- Та нi, нiчого, зi мною часом таке буває, - вiдказав Тiм, i то, власне, була правда, бо з ким на свiтi такого не буває?
Поїзд довго їхав понад берегом Ельби. Пан Рiкерт, видимо, зацiкавлено розглядав рiчку й береги, а Тiм нiчого того не бачив.
Час вiд часу ласкавi Рiкертовi очi крадькома поглядали на Тiма, тодi знову повертались до краєвиду в вiкнi. Пана Рiкерта чимсь непокоїв цей поважний, аж сумний хлопець, i вiн вирiшив розважити його кумедними iсторiями з моряцького життя. Але скоро вiн помiтив, що Тiм задумався про щось своє i не слухає його.
Аж як пан Рiкерт заговорив про барона Троча, на чиєму мiсцi їхав тепер Тiм, хлопець видимо зацiкавився й навiть сам розговорився.
- Барон, мабуть, дуже багатий? - спитав вiн.
- Без мiри багатий! У нього є пiдприємства по всьому свiтi. Те гамбурзьке пароплавство, де я директором, також належить йому.
- То барон живе в Гамбурзi?
Пан Рiкерт якось непевно розвiв руками, немов хотiв сказати: "Що я знаю?" Тодi пояснив:
- Барон живе скрiзь i нiде. Сьогоднi вiн у Гамбурзi, завтра в Рiо-де-Жанейро, а пiслязавтра, може, в Гонконгу абощо. А головна його резиденцiя, скiльки менi вiдомо, - один замок десь у Месопотамiї.
- Ви, певне, дуже добре знаєте його?
- Його, Тiме, нiхто добре не знає. Вiн перемiняється, як хамелеон. Примiром, вiн багато рокiв мав тонкi стиснутi губи й колючi очi - я ладен заприсягтися, що вони були водяво-блакитнi. I ось я побачив його вчора, - аж вiн має лагiднi карi очi. I темних окулярiв на вулицi вже не носить. Але найдивовижнiше ось що: я нiколи не чув, щоб вiн смiявся, а от учора вiн реготав, як малий хлопчак. I нi разу навiть губiв не стис, як бувало звичайно.
Тiм квапливо вiдвернувся до вiкна, бо сам в ту мить мимоволi стис губи
Пан Рiкерт вiдчув, що його оповiдання чимсь i дуже цiкавить, i водночас бентежить хлопця. Тому вiн змiнив тему:
- А чого ти, власне, їдеш до Гамбурга?
- Хочу найнятись на який-небудь пароплав учнем офiцiанта! - I знову Тiм сам здивувався зi своєї несподiваної ухвали, хоч дивного в нiй нiчого й не було: адже треба з чогось починати, коли хочеш стати моряком.
Пан Рiкерт аж засяяв, гордий вiд того, що може допомогти хлопцевi.
- То ти щасливець, Тiме! - сказав вiн майже урочисто. - Коли тобi треба на вокзал, трамвай наче тiльки задля тебе повертає туди, а коли тобi потрiбна робота, мов з неба падає людина, що може її тобi дати!
- А ви можете влаштувати мене учнем офiцiанта?
- Офiцiант на пароплавi називається стюард, - поправив його директор пароплавства. - А тобi доведеться попервах бути юнгою чи боєм. Я тiльки хотiв би знати одне: чи твої тато й мама згоднi?
Тiм задумався лиш на мить, а тодi вiдповiв:
- У мене немає тата й мами.
Про мачуху вiн не сказав, бо знав, що вона нiколи не дала б йому дозволу найнятись на пароплав. I взагалi вiн не дуже задумувався над тим, що залишає позаду.
Куди дужче непокоїло його iнше: чи ця зустрiч iз паном Рiкертом справдi щасливий випадок, а чи, може, й тут доклав рук картатий пан, як у тiй iсторiї з мармуровим надгробком та з трамваєм?
Разом зi своїм смiхом Тiм утратив iще одне: простосердiсть i довiру до людей. I це було дуже погано.
Пан Рiкерт спитав його ще щось, але хлопець заклiпав очима, не зрозумiвши: так вирували думки у нього в головi.
- Я питаю, чи не треба тобi допомогти взагалi? - ще раз спитав пан Рiкерт. - Чи, може, я тобi не подобаюся?
- Ну що ви, що ви! - швидко вiдповiв Тiм. - Навiть дуже!
Вiн сказав це цiлком щиро. В ньому враз зародилася впевненiсть, що цей чоловiк хоч i служить у картатого пана (чи то пак у багатого барона Троча), але не може бути Трочевим поплiчником. Тiм знову став простосердою дитиною, звичайнiсiньким чотирнадцятирiчним хлопчаком.
А пан Рiкерт спитав уже навпростець:
- Скажи, що з тобою таке? Адже ти сьогоднi ще нi разу не засмiявся, хоч посмiятись таки було з чого. Може, в тебе якась бiда?
Хлопець радий був би кинутись на шию пановi Рiкертовi, як роблять часом люди у виставах. Але в Тiм а то була не гра, не комедiя, а справдi нестерпуче поривання до людини, якiй можна все розповiсти.
I так важко було хлопцевi стримати те поривання, що вiд розпачу й безпорадностi йому з очей покотились, мов горох, сльози.
Пан Рiкерт сiв поруч нього й сказав якомога спокiйнiше, аж холодно:
- Ну, не плач! Розкажи, що з тобою таке.
- Я не можу! - вигукнув Тiм, тодi просто тицьнувся обличчям у плече пановi Рiкертовi, й сльози полилися ще дужче.
Вiн так хлипав, що аж тiпався весь.
Невеличкий повненький директор пароплавства взяв хлопця за руку й тримав, поки Тiм, утомившись плачем, заснув.
Десятий аркуш
ЛЯЛЬКОВИЙ ТЕАТР
Вантажно-пасажирське судно, що на ньому Тiм мав служити як стюардiв помiчник, називалося "Дельфiн" i ходило на лiнiї Гамбург Генуя.
До вiдплиття пароплава лишалося ще три днi, й пан Рiкерт узяв хлопця на той час до себе додому, до гарненької вiлли, що стояла на розкiшнiй набережнiй над Ельбою. Бiла, мов хмаринка на лiтньому небi, вiлла мала на чiльнiй стiнi, над дверима, пiвкруглий балкон, пiдпертий трьома колонами. Ганок з обох бокiв стерегли два лагiднi леви, витесанi з каменю.
Коли Тiм побачив той свiтлий, веселий будиночок, йому аж серце стислося. Колись, як вiн був iще веселим хлопчаком, той будиночок, певне, здався б йому чарiвним сном, житлом щасливого принца з якоїсь казки. Та хто продав свiй смiх, той хiба може бути щасливий? Поважний i смутний пройшов Тiм мiж двома лагiдними левами до дверей бiлої вiлли.
Пан Рiкерт жив удвох iз своєю матiр'ю, добросердою старенькою жiнкою з сивими кучериками й таким голоском, наче в маленької дiвчинки. Вона смiялася з усього, як дитина.
- Чого ти весь час такий сумний, хлопче? - спитала вона Тiма. Недобре так у твоїх лiтах! Iще встигнеш скуштувати серйозного в життi. Правда ж, Крiшане?
Її син, директор пароплавства, кивнув головою, вiдвiв матiр убiк i пояснив їй, що з хлопцем, видно, сталося щось жахливе, отож нехай вона буде з ним обережнiша.
Старенькiй нелегко було зрозумiти, що має на увазi її син. Вона виросла в багатому, веселому домi, вийшла замiж за багатого й веселого чоловiка й тепер доживала вiку в достатку й веселощах. Вона знала вбогi завулки лише iз зворушливих оповiдань, що, читавши їх, завжди плакала, а гризнi, заздрощiв, лукавства старенька просто не бачила в життi, бо не хотiла бачити такої поганi. Вона цiле своє життя лишалась дитиною, небесно-блакитною квiткою, що не могла вiдцвiсти.
- А знаєш що, Крiшане, - сказала старенька, вислухавши сина. - Я поведу хлопця погуляти, покажу йому мiсто. Ось побачиш, я його розважу, вiн у мене таки засмiється!
- Тiльки обережно з ним, мамо, - попросив пан Рiкерт. I старенька пообiцяла, що буде обережна.
Прогулянки з нею стали для Тiма справжньою мукою, бо вiн дуже полюбив це вiсiмдесятирiчне дитятко й радий був би усмiхнутись до неї, пiдморгнути їй, коли вона брала його за руку своєю маленькою м'якенькою ручкою. Йому хотiлось навiть подражнити її, немов старшу сестричку. Але смiх його був далеко. З тим смiхом ходив десь по свiту один химерний багатий барон. Тiм зрозумiв тепер: вiн продав найкраще з того, що мав.
У вiвторок старенькiй панi Рiкерт набiгла цiкава думка. Вона прочитала в газетi, що один ляльковий театр виставляє казку "Липкохвiст". То була казка про королiвну, що не вмiла смiятися. Панi Рiкерт добре пам'ятала всю ту казку. I вона вирiшила сходити на виставу й повести на неї хлопця, що не вмiв смiятися.
Та думка дуже сподобалась самiй панi Рiкерт, але вона зразу нiкому нiчого не сказала. Цiлий ранок тихенько собi посмiювалась i аж по обiдi запросила до театру свого сина й Тiма. Обидва вони не могли вiдмовити старенькiй i пiшли з нею.
Ляльковий театр був вiд них не дуже далеко - в невеличкому гамбурзькому передмiстi Евельгене, що лежить попiд кручами на березi Ельби й складається, власне, з одного рядка маленьких чепурненьких будиночкiв у садочках. Ото там, у заднiй кiмнатi одного ресторанчика, й мiстився ляльковий театр.
Невеличка зала була повна дiтей. Помiж них сидiло лиш декiлька батькiв та матерiв.
Панi Рiкерт зразу нагледiла троє вiльних мiсць у другому ряду i, смiючись та вимахуючи руками, пропхалася туди, її син iз Тiмом пiшли за нею. Тiльки-но вони повсiдались, як у залi погасили свiтло й невеличка червона завiса перед сценою пiднялася вгору.
Вистава почалася з вiршованої розмови мiж королем i волоцюгою. Вони стрiлися глупої ночi, в чистiм полi, при мiсяцi. Королеве обличчя було блiде й поважне. А волоцюга мав свiжi, червонi навiть при мiсячному свiтлi щоки й усмiхненi уста. Ось яка була їхня розмова, що з неї почалась вистава:
К о р о л ь
Дiйшли менi, добродiю, до слуху
Чутки про королiвну Несмiюху.
Я сам статечний, не люблю смiятись,
Отож би добре з нею нам побратись.
Та хтозна, де живе вона, одначе.
Не скажете? Я щедро вам вiддячу.
В о л о ц ю г а
Чом нi? Я вас охоче проведу,
Бо я i сам оце туди iду.
Та вам на шлюб не раджу сподiватись,
Бо я навчу ту панночку смiятись.
К о р о л ь
Не навчите, земляче, далебi,
Бо хто хоч раз помислить сам собi,
Що все живе на свiтi має вмерти,
Тому гiркої думки не вiдперти,
Що свiт - то лиш блискуча банька з мила:
Гра, поки лусне; а тодi - могила.
По думцi ж тiй годиться не смiятись,
А гiдному й поважному лишатись.
В о л о ц ю г а
Ви, пане, бачу, мудрий чоловiк,
Та трошечки не в той загнули бiк.
Пошився в дурнi, хто лиш смертi жде:
Життя тим часом мимо нього йде.
Бо ж келих роблять не щоби розбити,
А щоби мед-вино iз нього пити.
Вiн знає, що розiб'ється колись,
Та поки цiлий - дзень собi та блись!
К о р о л ь
Як може вiн радiти, що блищить,
Коли вiн знає: час його строщить?
В о л о ц ю г а
Отож вiн так i квапиться радiти,
Бо знає, що не вiк йому ряхтiти!
К о р о л ь
Вам рiч моя, мов по стiнi горох.
Ходiм лишень до королiвни вдвох.
Як ви насмiшите її, то вам
Я королiвство все своє вiддам!
В о л о ц ю г а
Ну що ж, забились! Але ж хто не знає,
Що смiх людей вiд звiрiв вiдрiзняє!
Адже з того людина й пiзнається,
Що в слушну мить вона смiється.
Завiсу опустили, i в залi стало майже темно. Тiльки крiзь нещiльно позавiшуванi вiкна просочувалося трохи свiтла. Дiти, що з них бiльшiсть не зрозумiли коротенького прологу, перешiптувались та чекали нетерпляче, коли ж нарештi почнеться справжня вистава.
Спереду, в другому ряду, нашi троє глядачiв тихо сидiли на своїх мiсцях i думали про зовсiм рiзнi речi, кожне про своє. Старенька панi Рiкерт сердилася, що мусить погодитися саме з волоцюгою. Бо вона не дуже шанувала волоцюг (хоч роздавала жебракам грошi без лiку). Вона б охочiше погодилася з королем, таким поважним i вродливим!
Пан Рiкерт, що сидiв праворуч неї, силкувався в пiвтемрявi розглядiти Тiмове обличчя. Та лиш один тоненький промiнчик падав на хлопцеве чоло, блiде, як у короля з вистави. Пан Рiкерт побоювався, що вигадка його матусi - повести хлопця до лялькового театру - не дуже вдала. Бо напередоднi вiн бачив, як Тiм плакав.
А в Тiмовiй головi билася тiльки одна думка: "Хоч би нiхто зараз не заговорив до мене!" Йому зовсiм здушило горло, аж вiддих перехопило. I весь час крутились у мозку останнi рядки прологу: "...Смiх людей вiд звiрiв вiдрiзняє! Адже з того людина й пiзнається, що в слушну мить вона смiється... смiється... смiється..."
Ось завiса знов пiднялась, i Тiмiв погляд, а тодi й усю його увагу прикувала до себе блiда-блiда, поважна-поважна королiвна, що виглядала з вiконця у високiй замковiй вежi.
В садочок пiд вiконцем вийшов король-батько. Побачивши його, дочка сахнулась назад i потихеньку зачинила вiкно.
Його величнiсть король сiв скраєчку на цямриння фонтана й почав виливати квiтам та водi свiй жаль: зiбрав вiн до замку всiх жартунiв та витiвникiв, улаштовує всiлякi можливi розваги, щоб насмiшити свою дочку, та все марнiсiнько.
Зiтхаючи, король пiдвiвся. Дiти в залi принишкли, як мишенятка.
Його величнiсть почав ходити по садочку туди й сюди, нарiкаючи на свою та на доччину долю. Та зненацька спинився й вигукнув:
- Якби хто її насмiшив, я б йому зразу вiддав її за дружину й пiвкоролiвства дав би в посаг!
В ту мить якраз увiйшли до садочка волоцюга з чужим смутним королем.
Волоцюга зачув розпачливу мову короля-батька й гукнув, не довго думаючи:
- Дотримайте ж слова, ваша величнiсть! Коли я насмiшу королiвну, я вiзьму її собi за дружину. А пiвкоролiвства можете лишити собi, бо оцей ось добродiй, що йде зi мною, пообiцяв менi своє цiле.
Король зчудовано витрiщився на обох чужинцiв, що мимоволi пiдслухали його.
Блiдий чужий король сподобався йому дужче, нiж здоровий червонощокий волоцюга. (В королiв у таких речах свiй власний смак.) Та все ж вiн не став зрiкатися слова й сказав:
- Коли тобi, чужинцю, пощастить насмiшити королiвну, ти будеш принцом i її чоловiком!
Така обiцянка задовольнила волоцюгу. Вiн повернувсь i кудись прожогом побiг, лишивши двох королiв самих.
Завiса знов опустилась, i настала коротенька перерва. Малим глядачам було страшенно цiкаво: чи то ж засмiється королiвна?
А Тiм Талер потай надiявся, що вона не засмiється. Королiвна вже здавалась йому немовби рiдною сестрою; вдвох iз нею вони не смiятимуться наперекiр усьому свiтовi. Але Тiм добре знав, як звичайно кiнчаються казки. Тому вiн пригнiчено чекав тої митi, коли королiвна засмiється.
I, на жаль, довго чекати йому не довелося. Коли завiса пiднялась, королiвна вже знов виглядала з вiконця, а обидва королi сидiли на цямринi фонтана. З-за сцени почувся спiв i смiх, i зненацька до садочка вбiг волоцюга. Вiн вiв на золотому ланцюжку бiлого лебедя. Якийсь гладкий чоловiк тримався правою рукою за лебедячий хвiст, неначе був до нього приклеєний. А лiвою рукою гладун тяг за собою миршавенького худого чоловiчка, а той за собою - стареньку бабусю, а бабуся - хлопчика, а хлопчик - дiвчинку, а дiвчинка - собаку. Всiх їх немовби скувала в один ланцюг якась чарiвна сила. Вони пiдскакували, пританцьовували, нiби на невидимих пружинах. I реготали, аж лящало в садочку.
Королiвна вихилилась далеко з вiконця, щоб краще все побачити. Вона здивовано витрiщила очi, однак навiть не всмiхнулась.
"Не смiйся, сестричко! - подумки благав її Тiм. - Нехай хоч весь свiт регоче, а ми не смiймося!"
Та надарма благав. Сумний чужий король не встерiгся й доторкнувся до собачки на кiнцi тiєї чудернацької низочки. I зразу ж нiби прилип до собачого хвостика. А з переляку вхопився вiльною рукою за правицю старого короля-батька. Тепер уже обидва королi мiцно приклеїлись до дивовижної процесiї. Вони смикалися, тiпались, i видно було, що обидва радi б звiльнитися вiд тих незбагненних чарiв. Але нiяк не могли. Довелось обом змиритися зi своїм химерним становищем, i здавалось навiть, наче воно вже починає тiшити їх.
Ноги їхнi мимохiть подригувалися до танцю, кутики вуст сiпались; i раптом обидва королi незграбно, кумедно застрибали, а тодi пирснули реготом.
В ту саму мить згори, з вiконця, пролунав i королiвнин смiх. Заграла музика. Всi пустились в танок, усi стрибали, смiялись, i дiти в залi теж смiялись i тупотiли ногами з радощiв.
Сердешний Тiм сидiв, наче камiнь, посеред того моря смiху. Старенька панi Рiкерт поруч нього так смiялась, що аж затулила обличчя руками й перехилилась наперед, бо вiд смiху з очей їй котилися сльози.
В ту хвилину Тiм уперше помiтив, як схоже виявляються в людини смiх i плач. I вiн зробив страшну рiч: закрив обличчя долонями, нахиливсь уперед i вдав, нiби смiється.
А насправдi Тiм плакав. Крiзь сльози вiн мурмотiв: "Сестричко-королiвно, ну навiщо ти засмiялася? Навiщо?!"
Коли завiса впала й у залi засвiтилося свiтло, панi Рiкерт дiстала з кишенi мереживну хусточку, витерла собi очi, а тодi простягла хусточку Тiмовi:
- На, Тiме, витрись. Бач, i в тебе зо смiху аж сльози потекли. Я ж знала, що з такої комедiї й ти засмiєшся! - I старенька переможно глянула на свого сина.
- Авжеж, мамо, - чемно вiдказав той. - Це ти справдi непогано придумала. - Але тi слова пан Рiкерт вимовив невесело. Вiн бачив, що хлопець iз доброго серця й з розпачу обдурив стареньку. I Тiм знав, що пан Рiкерт це бачить.
Уперше вiд того нещасливого дня на iподромi в хлопцевiй душi знялася безсила лють на барона Троча. Та лють просто полонила його всього, i вiн iще твердiше вирiшив за будь-яку цiну вiдвоювати свiй смiх.
К н и г а д р у г а
П Р И Г О Д И
Навчи мене смiятись, порятуй мою душу!
Англiйське прислiв'я
Одинадцятий аркуш
СТРАШНИЙ БАРОН
На Тiмову полегкiсть другого дня "Дельфiн" вiдплив до Генуї. Старенька панi Рiкерт на прощання довго махала Тiмовi рукою з ганку бiлої вiлли, й Тiм махав у вiдповiдь, поки бачив її.
Директор пароплавства сам вiдвiв хлопця на судно. На дорогу вiн купив йому костюмчик, черевики, ручний годинник i новiсiньку матроську торбу.
Прощаючись iз Тiмом на пiрсi, вiн сказав:
- Хвоста вгору, хлопче! Як повернешся за три тижнi сюди, то дивитимешся на свiт зовсiм iншими очима. Тодi ти, напевне, вже смiятимешся. Тож хвоста вгору, хлопче! Домовились?
Тiм одну мить повагався, тодi швидко вiдповiв:
- Домовилися! Коли я повернуся до вас, пане Рiкерт, я вже смiятимусь.
Вiн iще раз подякував директоровi за все, затинаючись, бо йому раптом здушило горло, i мерщiй побiг трапом на пароплав.
Капiтан "Дельфiна" був похмурий чоловiк, що любив перехилити чарчину й геть на все дивився крiзь пальцi. Вiн ледве глянув на Тiма, коли той увiйшов до нього, i буркнув:
- Iди до стюарда. Вiн у нас теж новенький. Спатимете вдвох у однiй каютi.
Тiм, що вперше в життi потрапив на пароплав, довго блукав безпорадно по залiзних трапах, по вузьких переходах, по баковi та по ютi, шукаючи стюарда. Команда на пароплавi не була вбрана в матроську форму й вiдрiзнялась вiд пасажирiв тiльки своєю робочою одежею. Тому хлопець не знав, до кого звернутися. Попоблукавши довгенько, вiн урештi зайшов у якiсь вiдчиненi дверi на шкафутi й побачив перед собою щось подiбне до чекальнi чи вiтальнi, а посеред неї вистеленi килимом сходи з гарно вигнутим лакованим поруччям, що вели вниз, у нутро пароплава. Звiдти здiймався смачний дух смаженої риби, i Тiм здогадався, що там, унизу, йому напевне й доведеться працювати.
Хлопець спустився вниз. Там, праворуч, зразу бiля сходiв, був камбуз, звiдти смачно пахло вареним i смаженим. А просто проти сходiв - розчиненi двiйчатi дверi до великої зали-їдальнi. Столи й стiльцi в нiй були попригвинчуванi до пiдлоги.
Якийсь чоловiк у бiлiй куртцi саме накривав столи. Вся його постать, а надто кругла голова з кучерявим каштановим чубом, видалась Тiмовi знайомою, хоч хлопець iще не збагнув, хто ж це такий.
Коли Тiм увiйшов до їдальнi, чоловiк у бiлiй куртцi обернувся й сказав зовсiм не здивовано:
- А ось i ти прийшов!
Але Тiм здивувався. Цього чоловiка вiн знав. Навiть Iм'я його пам'ятав. Це був Крешимир, той самий чоловiк, що недавно на iподромi так налякав Тiма своїм запитанням, але потiм сказав: "Колись, може, я зумiю тобi допомогти". Той самий, що його водяво-блакитнi очi так нагадували Троча, барона, якого шукав Тiм.
Пан Крешимир не дав Тiмовi довго думати. Вiн вiдвiв хлопця до їхньої спiльної каюти, закинув Тiмову матроську торбу на верхню койку, а тодi дав йому картатi штани та бiлу куртку - такi самi, як мав на собi.
Нова одiж прийшлась на Тiма якраз i дуже личила йому.
- Та ти ж наче вродився, щоб стати стюардом! - засмiявся Крешимир. Але, глянувши на поважне Тiмове обличчя, зразу змовк. Замислено подивившись на хлопця, вiн промурмотiв скорiше сам до себе, нiж до нього: - Цiкавий я знати, яка в тебе з ним справа була!
Але потiм, немовби вiдганяючи неприємну думку, випростався, поправив на собi бiлу куртку й мовив владно:
- Ну, до роботи! Йди в камбуз до Енрiко, допоможи йому чистити картоплю. Як менi треба буде, я тебе покличу. Ну, гайда!
I Тiм до самого вечора чистив у камбузi картоплю. Кок Енрiко був кумедний стариган-генуезець. Вiн, як i капiтан, нi про що не дбав. У тiсному корабельному свiтi капiтан - не тiльки володар, а й взiрець для всiх. Коли капiтан суворий i дбайливий, така в нього буває й команда. Коли ж вiн недбайло, як на "Дельфiнi", то й уся команда в нього недбала, аж до кока Енрiко.
Той Енрiко майже без передиху розповiдав хлопцевi всiлякi анекдоти на химернiй сумiшi з нiмецької та iталiйської мов. Бачачи, що Тiм не смiється, вiн думав, що хлопець його не розумiє, проте розповiдав далi й далi, для власної розваги, i навiть не бачив, що Тiм чистить картоплю затовсто.
Коли пароплав аж надвечiр вийшов нарештi з гамбурзького порту, пан Крешимир покликав Тiма в їдальню собi на помiч. Хлопець весь час дуже бентежився, бо водяво-блакитнi стюардовi очi раз по раз допитливо позирали на нього. Вiд того збентеження Тiм переплутав кiлька замовлень: однiй американцi замiсть вiскi принiс лимонного соку, а шотландському лордовi, що замовляв яєчню з шинкою, подав двi порцiї горiхового торта.
Пан Крешимир виправив його помилку, не сказавши лихого слова. Вiн весь час нiби мимохiдь навчав Тiма:
- Страву подавай з лiвого боку! Лiву руку, подаючи, закладай за спину. Виделку клади лiворуч, а нiж праворуч, вiстрям до тарiлки.
Пiсля вечерi пан Крешимир знову послав Тiма до камбуза - помагати коковi мити посуд. Працював хлопець неуважно й недбало, бо в головi у нього роїлося з сотню всiляких "чому": чому барон не поїхав у тому купе, що в ньому пан Рiкерт привiз Тiма до Гамбурга? Чому пан Крешимир раптом опинився стюардом на тому самому пароплавi, де влаштували Тiма? I чому пан Рiкерт улаштував його саме на цей пароплав? Чому? Чому? Чому?
Враз у Тiмових вухах пролунало справжнє кимсь вимовлене "чому". Чийсь рiзкий чоловiчий голос спитав:
- Чому це ви опинилися на цьому суднi?
А Крешимирiв голос вiдповiв:
- А чом би й нi?
- Вийдiмо на палубу! - звелiв перший голос.
По вузенькому залiзному трапi, що вiв на ют, загрюкотiли ноги. Потiм тупiт i голоси затихли. Але в Тiмовiй головi вони ще лунали. Йому здалось, нiби вiн уже колись чув той перший голос, що звертався до Крешимира. I раптом - Тiм якраз витирав рушником велику супницю раптом Тiм збагнув, чий то голос.
То був голос людини, що їй Тiм продав свiй смiх, - голос барона Троча.
Супниця вислизнула з Тiмових рук i розлетiлася долi на дрiбнi скалки. Кок Енрiко вiдскочив убiк, злякано вигукнувши: "Мамма мiа!" ("Матiнко моя!"), а Тiм прожогом кинувся на ют, слiдом за голосами.
Нагорi не видно було нiкого. Два корабельнi лiхтарi тьмяно освiтлювали палубнi надбудови та затягнену брезентом шлюпку. Аж ураз Тiм почув тихi голоси i, озирнувшись лiворуч, звiдки вони долiтали, угледiв невиразно, як пiд шлюпкою щось ворухнулося. Навшпиньки пiдкрався хлопець ближче й побачив пiд шлюпкою двi пари чоловiчих нiг. Розглядiти щось бiльше вiн не змiг, але й так ясно було, що голоси тi долiтали з-за шлюпки. Тiм потихеньку, тамуючи вiддих, пiдiйшов iще ближче. Один раз у нього пiд ногою рипнула палубна мостина, але тi двоє за шлюпкою, видно, нiчого не помiтили.
Нарештi хлопець пiдкрався так близько, що змiг пiдслухувати приглушену розмову.
- ...Смiшно слухати! - просичав баронiв голос. - Невже ви хочете, щоб я вам повiрив, нiби ви вже витратили всi грошi, якi мали з акцiй?
- Незабаром пiсля того, як ви дали менi тi акцiї, їхнiй курс упав зовсiм низько, - спокiйно вiдказав Крешимир.
- Нехай так! - барон засмiявся купленим смiхом. - Курс акцiй упав тому, що я маю деякий вплив на бiржi. Але ж чверть мiльйона вам однаково ще лишилося!
- А тi чверть мiльйона я поклав до одного банку, що невдовзi збанкрутував, бароне.
- Таке ваше щастя, - знову засмiявся барон, i Тiм аж здригнувся вiд того смiху. Його поривало кинутись туди, але вiн зметикував, що розумнiше буде зачекати й послухати, що ж далi.
- Ну що ж, навiть коли вам доводиться знову працювати, це ще не пiдстава працювати саме на цьому суднi й саме з цим хлопцем.
Цього разу засмiявся Крешимир.
- А хто менi заборонить? - вигукнув вiн.
- Тихше! - просичав барон.
Пiвголосом Крешимир мовив далi:
- Я продав вам свої очi, взявши за них вашi риб'ячi баньки. Заплатили ви менi акцiями на мiльйон марок, але з того мiльйона нi одна марка не попала до моєї кишенi. Ви мене перехитрили. Але цього разу я буду хитрiший за вас, бароне. Я двiчi бачив вас на iподромi з цим хлопцем. I спостерiг, що цей хлопець потiм став щоразу вигравати. А ще я спостерiг, що хлоп'я стало сумне та понуре, мов старий, недужий самотнiй пенсiонер.
Тiмове серце закалатало, коли вiн почув тi слова. Але вiн стояв тихо, не ворухнувся.
А Крешимир провадив далi:
- Я дiзнаюся, що ви виманили в цього хлопця! Я за ним стежу вже чотири роки, i менi нелегко було влаштуватися стюардом на цьому пароплавi. Але тепер...
Баронiв голос перебив Крешимира:
- Тепер я вам, коли хочете, дам iще мiльйон! Цього разу готiвкою, з рук у руки!
- Нi, бароне, цього разу сила моя! - Крешимир говорив дуже помiрковано. - Я можу використати те, що знаю, в три способи: або забрати вiд вас свої очi, або взяти мiльйон, або - i це, мабуть, не найгiрше - примусити вас розiрвати вашу угоду з цим хлопцем, хоч я й не знаю, яка та угода.
Тiм притис у темрявi кулак до рота, щоб не виказати себе стогоном. Якусь хвилину було тихо. Потiм знову почувся баронiв голос:
- Мої справи з хлопцем вас не обходять. Та коли вам такi потрiбнi вашi очi, я згоден на певних умовах... Крешимир перебив його, аж задихаючись:
- Авжеж, бароне, менi потрiбнi мої очi! Мої давнi лагiднi, дурнi коров'ячi очi! Вони менi милiшi за всi скарби свiту, хоч ви того, може, нiколи не зрозумiєте!
- Так, я нiколи цього не зрозумiю, - пiдтвердив баронiв голос. I все ж я на певних умовах згоден розiрвати нашу угоду. Гляньте, будь ласка, на себе в оце дзеркальце.
Настала тиша, така, що чутно було, як б'ється серце. Тiм аж упрiв вiд хвилювання, в яке вкинула його та розмова, й вiд зусиль триматися тихо.
Нарештi вiн почув Крешимирiв шепiт:
- Мої очi! В мене! Знов!
- А тепер мої умови, - сказав барон.
Поїзд довго їхав понад берегом Ельби. Пан Рiкерт, видимо, зацiкавлено розглядав рiчку й береги, а Тiм нiчого того не бачив.
Час вiд часу ласкавi Рiкертовi очi крадькома поглядали на Тiма, тодi знову повертались до краєвиду в вiкнi. Пана Рiкерта чимсь непокоїв цей поважний, аж сумний хлопець, i вiн вирiшив розважити його кумедними iсторiями з моряцького життя. Але скоро вiн помiтив, що Тiм задумався про щось своє i не слухає його.
Аж як пан Рiкерт заговорив про барона Троча, на чиєму мiсцi їхав тепер Тiм, хлопець видимо зацiкавився й навiть сам розговорився.
- Барон, мабуть, дуже багатий? - спитав вiн.
- Без мiри багатий! У нього є пiдприємства по всьому свiтi. Те гамбурзьке пароплавство, де я директором, також належить йому.
- То барон живе в Гамбурзi?
Пан Рiкерт якось непевно розвiв руками, немов хотiв сказати: "Що я знаю?" Тодi пояснив:
- Барон живе скрiзь i нiде. Сьогоднi вiн у Гамбурзi, завтра в Рiо-де-Жанейро, а пiслязавтра, може, в Гонконгу абощо. А головна його резиденцiя, скiльки менi вiдомо, - один замок десь у Месопотамiї.
- Ви, певне, дуже добре знаєте його?
- Його, Тiме, нiхто добре не знає. Вiн перемiняється, як хамелеон. Примiром, вiн багато рокiв мав тонкi стиснутi губи й колючi очi - я ладен заприсягтися, що вони були водяво-блакитнi. I ось я побачив його вчора, - аж вiн має лагiднi карi очi. I темних окулярiв на вулицi вже не носить. Але найдивовижнiше ось що: я нiколи не чув, щоб вiн смiявся, а от учора вiн реготав, як малий хлопчак. I нi разу навiть губiв не стис, як бувало звичайно.
Тiм квапливо вiдвернувся до вiкна, бо сам в ту мить мимоволi стис губи
Пан Рiкерт вiдчув, що його оповiдання чимсь i дуже цiкавить, i водночас бентежить хлопця. Тому вiн змiнив тему:
- А чого ти, власне, їдеш до Гамбурга?
- Хочу найнятись на який-небудь пароплав учнем офiцiанта! - I знову Тiм сам здивувався зi своєї несподiваної ухвали, хоч дивного в нiй нiчого й не було: адже треба з чогось починати, коли хочеш стати моряком.
Пан Рiкерт аж засяяв, гордий вiд того, що може допомогти хлопцевi.
- То ти щасливець, Тiме! - сказав вiн майже урочисто. - Коли тобi треба на вокзал, трамвай наче тiльки задля тебе повертає туди, а коли тобi потрiбна робота, мов з неба падає людина, що може її тобi дати!
- А ви можете влаштувати мене учнем офiцiанта?
- Офiцiант на пароплавi називається стюард, - поправив його директор пароплавства. - А тобi доведеться попервах бути юнгою чи боєм. Я тiльки хотiв би знати одне: чи твої тато й мама згоднi?
Тiм задумався лиш на мить, а тодi вiдповiв:
- У мене немає тата й мами.
Про мачуху вiн не сказав, бо знав, що вона нiколи не дала б йому дозволу найнятись на пароплав. I взагалi вiн не дуже задумувався над тим, що залишає позаду.
Куди дужче непокоїло його iнше: чи ця зустрiч iз паном Рiкертом справдi щасливий випадок, а чи, може, й тут доклав рук картатий пан, як у тiй iсторiї з мармуровим надгробком та з трамваєм?
Разом зi своїм смiхом Тiм утратив iще одне: простосердiсть i довiру до людей. I це було дуже погано.
Пан Рiкерт спитав його ще щось, але хлопець заклiпав очима, не зрозумiвши: так вирували думки у нього в головi.
- Я питаю, чи не треба тобi допомогти взагалi? - ще раз спитав пан Рiкерт. - Чи, може, я тобi не подобаюся?
- Ну що ви, що ви! - швидко вiдповiв Тiм. - Навiть дуже!
Вiн сказав це цiлком щиро. В ньому враз зародилася впевненiсть, що цей чоловiк хоч i служить у картатого пана (чи то пак у багатого барона Троча), але не може бути Трочевим поплiчником. Тiм знову став простосердою дитиною, звичайнiсiньким чотирнадцятирiчним хлопчаком.
А пан Рiкерт спитав уже навпростець:
- Скажи, що з тобою таке? Адже ти сьогоднi ще нi разу не засмiявся, хоч посмiятись таки було з чого. Може, в тебе якась бiда?
Хлопець радий був би кинутись на шию пановi Рiкертовi, як роблять часом люди у виставах. Але в Тiм а то була не гра, не комедiя, а справдi нестерпуче поривання до людини, якiй можна все розповiсти.
I так важко було хлопцевi стримати те поривання, що вiд розпачу й безпорадностi йому з очей покотились, мов горох, сльози.
Пан Рiкерт сiв поруч нього й сказав якомога спокiйнiше, аж холодно:
- Ну, не плач! Розкажи, що з тобою таке.
- Я не можу! - вигукнув Тiм, тодi просто тицьнувся обличчям у плече пановi Рiкертовi, й сльози полилися ще дужче.
Вiн так хлипав, що аж тiпався весь.
Невеличкий повненький директор пароплавства взяв хлопця за руку й тримав, поки Тiм, утомившись плачем, заснув.
Десятий аркуш
ЛЯЛЬКОВИЙ ТЕАТР
Вантажно-пасажирське судно, що на ньому Тiм мав служити як стюардiв помiчник, називалося "Дельфiн" i ходило на лiнiї Гамбург Генуя.
До вiдплиття пароплава лишалося ще три днi, й пан Рiкерт узяв хлопця на той час до себе додому, до гарненької вiлли, що стояла на розкiшнiй набережнiй над Ельбою. Бiла, мов хмаринка на лiтньому небi, вiлла мала на чiльнiй стiнi, над дверима, пiвкруглий балкон, пiдпертий трьома колонами. Ганок з обох бокiв стерегли два лагiднi леви, витесанi з каменю.
Коли Тiм побачив той свiтлий, веселий будиночок, йому аж серце стислося. Колись, як вiн був iще веселим хлопчаком, той будиночок, певне, здався б йому чарiвним сном, житлом щасливого принца з якоїсь казки. Та хто продав свiй смiх, той хiба може бути щасливий? Поважний i смутний пройшов Тiм мiж двома лагiдними левами до дверей бiлої вiлли.
Пан Рiкерт жив удвох iз своєю матiр'ю, добросердою старенькою жiнкою з сивими кучериками й таким голоском, наче в маленької дiвчинки. Вона смiялася з усього, як дитина.
- Чого ти весь час такий сумний, хлопче? - спитала вона Тiма. Недобре так у твоїх лiтах! Iще встигнеш скуштувати серйозного в життi. Правда ж, Крiшане?
Її син, директор пароплавства, кивнув головою, вiдвiв матiр убiк i пояснив їй, що з хлопцем, видно, сталося щось жахливе, отож нехай вона буде з ним обережнiша.
Старенькiй нелегко було зрозумiти, що має на увазi її син. Вона виросла в багатому, веселому домi, вийшла замiж за багатого й веселого чоловiка й тепер доживала вiку в достатку й веселощах. Вона знала вбогi завулки лише iз зворушливих оповiдань, що, читавши їх, завжди плакала, а гризнi, заздрощiв, лукавства старенька просто не бачила в життi, бо не хотiла бачити такої поганi. Вона цiле своє життя лишалась дитиною, небесно-блакитною квiткою, що не могла вiдцвiсти.
- А знаєш що, Крiшане, - сказала старенька, вислухавши сина. - Я поведу хлопця погуляти, покажу йому мiсто. Ось побачиш, я його розважу, вiн у мене таки засмiється!
- Тiльки обережно з ним, мамо, - попросив пан Рiкерт. I старенька пообiцяла, що буде обережна.
Прогулянки з нею стали для Тiма справжньою мукою, бо вiн дуже полюбив це вiсiмдесятирiчне дитятко й радий був би усмiхнутись до неї, пiдморгнути їй, коли вона брала його за руку своєю маленькою м'якенькою ручкою. Йому хотiлось навiть подражнити її, немов старшу сестричку. Але смiх його був далеко. З тим смiхом ходив десь по свiту один химерний багатий барон. Тiм зрозумiв тепер: вiн продав найкраще з того, що мав.
У вiвторок старенькiй панi Рiкерт набiгла цiкава думка. Вона прочитала в газетi, що один ляльковий театр виставляє казку "Липкохвiст". То була казка про королiвну, що не вмiла смiятися. Панi Рiкерт добре пам'ятала всю ту казку. I вона вирiшила сходити на виставу й повести на неї хлопця, що не вмiв смiятися.
Та думка дуже сподобалась самiй панi Рiкерт, але вона зразу нiкому нiчого не сказала. Цiлий ранок тихенько собi посмiювалась i аж по обiдi запросила до театру свого сина й Тiма. Обидва вони не могли вiдмовити старенькiй i пiшли з нею.
Ляльковий театр був вiд них не дуже далеко - в невеличкому гамбурзькому передмiстi Евельгене, що лежить попiд кручами на березi Ельби й складається, власне, з одного рядка маленьких чепурненьких будиночкiв у садочках. Ото там, у заднiй кiмнатi одного ресторанчика, й мiстився ляльковий театр.
Невеличка зала була повна дiтей. Помiж них сидiло лиш декiлька батькiв та матерiв.
Панi Рiкерт зразу нагледiла троє вiльних мiсць у другому ряду i, смiючись та вимахуючи руками, пропхалася туди, її син iз Тiмом пiшли за нею. Тiльки-но вони повсiдались, як у залi погасили свiтло й невеличка червона завiса перед сценою пiднялася вгору.
Вистава почалася з вiршованої розмови мiж королем i волоцюгою. Вони стрiлися глупої ночi, в чистiм полi, при мiсяцi. Королеве обличчя було блiде й поважне. А волоцюга мав свiжi, червонi навiть при мiсячному свiтлi щоки й усмiхненi уста. Ось яка була їхня розмова, що з неї почалась вистава:
К о р о л ь
Дiйшли менi, добродiю, до слуху
Чутки про королiвну Несмiюху.
Я сам статечний, не люблю смiятись,
Отож би добре з нею нам побратись.
Та хтозна, де живе вона, одначе.
Не скажете? Я щедро вам вiддячу.
В о л о ц ю г а
Чом нi? Я вас охоче проведу,
Бо я i сам оце туди iду.
Та вам на шлюб не раджу сподiватись,
Бо я навчу ту панночку смiятись.
К о р о л ь
Не навчите, земляче, далебi,
Бо хто хоч раз помислить сам собi,
Що все живе на свiтi має вмерти,
Тому гiркої думки не вiдперти,
Що свiт - то лиш блискуча банька з мила:
Гра, поки лусне; а тодi - могила.
По думцi ж тiй годиться не смiятись,
А гiдному й поважному лишатись.
В о л о ц ю г а
Ви, пане, бачу, мудрий чоловiк,
Та трошечки не в той загнули бiк.
Пошився в дурнi, хто лиш смертi жде:
Життя тим часом мимо нього йде.
Бо ж келих роблять не щоби розбити,
А щоби мед-вино iз нього пити.
Вiн знає, що розiб'ється колись,
Та поки цiлий - дзень собi та блись!
К о р о л ь
Як може вiн радiти, що блищить,
Коли вiн знає: час його строщить?
В о л о ц ю г а
Отож вiн так i квапиться радiти,
Бо знає, що не вiк йому ряхтiти!
К о р о л ь
Вам рiч моя, мов по стiнi горох.
Ходiм лишень до королiвни вдвох.
Як ви насмiшите її, то вам
Я королiвство все своє вiддам!
В о л о ц ю г а
Ну що ж, забились! Але ж хто не знає,
Що смiх людей вiд звiрiв вiдрiзняє!
Адже з того людина й пiзнається,
Що в слушну мить вона смiється.
Завiсу опустили, i в залi стало майже темно. Тiльки крiзь нещiльно позавiшуванi вiкна просочувалося трохи свiтла. Дiти, що з них бiльшiсть не зрозумiли коротенького прологу, перешiптувались та чекали нетерпляче, коли ж нарештi почнеться справжня вистава.
Спереду, в другому ряду, нашi троє глядачiв тихо сидiли на своїх мiсцях i думали про зовсiм рiзнi речi, кожне про своє. Старенька панi Рiкерт сердилася, що мусить погодитися саме з волоцюгою. Бо вона не дуже шанувала волоцюг (хоч роздавала жебракам грошi без лiку). Вона б охочiше погодилася з королем, таким поважним i вродливим!
Пан Рiкерт, що сидiв праворуч неї, силкувався в пiвтемрявi розглядiти Тiмове обличчя. Та лиш один тоненький промiнчик падав на хлопцеве чоло, блiде, як у короля з вистави. Пан Рiкерт побоювався, що вигадка його матусi - повести хлопця до лялькового театру - не дуже вдала. Бо напередоднi вiн бачив, як Тiм плакав.
А в Тiмовiй головi билася тiльки одна думка: "Хоч би нiхто зараз не заговорив до мене!" Йому зовсiм здушило горло, аж вiддих перехопило. I весь час крутились у мозку останнi рядки прологу: "...Смiх людей вiд звiрiв вiдрiзняє! Адже з того людина й пiзнається, що в слушну мить вона смiється... смiється... смiється..."
Ось завiса знов пiднялась, i Тiмiв погляд, а тодi й усю його увагу прикувала до себе блiда-блiда, поважна-поважна королiвна, що виглядала з вiконця у високiй замковiй вежi.
В садочок пiд вiконцем вийшов король-батько. Побачивши його, дочка сахнулась назад i потихеньку зачинила вiкно.
Його величнiсть король сiв скраєчку на цямриння фонтана й почав виливати квiтам та водi свiй жаль: зiбрав вiн до замку всiх жартунiв та витiвникiв, улаштовує всiлякi можливi розваги, щоб насмiшити свою дочку, та все марнiсiнько.
Зiтхаючи, король пiдвiвся. Дiти в залi принишкли, як мишенятка.
Його величнiсть почав ходити по садочку туди й сюди, нарiкаючи на свою та на доччину долю. Та зненацька спинився й вигукнув:
- Якби хто її насмiшив, я б йому зразу вiддав її за дружину й пiвкоролiвства дав би в посаг!
В ту мить якраз увiйшли до садочка волоцюга з чужим смутним королем.
Волоцюга зачув розпачливу мову короля-батька й гукнув, не довго думаючи:
- Дотримайте ж слова, ваша величнiсть! Коли я насмiшу королiвну, я вiзьму її собi за дружину. А пiвкоролiвства можете лишити собi, бо оцей ось добродiй, що йде зi мною, пообiцяв менi своє цiле.
Король зчудовано витрiщився на обох чужинцiв, що мимоволi пiдслухали його.
Блiдий чужий король сподобався йому дужче, нiж здоровий червонощокий волоцюга. (В королiв у таких речах свiй власний смак.) Та все ж вiн не став зрiкатися слова й сказав:
- Коли тобi, чужинцю, пощастить насмiшити королiвну, ти будеш принцом i її чоловiком!
Така обiцянка задовольнила волоцюгу. Вiн повернувсь i кудись прожогом побiг, лишивши двох королiв самих.
Завiса знов опустилась, i настала коротенька перерва. Малим глядачам було страшенно цiкаво: чи то ж засмiється королiвна?
А Тiм Талер потай надiявся, що вона не засмiється. Королiвна вже здавалась йому немовби рiдною сестрою; вдвох iз нею вони не смiятимуться наперекiр усьому свiтовi. Але Тiм добре знав, як звичайно кiнчаються казки. Тому вiн пригнiчено чекав тої митi, коли королiвна засмiється.
I, на жаль, довго чекати йому не довелося. Коли завiса пiднялась, королiвна вже знов виглядала з вiконця, а обидва королi сидiли на цямринi фонтана. З-за сцени почувся спiв i смiх, i зненацька до садочка вбiг волоцюга. Вiн вiв на золотому ланцюжку бiлого лебедя. Якийсь гладкий чоловiк тримався правою рукою за лебедячий хвiст, неначе був до нього приклеєний. А лiвою рукою гладун тяг за собою миршавенького худого чоловiчка, а той за собою - стареньку бабусю, а бабуся - хлопчика, а хлопчик - дiвчинку, а дiвчинка - собаку. Всiх їх немовби скувала в один ланцюг якась чарiвна сила. Вони пiдскакували, пританцьовували, нiби на невидимих пружинах. I реготали, аж лящало в садочку.
Королiвна вихилилась далеко з вiконця, щоб краще все побачити. Вона здивовано витрiщила очi, однак навiть не всмiхнулась.
"Не смiйся, сестричко! - подумки благав її Тiм. - Нехай хоч весь свiт регоче, а ми не смiймося!"
Та надарма благав. Сумний чужий король не встерiгся й доторкнувся до собачки на кiнцi тiєї чудернацької низочки. I зразу ж нiби прилип до собачого хвостика. А з переляку вхопився вiльною рукою за правицю старого короля-батька. Тепер уже обидва королi мiцно приклеїлись до дивовижної процесiї. Вони смикалися, тiпались, i видно було, що обидва радi б звiльнитися вiд тих незбагненних чарiв. Але нiяк не могли. Довелось обом змиритися зi своїм химерним становищем, i здавалось навiть, наче воно вже починає тiшити їх.
Ноги їхнi мимохiть подригувалися до танцю, кутики вуст сiпались; i раптом обидва королi незграбно, кумедно застрибали, а тодi пирснули реготом.
В ту саму мить згори, з вiконця, пролунав i королiвнин смiх. Заграла музика. Всi пустились в танок, усi стрибали, смiялись, i дiти в залi теж смiялись i тупотiли ногами з радощiв.
Сердешний Тiм сидiв, наче камiнь, посеред того моря смiху. Старенька панi Рiкерт поруч нього так смiялась, що аж затулила обличчя руками й перехилилась наперед, бо вiд смiху з очей їй котилися сльози.
В ту хвилину Тiм уперше помiтив, як схоже виявляються в людини смiх i плач. I вiн зробив страшну рiч: закрив обличчя долонями, нахиливсь уперед i вдав, нiби смiється.
А насправдi Тiм плакав. Крiзь сльози вiн мурмотiв: "Сестричко-королiвно, ну навiщо ти засмiялася? Навiщо?!"
Коли завiса впала й у залi засвiтилося свiтло, панi Рiкерт дiстала з кишенi мереживну хусточку, витерла собi очi, а тодi простягла хусточку Тiмовi:
- На, Тiме, витрись. Бач, i в тебе зо смiху аж сльози потекли. Я ж знала, що з такої комедiї й ти засмiєшся! - I старенька переможно глянула на свого сина.
- Авжеж, мамо, - чемно вiдказав той. - Це ти справдi непогано придумала. - Але тi слова пан Рiкерт вимовив невесело. Вiн бачив, що хлопець iз доброго серця й з розпачу обдурив стареньку. I Тiм знав, що пан Рiкерт це бачить.
Уперше вiд того нещасливого дня на iподромi в хлопцевiй душi знялася безсила лють на барона Троча. Та лють просто полонила його всього, i вiн iще твердiше вирiшив за будь-яку цiну вiдвоювати свiй смiх.
К н и г а д р у г а
П Р И Г О Д И
Навчи мене смiятись, порятуй мою душу!
Англiйське прислiв'я
Одинадцятий аркуш
СТРАШНИЙ БАРОН
На Тiмову полегкiсть другого дня "Дельфiн" вiдплив до Генуї. Старенька панi Рiкерт на прощання довго махала Тiмовi рукою з ганку бiлої вiлли, й Тiм махав у вiдповiдь, поки бачив її.
Директор пароплавства сам вiдвiв хлопця на судно. На дорогу вiн купив йому костюмчик, черевики, ручний годинник i новiсiньку матроську торбу.
Прощаючись iз Тiмом на пiрсi, вiн сказав:
- Хвоста вгору, хлопче! Як повернешся за три тижнi сюди, то дивитимешся на свiт зовсiм iншими очима. Тодi ти, напевне, вже смiятимешся. Тож хвоста вгору, хлопче! Домовились?
Тiм одну мить повагався, тодi швидко вiдповiв:
- Домовилися! Коли я повернуся до вас, пане Рiкерт, я вже смiятимусь.
Вiн iще раз подякував директоровi за все, затинаючись, бо йому раптом здушило горло, i мерщiй побiг трапом на пароплав.
Капiтан "Дельфiна" був похмурий чоловiк, що любив перехилити чарчину й геть на все дивився крiзь пальцi. Вiн ледве глянув на Тiма, коли той увiйшов до нього, i буркнув:
- Iди до стюарда. Вiн у нас теж новенький. Спатимете вдвох у однiй каютi.
Тiм, що вперше в життi потрапив на пароплав, довго блукав безпорадно по залiзних трапах, по вузьких переходах, по баковi та по ютi, шукаючи стюарда. Команда на пароплавi не була вбрана в матроську форму й вiдрiзнялась вiд пасажирiв тiльки своєю робочою одежею. Тому хлопець не знав, до кого звернутися. Попоблукавши довгенько, вiн урештi зайшов у якiсь вiдчиненi дверi на шкафутi й побачив перед собою щось подiбне до чекальнi чи вiтальнi, а посеред неї вистеленi килимом сходи з гарно вигнутим лакованим поруччям, що вели вниз, у нутро пароплава. Звiдти здiймався смачний дух смаженої риби, i Тiм здогадався, що там, унизу, йому напевне й доведеться працювати.
Хлопець спустився вниз. Там, праворуч, зразу бiля сходiв, був камбуз, звiдти смачно пахло вареним i смаженим. А просто проти сходiв - розчиненi двiйчатi дверi до великої зали-їдальнi. Столи й стiльцi в нiй були попригвинчуванi до пiдлоги.
Якийсь чоловiк у бiлiй куртцi саме накривав столи. Вся його постать, а надто кругла голова з кучерявим каштановим чубом, видалась Тiмовi знайомою, хоч хлопець iще не збагнув, хто ж це такий.
Коли Тiм увiйшов до їдальнi, чоловiк у бiлiй куртцi обернувся й сказав зовсiм не здивовано:
- А ось i ти прийшов!
Але Тiм здивувався. Цього чоловiка вiн знав. Навiть Iм'я його пам'ятав. Це був Крешимир, той самий чоловiк, що недавно на iподромi так налякав Тiма своїм запитанням, але потiм сказав: "Колись, може, я зумiю тобi допомогти". Той самий, що його водяво-блакитнi очi так нагадували Троча, барона, якого шукав Тiм.
Пан Крешимир не дав Тiмовi довго думати. Вiн вiдвiв хлопця до їхньої спiльної каюти, закинув Тiмову матроську торбу на верхню койку, а тодi дав йому картатi штани та бiлу куртку - такi самi, як мав на собi.
Нова одiж прийшлась на Тiма якраз i дуже личила йому.
- Та ти ж наче вродився, щоб стати стюардом! - засмiявся Крешимир. Але, глянувши на поважне Тiмове обличчя, зразу змовк. Замислено подивившись на хлопця, вiн промурмотiв скорiше сам до себе, нiж до нього: - Цiкавий я знати, яка в тебе з ним справа була!
Але потiм, немовби вiдганяючи неприємну думку, випростався, поправив на собi бiлу куртку й мовив владно:
- Ну, до роботи! Йди в камбуз до Енрiко, допоможи йому чистити картоплю. Як менi треба буде, я тебе покличу. Ну, гайда!
I Тiм до самого вечора чистив у камбузi картоплю. Кок Енрiко був кумедний стариган-генуезець. Вiн, як i капiтан, нi про що не дбав. У тiсному корабельному свiтi капiтан - не тiльки володар, а й взiрець для всiх. Коли капiтан суворий i дбайливий, така в нього буває й команда. Коли ж вiн недбайло, як на "Дельфiнi", то й уся команда в нього недбала, аж до кока Енрiко.
Той Енрiко майже без передиху розповiдав хлопцевi всiлякi анекдоти на химернiй сумiшi з нiмецької та iталiйської мов. Бачачи, що Тiм не смiється, вiн думав, що хлопець його не розумiє, проте розповiдав далi й далi, для власної розваги, i навiть не бачив, що Тiм чистить картоплю затовсто.
Коли пароплав аж надвечiр вийшов нарештi з гамбурзького порту, пан Крешимир покликав Тiма в їдальню собi на помiч. Хлопець весь час дуже бентежився, бо водяво-блакитнi стюардовi очi раз по раз допитливо позирали на нього. Вiд того збентеження Тiм переплутав кiлька замовлень: однiй американцi замiсть вiскi принiс лимонного соку, а шотландському лордовi, що замовляв яєчню з шинкою, подав двi порцiї горiхового торта.
Пан Крешимир виправив його помилку, не сказавши лихого слова. Вiн весь час нiби мимохiдь навчав Тiма:
- Страву подавай з лiвого боку! Лiву руку, подаючи, закладай за спину. Виделку клади лiворуч, а нiж праворуч, вiстрям до тарiлки.
Пiсля вечерi пан Крешимир знову послав Тiма до камбуза - помагати коковi мити посуд. Працював хлопець неуважно й недбало, бо в головi у нього роїлося з сотню всiляких "чому": чому барон не поїхав у тому купе, що в ньому пан Рiкерт привiз Тiма до Гамбурга? Чому пан Крешимир раптом опинився стюардом на тому самому пароплавi, де влаштували Тiма? I чому пан Рiкерт улаштував його саме на цей пароплав? Чому? Чому? Чому?
Враз у Тiмових вухах пролунало справжнє кимсь вимовлене "чому". Чийсь рiзкий чоловiчий голос спитав:
- Чому це ви опинилися на цьому суднi?
А Крешимирiв голос вiдповiв:
- А чом би й нi?
- Вийдiмо на палубу! - звелiв перший голос.
По вузенькому залiзному трапi, що вiв на ют, загрюкотiли ноги. Потiм тупiт i голоси затихли. Але в Тiмовiй головi вони ще лунали. Йому здалось, нiби вiн уже колись чув той перший голос, що звертався до Крешимира. I раптом - Тiм якраз витирав рушником велику супницю раптом Тiм збагнув, чий то голос.
То був голос людини, що їй Тiм продав свiй смiх, - голос барона Троча.
Супниця вислизнула з Тiмових рук i розлетiлася долi на дрiбнi скалки. Кок Енрiко вiдскочив убiк, злякано вигукнувши: "Мамма мiа!" ("Матiнко моя!"), а Тiм прожогом кинувся на ют, слiдом за голосами.
Нагорi не видно було нiкого. Два корабельнi лiхтарi тьмяно освiтлювали палубнi надбудови та затягнену брезентом шлюпку. Аж ураз Тiм почув тихi голоси i, озирнувшись лiворуч, звiдки вони долiтали, угледiв невиразно, як пiд шлюпкою щось ворухнулося. Навшпиньки пiдкрався хлопець ближче й побачив пiд шлюпкою двi пари чоловiчих нiг. Розглядiти щось бiльше вiн не змiг, але й так ясно було, що голоси тi долiтали з-за шлюпки. Тiм потихеньку, тамуючи вiддих, пiдiйшов iще ближче. Один раз у нього пiд ногою рипнула палубна мостина, але тi двоє за шлюпкою, видно, нiчого не помiтили.
Нарештi хлопець пiдкрався так близько, що змiг пiдслухувати приглушену розмову.
- ...Смiшно слухати! - просичав баронiв голос. - Невже ви хочете, щоб я вам повiрив, нiби ви вже витратили всi грошi, якi мали з акцiй?
- Незабаром пiсля того, як ви дали менi тi акцiї, їхнiй курс упав зовсiм низько, - спокiйно вiдказав Крешимир.
- Нехай так! - барон засмiявся купленим смiхом. - Курс акцiй упав тому, що я маю деякий вплив на бiржi. Але ж чверть мiльйона вам однаково ще лишилося!
- А тi чверть мiльйона я поклав до одного банку, що невдовзi збанкрутував, бароне.
- Таке ваше щастя, - знову засмiявся барон, i Тiм аж здригнувся вiд того смiху. Його поривало кинутись туди, але вiн зметикував, що розумнiше буде зачекати й послухати, що ж далi.
- Ну що ж, навiть коли вам доводиться знову працювати, це ще не пiдстава працювати саме на цьому суднi й саме з цим хлопцем.
Цього разу засмiявся Крешимир.
- А хто менi заборонить? - вигукнув вiн.
- Тихше! - просичав барон.
Пiвголосом Крешимир мовив далi:
- Я продав вам свої очi, взявши за них вашi риб'ячi баньки. Заплатили ви менi акцiями на мiльйон марок, але з того мiльйона нi одна марка не попала до моєї кишенi. Ви мене перехитрили. Але цього разу я буду хитрiший за вас, бароне. Я двiчi бачив вас на iподромi з цим хлопцем. I спостерiг, що цей хлопець потiм став щоразу вигравати. А ще я спостерiг, що хлоп'я стало сумне та понуре, мов старий, недужий самотнiй пенсiонер.
Тiмове серце закалатало, коли вiн почув тi слова. Але вiн стояв тихо, не ворухнувся.
А Крешимир провадив далi:
- Я дiзнаюся, що ви виманили в цього хлопця! Я за ним стежу вже чотири роки, i менi нелегко було влаштуватися стюардом на цьому пароплавi. Але тепер...
Баронiв голос перебив Крешимира:
- Тепер я вам, коли хочете, дам iще мiльйон! Цього разу готiвкою, з рук у руки!
- Нi, бароне, цього разу сила моя! - Крешимир говорив дуже помiрковано. - Я можу використати те, що знаю, в три способи: або забрати вiд вас свої очi, або взяти мiльйон, або - i це, мабуть, не найгiрше - примусити вас розiрвати вашу угоду з цим хлопцем, хоч я й не знаю, яка та угода.
Тiм притис у темрявi кулак до рота, щоб не виказати себе стогоном. Якусь хвилину було тихо. Потiм знову почувся баронiв голос:
- Мої справи з хлопцем вас не обходять. Та коли вам такi потрiбнi вашi очi, я згоден на певних умовах... Крешимир перебив його, аж задихаючись:
- Авжеж, бароне, менi потрiбнi мої очi! Мої давнi лагiднi, дурнi коров'ячi очi! Вони менi милiшi за всi скарби свiту, хоч ви того, може, нiколи не зрозумiєте!
- Так, я нiколи цього не зрозумiю, - пiдтвердив баронiв голос. I все ж я на певних умовах згоден розiрвати нашу угоду. Гляньте, будь ласка, на себе в оце дзеркальце.
Настала тиша, така, що чутно було, як б'ється серце. Тiм аж упрiв вiд хвилювання, в яке вкинула його та розмова, й вiд зусиль триматися тихо.
Нарештi вiн почув Крешимирiв шепiт:
- Мої очi! В мене! Знов!
- А тепер мої умови, - сказав барон.