Спочатку насмілюсь вам дещо нагадати. Бог сотворив людину за своїм образом і подобою, так чи не так?
   —Так.
   — Сподіваюсь, ви знаєте, що це означає, ваша екселенціє.
   — Знаю, але… я… це… можете нагадати, ієрофанте.
   — Це означає, що як будова Бога є потрійною: Розум, Сила, Матерія, так і людина складається з трьох основних частин:
   Духа (божественної сутности), Душі (енергетичного згустка) і Тіла. Крім того, Бог наділив людину тими якостями, які є, власне, Його іманентними атрибутами: свободою, любов'ю і здатністю до творчости. Ось цю останню якість розглянемо як предмет нашого питання.
   — Що тут розглядати, ієрофанте, творчість є творчість, — його природа незбагненна, зате наслідки доступні для матеріяльних рецепцій.
   — Абсолютно правильно, ваша екселенціє, але ви говорите про звичайну творчість, доступну майже кожній смертній людині. А я — ось про що. Коли вже людина образ і подоба, то вона так, як і Бог, — у своїх, звичайно, масштабах, має здатність еманувати астральне світло…
   — Своє власне, звичайно?
   — Безперечно, ваша екселенціє, але астральне світло.
   — Тобто, будівельний матеріял, ієрофанте?
   — Отож.
   — То ви хочете сказати, що людина, сотворивши зі свого, еманованого своєю божественною сутністю, світла якийсь астральний світ, зможе потім змусити цей світ постати у матеріяльних формах?!
   — Не обов'язково, ваша екселенціє, але теоретично це, судячи з наших логічних умовиводів, дуже і дуже можливо.
   — Це щось схоже на комп'ютерну гру, ієрофанте.
   — Лише за формою, ваша екселенціє, а за суттю тут різниця принципова: комп'ютерний гравець хоча й має якусь свободу вибору, але лише в межах програми, яку для нього склав йому хтось інший чи навіть він сам, а у нашому випадку, будуючи свій особистий астральний світ, ви виступаєте як Деміург, тобто є в одній особі і гравцем, і програмувальником. І жодних обмежень рамцями програми. До того ж віртуальний світ бере свої витоки з матеріяльних форм, а наша схема має зворотний вектор: спочатку мислеформа, а потім її матеріяльне втілення. Якщо в цьому є потреба, звичайно.
   — Так, ієрофанте, але якщо, приміром, я, простий земний чоловік, візьмуся зіграти роль Деміурга, себто вибудую зі свого астрального світла якийсь світ, чи можливо таке, що він потім, навіть всупереч моїй волі, матеріялізується?
   — На жаль, можливо, ваша екселенціє.
   — Отож, матеріялізується, то чи не буде це викликом Єдиному і чи не накличу я таким чином на себе гнів Божий? Га, ієрофанте?
   — Бери, що хочеш, сказав Господь, ваша екселенціє, але за все будеш платити.
   — Так, так, так. Не весело.
   — Атож.
   — А що робити, ієрофанте?
   — А що хочете, ваша екселенціє, як уже було сказано: образ і подоба, тобто ви яко ж людина маєте своїм атрибутом свободу, право на вибір, іншими словами.
   — Як постелиш, ієрофанте, так і спатимеш?
   — Що посієш, ваша екселенціє, то й пожнеш.
   — А можна, ієрофанте, побачити весь свій власний астральний світ, витворений, скажімо, мною одночасно, як пейзаж з Говерли?
   — А навіщо, ваша екселенціє?
   — Як навіщо? Гм… А й справді, навіщо?
   — Таки-так, — навіщо. Бо навіщо це саме сотворіння свого астрального світу, ваша екселенціє? Винятково заради естетичної насолоди та ігрового азарту, а якщо Деміург бачитиме весь гештальт світу, який він творить, то щезне будь-який інтерес.
   Бог сотворив світ, бо мусив, а ви ж не мусите. Ви це робите, якщо робите, задля гри і мистецтва, тому є сенс закласти у схему елемент спонтанності та самокерованості і побачити, що з того вийде.
   — А якщо воно матеріялізується, ієрофанте?
   — Що ж, тоді так і буде.
   — Мені треба подумати.
   — Думайте, ваша екселенціє, але мені здається, що коли Бог приступив до створення нашого земного світу, Він довго не думав.
   — Блюзниш, ієрофанте!
   — Фах такий, ваша екселенціє.
   — Словом, так, ієрофанте, я прошу вас бути за свідка перед Вартовими Карми, Ієрархами Провидіння і Поліцією Фатуму, що робив я це, — якщо, звичайно, буду щось робити, — винятково заради любови до мистецтва, ігрового азарту та притаманної людям допитливости, і не було в моїх діях жодного якогось користолюбства чи вигоди. Навпаки і ще раз навпаки — я зазнаю певних втрат, хай не у цьому світі, а вже у тамтому.
   — Я охоче засвідчу на вашу користь.
   — Але це… друже ієрофанте, якось смішно таке запитувати, як ви думаєте, що би мені створити?
   — Та що собі хочете, товаришу, перепрошую, пане… ваша екселенціє, хоч казочку для дітей.
   — Яку казочку?
   — Яку, яку? Ну, скажімо, про Котигорошка.

XIII Опісля здійснення бажань

   Минали дні, потім місяці, а за ними — й роки, Котигорошко отримав підвищення по службі — йому було
   присвоєно звання «осавул» і призначено заступником начальника управління «М». Він трохи розтовстів, на лобі з'явилися залисини, а у вусах — перші срібні нитки сивини. У них з Небославою народилося двоє діточок — хлопчик і дівчинка, а якраз того року, коли осавул Котигорошко справляв свій тридцятирічний ювілей, Небослава ходила вагітною з третім. У день свого народження Котигорошко тяжко напився і відтоді майже кожного дня пив. Зранку він вислуховував від Небослави звичні нарікання, мовляв, що він собі думає і скільки це буде тривати, обіцяв, що більше пити не буде і вирушав на службу. А вже дорогою він зупиняв своє службове авто на Прорізній і швиденько забігав у популярний серед київської богеми генделик, де випивав першу чарку горілки «Холодний яр». На службі він до обіду пив бляшанкове пиво, яким були заповнені холодильники рідного управління, а за обідом випивав чвертку горілки. Після обіду він завів собі за звичай приносити у свій кабінет велику пляшку кельтського віскі і до кінця робочого дня випивав п'ять-шість порцій. Після служби він ішов у старшинський клуб працівників Генерального штабу та Міністерства мілітарних справ. Там з колегами-офіцерами він пив дорогі європейські вина, трохи грав у карти, а потім його везли додому. Небослава його роздягала, стягала чоботи, купала під душем і вкладала спати. Наступного дня розпочиналося все спочатку.
   Кілька разів у ранішні часи неймовірного розпачу від похмілля і розуміння того, у чому він сам собі боявся зізнатися, Котигорошко пробував телефонувати до Ярини. Одного разу вона все-таки поговорила з ним — дуже чемно попросила, аби він більше до неї не дзвонив, а решта разів просто кидала слухавку. Такі поривання, однак, у Котигорошка з'являлись, поки він не випивав першу чарку на Прорізній, опісля спожитку горілки бажання телефонувати Ярині притуплювалося.
   Щоправда, Котигорошко уважно стежив за роботою журналістки телеканалу КГБ Ярини Савойської, хоча це ставало робити все важче і важче. Не лише тому, що Котигорошко вечорами бував все сильніше п'яний, а переважно тому, що у телеканалу КГБ з'являлося все більше і більше проблем. Режим Тріумвірату: Вернидуба — Крутивуса — Вернигори з великими труднощами толерував будь-які вияви критики у свій бік, а позаяк телеканал КГБ був опозиційним, то стало зрозумілим, що проти нього розпочнуться репресії. Так воно і сталося. Щоправда, Тріумвірат не заборонив КГБ своїми указами, а просто проти цього телеканалу, кількох незалежних газет і радіостанцій чинилися дуже повільні, але підступно-повзучі утиски. То перевірки фіскальними службами, то судові позови «за образу чести і гідности» якихось випадкових посадовців, то відмова у кредитах від банку, то несподіване вимкнення електрики — словом, через кілька років стало зрозуміло, що телеканалу КГБ не дадуть існувати. Останньою дією, яка найбільше роздратувала режим, стало інтерв'ю Ярини Савойської з одним диваком із західних земель України на ім'я Телесій. Мало того, що інтерв'юйований сіяв сум'яття в уми глядачів, до того ж телеканал КГБ протранслював це інтерв'ю три рази. Міг би повторити ще кілька разів, якби нарешті Міністерство інформації не відібрало у КГБ ліцензію на право мовлення.
   В результаті режим домігся того, що телеканал КГБ почав працювати у підпіллі, а дивак Телесій став популярним не лише у всій Україні, а й у Старій Европі, Германії та на Кавказі.
   А тим часом ситуація в Україні з кожним роком погіршувалася. Періодично зникали з крамниць і ставали дефіцитом то одні, то інші товари, що викликало нездорові споживацькі настрої у суспільстві. Почастішали катастрофи — аварії на транспорті та корупційні скандали серед державних службовців. Опозиція нахабніла. Режим загвинчував гайки. Ціни зростали. У Старій Европі, Африці та на Кавказі заворушилися сепаратисти. А тут ще цей дивак Телесій зі своїм вченням.
   Котигорошко далі пив.
   Небослава не знала, що вже з ним робити. Вона скаржилася на нього їхньому спільному начальнику генералу Доброзолу і своєму батькови міністру Жовтовод-Водянику, поважні генерали вели з Котигорошком побожні, високоморальні, спасенні розмови, він сумирно кивав головою, а наступного дня знову брався за старе.
   Це все та зміюка зеленоока, лементувала Небослава, маючи на увазі Ярину Савойську, і — не помилялася. Котигорошко пропадав від кохання, яке вибухнуло рецидивом аж після чотирьох років подружнього життя. В ті рідкісні години, коли він був тверезим — зранку після пробудження і до першої чарки на Прорізній, він цілком серйозно думав про самогубство, і лише вагання щодо способу реалізації ще тримало його на цьому світі. Він не думав ні про Небославу, ні про дітей, ні про Вітчизну, він думав одне: як зробити ЦЕ? Застрелитись, отруїтись, втопитися чи вбити себе струмом? Бо без Ярини він не бачив сенсу свого подальшого земного існування. Такі настрої панували в його свідомості аж до першої дози алкоголю. Після випивки ставало легше. А вранці — знов!
   Коли режим таки додушив телеканал КГБ і Ярина Савойська разом зі своїми колегами перейшли на нелегальне становище, Котигорошко почав думати про самогубство вже і на п'яну голову. Він розумів, що невблаганно наближається його кінець і від розуміння цього навіть пити почав менше. Стріляти в серце, нарешті обрав він собі спосіб. Як кожен гарний собою чоловік, Котигорошко страждав на таємний нарцисизм і надто любив свою голову (з гарними очима, рівним носом, різьбленим ротом і медальним профілем), аби розбивати її кулею, як гарбуз, на шматки. Треба вважати на те, як ти будеш виглядати у труні!
   Того дня, коли водій зупинив його авто біля відомого генделика на Прорізній, Котигорошко звелів їхати далі. Отож сьогодні! На службі він замкнув зсередини свій кабінет і витягнув з кобури пістолет. Він вирішив, що ніякої передсмертної записки писати не буде, навпаки, розклав на столі шомпол, маслянку і ганчір'я, аби склалося враження, що це не самогубство, а нещасний випадок. Мовляв, осавул Котигорошко вирішив почистити свою табельну зброю і через неуважність застрелився. Шкода.
   Ну що? Котигорошко витягнув обойму з пістолета, залишивши одну кулю в патроннику, і направив на себе порожнє око люфи. Треба!
   Він поволі почав тиснути великим пальцем на спусковий гачок, але не дотиснув. Несподівано різко задзвонив телефон. І то не простий, а урядовий, із золотим тризубом.
   — Осавул Котигорошко? З вами буде розмовляти президент. Це справді був президент України сам пан Вернидуб. Справа в тому, що доведена до крайньої межі Небослава напросилася на візит до президента і все геть чисто розповіла йому. Як, мовляв, спивається Герой України і що, мовляв, робити? До того ж пані Небослава досить детально розповіла президентови через КОГО спивається Герой України. Президент усе зрозумів і в нього виник дуже хитромудрий план, як одним махом врятувати Героя України і заодно суттєво ушкодити недобиту опозицію.
   — Пане Котигорошку, як ся маєте? Як здоров'я? Як дружина? Як діти?
   — Дякую, пане президенте, все добре.
   —Все?
   — Все… — невпевнено пробурмотів Котигорошко.
   — Я радий за вас, — президент перейшов на офіційний тон: — Маю до вас, осавуле, цікаву пропозицію щодо вашої службової кар'єри, коли би ви знайшли час прибути до мене на розмову?
   Знущається, подумав Котигорошко і відкарбував:
   — Коли накажете, пане президенте!
   — Тоді чекаю на вас за десять хвилин.
   — Гаразд, пане президенте.
   Президент Вернидуб прийняв осавула Котигорошка у кімнаті для відпочинку. Запропонував гельського коньяку. Котигорошко відмовився. Президент здивувався.
   — Ви знаєте, сподіваюсь, осавуле, що коїться у державі? — спитав президент Котигорошка, зробивши ковток коньяку.
   — Що ви маєте на увазі, пане президенте? — насмілився перепитати Котигорошко, — економіку чи…
   — Чи, осавуле, чи, — перебив його президент, — не про економіку мова, йдеться про значно страшніше — про загрозу ідеологічним підвалинам нашої державности. Донедавна небезпеку становили лише так звані дисиденти із знахабнілими журналістами, там різні газети, телеканал КГБ (Котигорошко здригнувся, президент це помітив і ледь помітно посміхнувся), Інтернет, радіо неконтрольоване, словом, це була загроза, але ми її ідентифікували і знали, як їй протистояти. Але останнім часом з'явилися конкуренти в офіційної церкви. Я маю на увазі цього новопосталого пророка Телесія, у якого з кожним днем з'являється все більше і більше послідовників, що самі себе називають телесиками. Патріярх вчора сидів ось тут на цьому місці, де ви сидите, і плакав, як дитина, мовляв, що буде з Церквою, з Вірою, із Законом, якщо парафіяни спокусяться на цю єресь телесіянську? Мене, осавуле, не надто вже турбує, що буде з нашою офіційною церквою, знаю, що нічого не буде, але ці єретики-телесики знюхалися з тими десидентами-журналістами, а це вкупі вже становить загрозу не стільки церкві, скільки — державі! Розумієте мене, осавуле? Котигорошко розумів.
   — А ви знаєте, який символ у цих телесиків?
   — Щось типу навскісного хреста, пане президенте.
   — Так, це прямокутник, перехрещений по діагоналі, а у верхньому сегменті — тупий кут, знаєте, що це означає, осавуле?
   — Кажуть, що так цей Телесій графічно пояснює своє вчення, пане президенте, мовляв, прямокутник — це всесвіт, а двома схрещеними лініями він показує, що усе це ілюзія, цього, мовляв, нема, але є я, ти, він, вона — людина тобто, що є — вже і тут — і це буття Телесій передає знаком тупого кута чи галочки такої у верхньому сегменті. Десь так, пане президенте.
   — Це все правильно, осавуле, з точки зору філософії, але чи ти знаєш, що цей символ є сепаратистським гербом Старої Европи, який в Україні заборонений під страхом в'язниці?
   — Справді? — здивувався Котигорошко. — А я на це якось не звернув уваги.
   — Ось у цьому й біда, осавуле, — зітхнув президент, — як аналітик ти не можеш не розуміти, що релігійно-філософське вчення Телесія у Старій Европі може легко трансформуватися у політичну течію сепаратистського штибу, яка кине гасло політичної незалежности Старої Европи. Що тоді?
   — Справді біда, — почухав потилицю Котигорошко.
   — А тепер слухайте мою пропозицію, осавуле. — Президент посерйознішав, Котигорошко теж. — За моїм конфідентним указом створюється нова закрита силова структура. За профілем — це ідеологічна поліція. Не всупереч ТАДЕПО, а на її підсилення. Називатися вона буде просто: «Наглядовий контроль за вірою і законом», скорочено — НКВЗ. Я пропоную вам очолити цю структуру у чині полковника поки що. Скільки просите часу на обдумування?
   — Ніскільки, — посміхнувся Котигорошко, — я згоден.
   — А чого ви посміхаєтеся?
   — Вибачте, пане президенте, уявив собі, як нас називатимуть ваші піддані, не інакше ж як — енквізитори.

XIV Телесій

   Жив собі чоловік. Чоловік як чоловік на ім'я Телесій, жив собі в одному містечку на Буковині неподалік від україно-староевропейського кордону. Мав родину — дружину і двох дітей, непогану справу — він володів низкою ставків, в яких вирощував рибу, тому майбутнє його вимальовувалося простим і ясним: жити, втішатися добром, аж поки не прийде час повернути Богу душу. Але однієї зими після того, як Телесієви виповнилося тридцять сім років, він після двох безсонних ночей сказав своїй жінці і дітям:
   — Я мушу йти!
   На неуважне запитання дружини, куди він у таку завірюху і мороз мусить йти, Телесій цілком серйозно відповів:
   — Я мушу йти нести людям світло істини! Дружина хотіла було викликати лікаря-психіятра, але Телесій сказав їй:
   — Лише не думай, що я варіят, ні, я цілком психічно здоровий, за нормами медицини, звичайно, але останніми днями і ночами я довго думав і мені відкрилось! Люди живуть не так! Все не так! Тому я мушу йти до людей і розказати їм те, чого вони не знають.
   — А я, а діти?
   — Матеріяльно ви забезпечені — ставки приносять добрий дохід, а духовно, коли дозрієте, то прийдете до мене.
   Після цих слів Телесій взув свої добротні чоботи, одягнув кожух, взяв у руки вузлувату пастушу палицю і пішов з дому геть. Більше додому він не повертався, вони, мовляв, провадять свою зловорожу, блюзнірську антиукраїнську діяльність за атлантидські гроші. За золоті, нібито, піастри! Цьому, звичайно, ніхто не повірив, і з тадепівської версії сміялась уся Україна з колоніями. А міністерство закордонних справ Атлантиди не втратило нагоди познущатись із українського ТАДЕПО і випустило ноту, в якій категорично спростувало будь-яку причетність телесіянства до зовнішньої розвідки Атлантиди, ні, вони не заперечують, що доблесні атлантидські розвідники працюють в Україні навіть у найвищих ешелонах влади, але ж Атлантида не винна, що ТАДЕПО не може їх викрити. Значить, добре працюють, тож чи є потреба ще й бавитись у якесь ризиковане непевне телесіянство?!
   Після цього інші тедепівські «мозковики» придумали, що просто треба вбити Телесія. Генералови Бухови Копитовичу ця ідея сподобалася. Він викликав одного з найкращих тадепівських убивць, і вони почали обговорювати план операції. І вбили би з гвинтівки із снайперським прицілом нікому нічого не винного Телесія, якби президент Вернидуб під час чергової аудієнції не спитав Буху, що той, мовляв, думає робити з Телесієм, просто так спитав пан президент, без надії на швидке вирішення цього питання. Генерал Буха радісно повідомив шефа, що — все, завтра, мовляв, цього Телесія знайдуть на березі Дунаю з двома великим дірками — однією в голові, другою — у грудях.
   — З дірками від великокаліберної снайперської гвинтівки? — спитав Буху президент.
   — Атож, пане президенте.
   — Ти хочеш його вбити, Бухо, ось так без слідства і суду, руками таємного вбивці?
   — А чому б ні, пане президенте?! Скільки ж бо можна терпіти, геть знахабніли ці телесики…
   — Геть, кажеш, знахабніли?
   — Геть, пане президенте!
   — Дурний ти, Бухо, як ескімоський черевик!
   Генерал Буха Копитович образився. Він же ж хотів, як ліпше.
   — Якщо невідомий снайпер професійно так вб'є Телесія, то як ти, Бухо, гадаєш, чи не здогадається всенький світ, чия це робота? Чи не заволають ворожі радіоголоси з Атлантиди, що, мовляв, український режим впав у паранойю і від хворобливої підозрілости відстрілює безневинних блаженних диваків, що називають себе пророками? Чи не з'явиться в Інтернеті детальний план вбивства Телесія, розроблений фахівцями мокрих справ з ТАДЕПО? Чи не виставить, зрештою, це вбивство на посміховисько мою особу, я вже не кажу про тебе, Бухо?! А по-друге, якщо Телесій впаде від кулі ненависного режиму, то що по-твоєму вчинять його послідовники, так звані телесики, Бухо?
   — Розбіжуться по хатах, пане президенте.
   — А х…, дурний ти ще раз, Бухо. Вбивши Телесія, ти даси їм мученика, майже святого, якого вони негайно ж оголосять Богом чи Сином Божим, і тоді оформлення їхньої секти у потужну церкву перейде у завершальну фазу — є віруючі, гнані владою, є замучений пророк, є зневіра в офіційну церкву, є елемент новизни і є, нарешті, нагода якось допекти режиму — усе це згуртує телесиків у таку силу, яка зможе і нас знести… Не дай, Творче, звичайно. Ні, Бухо, його не можна вбивати, негайно ж зупини снайпера…
   — Гаразд! — сполотнілий протверезілий генерал Копитович вийняв з кишені мобільний телефон і почав набирати номер.