Страница:
Котигорошко мимоволі почервонів.
— Не вірте нікому, — продовжував генерал, — хто буде казати, що поручника Кощун протягує її батько. Не вірте! Сама, сама, своїм розумом, волею і енергією робить мілітарну кар'єру панна, до речі, вона ще незаміжня, поручник Кощун! А те, що вона позашлюбна донька військового міністра пана Жовтовод-Водяника, їй зовсім не допомагає, а часом лише шкодить.
Ось воно що, подумав Котигорошко, а цей, мабуть, закоханий у неї по самі окуляри.
— Ні, хорунжий, я не закоханий у неї, — сказав генерал, і в Котигорошка заворушилося волосся на тім'ї, — якби мені хоч двадцять років скинути! А так… Але перейдемо до справи. — Голос генералів позбувся штучної деренчливості і забринів силою.
— Ви, хорунжий Котигорошку, під час знешкодження каспійського піратства, — говорив генерал, — виявили деякі екстраординарні здібності. Після тієї вдалої операції зі знешкодження тамтого телепата Веслоу ми взяли вас під конфіденційне спостереження і перевірили на секретних тестах.
Котигорошко витріщив очі.
— Не дивуйтеся, — продовжував генерал, — вам не конче було знати про те, що ми вас тестуємо. Отож опісля всебічної перевірки ви виявилися придатним для служби в управління «М». Даєте згоду?
— Даю, пане генерал-полковнику! — вигукнув Котигорошко.
— А чому ви не питаєте, чим маєте займатися? — трохи ображено спитав генерал.
— А навіщо? — зімітував здивування Котигорошко, — як старшина ВНУ я готовий служити скрізь, де цього вимагатимуть інтереси Неньки!
— А якщо без декларацій? — суворо спитав генерал.
— Цікаво мені, пане генерал-полковнику.
— Отож бо, — задоволений відповіддю, посміхнувся генерал, — тепер слухайте страшну військову таємницю. Управління «М» Генштабу ВНУ, яке я маю честь очолювати, займається розробленням і впровадженням нових нетрадиційних видів зброї. Про увесь фронт робіт розповідати довго, тому ми зупинимося на секторі, до якого згодом будете причетні й ви, хорунжий. Це — бойова магія!
Котигорошко справді здивувався. В час, коли найсильніші армії світу оснащені потужними психотронними установками, коли вже наука розробляє види парапсихологічної зброї, коли йде безперестанна холодна війна між екстрасенсами генеральних штабів по зчитуванню інформації та блокуванню цього процесу, вдаватися до магії, яка в його уявленні асоціювалась із дрімучим стародавнім забобоном!
— Ні, хорунжий, це не забобон!
Котигорошко вже не дивувався, цей вміє читати думки.
— Що таке магія, хорунжий? — говорив генерал. — Це — здатність міняти стан речей і явищ у матеріяльному світі згідно з чиєюсь волею чи бажанням. Як це робиться? Відомо, все, що стається в матеріяльному світі, спочатку має відбутись в астральному. Тож завдання магії за допомогою певних ритуалів зробити потрібні зміни щодо певного об'єкта в астралі, аби подібне затим відбулось і в матеріяльному світі. Скажімо, сидить маг на германському кордоні і зосереджується на танковому полку противника десь за Рейном, він здійснює відомий йому ритуал, проникає в астрал і насилає пристріт на весь полк. Через півгодини усі танкісти злегка божеволіють і ведуть свої танки на Париж. Як?
— Сила, пане генерал-полковнику, — енергійно вигукнув Котигорошко.
— Отож прийміть призначення на нове місце служби, хорунжий, — скомандував генерал, — у спеціяльну сотню бойової магії!
— Гаразд!
— Ви задоволені, хорунжий?
— Саме так!
— Зараз ви будете ще більше задоволеним, коли я оголошу, де дислокується ця спецсотня. У — Чернівцях, у вашому рідному місті.
Генерал цього разу помилився, Котигорошко не був задоволений, йому зовсім не хотілось від'їжджати з Києва. Ярина! А ще… Небослава…
…Командир спецсотні бойової магії осавул Побиван, п'ятдесятилітній засмаглий арій з голеною головою, посеред якої залишено було жмут волосся, і довгими вусами, вводив Котигорошка у курс справ.
— Сотня наша, як ви бачите, дислокується на території танкового полку, але мало хто з танкістів знає, що знаходиться в цих трьох зелених будівлях, куди входять і звідки виходять незнайомі їм офіцери з такими ж, як і в них, танковими емблемами на погонах. А тут знаходяться чоти нашої спецсотні. Перша чота називається «Відун», нею командує поручник Олегвіщий, в ній розробляються і вдосконалюються магічні ритуали Давньої України. Вони вивчають Велесову Книгу, усну спадщину волхвів-відунів, знахарів-чаклунів і знаменитих на весь континуум українських відьом. До речі, найкращих відьом верхнього і нижнього плану. У цій чоті найбільше військовослужбовців-жінок, що зрозуміло…
Друга чота — «Браман» під орудою сотника Шиванського. Вона свою роботу будує на технології, як ви уже зрозуміли, індійських брахманів. Вона базується на езотеричному індуїзмі, ламаїзмі та практиці «йога».
Третя чота — «Каббала». її командир сотник Елохіменко. Працюють за каббалістичною технікою.
Четверта чота — «Вікка». Командир — поручник Рогорог. Розробляють ритуали кельтських друїдів та традиції Старої Европи.
П'ята чота — «Вуду». Комадує нею поручник Кані-Баллон. її робота базується на ритуалах африканських чаклунів. Досягли значних успіхів у техніці зомбування. Це не те, про що теревенять атлантидські пропагандисти, йдеться про продукування справжніх зомбі із здорових до того людей.
Шоста чота — «Гримуар». Це — традиційна європейська церемоніяльна магія. Командир чоти — осавул А.Г.Ріппа.
У штатному розкладі ще є восьма чота — «Шаман», дев'ята — «Толтек» і десята — «Таро», яка комплектується із атлантидських перебіжчиків.
Вам же, пане хорунжий, належить сформувати, укомплектувати, очолити і зробити боєздатною сьому чоту. Ви й для неї придумайте назву. Це може бути що завгодно, бо чота буде принципово відрізнятися від решти. Ви будете розробляти і впроваджувати новий вид магії — неритуальну, нецеремоніяльну, неатрибутивну магію.
— Що це таке? — спитав Котигорошко.
— Чесно кажучи, — осавул Побиван несподівано щиро по-дитячому посміхнувся, — я й сам достеменно не знаю. Доповім вам лише принцип. Кожен з різновидів церемоніяльної магії використовує певний ритуал, аби маг зміг своєю волею проникнути в астральний світ, і там розпорядитися щодо цікавого для нього предмета в той чи інший бік і щасливо повернутися назад у матеріяльний світ. Ритуал необхідно проводити в певному місці в певний час і з певними атрибутами. Це спеціяльні місця в матеріяльному світі — різні там поляни, требища, майданчики під дубом, вежі, зиккурати і піраміди, що збігаються зі спеціяльними воротами там, в астральній площині. Ті проходи вартують спеціяльні сторожі, яких називають по-різному — «володарі стихій», «духи», «напівбоги», «вчителі», а дехто — «ангели». Що має зробити церемоніяльний маг, аби виконати поставлене перед ним завдання? Насамперед знайти відповідне «місце сили», провести ритуал, аби вийти у коридор, що знаходиться між матеріяльним і астральним світами, у ньому порозумітися з Володарями стихій, за ним підійти до брами в астрал, попросити Вартового (цей, ще треба знати його ім'я), аби впустив його всередину. Там порушити причинно-наслідковий зв'язок щодо небайдужого йому об'єкта, іншими словами, вбити в астральному вимірі ворога України, а потім тим же шляхом повернутися назад. Бо, аби щось змінити в матеріяльному світі, слід насамперед здійснити ці зміни в астралі. Сказано ж бо, що наверху, те й внизу. Такою є причинова схема кожного різновиду церемоніяльної магії.
Вам же, пане хорунжий Котигорошку, треба розробити таку магію, аби без будь-яких матеріяльних атрибутів і якихось дій можна було проникнути в астрал, минаючи ці вартові вежі та брами. Тобто, ви маєте виховати таких магів, які могли б перейти кордон з контрольною смугою у вигляді коридору стихій між матеріяльним і астральним світом у будь-якому місці, в будь-який час, виконати там поставлене Ненькою завдання і, якщо час, повернутися назад.
— Я зрозуміло пояснюю, хорунжий, — стурбовано запитав осавул Побиван, спостерігаючи, як Котигорошко міняється в обличчі.
— Зрозуміло, — зітхнув Котигорошко і покрив своє чоло знаком офіційної Законопослужницької церкви — контуром яйця з крапкою в центрі.
VI На варті українських пірамід
VII Будні попелястого
— Не вірте нікому, — продовжував генерал, — хто буде казати, що поручника Кощун протягує її батько. Не вірте! Сама, сама, своїм розумом, волею і енергією робить мілітарну кар'єру панна, до речі, вона ще незаміжня, поручник Кощун! А те, що вона позашлюбна донька військового міністра пана Жовтовод-Водяника, їй зовсім не допомагає, а часом лише шкодить.
Ось воно що, подумав Котигорошко, а цей, мабуть, закоханий у неї по самі окуляри.
— Ні, хорунжий, я не закоханий у неї, — сказав генерал, і в Котигорошка заворушилося волосся на тім'ї, — якби мені хоч двадцять років скинути! А так… Але перейдемо до справи. — Голос генералів позбувся штучної деренчливості і забринів силою.
— Ви, хорунжий Котигорошку, під час знешкодження каспійського піратства, — говорив генерал, — виявили деякі екстраординарні здібності. Після тієї вдалої операції зі знешкодження тамтого телепата Веслоу ми взяли вас під конфіденційне спостереження і перевірили на секретних тестах.
Котигорошко витріщив очі.
— Не дивуйтеся, — продовжував генерал, — вам не конче було знати про те, що ми вас тестуємо. Отож опісля всебічної перевірки ви виявилися придатним для служби в управління «М». Даєте згоду?
— Даю, пане генерал-полковнику! — вигукнув Котигорошко.
— А чому ви не питаєте, чим маєте займатися? — трохи ображено спитав генерал.
— А навіщо? — зімітував здивування Котигорошко, — як старшина ВНУ я готовий служити скрізь, де цього вимагатимуть інтереси Неньки!
— А якщо без декларацій? — суворо спитав генерал.
— Цікаво мені, пане генерал-полковнику.
— Отож бо, — задоволений відповіддю, посміхнувся генерал, — тепер слухайте страшну військову таємницю. Управління «М» Генштабу ВНУ, яке я маю честь очолювати, займається розробленням і впровадженням нових нетрадиційних видів зброї. Про увесь фронт робіт розповідати довго, тому ми зупинимося на секторі, до якого згодом будете причетні й ви, хорунжий. Це — бойова магія!
Котигорошко справді здивувався. В час, коли найсильніші армії світу оснащені потужними психотронними установками, коли вже наука розробляє види парапсихологічної зброї, коли йде безперестанна холодна війна між екстрасенсами генеральних штабів по зчитуванню інформації та блокуванню цього процесу, вдаватися до магії, яка в його уявленні асоціювалась із дрімучим стародавнім забобоном!
— Ні, хорунжий, це не забобон!
Котигорошко вже не дивувався, цей вміє читати думки.
— Що таке магія, хорунжий? — говорив генерал. — Це — здатність міняти стан речей і явищ у матеріяльному світі згідно з чиєюсь волею чи бажанням. Як це робиться? Відомо, все, що стається в матеріяльному світі, спочатку має відбутись в астральному. Тож завдання магії за допомогою певних ритуалів зробити потрібні зміни щодо певного об'єкта в астралі, аби подібне затим відбулось і в матеріяльному світі. Скажімо, сидить маг на германському кордоні і зосереджується на танковому полку противника десь за Рейном, він здійснює відомий йому ритуал, проникає в астрал і насилає пристріт на весь полк. Через півгодини усі танкісти злегка божеволіють і ведуть свої танки на Париж. Як?
— Сила, пане генерал-полковнику, — енергійно вигукнув Котигорошко.
— Отож прийміть призначення на нове місце служби, хорунжий, — скомандував генерал, — у спеціяльну сотню бойової магії!
— Гаразд!
— Ви задоволені, хорунжий?
— Саме так!
— Зараз ви будете ще більше задоволеним, коли я оголошу, де дислокується ця спецсотня. У — Чернівцях, у вашому рідному місті.
Генерал цього разу помилився, Котигорошко не був задоволений, йому зовсім не хотілось від'їжджати з Києва. Ярина! А ще… Небослава…
…Командир спецсотні бойової магії осавул Побиван, п'ятдесятилітній засмаглий арій з голеною головою, посеред якої залишено було жмут волосся, і довгими вусами, вводив Котигорошка у курс справ.
— Сотня наша, як ви бачите, дислокується на території танкового полку, але мало хто з танкістів знає, що знаходиться в цих трьох зелених будівлях, куди входять і звідки виходять незнайомі їм офіцери з такими ж, як і в них, танковими емблемами на погонах. А тут знаходяться чоти нашої спецсотні. Перша чота називається «Відун», нею командує поручник Олегвіщий, в ній розробляються і вдосконалюються магічні ритуали Давньої України. Вони вивчають Велесову Книгу, усну спадщину волхвів-відунів, знахарів-чаклунів і знаменитих на весь континуум українських відьом. До речі, найкращих відьом верхнього і нижнього плану. У цій чоті найбільше військовослужбовців-жінок, що зрозуміло…
Друга чота — «Браман» під орудою сотника Шиванського. Вона свою роботу будує на технології, як ви уже зрозуміли, індійських брахманів. Вона базується на езотеричному індуїзмі, ламаїзмі та практиці «йога».
Третя чота — «Каббала». її командир сотник Елохіменко. Працюють за каббалістичною технікою.
Четверта чота — «Вікка». Командир — поручник Рогорог. Розробляють ритуали кельтських друїдів та традиції Старої Европи.
П'ята чота — «Вуду». Комадує нею поручник Кані-Баллон. її робота базується на ритуалах африканських чаклунів. Досягли значних успіхів у техніці зомбування. Це не те, про що теревенять атлантидські пропагандисти, йдеться про продукування справжніх зомбі із здорових до того людей.
Шоста чота — «Гримуар». Це — традиційна європейська церемоніяльна магія. Командир чоти — осавул А.Г.Ріппа.
У штатному розкладі ще є восьма чота — «Шаман», дев'ята — «Толтек» і десята — «Таро», яка комплектується із атлантидських перебіжчиків.
Вам же, пане хорунжий, належить сформувати, укомплектувати, очолити і зробити боєздатною сьому чоту. Ви й для неї придумайте назву. Це може бути що завгодно, бо чота буде принципово відрізнятися від решти. Ви будете розробляти і впроваджувати новий вид магії — неритуальну, нецеремоніяльну, неатрибутивну магію.
— Що це таке? — спитав Котигорошко.
— Чесно кажучи, — осавул Побиван несподівано щиро по-дитячому посміхнувся, — я й сам достеменно не знаю. Доповім вам лише принцип. Кожен з різновидів церемоніяльної магії використовує певний ритуал, аби маг зміг своєю волею проникнути в астральний світ, і там розпорядитися щодо цікавого для нього предмета в той чи інший бік і щасливо повернутися назад у матеріяльний світ. Ритуал необхідно проводити в певному місці в певний час і з певними атрибутами. Це спеціяльні місця в матеріяльному світі — різні там поляни, требища, майданчики під дубом, вежі, зиккурати і піраміди, що збігаються зі спеціяльними воротами там, в астральній площині. Ті проходи вартують спеціяльні сторожі, яких називають по-різному — «володарі стихій», «духи», «напівбоги», «вчителі», а дехто — «ангели». Що має зробити церемоніяльний маг, аби виконати поставлене перед ним завдання? Насамперед знайти відповідне «місце сили», провести ритуал, аби вийти у коридор, що знаходиться між матеріяльним і астральним світами, у ньому порозумітися з Володарями стихій, за ним підійти до брами в астрал, попросити Вартового (цей, ще треба знати його ім'я), аби впустив його всередину. Там порушити причинно-наслідковий зв'язок щодо небайдужого йому об'єкта, іншими словами, вбити в астральному вимірі ворога України, а потім тим же шляхом повернутися назад. Бо, аби щось змінити в матеріяльному світі, слід насамперед здійснити ці зміни в астралі. Сказано ж бо, що наверху, те й внизу. Такою є причинова схема кожного різновиду церемоніяльної магії.
Вам же, пане хорунжий Котигорошку, треба розробити таку магію, аби без будь-яких матеріяльних атрибутів і якихось дій можна було проникнути в астрал, минаючи ці вартові вежі та брами. Тобто, ви маєте виховати таких магів, які могли б перейти кордон з контрольною смугою у вигляді коридору стихій між матеріяльним і астральним світом у будь-якому місці, в будь-який час, виконати там поставлене Ненькою завдання і, якщо час, повернутися назад.
— Я зрозуміло пояснюю, хорунжий, — стурбовано запитав осавул Побиван, спостерігаючи, як Котигорошко міняється в обличчі.
— Зрозуміло, — зітхнув Котигорошко і покрив своє чоло знаком офіційної Законопослужницької церкви — контуром яйця з крапкою в центрі.
VI На варті українських пірамід
Після шести місяців напруженого тренування Котигорошко зрозумів, що мусить доповісти начальству про свою якусь бойову готовність. Він відрапортував своєму командирові — осавулу Побивану, а той відповідно — догори службовою драбиною, що вже вміє робити ЦЕ. Проте сьому чоту, яку Котигорошко назвав лише йому одному відомим словом — ЯРНЕ, вкомплектувати поки що не вдавалося. Штаб управління «М» так і не зміг знайти ні в рядах ВНХ, ні в спецслужбах, ні просто у суспільстві хоча б ще одну особу, здатну стати неритуальним магом. Тому Котигорошко поки що був і командиром, і особовим складом чоти ЯРНЕ. Щодо назви підрозділу, то хорунжий Котигорошко довго її добирав, аж поки з його вимученої підсвідомости не виринуло це дивне звукосполучення. Котигорошко сам собі не хотів зізнаватися, що складається воно із елементів імен двох небайдужих йому осіб, він переконував себе у тому, тим і аргументував його походження перед начальством, — ЯРНЕ йому далося. Прийшло саме десь із нижчого менталу.
Прийшов час продемонструвати бойовий вишкіл у польових умовах, і Котигорошко втратив сон. А якщо нічого не вдасться?!
На бойове випробування нового виду магічної зброї прибув сам генерал Доброзол. Але чомусь без ад'ютанта і це геть засмутило хорунжого Котигорошка. Він перебував у передстресовому стані.
Як воно водиться, все було облаштовано з величезною секретністю, і глупої листопадової ночі в джипі із затемненим склом генерал Доброзол, осавул Побиван і чота ЯРНЕ у повному складі — хорунжий Котигорошко — вирушили на гору Цецин, попередньо оточену сотнею військ спеціяльного призначення та піхотним куренем Чернівецької дивізії.
Влаштувалися неподалік од телевежі, і Котигорошко, сівши на розкладний стілець, приступив до виконання бойового завдання. А воно, поставлене генералом Доброзолом, було простим і зрозумілим: наслати імпотенцію на верховного вождя Атлантиди некоронованого імператора, самочинованого генералісимуса та вищого ієрарха культу Трьох Богів Птеро XXVI-го Дактиліяна.
Котигорошко одягнув навушники портативного магнітофона і ввімкнув музику (це не вважалося ритуалом, бо робити магічні дії він міг і без музики, але чому б не скористатися легким безневинним стимулятором?) — поставив свою улюблену рок-арфістку Аеліту. За своєю технологією уявив собі тунель зі сріблястого світла, що робив поворот вправо та трохи догори, і поволі вирушив цією дорогою — в астрал. Зусилля, ще зусилля, і ось він уже вигулькнув на астральному плані. Тут уже було легше. Тут силою своєї думки він зміг формувати все, що завгодно. Що ж, поїхали в Атлантиду! Ось їх континент з численними архіпелагами, ось їх столиця — Посейдонія, розташована на семи горбах, ось резиденція їхнього Дактиліяна — комплекс палаців і церков, обгороджений потворною цегляною стіною із зубцями у формі літери «М». Ось кабінет вождя, а ось і він сам, закінчує робочий день, радше ніч. Дактиліян Птеро XXVI-й встає з-за столу, запалює із золотої дзиґарнички цигарку «Суецький канал» і довгими коридорами йде в свої покої. В спальні на широкому ліжку на нього чекає спеціяльний боєць особистої охорони вождя — розкішна брюнетка в чині молодшого сержанта. Вона напівгола, раз по раз звивається, приймаючи різні спокусливі пози. Дактиліян роздивляється себе у величезне дзеркало. Сивини додалося у вусах, густому жорсткому волоссі і навіть — у бровах, проте він ще мужчина ого-го! Він розстібає блискучі ґудзики свого захисного кольору френча із золотими пентаграмами в петлицях, знімає чорні черевики, ретельно розв'язуючи шнурки, стягає із себе штани хакі із рожевими генеральськими лампасами. Водночас краєм ока Дактиліян поглядає на молодшого сержанта в ліжку. Ось-ось з'явиться ерекція… А хріна тобі, постановив Котигорошко, відтепер ти, Птеро Дактиліяне, — безнадійний імпотент. Все. Бойове завдання виконано. Котигорошко повернувся на матеріяльний план. На гору Цецин.
— Пане генерал-полковнику…
— Не треба, синку, — обірвав Котигорошка генерал Добро-зол, — кажи простими словами. Як там Птеро?
— Повний імпотент, пане генерал-полковнику!
— І що, цієї ночі він не ввійде до чергового сержанта жіночої статі?
— Ні цієї, пане генерал-полковнику, ні наступної, ні… ніколи, словом, у нього більше не буде ерегованого члена!
— Добре, синку, — посміхнувся генерал, — але як це перевірити, адже в газетах цього не напишуть?
— Так, агентура, — делікатно втрутився осавул Побиван, — наша агентура в оточенні Дактиліяна повідомить.
— В тайняків дуже громіздка бюрократична процедура, — зітхнув генерал, — раніше, як за тиждень повідомлення не надійде, а я би хотів знати вже.
— Нема проблем, — сказав осавул, — найкращий наш екстрасенс махом здійснить сеанс телестезії і подивиться, що там коїться у спальні Дактиліяна.
— Тож поїдемо хутчій на базу, — вигукнув генерал.
— Навіщо? — не зрозумів осавул.
— Екстрасенса розбудити!
— Розумієте, пане генерал-полковнику… — знітився осавул, — справа в тому…
— Справа в тому, — дозволив собі втрутитися хорунжий Котигорошко, — що найкращий екстрасенс тут, він перед вами, пане генерал-полковнику, — Котигорошко зробив чемний жест у бік осавула.
— Та-а-а-к? — радісно здивувався генерал. — Тож чого ви чекаєте, осавуле?
Осавул Побиван сів на стільчик, заплющив очі і хвилин п'ять сидів мовчки, а потім весело розсміявся недобрим сміхом:
— Не стоїть у нього! — вигукнув осавул, вийшовши з трансу. — Не стоїть! Тепер розлючений Дактиліян шмагає рушником дівку — молодшого сержанта і плаче. Він плаче, пане генерал-полковнику!
— Це добре, — генерал уже давно не був таким щасливим, — нагороди не забаряться, панове офіцери.
Коли вони сідали в джип, осавул шепнув Котигорошкови:
— З тебе пляшка, хорунжий.
— Виставлю дві, — відповів Котигорошко.
Через три дні посипалися нагороди. Хорунжого Котигорошка підвищено до чину поручника (ось так-то, Небославо!) і нагороджено Срібним Хрестом «За відвагу». Осавула Побивана нагороджено медаллю «Неземна слава» III ступеня і грошовою премією (яку вони з Котигорошком негайно пропили). До того ж поручник Котигорошко отримав нове призначення. В Африку (чуєш, Ярино!). Вважалося, що це велика честь, до того ж — безсумнівний плацдарм для нового кар'єрного злету — нести охорону однієї з українських психотронних установок на березі Нилу.
В Африку Котигорошко летів з тяжким серцем. Ні, він не гнітився переведенням на нове місце служби — якраз навпаки, але перед від'їздом йому не вдалося зустрітися ні з Яриною, ні з Небославою.
Панна Савойська була у журналістському відрядженні десь аж у Скандинавії, а панна Кощун разом зі своїм шефом генералом Доброзолом перебувала на острові Паски. Там фахівці з управління «М» переймали у місцевих скульпторів досвід долання гравітації.
Котигорошко з горя напився. Ті чотири дні, які він планував провести із найлюбішими в світі паннами (два — з Яриною, два — з Небославою), змарнував на київські корчми.
У літак, військовий транспортувальник «Ан-70», він сідав у тяжких похмільних муках, виснажений і зелений. Літак привіз його вкупі з іншими українськими військовими в Олександрію, звідки вони розходилися по гарнізонах. Котигорошко військовим катером, угору Нилом, нарешті дістався до нового місця служби. Це була найбільша у Єгипті піраміда, за військовою термінологією — об'єкт «Псі 7-І». Означало це — психотронна установка сьомої бази під першим номером. Україна мала десять таких баз по цілому світі, тоді як Атлантида понад п'ятдесят. Паритет досягався тим, що українська псі-зброя була набагато ефективнішою і розміщеною майже по всьому периметру Атлантиди — в Европі, Африці, Гренландії, Антарктиді, Ацтекії та Перу, тоді як атлантидці свою психотронну зброю могли розміщувати лише на своїй території та у своїх нечисленних колоніях.
Котигорошка зустрів сотник Пта-Пташник — середнього віку копт з великим хрестом на грудях. Він критично оглянув чорну Котигорошкову уніформу, але з великою повагою — закодований знак управління «М» — бронзовий амулет на шовковій шворці, що носився на шиї поверх краватки, на якому було зображено руну «М», ієрогліф «алеф», тризуб, свастику, октаграму, хрест і багато ще різної окультної графіки.
— Найперше би я вам, пане поручнику, порадив переодягтись у пустельний стрій, — сказав сотник-копт, — поки вас не засмажило це українське сонце. А затим я покажу вам об'єкт. Ходімо в курінь.
Котигорошкови було відведено окреме помешкання в офіцерському будинку — дві невеликі, але затишні кімнати, одна для праці, повна оргтехніки, друга — для відпочинку з великим ліжком і голографічним телевізором, приємно вражали потужні кондиціонери і лазничка з невеличким басейном. Котигорошко зняв свою чорну уніформу з чоботами та аксельбантами, викупався і з насолодою вбрав легкий піщаного кольору полотняний стрій, мотузяні черевики і кепі з довгим дашком, необхідним атрибутом до цієї форми були темні окуляри від сонця, які він теж негайно одягнув. Тепер відчув себе інакше, переодягнувшись, він трохи втратив у презентабельності, зате безкінечно багато набув у суто біологічній функціональності.
Об'єкт «Псі 7-І» був обгороджений трьома рядами колючого дроту, середній з яких перебував під напругою, крім того, по всьому периметру огорожі постійно ходило чотири патрулі з вченими псами.
Котигорошко із сотником Пта-Пташником щасливо проминули усі численні пости і підійшли до підніжжя об'єкта. Котигорошко вперше бачив так зблизька цю славнозвісну зброю, яка навіювала (в переносному і потенційно в прямому сенсі) жах на півсвіту. Попри всю гаму суперечливих почуттів він мусив зізнатися, що трохи розчарований, бо грізне «псі» виявилося хоча й величезною, проте звичайною пірамідою. Змурованою із кам'яних брил.
— Так, зовні це просто піраміда, — вгадав його настрій сотник, — але я певен, що ви здивуєтеся, коли побачите саму психотронну зброю.
Сотник підійшов до малопримітних сталевих дверей у піраміді, набрав код на ще менш примітному пульті, і вони ввійшли всередину. Поки що нічого незвичного Котигорошко не побачив: бункер як бункер — бетоновані коридори, електричне освітлення, залізні двері обабіч. В одні з яких сотник попросив Котигорошка зайти.
— Тут буде ваша бойова позиція, поручнику, — сказав сотник, показуючи невеликий кабінет з моніторами, пультом управління та іншим штабним електронним причандаллям, — тут будете нести службу на варті українських пірамід.
Це як мінімум два роки безвилазно у цій дучі, подумав Котигорошко і цілком фізично відчув, як в його гарних темно-русявих кучерях з'явилися перші сиві волосинки.
— А тепер я вам покажу саму установку, — урочисто промовив сотник, — прошу!
Вони вийшли, проминули ще кілька дверей, пройшли в самий кінець коридору, і сотник відчинив особливо надійні масивні, як у банку, двері.
— Прошу!
Прийшов час дивуватися. Приміщення виявилося вивернутим навиворіт географічним глобусом, з північним полюсом у центрі стелі і відповідно — південним посеред підлоги. Сам глобус було виконано з фігурного скла, ефектно підсвітленого зі зворотного боку. Моря-океани, звичайно, світилися синім, а кожна країна відповідно до своїх традиційних барв: Україна — блакитним, Китай — жовтим, Індія — оранжевим, Африка — чорним, Атлантида — сірим, Германія — зеленим, Гелія — бузковим, Туран — червоним і так далі. У центрі Антарктиди на самісінькому південному полюсі розміщувався зручний офісний стілець, що обертається довкола своєї вісі, а в ньому — немолодий змучений чоловік з голеною головою, вбраний у військовий стрій без знаків розрізнення.
—Це і є «Псі 7-І»!
— Людина?! — Котигорошко дивувався цілком щиро.
— А чому б і ні?! — посміхувся сотник. — Попереджую: розмовляти з генератором категорично заборонено. Контакт можливий лише безпосередньо перед початком бойової атаки на потенційного суперника.
«Псі 7-І» байдужим поглядом ковзнув по прибулих і втупився в столицю Непалу Катманду.
— Але чому?.. — не вгамовувався Котигорошко.
— А що потужніше, ніж людський мозок, може генерувати психічну енергію, що здатна руйнувати матерію в сто разів ефективніше, ніж ядерний вибух?.. — сказав сотник. — Відповідно цю енергію простимулювавши, звичайно.
— Спра-а-а-вді…
Прийшов час продемонструвати бойовий вишкіл у польових умовах, і Котигорошко втратив сон. А якщо нічого не вдасться?!
На бойове випробування нового виду магічної зброї прибув сам генерал Доброзол. Але чомусь без ад'ютанта і це геть засмутило хорунжого Котигорошка. Він перебував у передстресовому стані.
Як воно водиться, все було облаштовано з величезною секретністю, і глупої листопадової ночі в джипі із затемненим склом генерал Доброзол, осавул Побиван і чота ЯРНЕ у повному складі — хорунжий Котигорошко — вирушили на гору Цецин, попередньо оточену сотнею військ спеціяльного призначення та піхотним куренем Чернівецької дивізії.
Влаштувалися неподалік од телевежі, і Котигорошко, сівши на розкладний стілець, приступив до виконання бойового завдання. А воно, поставлене генералом Доброзолом, було простим і зрозумілим: наслати імпотенцію на верховного вождя Атлантиди некоронованого імператора, самочинованого генералісимуса та вищого ієрарха культу Трьох Богів Птеро XXVI-го Дактиліяна.
Котигорошко одягнув навушники портативного магнітофона і ввімкнув музику (це не вважалося ритуалом, бо робити магічні дії він міг і без музики, але чому б не скористатися легким безневинним стимулятором?) — поставив свою улюблену рок-арфістку Аеліту. За своєю технологією уявив собі тунель зі сріблястого світла, що робив поворот вправо та трохи догори, і поволі вирушив цією дорогою — в астрал. Зусилля, ще зусилля, і ось він уже вигулькнув на астральному плані. Тут уже було легше. Тут силою своєї думки він зміг формувати все, що завгодно. Що ж, поїхали в Атлантиду! Ось їх континент з численними архіпелагами, ось їх столиця — Посейдонія, розташована на семи горбах, ось резиденція їхнього Дактиліяна — комплекс палаців і церков, обгороджений потворною цегляною стіною із зубцями у формі літери «М». Ось кабінет вождя, а ось і він сам, закінчує робочий день, радше ніч. Дактиліян Птеро XXVI-й встає з-за столу, запалює із золотої дзиґарнички цигарку «Суецький канал» і довгими коридорами йде в свої покої. В спальні на широкому ліжку на нього чекає спеціяльний боєць особистої охорони вождя — розкішна брюнетка в чині молодшого сержанта. Вона напівгола, раз по раз звивається, приймаючи різні спокусливі пози. Дактиліян роздивляється себе у величезне дзеркало. Сивини додалося у вусах, густому жорсткому волоссі і навіть — у бровах, проте він ще мужчина ого-го! Він розстібає блискучі ґудзики свого захисного кольору френча із золотими пентаграмами в петлицях, знімає чорні черевики, ретельно розв'язуючи шнурки, стягає із себе штани хакі із рожевими генеральськими лампасами. Водночас краєм ока Дактиліян поглядає на молодшого сержанта в ліжку. Ось-ось з'явиться ерекція… А хріна тобі, постановив Котигорошко, відтепер ти, Птеро Дактиліяне, — безнадійний імпотент. Все. Бойове завдання виконано. Котигорошко повернувся на матеріяльний план. На гору Цецин.
— Пане генерал-полковнику…
— Не треба, синку, — обірвав Котигорошка генерал Добро-зол, — кажи простими словами. Як там Птеро?
— Повний імпотент, пане генерал-полковнику!
— І що, цієї ночі він не ввійде до чергового сержанта жіночої статі?
— Ні цієї, пане генерал-полковнику, ні наступної, ні… ніколи, словом, у нього більше не буде ерегованого члена!
— Добре, синку, — посміхнувся генерал, — але як це перевірити, адже в газетах цього не напишуть?
— Так, агентура, — делікатно втрутився осавул Побиван, — наша агентура в оточенні Дактиліяна повідомить.
— В тайняків дуже громіздка бюрократична процедура, — зітхнув генерал, — раніше, як за тиждень повідомлення не надійде, а я би хотів знати вже.
— Нема проблем, — сказав осавул, — найкращий наш екстрасенс махом здійснить сеанс телестезії і подивиться, що там коїться у спальні Дактиліяна.
— Тож поїдемо хутчій на базу, — вигукнув генерал.
— Навіщо? — не зрозумів осавул.
— Екстрасенса розбудити!
— Розумієте, пане генерал-полковнику… — знітився осавул, — справа в тому…
— Справа в тому, — дозволив собі втрутитися хорунжий Котигорошко, — що найкращий екстрасенс тут, він перед вами, пане генерал-полковнику, — Котигорошко зробив чемний жест у бік осавула.
— Та-а-а-к? — радісно здивувався генерал. — Тож чого ви чекаєте, осавуле?
Осавул Побиван сів на стільчик, заплющив очі і хвилин п'ять сидів мовчки, а потім весело розсміявся недобрим сміхом:
— Не стоїть у нього! — вигукнув осавул, вийшовши з трансу. — Не стоїть! Тепер розлючений Дактиліян шмагає рушником дівку — молодшого сержанта і плаче. Він плаче, пане генерал-полковнику!
— Це добре, — генерал уже давно не був таким щасливим, — нагороди не забаряться, панове офіцери.
Коли вони сідали в джип, осавул шепнув Котигорошкови:
— З тебе пляшка, хорунжий.
— Виставлю дві, — відповів Котигорошко.
Через три дні посипалися нагороди. Хорунжого Котигорошка підвищено до чину поручника (ось так-то, Небославо!) і нагороджено Срібним Хрестом «За відвагу». Осавула Побивана нагороджено медаллю «Неземна слава» III ступеня і грошовою премією (яку вони з Котигорошком негайно пропили). До того ж поручник Котигорошко отримав нове призначення. В Африку (чуєш, Ярино!). Вважалося, що це велика честь, до того ж — безсумнівний плацдарм для нового кар'єрного злету — нести охорону однієї з українських психотронних установок на березі Нилу.
В Африку Котигорошко летів з тяжким серцем. Ні, він не гнітився переведенням на нове місце служби — якраз навпаки, але перед від'їздом йому не вдалося зустрітися ні з Яриною, ні з Небославою.
Панна Савойська була у журналістському відрядженні десь аж у Скандинавії, а панна Кощун разом зі своїм шефом генералом Доброзолом перебувала на острові Паски. Там фахівці з управління «М» переймали у місцевих скульпторів досвід долання гравітації.
Котигорошко з горя напився. Ті чотири дні, які він планував провести із найлюбішими в світі паннами (два — з Яриною, два — з Небославою), змарнував на київські корчми.
У літак, військовий транспортувальник «Ан-70», він сідав у тяжких похмільних муках, виснажений і зелений. Літак привіз його вкупі з іншими українськими військовими в Олександрію, звідки вони розходилися по гарнізонах. Котигорошко військовим катером, угору Нилом, нарешті дістався до нового місця служби. Це була найбільша у Єгипті піраміда, за військовою термінологією — об'єкт «Псі 7-І». Означало це — психотронна установка сьомої бази під першим номером. Україна мала десять таких баз по цілому світі, тоді як Атлантида понад п'ятдесят. Паритет досягався тим, що українська псі-зброя була набагато ефективнішою і розміщеною майже по всьому периметру Атлантиди — в Европі, Африці, Гренландії, Антарктиді, Ацтекії та Перу, тоді як атлантидці свою психотронну зброю могли розміщувати лише на своїй території та у своїх нечисленних колоніях.
Котигорошка зустрів сотник Пта-Пташник — середнього віку копт з великим хрестом на грудях. Він критично оглянув чорну Котигорошкову уніформу, але з великою повагою — закодований знак управління «М» — бронзовий амулет на шовковій шворці, що носився на шиї поверх краватки, на якому було зображено руну «М», ієрогліф «алеф», тризуб, свастику, октаграму, хрест і багато ще різної окультної графіки.
— Найперше би я вам, пане поручнику, порадив переодягтись у пустельний стрій, — сказав сотник-копт, — поки вас не засмажило це українське сонце. А затим я покажу вам об'єкт. Ходімо в курінь.
Котигорошкови було відведено окреме помешкання в офіцерському будинку — дві невеликі, але затишні кімнати, одна для праці, повна оргтехніки, друга — для відпочинку з великим ліжком і голографічним телевізором, приємно вражали потужні кондиціонери і лазничка з невеличким басейном. Котигорошко зняв свою чорну уніформу з чоботами та аксельбантами, викупався і з насолодою вбрав легкий піщаного кольору полотняний стрій, мотузяні черевики і кепі з довгим дашком, необхідним атрибутом до цієї форми були темні окуляри від сонця, які він теж негайно одягнув. Тепер відчув себе інакше, переодягнувшись, він трохи втратив у презентабельності, зате безкінечно багато набув у суто біологічній функціональності.
Об'єкт «Псі 7-І» був обгороджений трьома рядами колючого дроту, середній з яких перебував під напругою, крім того, по всьому периметру огорожі постійно ходило чотири патрулі з вченими псами.
Котигорошко із сотником Пта-Пташником щасливо проминули усі численні пости і підійшли до підніжжя об'єкта. Котигорошко вперше бачив так зблизька цю славнозвісну зброю, яка навіювала (в переносному і потенційно в прямому сенсі) жах на півсвіту. Попри всю гаму суперечливих почуттів він мусив зізнатися, що трохи розчарований, бо грізне «псі» виявилося хоча й величезною, проте звичайною пірамідою. Змурованою із кам'яних брил.
— Так, зовні це просто піраміда, — вгадав його настрій сотник, — але я певен, що ви здивуєтеся, коли побачите саму психотронну зброю.
Сотник підійшов до малопримітних сталевих дверей у піраміді, набрав код на ще менш примітному пульті, і вони ввійшли всередину. Поки що нічого незвичного Котигорошко не побачив: бункер як бункер — бетоновані коридори, електричне освітлення, залізні двері обабіч. В одні з яких сотник попросив Котигорошка зайти.
— Тут буде ваша бойова позиція, поручнику, — сказав сотник, показуючи невеликий кабінет з моніторами, пультом управління та іншим штабним електронним причандаллям, — тут будете нести службу на варті українських пірамід.
Це як мінімум два роки безвилазно у цій дучі, подумав Котигорошко і цілком фізично відчув, як в його гарних темно-русявих кучерях з'явилися перші сиві волосинки.
— А тепер я вам покажу саму установку, — урочисто промовив сотник, — прошу!
Вони вийшли, проминули ще кілька дверей, пройшли в самий кінець коридору, і сотник відчинив особливо надійні масивні, як у банку, двері.
— Прошу!
Прийшов час дивуватися. Приміщення виявилося вивернутим навиворіт географічним глобусом, з північним полюсом у центрі стелі і відповідно — південним посеред підлоги. Сам глобус було виконано з фігурного скла, ефектно підсвітленого зі зворотного боку. Моря-океани, звичайно, світилися синім, а кожна країна відповідно до своїх традиційних барв: Україна — блакитним, Китай — жовтим, Індія — оранжевим, Африка — чорним, Атлантида — сірим, Германія — зеленим, Гелія — бузковим, Туран — червоним і так далі. У центрі Антарктиди на самісінькому південному полюсі розміщувався зручний офісний стілець, що обертається довкола своєї вісі, а в ньому — немолодий змучений чоловік з голеною головою, вбраний у військовий стрій без знаків розрізнення.
—Це і є «Псі 7-І»!
— Людина?! — Котигорошко дивувався цілком щиро.
— А чому б і ні?! — посміхувся сотник. — Попереджую: розмовляти з генератором категорично заборонено. Контакт можливий лише безпосередньо перед початком бойової атаки на потенційного суперника.
«Псі 7-І» байдужим поглядом ковзнув по прибулих і втупився в столицю Непалу Катманду.
— Але чому?.. — не вгамовувався Котигорошко.
— А що потужніше, ніж людський мозок, може генерувати психічну енергію, що здатна руйнувати матерію в сто разів ефективніше, ніж ядерний вибух?.. — сказав сотник. — Відповідно цю енергію простимулювавши, звичайно.
— Спра-а-а-вді…
VII Будні попелястого
У Котигорошка почали рости роги. Ні, це не означало, що Небослава або, не дай Творче, Ярина йому зраджують, — цього не могло бути тому, що не могло бути взагалі ніколи (так він собі думав, сам себе переконуючи). Роги (у переносному, але дуже точному значенні) росли у нього від нудьги.
Спочатку він ніби налагодив свій розпорядок таким чином, аби кожна доба максимально була наповнена корисними і приємними діями. Вранці треба встати, зробити зарядку, прийняти душ, поснідати і йти на службу. Після служби трохи відпочити, пообідати, зателефонувати (за рахунок міністерства) Ярині, Небославі, батькам і друзям по інституту, потім сісти за комп'ютер і через Інтернет поспілкуватися зі світом, затим трохи подивитися телевізор, а перед сном довго читати. Гарно.
Так непомітно мине два роки, і він повернеться з почуттям виконаного обов'язку, з новими орденами-медалями (не може бути, аби він не вчинив на цій службі якогось, хай невеликого, але подвигу), з новими погонами (мусять підвищити в чині) туди, де вирують події, бурхливо тече життя і є гарні чорняві та біляві панни… Так він собі планував…
Але дійсність несподівано поставилася до нього зі злою іронією. Перший коник викинула служба: кожного дня без винятку на будь-які свята, не кажучи вже про неділі, він мусив заходити у свій кабінет і сидіти там абсолютно без будь-якого діла. Читати було заборонено, слухати музику чи дивитися телевізор — теж, телефонні розмови можна вести лише з начальством, виходити без особливої потреби категорично не рекомендувалося. Треба було пильнувати! Але кого?
Чота ЯРНЕ, на яку було покладено завдання здійснювати магічний захист об'єкта «Псі 7-І», за оборонною доктриною мала нести службу цілодобово, але позаяк вона поки що складалась лише з однієї бойової одиниці (поручник Котигорошко), то дозволено було бойове чергування скоротити до восьми годин.
Але що робити ці вісім годин?
Відповіді на це поручник Котигорошко не знав, і ніхто не міг йому її дати.
Спочатку Котигорошко вирішив ставитися до своєї восьмигодинної бездіяльности з гумором, мовляв, це витрати військової бюрократії, а так життя — чудове. Але з часом ці вісім годин «бойового чергування» перетворилися для нього на справжні тортури. Але це ще не все. Поза службою теж не вдавалось надати своєму існуванню якогось сенсу. Книжки, телефон, телевізор, Інтернет — все це добре, але хотілось якогось живого людського спілкування. Офіцери об'єкта у вільний від служби час займалися лише двома речами: грою в більярд на гроші і колосальним вживанням алкоголю. Більше нічим. А Котигорошко не любив більярду, а напиватися міг не частіше, ніж раз на тиждень, бо дуже тяжко переносив похмілля і мусив відслабувати кожну пиятику. Тому зі своїми бойовими товаришами — старшинами — у нього майже не знаходилося грунту для неслужбового спілкування.
Надія на щоденне пообіднє спілкування телефоном з небайдужими йому дівчатами теж не вповні справдилася. Тобто, виходило зовсім не так, як він того хотів. Ярина часто їздила у відрядження, а коли була на роботі, то він за тоном її розмови втямлював, що вона страшенно зайнята, тому їхнє спілкування виходило демонстративно чемним і трохи сухуватим. З Небославою було ще гірше, бо всі свої розмови він змушений був маскувати під службові, тож все виходило якось фальшиво. Телефонувати додому! Він спробував це робити, але після того, як кілька разів поспілкувався з паном Савойським, а потім з панею Кощун, чиї дочки у цей час (пізня вечірня пора) були «десь у місті», зрозумів, що цього більше робити не треба. Бо можна зваріювати. Від ревнощів.
Дзвонити до батьків — скільки можна?! До друзів — у них теж свої клопоти і якось незручно докучати їм зі своєю нудьгою.
Покинути об'єкт він не мав права, бо чергування вважалося ніби цілодобовим. Інші офіцери могли їздити в поблизькі міста Мемфіс та Хлібоград, полювати на левів у пустелі, ловити крокодилів у Нилі… Лише не Котигорошко. Бо він — спецчота ЯРНЕ!
Через кілька місяців такого життя Котигорошко почав шукати якийсь порятунок. Він вирішив, що найкращим заняттям під час восьмигодинної «варти» буде — мріяти. Він уявляв собі, як зростає по службі аж до генерала, здійснюючи на кожному службовому щаблі по невеликому акуратному подвигу (во ім'я Неньки, звичайно). За двадцять років він поклав собі стати генерал-полковником чи, як мінімум, — генерал-хорунжим. У сорок п'ять років він буде ще досить нестарим, симпатичним мужчиною, щоправда, трохи чуб посивіє, біля очей з'являться зморшки, як також дві різкі складки обрамлять його вольовий рот із здоровими білими зубами. Ось йде собі Києвом такий досить привабливий чоловік, жіноцтво віком у діапазоні від 25 до 40 кидає зацікавлені погляди, ковзають очима вниз від обличчя і — ого! — на плечах у цього симпатяги генеральські погони і не просто так, а цілого генерал-полковника — по три срібні тризуби з кожного боку! Хто встоїть? Та ніхто!
Спочатку він ніби налагодив свій розпорядок таким чином, аби кожна доба максимально була наповнена корисними і приємними діями. Вранці треба встати, зробити зарядку, прийняти душ, поснідати і йти на службу. Після служби трохи відпочити, пообідати, зателефонувати (за рахунок міністерства) Ярині, Небославі, батькам і друзям по інституту, потім сісти за комп'ютер і через Інтернет поспілкуватися зі світом, затим трохи подивитися телевізор, а перед сном довго читати. Гарно.
Так непомітно мине два роки, і він повернеться з почуттям виконаного обов'язку, з новими орденами-медалями (не може бути, аби він не вчинив на цій службі якогось, хай невеликого, але подвигу), з новими погонами (мусять підвищити в чині) туди, де вирують події, бурхливо тече життя і є гарні чорняві та біляві панни… Так він собі планував…
Але дійсність несподівано поставилася до нього зі злою іронією. Перший коник викинула служба: кожного дня без винятку на будь-які свята, не кажучи вже про неділі, він мусив заходити у свій кабінет і сидіти там абсолютно без будь-якого діла. Читати було заборонено, слухати музику чи дивитися телевізор — теж, телефонні розмови можна вести лише з начальством, виходити без особливої потреби категорично не рекомендувалося. Треба було пильнувати! Але кого?
Чота ЯРНЕ, на яку було покладено завдання здійснювати магічний захист об'єкта «Псі 7-І», за оборонною доктриною мала нести службу цілодобово, але позаяк вона поки що складалась лише з однієї бойової одиниці (поручник Котигорошко), то дозволено було бойове чергування скоротити до восьми годин.
Але що робити ці вісім годин?
Відповіді на це поручник Котигорошко не знав, і ніхто не міг йому її дати.
Спочатку Котигорошко вирішив ставитися до своєї восьмигодинної бездіяльности з гумором, мовляв, це витрати військової бюрократії, а так життя — чудове. Але з часом ці вісім годин «бойового чергування» перетворилися для нього на справжні тортури. Але це ще не все. Поза службою теж не вдавалось надати своєму існуванню якогось сенсу. Книжки, телефон, телевізор, Інтернет — все це добре, але хотілось якогось живого людського спілкування. Офіцери об'єкта у вільний від служби час займалися лише двома речами: грою в більярд на гроші і колосальним вживанням алкоголю. Більше нічим. А Котигорошко не любив більярду, а напиватися міг не частіше, ніж раз на тиждень, бо дуже тяжко переносив похмілля і мусив відслабувати кожну пиятику. Тому зі своїми бойовими товаришами — старшинами — у нього майже не знаходилося грунту для неслужбового спілкування.
Надія на щоденне пообіднє спілкування телефоном з небайдужими йому дівчатами теж не вповні справдилася. Тобто, виходило зовсім не так, як він того хотів. Ярина часто їздила у відрядження, а коли була на роботі, то він за тоном її розмови втямлював, що вона страшенно зайнята, тому їхнє спілкування виходило демонстративно чемним і трохи сухуватим. З Небославою було ще гірше, бо всі свої розмови він змушений був маскувати під службові, тож все виходило якось фальшиво. Телефонувати додому! Він спробував це робити, але після того, як кілька разів поспілкувався з паном Савойським, а потім з панею Кощун, чиї дочки у цей час (пізня вечірня пора) були «десь у місті», зрозумів, що цього більше робити не треба. Бо можна зваріювати. Від ревнощів.
Дзвонити до батьків — скільки можна?! До друзів — у них теж свої клопоти і якось незручно докучати їм зі своєю нудьгою.
Покинути об'єкт він не мав права, бо чергування вважалося ніби цілодобовим. Інші офіцери могли їздити в поблизькі міста Мемфіс та Хлібоград, полювати на левів у пустелі, ловити крокодилів у Нилі… Лише не Котигорошко. Бо він — спецчота ЯРНЕ!
Через кілька місяців такого життя Котигорошко почав шукати якийсь порятунок. Він вирішив, що найкращим заняттям під час восьмигодинної «варти» буде — мріяти. Він уявляв собі, як зростає по службі аж до генерала, здійснюючи на кожному службовому щаблі по невеликому акуратному подвигу (во ім'я Неньки, звичайно). За двадцять років він поклав собі стати генерал-полковником чи, як мінімум, — генерал-хорунжим. У сорок п'ять років він буде ще досить нестарим, симпатичним мужчиною, щоправда, трохи чуб посивіє, біля очей з'являться зморшки, як також дві різкі складки обрамлять його вольовий рот із здоровими білими зубами. Ось йде собі Києвом такий досить привабливий чоловік, жіноцтво віком у діапазоні від 25 до 40 кидає зацікавлені погляди, ковзають очима вниз від обличчя і — ого! — на плечах у цього симпатяги генеральські погони і не просто так, а цілого генерал-полковника — по три срібні тризуби з кожного боку! Хто встоїть? Та ніхто!