Страница:
— Та ти що?
— На жаль, так воно є.
— А які маєш версії, генерале?
— Версія одна: цю бригаду сформовано поза спинами начальника ТАДЕПО, міністра поліції, командування армії і поза моєю, начальника НКВЗ.
— А хто?
— Хто, хто? В Україні є одна-єдина людина, яка може собі дозволити організувати таємне збройне формування і дати їм дозвіл на вбивство.
— Невже?..
— Так, це він, полковнику, Рятівник України, Батько Нації. Гарант Конституції і Друг Народів, наш дорогоцінний президент, а насправді підлий узурпатор і нікчемний кар'єрист Вернидуб.
— Ти це вимовив, Котигорошку, — пробелькотів блідий полковник А.Г.Ріппа.
— А що? — рішуче спитав Котигорошко.
— Мені здається, що я теж так думаю, — прошепотів А.Г.Ріппа.
— Не ти один, — сказав Котигорошко.
— Тоді… — потягнув А.Г.Ріппа.
— Потім про це, — нервово промовив Котигорошко, — спочатку треба з цими колобками розібратись.
— Що я маю робити? — з готовністю спитав полковник.
— Я думаю, що просто треба зробити засідку і перестріляти їх усіх, допитавши попередньо старшого.
— Це ж треба знати, по-перше, місцезнаходження їх чергової жертви, а по-друге, мати курінь чи, як мінімум, сотню бійців. А з моїх підлеглих сам знаєш, які вояки.
— За бійців я потурбуюсь, а ось як дізнатися, де вони планують здійснити свою чергову акцію, це — важче. Я сподіваюсь на магію, полковнику.
— Магію?! — засмівся полковник А.Г.Ріппа. — Ти серйозно, колего?
— Я покладаюсь на тебе, Ріппо, — похмуро промовив Котигорошко.
— Добре, — перестав сміятись А.Г.Ріппа, — я спробую, є один спосіб, щоправда, не магічний, а суто матеріяльний.
— Мені все одно, — сказав Котигорошко, — мені треба знати час і місце проведення чергової акції колобків, аби я міг попередньо підготуватися до їх зустрічі.
— Ми спробуємо, — полковник А.Г.Ріппа викликав свого ад'ютанта і дав наказ, аби до нього негайно прибув хорунжий Кроволюбів.
— Цей Кроволюбів, — пояснив Котигорошкови А.Г.Ріппа, — дуже добре вміє прочитувати енергетичні вузли, тобто місця, де мають ставатись великі викиди людського болю чи радощів.
— Наперед? — спитав Котигорошко.
— Звичайно, — відповів А.Г.Ріппа, — адже те, що має статись у матеріяльному світі, вже зафіксовано на астральному плані, де, як відомо, часу у нашому земному розумінні не існує.
Прибув хорунжий Кроволюбів. Це був стрункий кавказець без певного віку.
— Сідайте, хорунжий, — звелів полковник, — і зосередьтеся на мапі, нас цікавить насамперед Україна, потім сусідні країни, де мають статись великі кровопролиття.
— Я не можу відрізнити велике кровопролиття від великої пиятики з гульбищами, — сказав хорунжий.
— Добре, тоді вкажіть нам на такі найпомітніші місця, — звелів полковник.
Через півгодини зосередження хорунжий наніс на мапу шість крапок:
— Ось тут протягом тижня-двох щось має статися.
— Гаразд, ви вільні, хорунжий, — відпустив свого підлеглого полковник А.Г.Ріппа.
— Дякую за службу, — додав Котигорошко.
Залишившись удвох, Котигорошко і А.Г.Ріппа взялись за вивчення мапи. Вони закреслили дві крапки на морі — одну на Чорному, другу — на Середньоукраїнському, де, очевидно, мали статись катастрофи з пасажирськими кораблями. Ще одну закреслили на залізниці між Мюнхеном і Міланом — там має зійти з рейок потяг з людьми.
— Чи не можна щось вдіяти? — спитав Котигорошко А.Г.Ріппу.
— На жаль, ні, — відповів полковник, — якщо б ми навіть якось врятували цей нещасний потяг, все одно на цьому місці щось станеться — чи літак з пасажирами впаде, чи, навпаки, якесь святкування там відбудеться.
— На залізниці? — іронічно посміхнувся Котигорошко.
— Тому я й кажу, — серйозно промовив А.Г.Ріппа, — що ми не можемо врятувати цей потяг.
Залишилося три крапки: у Кракові, під Одесою та у Володикавказі. Котигорошко із задоволенням відзначив, що на Дублін хорунжий Кроволюбів не вказав.
— Тепер треба з'ясувати, в якому з цих трьох місць є скупчення телесиків.
— Так, колего, — погодився з Котигорошком полковник А.Г.Ріппа, — тут, я гадаю, саме час задіяти твоїх енквізиторів, ви ж, я сподіваюсь, кожну, навіть найменшу телесіянську громаду на обліку тримаєте.
Котигорошко знітився. Мало не почервонів. Через свої депресії і самоізоляцію він достеменно навіть не знав, поінформована про те, на що вказує А.Г.Ріппа, його спецслужба, чи нічого вже не контролює.
— Я би не хотів користуватись послугами своїх підлеглих, — несподівано для А.Г.Ріппи сказав Котигорошко.
— Невже ти думаєш, колего?.. — здивувався А.Г.Ріппа.
— Так, є у мене такі підозри, — твердо промовив Котигорошко, — а може, магічними методами, колего?
— Можна, — посміхнувся А.Г.Ріппа, — але шпигунськими буде надійніше.
— Тоді ТАДЕПО, — сказав Котигорошко і потягнувся до телефона.
Після півгодинної розмови з нетверезим Бухою Копитовичем Котигорошко дізнався, що телесики є і в Кракові, і у Володикавказі, але невеликими групами, а ось під Одесою вони розкинули великий літній табір.
— Отже, там!.. — оголосив А.Г.Ріппа.
— Слухай, колего, — тривожно спитав Котигорошко, — це ж якщо там, під Одесою, ми не відстріляємо колобків, то вони вимордують телесиків.
— Або колобки перестріляють наших бійців, — висунув ще одну версію А.Г.Ріппа, — але кровопролиття там буде у будь-якому разі.
Котигорошко зателефонував до свого тестя, міністра мілітарних справ, і після довгої розмови про життя попросив допомоги:
подати у його, Котигорошкове, розпорядження один з куренів корпусу військ спеціяльного призначення Генерального штабу ВНУ, причому не будь-який, а саме 7-й курінь, яким командував полковник Глек, друг Котигорошка і однокурсник по Чернівецькому військовому інституту.
— Навіщо тобі, Вишнеславе? — простодушно спитав Котигорошка його любий тесть.
— Не можу я вам наразі все розповісти, тату, — драматичним голосом відповів Котигорошко, — скажу одне: йдеться про мою кар'єру.
Слово «кар'єра» для старого генерала Жовтовод-Водяника було святим, тому він погодився:
— Я дам розпорядження. Коли це краще зробити?
— Вже негайно, якомога швидше! Через годину Котигорошко зателефонував командирови 7-го куреня військ спеціяльного призначення полковнику Глеку.
— Вітаю, Вишнеславе, — радісно вигукнув Глек, — що сталося? Я відбуваю у твоє розпорядження, що…
— Слухай, Святомире, — стурбовано перебив друга Котигорошко, — я все тобі потім розповім, а тепер слухай диспозицію: приводиш курінь у повну бойову готовність, оснащення — для виконання операції найвищого ступеня важкости — бронежилети, подвійний запас боєприпасів, кодований зв'язок, завтра не пізніше дев'ятнадцятої години маєш бути під Одесою транспортними літаками. Встигнеш?
— Звичайно, Вишнеславе…
— Ще одне, Святомире, таємність має бути абсолютною… А тепер слухай деталі…
Цей телесіянський літній табір нічим не відрізнявся від інших, які все частіше з'являлись в Україні, Германії та особливо Старій Европі. Єпископ Мудромед, знаючи про небезпеку, що йшла від якихось скажених чорних колобків, звелів викопати біля кожного намету замаскований бліндаж і на ніч виставляв вартових. Сподівався, що ці заходи їх врятують. Загроза бути розшматованим розривною кулею з колобківського автомата внесла особливо непідробну і щиру вдячність у хвалу Єдиному, яку телесики возносили у колективній вранішній молитві під час щоденного підняття на щоглі телесіянського прапора: жовтого навскісного хреста з «галочкою» у верхньому трикутнику на синьому тлі.
Одного вечора до табору єпископа Мудромеда під'їхав військовий джип. Не встигли вартові дати сигнал тривоги, як з авта вийшли двоє середнього віку, але підтягнуті і молодяві військовики у камуфляжних строях і, показуючи руками, що вони без зброї, забажали поговорити з єпископом.
Через три ночі на табір єпископа Мудромеда напала бригада чорних колобків. За своєю тактикою вони взяли табір у квадрат і почали підступати до наметів. Несподівано замість беззбройних переляканих телесиків з наметів вибігли якісь військові у важких бронежилетах і сферичних шоломах, озброєні такими ж, як і в колобків, автоматами «К-7000», ручними кулеметами і Гранатометами. Колобки розгубились. Вони намагалися вступити в бій, але під шквалом щільного вогню, що скошував їхні шеренги, як коса будяки, геть розгубились — вони ж прийшли вбивати беззбройних людей, а не воювати, тому були без бронежилетів, без касок, а чорні гумові маски, що робили їх голови справді схожими на чорні колобки, були поганим захистом.
Колобки почали втікати до своїх джипів, що стояли трохи пооддаль. Але раптом з іншого боку ще з'явились озброєні люди і порозстрілювали всі колобківські автомобілі з гранатометів. Втікати колобкам не було вже куди, а за кілька хвилин — і нікому. За наказом Котигорошка, Глекові спецняки мали пильнувати, аби не вбити старшого колобка, який вирізнявся тим, що замість автомата мав у руках портативну радіостанцію і координував дії. А ось і він, лежить між двома закривавленими колобками, прикидається вбитим. Нумо, вставай!
Два спецняки підвели старшого колобка, який все ще вдавав мертвого, і приволочили його до Котигорошка, який разом з полковником Глеком пояснювали прибулим з Одеси офіцерам поліції, що робити з трупами цих неідентифікованих убивць.
— Покидайте їх у крематорій, генерале, у вас же є піч, де печуть людей, — жартував полковник Глек з начальником одеської поліції генералом Портофранком.
— Ось і старший, — сказали два спецняки, гепнувши мляве тіло колобка з рацією, який все ще симулював смерть.
— Прикидається, — сказав Глек і вистрілив з пістолета колобкови у коліно.
Той дико заверещав, словом, ожив. Котигорошко вручив Глекови відеокамеру і сказав:
— Знимкуй, Святомире, зараз буде цікаве кіно, ми і майбутні вдячні глядачі дізнаємося, хто цей звитяжний колобок. Здеріть з нього маску, бійці!..
Спецняки ввімкнули потужний електричний ліхтар і стягнули з голови колобка чорну гуму. Котигорошко побачив свого першого заступника генерал-хорунжого Фарболиса. Лисиною того, як завжди, текли струмки поту.
— Не скажу, що це для мене великий сюрприз, — сказав Котигорошко і кинув Глекови: — Святомире, вимкни камеру.
Глек вимкнув відеокамеру, Котигорошко витягнув пістолета і вистрелив Фарболисови у друге коліно. Той з вереском почав корчитись на землі. Коли Фарболис трохи замовк, Котигорошко звернувся до нього, націлюючи пістолета на його пах:
— Вибирай: ти можеш мені все розповісти або можеш мовчати, даю тобі слово, що кожен твій вибір буде відповідним чином винагороджено.
— Це як? — спитав Фарболис. — Смерть легка і смерть у тяжких муках?
— Так, — відповів Котигорошко.
— Я жити хочу, — заскиглив Фарболис.
— Не знаю, не знаю, — сухо процідив Котигорошко.
— Пане генерал-полковнику… Вишнеславе… — залементував Фарболис.
— Я щось не зрозумів, — розлютився Котигорошко, — ти будеш робити вибір чи мені його за тебе зробити?
— Буду, буду, — швидко забубонів Фарболис, — я все розповім, але ж біль несила терпіти.
Котигорошко дав вказівку, і один з бійців перев'язав Фарболисови коліна, зробив ін'єкцію знеболювального і посадив його на розкладний стілець. Котигорошко сів навпроти, Глек увімкнув відеокамеру, інтерв'ю розпочалось.
— Два місяці тому мене викликав президент України, шановний наш Вернидуб, — почав від самого початку Фарболис, — і завів дивну для мене розмову. Так і так, каже наш рідний президент, ви самі, каже, бачите, генерале, що з вашого начальника, а мого підлеглого, генерала Котигорошка, вже нічого нема. Він став хронічним алкоголіком, втратив кваліфікацію, деградував як фахівець і подався у внутрішню еміграцію. Лише те, що Котигорошко має давні заслуги, герой там України, всенародний улюбленець і таке інше, стримує мене від того, аби відправити його у почесне заслання — послом кудись на Фіджі або взагалі усунути…
— Так і сказав? — перебив Фарболиса Котигорошко.
— А який сенс мені брехати? — перепитав Фарболис. — Саме зараз?
— Справді, — погодився Котигорошко, — продовжуй.
— Або взагалі усунути, сказав президент Вернидуб, тому я мушу щось робити. Мене зовсім не влаштовує те, що така потужна, добре фінансована, оснащена найновішим обладнанням, спецслужба, як НКВЗ, перебуває у повній бездіяльности замість того, аби ефективно служити Україні і мені. І все через те, що у її керівника як не похмілля, то депресія, як не кохання, то апатія. З іншого боку, саме цей ледачий тюлень Котигорошко не дає розпустити, переформувати НКВЗ чи влити її у ТАДЕПО. Йти на відкритий конфлікт з Котигорошком я ще не готовий, а миритися з бездіяльністю НКВЗ не дозволяє моя хазяйновитість. Через те я й став тим, ким є, що ніколи не вмів гайнувати добро, а лише примножувати, — казав президент Вернидуб. — Тому я довіряю вам, генерале Фарболисе, командування НКВЗ, але конфіденційно, так, аби Котигорошко нічого не знав. Номінально начальником НКВЗ залишається він, а ви маєте подбати про те, аби він кожного дня з самого ранку напивався і аби до справ спецслужби не дуже пхався.
А тепер слухайте, яким буде ваше перше, поза Котигорошком, завдання. Мене дуже непокоять ці телесики. Мало того, що обидва патріярхи нашої церкви — і Київський, і Царгородський — постійно благають мене, аби я заборонив телесіянство в Україні і Старій Европі, так ще й доповідають, що ці телесики активно займаються політикою. Більшість своїх проповідей їхні єпископи закінчують проханням до Єдиного дати Україні — свободу, а пригнобленим народам — волю. Що це таке, я вас питаю, генерале Фарболисе, як не заклики до повалення конституційного ладу в Україні та посилення сепаратизму у залежних від нас країнах? Я пробував відмовити президента, мовляв, їхні заклики мають сакральний сенс, тобто означають свободу від тлінного матеріяльного і волю до осягнення істини, а щодо пригноблених народів, то мається на увазі гніт гріхів, фальші і лицемірства. Та президент наполягав на своєму: ці телесики — загроза Українській Державі, тому мають бути винищеними. Я злякався. І чим більше говорив наш богообраний президент, тим більше я цепенів від жаху.
— Уявляю, скільки з тебе поту вилилось, — не втерпів Котигорошко, але відразу ж, розсерджений на себе за недоречний жарт, прошипів, — не звертай уваги, Фарболисе, продовжуй.
— Саме через цей піт і з'явився цей образ чорних колобків, — продовжував Фарболис. — Протягом нашої розмови президент мимоволі раз у раз глипав на мою мокру лисину, це як ми не можемо не дивитися на ваду, яку має той чи інший наш співрозмовник. Тому коли ми вже дійшли до того, як би назвати ці ескадрони смерти, що я мав організувати для винищення телесиків, то якось само собою виникло слово «колобки». Так воно і залишилось.
— А де ти понабирав головорізів? — спитав Котигорошко.
— Здебільшого з ТАДЕПО, декого з ВНУ, кілька десятків з поліції.
— А з НКВЗ? — зацікавився Котигорошко.
— Нікого не взяв, — зізнався Фарболис.
— Що, у нас бракує професійних убивць? — образився Котигорошко.
— Та де там, — криво посміхнувся Фарболис, — але енквізитори занадто віддані своєму Котигорошкови.
— Крім одного! — вигукнув Котигорошко і вистрелив Фарболисови в серце.
Глек вимкнув відеокамеру і покликав начальника одеської поліції генерала Портофранка.
— Маєте ще одного клієнта для печі, не забудьте!
— О, нарешті маємо калач, — кинув начальник поліції, оглядаючи лисину вбитого Фарболиса, — а то все якісь книші.
Генерал Портофранко був справжнім одеситом. Котигорошко мобільним телефоном зв'язався з начальником поліції міста Дубліна генералом О'Маном і спитав, як справи.
— Ми взяли під охорону цих телесиків, але поки що ніхто на них не нападав.
— Можете зняти охорону, вже нема кому нападати. Генерал О'Ман усе зрозумів і привітав колегу з вдалою операцією.
З бліндажів почали вилазити перелякані телесики. Тіла вбитих уже було прибрано, лише калюжі крови і шматки мозку свідчили про те, що тут відбувалося. Єпископ Мудромед дав вказівку згорнути табір, а сам підійшов до Котигорошка:
— Я не знаю, кому маю дякувати, ваше обличчя мені видається знайомим, нагадує одного чоловіка, хоча я не назвав би його людиною. Та я не вірю, що у вас, шляхетного лицаря, і того, який є втіленням абсолютного зла, може бути щось спільне.
— Мушу вас розчарувати, — сухо сказав Котигорошко, — я саме той, який, за вашою версією, є втіленням абсолютного зла — генерал Котигорошко, начальник НКВЗ!
— Ви?! — єпископ правою рукою стиснув свій срібний нагрудний знак з емблемою телесіянства. — Ви, який стратив нашого пророка Телесія?! Чому тоді?..
— Краще нічого не запитуйте, єпископе.
— Я мав би вас проклясти до сьомого коліна за вбивство святого чоловіка Телесія, але ж ви врятували нас усіх від смерти, тому я навіть не знаю…
— І я не знаю, — буркнув Котигорошко. Єпископ, схиливши голову, пішов собі.
— Що тепер? — спитав Котигорошка Глек. — Відводити курінь на базу?
— Почекай, Святомире, — рішуче промовив Котигорошко, — треба поговорити.
Полковник Глек дав команду своїм бійцям відпочити, і вони з Котигорошком сіли у командирський джип, що разом з іншою технікою 7-го куреня прибув з Одеси. Котигорошко витягнув з кишені пласку срібну баклажку з коньяком, ковтнув, дав Глекови і, вагаючись, почав:
— Я не зовсім знаю, що робити, але з'являються у мене думки, що наш президент Вернидуб… Як би це сказати… Хоча слухай, Святомире, давай так, я зартикулював це прізвище «Вернидуб», якщо ти не готовий далі вести розмову на цю тему, то я теж припиняю, ми гарненько випиваємо, прощаємося і розходимося кожен своїм шляхом.
— Ні, Вишнеславе, мені цікава ця тема, тому продовжуй.
Вони говорили до ранку. Випили, крім срібної баклажки, ще дві пляшки коньяку, кілька літрів чаю, викурили три пачки цигарок і наступного дня 7-й курінь корпусу військ спеціяльного призначення ВНУ вирушив не на свою київську базу, а чомусь у Чернівці. Там відбулася ще одна подібна нічна розмова за участю вже полковника А.Г.Ріппи, командира Чернівецької моторизованої дивізії генерала-хорунжого Шаблезуба, ректора військового інституту старенького генерала-хорунжого Пенька і, звичайно, — полковника Глека і самого Котигорошка.
Говорили довго.
Ректор Пенько, не надто вникаючи у суть розмови, розчулено дивився на своїх колишніх вихованців, які досягли таких великих погонів (особливо Котигорошко) і тепер вирішують важливі державні справи. Проте він запевнив товариство, що всі курсанти з Чернівецького військового інституту боготворять генерала Котигорошка і підуть за ним на будь-які амбразури, особливо, коли на це благословить їх улюблений ректор.
Полковник АТ.Ріппа вже давно чекав на подібну пригоду і тепер весело поблискував очима, розуміючи, що нудьзі прийшов кінець.
Генерал Шаблезуб прямо запитав Котигорошка, що він буде з цього мати. Котигорошко пообіцяв Шаблезубови ще один тризуб на погони і командування округом в разі успіху та кулю в потилицю в разі невдачі. Генерал Шаблезуб погодився.
Наступні три дні минули в Україні спокійно.
XIX Котигорошко і Україна
— На жаль, так воно є.
— А які маєш версії, генерале?
— Версія одна: цю бригаду сформовано поза спинами начальника ТАДЕПО, міністра поліції, командування армії і поза моєю, начальника НКВЗ.
— А хто?
— Хто, хто? В Україні є одна-єдина людина, яка може собі дозволити організувати таємне збройне формування і дати їм дозвіл на вбивство.
— Невже?..
— Так, це він, полковнику, Рятівник України, Батько Нації. Гарант Конституції і Друг Народів, наш дорогоцінний президент, а насправді підлий узурпатор і нікчемний кар'єрист Вернидуб.
— Ти це вимовив, Котигорошку, — пробелькотів блідий полковник А.Г.Ріппа.
— А що? — рішуче спитав Котигорошко.
— Мені здається, що я теж так думаю, — прошепотів А.Г.Ріппа.
— Не ти один, — сказав Котигорошко.
— Тоді… — потягнув А.Г.Ріппа.
— Потім про це, — нервово промовив Котигорошко, — спочатку треба з цими колобками розібратись.
— Що я маю робити? — з готовністю спитав полковник.
— Я думаю, що просто треба зробити засідку і перестріляти їх усіх, допитавши попередньо старшого.
— Це ж треба знати, по-перше, місцезнаходження їх чергової жертви, а по-друге, мати курінь чи, як мінімум, сотню бійців. А з моїх підлеглих сам знаєш, які вояки.
— За бійців я потурбуюсь, а ось як дізнатися, де вони планують здійснити свою чергову акцію, це — важче. Я сподіваюсь на магію, полковнику.
— Магію?! — засмівся полковник А.Г.Ріппа. — Ти серйозно, колего?
— Я покладаюсь на тебе, Ріппо, — похмуро промовив Котигорошко.
— Добре, — перестав сміятись А.Г.Ріппа, — я спробую, є один спосіб, щоправда, не магічний, а суто матеріяльний.
— Мені все одно, — сказав Котигорошко, — мені треба знати час і місце проведення чергової акції колобків, аби я міг попередньо підготуватися до їх зустрічі.
— Ми спробуємо, — полковник А.Г.Ріппа викликав свого ад'ютанта і дав наказ, аби до нього негайно прибув хорунжий Кроволюбів.
— Цей Кроволюбів, — пояснив Котигорошкови А.Г.Ріппа, — дуже добре вміє прочитувати енергетичні вузли, тобто місця, де мають ставатись великі викиди людського болю чи радощів.
— Наперед? — спитав Котигорошко.
— Звичайно, — відповів А.Г.Ріппа, — адже те, що має статись у матеріяльному світі, вже зафіксовано на астральному плані, де, як відомо, часу у нашому земному розумінні не існує.
Прибув хорунжий Кроволюбів. Це був стрункий кавказець без певного віку.
— Сідайте, хорунжий, — звелів полковник, — і зосередьтеся на мапі, нас цікавить насамперед Україна, потім сусідні країни, де мають статись великі кровопролиття.
— Я не можу відрізнити велике кровопролиття від великої пиятики з гульбищами, — сказав хорунжий.
— Добре, тоді вкажіть нам на такі найпомітніші місця, — звелів полковник.
Через півгодини зосередження хорунжий наніс на мапу шість крапок:
— Ось тут протягом тижня-двох щось має статися.
— Гаразд, ви вільні, хорунжий, — відпустив свого підлеглого полковник А.Г.Ріппа.
— Дякую за службу, — додав Котигорошко.
Залишившись удвох, Котигорошко і А.Г.Ріппа взялись за вивчення мапи. Вони закреслили дві крапки на морі — одну на Чорному, другу — на Середньоукраїнському, де, очевидно, мали статись катастрофи з пасажирськими кораблями. Ще одну закреслили на залізниці між Мюнхеном і Міланом — там має зійти з рейок потяг з людьми.
— Чи не можна щось вдіяти? — спитав Котигорошко А.Г.Ріппу.
— На жаль, ні, — відповів полковник, — якщо б ми навіть якось врятували цей нещасний потяг, все одно на цьому місці щось станеться — чи літак з пасажирами впаде, чи, навпаки, якесь святкування там відбудеться.
— На залізниці? — іронічно посміхнувся Котигорошко.
— Тому я й кажу, — серйозно промовив А.Г.Ріппа, — що ми не можемо врятувати цей потяг.
Залишилося три крапки: у Кракові, під Одесою та у Володикавказі. Котигорошко із задоволенням відзначив, що на Дублін хорунжий Кроволюбів не вказав.
— Тепер треба з'ясувати, в якому з цих трьох місць є скупчення телесиків.
— Так, колего, — погодився з Котигорошком полковник А.Г.Ріппа, — тут, я гадаю, саме час задіяти твоїх енквізиторів, ви ж, я сподіваюсь, кожну, навіть найменшу телесіянську громаду на обліку тримаєте.
Котигорошко знітився. Мало не почервонів. Через свої депресії і самоізоляцію він достеменно навіть не знав, поінформована про те, на що вказує А.Г.Ріппа, його спецслужба, чи нічого вже не контролює.
— Я би не хотів користуватись послугами своїх підлеглих, — несподівано для А.Г.Ріппи сказав Котигорошко.
— Невже ти думаєш, колего?.. — здивувався А.Г.Ріппа.
— Так, є у мене такі підозри, — твердо промовив Котигорошко, — а може, магічними методами, колего?
— Можна, — посміхнувся А.Г.Ріппа, — але шпигунськими буде надійніше.
— Тоді ТАДЕПО, — сказав Котигорошко і потягнувся до телефона.
Після півгодинної розмови з нетверезим Бухою Копитовичем Котигорошко дізнався, що телесики є і в Кракові, і у Володикавказі, але невеликими групами, а ось під Одесою вони розкинули великий літній табір.
— Отже, там!.. — оголосив А.Г.Ріппа.
— Слухай, колего, — тривожно спитав Котигорошко, — це ж якщо там, під Одесою, ми не відстріляємо колобків, то вони вимордують телесиків.
— Або колобки перестріляють наших бійців, — висунув ще одну версію А.Г.Ріппа, — але кровопролиття там буде у будь-якому разі.
Котигорошко зателефонував до свого тестя, міністра мілітарних справ, і після довгої розмови про життя попросив допомоги:
подати у його, Котигорошкове, розпорядження один з куренів корпусу військ спеціяльного призначення Генерального штабу ВНУ, причому не будь-який, а саме 7-й курінь, яким командував полковник Глек, друг Котигорошка і однокурсник по Чернівецькому військовому інституту.
— Навіщо тобі, Вишнеславе? — простодушно спитав Котигорошка його любий тесть.
— Не можу я вам наразі все розповісти, тату, — драматичним голосом відповів Котигорошко, — скажу одне: йдеться про мою кар'єру.
Слово «кар'єра» для старого генерала Жовтовод-Водяника було святим, тому він погодився:
— Я дам розпорядження. Коли це краще зробити?
— Вже негайно, якомога швидше! Через годину Котигорошко зателефонував командирови 7-го куреня військ спеціяльного призначення полковнику Глеку.
— Вітаю, Вишнеславе, — радісно вигукнув Глек, — що сталося? Я відбуваю у твоє розпорядження, що…
— Слухай, Святомире, — стурбовано перебив друга Котигорошко, — я все тобі потім розповім, а тепер слухай диспозицію: приводиш курінь у повну бойову готовність, оснащення — для виконання операції найвищого ступеня важкости — бронежилети, подвійний запас боєприпасів, кодований зв'язок, завтра не пізніше дев'ятнадцятої години маєш бути під Одесою транспортними літаками. Встигнеш?
— Звичайно, Вишнеславе…
— Ще одне, Святомире, таємність має бути абсолютною… А тепер слухай деталі…
Цей телесіянський літній табір нічим не відрізнявся від інших, які все частіше з'являлись в Україні, Германії та особливо Старій Европі. Єпископ Мудромед, знаючи про небезпеку, що йшла від якихось скажених чорних колобків, звелів викопати біля кожного намету замаскований бліндаж і на ніч виставляв вартових. Сподівався, що ці заходи їх врятують. Загроза бути розшматованим розривною кулею з колобківського автомата внесла особливо непідробну і щиру вдячність у хвалу Єдиному, яку телесики возносили у колективній вранішній молитві під час щоденного підняття на щоглі телесіянського прапора: жовтого навскісного хреста з «галочкою» у верхньому трикутнику на синьому тлі.
Одного вечора до табору єпископа Мудромеда під'їхав військовий джип. Не встигли вартові дати сигнал тривоги, як з авта вийшли двоє середнього віку, але підтягнуті і молодяві військовики у камуфляжних строях і, показуючи руками, що вони без зброї, забажали поговорити з єпископом.
Через три ночі на табір єпископа Мудромеда напала бригада чорних колобків. За своєю тактикою вони взяли табір у квадрат і почали підступати до наметів. Несподівано замість беззбройних переляканих телесиків з наметів вибігли якісь військові у важких бронежилетах і сферичних шоломах, озброєні такими ж, як і в колобків, автоматами «К-7000», ручними кулеметами і Гранатометами. Колобки розгубились. Вони намагалися вступити в бій, але під шквалом щільного вогню, що скошував їхні шеренги, як коса будяки, геть розгубились — вони ж прийшли вбивати беззбройних людей, а не воювати, тому були без бронежилетів, без касок, а чорні гумові маски, що робили їх голови справді схожими на чорні колобки, були поганим захистом.
Колобки почали втікати до своїх джипів, що стояли трохи пооддаль. Але раптом з іншого боку ще з'явились озброєні люди і порозстрілювали всі колобківські автомобілі з гранатометів. Втікати колобкам не було вже куди, а за кілька хвилин — і нікому. За наказом Котигорошка, Глекові спецняки мали пильнувати, аби не вбити старшого колобка, який вирізнявся тим, що замість автомата мав у руках портативну радіостанцію і координував дії. А ось і він, лежить між двома закривавленими колобками, прикидається вбитим. Нумо, вставай!
Два спецняки підвели старшого колобка, який все ще вдавав мертвого, і приволочили його до Котигорошка, який разом з полковником Глеком пояснювали прибулим з Одеси офіцерам поліції, що робити з трупами цих неідентифікованих убивць.
— Покидайте їх у крематорій, генерале, у вас же є піч, де печуть людей, — жартував полковник Глек з начальником одеської поліції генералом Портофранком.
— Ось і старший, — сказали два спецняки, гепнувши мляве тіло колобка з рацією, який все ще симулював смерть.
— Прикидається, — сказав Глек і вистрілив з пістолета колобкови у коліно.
Той дико заверещав, словом, ожив. Котигорошко вручив Глекови відеокамеру і сказав:
— Знимкуй, Святомире, зараз буде цікаве кіно, ми і майбутні вдячні глядачі дізнаємося, хто цей звитяжний колобок. Здеріть з нього маску, бійці!..
Спецняки ввімкнули потужний електричний ліхтар і стягнули з голови колобка чорну гуму. Котигорошко побачив свого першого заступника генерал-хорунжого Фарболиса. Лисиною того, як завжди, текли струмки поту.
— Не скажу, що це для мене великий сюрприз, — сказав Котигорошко і кинув Глекови: — Святомире, вимкни камеру.
Глек вимкнув відеокамеру, Котигорошко витягнув пістолета і вистрелив Фарболисови у друге коліно. Той з вереском почав корчитись на землі. Коли Фарболис трохи замовк, Котигорошко звернувся до нього, націлюючи пістолета на його пах:
— Вибирай: ти можеш мені все розповісти або можеш мовчати, даю тобі слово, що кожен твій вибір буде відповідним чином винагороджено.
— Це як? — спитав Фарболис. — Смерть легка і смерть у тяжких муках?
— Так, — відповів Котигорошко.
— Я жити хочу, — заскиглив Фарболис.
— Не знаю, не знаю, — сухо процідив Котигорошко.
— Пане генерал-полковнику… Вишнеславе… — залементував Фарболис.
— Я щось не зрозумів, — розлютився Котигорошко, — ти будеш робити вибір чи мені його за тебе зробити?
— Буду, буду, — швидко забубонів Фарболис, — я все розповім, але ж біль несила терпіти.
Котигорошко дав вказівку, і один з бійців перев'язав Фарболисови коліна, зробив ін'єкцію знеболювального і посадив його на розкладний стілець. Котигорошко сів навпроти, Глек увімкнув відеокамеру, інтерв'ю розпочалось.
— Два місяці тому мене викликав президент України, шановний наш Вернидуб, — почав від самого початку Фарболис, — і завів дивну для мене розмову. Так і так, каже наш рідний президент, ви самі, каже, бачите, генерале, що з вашого начальника, а мого підлеглого, генерала Котигорошка, вже нічого нема. Він став хронічним алкоголіком, втратив кваліфікацію, деградував як фахівець і подався у внутрішню еміграцію. Лише те, що Котигорошко має давні заслуги, герой там України, всенародний улюбленець і таке інше, стримує мене від того, аби відправити його у почесне заслання — послом кудись на Фіджі або взагалі усунути…
— Так і сказав? — перебив Фарболиса Котигорошко.
— А який сенс мені брехати? — перепитав Фарболис. — Саме зараз?
— Справді, — погодився Котигорошко, — продовжуй.
— Або взагалі усунути, сказав президент Вернидуб, тому я мушу щось робити. Мене зовсім не влаштовує те, що така потужна, добре фінансована, оснащена найновішим обладнанням, спецслужба, як НКВЗ, перебуває у повній бездіяльности замість того, аби ефективно служити Україні і мені. І все через те, що у її керівника як не похмілля, то депресія, як не кохання, то апатія. З іншого боку, саме цей ледачий тюлень Котигорошко не дає розпустити, переформувати НКВЗ чи влити її у ТАДЕПО. Йти на відкритий конфлікт з Котигорошком я ще не готовий, а миритися з бездіяльністю НКВЗ не дозволяє моя хазяйновитість. Через те я й став тим, ким є, що ніколи не вмів гайнувати добро, а лише примножувати, — казав президент Вернидуб. — Тому я довіряю вам, генерале Фарболисе, командування НКВЗ, але конфіденційно, так, аби Котигорошко нічого не знав. Номінально начальником НКВЗ залишається він, а ви маєте подбати про те, аби він кожного дня з самого ранку напивався і аби до справ спецслужби не дуже пхався.
А тепер слухайте, яким буде ваше перше, поза Котигорошком, завдання. Мене дуже непокоять ці телесики. Мало того, що обидва патріярхи нашої церкви — і Київський, і Царгородський — постійно благають мене, аби я заборонив телесіянство в Україні і Старій Европі, так ще й доповідають, що ці телесики активно займаються політикою. Більшість своїх проповідей їхні єпископи закінчують проханням до Єдиного дати Україні — свободу, а пригнобленим народам — волю. Що це таке, я вас питаю, генерале Фарболисе, як не заклики до повалення конституційного ладу в Україні та посилення сепаратизму у залежних від нас країнах? Я пробував відмовити президента, мовляв, їхні заклики мають сакральний сенс, тобто означають свободу від тлінного матеріяльного і волю до осягнення істини, а щодо пригноблених народів, то мається на увазі гніт гріхів, фальші і лицемірства. Та президент наполягав на своєму: ці телесики — загроза Українській Державі, тому мають бути винищеними. Я злякався. І чим більше говорив наш богообраний президент, тим більше я цепенів від жаху.
— Уявляю, скільки з тебе поту вилилось, — не втерпів Котигорошко, але відразу ж, розсерджений на себе за недоречний жарт, прошипів, — не звертай уваги, Фарболисе, продовжуй.
— Саме через цей піт і з'явився цей образ чорних колобків, — продовжував Фарболис. — Протягом нашої розмови президент мимоволі раз у раз глипав на мою мокру лисину, це як ми не можемо не дивитися на ваду, яку має той чи інший наш співрозмовник. Тому коли ми вже дійшли до того, як би назвати ці ескадрони смерти, що я мав організувати для винищення телесиків, то якось само собою виникло слово «колобки». Так воно і залишилось.
— А де ти понабирав головорізів? — спитав Котигорошко.
— Здебільшого з ТАДЕПО, декого з ВНУ, кілька десятків з поліції.
— А з НКВЗ? — зацікавився Котигорошко.
— Нікого не взяв, — зізнався Фарболис.
— Що, у нас бракує професійних убивць? — образився Котигорошко.
— Та де там, — криво посміхнувся Фарболис, — але енквізитори занадто віддані своєму Котигорошкови.
— Крім одного! — вигукнув Котигорошко і вистрелив Фарболисови в серце.
Глек вимкнув відеокамеру і покликав начальника одеської поліції генерала Портофранка.
— Маєте ще одного клієнта для печі, не забудьте!
— О, нарешті маємо калач, — кинув начальник поліції, оглядаючи лисину вбитого Фарболиса, — а то все якісь книші.
Генерал Портофранко був справжнім одеситом. Котигорошко мобільним телефоном зв'язався з начальником поліції міста Дубліна генералом О'Маном і спитав, як справи.
— Ми взяли під охорону цих телесиків, але поки що ніхто на них не нападав.
— Можете зняти охорону, вже нема кому нападати. Генерал О'Ман усе зрозумів і привітав колегу з вдалою операцією.
З бліндажів почали вилазити перелякані телесики. Тіла вбитих уже було прибрано, лише калюжі крови і шматки мозку свідчили про те, що тут відбувалося. Єпископ Мудромед дав вказівку згорнути табір, а сам підійшов до Котигорошка:
— Я не знаю, кому маю дякувати, ваше обличчя мені видається знайомим, нагадує одного чоловіка, хоча я не назвав би його людиною. Та я не вірю, що у вас, шляхетного лицаря, і того, який є втіленням абсолютного зла, може бути щось спільне.
— Мушу вас розчарувати, — сухо сказав Котигорошко, — я саме той, який, за вашою версією, є втіленням абсолютного зла — генерал Котигорошко, начальник НКВЗ!
— Ви?! — єпископ правою рукою стиснув свій срібний нагрудний знак з емблемою телесіянства. — Ви, який стратив нашого пророка Телесія?! Чому тоді?..
— Краще нічого не запитуйте, єпископе.
— Я мав би вас проклясти до сьомого коліна за вбивство святого чоловіка Телесія, але ж ви врятували нас усіх від смерти, тому я навіть не знаю…
— І я не знаю, — буркнув Котигорошко. Єпископ, схиливши голову, пішов собі.
— Що тепер? — спитав Котигорошка Глек. — Відводити курінь на базу?
— Почекай, Святомире, — рішуче промовив Котигорошко, — треба поговорити.
Полковник Глек дав команду своїм бійцям відпочити, і вони з Котигорошком сіли у командирський джип, що разом з іншою технікою 7-го куреня прибув з Одеси. Котигорошко витягнув з кишені пласку срібну баклажку з коньяком, ковтнув, дав Глекови і, вагаючись, почав:
— Я не зовсім знаю, що робити, але з'являються у мене думки, що наш президент Вернидуб… Як би це сказати… Хоча слухай, Святомире, давай так, я зартикулював це прізвище «Вернидуб», якщо ти не готовий далі вести розмову на цю тему, то я теж припиняю, ми гарненько випиваємо, прощаємося і розходимося кожен своїм шляхом.
— Ні, Вишнеславе, мені цікава ця тема, тому продовжуй.
Вони говорили до ранку. Випили, крім срібної баклажки, ще дві пляшки коньяку, кілька літрів чаю, викурили три пачки цигарок і наступного дня 7-й курінь корпусу військ спеціяльного призначення ВНУ вирушив не на свою київську базу, а чомусь у Чернівці. Там відбулася ще одна подібна нічна розмова за участю вже полковника А.Г.Ріппи, командира Чернівецької моторизованої дивізії генерала-хорунжого Шаблезуба, ректора військового інституту старенького генерала-хорунжого Пенька і, звичайно, — полковника Глека і самого Котигорошка.
Говорили довго.
Ректор Пенько, не надто вникаючи у суть розмови, розчулено дивився на своїх колишніх вихованців, які досягли таких великих погонів (особливо Котигорошко) і тепер вирішують важливі державні справи. Проте він запевнив товариство, що всі курсанти з Чернівецького військового інституту боготворять генерала Котигорошка і підуть за ним на будь-які амбразури, особливо, коли на це благословить їх улюблений ректор.
Полковник АТ.Ріппа вже давно чекав на подібну пригоду і тепер весело поблискував очима, розуміючи, що нудьзі прийшов кінець.
Генерал Шаблезуб прямо запитав Котигорошка, що він буде з цього мати. Котигорошко пообіцяв Шаблезубови ще один тризуб на погони і командування округом в разі успіху та кулю в потилицю в разі невдачі. Генерал Шаблезуб погодився.
Наступні три дні минули в Україні спокійно.
XIX Котигорошко і Україна
У понеділок зранку Котигорошко увійшов у Верховну Раду України. Він був надзвичайно пишно вбраний: у чорному святковому генеральському строї з аксельбантами, портупеями, малиновою стрічкою через плече і червоною надрукавною пов'язкою з чорним тризубом у білому колі; високі блискучі чоботи були прикрашені золотими шпорами, а біля лівої ноги теліпалась золота, обсипана діамантами, шабля — нагорода уряду Ірану; звичайно, всі свої нагороди Котигорошко не мав змоги одягнути, бо тоді би він просто не зміг рухатись, тому на парадний мундир було пришпилено буденні орденські планки, що розмістились від лівого погона до пояса.
Разом з генерал-полковником Котигорошком у парламент увійшла сотня озброєних важкими автоматами осіб, у масках і камуфляжах з емблемами армійських спецняків. Котигорошко зійшов на трибуну, зняв свого чорного вигнутого «качкою» кашкета зі срібним тризубом і розповів панам нардепам історію смерти президента Трипільського, почуту ним від умираючого Яблуненка, а потім сказав:
— А зараз будемо дивитись кіно, панове депутати! Документальне, зазначте. Прошу!
Він махнув рукою, обтягнутою чорною лайковою рукавичкою, і на екрані, що був встановлений для того, аби міністри, звітуючи перед парламентом, могли демонструвати різні графіки, таблиці і діаграми, з'явилась сцена допиту генерала Фарболиса, крім останнього епізоду, де допитуваний гине від Котигорошкової кулі. Народні обранці почули страшні речі: виявляється президент Вернидуб таємно від них сформував підпорядкований особисто йому такі собі ескадрони смерти, що в соціумі отримали назву «чорні колобки». Це ж і нас, народних депутатів, вони могли вимордувати так само, як телесиків, — перше, що прийшло на думку нардепам, і вони помітно заворушились. Першим їхнім бажанням було негайно вийти в кулуари і там уже в деталях обговорити почуте і побачене, але до їх прикрощів виявилося, що прибулі з Котигорошком спецняки мають наказ нікого з сесійної зали не випускати, впускати тих, хто припізнився, можна, а ось виходити — зась. Мало того, уклінно просимо шановних народних обранців здати свої мобільні телефони. Спецняки швидко пройшлися між рядами і повідбирали у нардепів їхні мобілки — на якийсь час, панове, потім отримаєте назад. Коли потім? Коли, коли, буде наказ, віддамо! А ні, то — ні!
— Що будемо робити з таким президентом? — поцікавився Котигорошко у народних депутатів і, не чекаючи відповіді, сказав:
— Пропоную відсторонити цього чоловіка від президентської посади і віддати під суд. За зловживання владою! Хто за?
Депутати дружно проголосували «за». За кілька годин процедуру відсторонення громадянина Вернидуба від влади було проведено за всіма вимогами регламенту. Усі триста народних обранців дружно голосували — «одноголосно».
— Тепер, коли громадянин Вернидуб уже ніхто, вважаю, що його необхідно взяти під варту, — промовив Котигорошко і, не чекаючи на реакцію зали, звернувся до одного спецняка:
— Полковнику Глеку, візьміть біців і заарештуйте громадянина Вернидуба!
— Гаразд! — полковник Глек з десятьма бійцями вибіг із зали.
Повернулись вони підозріло швидко — протягом якихось десяти хвилин. Полковник Глек підійшов до генерала Котигорошка і щось прошепотів на вухо. Котигорошко скрушно похитав головою, а потім скорботно промовив у мікрофон:
— Ось так воно і є в цім житті, панове народні обранці, був чоловік, займав високу посаду, управляв однією десятою частиною земної суші і — що? Нема чоловіка! Мушу вам, шановні нардепи, повідомити сумну звістку — колишнього президента України громадянина Вернидуба вбито під час спроби втекти. Шкода! Пропоную вшанувати пам'ять небіжчика хвилиною мовчання. Все-таки він був президентом України.
Депутати встали, мовчали і думали. Найкмітливіші з них усе зрозуміли, ясно, що цей полковник за ці десять хвилин не міг доїхати до вулиці Банкової заарештувати громадянина Вернидуба і застрелити його під час спроби втечі. Без сумніву, це імітація, а нещасний Вернидуб вбитий, очевидно, ще минулої ночі. Та й чорт з ним! Але що далі?
Вшанувавши пам'ять мертвого Вернидуба, нардепи потягнулись до виходів — треба ж нарешті обговорити по-справжньому, в кулуарах, те, що сталося, випити у буфеті не завадить та у вбиральню, зрештою… Але і тепер спецняки нікого не випускали. Нардепи занервували.
— Панове, — весело сказав Котигорошко, який увесь цей час стояв на трибуні, — ще одне питання! Вирішимо ще одне питання і ви — вільні! Яке? Не полишимо ж ми нашу улюблену Неньку без керівництва. Тому ми мусимо вирішити питання про владу. Які будуть пропозиції?
Пропозицій у народних депутатів було багато, але Котигорошко слухати їх не забажав, а виніс свою пропозицію:
— Вважаю, що є необхідність створити тимчасовий кризовий орган управління, який би перебрав на себе всю повноту влади в Україні і не дав державі скотитись у вир хаосу й анархії. На мою думку, це має бути така собі Кризова управа управління Україною, скорочено — КУУУ. Хто за?
Всі були «за».
Які будуть пропозиції щодо голови КУУУ?
— Генерал Котигорошко! — вигукнув полковник Глек, який не був нардепом, але, враховуючи події цього ранку, вже здобув у народних обранців незаперечний авторитет, тому всі були «за».
— Тепер щодо особового складу КУУУ, — продовжував Котигорошко, — пропоную, аби в цей орган увійшли за посадою всі силові міністри, генеральний прокурор і прем'єр-міністр. Хто за?
Цього разу нардепи не були одноголосно «за», навпаки, усі вони одноголосно висунули пропозицію, аби в КУУУ ввійшов за посадою хоча 6 голова Верховної Ради України, якщо вже нема можливості, аби в КУУУ ввійшла вся Президія ВРУ.
— Вважаю, що вводити в члени КУУУ голову ВРУ — недоцільно! — відкарбував Котигорошко. — Хто за?
Всі були проти… Але тепер уже на народних обранців Котигорошко не зважав. Він посміхнувся і сказав:
— Проти, так проти. Ви вільні, шановні народні депутати! Нардепи гамірливо поквапились до виходів.
— Зовсім вільні! — кинув їм навздогін Котигорошко. — Назавжди!
— Що??? — нардепи завмерли.
— Ви вільні! — проголосив голова КУУУ генерал-полковник Котигорошко. — Я розпускаю Верховну Раду України. Але вам, шановні, гарантую зарплату і пільги, які вам належали, до кінця каденції. А тепер ви справді вільні.
Разом з генерал-полковником Котигорошком у парламент увійшла сотня озброєних важкими автоматами осіб, у масках і камуфляжах з емблемами армійських спецняків. Котигорошко зійшов на трибуну, зняв свого чорного вигнутого «качкою» кашкета зі срібним тризубом і розповів панам нардепам історію смерти президента Трипільського, почуту ним від умираючого Яблуненка, а потім сказав:
— А зараз будемо дивитись кіно, панове депутати! Документальне, зазначте. Прошу!
Він махнув рукою, обтягнутою чорною лайковою рукавичкою, і на екрані, що був встановлений для того, аби міністри, звітуючи перед парламентом, могли демонструвати різні графіки, таблиці і діаграми, з'явилась сцена допиту генерала Фарболиса, крім останнього епізоду, де допитуваний гине від Котигорошкової кулі. Народні обранці почули страшні речі: виявляється президент Вернидуб таємно від них сформував підпорядкований особисто йому такі собі ескадрони смерти, що в соціумі отримали назву «чорні колобки». Це ж і нас, народних депутатів, вони могли вимордувати так само, як телесиків, — перше, що прийшло на думку нардепам, і вони помітно заворушились. Першим їхнім бажанням було негайно вийти в кулуари і там уже в деталях обговорити почуте і побачене, але до їх прикрощів виявилося, що прибулі з Котигорошком спецняки мають наказ нікого з сесійної зали не випускати, впускати тих, хто припізнився, можна, а ось виходити — зась. Мало того, уклінно просимо шановних народних обранців здати свої мобільні телефони. Спецняки швидко пройшлися між рядами і повідбирали у нардепів їхні мобілки — на якийсь час, панове, потім отримаєте назад. Коли потім? Коли, коли, буде наказ, віддамо! А ні, то — ні!
— Що будемо робити з таким президентом? — поцікавився Котигорошко у народних депутатів і, не чекаючи відповіді, сказав:
— Пропоную відсторонити цього чоловіка від президентської посади і віддати під суд. За зловживання владою! Хто за?
Депутати дружно проголосували «за». За кілька годин процедуру відсторонення громадянина Вернидуба від влади було проведено за всіма вимогами регламенту. Усі триста народних обранців дружно голосували — «одноголосно».
— Тепер, коли громадянин Вернидуб уже ніхто, вважаю, що його необхідно взяти під варту, — промовив Котигорошко і, не чекаючи на реакцію зали, звернувся до одного спецняка:
— Полковнику Глеку, візьміть біців і заарештуйте громадянина Вернидуба!
— Гаразд! — полковник Глек з десятьма бійцями вибіг із зали.
Повернулись вони підозріло швидко — протягом якихось десяти хвилин. Полковник Глек підійшов до генерала Котигорошка і щось прошепотів на вухо. Котигорошко скрушно похитав головою, а потім скорботно промовив у мікрофон:
— Ось так воно і є в цім житті, панове народні обранці, був чоловік, займав високу посаду, управляв однією десятою частиною земної суші і — що? Нема чоловіка! Мушу вам, шановні нардепи, повідомити сумну звістку — колишнього президента України громадянина Вернидуба вбито під час спроби втекти. Шкода! Пропоную вшанувати пам'ять небіжчика хвилиною мовчання. Все-таки він був президентом України.
Депутати встали, мовчали і думали. Найкмітливіші з них усе зрозуміли, ясно, що цей полковник за ці десять хвилин не міг доїхати до вулиці Банкової заарештувати громадянина Вернидуба і застрелити його під час спроби втечі. Без сумніву, це імітація, а нещасний Вернидуб вбитий, очевидно, ще минулої ночі. Та й чорт з ним! Але що далі?
Вшанувавши пам'ять мертвого Вернидуба, нардепи потягнулись до виходів — треба ж нарешті обговорити по-справжньому, в кулуарах, те, що сталося, випити у буфеті не завадить та у вбиральню, зрештою… Але і тепер спецняки нікого не випускали. Нардепи занервували.
— Панове, — весело сказав Котигорошко, який увесь цей час стояв на трибуні, — ще одне питання! Вирішимо ще одне питання і ви — вільні! Яке? Не полишимо ж ми нашу улюблену Неньку без керівництва. Тому ми мусимо вирішити питання про владу. Які будуть пропозиції?
Пропозицій у народних депутатів було багато, але Котигорошко слухати їх не забажав, а виніс свою пропозицію:
— Вважаю, що є необхідність створити тимчасовий кризовий орган управління, який би перебрав на себе всю повноту влади в Україні і не дав державі скотитись у вир хаосу й анархії. На мою думку, це має бути така собі Кризова управа управління Україною, скорочено — КУУУ. Хто за?
Всі були «за».
Які будуть пропозиції щодо голови КУУУ?
— Генерал Котигорошко! — вигукнув полковник Глек, який не був нардепом, але, враховуючи події цього ранку, вже здобув у народних обранців незаперечний авторитет, тому всі були «за».
— Тепер щодо особового складу КУУУ, — продовжував Котигорошко, — пропоную, аби в цей орган увійшли за посадою всі силові міністри, генеральний прокурор і прем'єр-міністр. Хто за?
Цього разу нардепи не були одноголосно «за», навпаки, усі вони одноголосно висунули пропозицію, аби в КУУУ ввійшов за посадою хоча 6 голова Верховної Ради України, якщо вже нема можливості, аби в КУУУ ввійшла вся Президія ВРУ.
— Вважаю, що вводити в члени КУУУ голову ВРУ — недоцільно! — відкарбував Котигорошко. — Хто за?
Всі були проти… Але тепер уже на народних обранців Котигорошко не зважав. Він посміхнувся і сказав:
— Проти, так проти. Ви вільні, шановні народні депутати! Нардепи гамірливо поквапились до виходів.
— Зовсім вільні! — кинув їм навздогін Котигорошко. — Назавжди!
— Що??? — нардепи завмерли.
— Ви вільні! — проголосив голова КУУУ генерал-полковник Котигорошко. — Я розпускаю Верховну Раду України. Але вам, шановні, гарантую зарплату і пільги, які вам належали, до кінця каденції. А тепер ви справді вільні.