- Та не став на Фортуну, Тiме! Я чула в трамваї, що Фортуна не має нiяких шансiв. У неї якась там коняча хвороба, чи що. Чуєш, не на Фортуну!
Звичайно, Тiм тепер вирiшив поставити якраз на Фортуну. Однаково з угодою в кашкетi програти вiн не може. А крiм того, треба показати мачусi, що вiн краще за неї знається на таких справах.
Та, прийшовши на iподром, мачуха з Ервiном майже забули про Тiма. Надто їх захопило все, що вони бачили довкола: розкiшно вбранi дами та елегантнi пани, породистi конi на дорiжках, невеличкi жокеї в червоних кашкетиках, галас i штовханина бiля кас та бiля бар'єрiв...
- А ти не хочеш дивитись на перегони? - спитала мачуха, коли Тiм здав до каси заповненого квитка й одержав купон.
Хлопець похитав головою.
- А на якого ти коня поставив? - спитав Ервiн.
- На Фортуну! - голоснiше, нiж треба, вiдповiв Тiм.
Мачуха аж скинулась:
- На Фортуну? Алеж ятобiказа-ла, щоцяконяка... я чула втрамва-аї...
Стартовий пострiл урвав її лопотiння. Затупотiли пiдкови, загаласували, загукали глядачi, й мачуха з Ервiном кинулись уперед, щоб хоч через голови, через цилiндри, капелюхи та вуалi побачити перегони. Вони поставали недалеко вiд Тiма, що сiв собi на траву, й Ервiн раз по раз збуджено гукав до нього:
- Фортуна йде на третьому мiсцi! - кричав вiн. Потiм: - Фортуна наздоганяє! - I нарештi радiсно заверещав: - Фортуна попереду!
Та скоро Фортуна знову вiдстала, видимо, знесилившись, i Ервiн закричав:
- Пропали нашi грошi! Сплохувала Фортуна!
Тодi й мачуха повернула до Тiма голову, i погляд її нiби промовляв: "Яжтакiзнала! Непослу-хавсямене!"
Та перед самим фiнiшем Фортуна знову припустила так, що аж не вiрилося. Ервiн зарепетував як несамовитий:
- Так, так, так, Фортуно! Добре! Ну, Фортуночко, ну, ну, ну!
I весь натовп загукав щодуху:
- Фортуна! Фортуна! Фортуна!
Потiм по юрбi перебiг голосний крик, i Тiм зрозумiв: Фортуна перемогла! I пан Троч також перемiг!
Треба сказати, Тiм сiв осторонь iще й того, що сподiвався побачити пана Троча. Але з-пiд тих небагатьох картатих кашкетiв, що вiн угледiв, дивились на нього зовсiм незнайомi обличчя. Троча не було видно нiде. (I все ж вiн, хоч уже й не в картатому вбраннi, був на iподромi й нишком, ховаючись у натовпi, спостерiгав Тiма примруженими очима.)
Ось надбiг задиханий Ервiн.
- Ми виграли! - загорлав вiн. - Давай сюди купон, Тiме!
Але Тiм не вiддав йому купона. Аж дочекавшись, поки люди бiля кас розiйшлися, вiн пiдiйшов туди й одержав свiй виграш - цiлих двi тисячi марок!
- Багатенько ми виграли, - сказав Тiм i простяг грошi мачусi. Тут має бути двi тисячi.
- Атиперелiчив, Тiме? Тамрiвно двiтисячi?
- Та рiвно, рiвно, - вiдказав хлопець.
- Те-те-те! Дайсюдияперелiчу! - Вона майже вирвала грошi з пасинкових рук, почала перелiчувати їх, збилася, почала спочатку i, перелiчивши, сказала: - Справдi, рiвно двi тисячi!
Усi повмовкали. Мачуха не спускала ока з жмутка грошей у руцi, Ервiн стояв роззявивши рота, а Тiм напустив на себе звичайний свiй поважний вигляд.
Нарештi мачуха порушила мовчанку:
- Щожмитепер робитимемо зтакоюгрошвою!
- Не знаю, - знизав плечима Тiм. - Робiть що хочете, то все ваше.
Тодi мачуха раптом заплакала - чи то з радостi, чи з несподiванки, чи вiд зворушення, чи з усього того заразом. Схлипуючи, вона поцiлувала обох хлопцiв, витерла хусточкою очi й сказала:
- Ну, ходiмо, дiти! Треба ж вiдсвяткувати таке щастя!
I знову Тiмовi довелося сiсти пiд тим самим крислатим каштаном у садочку бiля кав'ярнi, пiд яким вiн сидiв iще з татом, потiм iз шахраями, а востаннє - з картатим паном Трочем.
Мачуха жваво цокотiла:
- Яжтакiзнала, щотiмнедарма поставивнафортуну! Охтихитрунчику! i вона вщипнула Тiма за вухо. Потiм замовила лимонаду й тiстечок. Щоправда, не марципанiв.
Ервiн весь час говорив про iграшкову залiзницю та про жовтi черевики на каучуковiй пiдошвi. Лиш Тiм сидiв нiмий як риба - хлопець, що бiльше не вмiв смiятися.
Сьомий аркуш
БIДНИЙ БАГАТIЙ
Вiдтодi Тiм мусив щонедiлi йти з мачухою та Ервiном на iподром. Йому дуже не хотiлось того робити, i вiн iнколи навiть прикидався хворим. Або втiкав рано з дому й повертавсь аж пiзно ввечерi. Тодi мачуха з Ервiном iшли на iподром самi. Але їм нiколи не щастило. В найкращому разi вони вигравали якихось кiлька марок.
Тож Тiмовi й доводилося знову й знову йти з ними на iподром i закладатись на дедалi бiльшi суми. На iподромi вже пальцями на нього показували, i навiть прислiв'я таке пiшло помiж грачами: "Щастить, як Тiмовi!"
Правда, в хлопця вистачило розуму комбiнувати так, що раз вiн вигравав бiльше, а раз менше. Коли Тiм ставив на того коня, що на нього поставило вже багато людей, то виграш був невеликий. А коли на якого-небудь невiдомого, непримiтного коника, що на нього майже нiхто не ставив, - тодi Тiм вигравав дуже багато.
Мачуха спершу була оголосила, що всi вигранi грошi належать Тiмовi й що вона тiльки порядкує ними як опiкунка, але дуже скоро почала казати "наш виграш", "нашi грошi", "наш рахунок". А Тiмовi завжди давала тiльки трохи кишенькових грошей. I все ж навiть iз тих грошей хлопець зумiв наскладати на мармуровий надгробок батьковi. Обмiнявши дрiбнi грошi на паперовi, вiн ховав їх у великому годиннику, що стояв у вiтальнi: Тiм випадково вiдкрив, що футляр годинника має подвiйне дно й верхню дощечку можна пiднiмати.
Несподiване багатство зовсiм закрутило мачусi голову. Дуже скоро весь завулок зненавидiв її. Своїй давнiй приятельцi-сусiдцi мачуха сказала просто в вiчi, що соромиться показуватись iз нею на вулицi ти, мовляв, не по модi вбрана. (До того, щоб купити та подарувати бiднiшiй приятельцi сукню, мачуха, видно, не додумалась.) Печиво панi Бебер вона стала привселюдно гудити й почала купувати куди дорожчi ласощi в центрi мiста. (А що панi Бебер, бувало, давала їй цiлi гори печива наборг, вона, видно, зовсiм забула.)
Ервiн, що йому мати потихеньку тицяла бiльше кишенькових грошей, нiж Тiмовi, став корчити з себе панича. Вiн носив черевики на грубезнiй пiдошвi, довгi штани, строкатi краватки, почав нишком курити й удавав знавця породистих коней.
I лише Тiм потай проклинав усе те багатство. Вiн часто годинами блукав по всьому мiсту, сподiваючись зустрiти де-небудь пана Троча, бо мав надiю, що картатий пан вiддасть йому його смiх, коли вiн зречеться свого багатства. Але Троч не показувався.
А проте картатий пан не спускав хлопця з очей. Iнодi поблизу Тiмової оселi проїздила велика розкiшна машина. Ззаду в цiй машинi сидiв чоловiк у картатому кашкетi. Загледiвши де-небудь Тiма, вiн наказував шоферовi зупинитись i стежив за хлопцем - може, й не з боязким, але зi стурбованим виразом на обличчi. Цей чоловiк подбав i про те, щоб до помешкання в завулку попав примiрник рекламного календаря, де помiж вiршиками, що вихваляли каву, какао та масло, були надрукованi мудрi вислови уславлених людей. I не випадково на першiй сторiнцi стояло:
"Комерцiйну угоду треба розглядати як шлюбний контракт: довго й ретельно зважувати, перше нiж пiдписати її, але потiм дотримуватись угоди твердо й вiрно.
Т. Троч".
На Тiмове щастя, мачуха зразу вирiзала той аркуш, бо на зворотi писалося про астрологiю. (Мачуха народилася пiд сузiр'ям Скорпiона.)
Згодом хлопцевi стала тяжко дошкуляти ворожiсть усього завулка. Постiйну Тiмову поважнiсть люди вважали за пиху, чваньковитiсть i дивились на нього так само, як на мачуху та Ервiна: чваньки-новобагатьки, мовляв.
I тому Тiм зрадiв дужче за всiх (наскiльки вiн взагалi ще мiг радiти), коли мачуха вирiшила вибратись iз завулка й найняла цiлий поверх у розкiшному будинку на гарнiй вулицi.
Старi меблi, що їх мачуха не схотiла забрати з собою, вона роздарувала тим небагатьом людям у завулку, з якими ще розмовляла. Вона хотiла вiддати комусь i великий годинник, де Тiм сховав свої заощадження. На щастя, Тiм почув про те вчасно й попросив мачуху поставити годинник у його кiмнатi в новому помешканнi. Вiн просив так настирливо, що мачуха погодилася - скорiше здивовано, нiж сердито. I таким чином той сейф, що вибивав години, помандрував разом iз Тiмом до його власної кiмнати, де хлопець уперше зроду дiстав змогу спокiйно, на самотi вчити уроки.
У новому помешканнi мачуха зразу найняла собi служницю. Але довго витримати в неї не могла жодна дiвчина. За Марiєю прийшла й пiшла Берта, за Бертою Клара, за Кларою Йоганна, поки врештi найняли одну лiтню жiнку на ймення Грiт. Та лишилась надовго, бо не мовчала хазяйцi, а огризалася щоразу, коли панi нападалась на неї.
Отак вони то гризлись, то знов мирились рiк за роком, аж поки Тiмовi сповнилось чотирнадцять лiт i настав час вiддавати його вчитись якогось фаху.
Мачуха наполягала, щоб Тiм пiшов учитись до контори, що приймає заклади на iподромi. Вона недарма добивалась того: якраз на свiй тринадцятий день народження Тiм поставив дуже багато грошей на одного старого коня, що його iподромне начальство востаннє, нiби з ласки випустило на перегони. На цього коня не ставив нiхто - крiм Тiма! Та через те, що на нього поставив Тiм, кiнь прийшов до фiнiшу перший - на превеликий подив усiх знавцiв. Хлопець одержав цiлих тридцять тисяч марок. Але пiсля того виграшу вiн заявив своїй мачусi, що вони тепер мають уже досить грошей i що вiн бiльше не гратиме на перегонах. I нi сльози, нi штурхани не могли вплинути на нього. Вiдтодi вiн нi разу не пiшов на iподром.
Мачуха з Ервiном iще кiлька разiв самi спробували щастя. Але, програвши загалом три тисячi марок, а вигравши ледве триста, вони теж покинули грати на перегонах.
Отож мачуха й сподiвалася, що Тiм, навчаючись у закладовiй конторi, знову захопиться перегонами. Вона вже навiть ходила домовлятися з найбагатшим у їхньому мiстi власником такої контори. Але Тiм затявся й сказав, що буде моряком i нiяких контор та iподромiв бiльше й знати не хоче.
Одного разу, кiлька днiв по тому, як Тiм закiнчив школу, мачуха знову завела свою стару пiсню про Тiмову майбутню роботу:
- Тижтаки вженедити-на, Тiме! Требаждочогосьбра-тися! Приконторi тизтвоїм хистом мiгбибагатi-єм стати, Тiме! Яжнепросе-бедбаю! Яжпроте-бедумаю!
- А я не хочу в контору! Я хочу стати моряком! - вiдрубав Тiм.
Тодi мачуха почала сердито вичитувати йому, далi розкричалась, а врештi пустила сльозу. Стала, як завжди, скиглити, що вiн хоче її залишити на старiсть без шматка хлiба, щоб вона з торбами ходила, що вiн, певно, надумав стати багатiєм сам, а її та свого брата Ервiна покинути в бiдi й що взагалi вiн завжди був у родинi як чужий. Вiн же навiть смiятись уже не вмiє!
Мачуха й гадки не мала, як боляче вразили Тiма тi останнi слова. Йому аж кров ударила в голову. Вiн ладен був схопитись i кудись забiгти.
Та вiдтодi, як Тiм утратив свiй смiх, вiн так навчився володiти собою, що аж страх, як на його лiта. I цього разу вiн теж зумiв так стриматися, що мачуха помiтила тiльки, як вiн почервонiв.
- Дасте менi в недiлю стiльки грошей, як тодi, коли я закладався востаннє, - сказав вiн. - Я, напевне, виграю дуже багато.
Не встигла мачуха вiдповiсти, як Тiм вибiг iз хати, помчав щодуху до рiчки й сiв там на самотнiй лавочцi, силкуючись опанувати своє хвилювання. Але цього разу не спромiгся. Його душили сльози; вiн щосили стримував плач i тому аж тiпався, хлипаючи. Лише як вiн кинув стримуватися, сльози й хлипання помалу минулися, i чотирнадцятирiчний хлопець почав спокiйно й холодно обмiрковувати своє майбутнє.
Вiн вирiшив у недiлю знову поставити на найгiршого коня й виграти багато грошей. Тi грошi вiн вiддасть мачусi, а потiм просто втече з дому. Може, найметься юнгою на пароплав, а може, щось iнше знайде. За грошi вiн не турбувався: iподроми є всюди. А крiм того, бути багатiєм йому зовсiм не хотiлося. Тiм це вже зрозумiв. Вiн продав свiй смiх за те, що зовсiм йому не потрiбне.
I ось хлопець, що сидiв на лавочцi над рiчкою, постановив собi куди важливiшу рiч: вiн вирiшив повернути свiй смiх! Наздогнати, знайти його. Розшукати пана Троча, хоч би де той був.
Добре було б, якби Тiм мiг комусь розповiсти про ту свою ухвалу хоч кому-небудь, хоч якому п'яному вiзниковi чи напiвбожевiльному диваковi-волоцюзi. Найскладнiшi речi можуть стати найпростiшими, коли порадитися про них iз ким-небудь. Але Тiм не мав права розповiдати про свою бiду. Вiн повинен був замкнутися в собi, як устриця замикається в своїй скойцi. Аркуш паперу, що лежав тепер у подвiйному днi годинника, зробив iз Тiма найсамотнiшого й найсмутнiшого хлопця в цiлому свiтi.
У тiй самотностi й смутку несподiвано пригадався Тiмовi небiжчик батько i грошi, вiдкладенi на мармуровий надгробок. I Тiм вирiшив iще одне: перше нiж утекти з дому, треба таки поставити батьковi той надгробок. Вiн знав, що зробити це буде нелегко. Та дарма. Якось упорається!
Вже спокiйнiший, пiдвiвся хлопець iз лави. В нього тепер були плани, що їх треба здiйснити. I тi плани додали йому сили.
Восьмий аркуш
ОСТАННЯ НЕДIЛЯ
Настала недiля - остання Тiмова недiля в рiдному мiстi. Мачуха хвилювалася вже зранку. Вона зварила дуже мiцної кави, жадiбно пила її за снiданком i майже нiчого не їла. Тiмовi вона дала навiть бiльше грошей, нiж той просив. А сама вбралася в свою найдорожчу сукню шовкову вишивану - i вийняла з шафи лисяче хутро.
- Ой, якбижзнати читожмивиграємо, - торохтiла вона. - Ативжезнаєш наякогоконяпоставиш, Тiме?
- Нi, - вiдказав хлопець щиру правду.
- Невжетищенекадумав?
- Тiм знає сам, що йому робити! - встряв зведений брат. Тiмовi успiхи на iподромi сповнили Ервiна не лише заздрiстю, а й повагою.
Поснiдавши, всi троє поїхали в таксi на iподром. Мачуха зразу попрямувала до кас. Але Тiм сказав, що йому треба ще трохи походити мiж людьми, послухати, що балакають про перегони та коней. Мачуха з Ервiном мусили погодитись i вiдпустили його самого поблукати в натовпi.
На iподромi Тiма вже майже забули, бо ж вiн цiлий рiк не був там. Та знайшлися й люди, що впiзнали хлопця й стали, перешiптуючись, показувати на нього iншим. Найдужче зацiкавився Тiмом один чоловiк iз кучерявим каштановим чубом та дивно колючими водяво-блакитними очима. Вiн ходив кругом хлопця, мов собака кругом свого хазяїна, й стежив за ним невiдчепно, хоч i непомiтно. А коли Тiм пiдiйшов до списка коней i почав його вивчати, чоловiк став поруч нього й сказав нiбито зовсiм байдуже, навiть не дивлячись на хлопця:
- На Вихора, здається, нiхто не ставить... - Потiм спитав: - А ти що, теж хочеш поставити?
- Аякже! - вiдповiв Тiм. - I якраз на Вихора.
Аж тодi незнайомець обернувся до нього:
- Смiливий же ти, хлопче! Адже у Вихора майже нiяких шансiв на виграш.
- Побачимо, - вiдказав Тiм.
Йому раптом стало смiшно. Але смiятися вiн не мiг. Поважно, трохи аж сумно дивився вiн на незнайомця. А той почав кепкувати з Тiмових смiливих намiрiв та з Вихора.
Тiм рушив до каси, i незнайомець пiшов поруч, без угаву жартуючи, дуже дотепно пiдсмiюючись iз малих жокеїв i водночас пильно стежачи за Тiмовим обличчям. Але Тiм i бровою не моргнув на тi жарти.
Не дiйшовши трохи до каси, Тiмiв супутник зупинився. Мимоволi пристав i Тiм.
- Мене звуть Крешимир, - сказав незнайомець. - Я тобi добра зичу, хлопче. Я знаю, ти на цьому iподромi ще нi разу не програв закладу. Не часто таке трапляється... Просто диво бере. Можна щось у тебе спитати?
Тiм поглянув у водяво-блакитнi очi, що нагадували йому когось, вiн тiльки не знав кого. Потiм вiдказав:
- Будь ласка, питайте...
Не спускаючи Тiма з очей, пан Крешимир тихо запитав:
- А чого ти, хлопче, нiколи не смiєшся? Ти не любиш смiятися? Чи... не можеш?
Тiмовi аж кров шибнула в голову. Що це за чоловiк? Хто вiн такий? I що вiн знає? Хлопцевi здалося враз, що в цього Крешимира Трочевi очi. Може, це сам Троч? Може, вiн навмисне так перемiнився, щоб випробувати Тiма?
Хлопець, певне, трошки задовго вагався, бо пан Крешимир раптом сказав:
- Можеш не вiдповiдати, я вже й так бачу. Колись, може, я зумiю тобi допомогти. Пам'ятай же, мене звуть Крешимир. Бувай здоров!
I чоловiк зник у тиснявi. Згубивши його з очей, розтривожений Тiм пiдiйшов до каси й поставив усi грошi на Вихора. Пiсля зустрiчi з цим паном Крешимиром вiн iще твердiше вирiшив не пiзнiш як завтра податись геть iз мiста.
Бiля каси до нього пiдбiгли мачуха та Ервiн. Видно, вони чекали його там. Цього разу Тiм так i не сказав їм, на якого коня поставив. Але вперше за весь час вiн разом iз ними стежив за перегонами.
Вихор був надзвичайно баский молодий жеребчик, що бiг на перегонах тiльки втретє. Люди всi гадали, що його випущено на перегони трохи зарано. Досi вiн займав тiльки середнi мiсця. Одного разу на початку перегонiв Вихор був стрiлою вихопився вперед, але скоро збився з ходи i, як звичайно, добiг до фiнiшу помiж "середнячкiв".
Про все те Тiм дiзнався з розмови двох чоловiкiв, що стояли поруч нього. Хлопця вперше зацiкавили перегони. Вiн боявся, що пiсля розмови з паном Крешимиром його угода з картатим паном Трочем стала недiйсна, i на цих перегонах хотiв пересвiдчитися, слушний його страх чи нi.
Пролунав стартовий пострiл. Вихор iз самого старту бiг четвертим, не наздоганяючи трьох переднiх, але й не вiдстаючи вiд них. Двоє чоловiкiв поруч Тiма вже розмовляли про коня, що бiг попереду. Але потiм розмова знову зiйшла на Вихора. В дедалi гучнiшому галасi Тiм чув лиш уривки: "...добре виїжджений...", "...ощаджує силу...", "...колись iще буде добрий кiнь..."
Вихор, здавалось, цього разу не мав шансiв на перемогу. Вiн тримався на четвертому мiсцi, але вже потроху вiдставав вiд трьох переднiх. Ервiн та мачуха напосiдали на Тiма, щоб сказав їм, на якого коня вiн поставив. Але хлопця пойняла непевнiсть. Очi його тривожно стежили за перегонами. Вихор трохи пiддав ходи, i вiдстань мiж ним та переднiми трьома помалу-помалу скорочувалась. Але й до фiнiшу було вже зовсiм близько.
I зненацька переднiй кiнь спiткнувся. Двоє, що бiгли зразу за ним, схарапудились i сахнулись убiк. А Вихор в ту мить стрiлою вихопивсь уперед i домчав до фiнiшу перший.
Натовп загукав скорiше розчаровано, нiж радiсно. Тiм почув бiля себе:
- Таких дурних перегонiв я ще зроду не бачив!
На великому табло нагорi з'явився напис "Вихор". Тiмовi аж на серцi полегшало. Йому так хотiлося засмiятись! Але натомiсть вiн мовчки вийняв iз кишенi купон, вiддав мачусi й сказав:
- Пiдiть одержiть грошi, будь ласка. Ми виграли!
Панi Талер з Ервiном бiгом кинулись до каси. Тiм не став дожидати їх, а мерщiй поїхав трамваєм додому, вийняв iз годинника свiй скарб, заховав угоду пiд пiдшивку кашкета, а грошi в кишеню пальта, перекинув пальто через руку й уже хотiв був вийти з хати, коли враз почув, що вертаються мачуха з Ервiном. Вiн швиденько сховався за завiскою в комiрчинi. Мачуха покликала: "Тiме!" Але Тiм не озвався.
- Iделишеньтойхлопець? - почув вiн. - Якийвiнчуд-нийстав останнiмчасом!
Голоси помалу затихли в дальших кiмнатах. Тiм iще почув, як Ервiн спитав: "То ми тепер дуже багатi?" - й мачушин рiзкий голос вiдповiв щось наче: "...рокп'ять тисяч!"
"Ну й добре, - спокiйно й холодно подумав Тiм. - Тепер я їм бiльше не потрiбен".
Вiн виступив iз комiрчини, вiдiмкнув тихенько дверi, так само тихо замкнув їх, прокрався попiд самими вiкнами до парку, а тодi чимдуж помчав на кладовище, що було в схiднiй частинi мiста.
Лиш як гладкий вусатий сторож при цвинтарнiй брамi спитав його, який номер батькової могилки, хлопець зрозумiв, що звертатися йому слiд було не сюди. I все ж вiн вирiшив спробувати:
- А можна у вас замовити мармуровий надгробок?
- Мармур у нас не дозволяється. Тiльки пiсковик, - буркнув вусань. - Та й не в мене слiд про це питати. А каменяр у недiлю не працює.
I раптом Тiмовi блиснула зухвала думка:
- А давайте заб'ємося об заклад, що в мого тата буде мармуровий надгробок. Ще й iз золотим написом: "Вiд твого сина Тiма, що нiколи тебе не забуде".
- Програв ти свiй заклад наперед, хлопче!
- А однаково, давайте заб'ємося! На плитку шоколаду. (Тiм побачив ту плитку шоколаду на пiдвiконнi в сторожцi.)
- А ти маєш за що купити плитку шоколаду, як програєш?
Тiм вийняв iз кишенi пальта всi свої грошi й показав сторожевi.
- Ну то як, забились?
- Дурнуватий якийсь заклад, я ще зроду так по-дурному не забивався, - промимрив той. - Ну, та дарма! - Вони потисли один одному руки на знак того, що забились, i рушили величезним, схожим на парк кладовищем до могилки Тiмового батька.
Ще здалеку обидва побачили на могилцi трьох робiтникiв у комбiнезонах. Гладкий сторож пiддав ходи.
- Що ж це таке!.. - вiн засопiв, наче морж, i пустився бiгцем.
На могилку якраз поставили новенький надгробок. Мармуровий! На ньому золотими лiтерами було викарбувано батькове iм'я й дати народження та смертi. А нижче: "Вiд твого сина Тiма, що нiколи тебе не забуде".
Сторожiв крик нiтрохи не збентежив робiтникiв. Вони показали йому папери, якi свiдчили, що надгробок поставлено цiлком законно. Був там навiть окремий дозвiл на мармур. Вони, мовляв, просто не схотiли будити сторожа, як приїхали, бо той саме задрiмав.
- А втiм, - додав один iз робiтникiв, - за надгробок має ще заплатити якийсь Тiм Талер.
- Правда, - озвався Тiм. - Ось вам грошi. - Вiн знову видобув їх iз пальта й вiдрахував тому робiтниковi скiльки треба.
Тiмовi лишилося всього пiвмарки.
Сторож буркнув щось i почвалав до сторожки. Робiтники зiбрали своє начиння, козирнули Тiмовi на прощання й теж пiшли.
А Тiм iз п'ятдесятьма пфенiгами в жменi та зi своєю чудернацькою угодою в кашкетi лишивсь на батьковiй могилцi й почав розповiдати мертвому все те, що радий був би розповiсти комусь живому.
Висловивши все, вiн iще раз подививсь на надгробок, що дуже йому подобався, тодi сказав:
- Я прийду, як могтиму знову смiятися. Скоро вернуся! - i, збентежившись раптом, додав: - Сподiваюся, що скоро...
У сторожцi Тiм забрав у насупленого вусаня виграний шоколад. А останнi свої грошi заплатив за квиток у трамваї. Куди вiн поїде, хлопець i сам ще не знав. Вiн тiльки знав, що хоче розшукати пана Троча й повернути собi свiй проданий смiх. (Тiм же й гадки не мав, що за рогом цвинтарного муру троє робiтникiв iще раз одержали грошi вiд одного добродiя в картатому костюмi, бо вони, люди побожнi, могли взяти на себе такий грiх, як робота в недiлю, тiльки за подвiйну платню.)
Дев'ятий аркуш
ПАН РIКЕРТ
Трамвай був майже порожнiй. Опрiч Тiма, в ньому їхав iще якийсь лiтнiй панок, повненький, iз веселим кирпатим обличчям. Вiн зразу спитав хлопця, куди той їде.
- На вокзал, - вiдповiв Тiм.
- Тодi доведеться тобi пересiсти! Цей трамвай на вокзал не їде. Я добре знаю, бо менi самому треба туди.
Тiм сидiв, держачи кашкета на колiнах. Пiд пальцями в нього зашурхотiв папiр угоди, i йому раптом сяйнула блискуча думка: вигадувати якнайбезглуздiшi, якнайнеймовiрнiшi заклади. Може, вiн програє який-небудь i тодi дiстане назад свiй смiх!
Тому хлопець вiдповiв:
- А давайте заб'ємося об заклад, пане, що цей трамвай поїде на вокзал.
Панок засмiявсь i сказав точнiсiнько те саме, що сторож на кладовищi:
- Програв ти свiй заклад наперед, хлопче! - А потiм додав: - Бо ми їдемо в дев'ятому номерi, а цей номер нiколи ще не ходив до вокзалу.
- Однаково, забиймося! - промовив Тiм так упевнено, що панок аж сторопiв.
- О, ти, здається, певен свого виграшу, хлопче! А на що ти хочеш закластися?
- На квиток до Гамбурга, - швиденько вiдповiв Тiм - i сам зчудувався: чого це раптом йому набiгло таке на думку! (А втiм, нiчого дивного в тому не було: адже вiн давно вже збирався стати моряком.)
- То ти хочеш їхати до Гамбурга?
Тiм кивнув головою.
Ласкаве кирпате обличчя зморщилося в усмiшцi.
- Тодi не треба й закладатися! Бо я сам їду до Гамбурга й маю квиток на цiле купе. Той пан, що збирався їхати зi мною, затримується тут. От ти й будеш менi за товариство.
- I все ж давайте заб'ємося, -поважно сказав Тiм.
- Ну, гаразд. Забилися. Але попереджую: ти програєш! Як тебе звати?
- Тiм Талер.
- Гарне прiзвище. Грiшми пахне [1]. А мене звуть Рiкерт. ------[1] Талер - давня нiмецька монета. ------
Вони потисли один одному руки, воднораз познайомившись i забившись об заклад.
Коли до вагона ввiйшов кондуктор перевiряти квитки, пан Рiкерт спитав його:
- Ми їдемо на вокзал?
Тiльки-но кондуктор розкрив рот вiдповiсти, як трамвай рiзко зупинився: Тiм мало не впав на пана Рiкерта. Кондуктор побiг до переднiх дверей. Там якраз заходив до вагона ревiзор у мундирi з товстим срiбним аксельбантом. Вiн щось гукнув кондукторовi, а той йому; потiм кондуктор повернувся до вагона й вiдповiв на Рiкертове запитання:
- Зараз ми, пане, справдi поїдемо на вокзал, бо на нашiй лiнiї порвався провiд. Але звичайно дев'ятка на вокзал не ходить.
Торкнувши пальцем кашкета, вiн знову пiшов наперед.
- Грiм побий, швиденько ж ти виграєш заклади, Тiме! - засмiявся пан Рiкерт. - Ти, напевне, знав, що той провiд порветься, еге?
Тiм сумно похитав головою. Вiн раднiший був би програти цей заклад. Та все ж йому хоч ясно стало, що пан Троч має такi здiбностi, якi можна назвати принаймнi незвичайними.
На вокзалi пан Рiкерт спитав, де ж Тiмовi речi.
- Все, що треба, при менi, - вiдповiв Тiм якось непевно, трошечки по-дитячому. - А паспорт у кишенi.
У хлопця справдi був паспорт. Як йому минуло чотирнадцять рокiв, вiн добивсь вiд мачухи, щоб вона взяла йому паспорт. Мовляв, на iподромi можуть часом спитати документи. Одного цього натяку вистачило: адже якраз тодi Тiм був вiдмовився вигравати грошi.
А тепер от виявилося, що паспорт йому справдi потрiбен, бо ж вiн їхав до чужого мiста, до Гамбурга.
Пан Рiкерт мав у поїздi цiле купе першого класу. На дверях була пришпилена картка з написом: "Крiстiан Рiкерт, директор пароплавства". Але нижче стояло ще одне прiзвище, i, прочитавши його, Тiм сполотнiв. Бо там було написано: "Барон Томас Троч". Коли вони посiдали, пан Рiкерт запитав?
- Тобi недобре, Тiме? Чого ти раптом так поблiд?
Звичайно, Тiм тепер вирiшив поставити якраз на Фортуну. Однаково з угодою в кашкетi програти вiн не може. А крiм того, треба показати мачусi, що вiн краще за неї знається на таких справах.
Та, прийшовши на iподром, мачуха з Ервiном майже забули про Тiма. Надто їх захопило все, що вони бачили довкола: розкiшно вбранi дами та елегантнi пани, породистi конi на дорiжках, невеличкi жокеї в червоних кашкетиках, галас i штовханина бiля кас та бiля бар'єрiв...
- А ти не хочеш дивитись на перегони? - спитала мачуха, коли Тiм здав до каси заповненого квитка й одержав купон.
Хлопець похитав головою.
- А на якого ти коня поставив? - спитав Ервiн.
- На Фортуну! - голоснiше, нiж треба, вiдповiв Тiм.
Мачуха аж скинулась:
- На Фортуну? Алеж ятобiказа-ла, щоцяконяка... я чула втрамва-аї...
Стартовий пострiл урвав її лопотiння. Затупотiли пiдкови, загаласували, загукали глядачi, й мачуха з Ервiном кинулись уперед, щоб хоч через голови, через цилiндри, капелюхи та вуалi побачити перегони. Вони поставали недалеко вiд Тiма, що сiв собi на траву, й Ервiн раз по раз збуджено гукав до нього:
- Фортуна йде на третьому мiсцi! - кричав вiн. Потiм: - Фортуна наздоганяє! - I нарештi радiсно заверещав: - Фортуна попереду!
Та скоро Фортуна знову вiдстала, видимо, знесилившись, i Ервiн закричав:
- Пропали нашi грошi! Сплохувала Фортуна!
Тодi й мачуха повернула до Тiма голову, i погляд її нiби промовляв: "Яжтакiзнала! Непослу-хавсямене!"
Та перед самим фiнiшем Фортуна знову припустила так, що аж не вiрилося. Ервiн зарепетував як несамовитий:
- Так, так, так, Фортуно! Добре! Ну, Фортуночко, ну, ну, ну!
I весь натовп загукав щодуху:
- Фортуна! Фортуна! Фортуна!
Потiм по юрбi перебiг голосний крик, i Тiм зрозумiв: Фортуна перемогла! I пан Троч також перемiг!
Треба сказати, Тiм сiв осторонь iще й того, що сподiвався побачити пана Троча. Але з-пiд тих небагатьох картатих кашкетiв, що вiн угледiв, дивились на нього зовсiм незнайомi обличчя. Троча не було видно нiде. (I все ж вiн, хоч уже й не в картатому вбраннi, був на iподромi й нишком, ховаючись у натовпi, спостерiгав Тiма примруженими очима.)
Ось надбiг задиханий Ервiн.
- Ми виграли! - загорлав вiн. - Давай сюди купон, Тiме!
Але Тiм не вiддав йому купона. Аж дочекавшись, поки люди бiля кас розiйшлися, вiн пiдiйшов туди й одержав свiй виграш - цiлих двi тисячi марок!
- Багатенько ми виграли, - сказав Тiм i простяг грошi мачусi. Тут має бути двi тисячi.
- Атиперелiчив, Тiме? Тамрiвно двiтисячi?
- Та рiвно, рiвно, - вiдказав хлопець.
- Те-те-те! Дайсюдияперелiчу! - Вона майже вирвала грошi з пасинкових рук, почала перелiчувати їх, збилася, почала спочатку i, перелiчивши, сказала: - Справдi, рiвно двi тисячi!
Усi повмовкали. Мачуха не спускала ока з жмутка грошей у руцi, Ервiн стояв роззявивши рота, а Тiм напустив на себе звичайний свiй поважний вигляд.
Нарештi мачуха порушила мовчанку:
- Щожмитепер робитимемо зтакоюгрошвою!
- Не знаю, - знизав плечима Тiм. - Робiть що хочете, то все ваше.
Тодi мачуха раптом заплакала - чи то з радостi, чи з несподiванки, чи вiд зворушення, чи з усього того заразом. Схлипуючи, вона поцiлувала обох хлопцiв, витерла хусточкою очi й сказала:
- Ну, ходiмо, дiти! Треба ж вiдсвяткувати таке щастя!
I знову Тiмовi довелося сiсти пiд тим самим крислатим каштаном у садочку бiля кав'ярнi, пiд яким вiн сидiв iще з татом, потiм iз шахраями, а востаннє - з картатим паном Трочем.
Мачуха жваво цокотiла:
- Яжтакiзнала, щотiмнедарма поставивнафортуну! Охтихитрунчику! i вона вщипнула Тiма за вухо. Потiм замовила лимонаду й тiстечок. Щоправда, не марципанiв.
Ервiн весь час говорив про iграшкову залiзницю та про жовтi черевики на каучуковiй пiдошвi. Лиш Тiм сидiв нiмий як риба - хлопець, що бiльше не вмiв смiятися.
Сьомий аркуш
БIДНИЙ БАГАТIЙ
Вiдтодi Тiм мусив щонедiлi йти з мачухою та Ервiном на iподром. Йому дуже не хотiлось того робити, i вiн iнколи навiть прикидався хворим. Або втiкав рано з дому й повертавсь аж пiзно ввечерi. Тодi мачуха з Ервiном iшли на iподром самi. Але їм нiколи не щастило. В найкращому разi вони вигравали якихось кiлька марок.
Тож Тiмовi й доводилося знову й знову йти з ними на iподром i закладатись на дедалi бiльшi суми. На iподромi вже пальцями на нього показували, i навiть прислiв'я таке пiшло помiж грачами: "Щастить, як Тiмовi!"
Правда, в хлопця вистачило розуму комбiнувати так, що раз вiн вигравав бiльше, а раз менше. Коли Тiм ставив на того коня, що на нього поставило вже багато людей, то виграш був невеликий. А коли на якого-небудь невiдомого, непримiтного коника, що на нього майже нiхто не ставив, - тодi Тiм вигравав дуже багато.
Мачуха спершу була оголосила, що всi вигранi грошi належать Тiмовi й що вона тiльки порядкує ними як опiкунка, але дуже скоро почала казати "наш виграш", "нашi грошi", "наш рахунок". А Тiмовi завжди давала тiльки трохи кишенькових грошей. I все ж навiть iз тих грошей хлопець зумiв наскладати на мармуровий надгробок батьковi. Обмiнявши дрiбнi грошi на паперовi, вiн ховав їх у великому годиннику, що стояв у вiтальнi: Тiм випадково вiдкрив, що футляр годинника має подвiйне дно й верхню дощечку можна пiднiмати.
Несподiване багатство зовсiм закрутило мачусi голову. Дуже скоро весь завулок зненавидiв її. Своїй давнiй приятельцi-сусiдцi мачуха сказала просто в вiчi, що соромиться показуватись iз нею на вулицi ти, мовляв, не по модi вбрана. (До того, щоб купити та подарувати бiднiшiй приятельцi сукню, мачуха, видно, не додумалась.) Печиво панi Бебер вона стала привселюдно гудити й почала купувати куди дорожчi ласощi в центрi мiста. (А що панi Бебер, бувало, давала їй цiлi гори печива наборг, вона, видно, зовсiм забула.)
Ервiн, що йому мати потихеньку тицяла бiльше кишенькових грошей, нiж Тiмовi, став корчити з себе панича. Вiн носив черевики на грубезнiй пiдошвi, довгi штани, строкатi краватки, почав нишком курити й удавав знавця породистих коней.
I лише Тiм потай проклинав усе те багатство. Вiн часто годинами блукав по всьому мiсту, сподiваючись зустрiти де-небудь пана Троча, бо мав надiю, що картатий пан вiддасть йому його смiх, коли вiн зречеться свого багатства. Але Троч не показувався.
А проте картатий пан не спускав хлопця з очей. Iнодi поблизу Тiмової оселi проїздила велика розкiшна машина. Ззаду в цiй машинi сидiв чоловiк у картатому кашкетi. Загледiвши де-небудь Тiма, вiн наказував шоферовi зупинитись i стежив за хлопцем - може, й не з боязким, але зi стурбованим виразом на обличчi. Цей чоловiк подбав i про те, щоб до помешкання в завулку попав примiрник рекламного календаря, де помiж вiршиками, що вихваляли каву, какао та масло, були надрукованi мудрi вислови уславлених людей. I не випадково на першiй сторiнцi стояло:
"Комерцiйну угоду треба розглядати як шлюбний контракт: довго й ретельно зважувати, перше нiж пiдписати її, але потiм дотримуватись угоди твердо й вiрно.
Т. Троч".
На Тiмове щастя, мачуха зразу вирiзала той аркуш, бо на зворотi писалося про астрологiю. (Мачуха народилася пiд сузiр'ям Скорпiона.)
Згодом хлопцевi стала тяжко дошкуляти ворожiсть усього завулка. Постiйну Тiмову поважнiсть люди вважали за пиху, чваньковитiсть i дивились на нього так само, як на мачуху та Ервiна: чваньки-новобагатьки, мовляв.
I тому Тiм зрадiв дужче за всiх (наскiльки вiн взагалi ще мiг радiти), коли мачуха вирiшила вибратись iз завулка й найняла цiлий поверх у розкiшному будинку на гарнiй вулицi.
Старi меблi, що їх мачуха не схотiла забрати з собою, вона роздарувала тим небагатьом людям у завулку, з якими ще розмовляла. Вона хотiла вiддати комусь i великий годинник, де Тiм сховав свої заощадження. На щастя, Тiм почув про те вчасно й попросив мачуху поставити годинник у його кiмнатi в новому помешканнi. Вiн просив так настирливо, що мачуха погодилася - скорiше здивовано, нiж сердито. I таким чином той сейф, що вибивав години, помандрував разом iз Тiмом до його власної кiмнати, де хлопець уперше зроду дiстав змогу спокiйно, на самотi вчити уроки.
У новому помешканнi мачуха зразу найняла собi служницю. Але довго витримати в неї не могла жодна дiвчина. За Марiєю прийшла й пiшла Берта, за Бертою Клара, за Кларою Йоганна, поки врештi найняли одну лiтню жiнку на ймення Грiт. Та лишилась надовго, бо не мовчала хазяйцi, а огризалася щоразу, коли панi нападалась на неї.
Отак вони то гризлись, то знов мирились рiк за роком, аж поки Тiмовi сповнилось чотирнадцять лiт i настав час вiддавати його вчитись якогось фаху.
Мачуха наполягала, щоб Тiм пiшов учитись до контори, що приймає заклади на iподромi. Вона недарма добивалась того: якраз на свiй тринадцятий день народження Тiм поставив дуже багато грошей на одного старого коня, що його iподромне начальство востаннє, нiби з ласки випустило на перегони. На цього коня не ставив нiхто - крiм Тiма! Та через те, що на нього поставив Тiм, кiнь прийшов до фiнiшу перший - на превеликий подив усiх знавцiв. Хлопець одержав цiлих тридцять тисяч марок. Але пiсля того виграшу вiн заявив своїй мачусi, що вони тепер мають уже досить грошей i що вiн бiльше не гратиме на перегонах. I нi сльози, нi штурхани не могли вплинути на нього. Вiдтодi вiн нi разу не пiшов на iподром.
Мачуха з Ервiном iще кiлька разiв самi спробували щастя. Але, програвши загалом три тисячi марок, а вигравши ледве триста, вони теж покинули грати на перегонах.
Отож мачуха й сподiвалася, що Тiм, навчаючись у закладовiй конторi, знову захопиться перегонами. Вона вже навiть ходила домовлятися з найбагатшим у їхньому мiстi власником такої контори. Але Тiм затявся й сказав, що буде моряком i нiяких контор та iподромiв бiльше й знати не хоче.
Одного разу, кiлька днiв по тому, як Тiм закiнчив школу, мачуха знову завела свою стару пiсню про Тiмову майбутню роботу:
- Тижтаки вженедити-на, Тiме! Требаждочогосьбра-тися! Приконторi тизтвоїм хистом мiгбибагатi-єм стати, Тiме! Яжнепросе-бедбаю! Яжпроте-бедумаю!
- А я не хочу в контору! Я хочу стати моряком! - вiдрубав Тiм.
Тодi мачуха почала сердито вичитувати йому, далi розкричалась, а врештi пустила сльозу. Стала, як завжди, скиглити, що вiн хоче її залишити на старiсть без шматка хлiба, щоб вона з торбами ходила, що вiн, певно, надумав стати багатiєм сам, а її та свого брата Ервiна покинути в бiдi й що взагалi вiн завжди був у родинi як чужий. Вiн же навiть смiятись уже не вмiє!
Мачуха й гадки не мала, як боляче вразили Тiма тi останнi слова. Йому аж кров ударила в голову. Вiн ладен був схопитись i кудись забiгти.
Та вiдтодi, як Тiм утратив свiй смiх, вiн так навчився володiти собою, що аж страх, як на його лiта. I цього разу вiн теж зумiв так стриматися, що мачуха помiтила тiльки, як вiн почервонiв.
- Дасте менi в недiлю стiльки грошей, як тодi, коли я закладався востаннє, - сказав вiн. - Я, напевне, виграю дуже багато.
Не встигла мачуха вiдповiсти, як Тiм вибiг iз хати, помчав щодуху до рiчки й сiв там на самотнiй лавочцi, силкуючись опанувати своє хвилювання. Але цього разу не спромiгся. Його душили сльози; вiн щосили стримував плач i тому аж тiпався, хлипаючи. Лише як вiн кинув стримуватися, сльози й хлипання помалу минулися, i чотирнадцятирiчний хлопець почав спокiйно й холодно обмiрковувати своє майбутнє.
Вiн вирiшив у недiлю знову поставити на найгiршого коня й виграти багато грошей. Тi грошi вiн вiддасть мачусi, а потiм просто втече з дому. Може, найметься юнгою на пароплав, а може, щось iнше знайде. За грошi вiн не турбувався: iподроми є всюди. А крiм того, бути багатiєм йому зовсiм не хотiлося. Тiм це вже зрозумiв. Вiн продав свiй смiх за те, що зовсiм йому не потрiбне.
I ось хлопець, що сидiв на лавочцi над рiчкою, постановив собi куди важливiшу рiч: вiн вирiшив повернути свiй смiх! Наздогнати, знайти його. Розшукати пана Троча, хоч би де той був.
Добре було б, якби Тiм мiг комусь розповiсти про ту свою ухвалу хоч кому-небудь, хоч якому п'яному вiзниковi чи напiвбожевiльному диваковi-волоцюзi. Найскладнiшi речi можуть стати найпростiшими, коли порадитися про них iз ким-небудь. Але Тiм не мав права розповiдати про свою бiду. Вiн повинен був замкнутися в собi, як устриця замикається в своїй скойцi. Аркуш паперу, що лежав тепер у подвiйному днi годинника, зробив iз Тiма найсамотнiшого й найсмутнiшого хлопця в цiлому свiтi.
У тiй самотностi й смутку несподiвано пригадався Тiмовi небiжчик батько i грошi, вiдкладенi на мармуровий надгробок. I Тiм вирiшив iще одне: перше нiж утекти з дому, треба таки поставити батьковi той надгробок. Вiн знав, що зробити це буде нелегко. Та дарма. Якось упорається!
Вже спокiйнiший, пiдвiвся хлопець iз лави. В нього тепер були плани, що їх треба здiйснити. I тi плани додали йому сили.
Восьмий аркуш
ОСТАННЯ НЕДIЛЯ
Настала недiля - остання Тiмова недiля в рiдному мiстi. Мачуха хвилювалася вже зранку. Вона зварила дуже мiцної кави, жадiбно пила її за снiданком i майже нiчого не їла. Тiмовi вона дала навiть бiльше грошей, нiж той просив. А сама вбралася в свою найдорожчу сукню шовкову вишивану - i вийняла з шафи лисяче хутро.
- Ой, якбижзнати читожмивиграємо, - торохтiла вона. - Ативжезнаєш наякогоконяпоставиш, Тiме?
- Нi, - вiдказав хлопець щиру правду.
- Невжетищенекадумав?
- Тiм знає сам, що йому робити! - встряв зведений брат. Тiмовi успiхи на iподромi сповнили Ервiна не лише заздрiстю, а й повагою.
Поснiдавши, всi троє поїхали в таксi на iподром. Мачуха зразу попрямувала до кас. Але Тiм сказав, що йому треба ще трохи походити мiж людьми, послухати, що балакають про перегони та коней. Мачуха з Ервiном мусили погодитись i вiдпустили його самого поблукати в натовпi.
На iподромi Тiма вже майже забули, бо ж вiн цiлий рiк не був там. Та знайшлися й люди, що впiзнали хлопця й стали, перешiптуючись, показувати на нього iншим. Найдужче зацiкавився Тiмом один чоловiк iз кучерявим каштановим чубом та дивно колючими водяво-блакитними очима. Вiн ходив кругом хлопця, мов собака кругом свого хазяїна, й стежив за ним невiдчепно, хоч i непомiтно. А коли Тiм пiдiйшов до списка коней i почав його вивчати, чоловiк став поруч нього й сказав нiбито зовсiм байдуже, навiть не дивлячись на хлопця:
- На Вихора, здається, нiхто не ставить... - Потiм спитав: - А ти що, теж хочеш поставити?
- Аякже! - вiдповiв Тiм. - I якраз на Вихора.
Аж тодi незнайомець обернувся до нього:
- Смiливий же ти, хлопче! Адже у Вихора майже нiяких шансiв на виграш.
- Побачимо, - вiдказав Тiм.
Йому раптом стало смiшно. Але смiятися вiн не мiг. Поважно, трохи аж сумно дивився вiн на незнайомця. А той почав кепкувати з Тiмових смiливих намiрiв та з Вихора.
Тiм рушив до каси, i незнайомець пiшов поруч, без угаву жартуючи, дуже дотепно пiдсмiюючись iз малих жокеїв i водночас пильно стежачи за Тiмовим обличчям. Але Тiм i бровою не моргнув на тi жарти.
Не дiйшовши трохи до каси, Тiмiв супутник зупинився. Мимоволi пристав i Тiм.
- Мене звуть Крешимир, - сказав незнайомець. - Я тобi добра зичу, хлопче. Я знаю, ти на цьому iподромi ще нi разу не програв закладу. Не часто таке трапляється... Просто диво бере. Можна щось у тебе спитати?
Тiм поглянув у водяво-блакитнi очi, що нагадували йому когось, вiн тiльки не знав кого. Потiм вiдказав:
- Будь ласка, питайте...
Не спускаючи Тiма з очей, пан Крешимир тихо запитав:
- А чого ти, хлопче, нiколи не смiєшся? Ти не любиш смiятися? Чи... не можеш?
Тiмовi аж кров шибнула в голову. Що це за чоловiк? Хто вiн такий? I що вiн знає? Хлопцевi здалося враз, що в цього Крешимира Трочевi очi. Може, це сам Троч? Може, вiн навмисне так перемiнився, щоб випробувати Тiма?
Хлопець, певне, трошки задовго вагався, бо пан Крешимир раптом сказав:
- Можеш не вiдповiдати, я вже й так бачу. Колись, може, я зумiю тобi допомогти. Пам'ятай же, мене звуть Крешимир. Бувай здоров!
I чоловiк зник у тиснявi. Згубивши його з очей, розтривожений Тiм пiдiйшов до каси й поставив усi грошi на Вихора. Пiсля зустрiчi з цим паном Крешимиром вiн iще твердiше вирiшив не пiзнiш як завтра податись геть iз мiста.
Бiля каси до нього пiдбiгли мачуха та Ервiн. Видно, вони чекали його там. Цього разу Тiм так i не сказав їм, на якого коня поставив. Але вперше за весь час вiн разом iз ними стежив за перегонами.
Вихор був надзвичайно баский молодий жеребчик, що бiг на перегонах тiльки втретє. Люди всi гадали, що його випущено на перегони трохи зарано. Досi вiн займав тiльки середнi мiсця. Одного разу на початку перегонiв Вихор був стрiлою вихопився вперед, але скоро збився з ходи i, як звичайно, добiг до фiнiшу помiж "середнячкiв".
Про все те Тiм дiзнався з розмови двох чоловiкiв, що стояли поруч нього. Хлопця вперше зацiкавили перегони. Вiн боявся, що пiсля розмови з паном Крешимиром його угода з картатим паном Трочем стала недiйсна, i на цих перегонах хотiв пересвiдчитися, слушний його страх чи нi.
Пролунав стартовий пострiл. Вихор iз самого старту бiг четвертим, не наздоганяючи трьох переднiх, але й не вiдстаючи вiд них. Двоє чоловiкiв поруч Тiма вже розмовляли про коня, що бiг попереду. Але потiм розмова знову зiйшла на Вихора. В дедалi гучнiшому галасi Тiм чув лиш уривки: "...добре виїжджений...", "...ощаджує силу...", "...колись iще буде добрий кiнь..."
Вихор, здавалось, цього разу не мав шансiв на перемогу. Вiн тримався на четвертому мiсцi, але вже потроху вiдставав вiд трьох переднiх. Ервiн та мачуха напосiдали на Тiма, щоб сказав їм, на якого коня вiн поставив. Але хлопця пойняла непевнiсть. Очi його тривожно стежили за перегонами. Вихор трохи пiддав ходи, i вiдстань мiж ним та переднiми трьома помалу-помалу скорочувалась. Але й до фiнiшу було вже зовсiм близько.
I зненацька переднiй кiнь спiткнувся. Двоє, що бiгли зразу за ним, схарапудились i сахнулись убiк. А Вихор в ту мить стрiлою вихопивсь уперед i домчав до фiнiшу перший.
Натовп загукав скорiше розчаровано, нiж радiсно. Тiм почув бiля себе:
- Таких дурних перегонiв я ще зроду не бачив!
На великому табло нагорi з'явився напис "Вихор". Тiмовi аж на серцi полегшало. Йому так хотiлося засмiятись! Але натомiсть вiн мовчки вийняв iз кишенi купон, вiддав мачусi й сказав:
- Пiдiть одержiть грошi, будь ласка. Ми виграли!
Панi Талер з Ервiном бiгом кинулись до каси. Тiм не став дожидати їх, а мерщiй поїхав трамваєм додому, вийняв iз годинника свiй скарб, заховав угоду пiд пiдшивку кашкета, а грошi в кишеню пальта, перекинув пальто через руку й уже хотiв був вийти з хати, коли враз почув, що вертаються мачуха з Ервiном. Вiн швиденько сховався за завiскою в комiрчинi. Мачуха покликала: "Тiме!" Але Тiм не озвався.
- Iделишеньтойхлопець? - почув вiн. - Якийвiнчуд-нийстав останнiмчасом!
Голоси помалу затихли в дальших кiмнатах. Тiм iще почув, як Ервiн спитав: "То ми тепер дуже багатi?" - й мачушин рiзкий голос вiдповiв щось наче: "...рокп'ять тисяч!"
"Ну й добре, - спокiйно й холодно подумав Тiм. - Тепер я їм бiльше не потрiбен".
Вiн виступив iз комiрчини, вiдiмкнув тихенько дверi, так само тихо замкнув їх, прокрався попiд самими вiкнами до парку, а тодi чимдуж помчав на кладовище, що було в схiднiй частинi мiста.
Лиш як гладкий вусатий сторож при цвинтарнiй брамi спитав його, який номер батькової могилки, хлопець зрозумiв, що звертатися йому слiд було не сюди. I все ж вiн вирiшив спробувати:
- А можна у вас замовити мармуровий надгробок?
- Мармур у нас не дозволяється. Тiльки пiсковик, - буркнув вусань. - Та й не в мене слiд про це питати. А каменяр у недiлю не працює.
I раптом Тiмовi блиснула зухвала думка:
- А давайте заб'ємося об заклад, що в мого тата буде мармуровий надгробок. Ще й iз золотим написом: "Вiд твого сина Тiма, що нiколи тебе не забуде".
- Програв ти свiй заклад наперед, хлопче!
- А однаково, давайте заб'ємося! На плитку шоколаду. (Тiм побачив ту плитку шоколаду на пiдвiконнi в сторожцi.)
- А ти маєш за що купити плитку шоколаду, як програєш?
Тiм вийняв iз кишенi пальта всi свої грошi й показав сторожевi.
- Ну то як, забились?
- Дурнуватий якийсь заклад, я ще зроду так по-дурному не забивався, - промимрив той. - Ну, та дарма! - Вони потисли один одному руки на знак того, що забились, i рушили величезним, схожим на парк кладовищем до могилки Тiмового батька.
Ще здалеку обидва побачили на могилцi трьох робiтникiв у комбiнезонах. Гладкий сторож пiддав ходи.
- Що ж це таке!.. - вiн засопiв, наче морж, i пустився бiгцем.
На могилку якраз поставили новенький надгробок. Мармуровий! На ньому золотими лiтерами було викарбувано батькове iм'я й дати народження та смертi. А нижче: "Вiд твого сина Тiма, що нiколи тебе не забуде".
Сторожiв крик нiтрохи не збентежив робiтникiв. Вони показали йому папери, якi свiдчили, що надгробок поставлено цiлком законно. Був там навiть окремий дозвiл на мармур. Вони, мовляв, просто не схотiли будити сторожа, як приїхали, бо той саме задрiмав.
- А втiм, - додав один iз робiтникiв, - за надгробок має ще заплатити якийсь Тiм Талер.
- Правда, - озвався Тiм. - Ось вам грошi. - Вiн знову видобув їх iз пальта й вiдрахував тому робiтниковi скiльки треба.
Тiмовi лишилося всього пiвмарки.
Сторож буркнув щось i почвалав до сторожки. Робiтники зiбрали своє начиння, козирнули Тiмовi на прощання й теж пiшли.
А Тiм iз п'ятдесятьма пфенiгами в жменi та зi своєю чудернацькою угодою в кашкетi лишивсь на батьковiй могилцi й почав розповiдати мертвому все те, що радий був би розповiсти комусь живому.
Висловивши все, вiн iще раз подививсь на надгробок, що дуже йому подобався, тодi сказав:
- Я прийду, як могтиму знову смiятися. Скоро вернуся! - i, збентежившись раптом, додав: - Сподiваюся, що скоро...
У сторожцi Тiм забрав у насупленого вусаня виграний шоколад. А останнi свої грошi заплатив за квиток у трамваї. Куди вiн поїде, хлопець i сам ще не знав. Вiн тiльки знав, що хоче розшукати пана Троча й повернути собi свiй проданий смiх. (Тiм же й гадки не мав, що за рогом цвинтарного муру троє робiтникiв iще раз одержали грошi вiд одного добродiя в картатому костюмi, бо вони, люди побожнi, могли взяти на себе такий грiх, як робота в недiлю, тiльки за подвiйну платню.)
Дев'ятий аркуш
ПАН РIКЕРТ
Трамвай був майже порожнiй. Опрiч Тiма, в ньому їхав iще якийсь лiтнiй панок, повненький, iз веселим кирпатим обличчям. Вiн зразу спитав хлопця, куди той їде.
- На вокзал, - вiдповiв Тiм.
- Тодi доведеться тобi пересiсти! Цей трамвай на вокзал не їде. Я добре знаю, бо менi самому треба туди.
Тiм сидiв, держачи кашкета на колiнах. Пiд пальцями в нього зашурхотiв папiр угоди, i йому раптом сяйнула блискуча думка: вигадувати якнайбезглуздiшi, якнайнеймовiрнiшi заклади. Може, вiн програє який-небудь i тодi дiстане назад свiй смiх!
Тому хлопець вiдповiв:
- А давайте заб'ємося об заклад, пане, що цей трамвай поїде на вокзал.
Панок засмiявсь i сказав точнiсiнько те саме, що сторож на кладовищi:
- Програв ти свiй заклад наперед, хлопче! - А потiм додав: - Бо ми їдемо в дев'ятому номерi, а цей номер нiколи ще не ходив до вокзалу.
- Однаково, забиймося! - промовив Тiм так упевнено, що панок аж сторопiв.
- О, ти, здається, певен свого виграшу, хлопче! А на що ти хочеш закластися?
- На квиток до Гамбурга, - швиденько вiдповiв Тiм - i сам зчудувався: чого це раптом йому набiгло таке на думку! (А втiм, нiчого дивного в тому не було: адже вiн давно вже збирався стати моряком.)
- То ти хочеш їхати до Гамбурга?
Тiм кивнув головою.
Ласкаве кирпате обличчя зморщилося в усмiшцi.
- Тодi не треба й закладатися! Бо я сам їду до Гамбурга й маю квиток на цiле купе. Той пан, що збирався їхати зi мною, затримується тут. От ти й будеш менi за товариство.
- I все ж давайте заб'ємося, -поважно сказав Тiм.
- Ну, гаразд. Забилися. Але попереджую: ти програєш! Як тебе звати?
- Тiм Талер.
- Гарне прiзвище. Грiшми пахне [1]. А мене звуть Рiкерт. ------[1] Талер - давня нiмецька монета. ------
Вони потисли один одному руки, воднораз познайомившись i забившись об заклад.
Коли до вагона ввiйшов кондуктор перевiряти квитки, пан Рiкерт спитав його:
- Ми їдемо на вокзал?
Тiльки-но кондуктор розкрив рот вiдповiсти, як трамвай рiзко зупинився: Тiм мало не впав на пана Рiкерта. Кондуктор побiг до переднiх дверей. Там якраз заходив до вагона ревiзор у мундирi з товстим срiбним аксельбантом. Вiн щось гукнув кондукторовi, а той йому; потiм кондуктор повернувся до вагона й вiдповiв на Рiкертове запитання:
- Зараз ми, пане, справдi поїдемо на вокзал, бо на нашiй лiнiї порвався провiд. Але звичайно дев'ятка на вокзал не ходить.
Торкнувши пальцем кашкета, вiн знову пiшов наперед.
- Грiм побий, швиденько ж ти виграєш заклади, Тiме! - засмiявся пан Рiкерт. - Ти, напевне, знав, що той провiд порветься, еге?
Тiм сумно похитав головою. Вiн раднiший був би програти цей заклад. Та все ж йому хоч ясно стало, що пан Троч має такi здiбностi, якi можна назвати принаймнi незвичайними.
На вокзалi пан Рiкерт спитав, де ж Тiмовi речi.
- Все, що треба, при менi, - вiдповiв Тiм якось непевно, трошечки по-дитячому. - А паспорт у кишенi.
У хлопця справдi був паспорт. Як йому минуло чотирнадцять рокiв, вiн добивсь вiд мачухи, щоб вона взяла йому паспорт. Мовляв, на iподромi можуть часом спитати документи. Одного цього натяку вистачило: адже якраз тодi Тiм був вiдмовився вигравати грошi.
А тепер от виявилося, що паспорт йому справдi потрiбен, бо ж вiн їхав до чужого мiста, до Гамбурга.
Пан Рiкерт мав у поїздi цiле купе першого класу. На дверях була пришпилена картка з написом: "Крiстiан Рiкерт, директор пароплавства". Але нижче стояло ще одне прiзвище, i, прочитавши його, Тiм сполотнiв. Бо там було написано: "Барон Томас Троч". Коли вони посiдали, пан Рiкерт запитав?
- Тобi недобре, Тiме? Чого ти раптом так поблiд?