Страница:
Котигорошко свідомо самоусунувся від закулісної політичної вовтузні і пильнував лише за двома речами — своєю спецслужбою і своїм спокоєм. НКВЗ із страшної каральної установи, якої боявся увесь український світ, перетворилася на елітарний інтелектуальний центр, що займався вишуканою аналітикою. Генерал Котигорошко в роботу НКВЗ без особливої потреби не втручався, а цілком покладався на своїх заступників. Сам же він наблизив своє життя до рослинного існування: вставав вранці, мився, але ніякої зарядки не робив, коли мав апетит, снідав, коли ні — то ні, їхав на службу, там, переборюючи апатію, пересвідчувався, що в НКВЗ лад і спокій, потім сидів у себе в кабінеті за робочим столом, перекладав з купи на купу свіжу пресу і так аж до обіду, за обідом генерал Котигорошко випивав пляшку вина, а потім трохи спав, у надвечір'я він ще раз опитував своїх заступників, чи в НКВЗ усе гаразд і, задоволений тим, що новин, які би порушували його спокій, нема, починав збиратися додому; вдома він теж через силу цікавився в Небослави справами дітей, а потім вирушав у офіцерський клуб, там Котигорошко мав свого улюбленого артиста Кобзо-Кобзаренка — співака, що виконував тужливі українські пісні у супроводі бандури. Котигорошко запрошував Кобзо-Кобзаренка за свій столик, щедро частував його напоями та наїдками, слухав пісень і пив, слухав пісень і пив… Так минуло десять років.
Упродовж цього часу Котигорошко хвилювався лише у тих випадках, коли хтось намагався порушити його табу: згадати особу на ім'я — Ярина Савойська і коли погіршувалась якість кельтського напою під назвою «віскі». Все решта генерала Котигорошка не зачіпало. Щоправда, він трохи пожвавився напередодні Нового року, коли завершувалося тисячоліття, тим більше, що йому мало виповнитися сорок років, але все минуло буденно: світ вступив у нове тисячоліття, він розміняв п'ятий десяток і — нічого не змінилося. Котигорошко все більше і більше спав, навіть пити алкоголю змушений був менше, бо це часом вибивало його зі сну, все менше і менше цікавився подіями поза собою і чекав кінця. А позаяк він був чоловіком фізично міцним і цілком здоровим, то чекання передбачалося тривалим.
А тим часом Україна повним ходом змінювалась. Як водиться, тональність задавалася згори. Президент Вернидуб активно узурповував владу. Одного холодного весняного ранку всі засоби масової інформації України повідомили прикру звістку: прем'єр-міністр України пан Крутивус виявився підлим негідником. Упродовж довгих років він обманював шановного пана президента Вернидуба і весь український нарід, прикидався патріотом і щирим українцем, а насправді був казнокрадом, прихованим українофобом, завзятим шкідником і шпигуном Атлантиди. Це дуже хитрий і підступний ворог, такий пролаза, що навіть зумів перехитрити звитяжних лицарів ТАДЕПО і вислизнути з їхніх сталевих рук у їжакуватих рукавицях. Втік, зараза, у свою Атлантиду. Щоправда, це була дивна втеча, бо пан Крутивус вилетів на своєму персональному літаку під назвою «Гусак-Л» з бориспільського аеропорту, попередньо завантаживши в цей літак весь свій архів, усі вартісні речі аж до колекції мисливських рушниць і ножів, а також родину — жінку, дітей і тещу. Подейкують, що пана Крутивуса, поки ще не було оголошено страшної правди, проводжав його колега по Тріумвірату голова Верховної Ради України пан Вернигора, але ці дані офіційно не були підтверджені, як також і — спростовані. Кажуть, що пан Крутивус сказав на прощання пану Вернигорі:
— Що ж, брате, я від'їжджаю до наших лютих ворогів, мушу ставати зрадником батьківщини, бо інакше мені місця на землі не буде. Через кілька годин за наказом нашого брата Вернидуба на мене розпочнеться полювання, і будь-який офіцер поліції зможе мене безкарно вбити. Лише в Атлантиді я можу бути в якійсь безпеці.
— Ти сам винен, брате, — нібито відповів Крутивусови Вернигора, — ми чесно розділили Україну на три сфери впливу, а ти почав зазіхати на чуже.
— Ех, брате Вернигоро, — буцімто сказав на це Крутивус, — невже ти не розумієш, брат наш Вернидуб задумав сам правити Україною. Усією! Тому, позбувшись мене, він візьметься за тебе.
— Та що таке кажеш, брате, — ніби обурився Вернигора, — я сумлінно дотримуюсь угоди, маю свою прибуткову справу, свою частку політичної влади, на чуже не позираю, за що ж йому мене нищити?
— Як, за що? — засміявся, розповідають, Крутивус, — а за те, що він задумав бути сам, а ти заважаєш.
— А що робити?
— Поки не пізно, брате Вернигоро, об'єднуйся зі мною, поки ще мене не оголошено зрадником і я маю якусь владу, ми обоє скидаємо Вернидуба, оголошуємо його винним у всіх негараздах, розстрілюємо після чесного і справедливого, але швидкого суду і залишаємося самі. Ділимо Україну на двох!
— Ні, брате Крутивусе, — подейкують, хоча й цього ніхто не чув, що саме так відповів «брат» Вернигора «братови» Крутивусу, — за моїми розкладами поки злапаємо Вернидуба, аби його судити, він нас з тобою по десять разів розстріляє. Кожного! Мені його не шкода, я би його з насолодою відправив на поживу Змієви Підземному, але наразі він увійшов у велику силу, і ми чисто його не здолаємо. Тому прощай, брате, тішся, що дозволив тобі летіти отако на літаку своєму «Гусакови-Л» з усім добром і родиною, а не віддав тебе тадепівським живодерам. А я залишусь. За моїми розрахунками, нищити ще й мене не входить у його плани. –
— Прощай, наївний, я би сказав навіть дурний, брате Вернигоро, — чутки доносять, що саме так сказав на прощання колишній олігарх і тріумвіарх своєму колезі Вернигорі, але того ніхто не чув.
Після того, як Крутивус вилетів в Атлантиду, пан Вернигора, прочитавши у газетах, ким був насправді його колишній колега (зрадник, злодій, шпигун-отруйник, збоченець-маніяк, підлий аморальний тип, до того ж по крові не українець, а вавилонець, і справжнє його прізвище не Крутивус, а — Крутипейс), зрозумів, що йому теж пора втікати у світ за очі. Поки не пізно.
Не встиг. Одного понеділка, коли Вернигора мав відкривати чергове пленарне засідання Верховної Ради, його зненацька запросив до себе сам пан президент. Вернидуб дуже сердечно привітав «брата свого» Вернигору, вибачився за турботу, чого ніколи не робив, проте навіть це не насторожило безпечного пана Вернигору. Вони обговорили зовсім дрібну поточну справу — посилення телесіянства у Старій Европі, яке все більше і більше змикається з політичним сепаратизмом, — і розійшлися. Щоправда, з ініціативи Вернидуба випили по чарці вандейського кальвадосу, що робили в дуже рідкісних екстремальних випадках, але і це не насторожило Вернигору. Він у доброму гуморі приїхав до Верховної Ради, але охорона його в саме приміщення не впустила. На ґанок вийшов керуючий справами ВРУ відомий крутій Яйценюк і сказав, що Вернидуб уже не голова парламенту і навіть не народний депутат. Сьогодні зранку народні обранці поставили на порядок денний питання про голову і вирішили не на користь Вернигори. На його місце обрали відомого порядного патріота-професіонала Чахлик-Невмирущого. Заодно й проголосували за позбавлення Верни-гори депутатських повноважень, на підставі підписів, зібраних виборцями його округу. Спантеличений Вернигора витягнув з кишені мобільний телефон, та два охоронники за командою Яйценюка видерли апарат з його рук, мовляв, це державна власність, яка підлягає вилученню. Персональної машини Вернигора теж уже не мав, тому поплентався додому пішки. Далі неприємності посипались, як із Пандориного пуделка. Втративши владу, Вернигора позбувся й усіх своїх підприємницьких проектів і залишився без засобів до існування. Податкова інспекція несподівано виявила у нього величезну заборгованість і конфіскувала усю його нерухомість: квартири, будинки, дачі, вілли і навіть лицарський замок у Карпатах. Наостанок дружина, забравши останні гроші і коштовності, втекла з дітьми у Скандинавію. Вернигора став бездомним волоцюгою і поселився у картонному ящику у підземному переході під Хрещатиком. А своє нове робоче місце він влаштував неподалік Верховної Ради і вельми вдало: народні депутати охоче подавали милостиню колишньому своєму голові, а тепер жебракови — як правило, гривню, а то й дві…
Котигорошка навіть ці події не розворушили. Як керівник найпоінформованішої спецслужби він надто добре знав ситуацію в Україні — в економіці почався спад, з'явились дефіцити на товари споживання, інфляція набула загрозливих темпів і ось-ось могла вийти з-під контролю, у суспільстві з'являлось все більше безробітних, бандитів, повій і бездомних, сепаратисти в Старій Европі, на Кавказі та в Африці вже не криючись провадили «антиімперську» антиукраїнську пропаганду, офіційна Законослужницька церква шалено втрачала популярність у масах і на додачу розкололась на два ворогуючі патріархати — Київський і Царгородський, натомість все більше і більше людей приймали телесіянство, — але і це генерала Котигорошка не обходило. Він вирішив просто доживати.
XVIII Бригада чорних колобків
Упродовж цього часу Котигорошко хвилювався лише у тих випадках, коли хтось намагався порушити його табу: згадати особу на ім'я — Ярина Савойська і коли погіршувалась якість кельтського напою під назвою «віскі». Все решта генерала Котигорошка не зачіпало. Щоправда, він трохи пожвавився напередодні Нового року, коли завершувалося тисячоліття, тим більше, що йому мало виповнитися сорок років, але все минуло буденно: світ вступив у нове тисячоліття, він розміняв п'ятий десяток і — нічого не змінилося. Котигорошко все більше і більше спав, навіть пити алкоголю змушений був менше, бо це часом вибивало його зі сну, все менше і менше цікавився подіями поза собою і чекав кінця. А позаяк він був чоловіком фізично міцним і цілком здоровим, то чекання передбачалося тривалим.
А тим часом Україна повним ходом змінювалась. Як водиться, тональність задавалася згори. Президент Вернидуб активно узурповував владу. Одного холодного весняного ранку всі засоби масової інформації України повідомили прикру звістку: прем'єр-міністр України пан Крутивус виявився підлим негідником. Упродовж довгих років він обманював шановного пана президента Вернидуба і весь український нарід, прикидався патріотом і щирим українцем, а насправді був казнокрадом, прихованим українофобом, завзятим шкідником і шпигуном Атлантиди. Це дуже хитрий і підступний ворог, такий пролаза, що навіть зумів перехитрити звитяжних лицарів ТАДЕПО і вислизнути з їхніх сталевих рук у їжакуватих рукавицях. Втік, зараза, у свою Атлантиду. Щоправда, це була дивна втеча, бо пан Крутивус вилетів на своєму персональному літаку під назвою «Гусак-Л» з бориспільського аеропорту, попередньо завантаживши в цей літак весь свій архів, усі вартісні речі аж до колекції мисливських рушниць і ножів, а також родину — жінку, дітей і тещу. Подейкують, що пана Крутивуса, поки ще не було оголошено страшної правди, проводжав його колега по Тріумвірату голова Верховної Ради України пан Вернигора, але ці дані офіційно не були підтверджені, як також і — спростовані. Кажуть, що пан Крутивус сказав на прощання пану Вернигорі:
— Що ж, брате, я від'їжджаю до наших лютих ворогів, мушу ставати зрадником батьківщини, бо інакше мені місця на землі не буде. Через кілька годин за наказом нашого брата Вернидуба на мене розпочнеться полювання, і будь-який офіцер поліції зможе мене безкарно вбити. Лише в Атлантиді я можу бути в якійсь безпеці.
— Ти сам винен, брате, — нібито відповів Крутивусови Вернигора, — ми чесно розділили Україну на три сфери впливу, а ти почав зазіхати на чуже.
— Ех, брате Вернигоро, — буцімто сказав на це Крутивус, — невже ти не розумієш, брат наш Вернидуб задумав сам правити Україною. Усією! Тому, позбувшись мене, він візьметься за тебе.
— Та що таке кажеш, брате, — ніби обурився Вернигора, — я сумлінно дотримуюсь угоди, маю свою прибуткову справу, свою частку політичної влади, на чуже не позираю, за що ж йому мене нищити?
— Як, за що? — засміявся, розповідають, Крутивус, — а за те, що він задумав бути сам, а ти заважаєш.
— А що робити?
— Поки не пізно, брате Вернигоро, об'єднуйся зі мною, поки ще мене не оголошено зрадником і я маю якусь владу, ми обоє скидаємо Вернидуба, оголошуємо його винним у всіх негараздах, розстрілюємо після чесного і справедливого, але швидкого суду і залишаємося самі. Ділимо Україну на двох!
— Ні, брате Крутивусе, — подейкують, хоча й цього ніхто не чув, що саме так відповів «брат» Вернигора «братови» Крутивусу, — за моїми розкладами поки злапаємо Вернидуба, аби його судити, він нас з тобою по десять разів розстріляє. Кожного! Мені його не шкода, я би його з насолодою відправив на поживу Змієви Підземному, але наразі він увійшов у велику силу, і ми чисто його не здолаємо. Тому прощай, брате, тішся, що дозволив тобі летіти отако на літаку своєму «Гусакови-Л» з усім добром і родиною, а не віддав тебе тадепівським живодерам. А я залишусь. За моїми розрахунками, нищити ще й мене не входить у його плани. –
— Прощай, наївний, я би сказав навіть дурний, брате Вернигоро, — чутки доносять, що саме так сказав на прощання колишній олігарх і тріумвіарх своєму колезі Вернигорі, але того ніхто не чув.
Після того, як Крутивус вилетів в Атлантиду, пан Вернигора, прочитавши у газетах, ким був насправді його колишній колега (зрадник, злодій, шпигун-отруйник, збоченець-маніяк, підлий аморальний тип, до того ж по крові не українець, а вавилонець, і справжнє його прізвище не Крутивус, а — Крутипейс), зрозумів, що йому теж пора втікати у світ за очі. Поки не пізно.
Не встиг. Одного понеділка, коли Вернигора мав відкривати чергове пленарне засідання Верховної Ради, його зненацька запросив до себе сам пан президент. Вернидуб дуже сердечно привітав «брата свого» Вернигору, вибачився за турботу, чого ніколи не робив, проте навіть це не насторожило безпечного пана Вернигору. Вони обговорили зовсім дрібну поточну справу — посилення телесіянства у Старій Европі, яке все більше і більше змикається з політичним сепаратизмом, — і розійшлися. Щоправда, з ініціативи Вернидуба випили по чарці вандейського кальвадосу, що робили в дуже рідкісних екстремальних випадках, але і це не насторожило Вернигору. Він у доброму гуморі приїхав до Верховної Ради, але охорона його в саме приміщення не впустила. На ґанок вийшов керуючий справами ВРУ відомий крутій Яйценюк і сказав, що Вернидуб уже не голова парламенту і навіть не народний депутат. Сьогодні зранку народні обранці поставили на порядок денний питання про голову і вирішили не на користь Вернигори. На його місце обрали відомого порядного патріота-професіонала Чахлик-Невмирущого. Заодно й проголосували за позбавлення Верни-гори депутатських повноважень, на підставі підписів, зібраних виборцями його округу. Спантеличений Вернигора витягнув з кишені мобільний телефон, та два охоронники за командою Яйценюка видерли апарат з його рук, мовляв, це державна власність, яка підлягає вилученню. Персональної машини Вернигора теж уже не мав, тому поплентався додому пішки. Далі неприємності посипались, як із Пандориного пуделка. Втративши владу, Вернигора позбувся й усіх своїх підприємницьких проектів і залишився без засобів до існування. Податкова інспекція несподівано виявила у нього величезну заборгованість і конфіскувала усю його нерухомість: квартири, будинки, дачі, вілли і навіть лицарський замок у Карпатах. Наостанок дружина, забравши останні гроші і коштовності, втекла з дітьми у Скандинавію. Вернигора став бездомним волоцюгою і поселився у картонному ящику у підземному переході під Хрещатиком. А своє нове робоче місце він влаштував неподалік Верховної Ради і вельми вдало: народні депутати охоче подавали милостиню колишньому своєму голові, а тепер жебракови — як правило, гривню, а то й дві…
Котигорошка навіть ці події не розворушили. Як керівник найпоінформованішої спецслужби він надто добре знав ситуацію в Україні — в економіці почався спад, з'явились дефіцити на товари споживання, інфляція набула загрозливих темпів і ось-ось могла вийти з-під контролю, у суспільстві з'являлось все більше безробітних, бандитів, повій і бездомних, сепаратисти в Старій Европі, на Кавказі та в Африці вже не криючись провадили «антиімперську» антиукраїнську пропаганду, офіційна Законослужницька церква шалено втрачала популярність у масах і на додачу розкололась на два ворогуючі патріархати — Київський і Царгородський, натомість все більше і більше людей приймали телесіянство, — але і це генерала Котигорошка не обходило. Він вирішив просто доживати.
XVIII Бригада чорних колобків
Сталася біда. В Україні завелися якісь законспіровані терористи, що почали відстрілювати телесиків. Перший випадок стався під Вижницею. Телесіянська громада влаштувала літній табір на березі Черемошу, де неофіти вчення богообраного блаженного Телесія мали змогу опановувати основи цієї істинної єдиноправдивої віри. Одного місячного вечора, коли сонце вже зайшло за гори, табір оточило близько сотні невідомих людей, одягнутих у чорну напіввійськову уніформу без знаків розрізнення, на головах вони мали теж чорні суцільні, на всю голову, гумові маски, а позаяк були без головних уборів, то їх голови виглядали, як чорні м'ячі або більярдні кулі, чи такі собі зловісні колобки. Озброєні нападники були автоматами «К-7000» — секретною найновішою зброєю, якою лише починали оснащуватися підрозділи спеціяльного призначення силових структур України. Це була зброя вбивства — автомати з глушниками і розривними набоями не призначалися для воєнних дій; навіщо чесному солдату глушник і розривна куля?
Чорні колобки утворили квадрат довкола телесіянського табору і мовчки почали вбивати людей. Робили це вони фахово і за півгодини понад двісті телесиків — чоловіків, жінок, дітей — було постріляно. Трупів як таких не було, а кругом лежали шматки закривавлених тіл, бо розривні кулі розчленовували людей не згірше за якогось садиста-маніяка. Одного телесика чорні колобки залишили живим. Помічника єпископа — проповідника П'ятириба. Два колобки знайшли П'ятириба в одному наметі і привели до свого старшого, який телесиків не вбивав, а пильнував за загальним ходом операції.
— Ти хто? — спитав П'ятириба старший колобок.
— Помічник єпископа, — чесно зізнався П'ятириба.
— Слухай мене, помічнику єпископа, — урочисто промовив старший колобок, — ти залишаєшся живим, але не тому, що ти такий чемний, просто тобі пощастило. Ти маєш донести до усіх своїх телесиків, до влади, до засобів масової інформації, що ми — бригада антителесіянської дії — розпочинаємо бойові дії проти вас, сектантів єресі Телесієвої. Ми будемо вас вистрілювати, аж поки в Україні та в решті світу не залишиться жодного телесика. Той, хто хоче врятуватися, має публічно відректись, до того ж тричі, від Телесієвої єресі і висповідатися священикови істинної Законослужницької церкви. Ти мене зрозумів?
— Та зрозумів, — відповів блідий, як мертва риба, помічник єпископа.
— Ну то йди з чортом, — буркнув старшина колобків і кивнув обтягнутою чорною гумовою головою.
Через кілька днів звістка про розстріл громади телесиків облетіла весь світ і стала жахливою новиною номер один.
Начальник НКВЗ генерал-полковник Котигорошко трохи пожвавився, він викликав свого першого заступника, на якого переклав усі справи служби, генерал-хорунжого Фарболиса, і зажадав інформації про чорних колобків:
— Слухаю вас, генерале, доповідайте, хто ці колобки, за чиїм наказом сформовані, на кого працюють, яку мету своєї діяльности мають?
— Ми не маємо жодної інформації про цих колобків, крім того, що знають всі, пане генерал-полковнику, — бадьоро відрапортував генерал Фарболис, сподіваючись, що, як уже заведено, його начальник махне рукою і поплентається обідати. Але цього разу генерал Фарболис помилився. Його начальник Котигорошко, незвично блиснув очима і твердим голосом сказав:
— Що ж, генерале, на території України група неідентифікованих осіб, озброєна до того ж секретною зброєю, розстрілює мирних громадян України, а найпоінформованіша спецслужба України нічого не знає? Навіщо тоді ми хліб їмо?
Генерал Фарболис сполотнів, на його лисій, як гарбуз, голові з'явились рясні краплі поту, які він навіть не наважувався витерти.
— Так побито ж не людей, а цих телесиків, — нарешті видушив з себе Фарболис, криво посміхаючись.
— Що? — заверещав Котигрошко. Таким свого начальника Фарболис ще не бачив. — А телесики, що, не громадяни України? Податки не платять? Словом, так, — Котигорошко несподівано заспокоївся, — кажете, що жодної інформації?
— Жодної, пане генерал-полковнику, — прошепотів Фарболис.
— Тоді хто?
— Що хто, пане…
— Хто стоїть за цими колобками, — обірвав Фарболиса Котигорошко, — ТАДЕПО, поліція, ВНУ, хто?
— Можливо, армія, — процідив Фарболис.
— Чому армія? — спитав Котигорошко.
— А може, і ТАДЕПО, — завагався Фарболис.
— Та йдіть ви до дідька, генерале, — скривився Котигорошко, — краще давайте швиденько складемо план дій, аби отримати всю інформацію про цих колобків. Бо якщо ми не візьмемо їх під свій інформаційний контроль, то в Україні перестануть поважати НКВЗ, а це для нас самі знаєте чим може обернутися.
Цілий день Котигорошко зі своїми заступниками складали план дій, як їм виявити цих колобків, вкорінити в їх середовище свою агентуру, аби знати про них усе. Після закінчення наради Котигорошко затримав генерала Фарболиса і, трохи ніяково посміхаючись, сказав:
— У мене до вас особливе прохання, генерале, я би хотів, аби ви дізнались і доповіли мені суто конфідентно, де зараз перебуває одна активістка телесіянства — журналістка Ярина Савойська.
— Та сама Савойська, яка у нелегальних газетах так негарно критикує нашого шановного президента?
— Та сама, генерале, — опустив очі Котигорошко.
— Гаразд, пане генерал-полковнику! — гидко посміхнувся Фарболис і вийшов.
Котигорошко заметушився. Він почав телефонувати до своїх колеґ-силовиків. Спочатку зв'язався з міністром внутрішніх справ генералом Концентратюком. Після банальних запитань про справи, родину і те се, Котигорошко ніби знічев'я спитав колегу:
— Слухай, старий, я тут трохи хворів, відійшов від справ, а за той час з'явилися ці колобки. Поділись інформацією про них, я тобі навзаєм у пригоді стану.
— Бігме, колего, я нічого не знаю, — відповів генерал Концентратюк, — чесно кажучи, я думав, що це робота твоїх енквізиторів, тому якось предметно навіть і не цікавився цим.
Так, так, Котигорошко задумався. Потім зателефонував до начальника ТАДЕПО генерала Копитовича. Тепер він обрав іншу тактику.
— Здоров, Бухо, — фамільярно звернувся Котигорошко до генерала Копитовича, — як ся маєш?
— Здоров, Вишнеславе, — відповів уже підпилий начальник ТАДЕПО, — зайдеш на сто грам?
— Іншим разом, Бухо, — бадьорим тоном сказав Котигорошко, — я у справі. Треба скоординувати дії у справі колобків.
— Яких колобків? — здивувався Буха.
— Чорних колобків, генерале, цих самих ескадронів смерти.
— А я що до того маю? — обурився генерал Копитович. — Ні, тут я тобі не помічник. У тебе своя робота, у мене своя. Ми — чесна політична поліція, і не плутай нас до своїх хитромудрих справ. Я розумію, Вишнеславе, що це справа державна, потрібна як Церкві, так і панови президенту, але ми ж домовились: у ТАДЕПО одна сфера діяльности, у НКВЗ — інша.
Ти дивись, подумав Котигорошко, і цей тут ні до чого, на мою службу думає, а вголос промовив:
— Ти мене не зрозумів, колего, — силувано засміявся Котигорошко, — я маю на увазі координацію у сенсі інформаційної підтримки, адже журналісти, не стільки наші, скільки закордонні, розпитуватимуть…
— За кого ти мене маєш, — ображено перебив Котигорошка Буха Копитович, — що, я не розумію?!
Що ж, залишається армія, вирішив Котигорошко, і зателефонував своєму тестеви, міністру мілітарних справ, генералу Жовтовод-Водянику. Після довгих розпитувань про здоров'я Небослави і дітей, коли Котигорошко вже зібрався перебити тестя і перевести розмову на ту тему, яка його цікавила, генерал Жовтовод-Водяник сам зачепив її:
— Я розумію, Вишнеславе, що ти тепер дуже і дуже зайнятий, тому не гніваюсь, що ви з дочкою так довго не заходили до мене в гості, тоді чекайте в неділю на мене. Онуки, мабуть, скучили за дідусем.
— Що ви, тату, маєте не увазі, коли говорите про зайнятість? — нервово спитав тестя Котигорошко.
— Як що?! — здивувався Жовтовод-Водяник. — Ці чорні колобки, це ж непроста справа.
— Справді непроста, — погодився Котигорошко. Він випив свого улюбленого міцного чаю і почав думати уже серйозно і зосереджено. Отож, що ми маємо? Є сотня добре озброєних і вишколених головорізів, які жорстоко почали винищувати адептів телесіянства. Наскільки з'ясовано, ні поліція, ні ВНУ, ні ТАДЕПО до появи цієї групи не причетні; всі вони вважають, що це справа його спецслужби, НКВЗ. Але ж він, керівник НКВЗ, нічого не знає! Тоді що? Але спочатку, чому він, сонний і байдужий до всього останні роки колишній герой Котигорошко, так стривожився? Ярина Савойська! — мусив собі зізнатись Котигорошко. Ярина, його Ярина, яку він, судячи з усього, так і не зумів розлюбити, одна з активістів телесіянського руху, а тепер якісь неідентифіковані зарізяки відстрілюють телесиків, тож і Ярину можуть… Не допусти цього, Боже! Але поки тут, на землі, є він, генерал-герой Котигорошко, то він мусить не допустити цього…
Тепер, кому вигідно, аби проти телесіянства чинився жорстокий терор? Офіційній Законослужницькій церкві чи церквам не надто вигідно, бо навіть, якби всіх до одного телесиків було винищено, все одно це не додасть прибічників їм, які загрузли у розколах та міжусобних чварах. Тоді, ще раз, що? Невже політика? Адже на хвилі телесіянства нестримно піднімається сепаратизм. Особливо, староевропейський. Невже Вернидуб такий дуб, що саме цим методом вирішив зміцнити свою владу? А чому б і ні? Адже він ні перед чим не зупиняється — ні перед вбивством законного президента України Трипільського, ні перед усуненням своїх «побратимів»-олігархів, ні перед повною узурпацією влади. Ще трохи і цей підлий Вернидуб стане повновладним диктатором України. Гаразд, приймемо версію, що чорні колобки — це його ідея, але ж хтось мусив її реалізувати! Хто? Якщо це не ТАДЕПО, не ВНУ, не поліція, тоді хто залишається? Залишається його рідна спецслужба — НКВЗ. Виходить — за його спиною. Виходить, що спочатку вони разом з однією телесіянською громадою вб'ють Ярину, а потім його, генерала-героя Котигорошка, відправлять на пенсію. Або навпаки. Додрімався! Спокою хотів! Доживати спокійно зібрався! А вони мало того, що списали тебе на людинобрухт, ще й замислили вбити єдину жінку, яку він кохав, кохає і схоже на те, що буде кохати…
Е ні, братчики, не вийде, Котигорошко ще покаже вам, як воно в гостях на чортовому весіллі, він ще примайструє вам заячі вуха, усім-усім, а найперше тому дубови, що забаг бути диктатором України. А хто ти такий, аби бути диктатором, подумав Котигорошко, і ця думка йому дуже сподобалася. Справді, чому цей? Чому не… Аж злякався. Це передчасно, поки що треба негайно діяти. Слід виявити, хто ці криваві колобки, хто за ними стоїть, і — найперше — врятувати Ярину.
Наступного дня Котигорошко викликав до себе свого першого заступника генерала Фарболиса, який радісно повідомив начальникови, що вони вислідили журналістку Ярину Савойську, вона тепер у телесіянській громаді аж у Дубліні. (Котигорошко подумки возніс хвалу Господу). А ось щодо чорних колобків, то, на жаль, жодних відомостей поки що роздобути не вдалося. Але вони роздобудуть. Робота ведеться…
— Тим більше, генерале, тепер, — підхопив тему Котигорошко, — коли ви залишаєтесь на чолі служби, бо я з сьогоднішнього дня відбуваю у термінову коротку відпустку за сімейними обставинами. З дому дали знати, що батько занедужав… (Пробачте, дужий, як віл, старий тату). Тож маєте тиждень, аби виявити усі свої керівні оперативні здібності. Бажаю успіху. Я буду з вами тримати зв'язок по телефону, але в діяльність вашу втручатися не буду. Ви маєте на тиждень повний карт-бланш.
У генерала Фарболиса текли лисиною струмки поту, цього разу від щастя.
Наступного дня, коли Котигорошко був уже в Чернівцях, з'явилась звістка про ще одну акцію чорних колобків по винищенню телесиків. Під Парижем. Але тепер для колобків не минуло все так гладко, як першого разу. Налякані вижницькою трагедією, телесики вже не були такими безпечними, вони налагодили тісний зв'язок з місцевою поліцією і на ніч виставляли вартових. Тож коли чорні колобки за своєю тактикою почали оточувати табір телесиків, вартові зчинили алярм і викликали поліцейських спецняків. Колобки здійняли безладну стрілянину, але жертв було мало, бо телесики поховались у спеціяльні підземні сховища, до того ж швидко приїхала паризька поліція. Колобки з ними у бій не вступали, а, позастрибувавши у швидкісні потужні джипи, відбули у невідомому напрямку. Поліція їх не переслідувала, бо, по-перше, на це не було команди, а по-друге, все одно би не наздогнала.
Котигорошко сидів у штабі полку бойової магії в Чернівцях і розмовляв з полковником А.Г.Ріппою, який прийняв командування полком після того, як заслужений довголітній командир полковник Побиван перейшов на наукову роботу.
— Насамперед, колего, — схвильовано говорив Котигорошко полковникови, — я прошу дати мені можливість скористатися твоїм урядовим спецзв'язком, а потім поговорити про те, що мене сюди привело.
— Гаразд, колего, нема питань, — сказав полковник А.Г.Ріппа і, виявивши делікатність, вийшов.
Котигорошко зв'язався з головним управлінням поліції міста Дубліна, витребував начальника, генерала О'Мана і керівним тоном відкарбував:
— Вітаю вас, генерале, з вами розмовляє начальник НКВЗ України генерал-полковник Котигорошко.
— Це честь для мене, пане… — встиг сказати генерал О'Ман, поки Котигорошко не перебив його:
— Не до люб'язностей зараз, генерале, слухайте важливе повідомлення, за нашими цілком достовірними даними, найближчим часом так звані чорні колобки здійснять напад на ваших дублінських телесиків, де вони там у вас базуються?
— Та мають будинок у Дубліні і табір за містом.
— Ми рекомендуємо вам взяти під посилену охорону ці два об'єкти.
— Гаразд, пане генерал-полковнику, але у мене виникло запитання.
— Прошу.
— Ми, як служба щиро дружна українському уряду, міркували собі, що негласно маємо сприяти бригаді цих чорних колобків.
— Ситуація змінилася, генерале, вони вийшли з-під контролю, тепер можете їх в'язати, як останніх бандитів, а ще краще відразу відстрілювати, як скажених шакалів.
— Та ми не проти.
— Отож дійте.
Тепер, коли Котигорошко подбав про безпеку однієї телесіянки-журналістки, яка, за даними енквізиторської агентури, перебувала в Дубліні, він почав думати, що робити далі. Що, що? Треба, по-перше, дізнатися, хто організував цю банду чорних колобків, по-друге, зробити так, як він радив гельському поліцейському генералови, — винищити погань.
Котигорошко запросив чемного господаря штабного приміщення, полковника А.Г.Ріппу і коротко виклав йому суть справи, обминувши історію з дзвінком у Дублін.
— То кажеш, колего, ці колобки пустились берега? — стурбовано питав Котигорошка полковник А.Г.Ріппа.
— Мало того, колего, — відповідав Котигорошко, — чесно зізнаюся, навіть я, керівник найпоінформованішої таємної спецслужби, не знаю, хто за ними стоїть.
Чорні колобки утворили квадрат довкола телесіянського табору і мовчки почали вбивати людей. Робили це вони фахово і за півгодини понад двісті телесиків — чоловіків, жінок, дітей — було постріляно. Трупів як таких не було, а кругом лежали шматки закривавлених тіл, бо розривні кулі розчленовували людей не згірше за якогось садиста-маніяка. Одного телесика чорні колобки залишили живим. Помічника єпископа — проповідника П'ятириба. Два колобки знайшли П'ятириба в одному наметі і привели до свого старшого, який телесиків не вбивав, а пильнував за загальним ходом операції.
— Ти хто? — спитав П'ятириба старший колобок.
— Помічник єпископа, — чесно зізнався П'ятириба.
— Слухай мене, помічнику єпископа, — урочисто промовив старший колобок, — ти залишаєшся живим, але не тому, що ти такий чемний, просто тобі пощастило. Ти маєш донести до усіх своїх телесиків, до влади, до засобів масової інформації, що ми — бригада антителесіянської дії — розпочинаємо бойові дії проти вас, сектантів єресі Телесієвої. Ми будемо вас вистрілювати, аж поки в Україні та в решті світу не залишиться жодного телесика. Той, хто хоче врятуватися, має публічно відректись, до того ж тричі, від Телесієвої єресі і висповідатися священикови істинної Законослужницької церкви. Ти мене зрозумів?
— Та зрозумів, — відповів блідий, як мертва риба, помічник єпископа.
— Ну то йди з чортом, — буркнув старшина колобків і кивнув обтягнутою чорною гумовою головою.
Через кілька днів звістка про розстріл громади телесиків облетіла весь світ і стала жахливою новиною номер один.
Начальник НКВЗ генерал-полковник Котигорошко трохи пожвавився, він викликав свого першого заступника, на якого переклав усі справи служби, генерал-хорунжого Фарболиса, і зажадав інформації про чорних колобків:
— Слухаю вас, генерале, доповідайте, хто ці колобки, за чиїм наказом сформовані, на кого працюють, яку мету своєї діяльности мають?
— Ми не маємо жодної інформації про цих колобків, крім того, що знають всі, пане генерал-полковнику, — бадьоро відрапортував генерал Фарболис, сподіваючись, що, як уже заведено, його начальник махне рукою і поплентається обідати. Але цього разу генерал Фарболис помилився. Його начальник Котигорошко, незвично блиснув очима і твердим голосом сказав:
— Що ж, генерале, на території України група неідентифікованих осіб, озброєна до того ж секретною зброєю, розстрілює мирних громадян України, а найпоінформованіша спецслужба України нічого не знає? Навіщо тоді ми хліб їмо?
Генерал Фарболис сполотнів, на його лисій, як гарбуз, голові з'явились рясні краплі поту, які він навіть не наважувався витерти.
— Так побито ж не людей, а цих телесиків, — нарешті видушив з себе Фарболис, криво посміхаючись.
— Що? — заверещав Котигрошко. Таким свого начальника Фарболис ще не бачив. — А телесики, що, не громадяни України? Податки не платять? Словом, так, — Котигорошко несподівано заспокоївся, — кажете, що жодної інформації?
— Жодної, пане генерал-полковнику, — прошепотів Фарболис.
— Тоді хто?
— Що хто, пане…
— Хто стоїть за цими колобками, — обірвав Фарболиса Котигорошко, — ТАДЕПО, поліція, ВНУ, хто?
— Можливо, армія, — процідив Фарболис.
— Чому армія? — спитав Котигорошко.
— А може, і ТАДЕПО, — завагався Фарболис.
— Та йдіть ви до дідька, генерале, — скривився Котигорошко, — краще давайте швиденько складемо план дій, аби отримати всю інформацію про цих колобків. Бо якщо ми не візьмемо їх під свій інформаційний контроль, то в Україні перестануть поважати НКВЗ, а це для нас самі знаєте чим може обернутися.
Цілий день Котигорошко зі своїми заступниками складали план дій, як їм виявити цих колобків, вкорінити в їх середовище свою агентуру, аби знати про них усе. Після закінчення наради Котигорошко затримав генерала Фарболиса і, трохи ніяково посміхаючись, сказав:
— У мене до вас особливе прохання, генерале, я би хотів, аби ви дізнались і доповіли мені суто конфідентно, де зараз перебуває одна активістка телесіянства — журналістка Ярина Савойська.
— Та сама Савойська, яка у нелегальних газетах так негарно критикує нашого шановного президента?
— Та сама, генерале, — опустив очі Котигорошко.
— Гаразд, пане генерал-полковнику! — гидко посміхнувся Фарболис і вийшов.
Котигорошко заметушився. Він почав телефонувати до своїх колеґ-силовиків. Спочатку зв'язався з міністром внутрішніх справ генералом Концентратюком. Після банальних запитань про справи, родину і те се, Котигорошко ніби знічев'я спитав колегу:
— Слухай, старий, я тут трохи хворів, відійшов від справ, а за той час з'явилися ці колобки. Поділись інформацією про них, я тобі навзаєм у пригоді стану.
— Бігме, колего, я нічого не знаю, — відповів генерал Концентратюк, — чесно кажучи, я думав, що це робота твоїх енквізиторів, тому якось предметно навіть і не цікавився цим.
Так, так, Котигорошко задумався. Потім зателефонував до начальника ТАДЕПО генерала Копитовича. Тепер він обрав іншу тактику.
— Здоров, Бухо, — фамільярно звернувся Котигорошко до генерала Копитовича, — як ся маєш?
— Здоров, Вишнеславе, — відповів уже підпилий начальник ТАДЕПО, — зайдеш на сто грам?
— Іншим разом, Бухо, — бадьорим тоном сказав Котигорошко, — я у справі. Треба скоординувати дії у справі колобків.
— Яких колобків? — здивувався Буха.
— Чорних колобків, генерале, цих самих ескадронів смерти.
— А я що до того маю? — обурився генерал Копитович. — Ні, тут я тобі не помічник. У тебе своя робота, у мене своя. Ми — чесна політична поліція, і не плутай нас до своїх хитромудрих справ. Я розумію, Вишнеславе, що це справа державна, потрібна як Церкві, так і панови президенту, але ми ж домовились: у ТАДЕПО одна сфера діяльности, у НКВЗ — інша.
Ти дивись, подумав Котигорошко, і цей тут ні до чого, на мою службу думає, а вголос промовив:
— Ти мене не зрозумів, колего, — силувано засміявся Котигорошко, — я маю на увазі координацію у сенсі інформаційної підтримки, адже журналісти, не стільки наші, скільки закордонні, розпитуватимуть…
— За кого ти мене маєш, — ображено перебив Котигорошка Буха Копитович, — що, я не розумію?!
Що ж, залишається армія, вирішив Котигорошко, і зателефонував своєму тестеви, міністру мілітарних справ, генералу Жовтовод-Водянику. Після довгих розпитувань про здоров'я Небослави і дітей, коли Котигорошко вже зібрався перебити тестя і перевести розмову на ту тему, яка його цікавила, генерал Жовтовод-Водяник сам зачепив її:
— Я розумію, Вишнеславе, що ти тепер дуже і дуже зайнятий, тому не гніваюсь, що ви з дочкою так довго не заходили до мене в гості, тоді чекайте в неділю на мене. Онуки, мабуть, скучили за дідусем.
— Що ви, тату, маєте не увазі, коли говорите про зайнятість? — нервово спитав тестя Котигорошко.
— Як що?! — здивувався Жовтовод-Водяник. — Ці чорні колобки, це ж непроста справа.
— Справді непроста, — погодився Котигорошко. Він випив свого улюбленого міцного чаю і почав думати уже серйозно і зосереджено. Отож, що ми маємо? Є сотня добре озброєних і вишколених головорізів, які жорстоко почали винищувати адептів телесіянства. Наскільки з'ясовано, ні поліція, ні ВНУ, ні ТАДЕПО до появи цієї групи не причетні; всі вони вважають, що це справа його спецслужби, НКВЗ. Але ж він, керівник НКВЗ, нічого не знає! Тоді що? Але спочатку, чому він, сонний і байдужий до всього останні роки колишній герой Котигорошко, так стривожився? Ярина Савойська! — мусив собі зізнатись Котигорошко. Ярина, його Ярина, яку він, судячи з усього, так і не зумів розлюбити, одна з активістів телесіянського руху, а тепер якісь неідентифіковані зарізяки відстрілюють телесиків, тож і Ярину можуть… Не допусти цього, Боже! Але поки тут, на землі, є він, генерал-герой Котигорошко, то він мусить не допустити цього…
Тепер, кому вигідно, аби проти телесіянства чинився жорстокий терор? Офіційній Законослужницькій церкві чи церквам не надто вигідно, бо навіть, якби всіх до одного телесиків було винищено, все одно це не додасть прибічників їм, які загрузли у розколах та міжусобних чварах. Тоді, ще раз, що? Невже політика? Адже на хвилі телесіянства нестримно піднімається сепаратизм. Особливо, староевропейський. Невже Вернидуб такий дуб, що саме цим методом вирішив зміцнити свою владу? А чому б і ні? Адже він ні перед чим не зупиняється — ні перед вбивством законного президента України Трипільського, ні перед усуненням своїх «побратимів»-олігархів, ні перед повною узурпацією влади. Ще трохи і цей підлий Вернидуб стане повновладним диктатором України. Гаразд, приймемо версію, що чорні колобки — це його ідея, але ж хтось мусив її реалізувати! Хто? Якщо це не ТАДЕПО, не ВНУ, не поліція, тоді хто залишається? Залишається його рідна спецслужба — НКВЗ. Виходить — за його спиною. Виходить, що спочатку вони разом з однією телесіянською громадою вб'ють Ярину, а потім його, генерала-героя Котигорошка, відправлять на пенсію. Або навпаки. Додрімався! Спокою хотів! Доживати спокійно зібрався! А вони мало того, що списали тебе на людинобрухт, ще й замислили вбити єдину жінку, яку він кохав, кохає і схоже на те, що буде кохати…
Е ні, братчики, не вийде, Котигорошко ще покаже вам, як воно в гостях на чортовому весіллі, він ще примайструє вам заячі вуха, усім-усім, а найперше тому дубови, що забаг бути диктатором України. А хто ти такий, аби бути диктатором, подумав Котигорошко, і ця думка йому дуже сподобалася. Справді, чому цей? Чому не… Аж злякався. Це передчасно, поки що треба негайно діяти. Слід виявити, хто ці криваві колобки, хто за ними стоїть, і — найперше — врятувати Ярину.
Наступного дня Котигорошко викликав до себе свого першого заступника генерала Фарболиса, який радісно повідомив начальникови, що вони вислідили журналістку Ярину Савойську, вона тепер у телесіянській громаді аж у Дубліні. (Котигорошко подумки возніс хвалу Господу). А ось щодо чорних колобків, то, на жаль, жодних відомостей поки що роздобути не вдалося. Але вони роздобудуть. Робота ведеться…
— Тим більше, генерале, тепер, — підхопив тему Котигорошко, — коли ви залишаєтесь на чолі служби, бо я з сьогоднішнього дня відбуваю у термінову коротку відпустку за сімейними обставинами. З дому дали знати, що батько занедужав… (Пробачте, дужий, як віл, старий тату). Тож маєте тиждень, аби виявити усі свої керівні оперативні здібності. Бажаю успіху. Я буду з вами тримати зв'язок по телефону, але в діяльність вашу втручатися не буду. Ви маєте на тиждень повний карт-бланш.
У генерала Фарболиса текли лисиною струмки поту, цього разу від щастя.
Наступного дня, коли Котигорошко був уже в Чернівцях, з'явилась звістка про ще одну акцію чорних колобків по винищенню телесиків. Під Парижем. Але тепер для колобків не минуло все так гладко, як першого разу. Налякані вижницькою трагедією, телесики вже не були такими безпечними, вони налагодили тісний зв'язок з місцевою поліцією і на ніч виставляли вартових. Тож коли чорні колобки за своєю тактикою почали оточувати табір телесиків, вартові зчинили алярм і викликали поліцейських спецняків. Колобки здійняли безладну стрілянину, але жертв було мало, бо телесики поховались у спеціяльні підземні сховища, до того ж швидко приїхала паризька поліція. Колобки з ними у бій не вступали, а, позастрибувавши у швидкісні потужні джипи, відбули у невідомому напрямку. Поліція їх не переслідувала, бо, по-перше, на це не було команди, а по-друге, все одно би не наздогнала.
Котигорошко сидів у штабі полку бойової магії в Чернівцях і розмовляв з полковником А.Г.Ріппою, який прийняв командування полком після того, як заслужений довголітній командир полковник Побиван перейшов на наукову роботу.
— Насамперед, колего, — схвильовано говорив Котигорошко полковникови, — я прошу дати мені можливість скористатися твоїм урядовим спецзв'язком, а потім поговорити про те, що мене сюди привело.
— Гаразд, колего, нема питань, — сказав полковник А.Г.Ріппа і, виявивши делікатність, вийшов.
Котигорошко зв'язався з головним управлінням поліції міста Дубліна, витребував начальника, генерала О'Мана і керівним тоном відкарбував:
— Вітаю вас, генерале, з вами розмовляє начальник НКВЗ України генерал-полковник Котигорошко.
— Це честь для мене, пане… — встиг сказати генерал О'Ман, поки Котигорошко не перебив його:
— Не до люб'язностей зараз, генерале, слухайте важливе повідомлення, за нашими цілком достовірними даними, найближчим часом так звані чорні колобки здійснять напад на ваших дублінських телесиків, де вони там у вас базуються?
— Та мають будинок у Дубліні і табір за містом.
— Ми рекомендуємо вам взяти під посилену охорону ці два об'єкти.
— Гаразд, пане генерал-полковнику, але у мене виникло запитання.
— Прошу.
— Ми, як служба щиро дружна українському уряду, міркували собі, що негласно маємо сприяти бригаді цих чорних колобків.
— Ситуація змінилася, генерале, вони вийшли з-під контролю, тепер можете їх в'язати, як останніх бандитів, а ще краще відразу відстрілювати, як скажених шакалів.
— Та ми не проти.
— Отож дійте.
Тепер, коли Котигорошко подбав про безпеку однієї телесіянки-журналістки, яка, за даними енквізиторської агентури, перебувала в Дубліні, він почав думати, що робити далі. Що, що? Треба, по-перше, дізнатися, хто організував цю банду чорних колобків, по-друге, зробити так, як він радив гельському поліцейському генералови, — винищити погань.
Котигорошко запросив чемного господаря штабного приміщення, полковника А.Г.Ріппу і коротко виклав йому суть справи, обминувши історію з дзвінком у Дублін.
— То кажеш, колего, ці колобки пустились берега? — стурбовано питав Котигорошка полковник А.Г.Ріппа.
— Мало того, колего, — відповідав Котигорошко, — чесно зізнаюся, навіть я, керівник найпоінформованішої таємної спецслужби, не знаю, хто за ними стоїть.